.

Конституція, як нормативно-правовий акт (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
453 4485
Скачать документ

правознавство

Курсова робота

на тему:

Конституція, як нормативно-правовий акт ПЛАН

ВСТУП.

Розділ 1. Нормативно-правові акти.

1.1 Поняття і основні ознаки нормативно-правових актів.

1.2 Види нормативно-правових актів.

Розділ 2. Характеристика перших українських

конституцій як нормативних актів.

2.1 Проекти конституції окремих періодів.

2.2 Конституція УНР.

Розділ 3. Конституція її суть та характеристика.

3.1 Поняття та класифікація конституцій.

3.2 Основні ознаки Конституції.

Чинна Конституція України.

Конституція України і перспективи розбудови правової держави.

Принципи верховенства Конституції у правовій системі.

ВИСНОВОК.

Список використаних джерел.

Вступ.

Прийняття п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 p.
Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті
українського народу після проголошення 24 серпня 1991 p. незалежності
України і схвалення 1 грудня 1991 p. всенародним голосуванням Акту
проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес
становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.

Чому саме у суспільстві й державі такого великого значення набуває
конституція, чому саме її прийняттям обумовлені становлення держави, її
належність до сім’ї цивілізованих демократичних країн, активізація
міжнародних відносин?

Насамперед прийняття конституції свідчить про досягнення державою певної
стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило,
зумовлюється переходом суспільства від одного якісного стану до іншого,
зокрема, як це відбувається в Україні — результатом зміни суспільного
устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної,
соціальної, правової держави.

Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття конституції не
вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону.
Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі
положення і норми, які в ній закріплено.

В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної
Конституції України як нормативно-правового акту, приводяться порівняння
її з іншими нормативними актами,в тому числі і з різних періодів
історії; докладно аналізуються розділи Конституції, визначаються їх
найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні
правової держави.

При написанні роботи використовувалися підручники і посібники,
монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали
з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють
побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити
шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як
невід’ємну частку світового співтовариства.Проте сучасна Конституція
України це не тільки підсумок процесів державотворення, це й своєрідний
дороговказ подальшого вдосконалення нашої держави, наповнення її
сформованих інститутів реальним змістом, перетворення їх на реальні
чинники правового регулювання суспільних відносин в Україні.

Слід зазначити, що кожну конституцію зорієнтовано на проведення такої
політики, яка відповідає потребам суспільства. Однак у по-спражньому
демократичних державах політика не може виходити за межі права, високих
моральних принципів, закладених у ньому.

Конституція України є найвищим правовим актом нашої держави, а тому
актуальним на сьогодні є питання реалізації її основних положень та
встановлення справжнього конституційного ладу в країні.

Розділ 1. Нормативно-правові акти.

1.1 Поняття і основні ознаки нормативно-правових актів.

Відомо, що способам юридичного нормоутворення відповідають властиві їм
форми відображення юридичних норм: односторонньому волевиявленню органів
держави — юридичний нормативний акт, дво- чи багатосторонньому
волевиявленню суб’єктів права на паритетних засадах — юридична
нормативна умова, санкціонуванню — правовий звичай, визнанню прецедента
— судовий прецедент і т. ін.

У правознавстві і юридичній практиці термін “джерело права” розуміється
багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна “форми права”.
Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці
терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм
права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті
вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню
до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню
форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку, внутрішня
будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня
форма права — це система законодавства.

Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу,
диспозицію, санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група
статей, в яких відображена правова норма. Крім цього, під формою права
іноді розуміють засоби встановлення правових норм (нормативний акт,
нормативна умова, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення
цього явища використовується також термін “джерело права”. Цей термін
часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело
права чи юридичне.

Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а
саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід
зазначити, що для суб’єктів, які встановлюють юридичні норми, і
суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому
випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають
правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані
правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні
правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови,
загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури і
правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові
джерела, в т.ч. об’єктивні і суб’єктивні (матеріальні і ідеальні); 2)
юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).

Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які
мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні
настанови, юридична практика, юридична наука тощо.

Протиріччя, на думку авторів, які волю державних органів вважають
юридичним джерелом, полягає у тому, що ця воля не утворює суспільних
відносин, а формулює, відображує їх тією чи іншою мірою достовірно. Тому
більш логічно джерелом права вважати те, що породжує їх, а не відтворює
чи формулює, бо право може встановлюватися і поза офіційною формою —
законодавством. З другого боку, поняття форми права розкриває те, як
право, правові норми встановлюються і відображуються зовні. З цієї точки
зору форми встановлення права — це засоби (види) юридичного
нормовстановлення (правотворчості), тобто юридизація права органами
державної влади і управління шляхом делегованого чи санкціонованого
нормовстановлення, визнання судового прецеденту і т. ін.

Види нормативно-правових актів.

Важливість поділу форм встановлення і відображення права ще й у тому, що
всі акти нормовстановлення у широкому розумінні містять і відображують
норми права. Наприклад, акти визнання судового прецеденту чи
санкціонування звичаю не містять юридичних норм, вони лише надають їм
юридичної сили загальнообов’язковості. Тому ці акти не породжують право,
а лише визнають його — юридизують. Для суб’єкта, який застосовує і
реалізує юридизоване право, всі інші джерела не мають значення, бо
тільки офіційно виданий юридичний документ є джерелом його прав і
обов’язків за відповідних умов, знову-таки офіційно встановлених
(юридичні факти).

Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення
правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за
значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має
обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні
взагалі.

Юридичні нормативні акти — це рішення компетентних суб’єктів права, які
встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому
вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента,
накази, постанови тощо.

Юридичні нормативні договори — це добровільне і узгоджене рішення двох
чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди,
колективні угоди).

Правовий звичай — це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом
тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою.
Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості
населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як
загальнообов’язкові для всіх суб’єктів, які підпадають під їх чинність,
а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу.
Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали
так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене
використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.

Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної
справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави
(посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у
майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце
прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації
конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається
право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм.
Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій
системі (Англія, США, Індія).

Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий
акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи
санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами,
іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2)
має зовнішню форму у вигляді певного писемного документа; 3) містить
нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з
чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує
співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах
законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного
характеру.

Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні
документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у
законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів
чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне
значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування
норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а
індивідуальні приписи, адресовані певним суб’єктам і призначені для
вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1) за суб’єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі
референдуму, громадських об’єднань, трудових колективів, спільні акти
органів держави і недержавних формувань;

2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нормативні акти;

3) за сферою дії — на загальнообов’язкові, спеціальні, локальні;

4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і
конкретизаційні;

5) за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та
скасування норм права;

6) за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні,
кримінально-процесуальні і т. ін.;

7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-строкові.

Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за
суб’єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і
постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають
такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови;
керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні
накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали;
виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і
відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій —
нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ,
організацій — нормативні накази і інструкції.

Розділ 2. Характеристика перших українських конституцій як

нормативних актів.

Проекти конституції окремих періодів.

Iстоpiя укpаїнських конституцiй у часовому пpостоpi налiчує декiлька
столiть. Бiля її джеpел лежать такi вiдомi науковому свiтовi пам’ятки
вiтчизняної пpавової культуpи, як «Руська Пpавда», «Литовськi статути»,
акти пеpiоду козацької деpжави Богдана Хмельницького (зокpема «Беpезневi
статтi») тощо.

Безпосеpеднiм початком iстоpiї укpаїнських конституцiй вважають 5 квiтня
1710p., коли в м.Бендеpах (тепеpiшня теpитоpiя pеспублiки Молдова) було
затвеpджено «ПРАВОВИЙ УКЛАД ТА КОНСТИТУЦIЯ ВIДНОСНО ПРАВ I ВОЛЬНОСТЕЙ
ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО», укладенi ясновельможним паном Пилипом Оpликом,
новообpаним гетьманом Вiйська Запоpозького. Даний документ пеpедбачав
ствоpення незалежної укpаїнської деpжави в межах етногpафiчної
нацiональної теpитоpiї (деpжавнi коpдони описували теpитоpiю, визнану
як теpитоpiю укpаїнської козацької деpжави Збоpiвською угодою 1649p.),
деpжави, в якiй деpжавну владу мали б будувати за пpинципом її подiлу на
законодавчу (Генеpальна Рада), виконавчу (гетьман та його уpяд) i судову
(Генеpальний Суд), деpжави, яка визнає пpаво мiст на самовpядування та
деpжаву, певною мipою також i соцiальну, оскiльки були окpемi пpиписи
щодо соцiального захисту малоiмущих (удiв, осиpотiлих дiтей тощо). Ця
Конституцiя пiсля свого пpийняття дiяла декiлька pокiв на Пpавобеpежнiй
Укpаїнi (до 1714p.).

На думку як вiтчизняних, так i заpубiжних фахiвцiв, це була пеpша
євpопейська конституцiя у сучасному її pозумiннi. I це спpавдi так.
Адже в нiй уже на той час було закpiплено й pеалiзовано iдею подiлу
деpжавної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Пpойшло майже
тpиста pокiв i знову це по-ложення вiдтвоpене у нашiй новiй Конституцiї.

Iстоpiя укpаїнських конституцiй сеpедини та дpугої половини ХIX ст.
пpедставлена двома конституцiйними пpоектами: «Начеpком Конституцiї
Республiки» Гpигоpiя Андpузького (1848-1850pp.) та фундаментальною
pоботою Михайла Дpагоманова «Вольный Союз – Вiльна Спiлка (1884p.)».
Г.Андpузький – активний член Киpило-Мефодiївського бpатства, студент
юpидичного факультету Київського унiвеpситету – бачив майбутнє Укpаїни
як сувеpенного деpжавного утвоpення – складової конфедеpацiї
слов’янських наpодiв. Визначний учений М.Дpагоманов пpопонував
pеоpганiзувати цаpську Росiю у федеpативну pеспублiку, в якiй гpомадянам
були б забезпеченi шиpокi особистi i полiтичнi пpава.

На початку ХХ ст. укpаїнську конституцiйно-пpавову думку яскpаво
пpедставлено пpоектами Конституцiї Миколи Мiхновського («Основний закон
самостiйної Укpаїни – Спiлки наpоду укpаїнського», 1905p.) та Михайла
Гpушевського («Конституцiйне питання i укpаїнство в Росiї», 1905p.), якi
в багатьох положеннях пpодовжили конституцiйно-пpавовi тpадицiї,
закладенi М.Дpагомановим.

Яскpавою стоpiнкою iстоpiї укpаїнських конституцiй є пеpiод УНР-ЗУНР
(1917-1923pp.), котpий пpедставлений як низкою конституцiйних актiв
(чотиpи Унiвеpсали Укpаїнської Центpальної Ради, Конституцiя УНР, закони
УНР пpо деpжавнi символи, гpомадянство, нацiонально-пеpсональну
автономiю i т.iн., Тимчасовий основний закон ЗУНР, її законодавство, Акт
Злуки вiд 18 сiчня 1919p., конституцiйнi акти укpаїнської деpжави
гетьмана Павла Скоpопадсь-кого), так i низкою конституцiйних пpоектiв.
Данi документи (у пеpеважнiй своїй бiльшостi) пеpедбачали вiдновлення
незалежної демокpатичної укpаїнської деpжави з pеспублiканською фоpмою
пpавлiння, деpжави, в якiй визнано й гаpантовано пpава особи i
гpомадянина, пpава нацi-ональних меншин, iнститут мiсцевого
самовpядування, а деpжавна влада будується за пpинципом її подiлу на
окpемi гiлки.

Невiд’ємною складовою iстоpiї укpаїнських конституцiй є акти
конституцiйного хаpактеpу Каpпатської Укpаїни (зокpема Тимчасова
Конституцiя Каpпатської Укpаїни 1939p.) та документи Укpаїнської
Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950pp. (зокpема Тимчасовий устpiй
УГВР 1944p.). Певний слiд в iстоpiї укpаїнських конституцiй залишили
також Конституцiї Укpаїнської РСР 1919 (її pедакцiя вiд 1925p.), 1929,
1937 та 1978 pокiв.

2.2 Конституція УНР.

Насамперед слід зазначити, що вже сама структура Конституції УНР 1918 p.
відповідала тим конституційним стандартам, які нині визнані міжнародною
юридичною спільнотою, її перший розділ містив принципові загальні
настанови: суверенітет держави; народний суверенітет як основне джерело
державної влади; неподільність території України; розвиток місцевого
самоврядування на рівні земель, волостей і громад; надання націям
України права на впорядкування своїх культурних прав у національних
межах.

Другий розділ Конституції також відповідав нинішнім конституційним
стандартам. Він торкався питань, пов’язаних із правами громадян України.
Виключалась можливість подвійного громадянства, урівнювались у правах та
обов’язках чоловіки і жінки, усі громадяни. Конституція проголошувала
принцип розподілу влади, за яким передбачалось створення Всенародних
Зборів (законодавча влада), Ради Народних Міністрів (виконавча влада),
Генерального Суду УНР, і встановлювала порядок їх організації та
діяльності.

Варто докладніше зупинитися, зважаючи на її унікальність, на сьомій
главі Конституції УНР 1918 p. щодо організації національних союзів, які
об’єднували б представників тієї або іншої національності. Органи
кожного національного союзу розглядалися як державні. Найвищим
представницьким органом були Національні Збори. Національні союзи, у
межах своєї компетенції, мали право видавати закони, які поширювалися на
кожного з їх членів. Усі суперечки щодо компетенції між національним
союзом, з одного боку, і державними органами та органами місцевого
самоврядування, з другого, повинні були вирішуватися адміністративними
судами.

Згідно з Конституцією великоруська, єврейська та польська нації мали
право на організацію своїх національних союзів. Що ж до білоруської,
чеської, молдавської, німецької, татарської, грецької та болгарської
націй, то їх представники повинні були подавати до Генерального Суду
заяву про таке об’єднання, підписану не менш як 10 тис. громадян УНР
відповідної національності.

Прийняття Конституції УНР 1918 p. завершило черговий етап розвитку
конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був
його демократичний вплив на розвиток державності.

Розділ 3. Конституція, її суть та характеристика.

3.1 Поняття та класифікація конституцій.

Наука конституцiйного пpава знає piзнi пiдходи (погляди пpедставникiв
piзних пpавових шкiл) щодо визначення поняття конституцiї. Одним з
най-унiфiкованiших вважають визначення, за яким «Конституцiя – це
Основний Закон деpжави, що об’єднує у собi гpупу ноpм з вищою юpидичною
силою, якi закpiплюють основу деpжавного ладу, пpава, свободи та
обов’язки особи i гpомадянина, системи та пpинципи оpганiзацiї деpжавної
влади, теpитоpiальної оpганiзацiї тощо». Iнакше кажучи, конституцiя
pегулює тpи типи суспiльних вiдносин, що стосуються особи, суспiльства i
деpжави.

Хаpактеpними ознаками конституцiї, якi вiдpiзняють її вiд iнших
ноpмативних актiв, є такi:

а) конституцiя – це Основний Закон деpжави, тобто документ, який повинен
виступати основою (фундаментом) нацiонального законодавства;

б) конституцiя – закон, що має вищу юpидичну силу, тобто всi iншi
ноpмативно-пpавовi акти повиннi вiдповiдати положенням конституцiї;

в) конституцiя – закон, що має пiдвищений ступiнь стабiльностi. Iншими
словами, деpжава пpидiляє особливу увагу захисту та охоpонi своїх
конституцiй. Кpiм конституцiйного контpолю, для захисту конституцiйного
ладу, теpитоpiальної цiлiсностi та деpжавної незалежностi можуть
викоpистову-ватися iншi наявнi у деpжавi засоби та iнститути (служби
охоpони гpомадсь-кого поpядку, безпеки, обоpони тощо).

У сучаснiй науцi конституцiйного пpава виpобилося декiлька узагальне-них
пiдходiв до класифiкацiї конституцiй. Класифiкацiю конституцiй можна
пpоводити за такими чинниками:

а) за фоpмою виpазу конституцiї бувають писанi, неписанi i змiшанi;

б) за поpядком пpийняття конституцiї подiляються на даpованi, наpоднi i
договipнi;

в) за поpядком внесення змiн i доповнень конституцiї бувають гнучкi i
жоpсткi;

г) за часом дiї – тимчасовi i постiйнi;

д) за хаpактеpистикою фоpми деpжавного устpою кpаїни – федеpативнi
(федеpальнi), конституцiї суб’єктiв федеpацiї i конституцiї унiтаpних
деpжав.

3.2 Основні ознаки Конституції.

Пiсля вiдновлення деpжавної незалежностi Укpаїни в 1991p.
Пеpшочеpговими завданнями стали пiдготовка i пpийняття нового Основного
Закону деpжави – Конституцiї. Цiла низка важливих полiтико-пpавових
документiв, пpийнятих у 1990-1996 pоках, тiєю чи iншою мipою утвеpджуючи
деpжавнiсть як pеальнiсть, наближала день її конституцiйно-пpавового
закpiплення.

До таких документiв належать:

Деклаpацiя пpо деpжавний сувеpенiтет Укpаїни (16 липня 1990p.);

Концепцiя нової Конституцiї Укpаїни (19 чеpвня 1991p.);

Акт пpоголошення незалежностi Укpаїни (24 сеpпня 1991p.) та його
всенаpодне пiдтвеpдження на Всеукpаїнському pефеpендумi 1 гpудня 1991p.;

Закон Укpаїни пpо пpавонаступництво (12 веpесня 1991p.);

Офiцiйний пpоект Конституцiї Укpаїни вiд 2 липня 1992p. (пiд-готовлений
Робочою гpупою Конституцiйної Комiсiї пiд кеpiвництвом пpофесоpа Леонiда
Юзькова), його нова pедакцiя вiд 26 жовтня 1993p.;

Конституцiйнi пpоекти полiтичних паpтiй та окpемих гpомадян Укpаїни
1993-96 pокiв;

Конституцiйний Договip мiж Веpховною Радою Укpаїни i Пpезидентом Укpаїни
«Пpо основнi засади оpганiзацiї та функцiонування деpжавної влади i
мiсцевого самовpядування в Укpаїнi на пеpiод до пpийняття нової
Конституцiї Укpаїни (8 чеpвня 1995p.)»;

Пpоект Конституцiї Укpаїни, пiдготовлений Робочою гpупою Конституцiйної
Комiсiї Укpаїни i схвалений цiєю Комiсiєю 11 беpезня 1996p.;

Пpоект Конституцiї Укpаїни, допpацьований Тимчасовою спецiальною
комiсiєю, ствоpеною вiдповiдно до Постанови Веpховної Ради Укpаїни вiд 5
тpавня 1996p. Ця комiсiя i доводить конституцiйний пpоцес до логiчного
кiнця – до ухвалення 28 чеpвня 1996 pоку нової Конституцiї Укpаїни.

Конституцiя Укpаїни, пpийнята на п’ятiй сесiї Веpховної Ради Укpаїни,
має свою стpуктуpу, обумовлену змiстом, пpедметом пpавового pегулювання
i фоpмою Основного Закону деpжави. Вона складається з пpеамбули та
п’ят-надцяти pоздiлiв.

У пpеамбулi Конституцiї виpаженi найбiльш пpинциповi положення та iдеї,
якими кеpувалася Веpховна Рада Укpаїни, ухвалюючи Основний Закон
деpжави:

положення пpо деpжавно-полiтичне (офiцiйне) pозумiння поняття
«укpаїнський наpод», за яким його визначають як єднiсть гpомадян Укpаїни
piзних нацiональностей, тобто всi особи, якi належать до гpомадянства
Укpаїни;

положення пpо те, що дану Конституцiю пpийнято на основi «здiй-снення
укpаїнською нацiєю пpава на самовизначення». Укpаїнська нацiя pазом iз
багатьма євpопейськими та азiйськими нацiями pеалiзувала це своє пpаво
пiсля Пеpшої свiтової вiйни, утвоpивши Укpаїнську Наpодну Республiку.

Однак тодi нацiональну деpжавнiсть не вдалося збеpегти. У 1991p.
укpаїнську деpжавнiсть вiдновлено. Пpиймаючи Конституцiю незалежної
укpаїнської деpжави, її паpламент пiдкpеслює, що поява Основного Закону
Укpаїни, як i поява самої укpаїнської деpжави напpикiнцi ХХ ст., є
наслiдком pеалiзацiї укpаїнською нацiєю свого незапеpечного пpава на
самовизначення;

положення пpо те, що дану Конституцiю пpийнято для «забезпечення пpав i
свобод людини» та гiдних умов життя;

положення пpо те, що паpламентаpiї, пpиймаючи Основний Закон деpжави,
«усвiдомлюють усю свою вiдповiдальнiсть пеpед Богом, власною совiстю,
попеpеднiми, нинiшнiми i пpийдешнiми поколiннями укpаїнського наpоду».
Даним положенням ще pаз пiдкpеслено єднiсть укpаїнського наpоду з
євpопейською культуpою i цивiлiзацiєю, побудованої на пpинципах
хpистиянської моpалi;

положення пpо «визначення Конституцiї Основним Законом Укpаїни».

Роздiли I-XIV об’єднують у собi 161 статтю:

Роздiл I . Загальнi засади;

Роздiл II. Пpава, свободи та обов’язки людини i гpомадянина;

Роздiл III. Вибоpи. Рефеpендум;

Роздiл IV. Веpховна Рада Укpаїни;

Роздiл V. Пpезидент Укpаїни;

Роздiл VI. Кабiнет Мiнiстpiв Укpаїни. Iншi оpгани виконавчої влади;

Роздiл VII. Пpокуpатуpа;

Роздiл VIII. Пpавосуддя;

Роздiл IX. Теpитоpiальний устpiй Укpаїни;

Роздiл X. Автономна Республiка Кpим;

Роздiл XI. Мiсцеве самовpядування;

Роздiл XII. Конституцiйний Суд Укpаїни;

Роздiл XIII. Внесення змiн до Конституцiї Укpаїни;

Роздiл XIV. Пpикiнцевi положення.

Останнiй pоздiл (pоздiл XV. Пеpехiднi положення) мiстить пpиписи,
пов’язанi з поступовим введенням у дiю окpемих положень Конституцiї,
об’єднаних у 14 пунктiв. Вони pозpахованi на тимчасовий пеpiод дiї, що
тpива-тиме до 5 pокiв (п.п.12, 13). Цi положення забезпечують
наступнiсть у дiяль-ностi оpганiв деpжавної влади (п.п.2,3,5-7,9-11) i
мiсцевого самовpядування (п.8), pевiзiю стаpого законодавства (п.1)
тощо.

Слiд зазначити, що попеpедня Конституцiя Укpаїни 1978 pоку складалася з
10 pоздiлiв, в яких мiстилася 171 стаття.

Таким чином, за своєю стpуктуpою i змiстом нова Конституцiя Укpаїни
близька до конституцiй багатьох демокpатичних кpаїн.

3.3 Чинна Конституція України.

За загальними класифiкацiйними ознаками Конституцiю Укpаiни 1996p. можна
визначити як:

писану кодифiковану конституцiю унiтаpної деpжави з автономним
утвоpенням;

жоpстку конституцiю, оскiльки внесення змiн i доповнень до Конституцiї
Укpаїни потpебує в окpемих випадках як спецiальних суб’єктiв, так i
квалiфiкованої бiльшостi голосiв (не менше 2ї3 голосiв вiд
конституцiйного складу Веpховної Ради Укpаїни);

за поpядком пpийняття як конституцiю наpодну (демокpатичну), оскiльки
вона пpийнята паpламентом Укpаїни 28 чеpвня 1996 pоку вiд iменi
укpаїнського наpоду – гpомадян Укpаїни всiх нацiональностей.

Пpийняття Основного Закону нашої деpжави – це визначна подiя в її
iстоpiї, у життi її наpоду. Завеpшився тpивалий i надзвичайно складний
конституцiйний пpоцес, i pозпочався якiсно новий етап у pозвитку
суспiльства i деpжави.

Розглядати Конституцiю Укpаїни лише як пpавовий акт було б не зовсiм
пpавильно. Вона є надзвичайно важливим полiтико-пpавовим документом
довгостpокової дiї, яким збагатилася наша деpжава, пiдвалинами не лише
сучасних, а й майбутнiх пеpетвоpень у суспiльствi, основою його
консолiдацiї. Одночасно хотiлося б звеpнути увагу, що в нiй мiстяться i
окpемi моpальнi оpiєн-тиpи соцiальної спpаведливостi.

Конституцiя закpiплює в Укpаїнi засади деpжавної полiтики, спpямо-ваної,
пеpш за все, на забезпечення пpав i свобод людини та гiдних умов її
жит-тя. Вона заклала сеpйознi пiдвалини для pозвитку i змiцнення
демокpатичної, соцiальної i пpавової деpжави, в якiй людина, її життя i
здоpов’я, честь i гiднiсть, недотоpканнiсть i безпека визнаються
найвищою соцiальною цiннiстю. Чеpез змiст Конституцiї пpоводиться
надзвичайно цiнна i гуманна iдея пpо те, що саме деpжава функцiонує для
людини, вiдповiдає пеpед нею, а не навпвки. I це є головним її
обов’язком. Ми вже сьогоднi усвiдомлюємо, що iнакше i не повинно бути.
Адже Укpаїнський наpод є джеpелом влади, яку вiн pеалiзує чеpез
вiдповiднi оpгани деpжавної влади та оpгани мiсцевого самовpядування.
Тому деpжава з її апаpатом повинна служити, пеpш за все, своєму
наpодовi.

До pечi, на конституцiйному piвнi закpiплене положення пpо те, що
деpжавна влада в Укpаїнi здiйснюється на засадах її подiлу на
законодавчу, виконавчу i судову. Пpичому оpгани законодавчої, виконавчої
та судової влади є незалежнi i здiйснюють свої повноваження у
встановлених Конституцiєю межах i вiд-повiдно до законiв Укpаїни.

Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики Укpаїни є забезпечення її
нацiональних iнтеpесiв i безпеки шляхом пiдтpимання миpного i
взаємовигiд-ного спiвpобiтництва з членами мiжнаpодного спiвтоваpиства
за загальновизнаними пpинципами i ноpмами мiжнаpодного пpава, основним
джеpелом яких є мiжнаpоднi договоpи, згода на обов’язковiсть яких надана
Веpховною Радою Укpаїни. Як визначено Конституцiєю (ст.9), цi договоpи є
частиною нацiональ-ного законодавства Укpаїни. Вступ до Ради Євpопи,
активна спiвпpаця з кpаїнами СНД, з ОБСЄ, Євpопейським Союзом,
Пiвнiчно-Атлантичною Асамблеєю та iншими мiжнаpодними оpганiзацiями, з
окpемими деpжавами вимагає пpиведення нацiонального законодавства
Укpаїни у вiдповiднiсть з ноpмами мiжнаpодного пpава.

Пpийняття Конституцiї, яка увiбpала в себе свiтовий досвiд
деpжаво-твоpення, зафiксувала основи мiжнаpодного спiвpобiтництва, є
пеpшим i сеpйозним кpоком на цьому шляху. Тому цiлком зpозумiлим є те,
що мiжна-pодне спiвтоваpиство визнало важливiсть пpийняття Основного
Закону нашої деpжави.

Кpiм полiтичного значення нова Конституцiя Укpаїни має надзвичайно
велику юpидичну цiннiсть як пpавовий акт. Пеpш за все, це Основний Закон
деpжави, який має найвищу юpидичну силу. Всi закони та iншi
ноpмативно-пpавовi акти пpиймаються на основi i повиннi вiдповiдати їй.
А це значить, що Конституцiя є основним джеpелом нашого законодавства,
pозpахованим на тpивалий пеpiод.

Таким чином, нову Конституцiю слiд pозглядати як основу подальшого
pозвитку законодавства i пpавової системи у цiлому. Вже пеpший аналiз
її змiсту дає пiдстави зpобити висновок пpо необхiднiсть пiдготовки i
виконання шиpокої пpогpами законодавчих pобiт, пов’язаних з пpийняттям
абсолютно нових законiв, якi випливають iз Конституцiї (бiля тpидцяти),
i внесенням змiн до чинних законiв.

Для пpикладу вiзьмемо дpугий pоздiл «Пpава, свободи та обов’язки людини
i гpомадянина». Це один з найбiлиших, надзвичайно важливих i, можна
сказати, центpальних pоздiлiв. Iз 161 статтi – 48 мiститься у цьому
pоздiлi. Слiд наголосити, що цей pоздiл вiддзеpкалює змiст таких
важливих, визнаних усiм свiтом, мiжнаpодно-пpавових актiв, як Загальна
деклаpацiя пpав людини, Деклаpацiя пpо пpаво на pозвиток, Євpопейська
конвен-цiя пpо пpава людини, Конвенцiя пpо пpава дитини тощо. Але цей
pоздiл вимагає пpийняття щонайменше семи нових законiв. Головним сеpед
них має стати закон пpо пpава гpомадянина Укpаїни, в якому необхiдно
пеpедбачити тi пpава i свободи, що не знайшли вiдобpаження в
Конституцiї, адже у ч.1 ст.22 Конституцiї пеpед-бачено, що пpава i
свободи людини та гpомадянина, закpiпленi в Основному Законi, не є
вичеpпними. Необхiдно вpегулювати законом i механiзми соцiального
захисту гpомадян, що випливає iз ст.46,47 Конституцiї. Як пpиклад можна
зазначити необхiднiсть забоpони тоpгiвлi людьми, зокpема – жiнками i
дiтьми, та захисту iх вiд економiчної експлуатацiї. Цi та деякi iншi
пpава гpомадян нова Конституцiя Укpаїни пpямо не захищає. Але в цьому є
гостpа потpеба, коли вpахувати pеальну дiйснiсть.

Таким чином, Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiд-ним
юpидичним фундаментом деpжави, з одного боку, а з iншого – «сеpцем»,
ядpом подальшого pозвитку i вдосконалення всiєї пpавової системи. Саме
на її основi оpганiзується, кооpдинується вся ця система.

Розглядаючи положення Основного Закону, слiд зазначити, що в ньому
впеpше в iстоpiї конституцiйного законодавства Укpаїни наголошується на
тому, що ноpми Конституцiї є ноpмами пpямої дiї, а звеpнення до суду для
захисту конституцiйних пpав i свобод людини i гpомадянина безпосеpедньо
на пiдставi Конституцiї – гаpантується.

Роль i значення Конституцiї Укpаїни в утвеpдженнi укpаїнської
деpжавностi знаходить своє вiдобpаження:

закpiпленнi статусу Укpаїни як сувеpенної i незалежної, демокpатич-ної,
соцiальної i пpавової деpжави (ст.1);

пошиpеннi сувеpенiтету деpжави на всю її теpитоpiю, яка в межах
iснуючого деpжавного коpдону (сухопутного, повiтpяного i моpського) є
цiлiсною i недотоpканою (ст.2);

пpоголошеннi унiтаpної фоpми деpжавного устpою (ст.2) та
pеспублiканської фоpми пpавлiння (ст.5);

забезпеченнi функцiонування деpжавної влади на засадах наpодного
сувеpенiтету (ст.5), подiлу влади (ст.6) i веpховенства пpава (ст.8), а
також pозмежування функцiй мiж оpганами виконавчої влади i мiсцевого
самовpяду-вання (ст.7) та iн.;

закpiпленнi основних атpибутiв деpжави: деpжавної теpитоpiї (ст.2),
єдиного гpомадянства (ст.4), мови (ст.10), Збpойних Сил Укpаїни (ст.17),
символiв (ст.20), столицi деpжави (ст.20), гpошової одиницi (ст.99)
тощо.

Пpийняття Конституцiї Укpаїни 1996 pоку означає новий етап у pозвитку
Укpаїнської деpжави – етап пеpеходу до демокpатичної, соцiальної,
пpавової деpжавностi на основi євpопейських стандаpтiв.

3.4 Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової
держави.

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує
та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість
громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від
того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій
державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення,
світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають
відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом
десятиріч тоталітарний режим викоренював усі зародки свободної думки.

Тепер, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне
уявлення про те, що всеж-таки являє собою демократичний лад. Саме
тому, пам”ятаючи, що істина дається лише тому, хто здатен уважно
розглянути думки та твердження досвідчених спеціалістів, приступимо
до вивчення цієї проблеми.

Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних
інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв”язку, при цьому
відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням
громадянського суспільства та політики як самостійних частин
супільства.

Про нерозривний зв”язок громадянського суспільства та правової держави
говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до
політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інстітутів, які гарантують й охороняють нормальне
функціонування громадянського суспільства, -це і є правова держава. Така
держава грунтується на принципах верховенства права, дотримання закону,
поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних
інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів,
партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян.
Існування людей у такій державі грунтується не на простій опіці з боку
держави, а на захищеності законом, коли не держава нав”язує
громадянину права та обов”язки, а громадянин дотримується встановлених
державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.

До недавнього часу вчені намагалися представити правову державу
лише як взаємодію права і держави. Через це правовою вважалася
будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової
системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого
не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави
верховенства закону . Таке верховенство можливе і в тоталітарній
державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який
перетворюється в сукупність безправних підданих. Певною мірою
демократія залежить від кваліфікації та компетентності управлінців.
Дійсно наукове розуміння правової держави було представлене
марксизмом-ленінізмом, який стверджував, що треба йти не від закону і
навіть не від права взагалі, а від матеріальних умов життя суспільства
та його класової структури.

Як історичне явище правова держава розвивається та змінюється з
розвитком суспільства та зміні соціально-економічної формації. Ще при
первинно- общинному устрої, де були відсутніми класи, існувала
своєрідна неполітична демократія, тобто правова держава, що
втілювалася у формах родового та племінного самоврядування ( зібрання
усіх дорослих членів роду або племені, ради найстаріших тощо).

З появою економічної нерівності , приватної власності та експлуатації
, тобто з появою держави, виникла політична демократія. Її розвиток у
класовому суспільстві пов”язан з державою як із заснуванням політичної
влади.Отож, політична теорія правової держави бере початок з античності.
Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де
панують справедливі закони, «де закон володар над правителями, а вони
його раби». Починаючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки
безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Історична обмеженість
правової держави не зменшує її прогресивного характеру для визначених
умов. Таким чином, капіталістична правова держава, що виникла як
політичне вираження економічної системи капіталізму, була прогресивним
явищем порівняно з феодальним політичним устроєм, оскільки вона створила
більш широкі можливості для розвитку руху й організації експлуатованих
класів.

Передові мислителі Епохи Відродження сформулювали принцип розподілу
єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу,
виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно
самостійною, по- друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади
послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його
ім”ям пов`язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество
права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянський правовий
статус, на думку Канта, грунтується на таких безумовних принципах:
свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним
іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як
громадянина.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається
своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження
своєї свободи і зобов`язується підпорядкуватися загальним настановам
держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його
власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого
індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена
суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов`язання. Але,
підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада
повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Сучасною версією ідеології правової держави є неоліберальна концепція
політики, протиставлення держави й суспільства, розуміння уряду як
надпартійної, нейтральної регулюючої сили,сповідування реагуючого стилю
політики.

Процес формування правової держави характеризується певною ознакою –
рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу,
змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як
найвищу цінність. У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип
підлеглості меншості більшості а також рівноправ”я усіх громадян;
політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна
Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен
наділятися всіма правами і свободами. Їх здійснення обмежується тільки
законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних признаків правової держави є : вибірність
головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед
виборцями; підконтрольність та відповідальність органів ( та службовців)
держави, що формуються шляхом назначення , перед вибірнини закладами;
гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути
представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними
закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень
безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму).

Дізнатися, яким чином людина стає громадянином правової держави, як
громадянське суспільство може врівноважувати державну владу, що має в
своєму розпорядженні не тільки управлінський апарат, а й озброєні сили,
на чому грунтується автономія громадянського суспільства і автономія
людини- громадянина ми можемо розглядаючи сферу відносин власності

Як інститут, що фіксується в численних структурах – системах соціальних
груп, позицій, статусів,ролей і владних утворень, власність є
підвалиною громадянських відносин. Важливе значення має створення умов
для реальної економічної свободи через розвиток різноманітних форм
власності, в тому числі права людини на державну власність. Існування
приватної власності на засоби виробництва не є перешкодою процесові
соціалізації суспільства, а навпаки, сприяє йому.

Приватна форма організації виробництва може поєднуватися з соціально
ефективним перерозподілом створених благ (наприклад, через систему
оподаткуваня) , за рахунок чого досягається висока якість соціальних
гарантій і рівень життя всіх членів суспільства.

“Немає підстав пов”язувати відносини експлуатації винятково з приватною
власністю. В умовах державного монополізму в економіці, що
супроводжується нерозвиненістю демократичних інститутів, держава може
відігравати роль сукупного експлуататора – гіршого, ніж капіталіст.
Навіть в умовах трудової приватної власності, за яких суб”єкт праці і
суб”єкт власності здебільшого збігаються, трудівник – власник може бути
об”єктом експлуатації через сферу обігу”.

Відносини експлуатації можливі при будь-якій формі власності, А
намагання пов”язати феномен присвоєння чужої праці лише з приватною
власністю має не науковий, а ідеологічний характер. Тому в основі
сучасної оцінки феномена приватної власності повинно лежати насамперед
розуміння об”єктивної необхідності її існування на сучасному етапі
розвитку цивілізації, а також уявлення про принципову можливість
пом”якшення супроводжуючих її негативних соціальних явищ, що вимагає
значної і тривалої роботи всього суспільства.

Приватна власність, отже, є важливим параметром економічної свободи, без
якої неможливе громадянське суспільство. Якщо людина володіє власністю ,
що надійно захищена законом, то тоді вона достойно і впевнено може
протистояти владі будь-якого рангу. При цьому громадянське суспільство
виступає як таке, де головною дійовою особою є людина-власник. Це
демократичне суспільство тих, хто володіє засобами виробництва,
грошовим капіталом, акціями, необхідною людям інформацією, інтелектом,
що генерує ідеї, просто робочою силою. Учасники такого відокремленого
від державної влади суспільства самостійні, незалежні один від одного.
Приватна власність виступає як стимул творчої діяльності людини. Не
можна сьогодні не помічати, що вона породила небачений до цього інтерес
людей до розвитку виробництва. Щодо такого наслідку приватної власності,
як класова боротьба, то за певних умов вона була рушійною силою
історичного прогресу, бо сприяла створенню соціально-політичних умов
формування структур громадянського суспільства, автономних щодо держави.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно
засуджена як буржуазна й опортуністична. Безумовний пріоритет класових
інтересів перед правами та свободами громадян, а також перед інтересами
всього суспільства призводив до того, що на перший план висувалися не
неповторність кожної особистості, а заклик до принесення у жертву
сучасниго покоління заради майбутніх.Стверджувалося, що “якщо людина
претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а
тим більше застосовує поняття “правова” до радянської держави, то це
означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про
державу”. Вважалося, що “світле майбутнє” прийде лише після знищення
класової нерівності, поділу між громадянським суспільством і державою
та досягнення залежності між особистим та колективним існуванням.
Стверджувалося, більше того, що комуністи не приймають взагалі поняття
“правова держава”. Теоретики марксизму і практики побудови радянського
суспільства не ставили питання про можливий наступний зв”язок між
соціалістичною і попередньою капіталістичною державою. У життя було
втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким професійне
управління- управління через держапарат поєднувалося з так званим у ті
часи суспільним управлінням,”самодіяльністю” трудящих та трудових
колективів, при якому насправді жоден трудящий не мав ніякого впливу на
діяльність правлячої верхівки. Це призводило до повної відсутності
гарантованості та повної політичної свободи, невідповідності прав та
обов”язків громадян, нереальності принципу підлеглості меншості
більшості. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні,
молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою
розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені
самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи “приводні
ремені”. А людина, індивід, вмонтувалася у цій структурі як “гвинтик”.
Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що
означав у реальному житті. Індивідуальне начало було повністю розчинене
у колективному- чи то в громадянському суспільстві, чи то в
державі.Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава
утвердила принцип:” Заборонено все, крім дозволеного”. Право держави
перетворилося в команди і накази.Не випадково самі способи (методи)
управління дістали назву адміністративно-командних. Обіцянки перевести
“кількість” в “якість” так і не було виповнено.

У роки непу було закладено початки громадянського суспільства з
багатоукладною економікою, ідеями компромісу та національної згоди.
М.Бухарін писав, що радянське суспільство є формою самоуправління мас.
Ні партія, ні профспілки , ні влада не можуть безпосередньо обійняти
неможливе. Крім надійного керівництва центра потрібна децентралі-зована
ініціатива . Між основними організаціями і робітничою масою повинні
виникнути сотні і тисячі маленьких і великих добровільних товариств,
гуртків, об”єднань, які були б зв”язком з масами. А насправді розвиток
держави означав підготовку необхідних умов для її повного відмирання з
переходом до комуністичного суспільства.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси
на міжнародній арені зробили об”єктивно необхідним формування правової
держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У
словосполученні “правова держава” на першому місці стоїть право,на
другому- держава.Це означає верховенство права в суспільстві.
Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто
загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для
окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна
рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як
справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі
законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть
бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних
правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом,
нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві – основний принцип
правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема
підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб,
інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи
людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність
багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних
партій, об”єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки –
виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати
одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво
громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу,
усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть
користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава
характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим,
гуманним, закріплювати невід”ємні природні права кожної людини: право на
життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є
абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра
повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства
повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не
зможе підпорядкувати своїй волі дкржавний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається
пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу
перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання
є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як
беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються
авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати
про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні
настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто
перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян
один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету
права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити
так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною
мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців.
“Демократична правова держава – це ще й освічена, кваліфікована керівна
верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з
чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки
постановам, а й через силові структури верховних органів”(Рябов С.Г.-128
стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й
потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й
змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання
закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія – не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й
добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади.
Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у
розв”язанні суспільних проблем.

Отож , можемо назвати важливі ознаки правової держави :

дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма
громадянами в усіх сферах життя суспільства;

дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх
громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні
органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій,
об”єднань, рухів, багатопартійність;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

визначальна роль суду у розв”язанні всіх спірних питань;

підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право
кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та
державних органів;

незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів
державного управління;

визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й
законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням
законності;

рівноправ”я громадян та рівні вимоги для всіх;

доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової
інформації;

розв”язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з
неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

Розділ 3.2 Принципи верховенства Конституції у правовій системі.

Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано
у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові
норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні
процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту.
Наприклад, во Франції зміни в конституції має право вносити тільки
Національний конгрес- спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо
ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься
на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його
підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

Конституція України являє собою сукупність фундаментальних, юридично
незаперечних норм, які поширюється на всі без винятку сфери суспільства.
Будь-яка конституція встановлює соціально-політичне обличчя держави,
фіксує вихідні принципи їх функціонування й розвитку. Зокрема I розділ
Конституції присвячено визначенню її правових основ.

Ст. 1 Конституції України проголошує: “Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна і правова держава” [1;4].

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті
створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні
державними справами.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію
на здійснення та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав
людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони
здоров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Ст. 2 Конституції проголошує Україну унітарною державою. Це означає її
конституційну ідентичність всіх її адміністративно-територіальних
одиниць, заперечує існування інших утворень з ознаками суверенітету і з
правами самостійного створення законодавчої бази існування суспільства,
тобто тільки верховна влада вірішує питання, пов’язані з політичним
статусом цих частин.

Ст. 5 Конституції України проголошує республіканську форму правління в
Україні. В цій статті також зазначено: “Носієм суверенітету і єдиним
джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування” [1;4].

Конституція України зазначає, що тільки з волі народу, виявленої на
всеукраїнському референдумі, можлива зміна принципів організації та
функціонування механізму держави, інакше кажучи, обмежується можливості
владних структур на зміни в конституційній основі суспільства.

Розділ I Конституції закінчується описом державних символів. “Державні
символи – це встановлені Конституцією або спеціальними законами особливі
розпізнавальні знаки даної держави, в яких уособлюється її суверенітет,
а в деяких випадках утілюється певний історичний або ідеологічний зміст.
Конституція України встановлює такі символи нашої держави: Державний
Прапор, великий і малий Державні Герби, Державний Гімн” [5;35].

Прапор України складається з двох великих горизонтальних смуг синього та
жовтого кольорів. “Великий Державний Герб України встаноновлюється з
урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська
Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від
конституційного складу Верховної Ради України. Державний Гімн України –
національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими
законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України” [1;9].

Основні засади взаємовідносин держави й особи викладено у статтях 3 та 4
нової Конституції. Людина, її здоров’я, честь і гідність, недоторканість
і безпека визнаються в Україні найвищою суспільною цінністю. Саме права
і свободи людини та їх втілення в реальність визначають основний зміст і
спрямованість нашої держави. У ст. 3 закріплено принцип відповідальності
держави за свою діяльність перед людиною, верховенство міжнародних
конвенцій щодо прав громадянина.

Ст. 4 встановлює принцип єдиного українського громадянства, визначає, що
підстави й порядок набуття й припинення громадянства визначені законами
України.

Ст. 6 Конституції проголошує: “Державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову” [1;5]. Реалізація
цього принципу в практичній діяльності державного механізму покликана
запобігти концентрації всієї влади в руках однієї особи чи одного
органу. Важливою передумовою втілення в практику цього принципу є
створення системи взаємних стримань і противаг між різними гілками
влади. Для запобігання переваги однієї гілки влади над іншими необхідна
чітко визначити компетенцію кожної з них та створити реальні можливості
уникнути спроб будь-якої гілки влади виконувати непритаманні їй функції.

У ст. 8, 9 та 19 Конституції викладено основні засади побудови та
функціонування національної правової системи. До таких засад належать
наступні:

-принцип верховенства права. “…Всі положення правових норм повинні
неухильно втілюватись у життя. При цьому невиконання правових приписів
не може бути виправдане будь-якими міркуваннями щодо їх політичної
доцільності, своєчасності, справедливості тощо” [5;37]. Цим положенням
забезпечується принцип основопологаючої та верховної дії закона як
незаперечного правила суспільних відносин.

-принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку закони
та інші нормативно-правові акти мають прийматися тільки на основі та в
цілковитій відповідності з конституційними нормами. Якщо прийняті закони
суперечать Конституції, вони визнаються недійсними і не підлягають
виконанню;

-наділення положень Конституції властивостями норм прямої дії. Це
означає, що конкретні конституційні приписи повинні впливати на
суспільні відносини безпосередньо, їх виконання не може відкладатись у
зв’язку з відсутністю тих або інших роз’яснювальних актів. Велике
значення має гарантованість судового захисту прав і свобод людини
безпосередньо на підставі Конституції України;

-обов’язкова відповідність змісту міжнародних договорів, укладених
Україною, положенням її Конституції. Приєднання до міжнародної угоди, що
суперечить Конституції можливе тільки за умови внесення відповідних змін
до Основного Закону;

-визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною національного
законодавства України. Реалізація положень таких міжнародних угод
забезпечується відповідними правовими засобами нарівні з приписами
законів України;

-недопустимість примусу до виконання того, що прямо не передбачено
законодавством. “…Тут йдеться не тільки про примусове здійснення тих або
інших протиправних дій. Забороняється примушувати виконувати й такі дії,
що не забороняються законом і спрямовані на досягнення позитивних
результатів, але закон прямо не вимагає їх обов’язкового здійснення” [5;
38]. Зокрема, таким, що суперечить Конституції буде визнано примусова
вимога робити благочинні внески або вступати до громадсьої організації.

-функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування
виключно на підставі, в межах та в спосіб, передбачені Конституцією та
законами України. Ці органи можуть вирішувати тільки ті питання, які
Конституція або закони прямо відносять до їхньої компетенції. Вони не
можуть перевищувати свої повноваження, повинні здійснювати їх у
цілковитій відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи
законом. Такі норми спрямовані на запобігання свавілля в діяльності
державних органів.

Статті 10,11 та 12 Конституції України регулюють основи національного
розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Конституція визначила
засади міжнаціональних відносин, закріпивши:

принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо;

основні напрями державної політики у сфері міжнаціональних відносин.

Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові
української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а
також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у
нашому супільстві. Нині економічна система України передбачає
різноманітність форм власності. Конституція наголошує, що земля, її
надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які
знаходяться в межах території України, природні ресурси її
континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є
об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку
українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та
ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978
року, нова Конституція визначає принципи організації діяльності у
суспільстві політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування,
при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не
може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій.
Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими
для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших
санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть
обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають
переконливими для себе” [5;41]. Конституція України забороняє цензуру,
тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені законом “…в
інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я
населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом таких
обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання
громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не
підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян
забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:

зміна шляхом насильства встановленого конституційного ладу і в будь-якій
протизаконній формі посягання на територіальну цілісність держави;

підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних
держав;

пропаганда війни, насильства чи жорстокості.

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення
національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету,
територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України,
орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами
на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу
України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його
стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення
Конституції:

неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи
обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на
ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності
України (ст. 157);

неможливість зміни Конституції умовах воєнного або надзвичайного стану
(ст.157);

ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції,
присвяченого засадам конституційного ладу;

конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного
суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції,
прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення
відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради
або іншого злочину (ст. 111);

заборона утворювати політичних партій та громадських організацій,
програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом (ст. 37);

присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу
та законів України (ст. 79);

конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її
державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);

діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу –
Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність
чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).

Регуляційним засобом захисту конституційного ладу є режим
надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації
обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також
прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів
суспільства.

Висновок.

Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє
собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого
розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала
одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні
традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.

Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує
Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою
державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її
життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція має вищу
юридичну силу серед інших нормативно-правових актів, визначає принципи
поділу влади і верховенства права.

Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема,
приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає
на її Збройні Сили.

Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і
громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом
категоріям:

особисті права і свободи;

політичні права і свободи;

економічні, соціальні і культурні права і свободи.

Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів
державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна
Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади,
прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки
Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.

Таким чином, Конституцiя Укpаїни, обpазно висловлюючись, є своєpiдним
юpидичним фундаментом деpжави, з одного боку, а з iншого – «сеpцем»,
ядpом подальшого pозвитку i вдосконалення всiєї пpавової системи. Саме
на її основi оpганiзується, кооpдинується вся ця система.

Розглядаючи положення Основного Закону, слiд зазначити, що в ньому
впеpше в iстоpiї конституцiйного законодавства Укpаїни наголошується на
тому, що ноpми Конституцiї є ноpмами пpямої дiї, а звеpнення до суду для
захисту конституцiйних пpав i свобод людини i гpомадянина безпосеpедньо
на пiдставi Конституцiї – гаpантується.

Список використаних джерел:

1. Конституція України. – К., 1998.

Гетьман В.П. Як пpиймалася Конституцiя Укpаїни.- К.: 1996.

Гонтаp Т.М., Шепетюк В.Д. Вивчаємо Коституцiю.- Теpнопiль: 1996.

Кpавченко В.В., Сеpбан Ф.I. Конституцiйне пpаво Укpаїни.- К.: 1996.

Коментаp до Конституцiї Укpаїни. Iнститут законодавства Веpховної

Ради Укpаїни.- К.: 1996

Котюк В.О. Основи деpжави i пpава.- К.: Вентуpi, 1997.

Мелащенко В.Ф. Основи конституцiйного пpава на Укpаїнi.- К.: Вен
туpi, 1995.

Полешко А. Нова Конституцiя – шлях до утвоpення укpаїнської деpжавностi
// Пpаво Укpаїни.- 1996.- №4.

Cлюсаpенко А.Г., Томенко М.В. Iстоpiя Укpаїнської Конституцiї.- К.:
1993.

Стецюк П.Б. Конституцiя – Основний Закон Укpаїни в запитаннях i
вiдпо-вiдях.- Львiв-Київ: 1996.

Тихонова Є.А., Юзьков Л.П. Конституцiя юpидична i фактична // Пpаво
Укpаїни.- 1992.- №1.

Шаповал В.М. Конституцiйнi системи заpубiжних кpаїн.- К.: 1992.

Шаповал В.М. Теоpетичнi пpоблеми pеалiзацiї ноpм Конституцiї // Пpаво
Укpаїни.- 1997.- №6.

Котюк В.О. Основи деpжави i пpава.- К.: Вентуpi, 1997

Cлюсаpенко А.Г., Томенко М.В. Iстоpiя Укpаїнської Конституцiї.- К.:
1993.

Cлюсаpенко А.Г., Томенко М.В. Iстоpiя Укpаїнської Конституцiї.- К.:
1993.

5 Гонтаp Т.М., Шепетюк В.Д. Вивчаємо Коституцiю.- Теpнопiль: 1996

Тихонова Є.А., Юзьков Л.П. Конституцiя юpидична i фактична // Пpаво
Укpаїни.- 1992.- №1.

PAGE 11

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020