Глава 18. Законність у сфері державного управління
§ 1. Поняття режиму законності і дисципліни в державному управлінні
Законність і дисципліна — основні умови існування будь-якої
демократичної держави, її обов’язкові риси. Вони невід’ємні одна від
одної. Законність можлива тільки при суворому дотриманні дисципліни
усіма, .фізичними і юридичними особами, а дисципліна, в свою чергу
обумовлюється рамками закону. Словник визначає законність як
“загальноприйнятне, усталене правило співжиття, норму поведінки” що
охороняється законами, а дисципліну — як “твердо встановлений порядок,
дотримання якого є обов’язковим для всіх членів даного колективу;
розпорядок”.
В юридичній науці під законністю розуміють “неухильне виконання законів
та відповідних їм інших нормативних актів органами держави, посадовими
особами, громадянами та громадськими організаціями”. Це означає що
законність обов’язкова для всіх елементів держави (органів законодавчої,
виконавчої, судової влади, інших державних і недержавних утворень,
громадян). Вона також є обов’язковою умовою, що забезпечує безперешкодну
реалізацію прав громадян, громадських утворень на самовираження і
вільний розвиток.
Ззовні законність виражена в законодавстві, під яким прийнято розуміти
систему правових актів, в яких норми права знаходять своє зовнішнє
відображення. «Законність — це перш за все наявність достатньої
кількості юридичних норм високої якості, а потім їх суворе дотримання
усіма суб’єктами права».
Будучи умовою вільного розвитку всіх і кожного, законність не повинна
ототожнюватися з вседозволеністю. Саме законність, ззовні відображена в
правових актах, є тією гранню, яка обмежує свободу кожного заради
свободи всіх.
Законність — багатогранне поняття, яке визначається по-різному Її можна
розглядати як принцип діяльності держави, сутність якого полягає в
обов’язку державних органів, інших фізичних і юридичних осіб діяти
відповідно до вимог законів. «Матеріальний зміст законності — у
сукупності правил, обов’язків, дозволянь, заборон, що регламентуються
державою. Вони створюють стан, при якому суспільне життя, всі види
державної діяльності підпорядковані неухильній дії права. Законністю
досягаються узгодженість дій, організованість і порядок, тобто
дисципліна у загальнодержавному масштабі».
Якщо розглядати принцип законності щодо її практичного застосування, то
законність означає, що всяке рішення державних і недержавних органів,
уповноважених на те осіб не повинно суперечити чинному законодавству;
має бути прийняте в межах компетенції органу або посадової особи, що
його приймає; з додержанням необхідної процедури; мусить сприяти
створенню, закріпленню або розвитку корисних для суспільства відносин.
Законність можна розглядати і як метод державного управління, тобто як
сукупність прийомів, способів, за допомогою яких держава забезпечує
належну поведінку своїх суб’єктів.
Законність — це також режим системи відносин громадян, громадських та
інших недержавних утворень, органів місцевого самоврядування з органами,
що представляють різні гілки державної влади Такий режим має сприяти
забезпеченню прав і законних інтересів особи, її всебічному розвитку,
формуванню і розвитку громадянського суспільства, ефективній діяльності
державного механізму.
Для того щоб забезпечити режим законності, держава повинна створити
основу для цього. Основою (або гарантіями) законності в державному
управлінні слід визнати наявність: 1) певних економічних умов; 2)
розвинутої політичної системи; 3) механізму соціального захисту
населення; 4) науково обґрунтованої системи норм права, що відповідає
вимогам часу і доступна для розуміння усіма суб’єктами державного
управління; 5) механізму примусу, який чітко працює в межах закону.
Важливою умовою законності і дисципліни в державному управлінні слід
визнати також високу правову культуру громадян і апарату виконавчої
влади, яка, в свою чергу, є наслідком загального рівня освіти і культури
суспільства.
Таким чином, законність і дисципліна — це обов’язкові риси правової
держави, сукупність форм і методів державного управління, які знаходять
своє відображення в чинному законодавстві і за допомогою яких держава
регулює взаємовідносини в суспільстві, досягається стан законослухняної
поведінки об’єктів управління.
§ 2. Способи забезпечення законності і дисципліни в державному
управлінні: загальна характеристика
Законність і дисципліна в державному управлінні забезпечуються трьома
основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду та за
допомогою звернень громадян. Проте здійсненню цих конкретних юридичне
значущих дій передує переконання, яке виявляється в попередженні,
роз’ясненні, вихованні, а також в утворенні певних стимулів
законослухняної поведінки суб’єктів державного управління.
Діяльності по забезпеченню законності надається державно-правовий
характер, а органи, що її здійснюють (органи виконавчої влади, міліція,
прокуратура, різні державні інспекції, служби, суди, деякі громадські
утворення та ін.), наділяються юридично-владними повноваженнями. Такого
роду діяльність вважають способами забезпечення законності. Кожний з цих
способів має притаманні тільки йому риси, закріплені відповідними
нормативними актами, та реалізується за допомогою спеціальних методів.
Разом з тим ці способи пов’язані між собою єдністю мети — забезпечити
суворе додержання вимог законності і дисципліни усіма суб’єктами
державного управління.
Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні досягається
в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє
зовнішнє відображення в припиненні порушень законів і дисципліни;
здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують;
відновленні порушених прав і законних інтересів громадян, громадських
організацій; притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у
порушенні законності і дисципліни; створенні атмосфери невідворотності
покарання за порушення вимог законності і дисципліни; вихованні
працівників апарату управління в дусі суворого додержання існуючих
правил. Цим забезпечується додержання законності кожною ланкою
державного управління, кожним службовцем з метою організації їх чіткої
роботи, підтримання державної дисципліни, а також охорони і захисту прав
і свобод громадян, інтересів юридичних осіб у повсякденній діяльності
апарату управління.
Контроль — основний спосіб забезпечення законності і дисципліни в
державному управлінні, один із найважливіших елементів державного
управління. Без організації та здійснення контролю неможлива належна
робота державного апарату, інших підконтрольних державних структур.
Контроль також є одним з основних дисциплінуючих чинників поведінки
громадян. У державному управлінні контроль поширюється на всі сфери:
народне господарство, соціально-культурну, адміністративно-політичну
діяльність, міжгалузеве державне управління. Сама контрольна діяльність
здійснюється шляхом перевірок, планових і позапланових ревізій,
обстежень, витребування звітів, проведення рейдів, оглядів та ін.
Головними напрямками здійснення контролю в сфері державного управління
є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної,
технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни;
2) використання державних ресурсів; 3) виконання природоохоронного
законодавства; 4) підбір і розміщення кадрів у державному секторі; 5)
виконання соціальних програм та ін.
Контрольна діяльність включає до себе низку послідовних дій, яку можна
розділити на три стадії: підготовчу, центральну (або аналітичну) та
підсумкову. В свою чергу вони самі наповнюються конкретними
стадіями-діями.
На підготовчій стадії: 1) обирається об’єкт контролю; 2) визначається
предмет контролю (встановлюється, що саме слід перевірити); 3)
встановлюються засоби здійснення контролю; 4) підбираються
(призначаються) особи, які здійснюватимуть контроль; 5) складаються
плани його проведення.
На центральній (аналітичній) стадії здійснюються збирання і оброблення
інформації. Зібрана інформація (часто одержана від різних джерел)
аналізується, порівнюється з реальним станом справ на об’єкті, що
перевіряється, оскільки інформація, одержана від керівництва такого
об’єкта та з інших джерел, часто не збігається.
До підсумкової стадії належать такі дії, як: 1) прийняття рішення за
результатами контролю; 2) доведення його до адресата (а в необхідних
випадках і до відома громадськості, правоохоронних органів, інших осіб,
зацікавлених у результатах контролю); 3) надання допомоги підконтрольній
структурі в наведенні порядку на об’єкті; 4) контроль за виконанням
рішень, прийнятих за підсумками контролю.
Контролю притаманні свої принципи. До них належать: 1) універсальність
(це означає, що контроль має охоплювати всі ділянки державного,
господарського та соціально-культурного будівництва); 2) систематичність
(проводиться не одноразово, час від часу, а за певною схемою, постійно);
3) безсторонність (досягається шляхом покладення завдань контролю на
осіб, які не зацікавлені в його результатах); 4) реальність
(забезпечується наявністю необхідних кваліфікованих кадрів контролерів);
5) дійовість, оперативність, результативність (припускають швидке
проведення контрольних дій контролюючим органом у разі одержання
повідомлень про порушення, запобігання правопорушенням і причинам, що їм
сприяли, своєчасне вжиття заходів щодо їх усунення, притягнення у
відповідних випадках винних до відповідальності); 6) гласність (дає
можливість, а у деяких випадках і стає обов’язком доведення результатів
контролю до відома громадськості або правоохоронних органів, інших осіб,
зацікавлених у результатах контролю).
Контроль можна класифікувати: за органами, які його здійснюють; за
сферою діяльності, яка підлягає контролю; за формами його проведення.
Контроль здійснюють:1) органи законодавчої влади (Верховна Рада
України); 2) Президент України та його Адміністрація; 3) представницький
орган АРК — Верховна Рада АРК; 4) органи виконавчої влади (Кабінет
Міністрів України, Рада міністрів АРК, міністерства, державні комітети
та інші відомства, місцева державна адміністрація та її підрозділи,
адміністрація підприємств, установ, організацій; 5) судові органи
(Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції, арбітражні
суди); 6) спеціальні контролюючі органи — державні інспекції та служби
(пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, Державна податкова
адміністрація, Державна митна служба тощо); 7) органи місцевого
самоврядування (місцеві ради та їх виконавчі органи).
За сферою діяльності, яка підлягає контролю, контроль поділяється на
відомчий, міжвідомчий та над (або поза) відомчий.
Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині
відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим
контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять
перед міністерствами і відомствами. Загальні питання його організації та
проведення регулюються Положенням про відомчий контроль у системі
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за
фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій,
що належать до сфери управління. Відповідно до цього акта в
міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади створюються і
функціонують самостійні внутрішньовідомчі контролюючі структури —
контрольно-ревізійні підрозділи, завданням яких є перевірки
фінансово-господарської діяльності підпорядкованих їм державних
(казенних) підприємств, установ і організацій. Порядок організації і
проведення ревізій та перевірок фінансово-господарської діяльності
підприємств, установ і організацій визначається інструкціями, які
затверджуються керівниками міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади за погодженням з Головним контрольно-ревізійним
управлінням України (далі — ГоловКРУ).
Здійснюючи керівництво відповідними сферами управління, міністерства та
інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї
компетенції видають акти, організують і контролюють їх виконання.
Повноваження цих органів, у тому числі й контрольні, закріплені в
законах, положеннях про відповідні міністерства і відомства, управління
(відділи) місцевих органів державної виконавчої влади, статутах
державних підприємств, установ і організацій. У міністерствах і
відомствах для здійснення контрольних функцій утворюються відомчі
інспекції, групи. Контрольні повноваження покладаються також на юридичні
служби і юрисконсультів.
Сутність міжвідомчого контролю полягає в тому, що він здійснюється
органом міжгалузевої компетенції за виконанням загальнообов’язкових
правил, які діють у відповідній сфері.
Першою особливістю міжвідомчого контролю є те, що він виключає
підпорядкованість, тобто здійснюється органом іншої відомчої належності.
Друга особливість такого контролю полягає в тому, що коло питань, яке
має право перевіряти орган міжвідомчого контролю, є вузьким,
спеціальним, тобто прив’язане до завдань, які стоять перед цим органом.
Наприклад, Державний комітет статистики України контролює тільки порядок
організації та ведення статистичної звітності міністерствами, державними
комітетами та іншими відомствами. Міністерство фінансів України за
допомогою ГоловКРУ здійснює контроль за використанням грошових коштів,
матеріальних цінностей, їх збереженням, контролює стан і достовірність
бухгалтерської звітності. Вони не втручаються в інші функціональні
повноваження підконтрольного органу.
До міжвідомчого контролю слід віднести й контроль з боку різних
спеціалізованих інспекцій, служб, комісій, комітетів, управлінь та ін.,
які структурно входять до складу відповідних міністерств чи відомств. Це
пожежна, санітарна, автомобільна та інші інспекції, підрозділи
Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації, митної
служби, управлінь цивільної авіації та ін. Згідно з наданими їм
повноваженнями вони здійснюють контроль за додержанням
загальнообов’язкових правил у різних сферах діяльності — промисловості,
сільському господарстві, транспорті, охороні природи тощо.
Надвідомчий контроль здійснюється органами загальної компетенції –
Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів АРК, місцевими державними
адміністраціями з питань господарського, соціально-культурного та
адміністративно-політичного будівництва незалежно від відомчого
підпорядкування об’єктів контролю.
Ще однією характерною рисою зазначених видів контролю є те, що тільки за
результатами відомчого і надвідомчого контролю винну особу можна
притягти до дисциплінарної відповідальності за тих обставин, що
перевірки здійснюють вищі посадові особи, які наділені правом прийому на
роботу. Результатом проведення міжвідомчого контролю може стати
притягнення до адміністративної або кримінальної відповідальності.
Притягнення до кримінальної відповідальності не виключає можливості
застосування дисциплінарного стягнення.
Контроль здійснюється у формі перевірок (обстеження і вивчення окремих
напрямків фінансово-господарської діяльності, за результатами якої
складається довідка або доповідна записка), ревізій (документальний
контроль фінансово-господарської діяльності, за наслідками якої
складається акт), витребування звітів та ін.
Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної
діяльності — нагляду, хоча у них є деякі однакові риси. Їх поєднують
єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному
управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів,
пояснень та ін., обов’язковість вказівок. Але контроль на відміну від
нагляду проводиться повсякденно і безперервно широким колом органів.
Нагляд же здійснює єдиний державний орган — прокуратура. (Санітарний,
пожежний нагляд та деякі інші види діяльності неточно називаються
наглядом. У дійсності ж — це контроль.) Різна у них і нормативна база.
Головне ж, чим відрізняється контроль від нагляду, — це те, що
контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність
підконтрольного об’єкта (іноді підміняючи собою керівний орган цього
об’єкта) і самостійно притягувати правопорушників до юридичної
відповідальності, в той час як прокуратура позбавлена таких можливостей.
Наприклад, органи пожежного, санітарного нагляду, ветеринарного контролю
можуть прийняти рішення про призупинення (за наявності підстав для
цього) роботи підконтрольного їм об’єкта до усунення виявлених ними
правопорушень. Такі їх дії фактично прирівнюються до управлінській
діяльності адміністрації цих об’єктів або вищих відносно них органів.
Крім того, вони можуть самостійно притягати до адміністративної
відповідальності винних у порушенні правил посадових осіб об’єктів,
експлуатація яких призупинена.
Прокуратура, здійснюючи нагляд, тільки ставить питання про усунення
виявлених нею порушень законодавства. Прокурор приносить протест,
вносить припис або подання про усунення порушень закону або виносить
постанову про дисциплінарне провадження, провадження в справі про
адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи
відносно винних осіб, але самостійно ніяких конкретних дій по ліквідації
(припиненню) протиправної ситуації не здійснює. Конкретні дії щодо
наведення порядку здійснюють компетентні посадові особи — сама особа,
винна у вчиненні правопорушення, або вища посадова особа, яка має право
втручатися в оперативну діяльність підконтрольного їй об’єкта.
Слід відмітити, що наведені риси, притаманні контролюючим органам і
прокуратурі, не завжди представлені у повному обсязі. Чинне
законодавство знає випадки, коли контролюючі органи мають наглядові
повноваження, а у діяльності прокуратури виявляються елементи контролю.
Наприклад, органи внутрішніх справ, здійснюючи адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі, не можуть самостійно
притягати до відповідальності особу, яка порушує правила
адміністративного нагляду (притягає суд (суддя). До речі, в ст. 1 Закону
України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць
позбавлення волі законодавець, всупереч назві цього нормативного акта,
визначає адміністративний нагляд як систему тимчасових заходів
спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць
позбавлення волі , що здійснюється органами внутрішніх справ. Це
говорить про те, що законодавець нечітко проводить відмінність між цими
двома видами діяльності державних органів.
У свою чергу, письмовий припис прокурора про усунення порушень закону
згідно з ст. 22 закону України «Про прокуратуру» підлягає негайному
виконанню, тобто прокурор у цьому разі фактично втручається в оперативну
діяльність підприємства, організації, установи, перериваючи
протизаконний перебіг подій. Тут законодавець виключає свободу вибору
поведінки адресата, що можливо при застосуванні прокурором інших форм
реагування. Але прокурор, як і раніше, самостійно не може притягти винну
посадову особу до відповідальності за невиконання припису.
У спеціальній літературі згадується адміністративний нагляд, до якого
відносять діяльність державних інспекцій і служб, виходячи з того, що ця
діяльність на відміну від прокурорського нагляду має за мету не тільки
попередження протиправних дій, усунення причин і умов, що сприяють
правопорушенням, а й застосування заходів адміністративного примусу, в
тому числі адміністративної відповідальності, в разі виявлення порушень
загальнообов’язкових правил у сфері діяльності відповідної інспекції чи
служби. Характерним є й те, що інспекції та служби самостійно
застосовують адміністративно-примусові заходи відповідно до КпАП,
спеціальних законів та положень про адміністративні правопорушення, в
межах покладених на них завдань втручаються в оперативну діяльність
органів, які перевіряють (призупиняють або забороняють роботу
підприємств чи їх окремих підрозділів, агрегатів, використання сировини
чи матеріалів, зупиняють операції за рахунками в банках тощо).
Контроль з боку цих органів відрізняється від контролю в
загальновизнаному розумінні ще й тим, що державні інспекції і служби не
мають права застосовувати заходи дисциплінарної відповідальності.
Отже, контроль можна охарактеризувати як складову частину (елемент)
управління, що забезпечує систематичну перевірку виконання Конституції,
законів України, інших нормативних актів, додержання дисципліни і
правопорядку і полягає у втручанні контролюючих органів в оперативну
діяльність підконтрольних органів, даванні їм обов’язкових для виконання
вказівок, припиненні, зміні чи скасуванні актів управління, вжитті
заходів примусу щодо підконтрольних органів.
Нагляд же має за мету виявлення та попередження правопорушень, усунення
їх наслідків та притягнення винних до відповідальності. без права
втручатися в оперативну та господарську діяльність піднаглядних
об’єктів, зміни чи скасування актів управління.
Звернення громадян є особливим способом забезпечення законності і
дисципліни в державному управлінні, який істотно відрізняється від
контролю та нагляду. Відмінність між ними полягає в тому, що
ініціаторами перевірок тут виступають не державні утворення (їх посадові
особи), а громадяни. Звертаючись до компетентних органів із заявами і
скаргами, вони сигналізують про виявлені ними порушення законності і
дисципліни, надаючи тим самим змогу повноважним органам розібратися в
суті справи, притягти, якщо на це є підстави, до відповідальності
винних. Звернення громадян за захистом своїх прав у компетентні органи є
важливим засобом забезпечення їх прав і свобод, законності і дисципліни
в цілому.
В юридичній літературі виділяють і громадський контроль, до якого
відносять контроль з боку різних громадських угруповань — профспілок,
трудових колективів, партій, рухів та ін., а також окремих громадян. Але
й тут також відсутні такі важливі ознаки контролю, як право втручатися в
оперативну діяльність підконтрольних і право самостійно притягати винних
до правової відповідальності. Водночас слід відзначити, що окремі
громадські утворення мають хоча і не повні (скорочені), але все ж досить
істотні контрольні повноваження, які наближають їх до державних
контролюючих органів і передусім органів адміністративної юрисдикції.
Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т. К., 1998. Т. 2. С.
67.
Там само. Т. 1. С. 758
Юридический энциклопедический словарь.. М., 1984. С. 101.
Бахрах Н. Д. Административное право: Часть общая. М., 1993. С. 157.
Коваль Л. Адміністративне право України К., 1994. С. 145.
Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 1998 p.
№• 1053 // Офіційний вісник України. 1998. № 28.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
