.

Докази в цивільному процесі (курсова)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1004 19678
Скачать документ

правознавство

Курсова робота

з цивільного процесу

на тему:

“Докази в цивільному процесі”

ПЛАН

ВСТУП

1. Поняття та види доказів

2. Доказування

2.1. Розподіл обов’язків з доказування

2.2. Етапи доказування

2.3. Засоби доказування

3. Інститут забезпечення доказів в цивільному процесі

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ЗМІСТ

ВСТУП

Відомо, що за допомогою доказів у цивільних справах суд встановлює всі
обставини і на їх підставі виносить відповідні рішення. У зв’язку з цим
у своїй курсовій роботі я вважаю за необхідне вивчити різні погляди
вчених на те що являють собою докази, що до них відносяться, їх
належність допустимість способи доказування, обов’язки сторін
доказування і подання доказів, підстави і способи забезпечення доказів.

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом
у справі об’єктивної істини та правильного застосування норм
матеріального і процесуального права. Для цього ЦПК покладає на суд
обов’язок, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створювати
необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в
результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі,
доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному
порядку. Виходячи з діалектичного розуміння пізнання як процесу відбиття
в свідомості людини об’єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і
суспільства, пізнання в цивільному судочинстві — процес відбиття в
свідомості судців і осіб, які беруть участь у справі, обставин
конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в
об’єктивному світі. Пізнання складається з діалектичної єдності
розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у
справі, та яка відбувається в процесі подання, витребування, дослідження
і оцінки матеріалів цивільної справи. Пізнавальна процесуальна
діяльність складається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних
обставин, які з’ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом
деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього
спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних
правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, яке здійснюється
вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості
судового рішення у цивільній справі.

Об’єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її
обставини — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони
встановлюються; метою пізнання — встановлення об’єктивної істини у
справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма
пізнання —судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес
пізнання) виступає методом встановлення об’єктивної істини у справі, її
фактичного і юридичного складу.

Об’єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів
справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в
процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і
докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і
доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка
підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її
всебічного, повного і об’єктивного з’ясування.

Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною
частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного
вирішення.

1. Поняття та види доказів.

Відомо, що за допомогою доказів в цивільних справах суд встановлює всі
обставини і на їх підставі виносить відповідне рішення.

Поняття і основні ознаки доказів в цивільному судочинстві можна
визначити з ст. 57 ЦПК, за якою доказами (instrumenta) в цивільній
справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює
наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і
заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення
справи.[14;265]

З наведеного визначення випливає, що доказами є фактичні дані, які
отримані в установленій законом процесуальній формі. Фактичні дані
(докази) суд одержує з певних джерел, що називаються у законі засобами
доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів
доказування. Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін,
третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань
свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та
відеозаписів, висновків експертів.

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних
справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх
процесуальної форми – засобів доказування, без яких вони не можуть бути
залучені в цивільний процес. Визнання доказами як фактів об’єктивної
дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних
(джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК. Докази
в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким
виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для
правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена
така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним
порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми
(доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — сукупність фактичних даних про обставини, що
обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні
факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова
інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі —
прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів — засоби доказування виступають джерелами
інформації про фактичні дані. П’ять процесуальних форм одержання
фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків,
письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в
процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й
заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових
відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у
справі. Вони подають докази, дають письмові і усні пояснення суду, в
яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті
особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для
правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом
доказування.

В судовій практиці в цивільних справах допускається розширення кола
засобів доказування. В разі необхідності судами можуть бути прийняті як
письмові докази документи, одержані за допомогою
електронно-обчислювальної техніки. А з врахуванням думки осіб, які
беруть участь у справі, суд може також досліджувати подані звуко-відео
записи.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування
(змісту і процесуальної форми доказів) повинно здійснюватися в
установленому законом процесуальному порядку, який виступає
процесуальною гарантією всебічного, повного і об’єктивного пізнання
дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін. Тому порушення
процесуального порядку одержання і дослідження доказів знецінює їх, веде
до втрати ними властивостей і значення доказів.

В теорії цивільного процесуального права для кращого виявлення окремих
особливостей доказів розроблено їх класифікацію. За характером зв’язку
змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази
поділяються на прямі та непрямі (або побічні) . Прямі докази більш
вагомі для пізнання, оскільки вони дозволяють зробити однозначний
висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають
доказуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають
безпосереднього зв’язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише
припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної
відповіді. Отже, в доказовій діяльності, в процесі пізнання істини вони
спричиняють труднощі. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що
відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на
припущеннях, однак це не означає, що суд не повинен приймати непрямих
доказів.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів)
докази класифікуються також за двома видами – на первинні та вторинні.
Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім
впливом фактів, які підлягають встановленню, надходять від
безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише
відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються
під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає
в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє
правильному їх дослідженню і оцінці в процесі судового розгляду
цивільної справи.

В науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів —
за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові
і за цими ж підставами на первинні і похідні [13;150]; на особисті,
речові і змішані[10;177]. До особистих доказів відносять пояснення
сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки
експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних
об’єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм
доказової інформації є не особа.

Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить
нанівець саму ідею класифікації. До складу особистих доказів включається
не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків
і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від
відповідних осіб. Дійсно, пояснення сторін є особистим доказом і воно не
перестає бути таким незалежно від того, чи буде воно одержано в усній
або письмовій формі. Експерт дає висновок виходячи з своїх спеціальних
пізнань, тому його висновок стосується не змішаних, а особистих доказів.
Отже, носіями даних про факти виступають особи і речі (предмети), які
можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі
обставини, що мають значення для справи. В особистих доказах носієм
інформації про факти завжди виступає людина, яка мусить правильно
сприймати обставини, що мають значення для справи, зберегти їх в пам’яті
і відтворити. Особисті докази носять суб’єктивний характер, тому в
пізнавальній діяльності необхідно враховувати психологію особи,
наявність матеріально-правової заінтересованості у справі та особливих
стосунків з сторонами.[14;267]

2. Доказування

2.1. Розподіл обов’язків з доказування

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого
рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми
права та висновку про права та обов’язки сторін. Всі ці складові можуть
бути з’ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є,
відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з’ясування всіх обставин
справи, встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірних
правовідносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід’ємні складові. З
одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі,
врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого
— пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому
доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільним процесуальним
законодавством і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи, прав
і обов’язків сторін шляхом зазначення про докази, їх збирання, подання,
дослідження та оцінки.[13;134]

Подаючи докази, сторони реалізовують своє право на доказування і
одночасно виконують обов’язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК
закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини,
на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов’язок із доказування покладається також на третіх осіб, органи та
осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб,
або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК). Тобто,
процесуальним законом встановлено як право на участь у доказуванні (ст.
27 ЦПК), так і обов’язок із доказування. Це не і колізія у законі, а
закріплення положення, за яким суб’єкт доказування шляхом реалізації
своїх прав щодо доказування доводить обставини своїх вимог чи
заперечень. І якщо він не братиме участі у процесі доказування, то може
настати негативний наслідок у вигляді відмови у задоволенні позову
(позивачеві) чи, навпаки, — задоволення пред’явлених позовних вимог для
відповідача.

Суд безпосередньо не бере участі у зборі доказового матеріалу. У
випадку, коли є труднощі щодо витребування доказів для сторін та інших
осіб, які беруть участь у справі, суд за їх клопотанням зобов’язаний
витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК).[2;51]

2.2. Етапи доказування

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії
цивільного процесуального права не має спільності поглядів щодо
кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазвичай, виділяють такі
етапи доказування:

• формування предмету доказування, в тому числі посилання на фактичні
обставини справи;

• збір та подання доказів;

• дослідження доказів;

• оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які
обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для
вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають
встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, що на них
сторони посилаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які
вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет доказування по
конкретній справі досить визначений. На нього вказує норма матеріального
права, яку слід застосувати в кожному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

• обставини, які обґрунтовують вимоги позивача (підстава позову);

• обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (підстава
заперечення);

• інші обставини, які мають значення для правильного вирішення
справи.

Правильне встановлення предмета доказування сприяє визначеності
подальшого процесу доказування щодо виявлення, збору, дослідження та
оцінки доказів, встановлення дійсних обставин справи та ухвалення
законного та обґрунтованого рішення.

Факти, що не підлягають доказуванню

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова
процесуальна діяльність. Не потребують доказування:

• загальновідомі факти;

• преюдиційні факти;

• факти, що презюмуються;

• визнані факти.

Загальновідомі факти (notoria)— це факти, які відомі широкому колу осіб,
у тому числі і суду. Загальна відомість фактів залежить від часу
виникнення і поширеності інформації про них на певній території.
Сторона, яка використовує загальновідомий факт, повинна про це зазначити
(notoria non relevat ad onore proponendi). Такі факти не потребують
доказування (notoria non eget probantione) тому, що об’єктивність їх
існування очевидна, це в основному не дії , а події: землетрус у
Вірменії, аварія на Чорнобильській АЕС тощо.[19;117] Загальновідомість
того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах
країни, окремої області, населеного пункту (об’єктивні межі
загальновідомості певного юридичного факту). Окрім об’єктивних меж
загальновідомість певного юридичного факту має і суб’єктивні межі: він
повинен бути відомий не тільки певним особам, а й усьому складові суду,
який розглядає справу. Саме суд вирішує, чи є факт загальновідомим і
таким, що не підлягає доказуванню, про що постановляє ухвалу, що не
підлягає оскарженню (п. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили
судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші
особи, які брали участь у справі, а також їхні правонаступники не можуть
знову оспорювати в іншому процесі встановлені рішенням суду факти та
правовідносини. Обставини, що встановлені судовим рішенням у цивільній,
господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не
доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи
або особа, щодо якої встановлено ці обставини (п. 3 ст. 61 ЦПК). Вирок у
кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у
справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення
тільки щодо двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією
особою (п. 4 ст. 61 ЦПК). Наявні в кримінальній справі чи справі про
адміністративні правопорушення інші матеріали про факти, які складають
предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослідженню при
розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про
стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи,
суд не має права обговорювати вину відповідача. Але якщо на
підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з
кримінальної справи, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони
включаються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.[18;198]

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з
законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції
(презюмовані факти). На відміну від загальновідомих і преюдиціальних
фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку.
Правовими презумпціями (praesumptiones) є закріплені законодавством
припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Суть
презюмованого факту полягає у тому, що сторона, на користь якої
встановлено таку правову норму (презумпцію), не зобов’язана доводити
відповідну обставину. Наприклад, особа, якій завдано шкоду малолітньою
особою, не повинна доводити, що шкода має бути відшкодована відповідно
до ст. 1178 ЦК батьками, усиновителями, опікунами чи закладом, який
здійснював нагляд за такою особою. Однак останні, у свою чергу, можуть
доводити наявність обставини, які стануть підставою для звільнення їх
від відповідальності.

Отже, законні припущення санкціонуються або випливають з його змісту. Їх
складають юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень
сторін, та будуть носити суперечливий і бути спростовані. Законні
презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому , що
сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне й вірогідне
явище. Штефан М.Й. за галузевою належністю законні презумпції класифікує
на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові
можуть також класифікуватись за правовими інститутами: стосовно честі й
гідності громадян та організацій; статусу об’єктів цивільного права;
права власності; зобов’язального права, сімейних прав.[14;267]

В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування
виступає безспірність фактів. В понятійному обігу ЦПК таке поняття
відсутнє, але закріплено правило за яким суд може вважати визнаний
стороною в суді факт,встановленим, коли в нього не виникне сумніву в
тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує
будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману,
насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини.[14;275]

Визнані факти — це обставини, визнані cторонами та іншими особами, які
беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд також може вважати
визнаний стороною факт встановленим і звільнити від його доказування
(ст. 40 ЦПК). Від визнання факту слід відрізняти визнання позову, що
призводить до припинення провадження у справі.

В окремих випадках сторона чи третя особа може відмовитися від визнання
обставин. Зокрема, відповідно до ст. 178 ЦПК відмова від їх визнання в
попередньому судовому засіданні приймається судом, якщо сторона, яка
відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки,
що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини
або внаслідок зловмисної домовленості її представника

з другою стороною.

Збирання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, самостійно, шляхом витребування доказів (ст.ст. 62,
137, 140, 141 ЦПК), а також за судовим дорученням (ст. 132 ЦПК). Суддя
не може збирати докази, а лише вказати на їх відсутність.

Подання доказів проводиться сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, шляхом їх передачі до суду.

Законом встановлено строк подання доказів. Відповідно до ст. 131 ЦПК
сторони зобов’язані подати свої докази чи повідомити про них суд до або
під час попереднього судового засідання у справі. Докази, подані з
порушенням встановленого законом чи судом строку, можуть прийматися
тільки якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних
причин.

У випадках, коли особи, які беруть участь у справі, мають складнощі зі
збором доказів, суд зобов’язаний витребувати такі докази. У заяві про
витребування доказів зазначається: який доказ вимагається; підстави, за
яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої сторони; обставини, які
може підтвердити цей доказ (ст. 137 ЦПК). Витребувані судом докази
направляються до суду безпосередньо, однак суд може уповноважити
відповідну особу, яка бере участь у справі, на одержання такого доказу
та представлення його до суду. За невиконання вказівки суду про подання
доказів винна особа може бути притягнута до відповідальності.

Дослідження доказів — це безпосереднє сприйняття та вивчення доказів.
Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та
безпосередності у процесі судового розгляду справи. Дослідження
здійснюється за допомогою передбачених законом засобів (п. 2 ст. 57
ЦПК). Значення цього етапу доказування полягає у тому, що рішення суду
може ґрунтуватися тільки на тих доказах, які ним досліджувались.

Оцінка доказів — це визначення належності взаємного зв’язку доказів у їх
сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного,
допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності
та процесу, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які
беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду — владною.
Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях —
поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь
у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об’єктивно оцінити всі
обставини справи в їх сукупності.

Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були
досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності
фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК).
Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за
змістом акта застосування права, який має обов’язковий, владний
характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК), —
це завершальна оцінка суду.

Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у
справі сприяє правило (принцип) належності доказів, закріплене в ст. 58
ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відбирати для подальшого
дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв’язок
з фактами, що необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які
не стосуються предмета доказування (ст. 58 ЦПК). Головуючий спрямовує
судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного
з’ясування обставин справи, усуваючи все, що не має істотного значення
для її вирішення (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, на
стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви
суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги
позивача, і чи зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).

Судовою практикою, що склалася, належність доказів зазвичай визначається
судом під час розгляду справи у судовому засіданні. Визнавши доказ
таким, що не стосується справи, суд просто залишає його без дослідження,
тим самим звільняє себе від наступної його оцінки та виключає можливість
посилання на нього у судовому рішенні.[13;21]

За загальним правилом, будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть
бути підтверджені лише допустимими засобами доказування, тобто
встановленими в законі (ст. 59 ЦПК) відповідно до правила (принципу) їх
допустимості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені
засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими. Суд не вправі
за своїм переконанням приймати доказ, який за законом не допускається, і
навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого
закон не забороняє.

Гарантією принципу допустимості засобів доказування є його законодавче
забезпечення. Наприклад, ст. 51 ЩІК містить положення про те, які особи
не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то
отримані фактичні дані у справі не матимуть сили доказу.

Достовірність — це показник доброякісності джерела доказів, а також
процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд
визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість
на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про
наявність фактів, які належать до предмета доказування. Достатність — це
така кількість доказів, яка дозволяє вирішити справу, зробити певний
висновок і ухвалити рішення. Достатність стосується завершального етапу
доказування. Висновок про достатність — підсумок процесуального
вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами
доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю
доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду
справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До
них згідно зі ст. 212 ЦПК можна віднести такі:

• докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності;

• докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів;

• внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному,
об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів;

• при оцінці доказів судці повинні керуватися законом;

• ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили, тобто
докази мають оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має
переваги перед іншим.[20;57]

2.3 Засоби доказування

Сторони, треті особи й інші особи, які беруть участь у справі, мають
право давати усні та письмові пояснення судові (ст. 27 ЦПК), однак
засобом доказування є тільки пояснення, які подані ними у процесі їх
допиту як свідків відповідно до ст. 65 ЦПК.

Пояснення сторін та їхніх представників в процесі доказування можуть
надавати найбільш повні і точні відомості про обставини справи, оскільки
вони є суб’єктами або ж представниками суб’єктів спірних правовідносин,
що розглядаються судом. З тих самих причин їх пояснення не завжди можуть
мати об’єктивний характер. Давати пояснення є правом сторін, тому за
відмову від нього до сторони чи третьої особи не можуть бути застосовані
заходи відповідальності. Однак, якщо сторона, третя особи чи їхній
представник дали згоду на допит їх як свідків, то вони повинні
попереджатися про кримінальну відповідальність за давання завідомо
неправдивих показань.

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають суттєве
значення як засіб доказування в цивільному процесі. Визнаючи за
сторонами і третіми особами право давати пояснення, закон передбачає
скасування рішення, якщо справу розглянуто у відсутності будь-кого з
осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце
судового засідання (п. 3 ст. 338 ЦПК).

Особливість цього засобу доказування полягає в тому, що сторони є
заінтересованими у вирішенні (результаті) справи, тому їх пояснення,
показання, як правило, містять одночасно фактичні обставини по справі,
пояснення цих фактів, їх оцінку.[10;187]

Пояснення можуть бути двох видів: твердження та визнання. Твердження
містять відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати
сторона як суб’єкт доказування. Визнання — це таке пояснення, що містить
відомості про факти, які згідно з законом повинна доказувати інша
сторона.

В змісті пояснень сторін про обставини справи можуть бути визнання,
тобто повідомлення, що підтверджують наявність чи відсутність фактів,
які входять до предмета доказування іншої сторони. В юридичній
літературі визнання фактів поділяється на судове і позасудове.[10;194]

Такий поділ є неправильним, оскільки позасудове визнання відбувається
поза процесуальними формами його одержання, а тому не є доказом. Воно є
доказовим фактом, який мав місце поза цивільним процесом. Визнання в
суді є одним з видів пояснень сторін, робиться в установленому
цивільному процесуальному порядку і процесуальній формі, тому не
вважається судовим визнанням, а визнанням в цивільному процесі.
Підтвердження фактів, які входять в обов’язок доказування іншої сторони,
за межами цивільного процесу не є визнанням, а тому поділ визнання на
судове і позасудове не має підстав.

Слід відрізняти визнання фактів від визнання позову (ст.ст. 31, 174
ЦПК). Визнання факту можливе однією й другою стороною, визнання позову —
лише відповідачем. А оскільки позов складається з предмета, підстав і
змісту, а визнання можливе повне чи часткове, то кожний з елементів
позову може бути об’єктом визнання.

Процесуальним наслідком визнаного в цивільному процесі однією із сторін
факту встановленим є набуття фактом безспірного характеру і звільнення
другої сторони від його доказування. При цьому на доказування визнаного
в процесі факту не поширюються правила про допустимість засобів
доказування (ст. 59 ЦПК), крім випадків, коли факт повинен бути
підтверджений нотаріально посвідченим документом.[2;24]

Пояснення сторін і третіх осіб підлягають перевірці й оцінці поряд з
іншими доказами, одержаними від інших осіб та інших засобів доказування.

Показання свідків — це повідомлення про відомі їм обставини, які мають
значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати
джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Свідком є особа, якій
відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Для правильного визначення свідка слід виходити з того, що свідок — як
правило, незацікавлена особа, здатна за своїм фізичним і психічним
розвитком правильно сприймати, зберігати відомості про факти і давати
про них правильні показання, які сприймала безпосередньо або якій стали
відомі обставини (факти), що мають значення для справи.

Процесуальна правосуб’єктність свідка не залежить від наявності у нього
дієздатності. Свідками можуть бути малолітні й неповнолітні, якщо не
можна обійтися без притягнення їх до участі у процесі, але обов’язково
враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати
дійсність.[14;387]

Притягнення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін,
інших осіб, які беруть участь у справі, і суду. Існують випадки, коли
свідки не можуть надати інформацію про певні факти, оскільки, наприклад,
законом передбачена таємниця банківських вкладів, здійснення слідчих і
нотаріальних дій, лікарська таємниця, лоцманська таємниця тощо. За
необхідності одержання певних даних, що перебувають під охороною закону,
вони можуть бути витребувані від певних органів за ухвалою суду.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з
непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність,
а за невиконання інших обов’язків — відповідальність, встановлену
законом.

Відповідно до ст. 63 Конституції України та ст. 52 ЦПК особа не несе
відповідальності за відмову давати показання щодо себе, членів сім’ї чи
близьких родичів, коло яких визначається законом. Як випливає із
роз’яснень Пленуму Верховного Суду України (п. 20 постанови від 1
листопада 1996 р. № 9 “Про застосування судами норм Конституції України
при здійсненні правосуддя”), у випадку, коли під час судового засідання
суддя не попередить про те, що ці особи мають право відмовитися від дачі
показань, то слід визнати, що такі показання зазначених осіб одержані з
порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як
засобів доказування. У разі ж, коли члени сім’ї чи близькі родичі сторін
у справі погодилися давати показання, вони можуть нести відповідальність
за завідомо неправдиві показання. Причому згадані особи зобов’язані
повідомити суду причини відмови давати

показання (п. 2 ст. 52 ЦПК).

Перед допитом свідка слід встановити його особу, вік, рід занять,
відношення до даної справи і стосунки із сторонами та іншими особами,
які беруть участь у справі (п. З ст. 180 ЦПК), а лише потім під розписку
попередити його про кримінальну відповідальність за дачу неправдивих
показань і за відмову давати показання. Свідок перед допитом приводиться
до присяги, текст якої він підписує. Присяга та розписка приєднуються до
матеріалів справи.

Допит свідка розпочинається з пропозиції суду розповісти все, що йому
особисто відомо у справі. Свідок дає показання у формі вільної
розповіді. Далі йому задає запитання особа, за заявою якої викликано
свідка, а потім інші особи, які беруть участь у справі. Суд має право
з’ясовувати суть відповіді на запитання осіб, які беруть участь у
справі, а також ставити запитання свідку після закінчення його допиту
особами, які беруть участь у справі (ст. 180 ЦПК).

Свідкові під час допиту дозволяється користуватися записами лише в тому
випадку, якщо його показання пов’язані з будь-якими обчисленнями та
іншими даними, які важко зберегти в пам’яті. Ці записи подаються суду та
особам, які беруть участь у справі, та можуть бути приєднані до справи
ухвалою суду.

Допит малолітніх та неповнолітніх свідків має істотні особливості, що
визначаються їх віком, розумовим розвитком та психологічним станом, що
зумовлений ходом судового засідання. Допит малолітніх і, за розсудом
суду, неповнолітніх свідків проводиться в присутності педагога або
батьків, усинов-лювачів, опікунів, піклувальників, якщо вони не
заінтересовані у справі. Ці особи мають можливість з дозволу суду
ставити свідкові запитання, а також висловлювати свою думку стосовно
особи свідка. Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку,
головуючий роз’яснює обов’язок дати правдиві показання, не попереджує
про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо
неправдиві показання, і не приводить до присяги. У виняткових випадках,
коли це необхідно для об’єктивного з’ясування обставин справи, на час
допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового
засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере
участь у справі. Після повернення цієї особи до зали судового засідання
головуючий повідомляє її про показання цього свідка і надає можливість
поставити йому питання. Свідок, який не досяг шістнадцятирічного віку,
після закінчення його допиту, видаляється із зали судового засідання,
крім випадків, коли суд визнав необхідною присутність цього свідка в
залі судового засідання.

Крім обов’язку дати показання, свідок наділений певними процесуальними
правами. Він може давати показання рідною мовою, користуватися послугами
перекладача (ст. 7 ЦПК), за ним зберігається його середній заробіток за
місцем роботи. Свідкам, які не є робітниками або службовцями, за відрив
їх від роботи чи звичайних занять виплачується винагорода у
встановленому розмірі, а також оплачується вартість переїзду, добові та
витрати з найму житла (ст. 86 ЦПК).

Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування
службового чи особистого характеру або витяги з них, що містять
відомості про обставини, які мають значення для справи.

Письмові докази підтверджують факти змістовним наповненням і, як
правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд
за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати
подання оригіналу (ст. 64 ЦПК).

В науці письмові докази класифікують за певними критеріями. Залежно від
суб’єктів, які склали письмові докази, їх поділяють на офіційні і
неофіційні. Офіційними є документи, акти, службове листування, яке
виходить від державних і громадських органів, неофіційні письмові докази
походять від громадян. Таке розмежування зумовлює неоднаковий порядок їх
дослідження: щодо офіційних документів необхідно з’ясувати повноваження
органів і службових осіб, які їх склали, дотримання передбаченого
законом порядку складання документів і перевірити істинність викладених
у них відомостей. Дослідження неофіційних документів допускає перевірку
істинності відомостей, що вміщені в них, або виявлення їх автора.
Неофіційні документи мають велике доказове значення для правильного
вирішення спору тому, що вони можуть містити позасудове визнання певних
фактів.

За формою письмові докази поділяються на прості та нотаріально
посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість
засобів доказування у цивільних правочинах.[19;127]

За засобами і характером формування — на оригінали та копії. Оригіналом
є перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки
відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала
документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу
письмові документи в оригіналі.

Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь
у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом
витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і
копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності
вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів
до суду утруднено в зв’язку з їх численністю або тому, що тільки частина
з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно
засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що
складається протокол.

Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому
засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у
справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам.
Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з
приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу
зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам
(ст. 185 ЦПК).

Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які
містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом
таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56
Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186
ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів
телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб
можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які є
власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між
якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що
документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь
у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності
або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд
виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших
доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових доказів особа, яка
заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна згідно п.
2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:

• який письмовий доказ вимагається;

• підстави, з яких вона вважає, що письмовий доказ має інша особа;

• обставини, які може підтвердити цей доказ.

Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може повернути оригінали
письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням
осіб, які їх подали. У справі залишається засвідчена суддею копія
письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію
про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон
також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що
містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для
справи (ст. 65 ЦПК).

Речові докази в судовій практиці у цивільних справах використовуються
обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони є доказами у
справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду,
у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На
відміну від письмових, речові докази суворо індивідуальні, незамінні.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за
їх неподання провадиться у порядку, встановленому ст.ст. 137, 93 ЦПК.
Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо
їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК),
або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст.
132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь
у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про
наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, що
виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які
беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає
справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені
під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові
докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову
речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду,
зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно
описані та опечатані, в разі потреби — проводиться відео- та фотозйомка.
Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є
продукти або інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються
судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у
справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після
огляду речові докази повертаються особам, від яких вони були одержані,
або передаються підприємствам, організаціям, що можуть використати їх за
призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають
володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час
повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути
зафіксований у письмовому документі, який зберігається в справі.
Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого
огляду судом, з пред’явленням для ознайомлення особам, які беруть участь
у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення
свідків до участі в огляді речових доказів зумовлюється потребою
встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, що ними
підтверджуються. Однак якщо для з’ясування змісту речового доказу
необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд
може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста. Особи, яким
пред’явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду
на ті чи інші обставини, пов’язані з оглядом, заявою, що її заносять до
журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК).

Дослідження та відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису
здійснюються відповідно до ст. 188 ЦПК і проводяться в судовому
засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього,
з відображенням у журналі судового засідання особливостей оголошуваних
матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує
пояснення осіб, які беруть участь у справі. У разі необхідності
відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису можуть бути повторені
повністю або у певній частині. З метою з’ясування відомостей, що
містяться у матеріалах звуко- і відеозапису, а також у разі надходження
заяви про їх фальшивість суд може залучити спеціаліста або призначити
експертизу. Під час відтворення звукозапису, демонстрації відеозапису,
що мають приватний характер, а також під час їх дослідження
застосовуються правила щодо оголошення і дослідження змісту особистого
листування і телеграфних повідомлень.[2;56]

Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід розуміти докладний
опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки
та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з
додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою
дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий,
дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі,
наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою
для проведення експертизи є необхідність застосування спеціальних знань
у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями,
необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють
такі, що перебувають за межами правових знань, загальновідомих уявлень,
які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло
фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись питання права.

Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали
конкретної справи, однак для певних випадків законом встановлено
обов’язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145
ЦПК експертиза повинна бути призначена, якщо заявлено відповідне
клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення
характеру та ступеня ушкодження здоров’я, психічного стану особи, віку
особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам,
встановленим Законом України “Про судову експертизу”, і внесена до
Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом є
особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і
процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з
питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її
спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).

Для забезпечення об’єктивності оцінки експерта експертизу не може
виконувати особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо:

• вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залежності від
осіб, які беруть участь у справі;

• з’ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі
сфери її спеціальних знань [2;10]

Особа, яку призначено експертом, зобов’язана з’явитися на виклик суду і
дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених запитань. Для цього
експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її
розгляді судом, просити суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

• знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета
дослідження;

• заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і
зразків; • викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її
проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не
були поставлені питання;

• бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються
предмета і об’єктів дослідження;

• ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

• користуватися іншими правами, встановленими Законом України
“Про судову експертизу”.[5;6]

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів
недостатньо або якщо він не має необхідних знань, чи потребує залучення
інших експертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без
поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, або дасть
завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.

Експертами можна призначати кількох осіб у разі проведення комісійної чи
комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як
двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених
досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок.
Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий
висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148
ЦПК). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами
різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань.
Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих
результатів і формулюванні єдиного висновку або декількох залежно
від того, чи є розбіжності між експертами. [2;56]

Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які беруть участь у
справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового
розгляду. Експертиза призначається ухвалою суду, в якій згідно зі ст.
143 ЦПК зазначаються:

• підстави та строк для проведення експертизи;

• з яких питань потрібні висновки експертів;

• ім’я експерта або найменування експертної установи, експертам якої
доручається проведення експертизи, об’єкти, які мають бути досліджені;

• перелік матеріалів (об’єкти експертного дослідження, предмети,
документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, що
стосуються предмета експертизи, а також інші матеріали, які мають
значення для її проведення, що

передаються для дослідження);

• попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий
висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на
нього обов’язків.

При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить
поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції
сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні
об’єктів та матеріалів, що підлягають направленню на експертизу, суд
вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. У разі ухилення
особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних
матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього
провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб
ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза, може визнати
факт, для з’ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у
його визнанні. Ст. 146 ЦПК уможливлює застосування заходів
процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від
проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах
про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід
на проведення експертизи.

Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке
потребує з’ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за
його клопотанням, дати відповідні роз’яснення щодо сформульованих
питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у
справі і які мають право брати участь у їх вчиненні. [3;54]

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно з огляду
на характер досліджень або якщо об’єкт досліджень неможливо доставити до
суду. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який
приєднується до справи. Суд має право за заявою осіб, які беруть участь
у справі, або з власної ініціативи запропонувати експерту дати усне
пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу судового засідання.

У висновку експерта обов’язково має бути зазначено:

• коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння
кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий
ступінь, вчене звання, посада експерта)

проводилася експертиза;

• на якій підставі була проведена експертиза;

• хто був присутній при проведенні експертизи, питання, що були
поставлені експертові;

• які матеріали використав експерт;

• докладний опис проведених досліджень;

• висновки, зроблені в результаті дослідження;

• обґрунтовані відповіді на поставлені судом запитання.

У висновку також обов’язково зазначається попередження про
відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову
без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Письмовий висновок експерта оголошується в судовому засіданні. Для
роз’яснення і доповнення висновку експерта йому можуть бути поставлені
запитання. Першою ставить питання експертові особа, за заявою якої
призначено експертизу, та її представник, потім інші особи, які беруть
участь у справі. Якщо експертизу призначено за клопотанням обох сторін,
першим ставить питання експертові позивач і його представник. Суд має
право з’ясовувати суть відповіді експерта на запитання осіб, які беруть
участь у справі, а також ставити запитання експерту після закінчення
його допиту особами, які беруть участь у справі. Викладені письмово і
підписані експертом роз’яснення і доповнення висновку приєднуються до
справи (ст. 189 ЦПК).

Висновок експерта не є обов’язковим для суду і оцінюється за загальними
правилами, згідно з якими жодний не має наперед встановленої сили. Суд
може не погодитися з висновком експерта і без призначення повторної
експертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з
висновком експерта повинна бути мотивована у судовому рішенні (ст. 60
ЦПК).

За необхідності може проводитись додаткова чи повторна експертиза.
Додаткова експертиза призначається у випадку, якщо висновок експерта
визнано неповним або неясним, а повторна — якщо визнано необгрунтованим
або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, чи його правильність
викликає сумніви.

Законодавством передбачена участь у цивільному процесі спеціаліста як
особи, що володіє спеціальними знаннями та навичками застосування
технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення
процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань
і навичок. Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі
за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги
(фотографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для
проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій і його
допомога технічного характеру не замінює висновку експерта.

Спеціаліст зобов’язаний з’явитися за викликом суду, відповідати на
поставлені судом питання, давати усні консультації та письмові
роз’яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості
доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу (ст. 54 ЦПК).

3. Інститут забезпечення доказів в цивільному процесі

Належні докази по справі не завжди знаходяться у заінтересованих осіб,
на яких покладений обов’язок із доказування певних обставин, а у їхніх
процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і
їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим
або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання
таким наслідкам ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів, тобто
вжиття судом невідкладних заходів до закріплення у визначеному
процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як
доказів при розгляді цивільних справ.

Інститут забезпечення доказів врегульований статтями 133-135 ЦПК.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою
використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане
неможливим або утрудненим. Належні докази у справі не завжди знаходяться
в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладено обов’язок по
доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників
чи інших осіб, які не є учасниками процесу. Забезпечення доказів
здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб,
які беруть участь у справі, що вони будуть втрачені або їх подання стане
неможливим. Відповідно до ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом
доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або)
огляд доказів, у тому числі за місцем їх знаходження. Судом можуть також
бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

У заяві про забезпечення доказів має бути зазначено:

• докази, які необхідно забезпечити;

• обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

• обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може
згодом стати неможливим або ускладненим;

• справа, для якої потрібні ці докази, або з якою метою потрібно їх
забезпечити.

Заява про забезпечення доказів може бути подана протягом усього періоду
розгляду справи. Також суд за заявою заінтересованої особи може
забезпечити докази до пред’явлення нею позову. У цьому випадку заявник
повинен подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення
ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви в
зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів,
зобов’язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у
зв’язку із забезпеченням доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п’яти днів (з дня
її надходження) судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не
пред’явлено, — місцевим загальним судом, у межах територіальної
підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення
доказів, з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у
справі. Присутність цих осіб не є обов’язковою [2;50].

У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо нею можна встановити,
до кого пізніше можна буде пред’явлено позов, заява про забезпечення
доказів розглядається невідкладно лише за участю заявника.

Відповідно до ст. 135 ЦПК питання про забезпечення доказів вирішується
ухвалою, яка може бути оскаржена. Оскарження ухвали про забезпечення
доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.
Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну
заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо
забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Самостійний процесуально-правовий порядок забезпечення доказів
встановлений ст. 53 Закону України «Про авторське і суміжні права».
Зазначена норма включена до змісту статті, котра має назву «способи
забезпечення позову у справах про порушення авторського права та
суміжних прав» але її аналіз свідчить про те, що нею врегульовані
питання забезпечення доказів з цих категорій справ.

Таке забезпечення можливе, якщо відповідач по справі, з порушення
авторського чи суміжних правовідносин, відмовляє у доступі до
необхідної по ній інформації чи не забезпечує її надання у прийнятий
строк, робить перешкоду у здійсненні судових процедур, або з метою
збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо
у випадку, коли будь-яке відсторонення може завдати непоправимої шкоди
особі, яка має авторське право, суміжні права, або коли є очевидний
ризик того, що доказ буде знищено, то суд або суддя одноособово мають
право за заявою, поданою заявником, застосувати тимчасові заходи до
пред’явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої
сторони (відповідача).

Тимчасові заходи забезпечення встановлені такі:

огляд приміщення, в якому як припускається, відбуваються дії, пов’язані
з порушенням авторського права , суміжних прав;

накладення арешту і вилучення всіх примірників творів ( у тому числі
комп’ютерних програм та баз даних), записаних виконань, фонограм,
відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є
контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також
матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і
відтворення;

накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть
бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення
(чи підтверджують намір вчинення порушення) авторського права, суміжних
прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю
заявника у дводенний строк з дня її подання, про що виноситься ухвала.

Ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу
підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби.[6;53]

ВИСНОВОК

В даній курсовій роботі досліджувались погляди різних учених на
інститут доказів та доказування в цивільному процесі України.

Отже, при здійсненні завдань і для досягнення цілей правосуддя з
цивільних справ допускається застосування судом норм матеріального права
для встановлення в ході судового розгляду фактичних обставин справи.
Самі фактичні обставини конкретної справи не можуть бути пізнані судом
безпосередньо, оскільки вони, як правило мали місце в минулому. Тому
виникає питання про дослідження джерел, що містять відомості про
фактичні обставини справи.

Таке дослідження спрямоване на з’ясування наявності чи відсутності
певних юридичних фактів (дії чи події, що мають юридичні наслідки), з
якими закон пов’язує виникнення, зміну і припинення прав та обов’язків
суб’єктів правовідносин. І саме це дослідження джерел, що містять
відомості про факти, і є доказуванням, а самі відомості про факти,
будь-які фактичні дані – доказами.

Докази в цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом,
яким виступають фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні
для правильного вирішення справи; процесуальною формою, в якій закладена
така інформація – засоби доказування; встановленим процесуальним
порядком одержання, дослідження й оцінки змісту і процесуальної форми
(доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — сукупність фактичних даних про обставини, що
обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні
факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова
інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі —
прямого або побічного доказу.

Забезпечення доказів — це їх процесуальна фіксація судом з метою
використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане
неможливим або утрудненим. Належні докази у справі не завжди знаходяться
в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладено обов’язок по
доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників
чи інших осіб, які не є учасниками процесу. Забезпечення доказів
здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі.

Я зрозуміла, що докази та доказування в цивільному судочинстві є
невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її
правильного вирішення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. Нормативно-правові акти

Україна Конституція (1996). Конституція України: Прийнята на п’ятій
сесії верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997.
– 80 с.

Україна. Закони. Цивільний процесуальний кодекс України: Чинне
законодавство зі змінами станом на 1 вересня 2005р.: (відповідає
офіційному текстові). – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. – 156 с.

Україна. Закони. Цивільний кодекс України: текст відповідає офіц. – К.:
Школа, 2003, – 384 с.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. Упоряд. та переднє
слово: М. І. Мельник, М. І. Хавронюк / М. І. Хавронюк Категорії злочинів
і санкції Особливої частини КК України: наукові дослідження та деякі
висновки. За ред. М. І. Мельника. – К.: А.С.К., 2001. – 304 с.

Закон України “Про судову експертизу”. Від 25 лютого 1994 р. Преса
України. – К.: 1994. – 21 с.

Закон України “Про авторське право і суміжні прва” від 11 липня 2001р.
Преса України. – К.: 2001. – 25 с.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996р. №9 “Про
застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя”

ІІ. Науково-методична література

Грінченко А.Д., Шульженко О.О., Надгоний Г.М. Практика використання в
Цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз // Вісник Верховного
Суду України. – 1997. – №3.

Громадсько-правий тижневик МВС України ”Іменем закону” №39/5477 жовтень
2005р. ст.21.

Клейнман А.Ф. Советский гражданский процес. – М., 1970. – 652 с.

Коваленко А.Г. Исследованиесредств доказивания в гражданском
судопроизводстве.- Саратов, 1989. – 234 с.

Комаров В. В. Цивільне процесуальне право України: Практика
застосування. Навчальний посібник. X.: 2003. – 208 с.

Курылев С.В. Основи теории доказивания в советском правосудии. – Минск,
1969.

М.Й. Штефан. Цивільний процес. Видання друге, перероблене та
доповнене.2001. – 694 с.

Новелізація Цивільно-процесуального законодавства // Вісник академії
правових наук України. 2003. – 2/3 – 467 – 482 с.

Онопенко В. Новели цивільного процесу // Дзеркало 2004 30 квітня №17 6
с.

Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом
на 15 січня 2004р. – Х.: ТОВ «Одіссей». 2004. – 856 с.

Цивільний процес: Навч. посіб./ А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О.
Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – за ред. Ю.В. Білоусова. – К.:
Прецедент, 2005. – 293 с.

Чорнооченко С.І. Цивільний процес України: Навчальний посібник. – Київ:
Центр навчальної літератури, 2004.- 308 с.

Юдельсон. Проблеми доказування в советском гражданском процессе. – М.,
1981.- 208с.

ЗМІСТ

ПЛАН………………………………………………………………………………2

ВСТУП……………………………………………………………………….……3

1. Поняття та види
доказів………………………………………………………..
………………..5

2.
Доказування…………………………………………………….
…………………………………….9

2.1. Розподіл обов’язків з
доказування…………………………………………………….
….9

2.2. Етапи
доказування…………………………………………………….
………………………..11

2.3. Засоби доказування………………………………………………………….18

3. Інститут забезпечення доказів в цивільному процесі……………………….32

ВИСНОВОК……………………………………………………….
…………………………………….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ
ДЖЕРЕЛ……………………………………………………..37

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020