Реферат на тему:
Барбітурати і споріднені з ними сполуки
Барбітурати є похідними барбітурової кислоти — сполуки двоосновної
малонової кислоти із сечовиною (назва «барбітурова» дана в честь дня Св.
Барбари, коли в 1863 р. ця сполука була синтезована німецьким хіміком
Байєром). Сама барбітурова кислота не є снодійною, але її похідні,
отримані заміщенням двох атомів водню при вуглецевому атомі у п’ятому
положенні на різноманітні органічні радикали (фенільні, алкільні,
галоїдалкіль-ні, арильні тощо), є ефективними снодійними засобами.
Сьогодні з барбітуратів як снодійні застосовують фенобарбітал (люмінал),
барбаміл (амітал-натрій), етамінал-натрій (нембутал). Барбітурати
ультракороткої дії (гексенал, тіопентал-натрій) застосовують переважно
для неінгаляційного наркозу.
Барбітурати у вигляді основ погано розчинні у воді. Добру розчинність
мають їх натрієві солі. Тому для прискореної абсорбції при прийманні
усередину або ректально до них рекомендується додавати 0,2-0,3 г натрію
гідрогенкарбонату.
Фармакокінетика. Усі барбітурати практично повністю абсорбуються у
травному каналі (наприклад, абсорбція фенобарбіталу становить 80 %). У
крові вони частково (5-75 %) з’єднуються з білками плазми. Погано
абсорбуються різними органами і тканинами, добре проникають крізь
тканинні бар’єри. Снодійний ефект розвивається через 30-60 хв.
Біотранс-формуються у печінці окисненням бічних ланцюгів до неактивних
кислот, кетонів, спиртів. Швидкість біотрансформації залежить від
структури барбітуратів і значною мірою визначає тривалість їх дії.
Барбітурати з циклічними радикалами (наприклад, гексенал), а також
сполуки тіо-барбітурової кислоти (наприклад, тіопентал-натрій) швидко
інактивуються в печінці і тому їхня дія є короткочасною — 10-20 хв. Усі
останні барбітурати порівняно мало метаболізуються і повільно
виділяються з організму, внаслідок чого відбувається їх кумуляція, а дія
триває близько 8 год.
Слід зазначити, що поділ барбітуратів на середньо- і довгодіючі не
виправдав себе: у клінічних дослідженнях при застосуванні однакових доз
барбамілу, етамінал-натрію, фенобарбіталу суттєвих відмінностей у
тривалості їх дії не було. Т]/2 більшості барбітуратів становить 12-36
год, фенобарбіталу — 24-96 год, причому повна елімінація терапевтичної
дози фенобарбіталу відбувається тільки через 2 тижні. Виведення
барбітуратів прискорює підлужування сечі. Барбітурати (особливо
фенобарбітал) є сильними індукторами мікросомних ферментів печінки
(цитохрому Р-450 і кон’югуючих ензимів). Одночасно з посиленням синтезу
ферментів окиснення збільшується у 10-12 разів їх активність. Внаслідок
цього у процесі комбінованої терапії можлива небезпечна взаємодія з
іншими препаратами (антикоагулянтами групи кумарину, кортикостероїдами,
пероральними контрацептивами, протиепілептичними засобами,
ергокальциферолом тощо). З тієї ж причини після двох тижнів постійного
застосування снодійний ефект барбітуратів припиняється (фармакокінетична
толерантність).
Снодійний ефект барбітуратів полягає у прискореному засинанні й тяжкому
пробудженні ФАРМАКОДИНАМІКА.. Барбітурати діють на пацієнтів як за
наявності порушень сну, так і без них. Вони викликають скорочення ФШС і
дельта-сну, порушують ритмічність циклів сну. Приймаючи барбітурати,
внаслідок пригнічення фази швидкого сну, відповідального за модуляцію
інтелектуальномнестичних і емоційних процесів, хворі відзначають
погіршання запам’ятовування, втрату гостроти сприймання, гнучкості і
рухливості психічних процесів. До того ж, навіть після одноразового
прийому барбітуратів спостерігається постгіпнотичний ефект
(запаморочення, слабкість, непевна хода, недоладне мовлення, нудота
тощо), який посилюється при повторному застосуванні. Після безсонної
ночі хворий робить менше помилок, ніж після ночі з прийманням
барбітурату перед сном.
Снодійний ефект барбітуратів зумовлений впливом їх на проведення
збудження в численних синапсах різноманітних структур мозку. Точками
впливу є кора великого мозку, сітчастий утвір, гіпоталамус, лімбічна
система, таламус, у яких відбувається недиференційоване гальмування у
вигляді мікронаркозу. Останнім часом доведено існування специфічних
барбі-туратних рецепторів (вважають, що вони, як і бензодіазепінові
рецептори, входять до комплексу ГАМК-рецепторів), стимуляція яких
підвищує чутливість ГАМК-рецепторів. Таким чином підвищується активність
ендогенної синаптичної ГАМК.
Депримуюча дія барбітуратів залежить від їх дози. Призначення доз нижчих
за гіпнотичні (1/3-1/20 снодійної дози) викликає седативний ефект, що
використовується у випадках комбінування барбітуратів з іншими
лікарськими засобами, наприклад при вегетативно-судинній дистонії,
гіпертензивній і виразковій хворобах для отримання анальгетичного
ефекту. Вищі дози барбітуратів мають проти-судомну дію. Фенобарбітал —
найактивніший з барбітуратів — є високоефективним і безпечним
протиепілептичним засобом (за рахунок етильної групи у п’ятому
положенні).
Інтоксикація. Токсичні дози барбітуратів (5-10 г) призводять до
глибокого пригнічення ЦНС — наркоз, навіть смерть, внаслідок паралічу
дихального і судинорухового центрів. При цьому індивідуальні варіанти
надзвичайно великі — можна врятувати людину після прийняття 20 г
фенобарбіталу і можлива смерть після прийняття 1,5 г його.
Лікування при гострих отруєннях проводять за загальними принципами:
прискорене виведення отрути (промивання шлунка, форсований діурез,
введення лужних розчинів, гемодіаліз) і відновлення життєво важливих
функцій — дихання, кровообігу (кисень, штучна вентиляція легень, зокрема
застосування дихальних апаратів або респіратора з трахеотомією).
Аналептики (бемегрид, кордіамін) призначають тільки в разі легких форм
отруєння; при тяжких формах вони навіть можуть погіршити стан хворого.
Результати лікування, безсумнівно, залежать від прийнятої дози. Іноді
15-20-разова снодійна доза може викликати необоротний стан.
Як правило, прогноз сприятливий, якщо протягом 36 годин від моменту
отруєння вдається відновити стан, але ще протягом 4 днів після отруєння
барбітуратами життя хворого не можна вважати поза небезпекою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
