Контрольна робота
з предмету:
Економіка підприємства
Тема:
Правове регулювання підприємницької діяльності.
ПЛАН TOC \o “1-3” \h \z \u
HYPERLINK \l “_Toc28763525” Вступ PAGEREF _Toc28763525 \h 3
HYPERLINK \l “_Toc28763526” 1. Закон «Про підприємства в Україні»
PAGEREF _Toc28763526 \h 4
HYPERLINK \l “_Toc28763527” 2. Закон України „Про підприємництво”
PAGEREF _Toc28763527 \h 9
HYPERLINK \l “_Toc28763528” 3. Статут підприємства PAGEREF
_Toc28763528 \h 15
HYPERLINK \l “_Toc28763529” 4. Колективний договір PAGEREF
_Toc28763529 \h 16
HYPERLINK \l “_Toc28763530” Висновок PAGEREF _Toc28763530 \h 17
HYPERLINK \l “_Toc28763531” Список використаної літератури PAGEREF
_Toc28763531 \h 18
Вступ
Підприємство – основна організаційна ланка народного господарства
України. Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт,
який має права юридичної особи та здійснює виробничу,
науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання
відповідного прибутку (доходу).
Підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт,
наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Напрямки діяльності взаємозв’язані й у сукупності характеризують ту чи
ту стратегію функціонування й розвитку підприємництв, механізм його
господарювання. Підприємство (фірма) має діяти та господарювати в межах
законодавства, що регулює всі напрямки його (її) діяльності. З великої
кількості юридичних актів визначальними є Закон України „Про
підприємства в Україні”, Закон України „Про підприємництво”, статут
підприємства, а також узгоджений з чинним законодавством колективний
договір, що регулює відносини трудового колективу з адміністрацією
підприємства (фірми).
1. Закон «Про підприємства в Україні»
Закон «Про підприємства в Україні», який регламентує діяльність різних
видів підприємств, ухвалено сесією Верховної Ради України 27 березня
1991 р. Пізніше до нього вносились окремі зміни. Цей Закон визначає види
та організаційні форми підприємств, правила їхнього створення й
ліквідації, механізм здійснення ними підприємницької діяльності; створює
однакові правові умови для діяльності підприємств незалежно від форми
власності й системи господарювання; забезпечує самостійність
підприємств, чітко фіксує їхні права та відповідальність у здійсненні
господарської діяльності, регулює відносини з іншими суб’єктами
господарювання і державою.
Створення, реєстрація, ліквідація та реорганізація підприємства.
Будь-яке підприємство може бути створене:
1) відповідно до рішення власника (власників) майна чи вповноваженого
ним (ними) органу, організації-засновника;
2) унаслідок примусового поділу іншого підприємства згідно з чинним
антимонопольним законодавством;
3) через виокремлювання зі складу діючого підприємства одного або
кількох структурних підрозділів з рішення їхніх трудових колективів і за
згодою власника майна (уповноваженого органу).
Підприємство має право створювати свої філії (представництва, відділення
або інші відокремлені підрозділи) з поточними й розрахунковими рахунками
в банку.
Кожне створене підприємство підлягає державній реєстрації за місцем
перебування у відповідному виконавчому комітеті Ради народних депутатів
за певну плату. Для цього підприємство подає органу місцевої влади
заяву, рішення засновника про створення, статут та інші визначені
Кабінетом Міністрів України документи. Дані про державну реєстрацію
повідомляються Міністерству економіки і Держкомітету статистики, саме
підприємство заноситься до державного реєстру України згідно зі своїм
ідентифікаційним цифровим кодом.
Підприємство може бути ліквідоване (реорганізоване) у випадках:
прийняття відповідного рішення власником майна, визнання його банкрутом,
заборони діяльності за невиконання встановлених законодавством умов.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, створюваною
власником або вповноваженим ним органом, а за банкрутства — судом чи
арбітражем. Про таку акцію повідомляється в пресі з визначенням строків
претензій до підприємства, що ліквідується. Ліквідаційна комісія повинна
оцінити наявне майно такого підприємства, розраховуватись з кредиторами,
скласти й передати власнику ліквідаційний баланс. Підприємство
вважається ліквідованим (реорганізованим) з моменту виключення його з
державного реєстру України.
Загальні принципи управління підприємством і самоврядування трудового
колективу.
Управління підприємством здійснюється відповідно до його статуту на
засаді поєднання прав власника майна і принципів самоврядування
трудового колективу. Власник здійснює свої права з управління
підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи.
Управлінські права можуть бути делеговані раді підприємства (правлінню).
Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори
(конференція) власників майна, а виконавчі функції здійснює правління.
Підприємство самостійно визначає структуру управління, встановлює штати
функціональних, виробничих та інших підрозділів. Власник безпосередньо
наймає (призначає, обирає) керівника підприємства. З керівником
укладається контракт (договір, угода), що визначає строки найму, права,
обов’язки і відповідальність, умови матеріального забезпечення та
звільнення з посади. Керівник призначає на посаду й звільняє з неї своїх
заступників, керівників і спеціалістів структурних підрозділів
підприємства.
Трудовий колектив підприємства діє (господарює) за принципами
самоврядування. Це означає, що він має конкретні повноваження щодо
вирішення широкого кола питань з господарської та соціальної діяльності
підприємства. Зокрема трудовий колектив з правом найму працівників
розглядає, затверджує або бере участь у вирішенні питань, що стосуються:
проекту колективного договору; надання соціальних пільг певним
категоріям персоналу; мотивації продуктивної праці, клопотання про
представлення працівників до урядових нагород. Трудовий колектив
підприємства, де частка держави або місцевого органу влади у вартості
майна перевищує 50 відсотків, має право спільно із засновником або
власником розглядати зміни у статуті підприємства й доповнення до нього,
визначати умови найму керівника підприємства; приймати рішення про здачу
підприємства в оренду, його вступ до якогось добровільного об’єднання
або вихід з нього, про створення нових підприємств на базі окремих
структурних підрозділів.
Формування й використання майна підприємства.
Майно підприємства становлять матеріальні активи та оборотні кошти, а
також інші цінності, вартість яких відображається в його самостійному
балансі і яке належить підприємству за правом власності або повного
господарського відання (володіння, користування і розпоряджання ним на
свій розсуд). Джерелами формування майна підприємства служать: грошові й
матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції, інших
видів господарської діяльності, від цінних паперів; кредити банків та
інших кредиторів; капітальні вкладення, дотації з державного й місцевого
бюджетів; надходження від роздержавлення та приватизації власності або
від придбаного майна іншого підприємства (організації); безплатні або
доброчинні внески підприємств, організацій та окремих громадян.
Підприємство, якщо інше не передбачене його статутом, має право (з
дозволу власника) продавати, здавати в оренду, обмінювати, передавати
безплатно в тимчасове користування іншим підприємствам і громадянам
засоби виробництва та інші матеріальні цінності. Воно може також
випускати й продавати власні цінні папери, купувати їх у інших юридичних
осіб. Підприємству дозволяється за певну плату або на пільгових умовах
володіти й користуватися землею та іншими природними ресурсами. При
цьому його обов’язком є своєчасне здійснення природоохоронних заходів
(здебільшого власним коштом). У разі банкрутства підприємства
фінансування таких заходів провадиться за рахунок коштів від продажу
його майна, а за браком таких — з бюджету відповідного органу місцевої
влади або держави.
Підприємницька (господарсько-економічна) діяльність.
Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає
перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на продукцію, що
виробляється (роботу, послуги, що виконуються), та необхідності
постійного збільшення власного зиску, а також здійснює
матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод
(контрактів) з постачальниками або за посередництвом торгових бірж. Воно
реалізує вироблену продукцію через прямі угоди зі споживачами, державне
замовлення (у разі існування такого), через мережу бірж і власних
торговельних підприємств за цінами (тарифами), котрі воно встановлює
самостійно, або за цінами договірними, регульованими державою чи
вільними (ринковими).
На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових
результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (дохід).
Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства
або вповноважений ним (ними) орган. Державний вплив на вибір напрямків
використання прибутку (доходу) здійснюється через систему податків,
податкових пільг, різних економічних санкцій. У випадках, передбачених
статутом підприємства, певна частина чистого прибутку може передаватися
у власність членів трудового колективу. За умови зовнішньоекономічної
діяльності підприємства частину прибутку (доходу) становлять валютні
кошти, що зараховуються на його валютний рахунок у банку та
використовуються ним самостійно. Залежно від величини доходу
підприємства визначається фонд оплати праці його персоналу. Мінімальний
розмір оплати праці різних категорій персоналу всіх видів підприємств не
може бути меншим за прожитковий мінімум, установлений державою.
Підприємство і держава: гарантії прав, умови і контроль діяльності,
відповідальність.
Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного
підприємства. Здійснюючи господарську та іншу діяльність, підприємство
має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного
законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків,
втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у
діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний,
але не одержаний прибуток), завдані підприємству з вини державних
органів або їхніх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок
останніх.
Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові економічні й правові
умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку,
здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та
антимонопольного законодавства; забезпечує пільгові умови тим
підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові
робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств, надаючи пільги за
оподаткування та державного кредитування, створюючи фонди сприяння
розвитку малих підприємств тощо.
Контроль за окремими видами діяльності підприємства здійснюють державна
податкова інспекція та державні органи, що виконують нагляд за безпекою
виробництва і праці (включаючи екологічну безпеку) в межах своєї
компетенції, встановлюваної відповідними законодавчими актами України.
Якщо вимоги цих органів виходять за межі їхніх повноважень, підприємство
має право не виконувати таких вимог.
У разі порушення договірних зобов’язань, кредитно-розрахункової і
податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції та інших правил
здійснення господарської діяльності підприємство несе відповідальність,
передбачену чинним законодавством України (сплачує штрафи, відшкодовує
завдані збитки). Проте сплата штрафів і відшкодувань не звільняє
підприємство без згоди споживача від виконання договірних зобов’язань
щодо поставок продукції, здійснення робіт або надання послуг у повному
обсязі й у відповідні строки.
2. Закон України „Про підприємництво”
Цей Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні засади
здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами
та юридичними особами на території України, встановлює
гарантії свободи підприємництва та його державної підтримки.
Суб’єкти підприємницької діяльності. Ліцензування.
Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:
громадяни України, інших держав, не обмежені законом у
правоздатності або дієздатності; юридичні особи всіх форм власності,
встановлених Законом України “Про власність”.
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність
не є основною, цей Закон застосовується до тієї частини їх діяльності,
яка за своїм характером є підприємницькою.
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій
громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури,
суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу,
державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які
покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть
бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного
виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки,
хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть бути
зареєстровані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками
підприємницької організації, а також займати в підприємницьких
товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади,
пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і
здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить
чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва
встановлюються законодавством України.
Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік
видів діяльності, підприємництво в яких не застосовується у зв’язку з
підвищеними вимогами до безпеки робіт та необхідністю централізації
функцій управління, встановлюється Верховною Радою України за поданням
Кабінету Міністрів України. Визначення видів діяльності, що
підлягають ліцензуванню, в інших законодавчих актах, крім цього, не
допускається.
Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки
ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на
здоров’я людини, навколишнє природне середовище та безпеку
держави. Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується,
необхідно отримати відповідну ліцензію та дотримуватись певних умов
та правил здійснення даного виду діяльності (ліцензійні умови), які
встановлює Кабінет Міністрів України або уповноважений ним
орган. Ліцензія – це документ, що видається Кабінетом Міністрів
України або уповноваженим ним органом виконавчої влади, згідно з
яким власник ліцензії має право займатися певним видом
У видачі ліцензії може бути відмовлено у разі виявлення
недостовірних даних у документах, поданих заявником, а також у разі
неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно
до ліцензійних умов. У рішенні про відмову у видачі ліцензії
зазначаються підстави відмови. Відмова у видачі ліцензії видається
заявнику в письмовій формі у термін, зазначений у частині десятій
цієї статті. Відмова у видачі ліцензії може бути оскаржена в судовому
порядку. Передача ліцензій іншим юридичним і фізичним особам
забороняється.
Термін дії ліцензії встановлюється органом, що її видає, але не може
бути меншим ніж три роки.
Орган, що видає ліцензію, має право зупинити дію ліцензії на певний
термін у разі порушення суб’єктом підприємницької діяльності
ліцензійних умов; невиконання суб’єктом підприємницької діяльності у
визначений термін обов’язкових для виконання розпоряджень щодо
додержання ліцензійних умов органу, спеціально уповноваженого
Кабінетом Міністрів України, або органу, що видав ліцензію.
У разі усунення порушень, що призвели до зупинення дії ліцензії,
орган, що видав ліцензію, приймає рішення про поновлення її дії.
Суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють підприємницьку
діяльність без ліцензії, якщо її отримання передбачено цим
Законом, несуть відповідальність згідно з законодавством.
До обов’язків підприємства належить проведення природоохоронних заходів
(у тому числі рекультивація земель і відновлення лісів після їх
використання), які сприяють зменшенню викликаного виробництвом
негативного впливу на навколишнє середовище. Фінансування цих
заходів здійснюється за рахунок коштів підприємства. Підприємство
відповідає за раціональне використання усіх природних ресурсів і
відшкодовує витрати на відновлення та охорону природних ресурсів.
Державна реєстрація підприємництва
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в
районній, районній міст Києва і Севастополя державній
адміністрації (далі – органи державної реєстрації) за
місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта, якщо інше не
передбачено законом.
Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності
проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним
принципом протягом не більше п’яти робочих днів. Органи державної
реєстрації зобов’язані протягом цього терміну внести дані з
реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької
діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію
встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для
юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації
органами державної статистики, або ідентифікаційним номером
фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів.
За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації
документів, не передбачених законом, посадові особи несуть
адміністративну відповідальність згідно із законодавством.
У п’ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації
направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну
реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу
державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію
суб’єкта підприємницької діяльності до органів Фонду соціального
страхування і Пенсійного фонду України.
Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника
(власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою
заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду
(арбітражного суду) в разі: визнання недійсними або такими, що
суперечать законодавству, установчих документів; здійснення діяльності,
що суперечить установчим документам та законодавству України;
несвоєчасного повідомлення суб’єктом підприємницької діяльності про
зміну його назви, організаційної форми, форми власності та
місцезнаходження; визнання суб’єкта підприємницької діяльності
банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом
року до органів державної податкової служби податкових декларацій,
документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.
Підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому
середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств,
установ, організацій і держави, що охороняються законом.
За завдані шкоду і збитки підприємець несе майнову та іншу
встановлену законом відповідальність.
Діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; а
підставі рішення суду або арбітражного суду у випадках, передбачених
законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її
анулювання; на інших підставах, передбачених законодавчими актами
України.
Загальні гарантії прав підприємців
Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і
створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних,
фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
У разі поставок підприємцем товарів, виконання робіт, надання
послуг для задоволення державних потреб держава сприяє забезпеченню
його матеріально-технічними та іншими ресурсами.
У передбачених законом випадках підприємець або громадянин, який
працює у підприємця по найму, може бути залучений до виконання в
робочий час державних обов’язків. Орган, що приймає таке рішення,
відшкодовує підприємцю відповідні збитки.
Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права
власності підприємця.
Вилучення державою у підприємця його основних і оборотних фондів та
іншого використовуваного ним майна не допускається, за винятком
випадків, передбачених законодавчими актами України.
Збитки, завдані підприємцю внаслідок порушення громадянами, юридичними
особами і державними органами його майнових прав, що охороняються
законом, відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного
законодавства.
З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для
розвитку підприємництва держава: на умовах і в порядку,
передбачених чинним законодавством, надає земельні ділянки,
передає підприємцю державне майно (виробничі та нежилі приміщення,
законсервовані й недобудовані об’єкти та споруди, невикористовуване
устаткування), необхідні для здійснення підприємницької діяльності;
відповідно до статті 12 цього Закону сприяє організації
матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування
підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів; здійснює первісне
облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної
інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям;
стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових
пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність,
освоєння нових видів продукції та послуг; надає підприємцям цільові
кредити; подає підприємцям інші види допомоги.
3. Статут підприємства
Будь-яке підприємство (добровільне об’єднання підприємств) діє на
підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов’язкових правил,
що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність,
взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання. Статут має
відповідати основним положенням закону України про підприємства; його
затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства
(добровільного об’єднання підприємств), а для державних підприємств —
власник майна за участю відповідного трудового колективу.
У статуті підприємства визначаються: його точне найменування та
місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна
місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього
формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його
виборних органів; джерела та порядок утворення майна; умови
реорганізації і припинення існування.
У найменуванні підприємства треба відобразити його конкретну назву
(завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колективне, державне,
акціонерне товариство) тощо. У статуті має бути визначено орган, що має
право репрезентувати інтереси трудового колективу (рада трудового
колективу, рада підприємства, профспілковий комітет тощо). До нього
можна включати положення, зв’язані з особливостями діяльності
підприємства: про трудові взаємини, які виникають на підставі членства;
про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про
товарний знак тощо.
4. Колективний договір
На підприємстві важливу соціальну роль відіграє колективний договір —
угода між трудовим колективом в особі профспілки та адміністрацією
(власником чи вповноваженим ним органом), що укладається (уточнюється)
щорічно і не може суперечити чинному законодавству України.
Колективним договором регулюються виробничі, трудові та економічні
відносини трудового колективу з адміністрацією (власником) будь-якого
підприємства, яке використовує найману працю. Колективний договір, як
правило, складається зі вступної частини, що знайомить трудовий колектив
із напрямками розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності), умов
праці і культурно-побутового забезпечення працівників, а також кілька
розділів із конкретними зобов’язаннями адміністрації за основними
напрямками діяльності колективу.
У колективний договір включають зобов’язання щодо поліпшення умов праці
та стану довкілля; заходи для забезпечення зростання продуктивності
праці та її оплати, професійної підготовки й підвищення кваліфікації
кадрів, соціального захисту працівників підприємства. Значне місце у
колективному договорі займають зобов’язання в галузі будівництва житла,
будинків відпочинку, санаторіїв, медичних та дошкільних установ,
спортивно-оздоровчих комплексів. Колективний договір включає також
окремий розділ, що визначає порядок участі працівників у використанні
прибутку підприємства, якщо таке передбачене статутом.
Сторони, які уклали й підписали колективний договір, повинні періодично
(не менше двох разів на рік) взаємозвітувати про його виконання на
зборах (конференції) трудового колективу.
Висновок
Держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між
підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної
конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької
діяльності.
Органи державного управління будують свої відносини з
підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику,
включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних
кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових
дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно
і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні,
екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та
соціальні республіканські й регіональні програми; договори на
виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність
підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених
законодавством України прав державних органів по здійсненню
контролю за діяльністю підприємців.
Список використаної літератури
Закон України „Про підприємництво” від 07.02.91 № 698-ІІІ, зі змінами та
доповненнями.
Закон України „Про підприємства” від 27.03.91 N 887-XII, зі змінами та
доповненнями.
Указ Президента України „Про державну підтримку малого підприємництва”
від 12.04.98 № 456/98.
Кольга В.Д. Довідник приватного підприємця. – К., 2000. – 216 с.
Онищенко Т. Приватний підприємець. – Х., 2002. – 516 с.
Михасюк І. Державне регулювання економіки. – К., 2000. – 592 с.
Мочерний С.В. Основи підприємницької діяльності. – К., 2001. – 280 с.
Економіка підприємства. / за ред. П.С. Харіна. – Тернопіль, 2000. – 500
с.
PAGE
PAGE 18
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
