Реферат на тему:
Вплив Європейського позитивізму на етнокультурну, суспільно-громадську
діяльність Михайла Павлика.
П л а н :
Початкові роки М. Павлика.
Освіта.
Перші твори.
Редакторсько-публіцистична діяльність.
Сфера стосунків з елітою.
Суспільні орієнтири та ідеї М. Павлика.
Народився М Павлик 17 вересня 1853 р. в небагатій родині землеробів і
ткачів у селі Монастирське, по вуличці Низовій, 9. Місцевість та, що
називалася Гирівкого, — нині околиця районного центру Косів
Івано-Франківської області. Багатодітна сім’я Івана Павлика терпіла
постійні нестатки, батько, як потім пригадував Михайло, «пройшов тяжку
життєву школу зразу як слуга у місцевого багатиря, а далі у війську (12
років на Угорщині)», порозтрачував силу на прокладанні залізниці в
сусідніх повітах, нарешті, осів у селі, живучи у невеликій хаті та
ґаздуючи на трьох моргах землі.
Серед місцевих селян жив дух опришківства, спрямований проти сваволі,
соціальної нерівності та несправедливості, плекалися мрії на краще
життя. До оселі Павликів заходили сусіди і дальші односельці, аби
поговорити про бідацьке життя, дати волю душі й серцю. Батько Михайла
ненавидів панів, про свої болі говорив вголос при дітях, висловлюючи
загальне незадоволення існуючими порядками. Своїми бунтівними настроями
Іван Павлик робив «велике вражінє на людей, що збігалися до нас, як до
церкви…».
У рідному селі М. Павлика, як і в навколишніх, з вуст до вуст
передавалися пісні про Олексу Довбуша, про лихо і бідування селян,
кровопролитні війни, виснажливу наймитську працю. Малий Михайлик,
кмітливий і митикастий хлопчина, не раз чув від старших селян оповіді
про славетного опришка, лицаря гір, що ходив селами навколо Косова,
забирав майно у панів і роздавав його бідним. Ці розповіді хвилювали
своєю правдивістю, змушували хлопця замислюватися над життям.
Почуте у дитинстві постійно жило в пам’яті. Проявлялося потребою діяти,
творити згодом, коли Михайло став студентом Львівського університету.
Настільки сильними були ці враження, що постійно надихали письменника і
вченого Павлика на літературно-мистецьку та суспільно-громадську
діяльність протягом багатьох років. Він збирав матеріали про О. Довбуша
і у 80-ті роки надсилав їх М. Дрягомашву, який готував свої
фольклорно-етнографічні праці до публікації.
Закінчивши Косівську школу, М. Павлик складає іспит за четвертий клас і
їде вчитися до Снятина. Підучував у містечку священикових дітей, чим
заробляв собі на прожиття. Потім була Коломийська гімназія, де контрасти
соціального життя ще більше вдарили по хлопцеві. Та, не дивлячись на
усе, допитливий юнак багато читає, сам веде просвітницьку роботу,
записує народнопісенні зразки фольклору.
Після закінчення гімназії у Коломиї М. Павлик вступає до Львівської
«руської» академічної гімназії. 1874 р. він стає студентом університету.
Почалися для Павлика-студента дні, коли харчі стали проблемою, а злидні
поруч ходили. Але молодість, жадоба до знань перемагали все. Того ж року
М. Павлик вступив до «Академического кружка» і почав активно друкуватися
на сторінках журналу «Друг», що мав протягом 1874—1875 рр.
«консервативно-москвофільський характер, був примітивним і безбарвним
виданням». Та саме тут, в гуртку, М, Павлик познайомився з І. Франком,
заприятелював з ним.
Навчаючись, Павлик поринає у суспільно-громадське й культурне життя
Львова, ще пильніше придивляється до різних граней і зрізів народного
життя, вивчає побут трудового люду, культурні надбання, заглиблюється в
суть соціальних явищ, знайомиться з передовими ідеями того часу,
тягнеться до європейської культури і літератури. Живий інтерес молодого
письменника до насущних питань обумовлювався його походженням. Спочатку
стихійне зацікавлення гуцульським фольклором згодом переросло у свідоме
ставлення письменника до народної творчості всіх видів і жанрів як до
важливого джерела пізнання життя народу, його світогляду, його етики,
моралі, загалом філософії. Народна уснопоетична творчість стала одним із
важливих аспектів багатогранної діяльності М. Павлика, по суті, була
поштовхом до творчої праці.
З приходом до редакції «Друга» М. Павлика починаються принципові
реорганізації, боротьба за народну мову, проти «язичія». Своєрідну
революцію у молодіжному виданні зробили «Три листи» Михайла Драгоманіва,
які розкривали читачам справжній зміст політичних програм «москвофілів»
і «народовців», давали об’єктивну і наукову критику багатьох галицьких
консервативних видань; ставили таке животрепетне для тодішніх умов
питання, як єднання інтелігенції з народом і розвиток в Галичині
літератури українською мовою. Спроби М. Павлика зі своїми однодумцями
перетворити «Друг» з «москвофільського» на демократичний орган вимагало
наступного, не менш важливого кроку, — «досягти народності змісту
художньої продукції». Цьому були підпорядковані другий лист М.
Драгоманіва (1876 р.) та ін. публікації. М. Павлик, випереджаючи ряд
слушних думок Драгоманіва, а саме: про завдання інтелігенції,
журналістики, літератури, науки, у статті «Академичеське общество», що
прийшла до читачів «обкроєною», звинувачує інтелігенцію, особливо ж її
молоду генерацію в тому, що «не приносить желаємого хісна нашій
народності, бо кожний учиться лише для себе, а станувши на своєму
становищі, доживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люди
мають таку саму душу…».
Внаслідок зусиль передової молоді на чолі з М. Павликом з весни 1876 р.
у «Друзі» остаточно перемагає й утверджується народна мова, журнал веде
різні дискусії, друкує критичні розвідки, активно пропагує передові
суспільніта літературно-естетичні погляди. Найсильнішим, звичайно, був у
«Друзі» крити-ко-публіцистичний відділ, що тримався, по суті, на плечах
М- Павлика та І. Франка.
Народознавчі аспекти діяльності М. Павлика розширювалися і
поглиблювалися разом із розширенням його творчих інтересів. Однак усе це
слід розглядати в тісному контексті з тією епохою, в якій М. Павлик жив
і творив. Громадську, культурно-освітню, наукову, популяризаторську
працю Павлика сприймаємо сьогодні, виходячи з передумови, що «всяка
діяльність чи особи, чи групи з одної сторони залежна від обставин,
серед яких повстає, а з другої сторони впливає на дальшу формацію
обставин».
М. Павлик, будучи різнобічне обдарованою людиною, залишив в українській
культурі глибокий слід. Він був одним з перших прогресивних редакторів в
історії української газетно-журнальної періодики, видавцем,
популяризатором наукових знань, художньо-мистецьких цінностей.
Новаторський характер редакторсько-видавничої діяльності М. Павлика
ґрунтувався на наукових засадах: кожне видання повинно мати чітко
виражене творче обличчя, свою ідейно-естетичну програму, а також систему
принципів, реалізація котрих дасть можливість досягти поставленоїмети; в
основі редакторської праці повинні лежати принциповість, правдивість,
об’єктивність, колегіальність, чітка організація і плановість роботи;
уважне ставлення до індивідуальної творчої манери кожного автора, тісний
зв’язок редактора з автором.
Відстоює М. Павлик реалізм в літературі, живу народну мову, ще й ще
наголошує на завданнях інтелігенції у своїх літературно-публіцистичних
працях «Лихі люди. Один листочок з життя», «Николай Васильевич Гоголь»,
«Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині». На цьому,
ранньому етапі життєдіяльності Павлик багато читає забороненої
літератури, прагне «добре познайомитися із цілим рухом соціалізму в
Європі», проводить конспіративні зустрічі з революційними емігрантами з
Росії, допомагає у пересилці заборонених цензурою видань, перекладає
зарубіжних філософів, економістів, соціологів. Поліція і влада не
спускають з активного діяча ока, постійно переслідують його сестру Анну.
18 червня 1877 р. після тривалого нагляду поліція таки знайшла привід
заарештувати М. Павлика разом з російськими політичними емігрантами С.
Ястшембським, О. Куртієвим, О. Черепахіним. У помешканні Павлика і
франка було зроблено обшук, вилучено чимало літератури, зокрема, твори
Ю. Федьковича, «Енеїду» І. Котляревського, «Катерину» Т. Шевченка,
«Сорочинський ярмарок» М. Гоголя, «Що робити?» М. Чернишевського,
«Борислав. Картина з життя підгірського народу» І. Франка, статті М.
Драгоманіва, інші київські та лондонські видання.
Після заборони «Друга» М. Павлик докладає надто багато зусиль до виходу
в світ «Громадського друга», альманахів «Дзвін», «Молот». Так, про
спрямування часопису «Громадський друг» досить чітко сказав І. Франко у
статті «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку
перекладання»: «… я не менше відчув той гарячий запал, з яким
горнулася до нових ідей часть галицько-руської молодежі, і се викликало
в мене, при всій невідрадності економічних відносин, той бадьорий,
бойовий настрій, яким визначалося розпочате М. Павликом і мною
видавництво…».
На сторінках цього журналу М. Павлик виступає зі статтями, у яких
закликає літературну молодь спрямовувати свій талант на захист народу.
Так, наприклад, М. Павлик спонукав до бойової, наступальної критики, бо,
на його переконання, літератор не може бути індиферентним до життя.
Редакторсько-публіцистична праця М. Павлика щасливо поєдналася з
перекладацькою, літературно-критичною, бібліографічною,
історико-краєзнавчою. Павлик якби доповнював сам себе, розширював овиди
діяльності, яка направду охоплювала найважливіші аспекти духовного
життя. М. Павлик виношував думки про переклад на українську мову
найзнаменитіших церковних книг, але, як зазначав М. Драгоманів у статті
«Австро-руські спомини (1867— 1877)», «ніхто не підпер цієї думки». З
надісланих Павликові М. Драгоманівим творів О. Островського 1879 р. було
одразу ж перекладено драму «Буря», яку ставив український театр
Львівського товариства «Руська бесіда». М. Павлик у післямові до
власного перекладу зазначав, що драма О. Островського — «твір не лише
високо-артистичний, але й високодраматичний і при тому реалістичний, з
живими особами і натуральною сценою людського життя». Вперше виставу
було показано 1880 р. 10 лютого того ж року І. Франко сповіщав М.
Павлика; «Буря» Островського була тут на сцені, — хоч не найліпше
відіграна, але зробила огромне враження, не лиш на молодіж, але й на
інтелігенцію». Проте І. Франко, високо оцінюючи переклад Павлика,
загалом недооцінював саму драму, її сценічну інтерпретацію, бо ж 1900 р.
у «Літературно-науковому віснику» писав, що п’єса хоч і має «місця
справді драматичні», в цілому ж будова твору «наївна… характер
Катерини… зовсім виїмковий і загадковий… Островський не вмів
піднестися понад етнографічну вірність і сотворив образки, цінні для
етнографа і історика культури, але з артистичного боку зовсім
недовговічні».
І хоча були різні, часом полярні оцінки п’єси «Буря» та рівня
майстерності перекладу, все ж вистава двічі пройшла на сценах Львова,
ставили її у театрах Дрогобича, Тернополя, Підволочиська, у школі
Лисенка в Києві.
Перекладав, популяризував Павлик твори І. Тургенєва, О. Герцена, Г.
Успенського, М. Салтикова-Щедріна, О. Толстого, М. Лєскова, О. Пушкіна,
М. Лєрмонтова, А.Чехова, М. Горького, В. Короленка та ін. Чимало
перекладів і з європейських літератур, особливо ж ті твори, які мали
народознавчу основу, могли прислужитися відродженню української
культури. Так, перекладена М. Павликом одна з кращих драм норвезького
літератора Г. Ібсена «Ворог народу», була прийнята до постановки
«Руською бесідою». Зробив Павлик спробу перекласти драму Гауптмана
«Ткачі» й опублікував її у «Літературно-науковому віснику». Довго маявся
Павлик з думкою про переклад книги В. Реймонта «Селяни». Коли ж автор
ознайомився з українським перекладом, то таке сказав професорові М.
Рудницькому при зустрічі в Парижі: «Щойно прочитавши свій роман
по-українськи, я побачив, що в українській мові він набирає кращого
звучання, ніж в оригіналі. Крім таланту перекладача, причина тут,
мабуть, у тому, що українська мова багатша для передачі всіх
особливостей побуту та селянської психології, ніж польська. Те, що в
мене відгонить поетичною стилізацією, в українській виходить куди
природніше…».
Як стверджує професор І. Денисюк, найкращим у галузі перекладацтва є
авторизований переклад М. Павликом роману польського реаліста В.
Реймонта «Селяни». Перекладач зумів передати не тільки ідейно-змістову
суть роману, а й тонкощі мовної палітри, особливості діалектної говірки.
М. Павлик довший час брав активну участь у роботі секцій та комісій
Наукового Товариства імені Шевченка у Львові (НТШ), у виданні
перекладних творів художньої й наукової літератури.
Продовжуючи традиції «Громадського друга», М. Пявлик разом з І. Франком
видавали «Дзвін» і «Молот», де 1878 р. було опубліковано першу частину
повісті Павлика «Пропащий чоловік». Співпрацював М. Павлик у ряді
видань, зокрема, у львівській польськомовній газеті «Ргаса», де
видрукував гостро-публіцистичні статті та огляди з питань політики,
економіки, селянського життя тощо.
Перебуваючи з 1879 по 1881 рік у Швейцарії та на півдні Франції, М.
Павлик разом з М. Драгоманівим та С. Подолинським видавали журнал
«Громада». На його сторінках чимало місця відводилося матеріалам про
селянський та робітничий рух у Галичині, на Україні, в різних країнах
Західної Європи. Злободенними були дописи М. Павлика «Україна
австрійська», «Новини з Австрійської України», його сестер Параски й
Анни «От хто робить порядок межи людьми», «Мої і людські гріхи, а
панська та попівська правда».
Ретельно подає М. Павлик матеріали з різних галузей життя до щомісячника
«Світ», щотижневого женевського часопису «Вольное слово», співробітничає
у щомісячному науково-літературному та громадсько-політичному польському
часописі, нарешті, перебирає до своїх рук редагування газети
«Батьківщина», яка, як писав М. Драгоманіву, мусить бути: «І) органом…
демосу; 2) поступати спільно з де-мосами інших народностей…; 3) стояти
на ґрунті світськім, поступовім…».
Літературно-публіцистична, науково-дослідницька праця М. Павлика у
газеті «Товариш», яка, на його думку, має «доторкати живого життя,
політично-суспільного і пильно слідити за рухом народним…», в інших
часописах, особливо ж у журналі «Народ» — це блискучий взірець
відданості митця загальнонародній справі, слркінню її інтересам. У
науково-публіцистичних виступах М. Павлика на сторінках
газетно-журнальної періодики знаходимо осмислення складних, часом і
трагічних фактів галицької еміграції. Розглядові соціально-економічних
процесів у Галичині, зокрема, студіюванню питання еміграції
підпорядковано такі праці М. Павлика, як «Русини в Америці»,
«Галицько-руські селяни в Росії», «Про еміграцію наших людей», «Про
американську Русь». Так, у чималій за обсягом розвідці «Русини в
Америці» М. Павлик не стільки аналізує соціальну природу еміграційних
процесів, скільки цікавиться тим, як прижилися в різних етнічних
регіонах лемки, бойки, гуцули, буковинці, як вони там утверджували свою
культуру, релігію, як закладали читальні, інші господарські товариства,
як ширили за океаном рідне слово, просвітництво і т. ін. Автор досить
докладно веде мову про поширення на континенті руської обрядовості з
допомогою церкви, про заснування церковних хорів, відкриття руських
друкарень.
М. Павлик протягом тривалого часу досліджував проблему українського
культурницького поступу, зокрема, він збирав і узагальнював матеріали
про роботу читалень, освітніх товариств і спілок, писав про назрілі
питання освіти тощо. Цьому присвятив цикл статей («Про руські народні
читальні в Галичині і на Буковині», «Про перестрій руських читалень»,
«Нужда в Галичині», «Наші селяни й радикалізм», «Про діяльність
товариства «Просвіта» в Галичині», «Лист до робітних людей») і цілу
статистико-народознавчу книгу «Про русько-українські народні читальні»,
про яку позитивно відгукувався І. Франко на сторінках «Правди». Належно
поцінована ця праця і в дослідженні сучасного вченого, доктора
філологічних наук Г. М. Сивоконя, котрий зазначає: «Показано тут… і
становлення читача художньої літератури, яка поступово доходить до
демократичних кіл. Нарешті, визначається роль і місце інтелігенції».
Саме на шпальтах демократичних видань М. Павлик підтримав багатьох
письменників, зокрема, Лесю Українку, П. Грабовського, Леся Мартовича,
Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Євгенію Ярошинську. Павлик
позитивно оцінив перше оповідання Мартовича (і назвав його
«Нечитальник»), боровся за його опублікування. В листі від 17 липня 1888
р. він повідомляв М Драгоманіву «По-моєму, це штука прекрасна, просто
гоголівська, і авторові, ученикові 6 гімн. кл., можна би віщувати з того
велику будучність». Л. Мартович присвятив М. Павликові оповідання
«Лумера», а в ювілейному привітанні залишив такі віншування-передбачення
М. Павликові: «Бо я передусім маю Вам завдячити те, що й я в дечім можу
прислужитисьнашій громаді. А я гордий тим, що можу Вас почислити помежи
моїх перших учителів… ім’я Ваше буде записане в історії…».
Серед літературно-критичних, справді наукових досліджень Павлика і
сьогодні звертають на себе увагу розвідки «Якуб Ґаватович (Ґават), автор
перших руських інтермедій з р. 1619», «Поминки Шевченка в Кракові»,
«Шевченко й радикали перед угодовцями», «Тарас Шевченко й Галицька
Україна. 25-ті роковини його смерті», «Сказав, що знав» та ін. М.
Павлик, демонструючи неабиякі здібності на терені літературознавства,
уміло привносив, з одного боку, науковий елемент, систему аргументації в
публіцистичну творчість, і, з другого боку, науково-пошукові розвідки
наснажував публіцистичністю, вливав у них фермент жвавості,
злободенності, актуальності, — і тоді вони сприймалися читачем як гострі
соціальні теми дня. Ось, приміром, як писав Павлик в одній з публікацій
про Т. Г. Шевченка; «А Шевченко іменно тому й дорогий, що підхопив думки
самого люду, незважаючи на то, що говорить про него єго інтелігенція…
Народна малоруська пісня показує, що в ній віє дух живого чуття,
свободи, правдивої людськості…».
Бібліографічно-дослідницьку працю М. Павлика належно пошановували М.
Грушевський, М. Драгоманів, І. франко, Леся Українка. Так, в оглядовій
статті «Галицько-русская библиография с увзгляднением изданий,
появившихся в Угорщино й Буковина (1801—1886)» І. франко називає
найважливіші оглядові й бібліографічні праці М. Павлика поряд з
виданнями Я. Головацького, Б. Коцовського, О. Огоновського, О.
Терлецького. У контекст публіцистичної, письменницької праці органічно
вписується і суспільно-політична, громадська, культурно-освітня
діяльність М. Павлика. Важливим моментом у загальній світоглядній
платформі вченого і літератора була його прихильність радикалізму,
будь-яким рухам, що вели до свободи совісті і діяння. М. Павлик мав
чітку позицію і погляд на націю як органічну єдність матеріального і
духовного життя народу. Іван Франко у статті «Реалісти чи кар’єристи?»,
підкреслюючи, що Михайло Павлик та інші керівники радикального руху
«безмірно поглибили те поняття», довели, що «народность се житє народа,
матеріальне і духовне, се єго розвій, на який складається природна форма
(географічне положення, раса, мова та ін.) і культурний, отже, набутий
зміст».
Чимало дослідників повоєнного часу — істориків, економістів, філософів,
літературознавців — зараховували М. Павлика до пропагаторів наукового
соціалізму, мало не приписували йому тяжіння до комуністичної ідеології.
Сьогоднішні ж обставини й умови вимагають об’єктивно, справді
по-науковому аналізувати ту суспільно-економічну й духовну ситуацію та
атмосферу, в якій жив і творив М. Павлик. Він перш за все і передусім
був «селянським філософом», поборником за права простого, знедоленого
люду; він прагнув волі і свободи усім націям і народам; він не лише
сповідував ідеї визволення, а й закликав до творення незалежності
України як самостійної держави. «Словом і ділом, сами й з другими..,
найскорше і недожидагочи, коли то ще буде спільна соціальна революція,
добитись хоч такої волі особи, слова, зборів і товариств, яка єсть по
всій Європі». Ідея вільності, незалежності українського народу, ідея
побудови незалежної суверенної держави не покидала Павлика до останніх
днів життя. У багатьох статтях, оглядах, рецензіях письменник і вчений
утверджував і обстоював цю ідею. Характерною в цьому плані є передмова
М. Павлика до брошури М. Драгоманіва «Пропащий час. Українці під
московським царством (1654—1876)», видану ним у Львові 1909 р. Хіба не
на часі хоча 6 ось ці рядки автора передмови: «Скажете, до такої роботи,
на смерть або життя, треба найперше загальної свідомості, котрої нема ж!
А я скажу, що така свідомість виростає до загальності серед самої
боротьби, тим певніше, що провід у ній мусіли би взяти свідомі елементи,
яких уже доволі… Всю ж нашу націю повинен би пхнути до боротьби…
просто інстинкт — інстинкт самозбереження, котрий метав же колись маси
нашої нації на татар, турків, поляків, москалів — та й доказував
чудес!», Проводячи аналогію між історіями греків, сербів, болгар,
румунів та українців, автор передмови, посилаючись на святі слова
присяги запорожців гетьманові І. Мазепі 9 квітня 1709 р. — «Добути
абодома не бути!» — М. Павлик утверджує думку, що при єдності народу у
своїй законній і виправданій боротьбі за державність мусить «розпастися
й російська деспотія!».
Свідченням тому, що М. Павлик був справдешнім патріотом свого, віками
ярмленого народу, що він так і залишився на березі вічної ріки наївного
соціалізму, є звернення Павлика «До Василя Стефаника і до людей»,
спогади і виступи на Павликовому ювілеї 1904 р. Д. Лукіяновича, М.
Лозинського, інших діячів культури.
М.Павлик ще на зорі громадсько-літературної діяльності визначив свої
суспільні орієнтири. Протягом нелегкого, часом протирічивого
життя-буття, він уточнював якісь тактичні позиції, десь ішов на здоровий
компроміс задля ідеї, загальнонародної справи, але ніколи не схибив в
основному і визначальному – чесному служінні трудовому народові, тим
селянам-трударям, які винесли його на верховини вселюдського поступу за
права і цілі трудящих. Уже на схилі літ Павлик, підсумовуючи основну
частину прожитого, самокритично говорив на своєму ювілеї, що навіть у
світлі того соціалізму під яким він розумів суму людських знань та
справедливості — і не більше, — основою основ є посвята національної
інтелігенції на службу трудовому люду.
Минають літа, у вирій здіймаються роки, все далі й далі відводять нас
від того соціально-історичного періоду, у якому жив і творив Михайло
Іванович Павлик. Зібрати в архівних сховищах усе з його різнобічної
талановитої спадщини і видати повним академічним багатотомним зібранням
творів; відновити колись існуючий у Косові літературно-меморіальний
музей Павлика; встановити пам’ятники, барельєфи та знаки у містах і
селах, де працював, перебував письменник; назвати його іменем вулиці,
школи – тільки в такому разі матимемо право вести мову про заповнення
«білих плям» у нашій історії, літературі, культурі, лише за цієї умови
підростаюче покоління повірить нам, що дбаємо про всеукраїнський
духовний Ренесанс.
Л і т е р а т у р а :
Енциклопедія українознавства. – Т 5. – С. 1916-1917
Качкан В.А.: Хай святиться ім’я твоє: студії з історії укр. літ. ХІХ –
ХХст.: кн. 2. – Коломия: Вік, 1996р. – 307с.
Качкан В.А.: Михайло Павлик /Нариси життя і творчості. – К.: Дніпро,
1986р. – 175с.
Качкан В.А.: Українське народознавство. – К.: Либідь, 1994р. – 336с.
Михайло Павлик: Бібліографічний покажчик. – Львів, 1986р. – 203с.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
