страхування
Курсова робота
на тему:
Договір страхування.ПЛАН
Вступ.
Соціально-економічна суть страхування та його правове регулювання.
Природа договору страхування та його місце в системі цивільно-правових
договорів.
Страхове зобов’язання. Основні страхові поняття.
Зобов’язання з добровільного страхування.
Зобов’язання з обов’язкового страхування.
Висновки.
Нормативно-правові акти та використана література.
Вступ.
Економічно розвинуте суспільство не може снувати без страхування, яке є
невід’ємною частиною суспільних відносин, гарантом благополуччя і
стабільного розвитку. Можна із впевненістю припустити, що однією із умов
формування людського суспільства була потреба в забезпеченні безпеки,
заснованої на інстинкті самозбереження. Відносини, що виникають між
особами, зацікавленими у страхуванні свого життя, майна,
відповідальності та інших майнових інтересів, що не суперечать чинному
законодавству України (страхувальниками), з однієї сторони, та особами,
які здійснюють страхування (страховиками), з іншої, опосередковуються
договором страхування. Таким чином, цей договір є правовим засобом, який
опосередковує процес надання страхової послуги страховиком
страхувальникові.
Розвиток суспільства та конкуренція на ринку страхування призвели до
створення якісно нових страхових продуктів, що, в свою чергу, спричинило
на практиці розробку нових договорів страхування та необхідність їх
врегулювання на законодавчому рівні.
Метою даної роботи є дослідження правової природи договору страхування,
його місця в системі цивільно-правових договорів. Для її реалізації
необхідно висвітлити наступні питання: 1) соціально-економічну суть
страхування та його правове регулювання; 2) зміст страхового
зобов’язання; 3) основні страхові поняття; 4) зобов’язання з
добровільного та обов’язкового страхування.
1. Соціально-економічна суть страхування та його правове регулювання.
У житті кожної людини та діяльності організацій можуть настати моменти,
коли внаслідок дії стихійних сил природи чи допущеної ким-небудь помилки
або нещасного випадку завдається шкода майну, ушкоджується здоров’я або
настає навіть смерть громадянина. Досить назвати такі трагічні події
наприкінці 20 ст. як Чорнобильська катастрофа, землетрус у Вірменії,
загибель теплохода “Адмірал Нахімов”, внаслідок яких загинули тисячі
людей. На компенсацію або зменшення шкідливих наслідків цих подій
спрямовані норми різних галузей права, в тому числі цивільно-правові
норми інституту страхування. Соціально-економічна суть страхування
полягає в тому, що за рахунок внесків, здійснюваних юридичними особами
та громадянами, створюються страхові фонди, що використовуються для
компенсації шкоди особам, які постраждали внаслідок стихійних лих.
нещасних випадків або інших передбачених у законі подій.
У ст. 1 Закону України “Про страхування” від 7 березня 1996 р. поняття
страхування визначено як вид цивільно-правових відносин із захисту
майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних
подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються
шляхом сплати ними страхових платежів (страхових внесків, страхових
премій), та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Об’єктами страхування можуть бути майнові інтереси, що не суперечать
законодавству України. Залежно від об’єктів страхування поділяється на:
особисте — страхування майнових інтересів, пов’язаних із життям,
здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням страхувальника або
застрахованої особи; майнове — страхування майнових інтересів,
пов’язаних з володінням, користу-ваннЛм і розпорядженням майном;
страхування відповідальності — пов’язане з відшкодуванням
страхувальником заподіяної ним шкоди особі або майну громадянина, а
також шкоди, заподіяної юридичній особі.
Страхування може бути добровільним або обов’язковим.
Добровільне страхування здійснюється на основі договору між
страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок проведення
добровільного страхування встановлюються правилами страхування, що їх
визначає страховик самостійно. Конкретні умови страхування
встановлюються при укладенні договору страхування. Добровільне
страхування не може бути обов’язковою передумовою при реалізації інших
правовідносин, не пов’язаних зі страхуванням.
Види, умови та порядок проведення обов’язкового страхування
встановлюються відповідними актами законодавства України. При цьому
страхувальник вільний у виборі страховика, якщо інше не передбачено
актами законодавства.
Страхування виконує ряд функцій: а) компенсаційну, оскільки страхові
фонди використовуються насамперед для відшкодування страхувальникам
заподіяних збитків; б) превентивну, бо з цих фондів фінансуються
профілактичні заходи з відвернення шкідливого впливу стихійних сил
природи та інших негативних наслідків; в) функцію сприяння розвиткові
економіки, адже частина прибутку страхових організацій перераховується у
доход державного бюджету.
Майнові та особисті немайнові відносини, що виникають внаслідок
страхування, регулюються нормами статей 369—373 ЦК УРСР, статей 998—1018
ЦК України, Законом України “Про страхування”, правилами окремих видів
страхування, що встановлюються відповідними чинними нормативними актами
законодавства України. Відносини з морського страхування суден, вантажів
та інших об’єктів регулюються нормами, що містяться у Кодексі
торговельного мореплавства і правилах про окремі види морського
страхування.
2. Природа договору страхування та його місце в системі
цивільно-правових договорів.
У юридичній літературі зазначається, що договір страхування виконує дві
функції. По-перше, цей договір — юридичний факт, з яким норми права
пов’язують виникнення, зміну чи припинення зобов’язань. Відповідне
зобов’язання, оскільки воно виникає на основі договору, називається
договірним, а даний договір є юридичним фактом, на підставі якого
виникло договірне зобов’язальне правовідношення. По-друге, оскільки
сторони договору не лише встановлюють між собою правовий зв’язок, а й
тією чи іншою мірою визначають його зміст, то договір є ще й засобом
регулювання відносин, формування умов, на яких будується правовий
зв’язок між його учасниками [1]. У такій якості він покликаний
виконувати конкретні функції, властиві йому як самостійному договору.
Самостійність договору страхування є тим показником, який дозволяє
відмежовувати його від інших, зовнішньосхожих з ним договорів (договору
поруки, доручення, зберігання, позики, перевезення). Таке відмежування
особливо важливе для правильного розуміння суті страхування взагалі, і,
крім того, воно дає можливість усувати виникнення практичних казусів
[2].
Поняття договору страхування міститься в ст. 16 Закону України від 4
жовтня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» №
2745-ІП (далі — Закон «Про страхування»)[3], згідно з яким договір
страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком,
згідно з якою страховик зобов’язується у разі настання страхового
випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі,
визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої
укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а
страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначені
строки та виконувати інші умови договору. Тотожне визначення договору
страхування дає і ст. 979 нового Цивільного кодексу України.
Проаналізувавши дане визначення, можна зробити певні висновки. По-перше,
договір страхування є оплатним договором, оскільки діям страхувальника
відповідає обов’язок страховика вчинити зустрГчну дію. По-друге, даний
договір є двостороннім, оскільки у кожної із його сторін виникають права
та обов’язки. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з
обов’язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов’язку
страховика кореспондує відповідне право страхувальника і навпаки.
По-третє, договір страхування є реальним, оскільки він набирає чинності
з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не встановлено
договором (ст. 18 Закону «Про страхування»; ст. 983 ЦК України).
Диспозитивність даної норми дає можливість сторонам визначити інший
момент набрання чинності договором страхування.
Відповідно до ст. З Закону «Про страхування» страхувальники можуть
укладати із страховиками договори про страхування третіх осіб
(застрахованих) та призначати громадян або юридичних осіб для одержання
страхових сум або страхового відшкодування (вигодонабува-чів), а також
змінювати їх до настання страхового випадку. У таких випадках є підстави
стверджувати, що договір страхування є договором на користь третьої
особи. Загальне поняття договору на користь третьої особи міститься в
ст. 636 ЦК України. Прикладом договору страхування на користь третьої
особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова
сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується
зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві.
У теорії страхового права, починаючи ще з дореволюційних часів, існують
дві протилежні позиції стосовно того, чи можна договір страхування
відносити до умовних угод, оскільки відповідальність страховика
обумовлюється невизначеністю настання чи ненастання страхового ризику.
Проте, на мою думку, правильною є позиція тих науковців, які
стверджують, що даний договір не може вважатися умовною угодою [4]. Адже
умова може бути в будь-якій цивільно-правовій угоді й виступати при
цьому додатковим приєднаним сторонами до основної угоди застереженням.
Дана угода може існувати і без такої умови. Зобов’язання зі страхування,
навпаки, неможливе без страхового ризику, який є необхідною умовою.
Умова про страховий ризик не встановлюється сторонами зобов’язання, а
визначається імперативними нормами закону, внаслідок чого страховий
ризик набуває значення обов’язкового елемента будь-якого зобов’язання зі
страхування.
Договір страхування відноситься до алеаторних (ризикових) договорів.
Згідно з теорією цивільного права специфіка алеаторних угод полягає в
тому, що залежно від настання чи ненастання встановленої обставини
виграє одна сторона, а програє інша[5]. Елемент ризику, який бере на
себе кожна зі сторін у ри-зиковому договорі, полягає у вірогідності
того, що чи один, чи другий контрагент фактично отримає зустрічне
задоволення меншого обсягу, ніж ним самим надано. Так, страховик не
знає, чи буде він платити за договором чи ні, не знає також ні суми, ні
часу платежу. В такому стані він перебуває як при страхуванні майна до
тих пір,”поки не настала передбачена договором подія (повінь, пожар),
так і при особистому страхуванні до моменту смерті застрахованої особи
чи досягнення нею певного віку. Тому, якщо подія, передбачена договором,
уже настала чи стала неможливою ще до укладення договору, страховик
відповідальності не несе (будинок згорів, застрахована особа померла до
укладення договору страхування). Ризик несе і страхувальник, який,
сплачуючи страховий платіж, невпевнений чи отримає він або вигодонабувач
страхову виплату.
Договір страхування укладається в письмовій формі. Факт укладення його
може посвід-чуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є
формою страхування. Страховий поліс може бути іменним та на пред’явника.
В юридичній літературі дані документи визнаються специфічною,
«страховою» формою договору[6]. Науковці висловлювали різні точки зору
стосовно правового значення цих документів. В одних випадках їх
розглядали в якості основних доказів правовідносин, які виникли між
сторонами договору страхування [7]. В інших — в якості самого договору,
який виник з моменту його викладення на па-пері[8]. На мою думку,
найбільш правильною точкою зору є та, згідно з якою правове значення
страхового поліса (свідоцтва) полягає в тому, що даний документ поєднує
в собі значення документа, який відповідно до вимог законодавства надає
договору письмової форми, висловлює згоду страхувальника на пропозицію
страховика укласти договір і є доказом укладення страхового договору[9].
Поряд з цим варто додати, що все ж таки страховий поліс є основним
доказом факту укладення договору страхування. Варто зауважити, що
законодавство не розкриває зміст поняття страхового поліса
(свідоцтва,-сертифіката). У відповідних наукових дослідженнях
пропонується визначити страховий поліс (свідоцтво) як письмовий
документ, що видається страховиком у відповідь на усну чи письмову заяву
страхувальника, містить всі істотні умови договору страхування, регулює
відносини між страховиком і страхувальником та з достовірністю свідчить
про наявність договірних зв’язків між ни-ми[10].
Для отримання страхової виплати страхувальник повинен пред’явити
страховикові страховий поліс, проте дана обставина не перетворює його у
цінний папір, оскільки страховий поліс не дає його власнику права
вимагати виконання того, що в ньому зазначено, а цінний папір, навпаки,
дає право вимагати виконання тільки того, що в ньому буквально
зазначено. Страховий поліс є виключною приналежністю страхової вимоги:
папір слідує за вимогою, а не вимога за папером, як це має місце в
цінних паперах. Не є страховий поліс цінним папером і в тих випадках,
коли він складений на пред’явника. Таким чином, про страховий поліс
можна говорити як про документ, який посвідчує особистість
страхувальника (вигодонабувача, застрахованої особи) перед страховиком
для отримання страхових виплат.
Нині на практиці поширюється «продаж страхових полісів», у яких усі
умови страхового договору передбачені в односторонньому порядку
страховиком, так звані, стандартні форми договору (страхового полісу) з
окремих видів страхування. Придбавши такий поліс, страхувальник
«погоджується» (в противному випадку страхувальник змушений відмовитися
від вступу в договір) із запропонованими умовами. Таким чином, договір
страхування є різновидністю договору приєднання. Загальне визначення
договору приєднання міститься в ст. 634 ЦК України. Відповідно до
вказаної статті договором приєднання є договір, умови якого встановлені
однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може
бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого
договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови
договору. Проте в юридичній літературі інколи з цього приводу
висловлюється протилежна думка[7, 348].
Законодавства зарубіжних країн також визнають договір страхування
різновидом договору приєднання, але захищають споживачів від тих умов
страхового договору, які невигідні покупцю. Так, Директива № 93/13 права
Європейського Союзу, законодавство якого є взірцем для тих країн, які
прагнуть стати його членами, встановлює, що «несправедливі» умови
договору, укладеного між постачальником послуг і споживачем, не можуть
бути примусово виконані стосовно споживача (наприклад, через суд), при
умові, що такі «несправедливі умови» не були належним чином погоджені
сторонами в ході індивідуальних переговорів. Умови договору не
визнаються погодженими належним чином, якщо покупець страхового товару
отримав уже сформований текст договору і не мав можливості змінити його
зміст[11]. Віднесення договору-страхування до договору приєднання дає
підстави визнавати даний договір публічним (ст. 633 ЦК України).
Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять
умови, на яких укладена їх відповідна угода. Законодавством визначені
умови, які повинні міститися в договорі страхування (ст. 16 Закону «Про
страхування»), а також передбачається, що договори страхування
укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування — це
локальний нормативний акт страховика, який містить умови конкретного
виду страхування і підлягає реєстрації в Державній комісії з регулювання
ринків фінансових послуг при видачі ліцензії на право здійснення
відповідного виду страхування. Закон «Про страхування» встановлює окремі
вимоги до правил страхування (ст. 17).
На сьогодні існує два підходи до визначення в законодавстві договору
страхування. При цьому прибічники обох підходів зазначають, що з
теоретичної точки зору є правильним на початку статей нормативного акта,
в яких йдеться про договір страхування, дати загальне визначення
договору страхування. Однак виходячи з того, що визначення договору має
значення лише за умови відповідності його двом вимогам: по-перше,
визначення повинно охоплювати всі різновиди даного договору, а по-друге,
визначення повинно дати можливість відрізнити цей договір від всіх інших
договорів, тобто воно не повинно страждати надмірною абстрагованістю.
Окремі вчені вважають, що не можливо дати загальне визначення договору
страхування, яке б з одного боку охоплювало все різноманіття договорів
страхування, а з іншого — не було надмірно абстрагованим. Необхідно
давати окремі визначення договору особистого страхування і договору
страхування майна та відповідальності. Цієї позиції, зокрема,
дотримувалися автори Цивільного Уло-ження Російської імперії. Як
зазначав з цього приводу О.Йоффе, «радянські юристи не ставлять під
сумнів єдність інституту страхування, але обґрунтовують його по-різному»
[13]. Дискутуючи з В.Райхером, з одного боку, а також із К.Граве і
ЛЛунцем, з іншого, — єдність договору страхування він вбачав в тому, що
«всі види страхування слугують єдиній меті: відшкодуванню майнових
втрат, що раптово виникають, шляхом іх розподілу між якомога більшим
колом суб’єктів. Економічні потреби створення правового інституту не
завжди отримують у ньому безпосередній відбиток. Але в кінцевому рахунку
тільки їм він зобов’язаний і єдністю свого змісту»[12, 731].
Цей підхід до визначення договору страхування отримав своє вираження у
положенні ЦК УРСР, а саме в ст. 371, в якій наводилося визначення
договору особистого страхування та договору майнового страхування через
призму обов’язків сторін (страховика і страхувальника).
Прибічники іншого підходу дають єдине визначення договору страхування
шляхом введення узагальнюючих категорій — єдиних для всіх видів договору
страхування. Саме таким шляхом пішли укладачі ЦК України. Такий підхід
законодавця не можна визнати абсолютно вдалим, оскільки при цьому не
враховуються особливості окремих видів страхування, від яких залежать
умови договору. З огляду на це, на мою думку, в проекті Закону України
«Про договір страхування», розробка якого передбачена Програмою розвитку
страхового ринку України на 2001—2004 роки, бажано було б виділити
різновиди загального договору страхування.
Досліджуючи правову природу договору страхування, варто зазначити, що в
системі цивільно-правових договорів він належить до договорів про
надання послуг. Головна особливість цієї групи договорів в тому, що
надання послуги невіддільне від діяльності особи -послугонадавача ( у
нашому випадку надання страхової послуги невіддільно пов’язане із
діяльністю страховика), а корисний ефект такої діяльності полягає в
самому процесі надання послуги.
3. Страхове зобов’язання. Основні страхові поняття.
Учасниками страхового зобов’язання, які пов’язані між собою правами та
обов’язками, є, з одного боку, страховик, а з другого — страхувальник.
Страховиками визнаються юридичні особи, які створені у формі
акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою
відповідальністю з метою здійснення страхової діяльності в Україні, а
також одержали у встановленому порядку ліцензії на здійснення цієї
діяльності.
Загальна частка іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у
статутному фонді страховика має не перевищувати 49 відсотків.
Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише
страхування, перестрахування і пов’язана з ними фінансова діяльність.
Іншими видами діяльності страховик може займатися лише у випадках,
передбачених чинним законодавством.
В Україні серед страхових об’єднань одне з перших місць займає
Національна акціонерна страхова компанія “Оранта”. Вона здійснює на
території України: а) усі види державного обов’язкового страхування
майна підприємств, організацій і громадян, добровільного особистого й
майнового страхування, а також інші види державного обов’язкового
страхування відповідно до чинного законодавства України; б) проведення
запобіжної та інвестиційної діяльності, перестраху-вальних операцій, у
тому числі в іноземній валюті; в) розвиток ділового співробітництва із
страховими організаціями інших країн, ведення спільної страхової
діяльності. З метою створення умов для конкуренції у сфері страхової
діяльності та підвищення якості страхових послуг визнано за доцільне
відмовитися від монополії держави на страхову справу. Отже, на
страховому ринку в міру його формування діятимуть конкуруючі між собою
державні, акціонерні, взаємні, кооперативні товариства та асоціації, що
мають право залучати до своєї діяльності страхові організації іноземного
капіталу.
Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для
координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів і
здійснення спільних
програм, якщо їх утворення не суперечить чинному законодавству України.
Проте ці об’єднання не мають права безпосередньо займатися страховою
діяльністю.
Об’єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав
юридичної особи після їх державної реєстрації. Державна реєстрація
об’єднань страховиків проводиться в порядку, передбаченому для
реєстрації страховиків. Орган, що здійснює реєстрацію об’єднань
страховиків, у 10-денний строк з дня реєстрації повідомляє про це
державному органові у справах нагляду за страховою діяльністю.
Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відповідальності
власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам, та за
умовами, передбаченими міжнародними договорами України щодо зазначеного
виду страхування, повинні утворити Моторне (транспортне) страхове бюро,
яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків.
Договори морського страхування із страхувальниками-резидентами і
договори обов’язкового страхування пасажирів від нещасних випадків, що
виникають під час морського перевезення, укладаються страховиками, які
визнані такими відповідно до законодавства України, одержали у
встановленому порядку ліцензії на здійснення цього виду страхування і є
членами Морського страхового бюро. Морське страхове бюро координує
діяльність страховиків у галузі страхування морських ризиків та
представляє їх інтереси у міжнародних об’єднаннях страховиків. Утворення
Морського страхового бюро та його державна реєстрація здійснюються в
порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України (частини 3 і 4 ст. 242
Кодексу торговельного мореплавства).
Для випадків авіаційного страхування передбачається створення
Авіаційного страхового бюро (частини 2 і 3 ст. 103 Повітряного кодексу
України).
З метою страхового захисту своїх майнових інтересів громадяни та
юридичні особи можуть створювати товариства взаємного страхування.
Страховики здійснюють страхову діяльність через страхових посередників —
страхових агентів та брокерів.
Страхові агенти — громадяни чи юридичні особи, які діють від імені та за
дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності
(укладення договорів страхування, одержання страхових платежів,
виконання робіт, пов’язаних з виплатами страхових сум і страхового
відшкодування). Страхові агенти є представниками страховика і діють у
його інтересах за комісійну винагороду на підставі договору із
страховиком.
Страхові брокери — громадяни або юридичні особи, що зареєстровані у
встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності та
здійснюють за винагороду посередницьку діяльність на страховому ринку
від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу
у страхуванні як страхувальник.
Перестрахові брокери – юридичні особи, що здійснюють за винагороду
посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі
брокерської угоди із страховиком, який має потребу у перестрахуванні як
перестрахувальник.
Страхувальниками визнаються дієздатні громадяни або юридичні особи, які
уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками
відповідно до законодавства України та які страхують свій майновий
інтерес і вносять страхові платежі. Громадяни України, іноземці чи особи
без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право
застрахувати себе або своє майно. Страхувальниками з майнового
страхування, крім громадян, виступають кооперативи, орендні, колективні,
приватні та інші підприємства. Державні організації страхують закріплене
за ними майно лише у випадках, зазначених у законі.
Учасником зобов’язання за особистим страхуванням є застрахована особа, в
житті якої може трапитися подія, що породжує обов’язок страхової
організації виплатити їй (чи в разі її смерті іншій особі) страхову
суму.
Застрахованою особою може бути як сам страхувальник, так і інша фізична
особа. У договорах страхування дітей, страхування до шлюбу та деяких
інших страхувальниками можуть бути батьки або родичі, опікуни чи
піклувальники, а застрахованою особою — дитина, вік якої на день подачі
страхувальником заяви про страхування не може перевищувати певної
кількості років. Страхувальники мають право при укладенні договорів
страхування призначати громадян чи юридичних осіб для одержання
страхових сум або страхового відшкодування (виго-донабувачів), а також
замінювати їх до настання страхового випадку (ст. 1004 ЦК України). Це
договори на користь третьої особи [1].
Так, у договорі страхування життя зазначається особа, якій має бути
виплачена страхова сума в разі смерті страхувальника в період дії
договору. Проте якщо ця особа померла раніше або в один день зі
страхувальником, страхова сума виплачується спадкоємцям страхувальника.
Страхові правовідносини виникають та існують за наявності у
страхувальника страхового інтересу, тобто тих імовірних збитків, яких
він може зазнати внаслідок настання певної страхової події (загибель
майна, смерть чи втрата працездатності тощо). Страховий інтерес може
бути не тільки у власника майна, а й в іншої особи, зокрема орендаря,
заінтересованого у збереженні майна та відповідального за його цілість і
схоронність.
Страховий ризик — це ймовірність настання певної події, у зв’язку з якою
проводиться страхування.
Від ступеня ймовірності настання певної страхової події залежать розміри
страхових внесків з конкретного виду страхування. Наприклад, страхові
внески за договором страхування життя зростають у міру зростання віку
страхувальника на день подачі ним заяви про страхування, адже з віком
збільшується ймовірність його смерті.
Страховий випадок — це передбачена законодавством або договором подія, з
настанням якої виникає обов’язок страховика виплатити страхову суму чи
страхове відшкодування страхувальникові або іншій третій особі
(вигодонабува-чеві). У момент виникнення страхового зобов’язання
сторонам не відомо, настане чи не настане страховий випадок (наприклад,
загибель врожаю від засухи, граду тощо). Проте у разі неминучості
настання події (наприклад, смерть страхувальника при страхуванні життя)
сторони все одно не знають, коли саме вона настане. Однак це не означає,
що договір страхування є угодою, укладеною з від-кладальною умовою. У
договорі страхування виникнення обов’язку страховика залежно від
настання певної страхової події є неодмінною істотною умовою, що
визначає суть страхування, тоді як відкладальна умова в інших угодах є
випадковим елементом.
До страхових подій належать: травма, одержана страхувальником внаслідок
нещасного випадку, випадкове гостре отруєння недоброякісними харчовими
продуктами, загибель тварини від транспортної події, закінчення строку
за договором страхування життя тощо.
Страховий платіж (внесок, премія) — плата за страхування, яку
страхувальник зобов’язаний внести страховикові згідно з договором
добровільного страхування або з умовами обов’язкового страхування.
Страховий тариф — ставка страхового внеску з одиниці страхової суми за
певний період страхування. Страхові тарифи при добровільній формі
страхування обчислюються страховиком актуарно (математично) на підставі
відповідної статистики настання страхових випадків, а за договорами
страхування життя — також з урахуванням величини інвестиційного доходу,
яка повинна за зазначатися у договорі страхування. Конкретний розмір
страхового тарифу визначається в договорі страхування за згодою сторін
(частини 2 і 3 ст. 10 Закону України “Про страхування”) [2].
Страхові внески страхувальник може сплачувати страховикові одноразово
(наприклад, у випадку страхування дітей) чи періодичними платежами. За
договорами особистого або майнового страхування внески можуть
сплачуватись громадянами: а) безготівковим шляхом — через бухгалтерію
підприємства або з рахунку по вкладу в ощадному банку; б) готівкою —
сплатою грошей страховому агентові чи поштовим переказом. Розміри
страхових платежів з окремих видів страхування залежать від страхової
суми, строку страхування та інших обставин.
Страхова оцінка — це визначення вартості майна з метою його страхування.
Так, страхова оцінка будівель, устаткування та іншого майна
сільськогосподарських підприємств визначається за балансовою
(інвентарною) вартістю за вирахуванням амортизації. У межах страхової
оцінки встановлюється сума, на яку застраховане майно (страхова сума).
Страхова сума —грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов
страхування зобов’язаний провести виплату відшкодування при настанні
страхового випадку. За договором особистого страхування страхова сума
визначається за угодою сторін або в нормативному порядку. Виплати
страхових сум за договорами особистого страхування здійснюються
незалежно від сум, які виплачуються одержувачеві за державним соціальним
страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому
сплачена як відшкодування збитків. При страхуванні майна страхова сума
встановлюється у межах вартості майна за цінами і тарифами, що діють на
момент укладення договору, якщо інше не обумовлено договором страхування
чи умовами обов’язкового страхування.
Страхове відшкодування (або забезпечення) — це грошова сума, яку
виплачує страховик за умовами майнового страхування при настанні
страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати страхову
оцінку і розмір збитків, яких зазнав страхувальник. Інші збитки
вважаються застрахованими, якщо це передбачено договором страхування. У
разі якщо страхова сума за договором майнового страхування є нижчою від
страхової оцінки, страхове відшкодування зменшується у відповідній
пропорції, якщо умовами страхування не передбачено інше.
За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути
застрахований за одним договором страхування кількома страховиками
(співстраху-вання) з визначеням прав та обов’язків кожного із
страховиків. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один
із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у
відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у
розмірах своєї частки (ст. 1005 ЦК України). Якщо майно застраховане у
кількох страховиків і загальна страхова сума перевищує дійсну вартість
майна, то страхове відшкодування, що виплачується усіма страховиками, не
може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожен страховик
здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним
договором страхування [1].
Страховик має право перестрахувати частину ризику в іншої страхової
організації. Перестрахування — це страхування одним страховиком на
визначених договором умовах ризику виконання всіх або частини своїх
обов’язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика).
Страховик, який уклав з перестраховиком договір про перестрахування,
залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі згідно
з договором страхування (ст. 1006 ЦК України) [1].
Для забезпечення повноти страхового фонду, проведення профілактичних
заходів та виконання обов’язків перед страхувальниками страховики
намагаються застрахувати якомога ширше коло об’єктів. Максимальна їх
кількість, яка може бути охоплена страхуванням, називається страховим
полем.
Навантаження страхової премії — частина страхового платежу, що її
використовує страховик на покриття видатків з ведення справи.
Франшиза — визначена договором або умовами страхування частина збитків,
яку страховик не відшкодовує страхувальникові і яка припадає на
страхувальника (наприклад, при страхуванні засобів транспорту).
4. Зобов’язання з добровільного страхування.
Відповідно до установчих документів та одержаної ліцензії страховики
можуть здійснювати такі види страхування: 1) особисте — страхування
життя; від нещасних випадків; медичне страхування; 2) майнове —
страхування засобів наземного, повітряного, водного транспорту;
страхування вантажів; інших видів майна; фінансових ризиків; 3)
відповідальності; 4) перестрахування; 5) інші види страхування,
визначені в ліцензії.
Однією з тенденцій удосконалення страхового законодавства є пріоритетний
розвиток різних видів добровільного страхування. Підставами виникнення
зобов’язань з добровільного страхування виступають договори майнового чи
особистого страхування або перестрахування. Приблизний перелік видів
добровільного страхування дається у ст. 6 Закону України “Про
страхування”. До них належать такі види страхування:
— страхування життя;
— страхування від нещасних випадків;
— страхування здоров’я на випадок хвороби;
— страхування інвестицій;
— страхування засобів залізничного, водного, повітряного транспорту;
— страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту
та інші [2].
Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, визначаються
згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) страхування,
зареєстрованими органом, уповноваженим здійснювати нагляд за страховою
діяльністю.
За загальними правилами, договір страхування є реальним, бо до внесення
першого страхового платежу він не набирає чинності, якщо інше не
передбачено умовами страхування. Він укладається у письмовій формі
шляхом видачі страхувальникові страхового свідоцтва (сертифіката), а в
морському страхуванні — поліса.
Поняття договору страхування визначено в ст. 998 ЦК України, ст. 16
Закону України “Про страхування”. Договір страхування — це письмова
угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на
себе зобов’язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову
суму або відшкодувати завдані збитки у межах страхової суми
страхувальникові чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на
користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати
послугу тощо), а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові
платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Для укладення договору страхування страхувальник подає страховикові
письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином
заявляє про свій намір укласти договір страхування. Факт укладення
договору засвідчується видачею страхового свідоцтва (поліса,
сертифіката). Договір страхування має містити: назву документа; назву та
адресу страховика; прізвище, ім’я, по батькові громадянина або назву
юридичної особи — страхувальника та його адресу; зазначення об’єкта
страхування; розмір страхової суми; вказівку на страховий ризик; розмір
страхового платежу і строки його сплати; строк дії договору та порядок
його зміни чи припинення; інші умови за згодою сторін або визначені
актами цивільного законодавства; підписи сторін (ст. 16 Закону України
“Про страхування”).
Договір страхування — двосторонній, адже права та обов’язки мають обидві
сторони договору — страхувальник і страховик. Зокрема, страховик за
договором страхування зобов’язаний:
1) ознайомити страхувальника з умовами і правилами страхування;
2) протягом двох робочих днів, як тільки стало відомо про настання
страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних
документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового
відшкодування страхувальникові;
3) при настанні страхового випадку виплатити страхову суму або страхове
відшкодування у передбачений договором строк. Страховик несе майнову
відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми шляхом сплати
страхувальникові неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається
умовами страхування або угодою сторін;
4) відшкодувати витрати, що їх зазнав страхувальник при настанні
страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це
передбачено умовами договору;
5) за заявою страхувальника у разі проведення страховиком заходів щодо
зменшення страхового ризику або збільшення вартості майна переукласти з
ним договір страхування;
6) тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий
стан, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.
Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші
обов’язки страховика, які є водночас правами страхувальника у
двосторонньому зобов’язанні (ст. 1007 ЦК України, ст. 20 Закону України
“Про страхування”).
Обов’язкам страхувальника відповідають права страховика у договорі
страхування. Страхувальник за цим договором зобов’язаний:
1) своєчасно вносити страхові платежі;
2) при укладенні договору страхування надати страховикові інформацію
про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки
страхового ризику, і надалі інформувати його про будь-яку зміну
страхового ризику;
3) вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих
внаслідок настання страхового випадку;
4) повідомити страховика про настання страхового випадку у строк,
передбачений умовами страхування. У договорі можуть також передбачатися
й інші обов’язки страхувальника (ст. 1008 ЦК України, ст. 21 Закону
України “Про страхування”).
Якщо обов’язок страхувальника своєчасно вносити страхові платежі є
безумовним, то обов’язок страховика виплатити страхову суму або страхове
відшкодування виникає за умови настання страхового випадку. Проте
виплата цих сум є виконанням страховиком свого обов’язку за договором, а
не формою цивільно-правової відповідальності перед страхувальником.
Тому невірно тлумачити страхову відповідальність як обов’язок страховика
виплатити страхове відшкодування1. Майнова відповідальність страховика
може настати за несвоєчасну виплату страхової суми, страхового
відшкодування, інші порушення договору або умов страхування, визначених
законом чи правилами страхування (п. З ст. 20 Закону України “Про
страхування”). За несвоєчасну виплату страхової суми, страхового
відшкодування чи за інші порушення договору настає майнова
відповідальність у вигляді неустойки (штрафу або пені).
Відповідно до ст. 1009 ЦК України, ст. 25 Закону України “Про
страхування” виплату страхових сум і страхового відшкодування страховик
проводить на підставі заяви страхувальника і страхового акта (аварійного
сертифіката). Страховий акт складає страховик або уповноважена ним
особа. У разі потреби страховик може робити запити про відомості,
пов’язані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків,
медичних закладів та інших організацій, що володіють інформацією про
обставини страхової події, а також може самостійно з’ясовувати причини
та обставини страхового випадку.
Підприємства, установи та організації повинні надсилати страховикові
відповіді на запити про відомості, пов’язані зі страховим випадком, у
тому числі й дані, які є комерційною таємницею. При цьому страховик несе
відповідальність за їх розголошення у будь-якій формі, за винятком
випадків, передбачених чинним законодавством України. Наявність у
страховиків сплаченого статутного фонду, створення страхових резервів, а
також системи перестрахування — це умови забезпечення платоспроможності
страховиків. Вони повинні додержуватися нормативних співвідношень між
сумою власного статутного фонду зі страховим резервом та обсягом
прийнятих на себе страхових зобов’язань.
Відповідно до ст. 1012 ЦК України, ст. 27 Закону України “Про
страхування” до страховика, який виплатив страхове відшкодування за
майновим страхуванням, у межах цієї суми переходить право вимоги, які
страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до
особи, відповідальної за завдану шкоду.
У ст. 1010 ЦК України, ст. 26 Закону України “Про страхування” визначено
загальні для усіх видів страхування підстави для відмови страховика у
виплаті страхових сум (страхового відшкодування). Такими підставами є:
1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено
договір страхування, спрямовані на настання страхового випадку (крім
дій, пов’язаних з виконанням цими особами громадянського обов’язку щодо
захисту майна, здоров’я, життя, честі і гідності). Кваліфікація дій
страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування,
встановлюється відповідно до чинного законодавства України;
2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь
якої укладено договір, умисного злочину, що призвів до страхового
випадку;
3) подання страхувальником свідомо неправдивих відомостей про об’єкт
страхування або факт настання страхового випадку;
4) отримання страхувальником відповідного відшкодування збитків за
майновим страхуванням від особи, винної у заподіянні їх;
5) несвоєчасне повідомлення страхувальником про настання страхового
випадку без поважних на це причин або створення страховикові перешкод у
визначенні обставин, характеру та розміру збитків;
6) невжиття можливих заходів щодо запобігання або зменшення збитків,
завданих при настанні страхового випадку.
Законодавчими актами або умовами договору страхування можуть бути
передбачені й інші підстави для відмови у виплаті страхових сум. Рішення
про відмову у виплаті цих сум приймає страховик і повідомляє
страхувальнику в письмовій формі з обгрунтуванням причин відмови. Це
рішення страхувальник може оскаржити у судовому порядку.
У період дії договору страхування може статися зміна осіб у страховому
зобов’язанні. Зокрема, у разі смерті страхувальника-громадянина його
права та обов’язки переходять до спадкоємців. В інших випадках права та
обов’язки страхувальника можуть перейти до іншого громадянина чи
юридичної особи лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено
договором страхування. У разі смерті страхувальника, який уклав договір
особистого страхування на користь третіх осіб, його права та обов’язки
можуть перейти як до цих осіб, так і до осіб, на яких відповідно до
чинного законодавства покладено обов’язки з охорони прав і законних
інтересів застрахованих. Якщо в період дії договору страхування
страхувальника-громадянина суд визнав недієздатним або таким, у якого
обмежена дієздатність, то права та обов’язки страхувальника переходять
до його опікуна або піклувальника. При цьому дія договору страхування
цивільної відповідальності припиняється з часу втрати або обмеження
дієздатності. Внаслідок реорганізації юридичної особи, яка є
страхувальником, її права та обов’язки, що випливають з договору
страхування, переходять до правонаступника за згодою страховика (статті
1013—1015 ЦК України, статті 22—24 Закону України “Про страхування”).
Зобов’язання зі страхування припиняється з таких підстав:
— за згодою сторін;
— закінчення строку, на який був укладений договір;
— виконання страховиком зобов’язань перед страхувальником у повному
обсязі;
— несплата страхувальником страхових платежів у встановлені договором
строки;
— ліквідація страхувальника — юридичної особи або смерті
страхувальника-громадянина, за винятком випадків, передбачених
законодавством України;
— ліквідація страховика або страхувальника — юридичної особи в порядку,
встановленому законодавством України;
— прийняття судового рішення про визнання договору страхування
недійсним;
— наявність інших випадків, передбачених законодавством України.
Зобов’язання зі страхування може бути достроково припинене на вимогу
страхувальника або страховика, якщо це передбачено умовами договору
страхування. Про намір достроково припинити страхове зобов’язання
будь-яка сторона повинна повідомити іншу не пізніше як за 30 днів до
дати припинення дії договору страхування, якщо інше ним не передбачено.
У разі дострокового припинення зобов’язання на вимогу страхувальника
страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до
закінчення дії договору, з вирахуванням витрат, яких він зазнав (викупна
сума). Якщо вимога страхувальника обумовлена порушенням страховиком умов
договору страхування, то останній повертає страхувальникові сплачені ним
страхові платежі повністю. У разі дострокового припинення страхування на
вимогу страховика страхувальникові повертаються повністю сплачені ним
страхові платежі. Якщо вимога страховика обумовлена невиконанням
страхувальником умов договору, то страховик повертає страхувальникові
страхові платежі за час дії договору з вирахуванням витрат, яких він
зазнав (ст. 1016 ЦК України, ст. 28 Закону України “Про страхування”).
Договір страхування може бути визнаний у судовому порядку недійсним
(крім загальних підстав недійсності правочинів) у разі:
а) якщо він укладений після настання страхового випадку;
б) якщо об’єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації
на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.
5. Зобов’язання з обов’язкового страхування.
У випадках, передбачених законом або іншими нормативно-правовими актами,
проводиться страхування без укладення договору (обов’язкове
страхування).
Обов’язковість страхування полягає в тому, що воно виникає на підставі
закону незалежно від волі його учасників. Обов’язкове страхування
здійснюється відповідно до законодавчих актів, у яких встановлюються:
види майна, що підлягає обов’язковому страхуванню; події, з приводу яких
проводиться страхування; обсяг (норма) страхового забезпечення;
визначаються права та обов’язки сторін страхових правовідносин; порядок
встановлення тарифних ставок страхових платежів; передбачаються санкції
за прострочення платежів тощо (Шиминова М. Я. Страхование: история,
действующее законодательство, перспективы. — М., 1989. – С. 57.).
Юридичним фактом, з яким пов’язано виникнення зобов’язання з
обов’язкового майнового страхування, є факт наявності у громадянина,
організації на правах власності, повного господарського відання чи
оперативного управління майна, яке відповідно до законодавства підлягає
обов’язковому страхуванню. Таким фактом є прийняття на баланс будівель
або споруд, вивезення продукції з поля, її скиртування, оприбуткування
за первинними документами тощо. Майно вважається застрахованим незалежно
від волі страхувальника і від сплати ним страхових платежів. Підставами
для виникнення зобов’язання з обов’язкового страхування пасажира є
укладення ним договору перевезення та оголошення посадки на відповідний
транспортний засіб.
За зобов’язанням з обов’язкового страхування майна страхова організація
у разі настання передбаченої законом події (страхового випадку)
відшкодовує страхувальникові або іншій особі, якій належить застраховане
майно, заподіяну шкоду: за повної загибелі майна — у повній сумі
страхового забезпечення, за часткового пошкодження — у розмірі
відповідної частини страхового забезпечення. Страхувальник зобов’язаний
вносити встановлені страхові платежі (ч. 2 ст. 370 ЦК УРСР).
Перелік видів обов’язкового страхування дається у ст. 7 Закону України
“Про страхування”. Зокрема, в обов’язковому порядку здійснюються такі
види майнового страхування:
— страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних
насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, врожаю
зернових культур і цукрових буряків сільськогосподарськими
підприємствами всіх форм власності;
— страхування майнових ризиків за угодами про розподіл продукції;
— страхування об’єктів космічної діяльності тощо.
Страхування державного майна, зданого в оренду, здійснюється відповідно
до ст. 10 Закону України “Про оренду державного і комунального майна”
[3]. Зокрема, в обов’язковому порядку страхуються будівлі церков,
мечетей, костьолів та інших культових споруд, що передаються в оренду
релігійним організаціям. Страхування здійснюється за рахунок орендарів.
У ст. 7 Закону України “Про страхування” передбачено випадки проведення
обов’язкового особистого страхування (спеціалістів ветеринарної
медицини, спортсменів вищих категорій, медичне страхування, від нещасних
випадків на транспорті тощо).
Зокрема, обов’язкове особисте страхування пасажирів та водіїв від
нещасних випадків проводиться на транспорті. Воно стосується пасажирів
повітряного, залізничного, морського, внутрішнього водного,
автомобільного та електротранспорту під час поїздки (польоту) або
перебування на вокзалі, в порту, на станції, пристані, а також водіїв,
машиністів, провідників поїздів, членів команди літаків і суден,
працівників бригад медичної допомоги — на час керування транспортним
засобом. Страхування не поширюється на пасажирів повітряного і
внутрішнього водного транспорту на прогулянкових та екскурсійних лініях,
внутрішнього водного транспорту, внутрішньоміського сполучення і
переправ, автомобільного та електротранспорту на міських маршрутах.
Пасажири вважаються застрахованими з моменту оголошення посадки в
повітряне, морське або річкове судно, в поїзд, автобус або інший
транспортний засіб до моменту завершення поїздки.
Страхувальниками у цих зобов’язаннях є юридичні особи або громадяни —
суб’єкти підприємницької діяльності, які володіють транспортними
засобами чи експлуатують їх та уклали із страховиком договори
страхування, а пасажири і водії є застрахованими особами. Проте
страхування пасажирів відбувається за їх рахунок, бо у вартість квитка
входить страховий збір. Страховими випадками у цьому виді страхування є:
а) загибель або смерть застрахованого; б) травма застрахованого при
встановленні йому інвалідності; в) тимчасова втрата працездатності
внаслідок нещасного випадку на транспорті.
До недавнього часу обов’язкове особисте страхування проводилось і щодо
певних категорій осіб (насамперед працівників державних установ), умови
праці яких пов’язані з підвищеним ризиком для їх життя і здоров’я. Це
стосувалося військовослужбовців і військовозобов’язаних, які призвані на
збори; службових осіб державних податкових адміністрацій; суддів;
працівників прокуратури тощо.
Відповідно до п. 10 розділу V “Прикінцеві положення” Закону України “Про
страхування” (в редакції від 4 жовтня 2001 р.) має бути прийнятий закон,
яким передбачається заміна обов’язкового державного страхування певних
категорій осіб на безпосереднє здійснення потерпілим компенсаційної
виплати з Державного бюджету України головними розпорядниками бюджетних
коштів за цільовими платежами за місцем роботи потерпілого.
Висновки.
Отже, дослідивши правову природу договору страхування, варто зазначити:
договір страхування є самостійним цивільно-правовим договором, який
поєднує, як загальні ознаки, властиві будь-якому цивільно-правовому
договору про надання послуг, так і особливі (публічність; договір на
користь третьої особи; договір приєднання). Основним доказом факту
укладення договору страхування є страховий поліс. Останній не може
визнаватися цінним папером.
договір страхування в системі цивільно-правових договорів належить до
договорів про надання послуг. Головна особливість цієї групи договорів в
тому, що надання послуги невіддільне від діяльності
особи-послугонадавача (у нашому випадку надання страхової послуги
невіддільно пов’язане із діяльністю страховика), а корисний ефект такої
діяльності полягає в самому процесі надання послуги.
договір страхування є оплатним договором, оскільки діям страхувальника
відповідає обов’язок страховика вчинити зустрічну дію.
даний договір є двостороннім, оскільки у кожної із його сторін виникають
права та обов’язки. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з
обов’язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов’язку
страховика кореспондує відповідне право страхувальника і навпаки.
договір страхування є реальним, оскільки він набирає чинності з моменту
внесення першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.
враховуючи специфіку правовідносин страхування назріла необхідність
прийняти закон України «Про договір страхування», в якому виділити
різновиди загального договору страхування.
Нормативно-правові акти та використана література:
Цивільний кодекс України.
Цивільний кодекс Української РСР. Науково-практичний коментар. — К.,
1971. — С. 131.
Закону України “Про страхування” від 7 березня 1996 р.
Закону України “Про оренду державного і комунального майна”
Блащук Т.В. Цивільно-правове регулювання особистого страхування.
Автореф. дис. на зд. наук, ступеня к.ю.н.: 12.00.03. — К., 2003. — С. 5.
Більш дет. див.: Белоусов Е. Сущность страхования (самостоятельность
страхового договора) // Підприємництво, господарство і право. — 2002. —
№ 2. — С. 23—25.
Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. —
М., 1997. – С. 318.
Гpаве К.А., Лунц Л.А. Вказана праця. — M., 1960. — С. 56.
Гражданское право: В 2 т. Том II. Полутом 2: Учеб. / Отв. ред. проф.
Е.А.Суханов. — 2-е изд. — М., 2000. — С. 172; Граве К.А., Лунц Л.А.
Страхование. — М, 1960. — С. 48-49; Серебровский В.И. Избранные труды по
наследственному и страховому праву. — М.: Статут (в серии «Классика
российской цивилистики»), 1997. — С. 38—39.
Гражданское право: В 2 т. Том II. Полутом 2: Учеб. / Отв. ред. проф.
Е.А.Суханов. — 2-е изд. – М., 2000. – С. 164.
Йоффе О.С. Обязательственное право. — М., 1975. — С. 731.
Регулирование договора страхования в рамках права Европейского Союза //
Страховое право. — 1996. — № 2. — С. 46.
Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву.
-С. 413.
Урядовий кур’єр. — 2001. — 7 листоп. — № 205.
Цивільне право України. Підручник. Під ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової.
К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 712.
Шиминова М. Я. Страхование: история, действующее законодательство,
перспективы. — М., 1989. – С. 57.
Шиминова М.Я. Основы страхового права России. — M., 1993. — С. 69.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
