.

Економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та їх гарантії (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
442 9299
Скачать документ

право

Бакалаврська робота

Економічні, соціальні та культурні права людини та громадян в Україні та
їх гарантії.

ЗМІСТ

стр.

ВСТУП 3

РОЗДІЛ I МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ СОЦІАЛЬНИХ ТА
КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ 5

РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ,
СОЦІАЛЬНІЙ ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ 13

2.1. ЕКОНОМІЧНІ ПРАВА ГРОМАДЯН 13

– право на підприємницьку
діяльність;

– право на працю;

– право на страйк;

право на відпочинок;

2.2. СОЦІАЛЬНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 28

– право на соціальний захист;

право на житло;

право на достатній життєвий рівень;

право на охорону здоров’я.

2.3. КУЛЬТУРНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ 40

право на освіту;

право на свободу культурної, наукової та творчої діяльності.

РОЗДІЛ III КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА 48

ВИСНОВКИ 55

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 57

ВСТУП

В умовах побудови в Україні правової держави та становлення
конституційного ладу нашої держави, особливого значення набуває проблема
становлення, визначення та гарантування прав людини і громадянина.

Відповідно до Конституції України громадянин для цього має повний
комплекс економічних соціальних та культурних прав та свобод і гарантій
їх реалізації. Необхідно сказати, що законодавство, яке спрямоване на
реалізацію відповідних положень Конституції стосовно економічних,
соціальних та культурних прав громадянина, перебуває на даний час на
стадії становлення. Тобто воно визначено чинним законодавством, але не
всі положення його виконуються у відповідності до закону в звязку з тим
, що деякі норми чинного законодавства, ще не повністю пристосовано до
стану в якому перебуває наша держава. До цих прав можна віднести право
на житло, право на достатній життєвий рівень, на охорону здоров’я та на
соціальний захист.

Наприклад, право на достатній життєвий рівень, визначає певний рівень
грошових виплат, які б задовільняли мінімальні потреби громадян. Але на
даний час такі суми настільки низькі, що на громадяни не взмозі
задовільнитисвої потреби навіть на половину. До речі, за порушення
даного права законодавством України не передбачається і юридична
відповідальність. Тобто такі обставини сприяють активному порушенню
цього права.

Ще один яскравий доказ того, що чинне законодавство не є достатньо
врегульоване свідчить те, як виконується право на охорону здоров’я.
Теоретично охорона здоровя в Україні вважається безкоштовною, але
фактично за переважну більшість послуг громадяни зобовязані платити
самостійно. Тобто держава повинна детально врегулювати виконаня даних
прав, щоб не виникало певних неузгоджень.

Це й обумовлює актуальність обраної теми кваліфікаційного дослідження та
її значення для практики державного будівництва Української держави.

Метою даного кваліфікаційного дослідження є опрацювання нормативної бази
та наукової літератури з даного прлемного питання.

Перед даною кваліфікаційною роботою ставляться наступні завдання:

– висвітлити міжнародні стандарти економічних, соціальних та культурних
прав, які закріплені в міжнародних документах таких, як Загальна
декларація з прав людини та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні
та культурні права людини;

– докладно висвітлити економічні, соціальні та культурні права
громадян, які закріплені в Конституції України;

– дослідити механізм реалізації і гарантії прав та свобод людини і
громадянина, його відмінні риси та проблеми становлення на сучасному
етапі розвитку законодавства України.

Структурно кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів,
та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ I МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ В ГАЛУЗІ ЕКНОМІЧНИХ. СОЦІАЛЬНИХ ТА
КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Після закінчення Другої світової війни та об’єднання держав в
Організацію Об’єднаних Націй, Резолюцією 217(III) Генеральної асамблеї
ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята Загальна декларація прав людини.
Вона мала надзвичайне значення для всього людства. В ст. 1 вказана
декларація проголошувала, що “всі люди народжуються вільними та рівними
у своїх достоїнстві та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні
ставитися один до одного в дусі братерства”[2;с.3]. У наступних статтях
Декларації були сформульовані: право на життя, на волю і особисту
недоторканість, право не зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи
такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання, право на
визнання правосуб’єктності, на рівність перед законом, право не бути
підданому безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню, право на
прилюдний та справедливий суд, право на невтручання в особисте та
сімейне життя, на недоторканість житла, на таємницю кореспонденції,
право на захист честі та репутації, право на свободу пересування та
вільного вибору місця проживання в межах кожної держави, право брати
участь в управлінні своєю країною і на рівний доступ до державної
служби, право на соціальне забезпечення, на працю, на рівну оплату за
рівну працю, на захист від безробіття, на відпочинок і дозвілля, на
участь у профспілках, на достатній життєвий рівень і необхідне
соціальне обслуговування, право на освіту, право вільно обирати участь у
культурному житті суспільства, брати участь у науковому прогресі та
користуватися його благами, право на захист інтелектуальної власності
тощо.

Якщо розглядати економічні, соціальні та культурні права то в
Загальній декларації прав людини вони зазначені в статтях 22, 23, 24,
25, 26 та 27.

Стаття 22 зазначає, що кожна людина має право на соціальне забезпечення
і для здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного
розвитку її особи прав у економічній, соціальній та культурній галузях
за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва.

В статті 23 зазначено, що кожна людина має право на працю, на вільний
вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від
безробіття. Кожна людина відповідно до зазначеної статті має право на
рівну оплату за рівну працю та справедливу і задовільну винагороду, яка
забезпечує гідне людини існування, а також її сім’ї, і яка в разі
необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Також для захисту своїх прав та інтересів має право створювати
професійні спілки і входити до професійних спілок.

В статті 24 зазначено право на відпустку, тобто кожна людина має право
на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого
дня та на оплачувану періодичну відпустку.

Стаття 25 Загальної декларації прав людини визначає право людини на
такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання
здоров’я і добробуту її самої а також її сім’ї, і право на забезпечення
в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого
випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини.

Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б
початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою, а
технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною для всіх, а
вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі
здібностей кожного. Освіта відповідно до статті 26 Загальної декларації
прав людини повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і
збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна
сприяти взаєморозумінню, терпимості, і дружбі між усіма народами,
расовими або релігійними групами.

Стаття 27 закріплює право кожної людини вільно брати участь у
культурному житті суспільства, втішатись мистецтвом, брати участь у
науковому прогресі і користуватись його благами. Ч.2 ст. 27 закріплює
право людини на захист її моральних та матеріальних інтересів, що є
результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона
є.

Поштовх, наданий прийняттям Загальної декларації прав людини був належно
сприйнятий світовою спільнотою.

16 грудня 1966 р. резолюцією Генеральної Асамблеї ООН були прийняті
Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і Міжнародний пакт
про економічні, соціальні і культурні права.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права більш
змістовно визначив такі права людини, як право на працю, на страйк, на
охорону здоров’я, на освіту, на участь у культурному житті, а також
права засуджених.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає
право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею,
яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується. З метою
повного здійснення цього права, держави які приєдналися до цього пакту
повинні включити програми професійно – технічного навчання і підготовки,
шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості.

В пакті визнається право кожного на справедливі і сприятливі умови
праці, включаючи зокрема:

винагороду, що забезпечувала б мінімум усім трудящим;

справедливу зарплату і рівну винагороду за працю рівної цінності без
будь – якої різниці, причому, зокрема, жінкам повинні гарантуватись
умови праці, не гірші від тих, якими користуються чоловіки, з рівною
платою за рівну працю;

задовільне існування для них самих та їхніх сімей;

умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни;

однакову для всі можливість просування по роботі на відповідні більш
високі ступені виключно на підставі трудового стажу та кваліфікації;

відпочинок, дозвілля та розумне обмеження робочого часу та оплачувану
періодичну відпустку так само, як і винагороду за святкові дні.[3; c.4]

В статті 8 Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
закріплюється право людини створювати для здійснення та захисту своїх
економічних інтересів професійні спілки і вступати до них на свій вибір
при єдиній умові додержання правил відповідної організації. Користування
даним правом не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються
законом і які є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах
державної безпеки чи громадського порядку або для захисту прав і свобод
інших. Дана стаття надає право професійним спілкам утворювати
національні федерації чи конфедерації і засновувати міжнародні
професійні організації або приєднуватися до них, а також визначає право
професійних спілок функціонувати безперешкодно без будь-яких обмежень,
крім тих, які передбачаються законом і які є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки чи громадського
порядку або для захисту прав і свобод інших.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права передбачає,
що ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень користування
цими правами для осіб, що входять до складу збройних сил, поліції або
адміністрації держави.

Стаття 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права
визначає право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи
соціальне страхування.

Стаття 11 визначає право кожного на достатній життєвий рівень для нього
і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на
неухильне поліпшення умов життя. Держави-учасниці повинні вживати
належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права, визнаючи
важливе значення в цьому відношенні міжнародного співробітництва,
основаного на вільній згоді.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права визначає
право кожної людини на свободу від голоду, тому в кожній державі
повинні вживатися необхідні заходи індивідуально і в порядку
міжнародного співробітництва, які б включали проведення конкретних
програм для того, щоб: поліпшити методи виробництва, зберігання і
розподілу продуктів харчування шляхом широкого використання технічних і
наукових знань, поширення знань про принципи харчування і вдосконалення
або реформи аграрних систем так, щоб досягти найбільш ефективного
освоєння і використання природних ресурсів, і забезпечити справедливий
розподіл світових запасів продовольства відповідно до потреб і з
урахуванням проблем країн, як імпортують, так і експортують продукти.

Стаття 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права

визначає право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і
психічного здоров’я. Держави, які приєднались до даного Пакту для
повного здійснення цього права повинні своїми силами а також за рахунок
міждержавного співробітництва забезпечити скорочення
мертвонароджуваності та дитячої смертності та сприяти здоровому
розвитку дитини, а також поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього
середовища і гігієни праці в промисловості, запобігання і лікування
епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними,
створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний
догляд у разі хвороби.

Право на освіту закріплено в статті 13 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права. Освіта повинна спрямовуватись
на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і повинна
зміцнювати повагу до прав людини і основних свобод. Освіта повинна дати
можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти
взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма націями і всіма расовими,
етнічними та релігійними групами і сприяти роботі Організації Об’єднаних
Націй по підтриманню миру.

Для повного здійснення цього права початкова освіта повинна бути
обов’язкова і безплатна для всіх; середня освіта в її різних формах,
включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути відкрита і
зроблена доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і,
зокрема, поступового запровадження безплатної освіти; вища освіта
повинна бути зроблена однаково доступною для всіх на основі здібностей
кожного шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового
запровадження безплатної освіти; елементарна освіта повинна
заохочуватися або інтенсифікуватися по можливості для тих, хто не
проходив чи не закінчив повного курсу початкової освіти; має активно
проводитися розвиток мережі шкіл усіх ступенів, повинне бути встановлена
задовільна система стипендій і повинні постійно поліпшуватися
матеріальні умови викладацького персоналу.

Держави – учасниці, зобов’язуються поважати свободу батьків і у
відповідних випадках законних опікунів обирати для своїх дітей не тільки
запроваджені державними властями школи, а й інші школи, що відповідають
тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи
затверджено державою, і забезпечувати релігійне та моральне виховання
своїх дітей відповідно до власних переконань.

Стаття 15 визначає право кожної людини на: участь у культурному житті;
користування результатами наукового прогресу та їх практичне
застосування;

користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають
у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями,
автором яких вона є.

Заходи, яких повинні вживати держави-учасниці цього Пакту; для повного
здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для охорони,
розвитку і поширення досягнень науки та культури.

Крім названих актів, які мають найбільш загальне, універсальне значення,
в останні десятиріччя було прийнято багато міжнародних актів,
присвячених більш детальному визначенню змісту, обсягу і гарантій
окремих прав і свобод людини.

Офіційний вступ України до Організації Об’єднаних Націй зобов’язало її
приєднатись до тих стандартів, які затверджені міжнародною спільнотою.

Тобто виникла проблема імплементації міжнародних норм з прав людини у
внутрішнє законодавство України.

Не заперечуючи важливості дії норм міжнародного права, у тому числі й
міжнародних стандартів з прав людини, на території держави, слід
відмітити, що їх імплементація не можлива без допомоги відповідного
національного законодавства. Вона регулюється Декларацією про державний
суверенітет України, Законом України “Про дію міжнародних договорів на
території України” та Законом України “Про міжнародні договори
України”. Згідно зі статті 17 ЗУ “Про міжнародні договори України”: “ 1
Укладені й належним чином ратифіковані міжнародні договори України
становлять невід’ємну частину національно законодавства України і
застосовуються в порядку, передбаченому для норм міжнародного
законодавства. 2. Якщо міжнародні договори України, укладення, якого
відбулося у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що
передбачені законодавством України, то застосовуються правила
міжнародного договору України.”

За час, що минув після проголошення Декларації про державний
суверенітет України, в якій Україна проголосила певну перевагу
загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизначених
норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного права, Україна
ратифікувала багато міжнародних угод з прав людини як от Міжнародний
пакт про економічні, соціальні, культурні права людини, Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права, згідно з якими наша держава визнала
компетенцію комітету ООН з прав людини приймати і розглядати
повідомлення підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони
є жертвами порушень державою якогось із прав, викладених в даних пактах.
Для України цей протокол набув чинності 25 жовтня 1995 року.

Отже, ставши повноправним учасником Гельсінського процесу, котрий
передбачає створення єдиного правового європейського простору, Україна
взяла на себе численні зобов’язання із забезпечення відносин, що
становлять предмет міжнародного права, які випливають з Підсумкового
документа Віденської зустрічі представників держава-учасниць ОБСЄ. Як і
інші учасники наради, Україна повинна розглянути можливості приєднання
до відповідних багатосторонніх документів, а також укладання, якщо це
необхідно, додаткових чи інших двохсторонніх угод із забезпечення
ефективної юридичної допомоги громадянам інших держав-учасниць.

РОЗДІЛ II КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА ГРОМАДЯН УКРАЇНИ В ЕКОНОМІЧНІЙ, СОЦІАЛЬНІЙ
ТА КУЛЬТУРНІЙ СФЕРАХ

2.1. Економічні права громадян

Економічні права та свободи – це можливості людини і громадянина у сфері
виробництва, розподілу, обміну і використання матеріальних благ. Вони
мають надзвичайне значення в житті людини. Адже саме вони повинні
гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної,
забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості. Водночас саме
здійснення цих прав дає змогу характеризувати державу як соціальну,
тобто таку, яка забезпечує достатньо високий рівень життя для своїх
громадян. До системи економічних прав Конституція України відносить:
право на підприємницьку діяльність(ст 42); право на працю(ст. 43); право
на страйк для захисту своїх економічних і соціальних
інтересів(ст.44);право на відпочинок (ст.45).

Право на підприємницьку діяльність

Одним із важливих конституційних прав громадян є право на підприємницьку
діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). У
Концепції переходу України до ринкової економіки та Законі України „Про
підприємництво” від 7 лютого 1991 р. проголошено свободу підприємництва,
яка базується на: а) наданні правових гарантій вільного підприємництва,
включаючи гарантії права на майно, вироблену продукцію, вільний вибір
партнерів за прямими зв’язками, здійснення експортно-імпортних операцій,
самостійне використання прибутку (доходу); б) створенні рівних
можливостей для розвитку всіх видів підприємницької діяльності,
основаних на різних формах власності.

Поняття і риси підприємництва розкриваються у ст. 1 Закону України „Про
підприємництво”: підприємництво — це самостійна ініціатива,
систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції,
виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання
прибутку. Отже, основними ознаками підприємницької діяльності є:

1) ініціативність і самостійність; 2) систематичність; 3) діяльність на
власний ризик підприємця; 4) мета — одержання прибутку.

Н. О. Саніахметова до ознак підприємництва відносить також: а) творчий
та інноваційний характер цієї діяльності; б) самостійну юридичну
відповідальність; в) соціальне відповідальний характер.[21; с 350 – 353]

Самостійна ініціатива — це вияв особою на власний розсуд винахідливості,
кмітливості, прийняття власних рішень у господарській діяльності.
Систематичність означає постійний, регулярний (а не разовий) характер
діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг або
заняття торгівлею. Ризиковий характер підприємництва пов’язаний як з
можливістю одержання позитивних результатів (прибутку), так і настання
несприятливих наслідків (збитків) від такої діяльності, які не завжди
можна передбачити і запобігти їм. Одержання прибутку (доходу) — мета
діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг чи
заняття торгівлею, бо результати діяльності реалізуються на ринку
товарів і послуг на сплатних засадах, а в ціну товару (послуги)
включається і можливий прибуток (доход). Творчий та інноваційний
характер підприємництва виявляється у пошуку нових можливостей,
запровадженні нововведень в організації та веденні власної справи.
Свобода підприємницької діяльності розкривається через її принципи (ст.
5 Закону України „Про підприємництво”):

— вільний вибір видів діяльності;

— залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької
діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян;

— самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і
споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін на неї відповідно до
законодавства;

— вільний найом працівників;

— залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або
не обмежено законодавством;

— вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення
платежів, установлених законодавством;

— самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою
зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

— громадяни України, інших держав, не обмежені у правоздатності або
дієздатності; це також стосується осіб без громадянства та осіб з
подвійним громадянством;[22; с. 24]

— юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України „Про
власність”.

Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є
основною, положення про підприємництво застосовується до тієї частини
їхньої діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

Разом з тим не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких
категорій громадян: військовослужбовців, службових осіб органів
прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного
арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади та
управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю
підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути
зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Особи, які
мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі
злочини, не можуть виступати засновниками підприємницької організації, а
також обіймати у підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях)
керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю (ст.
9 Закону України „Про підприємництво”). Проте зазначені особи не
позбавлені права одержувати дивіденди від акцій, а також доходи від
інших корпоративних прав, пов’язаних із членством у господарських
товариствах або інших підприємницьких організаціях.

Передумовою здійснення підприємницької діяльності фізичними та
юридичними особами є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 8 Закону
України „Про підприємництво” та Положення про державну реєстрацію
суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 25 травня 1998 р., державна реєстрація суб’єктів
підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської,
районної у місті ради або в районній міст Києва і Севастополя державній
адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб’єкта, якщо
інше не передбачено законом.

Проголошуючи свободу підприємницької діяльності, закон разом з тим
встановлює й певні обмеження (межі) її здійснення. Це, по-перше,
стосується кола суб’єктів, які можуть здійснювати ту чи іншу діяльність,
і по-друге, переліку видів діяльності, які з огляду на шкідливий вплив
на здоров’я людини, довкілля або загрозу безпеці держави потребують
спеціального дозволу (ліцензії). Так, зокрема, відповідно до ст. 4
Закону України „Про підприємництво” діяльність, пов’язану з обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням і
реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин,
видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об’єктів
державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом
Міністрів порядку, можуть здійснювати тільки державні підприємства та
організації, а проведення ломбардних операцій — також і повні
товариства.

Право на працю

Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та
культурні права, кожна людина має право на отримання можливості
заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно
погоджується.

Згідно зі ст.. 43 Конституції України змістом права на працю є
можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен вільно обирає або
на яку вільно погоджується. Крім того, ст. 43 Основного закону:

Гарантує кожному а) рівні можливості у виборі професії та роду трудової
діяльності; б) право на належні, безпечні і здорові умови праці; в)
право на заробітну плату; г) право на своєчасне одержання винагороди за
працю; д) захист від незаконного звільнення .

Зобов’язує державу: а) створювати умови для повного здійснення
громадянами права на працю; б) реалізовувати програми професійно –
технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до
суспільних потреб.

Забороняє використання: а) примусової праці (при цьому не вважається
примусовою працею військова або альтернативна(невійськова) служба, а
також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи рішенням
суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан); б)
праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

Порівняно з законодавством колишнього СРСР право на працю у чинній
Конституції України має дещо вужчий зміст: вона гарантує захист людині
від безробіття, не покладає на державу обов’язок зробити все для того,
щоб дати можливість своїм громадянам працювати і заробляти працею.
Натомість чинна Конституція України містить норми, що закріплюють право
кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, забороняють
використання примусової праці.

КЗпП України передбачає такі гарантії права громадян на працю: вільний
вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості
у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до
покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням
суспільних потреб; безплатне навчання безробітних нових професій,
перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби
зайнятості з виплатою стипендій; правовий захист від необґрунтованої
відмови у прийнятті на роботу і незаконне звільнення та ін.

Порушення вимог законодавства про працю та про охорону праці тягне
адміністративну та кримінальну відповідальність.

Певні економічні, правові та організаційні гарантії оплати праці
працівників визначені Законом України „Про оплату праці”, та Кодексом
Законів про Працю тощо. Вказані акти регулюють оплату праці тільки
найманих працівників, праця яких зумовлена укладенням трудового
договору. Оплата праці інших працівників визначається між роботодавцем і
працівником.

Відповідно до чинного законодавства в Україні заборонено застосування
примусової або обов’язкової праці тобто це означає , роботу або службу,
що вимагається від будь – якої особи під загрозою якогось покарання, для
котрої ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг. Однак даний
термін не вміщує роботу або службу, яка виконується на підставі закону,
про військову службу, роботу, яка є частиною громадських обов’язків,
роботу або службу, яка виконується внаслідок винесення вироку винесеного
рішенням судового органу.[23; с 194]

Як зазначалось у постанові Пленуму Верховного Суду України “Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя „ від 1
листопада 1996 р. № 9, заборона примусової праці передбачає, зокрема,
заборону тимчасового переведення працівника без його згоди на іншу
роботу в порядку дисциплінарного стягнення, у разі виробничої
необхідності або простою, а також примушування його до виконання роботи
, не передбаченої трудовим договором.

Право на безпечні та здорові умови праці включає право на профілактику і
захист від професійних захворювань і виробничого травматизму, на відмову
від роботи у разі загрози для життя і здоров’я, на достатню інформацію
про небезпечні для здоров’я виробничі фактори, а також на незалежну
експертизу і контроль за додержанням законодавства про охорону праці.

Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника
підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, які,
зокрема, зобов’язані: впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які
запобігають виробничому травматизмові; забезпечувати санітарно –
гігієнічні умови організації виробничих та інших процесів, що
запобігають виникненню професійних захворювань працівників;
забезпечувати якість машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та
інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на людину; не вимагати
від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя;
систематично проводити інструктаж працівників з питань охорони праці;
організовувати обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій;
здійснювати передбачені законодавством спеціальні заходи щодо охорони
праці жінок та неповнолітніх та ін.[24; с.393]

Проте, стан економіки держави унеможливлює практичну реалізацію права на
безпечні умови праці та їх гарантії: надзвичайно високий рівень
зношеності фондів промисловості України створює загрозу не тільки
звичайних нещасних випадків на виробництві, а й глобальних техногенних
аварій та катастроф.

Відповідно до Закону України “Про охорону праці” працівник має право
відмовитись від дорученої роботи, якщо створилась виробнича ситуація,
небезпечна для його життя чи здоров’я, або для людей які його оточують.

За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається
середній заробіток.

Право на страйк та його реалізація.

Закріплення Конституцією України права працівників на страйк є
відтворенням у ній положень ст.8 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні і культурні права.

Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працюють, мають право
на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок
здійснення права на страйк встановлюється Законом України „Про порядок
вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”.

Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до
вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи
уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур
або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудовою
спору (конфлікту).

Згідно із ст. 17 Закону страйк — це тимчасове колективне добровільне
припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх
трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного
підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості
вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку
з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника)
задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу,
профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.

Рішення про оголошення страйку на підприємстві приймається загальними
зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і
вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих
працівників або 2/3 делегатів конференції.

Рекомендації щодо оголошення чи не оголошення галузевого або
територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному
рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі
представників найманих працівників та /або профспілок і надсилаються
відповідним трудовим колективам чи профспілкам [24; с. 529].

Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимогами про зміну
конституційного ладу, державних кордонів та
адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що
порушують права людини; з вимогами, що не відносяться до колективних
трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників,
профспілок, об’єднання профспілок чи уповноважених ними органів; у
випадках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колективного
трудового спору (конфлікту); з порушенням порядку вирішення колективного
трудового спору трудовим арбітражем; з порушенням порядку прийняття
рішення про проведення страйку. Незаконними буде визнано страйки,
розпочаті з порушенням найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням
профспілок чи уповноваженими ними органами вимог Закону про керівництво
страйком; якщо страйки оголошені у випадках, за яких забороняється їх
проведення; які оголошені та/або проводяться під час здійснення
примирних процедур, передбачених Законом.

Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним
орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна
бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового
розгляду, не пізніш як у 7-денний строк.

Забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками
роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає
запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та
епізоотіям чи ліквідації їх наслідків.

Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України „Про використання ядерної енергії
та радіаційну безпеку” персонал ядерних установ та об’єктів,
призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на
страйк.[24, с.530]

Ст. 18 Закону України „Про транспорт” передбачено, що припинення роботи
(страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання
адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків,
пов’язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих
виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров’ю
людини.[24, с.531]

Відповідно до ст. 22 Закону України „Про електроенергетику”страйки на
підприємствах електроенергетики забороняються у випадках, коли вони
можуть призвести до порушення сталості об’єднаної електронної системи
України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.

Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та
обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил
України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

У випадках, коли проведення страйку загрожує життю і здоров’ю людей,
довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям,
катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків, коли
оголошений надзвичайний або військовий стан, а рекомендації Національної
служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового
спору (конфлікту) сторонами не враховано, Національна служба
посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення
колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду
Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського
міських судів.

Законом передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь
працівників у страйку, за винятком страйків, визнаних судом незаконними,
не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути
підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Організація страйку, визнаного судом незаконним, або участь у ньому є
порушенням трудової дисципліни.

Час страйку працівникам, які беруть у ньому участь, не оплачується і не
зараховується до загального і безперервного трудового стажу.

Ми звикли до того, що страйк — це масова відмова від роботи. У діючому
законодавстві поняття страйку є тільки стосовно колективних трудових
спорів (ст.17 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових
спорів (конфліктів)”). Керуючись конституційною нормою про те, що ті,
хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і
соціальних інтересів (ч. 1 ст. 44 Конституції України), це тлумачення
можна визнати таким, що не відповідає дійсності. У літературі
зазначалось, що у законодавстві під страйком слід розуміти не тільки
тимчасову добровільну відмову працівників від виконання трудових
обов’язків (повністю або частково) з метою вирішення колективного
трудового спору, а й відмову працівника чи працівників від виконання
своїх трудових обов’язків для вирішення індивідуального трудового спору
В останні роки широке поширення набула практика відмови працівників від
виконання своїх посадових обов’язків у разі невиплати заробітної плати.
Працівники в індивідуальному порядку чи колективно або відмовляються
виходити на роботу і залишаються вдома, або, перебуваючи на роботі, не
виконують свої обов’язки. І хоча формулювання „ті, хто працює, має право
на страйк…”, що міститься у ст. 44 Конституції України, застосовується
до колективних трудових спорів, видається правильною точка зору про
можливість його реалізації не тільки колективно, а й індивідуально. У
ряді країн Заходу також піддається критиці традиційне трактування права
на страйк як суто колективного права, що реалізується профспілками,
трудовими колективами. Висувається нове розуміння права на страйк як
індивідуального права кожного працівника самому вирішувати питання про
відмову від надання трудових послуг.

Право на відпочинок

Право кожного, хто працює, на відпочинок проголошено ст. 24 Загальної
декларації прав людини та випливає з вимог ст.7 Міжнародного пакту про
економічні, соціальні і культурні права. В Конституції України право
на відпочинок закріплено в ст. 45. де зазначено, що кожен хто працює має
право на відпочинок.

У чинному законодавстві воно знайшло закріплення у ст. 2 КЗпП України.
Законодавство про працю не дає визначення часу відпочинку. Наукою
трудового права традиційно під часом відпочинку розуміється час,
протягом якого працівник є вільним від виконання трудових обов’язків і
вправі використовувати його на власний розсуд.[ 25 ;с 97]

Законодавством встановлені наступні види часу відпочинку:

— перерви протягом робочого дня (зміни);

— щоденний відпочинок (міжзмінна перерва);

— вихідні дні (щотижневий відпочинок);

— святкові і неробочі дні;

— відпустки.

Перерва для відпочинку і харчування надається тривалістю не більше 2
годин. Така перерва повинна надаватись, як правило, через 4 години після
початку роботи. Час початку і закінчення перерви встановлюється
правилами внутрішнього трудового розпорядку. Працівники використовують
час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця
роботи. На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не
можна, працівникам повинна бути надана можливість приймання їжі протягом
робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі
встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з
профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Перерви для
відпочинку і харчування не включаються в робочий час і не оплачуються.

Жінкам, котрі мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної для всіх
працівників перерви для відпочинку і харчування, надаються додаткові
перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3
години після початку роботи тривалістю не менше 30 хвилин кожна. За
наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої перерви має бути
не менше години. Строки і порядок надання перерв встановлюються
власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим
комітетом підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання
матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і
оплачуються за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП). Щотижневий
безперервний відпочинок (вихідні дні) — його тривалість повинна бути не
менш як 42 години (ст. 70 КЗпП). При 5-денному робочому тижні
працівникам надається 2 вихідних дні на тиждень, як правило, підряд — в
суботу і неділю. При режимі 6-денного робочого тижня працівникам
надається 1 вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий
вихідний день при 5-денному робочому тижні, якщо він не визначений
законодавством, визначається графіком роботи підприємства, погодженим з
профспілковим комітетом і, як правило, має надаватися підряд із
загальним вихідним днем. На підприємствах, в установах, організаціях, де
робота не може бути припинена в загальний вихідний день у зв’язку з
необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового
обслуговування, театри, музеї та ін.), вихідні дні встановлюються
місцевими радами (ст. 68 КЗпП). Відповідно до ст. 69 КЗпП на
підприємствах, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних
умов або у зв’язку з необхідністю безперервного обслуговування
населення, а також на навантажувально-розвантажувальних роботах,
пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня
почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що
затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з
профспілковим комітетом.

На працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого
часу того підприємства, до якого він відряджений. Замість днів
відпочинку, не використаних за час відрядження, інші дні відпочинку
після повернення з відрядження не надаються. Якщо працівник спеціально
відряджений для роботи у вихідні або святкові й неробочі дні,
компенсація за роботу в ці дні виплачується відповідно до чинного
законодавства. У разі, коли працівник відбуває у відрядження у вихідний
день, йому після повернення з відрядження в установленому порядку
надається інший день відпочинку.[26]

Відповідно до ст. 71 КЗпП робота у вихідні дні забороняється. Залучення
окремих працівників до роботи у ці дні допускається з дозволу
профспілкового комітету в наступних виняткових випадках:

1) для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і
негайного усунення їх наслідків; 2) для відвернення нещасних випадків,
загибелі або псування державного чи громадського майна; 3) для виконання
невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання
яких залежить у подальшому нормальна робота підприємства, установи,
організації в цілому або їх окремих підрозділів; 4) для виконання
невідкладних навантажувально-розвантажувальних робіт з метою запобігання
або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах
відправлення і призначення.

У таких ситуаціях залучення до роботи у вихідний день провадиться за
письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним
органу.

Робота у вихідний день компенсується за згодою працівника і власника
наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі
(ст. 72 КЗпП). До робіт у вихідні дні забороняється залучати
працівників, яким не виповнилось 18 років (ст. 192 КЗпП), вагітних жінок
і жінок; що мають дітей віком до 3 років (ст. 176 КЗпП).

Святкові і неробочі дні. Законодавством України про працю передбачені
наступні святкові дні, робота в які не проводиться:

1 січня — Новий рік, 7 січня — Різдво Христове; 8 березня — Міжнародний
жіночий день; 1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих; 9
травня — День Перемоги; 28 червня — День Конституції України; 24 серпня
— День незалежності України.

Робота також не провадиться і в дні релігійних свят, такі дні згідно із
ст. 73 КЗпП називаються „неробочими”, чим підкреслюється їх недержавний
характер. Проте держава, шануючи релігійні традиції переважної більшості
населення, закріпила це положення у законі.

У вказані вище дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через
виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи,
організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а
також невідкладні ремонтні й навантажувально-розвантажувальні роботи
(ст. 73 КЗпП).

Згідно із ст. 67 КЗпП, у випадку, коли святковий або неробочий день
збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний
після святкового або неробочого.

Робота у вихідні дні сплачується в підвищеному розмірі згідно зі ст. 107
КЗпП України.

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому
може бути наданий інший день відпочинку.

Відпустки, їх види та порядок надання

Відпустка — це час відпочинку, який обчислюється в календарних днях і
надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.

Право на відпустки мають всі громадяни України, які перебувають у
трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями
незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої
приналежності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.
Нарівні з громадянами України право на відпустки мають іноземні
громадяни та особи без громадянства, які працюють в Україні.[9] Право на
відпустку мають працівники, які уклали безстрокові трудові договори,
трудові договори на визначений строк, на час виконання певної роботи,
сезонні, тимчасові працівники і сумісники, працівники, які працюють на
умовах неповного робочого часу. Не користуються правом на відпустку
особи, які працюють за цивільно-правовими угодами; засуджені до
виправних робіт без позбавлення волі; засуджені в період позбавлення
волі.

Право на відпустку забезпечується гарантованим наданням відпустки
визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади),
заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених Законом України
„Про відпустки”, та забороною заміни відпустки компенсацією, крім
випадків, які передбачені ст. 24 ЗУ ”Про відпустки”. На жаль, не завжди
на багатьох приватних підприємствах, які використовують працю найманих
працівників, останні можуть скористатися правом на відпустку. Власники
таких підприємств не надають її під загрозою звільнення, а в тих
випадках, коли відпустка і надається, то всупереч ч. З ст. 2 Закону „Про
відпустки” — надається відпустка без збереження заробітної плати.

Види відпусток. Законом України „Про відпустки” передбачені наступні
види відпусток:

1) щорічні відпустки:

– основна відпустка (ст. 6 цього Закону); -додаткова відпустка за роботу
із шкідливими та важкими умовами праці (ст. 7 цього Закону); – додаткова
відпустка за особливий характер праці (ст. 8 1 цього Закону); – інші
додаткові відпустки, передбачені законодавством;

2) додаткові відпустки у зв’язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього
Закону);

3) творча відпустка (ст. 16 цього Закону);

4) соціальні відпустки:

– відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами (ст. 17 цього Закону);

– відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного
віку (ст. 18

цього Закону); – додаткова відпустка працівникам, які мають дітей (ст.
19 цього Закону);

5) відпуски без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього
Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором
можуть установлюватись інші види відпусток.

2.2. Соціальні права громадян

СОЦІАЛЬНІ ПРАВА і СВОБОДИ – це можливості людини і громадянина із
забезпечення належних соціальних умов життя. Цим і пояснюється їх
призначення. До системи соціальних прав Конституція України відносить
право на соціальний захист(ст.46); право на житло(ст.47); право на
достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (сть.48); право на
охорону здоров’я (ст48); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та
медичне страхування (ст. 49).

Право на соціальне забезпечення

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої
є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів
громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання
трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної
сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти
систему правових, організаційних та інших заходів державних і
недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал
країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у
суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту
працездатних осіб та забезпечення належного рівня життя тих, хто через
непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до
існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52
Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини,
особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня
розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі
права непросто забезпечити юридичними засобами.

Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи
вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального
забезпечення перестарілих і непрацездатних; особлива форма розподільчих
відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання;
предмет соціальної політики країни; невід’ємний елемент способу життя і
його особливості; самостійна функція держави; правова форма
матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого
стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті
суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття
«соціальне забезпечення», зокрема, це:

— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих
актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на
підтримання стабільності майнового становища пролетаріату при настанні
тих небезпек, які йому загрожують ;

— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від
суспільства у безоплатному порядку (медичне обслуговування, пенсії і
допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного
обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних організацій
через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських
організацій і системи взаємодопомоги тощо;

— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних
небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків
населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги ;

— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і
при непрацездатності за рахунок державного фонду, що утворюється з
прямих асигнувань держбюджету;

— система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення
громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати
годувальника і у інших випадках, встановлених законом ;

— сукупність певних соціально-економічних заходів, пов’язаних із
забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі
непрацездатності, з медичним лікуванням і обслуговуванням як важливим
засобом профілактики і поновлення працездатності ;

— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із
суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок
суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній
формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках,
передбачених державою;

— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених
законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад
винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і
годувальника, з метою охорони здоров’я, материнства і дитинства, при
потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого
розподілення державою з урахуванням громадських організацій і трудових
колективів фондів соціального забезпечення, які створюються без
будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок
необхідного продукту суспільства.[ 29;с 35]

Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість
зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у
вузькому розумінні як забезпечення за рахунок суспільних фондів
споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є
неповнолітні діти; інші — у ширшому розумінні, і включали заходи з
охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання
підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне
обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення
працездатності; треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із
суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах
рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або
урахуванням трудового внеску чи матеріальної забезпеченості, або з
частковою і, як правило, з незначною оплатою.

На нашу думку, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріального
забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором,
із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від
них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування.[30;c 24]

Складовими названого забезпечення є:

1. Соціальне значимі обставини, які повністю або частково позбавляють
особу чи її сім’ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових
витрат. До них належить: хвороба, нещасний випадок на виробництві,
професійне захворювання, втрата робочого місця, старість, втрата
годувальника, материнство й дитинство тощо. У законодавстві вони вказані
як соціальні ризики і соціальні випадки;

2. Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби
до існування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного
прожиткового мінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або
вже є непрацездатними. Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному
тлумаченню не підлягає;

3. Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду
матеріального забезпечення вказаним вище фізичним особам. Вони
створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та
держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів
соціального призначення і перерозподілу частки державного бюджету з
метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значимі
складні життєві ситуації;

4. Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у
Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення»
(1952 р.) і включають: медичну допомогу; допомоги у зв’язку з хворобою;
допомоги по безробіттю; допомоги по старості; допомогу в разі трудового
каліцтва або професійного захворювання; сімейні допомоги; допомогу по
вагітності та пологах; допомогу по інвалідності; допомогу в зв’язку з
втратою годувальника. Ці мінімальні норми і види забезпечення держава
залежно від економічного стану може розширювати, але ні в якому разі не
звужувати. Способами розподілу матеріальних благ є: безоплатність
багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але з
урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому; пільгові
умови надання деяких видів послуг з незначною їх оплатою[29];

6. Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального
забезпечення. Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на
умовах і в порядку, закріплених в нормативному акті чи договорі.[30; с
36]

Нормативними актами встановлюються види соціального забезпечення, умови
і порядок їх надання, способи формування фондів, з яких надаються
матеріальні блага, тощо.

Соціального захисту та надання їм певних соціальних послуг потребують
діти-сироти, діти-інваліди, діти, що залишились без батьківської опіки,
громадяни з психічними вадами.

Не зайвим було б використовувати досвід зарубіжних країн щодо створення
«хоспісів» — установ, де безнадійно хворі люди проводять свої останні
дні та, крім медичного обслуговування, отримують ще й соціальні послуги.
Названі установи необхідні, насамперед, для тих, хто не може самостійно
утримувати себе через безпорадний стан або не має для цього достатніх
коштів. Таких людей багато.

Гострим є питання безробіття і безробітних. Це серйозна проблема, без
розв’язання якої для багатьох людей ст. 48 Конституції залишається
декларативною.

Проблема, безумовно, більш складна, вона потребує фінансових коштів і
великих зусиль усіх гілок влади. Не так багато в світі країн, громадяни
яких досягли достатнього життєвого рівня. На жаль, Україна до них не
належить. Але слід вживати зусиль щодо реалізації цієї конституційної
норми. Бо, врешті-решт, всі реформи здійснюються в Україні не заради
реформ, а для людей.

Право на житло

Право на житло не означає, що кожний громадянин має безоплатно і в певні
строки отримати від держави якісне і таке, що повністю задовольняло б
його бажання, житло. Держава гарантує лише, що вона:1) буде створювати
умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло,
придбати його у власність або взяти в оренду; 2) разом з органами
місцевого самоврядування надаватимуть громадянам, які потребують
соціального захисту, безоплатно або за доступну для них плату відповідно
до закону; 3) вживатиме всіляких заходів дотого, щоб ніхто не був
примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням
суду. Середня забезпеченість житлом в Україні становить приблизно
двадцять квадратних метрів загальної площі в розрахунку на одну особу
(це нижче рівня забезпеченості в розвинутих країнах у 2,5—3 рази). При
цьому майже 6 млн. сімей і самотніх людей, або близько 17 млн. чоловік
(понад третини населення), проживають у незадовільних умовах —
гуртожитках, комунальних квартирах в орендованих приміщеннях із
забезпеченістю менше 9 квадратних метрів жилої площі на одну особу.
Понад 2 млн. сімей (у тому числі сім’ї, що мають право на першочергове
одержання квартири) роками й десятиріччями перебувають на обліку як
такі, що потребують поліпшення житлових умов. Проте обсяги житлового
будівництва щорічно зменшуються.[31; c 5] Відповідно до Концепції
державної житлової політики, затвердженої постановою Верховної Ради
України від ЗО червня 1995 р., до громадян, які потребують соціального
захисту, віднесені малозабезпечені, інваліди, ветерани війни,
військовослужбовці, особи, які постраждали внаслідок аварії на
Чорнобильській АЕС, деякі інші категорії громадян. Проте поняття
соціальної незахищеності має визначатися тільки за критеріями фактичних
майнового стану й умов проживання, а не відповідно до заслуг особи перед
державою, відношення її до військової служби тощо.

Основним актом законодавства України, який регулює житлові права
громадян, є Житловий кодекс (ЖК) Української РСР. Його було прийнято ще
ЗО червня 1983 р. і звичайно, що за час, який минув, він суттєво
застарів: житлове законодавство повинно передбачати конкретний механізм
реалізації положень, які містяться у ст. 47 Конституції України, а
чинний ЖК УРСР їх не містить. Поки що побудувати житло або придбати його
у власність (не враховуючи можливості приватизувати державний житловий
фонд), має змогу лише невелика частина громадян. Водночас, значна
кількість співвітчизників, переважно тих, що потребують соціального
захисту, не має ані власного житла, ані перспективи отримати його в
оренду у держави. Стосовно конституційного положення про те, що ніхто не
може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за
рішенням суду, слід зазначити таке. ЖК УРСР передбачає майже тридцять
різних підстав для примусового виселення громадян і членів їх сімей із
жилих приміщень, і половина із них — виселення без надання іншого жилого
приміщення. При цьому значна кількість норм ЖК УРСР суперечить нормі,
встановленій у ст. ЗО Конституції України, якою кожному гарантується
недоторканість житла. Так, виселення без надання іншого жилого
приміщення за чинним ЖК України можливе, зокрема: якщо наймач або члени
його сім’ї систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або
використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням
правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній
квартирі чи одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу
виявились безрезультатними; відносно осіб, які самоправне зайняли жиле
приміщення; із службових приміщень — робітників і службовців, що
припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією; у
разі здачі жилого приміщення в піднайом з порушенням встановлених
житловим законодавством вимог; у разі виключення з кооперативу члена
житлово-будівельного кооперативу (у тому числі разом з членами його
сім’ї). Наведений перелік не є вичерпним. Право на житло, відповідно до
ст. 64 Конституції України, не може бути обмежене навіть в умовах
воєнного та надзвичайного стану. Єдине можливе обмеження цього права, як
зазначено вище, може стосуватися врегульованих законом випадків
примусового позбавлення житла.

Тому необхідно створити відповідну нормативну базу, яка регулюватиме
ринок житла та забезпечить функціонування ринкових структур у житловому
господарстві. Неодмінним є визначення важелів для стимулювання
підприємств, установ і організацій, які будують житло для своїх
працівників. Нині і в майбутньому необхідно:

• розумно та справедливо регулювати розміри плати за користування
житлом; у першу чергу забезпечити земельними ділянками під індивідуальну
забудову громадян, які потребують поліпшення житлових умов.

Разом з тим, державі слід підвищувати відповідальність власників і
користувачів квартир (будинків) за їх належну експлуатацію та утримання,
не допускати використання державного житлового фонду не за призначенням,
здійснювати суворий контроль за його використанням.

Реформування відносин власності через приватизацію житлового фонду
покликане сприяти створенню соціально орієнтованої економічної системи,
яка знайде своє відображення і в правовому плані. Адже обов’язком нашої
держави є створення державного житлового фонду соціального призначення,
щоб громадянин України, який не має житла, мав можливість отримати
тимчасове житло на умовах найму за доступну для нього плату.

Держава повинна не тільки брати участь, а й відповідати за забезпечення
громадян житлом, і не може перекладати повністю відповідальність за
вирішення житлових проблем на плечі самих громадян

Право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що
включає достатнє харчування, одяг, житло.

Це єдина норма розділу II Конституції України, яка не містить
спеціальних конституційних гарантій відповідного права і не конкретизує
його. У ст. 48 Основного Закону лише зазначається, що достатній життєвий
рівень включає тільки достатнє харчування, одяг і житло. До речі, за
порушення цього права законодавством України не передбачається і
юридична відповідальність.

Як зазначено в Основах законодавства України про охорону здоров’я, з
метою забезпечення достатнього життєвого рівня, на основі науково
обґрунтованих медичних, фізіологічних та санітарно-гігієнічних вимог
держава: а) встановлює єдині мінімальні норми заробітної плати, пенсій,
стипендій, соціальної допомоги та інших доходів населення; б) організує
натуральне, в тому числі безплатне, забезпечення найбільш вразливих
верств населення продуктами харчування, одягом, ліками та іншими
предметами першої необхідності; в) здійснює комплекс заходів щодо
задоволення життєвих потреб біженців, безпритульних та інших осіб, які
не мають певного місця проживання; г) безплатно надає медичну допомогу і
соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному
становищі, загрозливому для їх життя і здоров’я.[5]

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого
рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Так згідно з ЗУ “Про оплату праці”визначається мінімальна заробітна
плата у розмірі не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості
з розрахунком на працездатну особу.

Законом України „Про мінімальний споживчий бюджет” встановлена структура
набору продовольчих і непродовольчих товарів та послуг у натуральному і
вартісному вираженні, що повинні забезпечувати задоволення основних
фізіологічних і соціально-культурних потреб людини, але склад споживчих
кошиків надано право затверджувати і не рідше, ніж раз на п’ять років,
переглядати Кабінету Міністрів України.

В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва життєвий рівень
населення повинен визначатися також на підставі іншого соціального
нормативу — межі малозабезпеченості. Відповідно до Закону „Про межу
малозабезпеченості ця межа означає величину середньодушового сукупного
доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів
і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством. Набір
продовольчих товарів і послуг для визначення величини вартості межі
малозабезпеченості розробляється Кабінетом Міністрів України за участю
профспілок, а зазначена величина щорічно затверджується Верховною Радою
України, як правило, при затвердженні Державного бюджету України і
періодично переглядається відповідно до зростання індексу цін на
споживчі товари і послуги.[ 23;c.59]

Наприклад, вартісна величина межі малозабезпеченості з 1 січня 1998 р.
була встановлена в розмірі 73,7 грн., з 1 січня 1999 р. — 90,7 грн., з 1
липня 1999 р. — 118,3грн

Закон України „Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”
передбачає надання за заявочним принципом щомісячної допомоги
малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що визначається як
різниця між прожитковим мінімумом для сім’ї та її середньомісячним
сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків
прожиткового мінімуму для сім’ї.

Указом Президента України від 15 серпня 2001 р. № 637 затверджена
Стратегія подолання бідності, у якій бідність визначена як неможливість
унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний
конкретному суспільству в конкретний період часу.

Відповідно до ст. 64 Конституції України право на достатній життєвий
рівень може обмежуватися в умовах воєнного і надзвичайного стану.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Відповідно до ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і
культурні права кожна людина має право на медичну допомогу та медичний
догляд у разі хвороби. Це невід’ємне право людини знайшло відображення у
ч. 1 ст. 49 Конституції, яка наголошує, що кожен має право на охорону
здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що
передбачає:

життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд
та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним
для підтримання здоров’я людини; безпечне для життя і здоров’я
навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя
території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові
умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану
медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу
охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого
здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори
ризику та їх ступінь; участь в обговоренні проектів законодавчих
актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в
галузі охорони здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;
оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та
органів охорони здоров’я; можливість проведення незалежної медичної
експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної
медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування
та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть
бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.[5]

Законодавством України може бути визначено й інші права
громадян у галузі охорони здоров’я.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам
реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; б)
організації і проведення системи державних і громадських заходів щодо
охорони та зміцнення здоров’я; в) подання всім громадянам
гарантованого рівня

медико-санітарної допомоги у обсязі, що встановлюється Кабінетом
Міністрів України; г) здійснення державного і можливості громадського
контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; д) організації державної
системи збирання, обробки і аналізу соціальної, екологічної та
спеціальної медичної статистичної інформації; е) встановлення
відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у
галузі охорони здоров’я.[5]

Слід зауважити, що такими ж правами користуються іноземні громадяни та
особи без громадянства, які постійно проживають на території України,
якщо інше не передбачено міжнародним договором чи законодавством України
(ст. 11 Основ законодавства про охорону здоров’я).

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні,лікувально-профілактичні,фізкультурно-оздоровчі,
санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади
охорони здоров’я.

Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної
реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок
ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами
законодавства України.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок
Державного бюджету України, бюджету Республіки Крим, бюджетів
місцевого та регіонального самоврядування, фондів медичного
страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не
заборонених законодавством.[5]

Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі
науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя.

Держава забезпечує створення і функціонування системи
медичного страхування населення. Страхування громадян здійснюється за
рахунок Державного бюджету України, коштів підприємств, установ і
організацій та власних внесків громадян. Питання організації
медичного страхування населення і використання страхових коштів
визначаються відповідним законодавством.

Важливим напрямом охорони здоров’я є надання громадянам медичних
послуг, їх ефективність і доступність забезпечується державою шляхом
сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, надання
безоплатної медичної допомоги в державних і комунальних установах
охорони здоров’я, існуючу мережу яких заборонено скорочувати, охоплення
населення всіма видами медичних послуг: профілактичними,
лікувально-діагностичними, реабілітаційними, протезно-ортопедичними і
зубопротезними, а також доглядом за хворими, непрацездатними та
інвалідами.

2.3. Культурні права громадян

КУЛЬТУРНІ ПРАВА ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА – це можливості доступу людини до
духовних цінностей свого народу та всього людства. Вони у Конституції
України передбачені правом на освіту (ст.53); гарантуванням свободи
літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захистом
інтелектуальної власності, авторських, моральних інтересів громадян, що
виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності(ст.54).

Право на освіту.

Право на освіту є одним із головних прав людини в цивілізованому
суспільстві. Без належної освіти особа не спроможна сприймати себе як
частину суспільства, як вільну постать, не спроможна навіть зрозуміти
сутність тих прав і свобод, які гарантує Конституція. Не даремно ЦК УРСР
надає суду право визнавати недієздатним громадянина, який внаслідок
недоумства не може розуміти значення своїх дій, і встановлювати над ним
опіку. В медицині ж визнається, що недоумство як стан психіки може бути
обумовлене як хворобою, так і браком виховання і освіти.

Відповідно до Закону України „Про освіту” освіта — це основа
інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного
розвитку суспільства і держави. Метою освіти є, зокрема, всебічний
розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства,
розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих
моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного
вибору.[6]

Ст. 53 Конституції України передбачене право кожного на освіту. У цій
статті також прямо або через визначення обов’язків держави як гарантій
права на освіту уточнюється, що це право полягає у тому, що:

1) повна загальна середня освіта є обов’язковою; 2) громадяни мають
право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних
навчальних закладах на конкурсній основі; 3) дошкільна, повна загальна
середня, професійно-технічна, вища освіта в державних і комунальних
навчальних закладах є доступними і безоплатними у тій мірі, в якій це
здатна забезпечити держава; 4) держава забезпечує розвиток дошкільної,
повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і
післядипломної освіти, різних форм навмання; 5) держава забезпечує
надання державних стипендій та пільг учням і студентам; 6) громадянам,
які належать до національних меншин, відповідно до закону
гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у
державних і комунальних навчальних закладах або через національні
культурні товариства.

Законом України „Про освіту” встановлено право громадян на безкоштовну
освіту в усіх державних навчальних закладах, яке забезпечується:
розгалуженою мережею закладів освіти, наукових установ, закладів
післядипломної освіти; відкритим характером закладів освіти, створенням
умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей,
інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою,
заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Для реалізації права на освіту вихованці, учні, студенти, курсанти,
слухачі, стажисти, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти під час
навчання наділені гарантованим державою правом на: вибір закладу освіти,
форми навчання, освітньо-професійних та індивідуальних програм,
позакласних занять; продовження освіти за професією, спеціальністю
на основі одержаного освітньо-кваліфікаційного рівня, здобуття
додаткової освіти; користування навчальною, науковою, виробничою,
культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою закладу освіти,
доступ до інформації в усіх галузях знань тощо.

Закон України „Про вищу освіту” встановлює, що громадяни України мають
право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих
навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої
освіти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадянин здобуває
вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого
навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності. Іноземці ж та
особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах,
мають право на здобуття вищої освіти, крім права на здобуття вищої
освіти за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів,
якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.[10]

У Законі України „Про професійно-технічну освіту” зазначено, що
громадяни України мають рівні права на здобуття професійно-технічної
освіти відповідно до своїх здібностей і нахилів. Обмеження допускаються
за медичними та віковими показниками, а також показниками професійної
придатності, що визначаються Кабінетом Міністрів України. Але
професійно-технічна освіта добувається громадянином України безоплатно,
за рахунок держави, лише у державних і комунальних навчальних
закладах.[11]

Відповідно до Закону України „Про загальну середню освіту” доступність і
безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і
комунальних навчальних закладах забезпечується громадянам України, а
також іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на
законних підставах Крім того, вказані особи мають право на здобуття
повної загальної середньої освіти у приватних навчальних закладах.[12]

Законом України „Про позашкільну освіту” встановлено, що вихованці, учні
і слухачі мають право на здобуття позашкільної освіти відповідно до їх
здібностей, обдарувань, уподобань та інтересів. Позашкільна освіта
здобувається громадянами у позаурочний та позанавчальний час у
позашкільних навчальних закладах та інших навчальних закладах як центрах
позашкільної освіти.[13]

Закон України „Про освіту” передбачає, що фінансування державних
закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти
здійснюється в основному за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також
інших коштів. При цьому держава повинна забезпечувати бюджетні
асигнування на освіту в розмірі, не меншому десяти відсотків
національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність.
Таким чином, існують необхідні правові гарантії для того, щоб кожний
громадянин здійснив своє право на освіту.

Але постійне зменшення бюджетних видатків на освіту є причиною
скорочення існуючих державних закладів освіти, зокрема, дошкільних
закладів, шкіл і професійно-технічних закладів, збільшення частини
дітей, які не відвідують середню школу, фактичної часткової оплати за
рахунок батьків дошкільної і загальної середньої освіти, а також того
факту, що лише 35 відсотків випускників середніх шкіл, які бажають
продовжити навчання у вузах, мають таку можливість. Недостатність
фінансування змушує керівників державних закладів освіти запроваджувати
плату за навчання, розширювати на шкоду навчальному процесу та якості
освіти господарську діяльність, в першу чергу, в галузі надання
додаткових освітніх, послуг (деякі з яких важко назвати додатковими),
вимагати від зацікавлених юридичних і фізичних осіб „добровільних”
внесків, вчинювати інші протиправні дії. Постійно зростає частка
студентів, які навчаються у вузах на контрактній основ. Зазначені
фактори насправді обмежують право людини на освіту, хоча за Конституцією
України воно може бути тимчасово обмежене тільки в умовах воєнного та
надзвичайного стану.

Право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної
творчості, захист інтелектуальної власності.

У ст. 54 Конституції України визначаються зміст свободи творчості і
права на результати інтелектуальної, творчої діяльності та їх гарантії.
Відповідно до цієї статті, громадянам гарантуються: 1) свобода
літературної, художньої, наукової і технічної творчості; 2) захист
інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами
інтелектуальної діяльності; 3) право на результати їхньої
інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому Конституція забороняє
будь-яке використання або поширювання цих результатів без згоди їх
власників, за винятками, встановленими законом.

Як випливає із Закону України „Про наукову і науково-технічну
діяльність”, наукова і науково-технічна діяльність є інтелектуальною
творчою діяльністю, спрямованою на одержання і використання нових знань.

Цим Законом встановлені певні права вчених, наукових і
науково-педагогічних працівників, інших суб’єктів наукової та
науково-технічної діяльності. Так, відповідно до ст. 6 Закону вчений має
право, зокрема: обирати форми, напрями і засоби наукової і
науково-технічної діяльності відповідно до своїх інтересів, творчих
можливостей та загальнолюдських цінностей; здобувати визнання авторства
на наукові і науково-технічні результати своєї діяльності; публікувати
результати своїх досліджень або оприлюднювати їх іншим способом, у
порядку, встановленому законодавством України; отримувати, передавати та
поширювати наукову інформацію; здобувати державне і громадське
визнання.[14]

Згідно з Законом України „Про пріоритетні напрями розвитку науки і
техніки”, обсяг коштів на фінансування державних наукових і
науково-технічних програм за пріоритетними напрямами науки і техніки
затверджується у законі про Державний бюджет України на відповідний рік
у розмірі не менше ЗО відсотків загального обсягу фінансування видатків
на науку з Державного бюджету України.

Основами законодавства України про культуру (ст. 5-10, 13 та ін)
встановлено, що громадяни у сфері культури мають право, зокрема, на:

а) свободу творчості. Творчі працівники мають право на розповсюдження та
популяризацію творів літератури та мистецтва, самостійно визначають
репертуар і програми, зміст і форми гастрольної, виставкової та іншої
діяльності. Забороняється розповсюдження тільки таких творів, які
містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу,
пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної,
релігійної ворожнечі або ненависті, порнографію, підбурювання до
вчинення злочинів; б) вільний вибір будь-якого виду культурної
діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне
визначення долі своїх творів, не допускаються втручання у творчий
процес, цензура у сфері творчої діяльності (згідно з ст. 15 Конституції
України цензура заборонена не тільки у сфері творчої діяльності). Разом
з тим створюються умови для розвитку літературної та художньої критики,
інших форм об’єктивної оцінки історико-культурних процесів; в)
здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи
колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм
посередництва; г) створення закладів, підприємств і організацій
культури, об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства,
фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері
культури; д) захист інтелектуальної власності. Встановлено, що твори
літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців; з)
здобуття спеціальної освіти в галузі культури.[15]

Законом України „Про власність” передбачено, що об’єктами права
інтелектуальної власності є твори науки, літератури та мистецтва,
відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки,
раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати
науково-дослідних робіт та будь-які інші результати інтелектуальної
праці (топографії інтегральних мікросхем, комп’ютерні програми та бази
даних, „ноу-хау”), навіть такі, які не є результатами творчості, але
становлять значну виробничу, комерційну цінність.

Право на інтелектуальну власність має двоїсте значення, оскільки
передбачає наявність як майнових, так і особистих прав.[16]

До творів, що охороняються авторським правом, як випливає із Закону
України „Про авторське право і суміжні права”, належать як обнародувані,
так і необнародувані у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме:
літературні письмові твори белетристичного, наукового, технічного або
практичного характеру (книги, брошури, статті тощо); виступи, лекції,
промови, проповіді та інші усні твори; музичні твори; драматичні,
хореографічні твори, пантоміми тощо; аудіовізуальні твори; скульптури,
картини, малюнки, гравюри, інші твори образотворчого мистецтва; твори
архітектури; фотографії та ін.[17]

Відповідно до Закону України „Про авторське право і суміжні права”
автору належать такі особисті (немайнові) права: а) вимагати визнання
свого авторства; б) забороняти під час публічного використання твору
згадування свого імені, якщо він як автор твору бажає залишитись
анонімом; в) вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення
псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках
і під час будь-якого його публічного використання; г) вимагати
збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню,
спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на
твір, що може зашкодити честі і репутації автора. До майнових прав
автора або іншої особи, яка має авторське право, належать: а) виключне
право на використання твору, яке дозволяє йому використовувати твір у
будь-якій формі і будь-яким способом; б) виключне право на дозвіл або
заборону використання твору іншими особами.

Це право передбачає можливість дозволяти або забороняти: відтворення
творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну
демонстрацію і публічний показ; розповсюдження творів; здавання в
майновий найм і (або) комерційний прокат; імпорт примірників творів
тощо.

З метою створення умов для вільного користування громадянами культурною
спадщиною України держава, відповідно до ст. 4, 14 Закону України „Про
охорону культурної спадщини”, заносить усі її об’єкти (археологічні,
історичні, монументального мистецтва, архітектури та містобудування,
садово-паркового мистецтва і ландшафтні) до Державного реєстру нерухомих
пам’яток України, визначає порядок здійснення права власності на об’єкти
культурної спадщини, режим їх утримання та використання, надання їх у
користування, їх консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації і
ремонту, визначає заходи щодо охорони пам’яток, забороняє діяльність,
яка створює їм загрозу, здійснює інші необхідні заходи. РОЗДІЛ 3.
КОНСТИТУЦІЙНІ ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА.

Гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина —
це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення,
захист і охорону зазначених прав, є запорукою виконання державою та
іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них
з метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Зазначені гарантії взаємообумовлені і взаємопов’язані, а тому складають
відповідну систему і разом, у сукупності, забезпечують систему прав і
свобод людини і громадянина. Водночас окремі гарантії є спеціальними і
призначені для забезпечення реалізації тих чи інших прав та свобод
людини і громадянина або їх груп.

Взагалі усі можливі гарантії забезпечення реалізації прав та свобод
людини і громадянина прийнято поділяти на загально-соціальні (загальні)
та власне правові, юридичні (спеціальні).[32; с 7]

До загально-соціальних гарантій слід віднести ідеологічні, політичні,
економічні, соціальні, організаційні. Ті чи інші загальні гарантії
завжди є пріоритетними у сфері реалізації відповідної групи прав людини
і громадянина. Так, визначальними для реалізації політичних прав
громадян є політичні й ідеологічні гарантії, для реалізації економічних
— ідеологічні і політичні, соціальних і екологічних — економічні,
культурних — економічні і соціальні, особистих та інших — політичні й
організаційні.

Загально-соціальні та юридичні гарантії узгоджені і тісно пов’язані між
собою. Більшість перших формально закріплена в Конституції і законах
України. Власне правові ж гарантії часто фактично виглядають як
політико-правові, соціально-правові тощо.

До ідеологічних гарантій можна віднести побудову правової системи
держави на основі ліберальної концепції прав людини, яка визнає права
людини як природні і передбачає їх пріоритет щодо прав колективу,
держави, суспільства, а також ідеологічний плюралізм і багатоманітність,
заборона визнання державою жодної ідеології як обов’язкової. Ці гарантії
втілені у ст. ст. 8, 9, 11, 15 та інших Конституції України.

Політичними гарантіями є суверенітет держави, суворе дотримання її
демократичних засад, фактична незмінність її конституційного ладу,
закріпленого в Основному Законі України, суворе забезпечення законності
і неможливості зловживань з боку політичної влади, відкритість
політичної системи і наявність можливостей для вільної діяльності
політичних партій та громадських організацій, наявність усіх інших ознак
правової держави у їх сукупності.

Між тим, саме ці гарантії є визначальними. Адже неефективний політичний
(державний) лад гальмує розвиток економічних та інших відносин і,
відтак, не дає можливості створити належні економічні, ідеологічні,
соціальні та правові гарантії реалізації прав та свобод людини і
громадянина.[32; c 29 – 31]

Економічні гарантії знайшли своє відображення у ст. ст. 13, 41, 95
та інших Конституції України. Ними є ринкова економіка, основу якої
складають ліберальні відносини власності, поєднані зі свободою
підприємницької діяльності та ефективним використанням державної
власності і дійовою системою державного регулювання економіки, а також
ресурсна, фінансова та технологічна незалежність національної економіки
від інших країн.

Якщо політичні гарантії є визначальними для реалізації усієї системи
конституційних прав та свобод людини і громадянина, то належні
економічні гарантії фактично обумовлюють можливість реалізації
соціальних, культурних, деяких інших прав та свобод людини і громадянина
(права на соціальний захист, на безпечне для життя і здоров’я довкілля,
на освіту, на охорону здоров’я тощо). Реалізація деяких інших прав та
свобод людини і громадянина (таких як свобода думки і слова, право на
повагу до гідності, право на захист від втручання в особисте і сімейне
життя, таємниця листування, свобода пересування, право на мирні збори,
свобода асоціацій, право на підприємницьку діяльність тощо) не потребує
чи майже не потребує матеріальних затрат з боку держави.[34; c.28 – 31]

Власне соціальними гарантіями слід визнати відсутність будь-якого
суспільно-політичного протистояння окремих соціальних верств населення
та регіонів України, максимальна зайнятість населення, відсутність
тенденцій моральної та духовної деградації в суспільстві, за яких
здійснення прав і свобод одними людьми чи групами людей стає можливим
лише за рахунок нехтування правами і свободами інших. В Україні ці
гарантії також не знаходяться на належному рівні.[23 c.82]

До організаційних гарантій можна віднести матеріально-технічне
забезпечення суду та інших органів захисту прав людини і громадянина,
загальну ефективність судової та правоохоронної діяльності, рівень
кваліфікації суддів та працівників правоохоронних органів тощо.

Правові (юридичні) гарантії реалізації прав та свобод людини і
громадянина — це встановлені державою із наданням їм формальної
(юридичної) обов’язковості принципи та норми, які забезпечують
здійснення зазначених прав і свобод шляхом належної регламентації
порядку їх здійснення, а також їх захисту та охорони. За критерієм їх
змісту серед правових гарантій можна виділити: матеріальні (положення
правових норм, які безпосередньо містять ті чи інші приписи та
заборони); процесуальні (положення, які визначають процес реалізації
матеріальних гарантій); організаційні (положення, які, зокрема,
визначають систему судових і власне правоохоронних органів, інших
органів державної влади і органів місцевого самоврядування, встановлюють
їх функції, повноваження їх посадових осіб).[20;c.96]

Окремим, специфічним видом правових гарантій е юридична
відповідальність, її специфіка полягає у тому, що захист і охорону прав
та свобод людини і громадянина юридична відповідальність забезпечує
шляхом гарантування виконання органами державної влади, місцевого
самоврядування, їх посадовими і службовими особами своїх обов’язків, що
кореспондують зазначеним правам та свободам. А крім того, вона також
виконує функцію забезпечення виконання обов’язків людини і громадянина,
які є складовою частиною правового статусу людини і громадянина.

За критерієм рівня їх правового визначення правові гарантії поділяються
на міжнародно-правові і національні, конституційні, галузеві та інші.

Міжнародно-правові гарантії встановлені, у чинних міжнародних договорах,
обов’язкових для України. У свою чергу, вони також є матеріальними
(скажімо, можливість звернення до Європейського Суду, встановлена
Європейською конвенцією з прав людини), процесуальними (наприклад,
доступний для кожного порядок такого звернення), організаційними
(система і організація діяльності Європейського Суду).

Конституційні гарантії складаються із принципів конституційно-правового
статусу людини і громадянина, а також із конституційних норм, у яких
визначені повноваження відповідних органів державної влади та їх
посадових осіб по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина, їх
відповідальність, передбачені інші засоби здійснення відповідних прав та
свобод людини і громадянина, а також спеціальні права, призначені для
найбільш ефективної реалізації інших прав людини і громадянина.

Так, Верховна Рада України відповідно до Конституції України визначає
відповідними законами права і свободи людини і громадянина та їх
гарантії, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та
осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин,
основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади
регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства,
материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони
здоров’я, екологічної безпеки, правовий режим власності, правові засади
і гарантії підприємництва (частина 1 ст. 92), визначає правові засади
вилучення об’єктів права приватної власності (пункт 36 частини 1 ст.
85), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини, здійснює через нього парламентський контроль
за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина,
заслуховує його щорічні доповіді про стан дотримання та захисту прав і
свобод людини в Україні (пункт 17 частини 1 ст. 85, ст. 101).

Основним Законом на Президента України покладено обов’язок бути гарантом
додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина,
обстоювати права і свободи громадян (ст. ст. 102 і 104), на Кабінет
Міністрів України — вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина (пункт 2 ст. 116), на місцеві державні
адміністрації — забезпечувати додержання прав і свобод громадян на
відповідних територіях (пункт 2 ст. 119). Ст. 8 Конституції України
гарантує звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод
людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України,
норми якої є нормами прямої дії. На прокуратуру покладено здійснення
нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121).

У ст. 22 Конституції України встановлене загальне правило, згідно з яким
конституційні права і свободи гарантуються. Це означає, що вони не лише
проголошуються, декларуються державою, а й мають реалізовуватися за
допомогою відповідного механізму.

Інші правові гарантії реалізації конституційних прав та свобод людини і
громадянина містяться у багатьох законах України, а також в інших
нормативно-правових актах, і частково є загальними, а частково —
галузевими. Вони розглядаються при аналізі конкретних конституційних
прав та свобод.[32;c.30]

Ці правові гарантії мають різні форми. Вони складаються із норм, які
регулюють порядок реалізації тих чи інших можливостей людини і
громадянина, встановлюють відповідальність за неправомірне обмеження
конституційних прав і свобод або містять засоби стимулювання посадових
осіб до належної поведінки. Загалом ці норми є дещо розрізненими, часто
не узгодженими з відповідними нормами Конституції України та інших
законів. Частково це є проявом відсутності належних політичних,
економічних та інших загальних гарантій їх здійснення, частково —
відсутністю чітких концептуальних засад розвитку вітчизняного
законодавства.

Сьогодні Україні потрібна нова система законодавства, її основою мають
стати Конституція України як базовий закон прямої дії і міжнародні
договори, в яких визначаються стандарти прав людини. Стрижнем усіх
законів України — належать вони до політичної, економічної, екологічної
чи будь-якої іншої сфери життєдіяльності суспільства — мають бути
положення Конституції і вказаних міжнародних договорів. Адже права і
свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість
діяльності держави.

Для того, щоб правові гарантії забезпечення прав і свобод людини і
громадянина мали системний вигляд, що має забезпечити їх дієвість, у
законах України мають бути чітко, конкретно, детально визначені:

зміст усіх прав та свобод людини і громадянина та їх гарантій, у тому
числі доступний та ефективний порядок захисту порушених прав та свобод,
їх відновлення, відшкодування матеріальної та моральної шкоди (ст. ст.
55—63, пункт 1 частини 1 ст. 92);

повноваження відповідних органів державної влади, місцевого
самоврядування та їх посадових і службових осіб по забезпеченню
конкретних прав людини і громадянина (ст. 19);

юридична відповідальність зазначених органів і осіб за невиконання чи
неналежне виконання своїх повноважень, а також відповідальність громадян
за невиконання своїх конституційних обов’язків (ст. ст. 19 і 68, пункт
22 частини 1 ст. 92);

підстави, на яких окремі права людини і громадянина можуть бути
обмежені, а також відповідні органи державної влади, місцевого
самоврядування та їх посадові і службові особи, які мають право
застосовувати такі обмеження, процедура їх обмеження, відповідальність
вказаних органів і осіб за порушення підстав і порядку обмеження цих
прав і свобод (ст.ст. 19, 21-23, 26, 30-39, 41-46, 48-50, 53-54, 64 та
інші статті Конституції України).[36; c.32]

За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення можна виділити такі
правові гарантії реалізації прав та свобод людини та громадянина:

1) державні гарантії, які забезпечуються державою в особі органів
державної влади, у тому числі суду, органів місцевого самоврядування, їх
посадових осіб (приклади таких гарантій, зокрема, передбачених
Конституцією України, були наведені вище).

Найбільш ефективно гарантії реалізації прав та свобод людини і
громадянина можуть забезпечуватися державою, яка має можливості
застосовувати як заохочувальні, так і відповідні примусові заходи, у
тому числі юридичну відповідальність — конституційну, кримінальну,
адміністративну, дисциплінарну, матеріальну тощо;[33; c.30]

2) міжнародні гарантії, які забезпечуються міжнародними інституціями
(міжнародними судовими установами та відповідними органами міжнародних
організацій, членом або учасником яких є Україна);

3) гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань
громадян (політичних партій, профспілок, громадських організацій
споживачів тощо);

4) гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом
реалізації останніми передбаченого ст. 55 Конституції України права
будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і
свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних
(„захисних”) прав.

Спеціальні („захисні”) права передбачені ст. ст. 55—63 Конституції
України. Вони гарантуються державою кожній людині і щодо них, відповідно
до вказаних статей, а також ст. 64 Основного Закону, не можуть
встановлюватися жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини
відносяться: право на судовий захист прав і свобод людини і громадянина,
право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини і до міжнародних інституцій.

ВИСНОВКИ

Отже, вище були викладені економічні, соціальні та культурні права
людини та громадян в Україні та їх гарантії, закріплені у розділі 2
Конституції України, який має назву “Права, свободи та обов”язки людини
і громадянина”. Необхідність конституційного регламентування
економічних, соціальних та культурних прав та їх гарантій зумовлена тим,
що їм повинна приділятися належна увага, інакше ж вони залишаться
символами. Але закріплення прав і свобод у Конституції є лише їх
формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації у
законах. Тому, у соціально неоднорідному суспільстві тільки держава має
не лише закріплювати особисті права і свободи людини, але й
забезпечувати умови, необхідні для їх здійснення та захисту. Створення
таких умов є неодмінним соціальним покликанням будь-якої цивілізованої
держави. Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки
її законодавство відповідає загально-визнаним правам людини і наскільки
реально громадянам надано право реалізовувати свої права та свободи.

Комплекс економічних, соціальних та культурних прав
громадян України в цілому відповідає положенням міжнародно-правових
документів у галузі прав людини, зокрема, Загальній декларації прав
людини 1948р, Міжнародному Пакту про економічні, соціальні та культурні
права.

Разом з тим, в Україні залишається проблематичною
реалізація ряду прав, передбачених Загальною декларацією прав людини,
особливо соціальних і культурних, значна частина яких нині є
символічною. Це пов”язується, головним чином, з економічною кризою [1;
35; С.8].

Що стосується пропозицій, я вважав би доцільним прийняття в Україні:

єдиного кодифікованого акту з прав людини — Кодексу прав і свобод людини
і громадянина [1; 35; С.9]. У ньому слід було б закріпити загальні
принципи правового статусу особи, питання громадянства, основні права і
свободи людини і громадянина, у тому числі й особисті, детальний порядок
їх реалізації, їх юридичні гарантії та інші питання. Це мало б сприяти
більш повній реалізації прав і свобод людини та більш ефективному їх
гарантуванню;

Отже, розглянувши основні питання по даній темі, стає очевидним те, що
Україна твердо стала на шлях демократичного розвитку. Грунтуючись на
верховенстві права, зокрема, на верховенстві прав і свобод людини,
Україна, тим самим, претендує на статус правової держави. Однак,
недостатньо лише прийняти відповідні нормативно-правові акти, важливо
також розробити налагоджений механізм їх реалізації, що зробити
надзвичайно складно. Слід підкреслити, що закріплені в Конституції
України права та свободи людини, в тому числі й економічні, соціальні та
культурні, є реальним шляхом до побудови правової держави, усвідомлення
її абсолютної цінності, піднесення особистості, забезпечення правового
характеру взаємовідносин громадянина і держави, спілкування громадян та
інших осіб між собою. Тому, хочеться вірити, що Україна буде успішно
розвиватися по обраному шляху, і завдання кожного громадянина України —
всіляко сприяти цьому процесу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

Конституція України від 28.06.1996 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10
грудня 1948 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від
16.12.1966 р. // База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини // Права
людини в Україні:Інформатично аналітичний бюлетень –Київ 1994 р. С. 47 –
63

Закон України „Про основи охорони здоровя”від 19 листопада 1992 р. //
База даних НАУ-ЕКСПЕРТ.

Закон України „Про освіту” від 23.05.91 р. Відомості Верховної Ради
№34, від 20. 08.91 р.

Закон України „Про підприємництво” від 07.02.91р. Відомості Верховної
Ради №14, від 02. 04.91 р.

Закон України „Про порядок вирішення трудових спорів”від 03. 03 98 р.
Відомості Верховної Ради №34, с.227, 98 р.

Закон України „Про відпустки” від 15 листопада 1996 р. Відомості
Верховної Ради №2, ст. 4, 98 р.

Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002 р. // База даних НАУ-
ЕКСПЕРТ

Закон України „Про професійно – технічну освіту” від 10. 02.98 р. //
База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „Про загальну середню освіту”від 13. 05.98 р. // База
даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „Про позашкільну освіту” від 22. 06. 2000 р. // База даних
НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „Про наукову і науково – технічну діяльність” від 13.12.91
р. // База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „ Основи законодавства про культуру” від 14. 02.92 р. //
База даних НАУ- ЕКСПЕРТ

Закон України „Про власність”від 07.02.91 р. Відомості Верховної Ради №
20 від 14. 04. 98 р.

Закон України „Про авторське право та суміжні права”від 23. 12. 93 р.
Відомості Верховної Ради № 13 від 29. 03. 94 р.

Права людини і громадянина в Україні / навчальни посібник А. М. Колодій,
А. Ю. Олійник – К. Юрінком Інтер 2003 р. – 332с.

Антонович М. М. Імплементація норм міжнародного права щодо прав людини
у правове регулювання в Україні – курс лекцій – Івано – Франківськ
1996р.

Конституційне право України / За ред. проф. Погорілка В.Ф. Вид. 3-тє. –
К.: Наукова думка, 2002. – 731 с.

Гражданское право: Учебно – практический справочник – Харьков, 1998 г.
С. 380

Попов А. А. Правові основи підприємницької діяльності в Україні –
Харьків, 1997р. С. 224

Коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина
( друге видання, доповнене і перероблене), за ред. Хавронюк М. І., Київ
– 2003 р., “Видавництво А. С. К.”, С. 384

Трудове право України за ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої ,
“Знання ” 2000 р. С. 563

Трудове право України: Курс лекцій , за ред. П. Д. Пилипенка – Львів
1996 р. “Вільна Україна”, с.224

Інструкція про службові відрядження в межах України та за кордон:
Затверджено наказом Міністра Фінансів України від 13. 03. 1998 р. № 5; в
ред. Наказу Міністерства фінансів України від 10. 06. 99 р.

Черней В., Строков І. Конституційне забезпечення прав людини в Україні
// Право України – 1999р.- №10 с 93- 95

Єрьоменко В. Правові форми реалізації права громадян на працю // Право
України – 1999 р. №1 с.16 – 18

Болотіна Н. Право людей на соціальне забезпечення в Україні // Право
України – 2000 р. № 4 с.35 – 39.

Сташків Б. Поняття права соціального забезпечення // Право України –
2000 р. №5 с.24 – 26

Основні напрямки соціальної політики на 1997 – 2000 рр., схвалено Указом
Президента України від 18 жовтня 1997 р. № 1166/ 97// База даних НАУ –
ЕКСПЕРТ.

Князев В. Конституційні гарантії прав, свобод та обовязків людини та
громадян в Україні // Право України – 1998 р. № 11 с. 29 – 31

Волинка К. Забезпечення прав і свобод людини в Україні: теоретичні і
практичні аспекти // Право України – 2000р. № 11 с. 30 – 33.

Магновський І. Економічні гарантії конституційних прав і свобод людини
та громадянина // Право України. – 2003. – № 1. – с. 29-33.

Погорілко В. Загальна декларація прав людини — одна з найважливіших
загальнолюдських цінностей 20-го століття — ”Право України”, 1999, №4.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020