медицина
Реферат
на тему:
Меліоїдоз (Melioidosis)
Меліоїдоз (син.: несправжній сап, хвороба Флетчера—Стентона, хвороба
Уітмора, септицемія морфіністів, псевдохолера, псевдоентерит) —гостра
інфекційна хвороба з групи бактеріальних зоонозів, спричиняється
паличкою псевдосапу, характеризується переважно контактним механізмом
зараження, перебігом за типом септикопіємії, утворенням гранульом і
абсцесів в органах і тканинах, проносом, зневодненням, спостерігається в
гострій і хронічній формі.
Історичні дані. В 1911 р. англійський лікар A. Whitmore в Рангуні вперше
описав меліоїдоз у людини, а в 1912 р. разом з О. Krishnaswami виділив
збудника з трупної крові людини. В 1921 р. затверджено назву хвороби
„меліоїдоз” (melts — сап, eidos-— подібний).
Етіологія. Збудник меліоїдозу— Pseudomonas pseudomallei — належить до
роду Pseudomonas, родини Pseudomonadaceae. Це грамнегативна паличка,
рухлива завдяки наявності джгутиків, добре забарвлюється аніліновими
барвниками з чіткою біполярністю. Капсул т спор не утворює,
факультативний аероб, росте на звичайних живильних середовищах. У ґрунті
і фекаліях зберігається протягом місяця, в сечі — до 15 днів, у воді —
до 18 місяців. Чутливий до дії дезинфікуючих речовин (лізол, хлорне
вапно тощо).
Епідеміологія. Джерелом інфекції є різні тварини — щурі, миші, свині,
коні, велика рогата худоба, вівці, коти, собаки, кенгуру та. інші, від
яких збудник з екскрементами, гнійними виділеннями попадає в грунт,
воду.
Основний механізм передачі меліоїдозу контактний, рідше зараження людини
відбувається аліментарним і ще рідше аспіраційним або трансмісивним
шляхом. Зараження від людини не описане, однак відомі випадки меліоїдозу
легень у медичних працівників лікарень, де лікувались такі хворі.
Сприйнятливість до хвороби невисока. Імунітет вивчений недостатньо, але
повторних випадків хвороби не описано. Меліоїдоз, ендемічний для країн
Південно-Східної Азії, району Карібського моря, Австралії,
Патогенез і патоморфологія. Збудник меліоїдозу проникає в організм
людини переважно через ушкоджену шкіру або, рідше, через слизову
оболонку травного каналу. Із вхідних воріт інфекція поширюється
лімфогенним шляхом, попадає в регіонарні лімфатичні вузли, які часто
нагноюються. Проникаючи в кров, бактерії заносяться у внутрішні органи і
тканини, спричиняють утворення специфічних гранульом, які піддаються
казеозному і гнійному розпаду з утворенням дрібних і великих абсцесів.
Клініка. Інкубаційний період при меліоїдозі триває від 2 до 24 днів,
іноді затягується до кількох місяців і років (латентна інфекція).
Виділяють такі клінічні форми меліоїдозу: 1) гостру; 2) підгостру; 3)
хронічну; 4) легеневу;; 5) абортивну.
Гостра форма. Хвороба починається раптово, з ознобом, підвищенням
температури тіла до 39—40 °С. Проявляється болем у суглобах і м’язах,
животі, сильним головним болем, блюванням, проносом із зневодненням,
плевральним болем. Часто виникає кашель із кров’янисто-слизистим, а
пізніше гнійним харкотинням зеленуватого кольору. При наростанні
інтоксикації хворий втрачає свідомість, виникають менінгеальні симптоми.
На шкірі можливе утворення еритеми, пустул, геморагічних пухирців. З
боку органів кровообігу відзначається тахікардія, аритмія, зниження
артеріального тиску. Рентгенологічно в легенях виявляються великі
пневмонічні вогнища. Спостерігається гепатоспленомегалія, збільшуються
периферичні лімфатичні вузли. При дослідженні крові виявляється значний
нейтрофільний лейкоцитоз, збільшення ШОЕ. Хворий гине від
інфекційно-токсичного шоку, який може розвиватись вже в перші дні
хвороби. В інших випадках клінічна картина хвороби доповнюється
виникненням абсцесів в різних органах і тканинах.
Підгостра форма меліоїдозу перебігає як септикопіємія з помірною
інтоксикацією. Температура тіла в межах 37,5—38,5 °С, помірний головний
біль, блювання не буває. Печінка і селезінка збільшені, швидке
схуднення. Характерним є утворення множинних абсцесів у внутрішніх
органах, м’язах, підшкірній клітковині, що зумовлює основні клінічні
прояви хвороби. Найчастіше утворюються абсцеси в легенях. Розвиваються
гнійні запальні процеси в різних органах і тканинах у вигляді емпієми,
перитоніту, артриту, пієлонефриту, циститу, остеомієліту,
менінгоенцефаліту. Без етіотропного лікування летальність досягає 90—95
% і вище.
У хворих на хронічний меліоїдоз на тлі нормальної або субфебрильної
температури тіла виникають абсцеси у внутрішніх органах, з’являються
нориці і виразки, що довго не загоюються. Процес може тривати місяцями і
навіть роками, з загостреннями і ремісіями, У нерозпізнаних і
нелікованих випадках летальність становить 100 %.
Легеневий меліоїдоз характеризується підгострим, рідше гострим початком,
підвищеною температурою тіла, кашлем з домішками крові в харкотинні,
болем у грудній клітці. Розвивається клініка тяжкої пневмонії з
абсцесами, гнійним плевритом. Рентгенологічна картина нагадує
туберкульоз або мікоз легень. Якщо уражуються тільки легені, перебіг
хвороби залежить від своєчасності і адекватності лікування.
Меліоїдоз може перебігати в абортивній формі, що має нетривалий
гарячковий період, будь-якої специфічної симптоматики не
спостерігається, однак після перенесеної хвороби у крові виявляються
.антитіла проти меліоїдозу.
Латентна форма хвороби діагностується під час обстеження хворих в
ендемічних щодо меліоїдозу районах або під час загострення хвороби, коли
з’являються симптоми, характерні для меліоїдозу.
Діагноз. Поза ендемічним осередком діагноз меліоїдозу встановити дуже
важко.
Специфічна діагностика ґрунтується на тих самих принципах, що і
діагностика сапу. Проводять бактеріологічне і серологічне дослідження,
застосовують біологічну пробу (феномен Штрауса). Шкірну алергічну пробу
з уітморином або меліоїдином використовують лише у ветеринарній
практиці.
Диференціальний діагноз. Меліоїдоз слід диференціювати з сапом, холерою,
сепсисом, чумою, малярією, стафілококовою хворобою, мікозами тощо.
Значні труднощі спричиняє диференціація гострої (септикопіємічної) і
хронічної форм меліоїдозу з гострим і хронічним сапом. У цих випадках
основну роль відіграють специфічні методи діагностики. Легеневу форму
меліоїдозу слід диференціювати з туберкульозом, раком легень, мікозом,
легеневими хворобами стафілококової етіології. Септикопіємічні форми
мелоїдозу із симптомами позалегеневого характеру слід відрізняти від
абсцесу печінки при амебіазі, септцкопіємії, зумовленої іншими
мікроорганізмами (коками, синьогнійною паличкою, ентеробактеріями,
анаеробами). Остаточний діагноз неможливий без бактеріологічного
дослідження.
Прогноз такий самий як при сапі. Якщо уражуються тільки легені, при
своєчасному і адекватному лікуванні прогноз сприятливий.
Лікування. Ефективним є застосування внутрішньом’язово левоміцетину
сукцинату по 1г 4 рази на добу протягом 30 днів і довше. Більш
ефективним є поєднання антибіотиків — левоміцетину з тетрацикліном,
доксицикліном або призначення їх у комбінації з сульфаніламідними
препаратами. Антибактеріальна терапія проводиться до вгасання клінічних
проявів хвороби, після чого її продовжують протягом місяця.
Застосовується патогенетичне і симптоматичне лікування. Якщо
розвивається інфекційно-токсичний шок, використовують
глікокортикостероїди. За показаннями застосовують хірургічні методи
лікування.
Профілактика проводиться як і при сапі. Хворі підлягають обов’язковій
госпіталізації. У осередку роблять дезинфекцію, дезинсекцію і
дератизацію. Необхідні систематичний нагляд за ендемічними осередками,
захист продуктів харчування, вододжерел від гризунів. Специфічна
профілактика не розроблена.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
