Поняття підприємницької діяльності та її суб’єкти
Конституція України закріплює підприємництво як найважливіше право
людини і громадянина. Згідно з нею (ст. 42) кожен має право на
підприємницьку діяльність, не заборонену законом. У свою чергу держава
забезпечує захист конкуренції у цій сфері (ст. 42), виключно законами
визначає гарантії та правові основи підприємництва (п. 8 ст. 91).
Основні ознаки підприємницької діяльності зафіксовані в Законі України
“Про підприємництво” від 26 лютого 1991 p.
У ст. 1 цього Закону вказано, що підприємництво — це самостійна,
ініціативна, систематична, здійснювана на власний ризик діяльність з
виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і зайняття
торгівлею з метою отримання прибутку.
Тут названі такі ознаки підприємництва, як здійснення цієї діяльності на
власний ризик, самостійність, ініціативність, систематичність. Вказано
її зміст: виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг і
заняття торгівлею. Вказана основна мета: отримання прибутку.
В наступних статтях зазначається, що вона є вільною (ст. 3), не повинна
суперечити чинному законодавству (ст. 3), у разі необхідності
ліцензується (ст. 4). Крім цього, визначаються її суб’єкти (ст. 2) і
встановлюється їх відповідальність (ст. 10).
Узагальнення вмішених у Законі характеристик дозволяє сформулювати
визначення підприємництва (підприємницької діяльності):
Підприємництво — це визнана державою, підзаконна, вільна, самостійна,
ініціативна і систематична, з метою отримання прибутку, діяльність
фізичних та юридичних осіб по виробництву товарів, виконанню робіт,
наданню послуг і торгівлі, здійснювана на власний ризик і під свою
відповідальність.
Отже, підприємництво, по-перше, діяльність, визнана державою. Визнання
державою (легалізація) полягає в наданні конкретним індивідуальним
особам чи колективам статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Такого
статусу вони набувають шляхом державної реєстрації, здійснюваної на
основі ст. 8 Закону “Про підприємництво” і Положення про державну
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 p.
По-друге, підприємницька діяльність є подзаконною, тобто повинна
здійснюватися виключно в рамках правових приписів. У цьому зв’язку
законодавець встановлює два типи обмежень: а) обмеження на певні види
діяльності і б) обмеження права власності на ряд об’єктів.
Обмеження на певні види діяльності передбачає, з одного боку, заборону
деяких видів діяльності (ст. 4 Закону “Про підприємництво”), а з
другого, — надання конкретним суб’єктам підприємництва права займатися
тільки тією діяльністю, яка дозволена їм особисто.
Таким дозволом є фіксація конкретних видів діяльності в установчих
документах, підтверджена у разі необхідності ліцензіями, патентами. Вони
становлять предмет діяльності суб’єкта підприємництва.
Обов’язкова фіксація предмета діяльності в установчих документах
передбачена ст. 4 Закону “Про господарські товариства” і випливає зі
змісту ст. 8 Закону “Про підприємництво”. Підкреслюючи важливість даної
настанови, законодавець в ст. 8 Закону “Про підприємництво” та ст. 7
Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності
підкреслює, що настановні документи не повинні містити положень, які
суперечать чинному законодавству. Зокрема, у ст. 7 зазначеного Положення
зазначається: “Установчі документи не повинні містити положень, що
суперечать законодавству. Відповідальність за відповідність установчих
документів законодавству несе власник (власники) або уповноважені ним
(ними) органи, які подають документи для державної реєстрації суб’єкта
підприємницької діяльності. Здійснення діяльності, яка суперечить
установчим документам, є підставою для ліквідації державної реєстрації
суб’єкта підприємництва.
Обмеження права власності. Не обмежуючи склад, кількість і вартість
об’єктів, які можуть перебувати у власності суб’єкта підприємницької
діяльності’, законодавець з урахуванням загальнодержавних інтересів
установлює виключення з цього загального правила.
Відповідно до постанови Верховної Ради України “Про право власності на
окремі види майна” від 17 червня 1992 p. затверджено перелік видів
майна, яке не може перебувати у власності громадян, громадських
об’єднань, юридичних осіб, недержавних форм власності, а також
міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території
України. До такого майна належить:
1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї і
боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що
придбаваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх
справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні
комплекси.
2. Вибухові речовини й засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали та обладнання для його виробництва.
Практика свідчить, що як об’єкт підприємницької діяльності найчастіше
використовуються будинки, споруди, транспорт; грошові кошти; акції та
інші цінні папери; інше майно споживчого чи виробничого призначення;
об’єкти права інтелектуальної власності.
3. Бойові та отруйні речовини.
4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).
5. Протиградні установки.
6. Державні еталони одиниць фізичних величин.
7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації.
8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.
По-третє, підприємництво — самостійна, ініціативна, здійснювана на
власний ризик і відповідальність діяльність.
Це означає, що підприємці мають право без будь-яких обмежень приймати
рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному
законодавству. Свою діяльність підприємці організаційно, матеріально,
методично забезпечують самостійно. Вони користуються повною свободою у
виборі сфер, методів, форм (приватне підприємництво, об’єднання з іншими
підприємцями), характеру підприємницької діяльності. На власний розсуд
обирають партнерів і клієнтів, а взаємовідносини з ними будують виходячи
із взаємних інтересів,
Згідно зі ст. 9 Закону “Про підприємництво”, суб’єкти підприємницької
діяльності мають право вільного найму працівників на основі угод про
використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту)
підприємець зобов’язаний забезпечити необхідні умови й охорону праці, її
оплату не нижче встановленого в державі мінімального рівня, соціальне й
медичне страхування, а також інші права робітників відповідно до чинного
законодавства. Відшкодування школи, завданої працівникові, також
покладається на підприємця.
Здійснення підприємництва на основі вільного вибору видів діяльності не
означає, що підприємці можуть нехтувати правами споживачів, не
враховуючи соціально-економічні реалії та інтереси держави.
Прагнучи, з одного боку, забезпечити диференційований і зважений підхід
суб’єктів підприємництва до власних можливостей, а з іншого —
гарантувати сумлінність цієї діяльності, держава встановлює в цій галузі
ряд обмежень (ст. 4 Закону “Про підприємництво”).
Так, лише державні підприємства можуть здійснювати діяльність по
виготовленню і реалізації наркотичних речовин, військової зброї та
боєприпасів до неї, вибухових речовин.
Цілий ряд видів діяльності може здійснюватися лише за спеціальним
дозволом (ліцензією). Це, наприклад, виготовлення і реалізація
медикаментів та хімічних речовин;
медична практика; юридична практика; страхова та аудиторська діяльність
тощо.
Під ліцензією мають на увазі спеціальний документ, виданий компетентним
державним органом підприємствам, який дає право на здійснення окремих
видів діяльності.
Ліцензування підприємницької діяльності регламентується цілим рядом
нормативних документів. Це, зокрема, Закон України “Про підприємництво”
від 7 лютого 1991 p.. Закон України “Про підприємства в Україні” від 27
березня 1991 p., “Положення про видачу суб’єктам підприємницької
діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів
діяльності ” від 17 травня 1994 р. та ін.
Для заняття підприємницькок» діяльністю у галузях:
роздрібної торгівлі; обміну готівкових валютних цінностей (включаючи
операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній
валюті, та з кредитними картками); грального бізнесу — необхідно
придбати торговий патент. Патентування перелічених видів підприємницької
діяльності здійснюється на основі Закону “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” від 23 березня 1996 p.
Торговий патент — це державне свідоцтво, що посвідчує право суб’єкта
підприємницької діяльності чи його структурного відокремленого
підрозділу займатися певними видами підприємницької діяльності. Патент
видається суб’єктам підприємницької діяльності за плату органами
Головної податкової адміністрації України за місцем знаходження таких
суб’єктів.
Здійснюється підприємницька діяльність на ризик і відповідальність
підприємця. Вкладаючи у власні проекти матеріальні та інтелектуальні
цінності, підприємець прагне їх збільшити, щоб мати прибуток. Проте,
будь-які гарантії того, що в результаті комерційних операцій уже
отримано прибуток, відсутні. Усе залежить від того, наскільки
правильними виявились рішення щодо організації виробництва, вибору
конкурентів, визначення ринку збуту тощо. Помилкові рішення можуть
призвести не до прибутку, а до збитків. Тому підприємницька діяльність
характеризується ризикованістю.
По-четверте. Регламентуючи підприємництво, законодавець підкреслює
систематичний характер даної діяльності. Отже, одноразове надання
послуг, виготовлення продукції тощо не може розглядатися як
підприємницька діяльність. На жаль, Закон “Про підприємництво” не
розшифровує термін “систематична діяльність”, що спричиняє його
тлумачення залежно від конкретних обставин. Проте чинне законодавство
містить певні орієнтири щодо його сутності.
Так, декрет Кабінету Міністрів України “Про податок на промисел” від 17
березня 1993 p. відніс до несистематичних комерційні операції, які мали
місце не більше чотирьох разів протягом календарного року. Звідси
випливає, що здійснення суб’єктом підприємницької діяльності комерційних
операцій чотири і більше разів протягом календарного року, становить
систематичну діяльність.
По-п’яте, До ознак, що характеризують підприємництво, треба віднести і
мету цієї діяльності — отримання прибутку. її прибутковість
розглядається державою як важлива складова механізму, за допомогою якого
задовольняються суспільні потреби. Саме вона виступає індикатором
корисності підприємницької діяльності і фактором, що стимулює
виробництво товарів і надання необхідних суспільству послуг.
Сутність підприємницької діяльності зводиться до одержання максимально
можливого прибутку, тобто різниці між отриманими доходами і витратами,
пов’язаними з веденням справи. Для цього підприємець прагне, по-перше,
зекономити якнайбільше коштів при придбанні ресурсів, сировини,
матеріалів тощо, по-друге, реалізувати вироблений продукт за оптимальною
ціною, тобто ціною, яка і прибуток забезпечує, і відповідає можливостям
споживача.
Саме тому успіх підприємницької діяльності прямо залежить від уміння
проявляти і задовольняти потреби суспільства в цілому й конкретної
людини зокрема. Отже, в умовах ринкових відносин підприємець повинен
уміти передбачити, які товари і послуги потрібні сьогодні і що треба
буде завтра суспільству й окремим громадянам
По-шосте, важливою характерною рисою підприємницької діяльності є
персональна відповідальність суб’єкта підприємництва. Беручи на себе
певні зобов’язання суб’єкт підприємництва несе відповідальність за їх
виконання в рамках діючого законодавства.
Підприємець зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не
порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій
і держави, що охороняються законом. За завдані шкоду і збитки
підприємець несе майнову та іншу встановлену законодавством
відповідальність. Суб’єкт підприємництва — юридична особа може бути
визнана арбітражним судом банкрутом у порядку, передбаченому Законом
України “Про банкрутство”.
На законодавчому рівні зафіксовані принципи підприємницької діяльності.
Згідно зі ст. 5 Закону “Про підприємництво” вона здійснюється на основі
таких принципів:
вільний вибір діяльності;
залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької
діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;
самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і
споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до
законодавства;
вільний найм працівників;
залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або
не обмежене законодавством;
вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів,
установлених законодавством;
самостійне здійснення підприємцем — юридичною особою
зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Чинне законодавство чітко визначає коло суб’єктів підприємницької
діяльності. Вже у ст. 2 Закону “Про підприємництво” визначається, що
ними можуть бути:
1) Громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності
або дієздатності;
2) Юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про
власність”;
Щодо юридичних осіб та громадян, для яких підприємницька діяльність не є
основною, цей Закон застосовується до тієї частини їх діяльності, яка за
своїм характером є підприємницькою. Не допускається заняття
підприємницькою діяльністю таких категорій громадян:
військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду, державної
безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату, а
також органів державної влади і управління, які покликані здійснювати
контроль за діяльністю підприємства.
Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути
зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду.
Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші
корисливі злочини, не можуть бути зареєстровані як підприємці, не можуть
виступати співзас-новниками підприємницької організації, а також займати
в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади
і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Статус суб’єкта підприємницької діяльності набуваєть-ся виключно в
результаті державної реєстрації, яка здійснюється на підставі ст. 8
Закону “Про підприємництво” і “Положення про державну реєстрацію
суб’єктів підприємницької діяльності”, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 25 травня 1998 p.
Суб’єкти підприємницької діяльності можуть утворювати підприємства
відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” від 17 березня
1991 p.
Цей Закон визначає, що підприємство як основна організаційна ланка
народного господарства є самостійним господарюючим суб’єктом і має права
на здійснення виробничої, науково-дослідницької і комерційної діяльності
з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Воно має самостійний
баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків,
печатку зі своїм найменуванням, а також знак для товарів і послуг.
Збитковим підприємствам, якщо їх продукція визнана суспільне необхідною,
держава може надавати дотації та інші пільги.
Відповідно до законодавства в Україні можуть діяти підприємства таких
видів:
приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи;
колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства;
господарське товариство;
підприємство, засноване на власності об’єднання громадян;
комунальне підприємство, засноване на власності відповідної
територіальної громади;
державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі
казенне підприємство.
Залежно від обсягів господарського обороту підприємства і чисельності
його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесено
до категорії малих підприємств. Особливості створення і діяльності малих
підприємств встановлюються законодавством України.
До малих підприємств належать новостворювані та діючі підприємства:
у промисловості та будівництві — з чисельністю працюючих до 200 чоловік;
в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працюючих до 50
чоловік;
у науці і науковому обслуговуванні — з чисельністю працюючих до 100
чоловік;
у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працюючих до 25 чоловік;
у роздрібній торгівлі — з чисельністю працюючих до 15 чоловік.
Окрім перелічених, в Україні можуть діяти інші види та категорії
підприємств (наприклад орендні), створення яких не суперечить діючим
законодавчим актам.
Підприємства мають право на добровільних засадах об’єднувати свою
виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, якщо це не
суперечить антимонопольному законодавству України.
Підприємства можуть об’єднуватись в:
асоціації — договірні об’єднання, створені з метою постійної координації
господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу
і комерційну діяльність будь-кого з їх учасників;
корпорації — договірні об’єднання, створені на основі об’єднання
виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників;
консорціуми — тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення спільної мети;
концерни — статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових
організацій, транспорту, банків, торгівлі на основі повної фінансової
залежності від одного або групи підприємств;
інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами.
Об’єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх
засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу
зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи, і
на них поширюється дія законодавства, що регламентує діяльність
підприємства.
До об’єднання підприємств, зареєстрованого в Україні, можуть входити
підприємства інших держав. У свою чергу, підприємства України можуть
входити до об’єднань зареєстрованих в інших державах. Порядок вступу до
об’єднань у визначених випадках здійснюється відповідно до законодавства
України про зовнішньоекономічну діяльність.
Підприємства, які входять до об’єднання, можуть вийти з його складу із
збереженням взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими
підприємствами та організаціями. Вихід структурних підрозділів і
самостійних підприємств з об’єднань може здійснюватися за згодою
власника майна чи уповноваженого ним органу та за участю трудового
колективу з наданням їм права підприємства. Відмову власника може бути
оскаржено трудовим колективом до суду.
Ліквідація об’єднання здійснюється за рішенням підприємств, які входять
до нього, у порядку, встановленому для підприємства чинним
законодавством. Майно, яке залишилося після ліквідації об’єднання,
розподіляється між учасниками згідно зі статутом об’єднання.
Одним з найбільш поширених видів підприємств, як наголошує ст. 2 Закону
“Про підприємства в Україні”, є господарські товариства, що утворюються
і діють згідно із Законом України “Про господарські товариства” від 19
вересня 1991 p.
Такими товариствами визнаються підприємства, установи, організації,
створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом
об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання
прибутку. Вони є юридичними особами і можуть займатися будь-якою
підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Господарські товариства можуть набувати майнових та особистих немайнових
прав, вступати в зобов’язання, виступати в суді, арбітражному суді та
третейському суді від свого імені. Придбання господарським товариством
часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися
з дотриманням вимог антимонопольного законодавства.
Закон України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991 p.
визначає такі організаційно-правові форми господарських товариств:
акціонерне товариство;
товариство з обмеженою відповідальністю;
товариство з додатковою відповідальністю;
повне товариство;
командитне товариство.
Кожна з перелічених форм передбачає певну структуру товариства, ступінь
інтегрованості партнерів, характер відповідальності за зобов’язаннями і
боргами, розмір підприємств. Виходячи з цього законодавець по-різному
регулює питання їх утворення та управління своєю діяльністю. З
урахуванням даних обставин можна виділити дві групи товариств.
До першої слід віднести акціонерне товариство, товариство з обмеженою
відповідальністю і товариство з додатковою відповідальністю. Вони
відрізняються найбільшим ступенем інтегрованості. Такі товариства
створюються і діють на підставі статуту та установчого договору, а для
управління ними спеціально передбачені виконавчі органи.
До другої групи належать повне і командитне товариства. Вони менш
інтегровані, їх учасники наділені більшою самостійністю у рамках
товариства. Тому вони створюються і іють тільки на підставі установчого
договору, їх справи проводяться за спільною згодою, а обсяг повноважень
може визначатися дорученням, яке підписується учасниками товариства.
Найменування будь-якого товариства повинно містити значення виду
товариства. Для повних та командитних товариств — прізвища
(найменування) учасників товариства, а також інші необхідні відомості.
Найменування товариства міститься в установчих документах товариства.
Найменування товариства не може вказувати на належність товариства до
відповідних міністерств і громадських організацій. Місцезнаходження
(розташування) товариства повинно бути в Україні.
Засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства,
установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених
законодавчими актами України. Підприємства, установи та організації, які
стали учасниками товариства, не ліквідуються як юридичні особи.
Акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою
відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і
статуту. Повне і командитне товариство створюються і діють на підставі
установчого договору. Установчі документи товариства у випадках,
передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним
комітетом України.
Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства предмет
і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та
місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок
розподілу прибутків та збитків, склад та компетенцію органів товариства
та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, з яких
необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок
внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і
реорганізації товариства. До установчих документів можуть бути включені
інші умови, що не суперечать законодавству України.
Учасники товариства мають право:
а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному
в установчих документах, за винятком випадків, передбачених Законом;
б) брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його
частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів)
пропорційно частці кожного
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а
також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками
господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами
України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.
з учасників мають особи, які є учасниками товариства на початок строку
виплати дивідендів;
в) вийти в установленому порядку з товариства;
г) одержувати інформацію про діяльність товариства. На вимогу учасника
товариство зобов’язане надавати йому для ознайомлення річні баланси,
звіти товариства про його діяльність, протоколи зборів.
Крім означених, учасники можуть мати також інші права, передбачені
законодавством і установчими документами товариства.
Учасники товариства зобов’язані:
а) додержувати установчих документів товариства і виконувати рішення
загальних зборів та інших органів управління товариства;
б) виконувати свої зобов’язання перед товариством, в тому числі і
пов’язані з майновою участю, а також вносити вклади (оплачувати акції) у
розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами;
в) не розголошувати комерційну таємницю та конфіденційну інформацію про
діяльність товариства;
г) нести інші обов’язки, якщо це передбачено законодавством України та
установчими документами.
Будь-яке товариство має право власності на майно товариства. Воно є
власником:
майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність;
продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;
одержаних доходів;
іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.
Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю
товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше
не передбачено установчими документами.
Вкладами учасників та засновників товариства у статутний фонд можуть
бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні
папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами,
будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому
числі на інтелектуальну власність), кошти, в тому числі в іноземній
валюті. Вклад, оцінений у гривнях, становить частку учасника та
засновника в статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в
установчих документах товариства, якщо інше не передбачено
законодавством України.
Товариство має право змінювати (збільшувати або зменшувати) розмір
статутного фонду. Збільшення статутного фонду може бути здійснено лише
після внесення повністю всіма учасниками своїх вкладів (оплати акцій),
крім випадків, передбачених законодавством. Зменшення статутного фонду —
при відсутності заперечень кредиторів.
Фінансовий стан засновників (крім фізичних осіб) відкритих акціонерних
товариств щодо їх спроможності здійснити відповідні внески до статутного
фонду повинен бути перевірений аудитором (аудиторською фірмою).
У товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі,
встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків
статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України
або установчими документами товариства. Розмір щорічних відрахувань до
резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами,
але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку.
Прибуток товариства утворюється з надходжень від господарської
діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і
витрат на оплату праці. З балансового прибутку товариства сплачуються
проценти по кредитах банків та по облігаціях, а також вносяться
передбачені законодавством України податки та інші платежі до бюджету.
Чистий прибуток, одержаний після зазначених розрахунків, залишається у
повному розпорядженні товариства, яке відповідно до установчих
документів визначає напрями його використання.
Забороняється використовувати для формування статутного фонду бюджетні
кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.
Управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання
(призначення) яких здійснюється відповідно до виду товариства.
Посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та
члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а у товариствах, де
створена рада товариства (спостережна рада), — голова та члени ради
товариства (спостережної ради).
Посадовими особами органів управління товариства не можуть бути члени
виборних органів громадських організацій, військовослужбовці, посадові
особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ,
арбітражного суду, державного нотаріату, а також органів державної влади
і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю
товариства. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не
можуть бути посадовими особами тих товариств, які здійснюють цей вид
діяльності. Особи, які мають непогашену судимість за крадіжки,
хабарництво та інші корисливі злочини, не можуть займати у товариствах
керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю.
Зупинимося на характеристиці передбачених законодавством видів
господарських товариств.
Акціонерне товариство. Таким визнається товариство, яке має статутний
фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної
вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном
товариства.
Володіння акціями (тобто право власності на певну кількість частин
статутного фонду) підтверджується або цінним папером або документом,
який згідно зі статутом видається власнику. У такому документі
вказується кількість і вартість акцій, а також їх належність на праві
власності конкретній особі.
Цінний папір, що посвідчує участь в акціонерному товаристві на правах
власника певної частини статутного фонду і дозволяє одержувати частку в
прибутку, як правило, має назву “акція”. Акції можуть бути різних видів:
іменні акції, акції на пред’явника, акції прості, акції привілейовані.
Акціонери (володарі акцій) відповідають за зобов’язаннями товариства
тільки в межах належних їм акцій. У випадках, передбачених статутом,
акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за
зобов’язаннями товариства також у межах несплаченої суми.
Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд
акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної
1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної
заробітної плати, діючої на момент створення акціонерного товариства.
Акціонерне товариство має право випускати акції відповідно до вимог,
встановлених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Залежно від способу розповсюдження акцій Акціонерні товариства
поділяються на два види:
а) відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися
шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;
б) закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між
засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися
та продаватися на біржі. Закрите акціонерне товариство має право
випускати лише іменні акції.
Акції купуються учасниками при створенні товариства на підставі договору
з його засновниками, а при додатковому випуску акцій у зв’язку із
збільшенням статутного фонду — з товариством. Акція може бути придбана
також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що
визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а
також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних
осіб та з інших підстав, передбачених законодавством. Перехід та
реалізація права на акції здійснюються відповідно до законодавства
України.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом
реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні
папери і фондову біржу, і внесенням змін до статуту товариства.
При створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені
шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах)
або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних
товариствах).
Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства
організується засновниками. Засновники в будь-якому випадку зобов’язані
бути держателями акцій на суму, не менше 25 відсотків статутного фонду і
строком не менше двох років. Засновники відкритого акціонерного
товариства (емітенти) зобов’язані опублікувати відповідно до вимог
чинного законодавства інформацію про випуск акцій, зміст та порядок
реєстрації якої встановлюються Державною комісією з цінних паперів та
фондового ринку. Строк відкритої підписки на акції не може перевищувати
6 місяців.
Особи, які бажають придбати акції, повинні внести на рахунок засновників
не менше 10 відсотків вартості акцій, на які вони підписалися, після
чого засновники видають їм письмове зобов’язання про продаж відповідної
кількості акцій. Після закінчення вказаного у повідомленні строку
підписка припиняється. Якщо до того часу не вдалося покрити підпискою 60
відсотків акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. Особам,
які підписалися на акції, повертаються внесені ними суми або інше майно
не пізніш як через 30 днів. За невиконання цього зобов’язання засновники
несуть солідарну відповідальність. У разі, якщо підписка на акції
перевищує розмір статутного фонду, засновники можуть відхиляти зайву
підписку, якщо це передбачено умовами випуску. Відмова у підписці
проводиться згідно з переліком передплатників з кінця переліку. У разі,
якщо засновники не відхиляють зайву підписку, рішення про прийняття чи
відмову зайвої підписки приймають установчі збори. При відмові
засновниками або установчими зборами зайвої підписки внесені суми
повертаються.
До дня скликання установчих зборів особи, які підписалися на акції,
повинні внести з урахуванням попереднього внеску не менше 30 відсотків
номінальної вартості акцій. На підтвердження внеску засновники видають
тимчасові свідоцтва.
У випадках, коли всі акції акціонерного товариства розподіляються між
засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не
менше 50 відсотків номінальної вартості акцій.
Акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції
тільки за рахунок сум, що перевищують статутний фонд, для їх наступного
перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання.
Вказані акції повинні бути реалізовані або анульовані у строк не більше
одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також
голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів
провадиться без урахування придбаних акціонерним товариством власних
акцій.
Акціонер у строки, встановлені установчими зборами, але не пізніше року
після реєстрації акціонерного товариства, зобов’язаний оплатити повну
вартість акцій. У разі несплати у встановлений строк акціонер, якщо інше
не передбачено статутом товариства, сплачує за час простроч-ки 10
відсотків річних від суми простроченого платежу. При несплаті протягом 3
місяців після встановленого строку платежу акціонерне товариство має
право реалізувати ці акції в порядку, встановленому статутом товариства.
Установчі збори акціонерного товариства скликаються у строк, зазначений
у повідомленні, але не пізніше двох місяців з моменту завершення
підписки на акції. В разі пропущення вказаного строку особа, яка
підписалася на акції, має право вимагати повернення сплаченої нею частки
вартості акцій. Установчі збори акціонерного товариства визнаються
правомочними, якщо в них беруть участь особи, які підписалися більш як
на 60 відсотків акцій, на які проведено підписку. Якщо через відсутність
кворуму установчі збори не відбулися, протягом двох тижнів скликаються
повторні установчі збори. Якщо і при повторному скликанні установчих
зборів не буде забезпечено кворуму, акціонерне товариство вважається
таким, що не відбулося.Голосування на установчих зборах провадиться за
принципом: одна акція — один голос.
Рішення про створення акціонерного товариства, його дочірніх
підприємств, філій та представництв, про обрання ради акціонерного
товариства (спостережної ради), виконавчих і контролюючих органів
акціонерного товариства та про надання пільг засновникам за рахунок
акціонерного товариства повинні бути прийняті більшістю у 3/4 голосів
присутніх на установчих зборах осіб, які підписалися на акції, а інші
питання — простою більшістю голосів.
Установчі збори акціонерного товариства вирішують такі питання:
а) приймають рішення про створення акціонерного товариства і
затверджують його статут;
б) приймають або відхиляють пропозицію про підписку на акції, що
перевищує кількість акцій, на які було оголошено підписку (у разі
прийняття рішення про підписку, що перевищує розмір, на який було
оголошено підписку, відповідно збільшується передбачений статутний
фонд);
в) зменшують розмір статутного фонду у випадках, коли у встановлений
строк підпискою на акції покрита не вся необхідна сума, вказана у
повідомленні;
г) обирають раду акціонерного товариства (спостережну раду), виконавчий
та контролюючий орган акціонерного товариства;
д) вирішують питання про схвалення угод, укладених засновниками до
створення акціонерного товариства;
е) визначають пільги, що надаються засновникам;
є) затверджують оцінку вкладів, внесених у натуральній формі;
ж) інші питання відповідно до установчих документів. Вищим органом
акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних зборах
мають право брати участь усі акціонери, незалежно від кількості та класу
акцій, власниками яких вони є. Брати участь у загальних зборах з правом
дорадчого голосу можуть і члени виконавчих органів, які не є
акціонерами. Акціонери (‘їх представники), які беруть участь у загальних
зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має кожний
учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для
участі у загальних зборах, здійснюється згідно з реєстром акціонерів у
день проведення загальних зборів виконавчим органом акціонерного
товариства або реєстратором на підставі укладеного з ним договору. Цей
реєстр підписується головою та секретарем зборів.
Реєстрація акціонерів — власників акцій на пред’явника здійснюється на
підставі пред’явлення ними цих акцій (сертифікатів акцій) або виписок з
рахунку у цінних паперах. Право участі у загальних зборах акціонерів
мають особи, які є власниками акцій на день проведення загальних зборів
(крім випадку проведення установчих зборів). Передача акціонером своїх
повноважень іншій особі здійснюється відповідно до законодавства.
Довіреність на право участі та голосування на загальних зборах
акціонерів може бути посвідчена реєстратором або правлінням акціонерного
товариства.
Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10 відсотками голосів.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку можуть призначати
своїх представників для контролю за реєстрацією акціонерів для участі у
загальних зборах, про що вони до початку реєстрації письмово
повідомляють виконавчий орган акціонерного товариства.
До компетенції загальних зборів належить:
а) визначення основних напрямів діяльності акціонерного товариства і
затвердження його планів та звітів про їх виконання;
б) внесення змін до статуту товариства;
в) обрання та відкликання членів ради акціонерного товариства
(спостережної ради);
г) обрання та відкликання членів виконавчого органу та ревізійної
комісії;
д) затвердження річних результатів діяльності акціонерного товариства,
включаючи його дочірні підприємства, затвердження звітів і висновків
ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку, строк та порядок виплати
частки прибутку (дивідендів), визначення порядку покриття збитків;
е) створення, реорганізація та ліквідація дочірніх підприємств, філій та
представництв, затвердження їх статутів та положень;
є) винесення рішень про притягнення до майнової відповідальності
посадових осіб органів управління товариства;
ж) затвердження правил процедури та інших внутрішніх документів
товариства, визначення організаційної структури товариства;
з) вирішення питання про придбання акціонерним товариством акцій, що
випускаються ним;
й) визначення умов оплати праці посадових осіб акціонерного товариства,
його дочірніх підприємств, філій та представництв;
і) затвердження договорів (угод), укладених на суму, що перевищує
вказану в статуті товариства;
ї) прийняття рішення про припинення діяльності товариства, призначення
ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства до компетенції загальних зборів можуть бути
віднесені й інші питання. Загальні збори визнаються правомочними, якщо в
них беруть участь акціонери, що мають відповідно до статуту товариства
більш як 60 відсотків голосів. Протокол загальних зборів акціонерів
підписується головою і секретарем зборів і не пізніш як через три
робочих дні після закінчення зборів передається виконавчому органу
акціонерного товариства.
Про проведення загальних зборів акціонерів держателі іменних акцій
повідомляються персонально передбаченим статутом способом. Крім того,
загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за місцезнаходженням
акціонерного товариства і в одному із офіційних друкованих видань
Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України чи Державної комісії
з цінних паперів та фондового ринку із зазначенням часу і місця
проведення зборів та порядку денного. Якщо до порядку денного включено
питання про зміну статутного фонду акціонерного товариства, то одночасно
з порядком денним друкується інформація, передбачена ст. 40 цього
Закону. Повідомлення повинно бути зроблено не менше як за 45 днів до
скликання загальних зборів.
Отже, товариство з обмеженою відповідальністю — це така форма
організації підприємства, за якої відповідальність кожного з його
учасників обмежена розмірами внеску до уставного капіталу. Зміна
вартості майна, яка є внеском, і додаткові внески учасників не впливають
на розмір їх частки у статутному фонді, зафіксованій установчими
документами.
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є збори учасників
або їх представників. Збори скликаються не рідше двох разів на рік. Усі
питання діяльності товариства, винесені на збори учасників, вирішуються
шляхом голосування. Учасники мають кількість голосів, пропорційну
розміру їх частки у статутному фонді. Збори вважаються повноважними,
якщо на них присутні учасники, які в цілому володіють більш як 60
відсотками голосів. Прибулі на збори учасники реєструються в тому ж
порядку, який передбачено для акціонерів товариства. Збори обирають
голову товариства.
У товаристві з обмеженою відповідальністю утворюється виконавчий орган.
Він може бути колегіальним (дирекція) чи одноосібним (директор).
Дирекція (директор) підзвітна зборам учасників і виконує прийняті
зборами рішення. Дирекція (директор) не має права приймати рішення,
обов’язкові для учасників товариства.
Товариством з додатковою відповідальністю визнається товариство,
статутний фонд якого поділено на частки. їх розмір і належність
фіксуються у статутних документах. Учасники такого товариства
відповідають за його боргами своїми внесками до статутного фонду. Якщо
цих сум виявляється недостатньо, то вони додатково відповідають належним
їм майном. Додаткова відповідальність повинна виражатися однаковим для
кожного учасника процентом (кратністю) відносно внеску кожного до
статутного фонду.
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих
документах.
Повним визнається товариство, всі учасники якого займаються спільною
підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за
зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Створення повного товариства регулюється спеціальним договором. Звичайно
договір про створення повного товариства містить такі положення:
відомості про учасників; найменування фірми, місце знаходження
товариства;
предмет діяльності; внесок кожного члена товариства; порядок розподілу
прибутку; термін функціонування створюваного товариства. Після подання
відповідної заяви повне товариство підлягає реєстрації.
Ведення справ повного товариства здійснюється на підставі згоди усіх
учасників. Справи товариства можуть вестися усіма учасниками, а також
одним учасником чи кількома. Якщо справи товариства ведуться одним або
кількома учасниками, то їх повноваження повинні бути зафіксованими в
особливому документі — дорученні. Доручення має бути підписано іншими
учасниками товариства.
Кожний уповноважений учасник вести справи товариства може виступати від
імені товариства самостійно.
Особливості ведення справ повного товариства фіксуються в установчому
договорі.
Учасникам повного товариства заборонено конкурувати з самим товариством.
Вони не мають права від власного імені й у власних інтересах укладати й
реалізовувати договори, угоди тощо, спрямованість яких збігається зі
спрямованістю та метою функціонування товариства.
Командитним товариством визнається товариство, що включає поряд з одним
або більшістю учасників, які несуть відповідальність за зобов’язаннями
товариства всім своїм майном, також одного чи більше учасників,
відповідальність яких обмежується внеском у майно товариства. Учасники,
що несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм
майном, є повними товаришами (комплементарями). Учасники,
відповідальність яких обмежується розміром внеску в майно, називаються
ко-мандитистами.
Якщо в командитному товаристві беруть участь два або більше учасників з
повною відповідальністю, то вони несуть солідарну відповідальність за
боргами товариства.
Основні риси командитного товариства такі:
наявність двох типів учасників (командитистів і повних товаришів —
комплементарів);
командитисти відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах
своїх внесків, а повні товариші усім майном (солідарна
відповідальність);
командитні товариства діють під найменуванням фірми з називанням імен
повних товаришів;
управління справами командитного товариства здійснюється лише учасниками
з повною відповідальністю (повними товаришами). Якщо такий учасник
тільки один, то управління справами товариства здійснюється ним
самостійно.
Особливості функціонування конкретних командитних товаришів фіксуються в
установчому договорі.
Отже треба зазначити, що господарські товариства і об’єднання громадян,
які створюються на підставі Закону “Про підприємства в Україні”, хоч і
мають багато спільного, є різними за своєю правовою природою суб’єктами
підприємництва. Головна відміна між ними полягає в тому, що господарські
товариства створюються шляхом поєднання майна підприємницької діяльності
з метою одержання прибутку (ст. 1 Закону “Про господарські товариства”).
Об’єднання підприємств створюються з метою координації господарської
діяльності. Для досягнення даної мети, згідно зі ст. З Закону “Про
підприємства в Україні”, підприємства на добровільних засадах поєднують
свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності.
Практика свідчить, що як об’єкт підприємницької діяльності найчастіше
використовуються будинки, споруди, транспорт; грошові кошти; акції та
інші цінні папери; інше майно споживчого чи виробничого призначення;
об’єкти права інтелектуальної власності.
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а
також міжнародні організації можуть бутизасновниками та учасниками
господарських товариств нарівні з громадянами та юридичними особами
України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.
Забороняється використовувати для формування статуного фонду бюджетні
кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите
шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про
цінні папери та фондову біржу, і внесенням змін до статуту товаритсва.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
