Реферат на тему:
Пантелеймон Куліш і його українство
П л. а н :
Пантелеймон Куліш – уродженець Чернігівщини.
Оцінка життєвого шляху П. Куліша.
Вплив Куліша на галицьку суспільність.
Іван Франко та його погляди на Куліша та його спадщину.
Думки видатних постатей України.
Позиція П. Куліша.
Куліш Пантелеймон Олександрович, народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. у
містечку Вороніж на Чернігівщині (нині — Шосткинський район Сумської
області); помер 2 (14) лютого 1897 р. на хуторі Мотронівка (нині — у
складі села Оленівка Борзнянського району, що на Чернігівщині).
Деякі відомості до заявленої теми проливають листи з Кулішевого архіву,
зокрема лист з хутора Ганнина Пустинь під Борзною від 15 квітня 1889 р.
до О.Огоновського, який просив у П.Куліша матеріалів про його життєпис
та літературну працю. Видно, П.Куліш не відповів, так би мовити, на
першу частину запрошення, а далі писав, що у Москві друкуються три томи
його наукової праці “Отпаденіе Малороссіи оть Польши”. Це він вважав
основною його біографією, бо ж як “не пишеться — не живеться”.
Про визначного письменника, літературознавця, історика літератури,
мовознавця, фольклориста, етнографа, публіциста, редактора, видавця та
суспільно-культурного, громадсько-політичного діяча П.Куліша писали
видатні політики, вчені, літератори, даючи загалом високу оцінку його
творчій діяльності. Так, видатний літописець української історії
Д.Яворницький, пишучи свою визначну працю, використовував як цінне
першоджерело праці П.Куліша Цінні документальні матеріали почерпуємо з
“Автобіографії” М.Костомарова, які потверджують їхні життєво-творчі
близькі зв’язки та взаємини.
Чимало найвищих оцінок-суперлятивів неординарної особистості П.Куліша
зафіксовано у творах М.Грушевського. Зокрема, в “Ілюстрованій історії
України” видатний історик-академік зараховує Куліша до “видатних сил”,
які гуртувалися навколо новозаснованого Київського університету, а в
фундаментальному дослідженні з історії українського народу він розсипає
найвищі оцінки-фрази на адресу письменника: називає його, поряд із
М.Костомаровим, корифеєм українського відродження; високо оцінює його
пріоритетну й авангардову працю в петербурзькому журналі “Основа”;
зачисляє його до гурту “представителей украинского движения”, який давав
“драгоценное освящение зтим псрвьім й робким шагам пионеров галицкого
движения. Галиция”. Досліджуючи українську словесну творчість ХІІ-ХІІІ
ст., зокрема “Слово о полку Ігоревім”, М.Грушевський звертається до
визнаних авторитетів у цій ділянці, як ось до П.Куліша, вважаючи його
одним із тих, хто вважав “первісну поетичну форму “Слова” покаліченою і
деформованою якимсь північним книжником…”. Історик поставив Куліша як
знавця української поезії поруч з Максимовичем та Житецьким. В інших
працях М.Грушевський покликається на “цінні публікації української
словесності” П.Куліша; присвячує йому велику студію “Епос і легенда.
Твори мішаного характеру”.
Посилаючись на праці П.Куліша, історик О.Єфименко високо оцінює
діяльність “Основи” та “Кирило-Мефодіївського товариства”, а про
Костомарова, Шевченка й Куліша мовить як про людей, що вистраждали ідеї
визволення селянства і живуть цими ідеями.
Базуючись на багатющій спадщині П.Куліша, В.Петров, Д.Чижевський,
М.Глобенко випустили у світ ґрунтовне літературознавче дослідження
“Українська література”, у якому подано філософсько-історичний аналіз
спадщини П.Куліша. Автори, зокрема, стверджують, що із засад людяності,
розумовості та народності у П.Куліша конструюється народницька доктрина
як певний суспільно-світоглядний напрям, “напрям громадської акції,
здійснюваної в письменстві й через письменство”. За авторами, М.Гоголь
прикрашав, а П.Куліш, “супроти того, накреслював завдання дати прості,
неприкрашені історії життя й горювання сільського”.
В умовах незалежності та самостійності України ряд вчених чи то у
спеціальних студіях, а чи дотично звертається до багатющої творчості
П.Куліша. Ось, приміром, В.Шевчуку імпонує ставлення Куліша до “Історії
Русів” дослідники Б.Лановик, З.Матисякевич, Л.Тирса, пишучи навчальний
посібник з історії України, не обходяться без концепцій П.Куліша.
І.Лосев, досліджуючи філософію національного радикалізму в Україні XX
ст. , посилається на досвід Куліша, наголошує, що він був безпосередньо
причетний до формування української національної ідеї.
Однак варто знати, які “димові завіси” радянської історіографії і
заангажованого та упередженого ідеологічного українського
літературознавства висіли над оцінкою життєво-творчого шляху П.Куліша
протягом багатьох десятиліть. Ось один з провідних істориків літератури
М.Бернштейн, розмірковуючи над літературно-естетичною програмою
П.Куліша, стверджує, що його світогляд і політична програма мали
“ліберально-буржуазний, націоналістичний характер”, що до Куліша
“прилипав” монархізм, що його виступи нерідко мали антинародне
спрямування. На жаль, в оцінках Кулішевої діяльності цей дослідник не
змінив орієнтирів і майже через тридцять років писав про консерватизм
Куліша, шукав уразливих моментів в естетико-методологічному
аспекті письменницької програми. А Кулішеву концепцію українського
літературного розвитку зводив до двох принципів: ідеально-етичного,
національно-дидактичного та фольклорно-етнографічного. Нарешті,
узагальнення діяльності Куліша-критика, по суті, зведено до того, що
його ідеї “не сприяють художньому поступу, не владні позитивно впливати
на висхідні тенденції літературного процесу”.
Дуже прикро сьогодні читати те, що написав про П.Куліша автор у
радянській енциклопедії. Видатний літератор в оцінках критика —
український “поміщицько-буржуазний письменник”, що посідав у
“Кирило-Мефодіївському товаристві” “ліберально-поміщицькі позиції”. Далі
ж автор “розкриває” підоснови формування світогляду й творчого методу
Куліша, узагальнює, що цей діалектичний процес розвивався, так би
мовити, “від поміщицько-буржуазного лібералізму до буржуазного
націоналізму, реакційного слов’янофільства і вірнопідданського схиляння
перед царизмом. Під кінець остаточно скотився на позиції войовничої
буржуазно-націоналістичної ідеології, містицизму, клерикалізму”.
Розглядаючи творчість П.Куліша і, зосібна, історичний романний набуток,
автор статті “вилущує” хіба що “реакційно-романтичний характер”
(“Хуторна поезія”, “Хуторні недогарки”), твердить, що Куліш пропагував
“буржуазно-націоналістичні погляди”, а письменників орієнтував “на
відображення відсталих “національних рис”, стилізацію під фольклор, голе
побутописання”.
Доклав руки до “об’єктивного” поцінування творчості П.Куліша й
І.Пільгук. Так, в історико-літературному нарисі “Пантелеймон Куліш” він
закидає письменнику за захоплення історичним минулим, яке, бач,
“викликало романтичні мрії та уявлення”, а від них, на думку критика, і
“беруть початок і націоналістичні ідеалізовані його погляди на козацьку
старшину, на гетьманську владу”, Цей же автор, пишучи з іншого,— мовляв,
аби галицьким українофілам не закидали, що вони грають на польське
конто, вживаючи укладену ним фонетику, радить користуватися старим
етимологічним правописом. По суті, Франко мав рацію, коли говорив, що
Куліш не знав Галичини, умов, людей, при найкращих бажаннях своєю
імпульсивністю не прихиляв до себе, а навпаки — відштовхував.
З іншого підходу, і це добре усвідомлював І.Франко, П.Куліш один з
перших звернув увагу молодих галицьких українофілів на потребу
ґрунтовного вивчення історії України, “вказував їм джерела, акти,
рукописи”, а у власних історико-літературних творах подавав початкуючим
історикам “матеріали для критичного розгляду та імпульс для глибшого
вивчення обраної теми”.
П.Куліш звернув увагу галицьких учених і літераторів на нагальну потребу
літератури для простого народу. І сам Куліш не тільки декларував цю
потребу, а й у своїх творах прискіпливо приглядався до простого
трудівника і його духовного скарбу — пісень, оповідей. Він бачив злидні
і робив спробу протидіяти їм просвітою народу в “національному
українському дусі”. І.Франко вважає, що ці думки П.Куліша впали у
благодатний ґрунт — і 1867 р. у Львові постала “Просвіта”, з якою, до
речі, і закінчилася доба галицького українофільства.
Франко небезпідставно твердив, що у 60-х рр. XIX ст. у Галичині
домінував вплив П.Куліша не тільки на інтелігенцію, а й на різні грані
суспільно-культурного, громадсько-політичного життя.
Відомо, що уперше П.Куліш прибув до Львова 1858 р., де і познайомився з
Я.Головацьким, про що засвідчив лист самого Куліша до Каменецького.
Очевидно, що вражень мав багато і, як свідчить лист від 17 липня 1858
р., лагодився писати статтю про Галичину, але чи з огляду на цензурні
перепони, чи, може, через якісь інші мотиви такий матеріал не з’явився
друком. Чи був П.Куліш у Львові вдруге, 1859 р., однозначно відповісти
непросто, оскільки О.Маковей посилається на два листи: перший — з
Берліна від 14 травня, а другий — з Твері від 16 травня 1861 р. П.Куліш
прибув до Львова, нав’язав ще міцніші стосунки (а до того мав листування
та систематично надсилав книги). О.Маковей вважає, що гой вітер, який
приніс зі собою П.Куліш до Галичини, мав благодатний вплив на
“розбудження національного руху в Галичині, приспаного значно в 1850-х
роках”.
У журналі “Правда” П. Куліш опублікував низку перекладів,
історико-культурологічних статей і розвідок (“Потомки українського
гайдамацтва”, “Перший період козацтва аж до ворогування з ляхами”,
“Погляд на занедбане народної мови”, “Нарис історії словесности
русько-української”, ін.). Дещо приладив П. Куліш до наукових видань,
надсилаючи відповідні матеріали братам Осипу, Володимирові та
Олександрові Барвінським.
Не можна і не варто перебільшувати впливу П.Куліша на галицьку
суспільність. О.Маковей у своїй праці наводить цікавий уривок якоїсь
статті П.Куліша, що віднайшлася між листами В-Барвінського, де є такі
слова: “Ваша заслуга в тому, що ви не зробились ні поляками, ні
німцями, да в тому, що у вас в немужичих сім’ях говорять по-своєму, да в
тому ще, що ви переховали від старосвітчини слова і вирази у нас забуті.
Духа поезії в вас вибито, видушено його семинарщиною і польщиною,
зісталось у вас тільки чуття поезії, і тим ви так кохаєтесь у
Шевченку… Ми хочемо, щоб нас читала не одна Україна, а також і
Галичина… а ви бажаєте писати для своєї Галичини. Наш народ, якого
нива неписьменного слова — від Іспанії по Карпати, а ваш — тілько від
границі по Карпати. Читати нас у Галичині будуть і мусять, хоч би ми не
приняли нічогісько з вашого смаку; а вас тілько тоді читатимуть на
Вкраїні, коли ви приймете смак український, піднявшись вище Головаччини,
Дідич-чини і всієї нової галичанщини… Ваша словесність буде насліддям
самої бібліографії поти, поки Галичина не зіллється духом своїм з
Україною в єдине тіло”.
Знову прибув П.Куліш до Львова взимку 1882 р. Їхав сюди з думкою мирити
галицьких “народовців” з поляками. А за метою планував, оскільки “по
містах на Вкраїні все драгоманівщина пішла”, то треба, мовляв, “махнути
на них рукою. Тільки з хуторів може прийти обнова, відси повіє справжнім
українським духом”. Заходився публікувати власні твори, зокрема видав
“Хуторну поезію” (1882). У закличному листі до української інтелігенції
йшлося, між іншим, про заборону 1876 р. української літератури в Росії.
Читаємо у Куліша: “Через те насильство і тиранство ми тілько зрозуміли
розумом і побачили очима, скільки ми втратили неоплатимої сили,
піддобрюючись москалеви… він хоче загладити наше обличє серед народів;
хоче, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право; хоче, щоб ми
не мали ні путя, ні чести, ні поваги на світі…”.
Але незабаром час показав, що місіонерство Куліша не мало під собою
глибоких знань звичаїв, настроїв, та ще й до того час приїзду був не
дуже сприятливий, бо поляки самі ж мали намір “помиритися” з українцями
з допомогою ренегатів, яких мав виховати інтернат “змартвихвстанців”.
Куліш через два роки видав “Крашанку Русинам і Полякам на Великдень 1882
р.” (згодом ще перевидав з післясловом). Але ця книга обурилаукраїнців і
“зовсім не розснтузіязмувала поляків”. Куліш шукав спільної мови з
О.Барвінським, та не вийшло. Порозумівся з “москвофілом” І.Левицьким, що
мав бути редактором-видавцем його газети “Хутір”.
Куліш знайшов-таки швидше порозуміння з поляками. Одначе розчарування у
задуманому повело його до Відня, де він опублікував німецькою мовою
брошуру “Знасилування Василіян Єзуїтами”.
Народолюбний, демократичний характер письменника прочитується у його
творах про село (“Українські незабудьки”, “Старосвітське дворище”,
“Другий чоловік”, “Про злодія в селі Гаківниці”, “Дівоче серце”).
Уже в наш час нове слово про П.Куліша-майстра сказали Є.Маланюк,
І.Бетко, В.Івашків, М.Жулинський, Є.Нахлік. Імпонує, наприклад, спосіб
аналізу життєдіяльності, соціально-історичних обставин літературознавця
Є.Нахліка, який “виловив” основні синтетичні узагальнення, зроблені до
нього, і на новому витку бачення стверджує, що Куліш дотримувався
просвітительських поглядів, позитивістських філософських концепцій.
Куліш, за твердженням ученого, “завжди залишався на романтичних засадах
— виходив з романтичного і християнського уявлення про двоїстість
людської душі.., пріоритету надавав внутрішньому вияву — глибинному,
ірраціональному, що, власне, звідси проростає світоглядно-творча
антитеза “серця” й “голови”; “романтизм у синкретичній світоглядній
системі виявився, зокрема, в українізації руссоїзму (хутір як осередок
національної самобутності), “простих звичаїв”, живої “народної мови…”;
що, врешті-решт, саме в історіософських поглядах Куліша і закодовані
його уявлення про “перспективні й неперспективні шляхи боротьби за
національне визволення”; і що в пізній творчості відбувалася не тільки
“романтизація пози-тивістських уявлень, а й позитивізація романтичних.
Цілий світ навдивовижу цікавих, захоплюючих та багатих вражень, оцінок,
прогнозів розкривається у ставленні І.Франка до творчої спадщини
П.Куліша. Як лише побачила 1882 р. у Львові світ поетична збірка
“Хуторна поезія”, тут же Франко не забарився подати широкий критичний
відгук у журналі “Світ”. Обравши принцип зіставлення збірки із
Шевченковим “Посланієм”, Франко дає розгорнуту критику як змісту, так і
форми; він нещадно “б’є” Куліша за предмет художнього дослідження,
докоряє авторові за те, що він “попросту плює… на всю нашу
минувшість… не переминає кинути болотом і на наші пісні та думи
народні…”, просто таки лає поета, що, бач, не зумів поглянути “глибше
в суть діла”, а, по суті, обмежився підтягуванням такого складного
факту, як “історичне ворогування Русі з поляками”, під одну. І в той же
час скупість на похвалу прорвалася однією фразою, яка багато що виказане
вище гарячими вустами перекреслює, бо ж “… поєдинчі місця лучаються не
раз дуже хороші, а форма в усіх поезіях дуже гарно викінчена”.
У полемічній статті “Говоримо на вовка — скажімо і за вовка” (1891),
І.Франко, захищаючи українську літературу від мовного засмічування,
зараховує П.Куліша якраз до того старшого покоління, яке “не лякається
здобувати українському слову нові поля”.
І.Франко вважав П.Куліша добрим дослідником творчості українського
полеміста Івана Вишенського, зокрема, Каменяр серйозно простудіював
працю Куліша “История воссоединения Руси”.
Як відомо, П.Куліш прислужився до перекладацтва, зокрема йому належать
блискучі зразки інтерпретацій та власне високохудожніх перекладів творів
В.Шекспіра. Так, у 3-му розділі “Українські переклади “Гамлета” з
передмови до видання В.Шекспіра “Гамлет, принц датський” (1899) І.Франко
без перебільшення говорить про П.Куліша як “перворядну звізду в нашому
письменстві”, відзначає великі знання народної мови і “язиків та
літератур європейських народів”. Що ж Франко все-таки виносить у власних
оцінках як пріоритети Куліша? По-перше, серйозні вимоги докладності і
вірності оригіналові, хоч при цьому надає перекладові індивідуального
колориту (“Є якийсь своєрідний тихий пафос, якийсь розмірений широкий
подих у власних творах і в перекладах сього автора, щось, мов широкі,
могутні рухи великого корабля на великій ріці”). По-друге, він через
власну перекладацьку верстатню вводить нас в осягнення багатства,
мелодійності та різнорідності ритму української мови.
І в той же час, зіставляючи зроблене Кулішем супроти Шевченкового, писав
Франко жорстко, не важачи ані думок, ані слів,— усе висипав, як дорожній
шутер у фосу, і тоді здавалося, очевидно, читачеві, що Куліш аж нічого
такого не зробив мудрого й вартісного для свого народу, мало що важили
його художні й наукові шукання. Виходило, що взагалі не було Куліша зі
своїм складним, часто-густо суперечливим, але таким оригінальним пером.
У статті “Михайло Петрович Старицький” (1902) Франко вилив на Куліша
якусь лють, злобу, упередженість, бо як можуть пов’язатися в об’єктивне
поцінування ті суперлятиви, які уже були тут процитовані, із оцими
виїмковими тирадами: Куліш, “палений завистю…”, писав, мовляв,
навздогін Шевченку, писав таке, у чому було все: “лірика й епіка,
слов’янофільство й демократизм, Хмельниччина й козаччина перед
Хмельницьким, тон народної пісні і манера Шевченка і початки спеціальної
Кулішевої філософії…”, але не було, виходить, одного генія Шевченка,
його гарячого відчуття. За Франком, Куліш навіть даремно “вишліфовував
зверхню форму своїх віршів”, дарма писав до своїх поетичних творів
примітки та екскурси, навіть додавав ноти. Виходить, даремно, бо все те
виглядало, як “гладко підгибльовані поліна”. Коли вже й історичні
студії, за Франком, були хіба що “оберемками томів Кулішевої
історіографії таісторіософії”, то як же можна повірити, що тут же Франко
формулює ось такі квінтесенції: Куліш е цікавим митцем передусім як
вічний шукач нових ідеалів, “нових богів” і “нової віри”, є людиною
великого духу, особистістю, що не могла змиритися з дисгармонією.
Чимало граней життєдіяльності П.Куліша висвітлює новий час за фактами з
епістолярної спадщини, зокрема з багатющого листування І. Франка.
Безперечно, що є у творчій спадщині П.Куліша немало злостивих,
самообманних та ірраціональних сторінок; є ота “полупанківська”, за
висловом М.Грушевського, філософія погляду й огляду життя, але усе це
також має генетично-біографічну підоснову (напр., в “Жизни Кулиша”
читаємо: “Отець його був старого козацького роду. Один з його предків,
за царя Петра Першого, був військовим товаришем, другий — сотенним
отаманом. Дід Пантелеймонів звався вже дворянином… Мали Куліші у
самому Вороніжі й поза Вороніжем доволі поля, гаїв і сіножатей; вважало
їх багатирями. А проте самі вони дідували в пасіці. й пахали з наймитами
землю. Андрій Куліш був чоловік жорстокий, не спускав нікому за спаш або
ж яку іншу шкоду. Через те мав у Вороніжі прізвище — Гарячий Куліш.
Олександр, отець нашого письменника… вславивсь у Воронежі його
невсипущий трудолюбець. Своїми руками будував, робив вози і вояку
всячину по господарству… Мати Куліша була людина проста, неписьменна.
Катерина Іванівна уміла розмовляти тільки українською мовою, і що мала в
голові, все те взяла не з книжок, а з живої народної речи… Не було
кращого голосу ні в кого, як у Кулішевої матери: ніхто не співав таких
дивних пісень, як вона… Милосердна вона була людина до вбогих
вельми”).
Зрозуміло, що ці, сказати б, полярні геноструми і поля родоводу Куліша
мусили в той, а чи інший спосіб проявитися у характері письменника і
вченого (автобіографічний фермент відчувається в “Історичному
оповіданні”.
Тому, аналізуючи великий масив листів, автобіографічні матеріали, а
щонайбільше творчість П.Куліпіа, М. Гру шевський, говорячи про ідеал
письменника, визначає його: “Се ідеал пансько-козацько-хуторянський, з
ухилами в бік запорозької традиції, в слов’янофільство, а потрохи і в
своєрідний козацький антисемітизм, — але ще нібито в непорушнім зв’язку
з народницьким напрямом українського відродження, в захованню тісного
єднання козацтва з селянською масою”.
Чимало цінних спостережень над творчою лабораторією почерпуємо у студіях
Олександра Грушевського. Так, аналізуючи повістевий пласт творчості
П.Куліша 1850-х років, О.Грушевський дуже слушно веде мову про такі
моменти, які чимало нового привносять до питання біографії,
письменницької праці зокрема. Для Куліша були характерні все нові й
нові, почасти грандіозні задуми, переходи від теми до теми, від,
скажімо, роману історичного до сучасно-побутового. Нерідко він,
здавалося б, завершивши твір, розпочинав працю над чимось іншим, відтак
знову, і то по кілька разів, повертався до вже написаного — тому маємо
часто-густо по “кілька окремих проб сучасно-побутових повістей в різних
стадіях оброблення первісної теми” Коли на відстані часу перечитувати
історичні твори П.Куліша, то на-правду відчуємо композиційну рихлість,
плинну епізодичність, відсутність внутрішнього глибокого зв’язку та
необхідної єдности…”.
Як бачимо, постать і діяльність П.Куліша були неординарні, містили
немало світла і тіней тогочасного суспільного й громадсько-культурного
життя в Україні. Сам же Куліш умовно поділяв себе на “прежнего” й
пізнішого.
Про П.Куліша чимало писали як при житті, так і по його смерті, писали з
різними підходами, оцінками, з відмітними наповненнями слова думкою,
аргументом, аналізом. Одні в ньому вбачали талант, інші важили й міряли,
що переважало у цій особистості: чистий історик, етнограф, публіцист,
великий артист стилю. Пантелеймон Куліш, на переконання історика
літератури В.Радзикевича, належить до плеяди найвизначніших українських
письменників. “Правда, — пише дослідник, — не однією своєю думкою, не
одним незвичним поглядом болюче вражав не раз українське громадянство,
все таки небуденний його літературний хист, сила поетичного слова,
ширина ідейних кругозорів, багатство питань, які його захоплювали і
слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності —
дають йому право зайняти місце одно із найбільш почесних в історії
українського письменства”.
Хоча П.Куліш і задекларував свою позицію: “Політика не наша справа…”,
яку сприймали суспільно-громадські діячі 80- 90-х рр., усе ж на відстані
часу чимало літераторів, політиків заперечували проголошене П.Кулішем.
Так, Є.Маланюк небезпідставно писав, що твори Куліша були “великою, досі
недооціненою політичною поезією”, яка мала “державницько-національний
характер”.
Л і т е р а т у р а :
Куліш П.: Щоденник /Ін-т. укр. археографії і Укр. Академії Наук. – К.,
1993р. – 87с.
Качкан В.А.: Хай святиться ім’я твоє: Українознавство та пресологія. кн.
3. – Львів: Фенікс, 1998р. – 367с.
Качкан В.А.: Українське народознавство. – К.: Либідь, 1994р. – 336с.
Жулинський М.Г.: У праці каторжній, трагічній самоті //П. Куліш твори в
2 Т. Т. І. – К.: Дніпро, 1989. – С.5-30.
Енциклопедія українознавства. – Т 4. – С.1231-1232.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
