.

Етичні погляди середньовіччя (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
650 6491
Скачать документ

Реферат

на тему:

Етичні погляди середньовіччя

Зміна всесвітньо-історичних епох, перехід від античності до
середньовіччя фактично відбувався в хронологічних рамках самого
античного суспільства. Відправним її пунктом стала криза III—IV ст., що
позначилася на всіх сферах життя Стародавнього Риму. На початку IV ст.
християнство із форми протесту поневолених і знедолених, віри гнаної й
переслідуваної перетворилося на офіційно визнаний культ, що зайняв
домінуюче становище в імперії.

Оскільки християнство походить із античної культури, то за всієї своєї
сутнісної протилежності цій культурі воно все-таки в певних моментах
успадковує античність. Це характерно також для і етичної думки. Лад
основних моральних проблем, виокремлення саме чеснот як суттєвих
моментів морального вдосконалення, продовжує сформовану античністю
пізнавальну позицію. Разом із тим вихідні підвалини обгрунтування, зміна
кута розгляду (наприклад, з природи людських чеснот на
абстрактно-загальні в силу своєї божественності моральні судження та
норми) свідчать про появу нового ступеня в розвитку етичної думки.

При дослідженні культурних традицій середньовіччя, зокрема в етичній
галузі, слід уникати упередженого ставлення, що утвердилося свого часу
стосовно цього періоду. «На середні віки,— писав Ф. Енгельс,— дивились
як на простий перерив у ході історії, спричинений тисячолітнім загальним
варварством. Ніхто не звертав уваги на великі успіхи, зроблені протягом
середніх віків…» ‘.

Аналіз специфіки середньовічної етичної позиції передбачає врахування
того, що в центрі християнського світобачення замість безособового
космосу античності постав сам творець усього сущого — Бог, абсолютна
створююча сила, наділена незмінністю, всевіданням, усемогутністю,
безконечністю, всеблагістю і т. д. Ним створений і керований світ. Разом
із тим уся велич, доцільність, краса світу — ніщо в порівнянні з
небаченою величчю, мудрістю, красою й благістю вічного Бога. Адже Земля
— юдоль плачу, втілення надій і розчарувань. Земне благо — лише
видимість, ілюзія, в той час як зло — всюдисуща реальність.

Християнське приниження світу земного є водночас і звеличенням його
творця та світу потойбічного. Дана точка відліку перетворює проблему
буття на проблему людського спілкування з богом, цілком забарвлюючи всю
середньовічну духовність, а затим і саме середньовічне життя моральною
проблематикою. Людина є творінням за образом і подобою божою. З цієї
точки зору вона — унікальне творіння, наділене божим даром — свободою
волі й, отже, благом.

Усі чесноти сконцентровані у щонайвищій любові до Бога як до носія
моралі, блага. Якщо ж людина виявляє гординю в забутті Господа, то всі
чесноти в ній знищуються. Зло є відпадання людини від «справи
господньої». Гріховність — єдине джерело загальної зіпсутості. Смерть —
момент розплати за гріхопадіння. Як свобода волі, так і смерть являють
собою моральні феномени, пов’язані з головним моральним джерелом —
Богом. Таким чином, головна проблема середньовічного світовідношення
«Бог — людина» визначала вирішення всіх моральних проблем (проблеми зла
у створеному благим Богом світі; свободи волі людини в системі
божественного приречення; індивідуального морального завдання в
практичній поведінці і т. д.). В свою чергу, етична спрямованість
перетворювалася на основний принцип теолого-філософського розгляду
проблем світобудови, людського буття, ставлення людини до Бога.

Панівні уявлення щодо пройнятості земного світу й людського існування
божественним приреченням визначали специфіку теоретико-пізнавальних
можливостей середньовічної етичної думки. Протягом усього середньовіччя
обстоювалася думка про перевагу віри над розумом, переважаючу силу
релігійного авторитету у порівнянні з людським пізнанням. Теоцентризм
християнської картини світу вимагав віри, а не розумної доказовості, як
вихідного засновку для орієнтації людини у світі.

Життєва істина осягається серцем і виступає предметом віри. Логіка й
розум виявляють обмеженість, а часто й неспроможність у пошуках свого
істинного життєвого шляху. Таким чином, у християнській традиції
вирішення моральних проблем перебуває в нерозривному зв’язку з
онтологічно-теологічними уявленнями. Моральність як об’єкт розгляду
тлумачиться як об’єктивно-божественний, надін-дивідуальний феномен, не
теоретично пізнаванний, а релігійно осяжний. Тому для епохи
середньовіччя типове зникнення світських етичних концепцій. Залишається
теологічне обгрунтування моральних вимог як заповідей Бога. Однак і в
такій іпостасі етична думка середньовіччя не була однорідною.

Домінантне становище займало об’єктивно-божественне обгрунтування
моральності в системах головних ідеологів християнства, офіційних
представників церкви Августина Блаженного та Фоми Аквінського.

Найвидатніший серед західних отців церкви Аврелій Августин був одним із
яскравих представників ранньохристиянської думки, праці якого справили
найдужчий вплив на середньовічну філософську й етичну думку. Будучи
першим систематизатором середньовічного світогляду, Августин на цілу
епоху заклав модель теоретичного вирішення моральних проблем. Від
філософів пізньої античності він перейняв практично-етичне настановлення
як головну мету філософського знання, змінивши її у -відповідності з
положеннями й завданнями християнства. Саме завдяки його наполегливим
теологічним зусиллям моральність здобула божественний статус і втратила
орієнтацію на можливість особистісної суверенності в ній.

Учення Августина абсолютно теоцентричне. Бог у ньому покладається
вихідним і конечним пунктом усіх людських суджень та дій. Августин
характеризує Бога як найвище благо, що надає благості всьому довкіл, як
абсолютне блаженство, справедливість, моральний закон. Спираючись на
тексти Святого письма про доброту верховного Творця, Августин доводить,
що все створене ним тією чи іншою мірою причетне до цієї абсолютної
доброти. Отже, зла як окремої сутності, зла в субстанціональному
розумінні взагалі немає. Всяке буття самим фактом свого божественного
походження є благо. Все є добром, оскільки все —від Бога. За Августином,
зло являє собою лише відсутність добра, відхід, відхилення від нього.
Воно — своєрідний дефект, якась помилка, а не щось, існуюче саме по
собі.

За існуюче в світі зло відповідальна людина, її вільна самохіть. У ній
міститься можливість емансипації від Бога, руйнівне, «нищівне» прагнення
відступати від приписів Бога як морального абсолюту. Отже, вільна
самохіть людини— джерело можливого морального зла. Так Августин вирішує
найскладніше для християнських філософів завдання увільнення Бога від
відповідальності за пануюче в світі зло. При цьому йому вдається
зберегти абсолютний фаталізм божественної приреченості.

З точки зору Августина, Бог як абсолютна створююча сила не тільки
наділяє людину свободою волі, а й керує нею як визначальним чинником
людської діяльності та існування. Первісне, головне призначення доброї
волі полягає в підкоренні божественним заповідям і божественному
керівництву. Але гординя, самовпевненість людини (як продукту людської
тілесності, чуттєвості, хтивості), яка гадає, що може оволодіти світом і
не потребує божественної помочі, обтяжує людську волю потягом до гріха.

Полишена сама на себе, людина безсила у своїх спробах позбутися своєї
гріховності. їй необхідна божественна допомога. Але ні вимагати, ні
вимолити, ні заслужити «спасіння» людина не може, оскільки приречена
абсолютною волею Бога, який дарує божественну благодать небагатьом
обраним. Тому людині належить тільки любити Бога, вірити йому,
сподіватися на нього, усвідомлюючи своє цілковите безсилля перед ним.
Таким чином, любов до Бога і є моральним завданням людини, остаточна
доля якої наперед визначена незалежно від її моральних якостей і діянь.
Згідно з Августином, те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог та
й то зі своєї волі.

Ще одним важливим моментом етичної концепції Августина є його уявлення
про роль церкви в моральній життєдіяльності людини. Августин указував,
що не повірив би навіть Святому письму, якби не одержав його від церкви.
Підкреслюючи божественний авторитет Біблії й авторитет церкви як єдиної
й одвічно безпомильної її тлумачки кі-нечних інстанцій усякої істини й
моралі, Августин послідовно реалізовував свою місію офіційного ідеолога.

Однак етичні погляди Августина Блаженного, як і наступних представників
ортодоксальної теології, постійно відчували опозицію релігійно-єретичних
учень. Вона ставала домінуючою в міру зміцнення й розквіту феодалізму,
втрати авторитету ряду етичних позицій августианства (дискредитація
«града земного», приниження ролі розуму, проповідь аскези й т. п.) в
нових соціальних умовах.

Зусилля опозиціонерів зосереджувалися на відмінному від
релігійно-традиційного тлумаченні природи людини, утвердженні її
можливості й права на авторство своїх учинків, самостійне
розмірковування про Бога та його велич, на особисту, від самої людини
залежну можливість вибору між добром і злом. Людина повинна мати
можливість «розуміти, щоб вірити».

Зауважимо, що, розгортаючись головним чином по лінії суб’єктивізування
моралі, опозиція релігійної ортодоксії в етичних концепціях не тільки не
заперечувала існування Бога, а й приймала в більшій чи меншій мірі,
моральні приписи «священних книг». У цьому виявлялася одна зі
специфічних особливостей середньовіччя, коли навіть боротьба проти
релігії протікала в її межах, у релігійній «оболонці». Але і в такій
якості релігійно-єретична опозиція протягом наступних віків відігравала
роль стимулу дальшого розвитку етичної думки.

Черговою значною сходинкою у збагаченні середньовічних моральних уявлень
стала філософсько-теологічна діяльність Фоми Аквінського.
Систематизувавши етику у відповідності з запитами зрілої феодальної
епохи, Фома досяг у своєму вченні такого необхідного для католицької
церкви примирюючого теоретичного синтезу офіційної ортодоксії зі
зростаючою релігійно-єретичною новацією. На відміну від попередників,
зокрема Августина, котрі дотримувалися філософських традицій Платона,
неоплатонізму, частково стоїцизму, Аквінат знайшов нове
ідейно-філософське підґрунтя для теологічної етики в системі Арістотеля.

Арістотелів філософсько-етичний досвід допоміг Фомі Аквінському побачити
наявність зв’язку між моральною активністю людини та її прагненням до
блаженства, допустити необхідність виведення того, що має бути, з того,
що є. На корінне для теологічного витлумачення моралі питання, чи є
залежність між доброчесною поведінкою індивіда та його спасінням, Фома
дає позитивну відповідь: моральний спосіб дій гарантує людині спасіння,
досягнення найвищого блага. Але при цьому він обов’язково обумовлює
непохитність залежності людини від Бога, яка виходить за межі
пізнавальних можливостей людського розуму й залишається предметом віри.

Аквінат актуалізує роль розуму в людській моральній життєдіяльності.
Так, аналізуючи сутність блаженства, він закликає враховувати ту
специфіку людської природи, котра пов’язана з розумністю. Блаженство
полягає в пізнанні

Бога, притому не в опосередкованому пізнанні, яке досягається через
знання про світ, а в прямому й безпосередньому його спогляданні. В такій
спрямованості на Бога ми маємо справу з діяльністю розуму в чистому
вигляді.

Продовжуючи традицію августианства, Фома виходить із доброчесності
вчинків як обов’язковості реалізації в них волі діючого індивіда. Однак
він підкреслює, що власне людський рівень свободи у вчинках починається
тоді, коли в їх детермінації вирішальної ролі набуває розум. Мало, щоб
учинки приводилися в рух вольовим началом, треба ще, щоб вони були
свідомими, розумно обгрунтованими. Отже, людина стає здатною до
морального способу дій у міру того, яке правильне судження вона робить
передумовою й основою бажань.

Фома Аквінський як вірний син свого часу, звичайно ж, обмежує розум
вірою. Розум людини має пріоритет лише в доступних йому межах. Для неї
незбагненним лишається ряд істин божественного розуму, який тільки і є
гарантом справжньої й орієнтованої на добро поведінки. Для доброчесного,
гідного способу життя людині потрібна божественна допомога.
Репрезентована в благодаті як обов’язковій умові чесноти, божественна
участь у моральному житті людини виявляється конкретною і всепроникною.
Благодать підключає до розуму віру як передумову і зміст моральної
діяльності, доповнює слабкість людського розуму, слабкість людини
взагалі. В той же час у певних межах доброчесність є й функцією розуму.

Виконуючи замовлення феодалізованого суспільства на реабілітацію розуму,
земних цінностей, мирських діяльних зусиль, Фома Аквінський знайшов
компроміс між божественним приреченням і свободою волі людини,
потойбічною націленістю людини та її потягом до земного щастя. Та чого
не зміг Аквінат, так це органічно поєднати мораль і релігію. Щоб
відкрити простір Богові, він змушений був обмежити моральні можливості
людини. Фома вважав, що все те, чого не може вирішити мораль, знаходить
своє вирішення в релігії. Суперечливістю своєї етичної позиції Аквінат
продемонтрував граничні можливості використання логіки теоцентризму в
обгрунтуванні моралі.

Дальший розгляд етичних проблем фактично був занепадом середньовічної
етичної думки. З’явившись у формі раціоналізованої критики
всеохоплюючого вчення Фоми Аквінського, або містицизму, це означало по
суті відхід від корінних принципів середньовічного етичного мислення.

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що хоч середньовічна думка й
розчинила етичні уявлення в синкретизмі християнського теологічного
світогляду, вона проте водночас актуалізувала й проблему
конкретно-особистісно-го визначення моральності, надавши їй своєрідний
кут розгляду. Якщо оцінювати внесок середньовіччя у витлумачення моралі,
не обмежуючися тільки етико-богословськими, етико-філософськими
трактатами, а розглядаючи останні в сукупності зі схоластичною мудрістю,
разом зі сферою практичної моралі, що не увійшла в теоретичне
переосмислення, то закономірним слід визнати універсальний переворот,
здійснений Відродженням на базі зріючих у надрах середньовіччя нових
ідей і нових напрямів етичної думки.

Саме в середньовічній етичній традиції дістала продовження проблема
особистості, відповідальної за свою долю та вільний вибір шляху до
спасіння чи погибелі. Щоправда, особистості, своєрідно тлумаченої,
орієнтованої на загальність, типовість, універсали, характерне постійне
співвіднесення з божественним абсолютом і тому мовби навіть і не
особистості. Відродження як перехідний період до нового типу культури й
суспільства, яке ще багато в чому випливало із середньовічної специфіки,
продовжило процес становлення етики. При цьому воно започаткувало
унікальну трансформацію індивідуальності, що знайшло своє вираження як у
системі практичної життєдіяльності, так і в перебудові структур
мислення, звільненні етичного знання, підготовці останнього до нового
витка розвитку предметного знання про мораль. Новий час поклав початок
тому етапові розвитку етичної думки, в якому вироблення нового ставлення
людини до природи, суспільства та самої себе зумовлювало власну наукову
оформленість цієї думки.

Використана література

Курс лекція з етики. – М., 2000.

Етика і естетика. Підручник. – М., 1999.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020