.

Особливості кримінального процесу Англії та США (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
303 8820
Скачать документ

правознавство

Курсова робота

на тему:

Особливості кримінального процесу Англії та США

ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1: Загальна характеристика англосаксонської системи
права……..4

РОЗДІЛ 2: Особливості кримінального процесу
Англії………………………………7

Доказове
право………………………………………………………….
…………………………7

Порушення кримінального переслідування і розслідування кримінальних
справ………………………………………………………….
……………………………………….10

Розгляд кримінальних справ в судах першої
інстанції…………………………11

Оскарження судових
рішень…………………………………………………………
……..17

РОЗДІЛ 3: Кримінальний процес
США………………………………………………………21

Докази і
доказування…………………………………………………….
……………………..21

Розслідування кримінальних
справ………………………………………………………22

Судовий розгляд кримінальних
справ…………………………………………………..24

Оскарження судового
рішення………………………………………………………..
……27

Висновок……………………………………………………….
………………………………………………….32

Використана
література……………………………………………………..
………………………..33

Вступ

До англо-саксонської системи права відносяться правові системи багатьох
країн. Серед них Об’єднане королівство Великобританії і Північної
Ірландії, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, тобто в основному це
великі колонії Англії.

Щодо Англії, то тут дотепер немає свого кримінально-процесуального
кодексу, діють правові інститути, які виникли ще декілька століть тому,
а саме судочинство грунтується на більше ніж 300 законодавчих актах і
численних судових прецедентах, які нерідко характеризуються архаїчністю.
Наприклад, у сучасному процесі нерідко юристи Англії використовують
“Велику хартію вільностей” 1215 року для обґрунтування права кожної
людини бути судимою собі рівними.

Кримінально-процесуальне право складається з загального (неписаного)
права — права, заснованого на прецедентах, і статутного права — правових
норм, викладених в окремих парламентських актах. Прецедентами вважаються
справи, які приймаються за зразок при вирішенні відповідних
правовідносин. Головним чином прецедентами виступають рішення
Апеляційного суду і Палати лордів, офіційне опублікування яких почалось
з 1865 року. Кримінальне судочинство здійснюється за участю мирових
суддів і присяжних Суду Корони.

У XX столітті були прийняті закони про докази, обвинувальні акти, суди
присяжних, юридичну допомогу, мирових судців, про магістратські суди,
про кримінальне правосуддя. Але кодифікованого кодексу так і не
створено.

Особливістю кримінально-процесуального права США залишається також його
недостатня кодифікованість і наявність значної кількості норм так
званого прецедентного права.

Карний процес США досить непослідовний. З одного боку, законодавчо
декларуються багато слушних загальнолюдських цінностей: свобода,
власність, «мій будинок — моя фортеця» тощо. Приміром, як не
захоплюватися американським «прайвесі», тобто «правом бути залишеним у
покої», правом на особисте (приватне) життя та на його захист. Суть його
полягає в пріоритетному захисті саме недоторканності особистого життя:
інтимних стосунків, сфера особистих стосунків, недоторканність
приватного листування і щоденників, свободу думок і самовираження. З
іншого боку, в галузевих інститутах кримінального процесу методично
руйнуються найнеобхідніші гарантії прав і свобод.

Але США – це країна не тільки широкої демократії, але і великої
злочинності За даними дослідників, у США мають місце: кожні 26 хвилин —
одне зґвалтування, кожні 5 хвилин — грабіж, кожну хвилину — угон
автомобіля, кожні 28 секунд — крадіжка. Злочини проти життя людини
набули небувалого розмаху (в 1967 році, наприклад, було вчинено 12 230
вбивств). До цього тисячоліття починаючи з 1865 року на кожного третього
президента США мав місце замах, а кожен п’ятий загинув внаслідок
злочину. В якійсь мірі згадані вище обставини обумовили створення
численних поліцейських органів та надання їм великих повноважень. У
Вашингтоні до 10 поліцейських на тисячу жителів. Серед поліцейських
органів 40 тисяч організацій зі штатами понад 4000 тисяч осіб.

РОЗДІЛ 1: Загальна характеристика англосаксонської системи права.

Англійське право, порівняно з правом країн романо-германської правової
сім’ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне,
загальносоціальне і юридичне. Воно навіть не диференціюється на цивільне
і адміністративне, кримінальне і торгове, але воно класифікується на
загальне право і право справедливості.

Цими корінними відмінностями зумовлені й інші. Так, у англійському праві
не існує галузевих інститутів як сукупності однотипових норм права. А
норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення по
конкретній справі. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш
загальною і абстрактною порівняно з нормами права, до яких звикли ми. У
цих норм не може бути поділу їх на імперативні та диспозитивні, норми
законів і підзаконних актів тощо. Така структура права зумовлює те, що
воно не може бути кодифікованим. Наведені особливості англійського права
пояснюються його історією. Воно створювалось судовою і адміністративною
практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і
нераціоналізоване.

Як уже наголошувалось, англійське право диференціюється на загальне і
право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому
що і англійські юристи поділяються на юристів загального права і юристів
права справедливості. При цьому право справедливості — це сукупність
норм, які створювались судом канцлера для того, щоб доповнювати, а
деколи і змінювати систему загального права, якщо вона відставала від
життя. Канцлер ніколи не вступав у конфлікт з нормами загального права,
навпаки, він зобов’язаний був виявляти шану до норм цього права і
діяльності королівських судів. Але останні були пов’язані дуже вузькою
компетенцією і суворою процедурою, а тому не завжди встигали за плином
часу. Це і зумовило необхідність створення спеціальної юрисдикції, що
грунтувалася на королівській прерогативі, спрямованій на пом’якшення і
доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог
моралі і совісті.

На сучасному етапі розвитку англійського права для того, щоб визначити,
до якого права належить справа, слід зрозуміти, до якої галузі
законодавства вона належить. Загальне право включає питання
кримінального, договірного, цивільно-деліктного права, а юристи
вирішують питання про нерухомість, довірчу власність, торгівлю,
спадкування тощо.

Історично так склалося, що в Англії головним для юриста було вміти
порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, яка
дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо ж процес починався,
можна було покластися на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Тому
згодом процесуальне право стає домінуючим. Щоправда, нині англійська
судова процедура дещо уніфікована, а матеріальне право досягло рівня
матеріального права романо-германських правових сімей. Це сприяло їх
зближенню, але англійський юрист і до сьогодні здебільшого виховується
правом юридичної практики, вважаючи її головним правом. А тому головну
увагу звертає не на норми і принципи, а на процедуру, яка є засобом їх
здійснення.[6, с.54-56]

Зазначені особливості структури англійського права обумовили й
специфічність норми цього права. Норми англійського права — це
положення, які беруться із особливої частини рішень, що виносяться
вищими судовими інстанціями. Відтак, англійська норма права тісно
пов’язана з обставинами конкретної справи і застосовується для вирішення
справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не
можна зробити загальною, тому що це перетворить англійське право в
доктринальне, тобто романо-германське право, що суперечитиме англійській
правовій традиції та стилю правового мислення.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судова практика,
її вивчення передбачає знання основних принципів англійського
судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (воно здійснюється
вищими судами) і нижче правосуддя, яке здійснюється великою кількістю
нижчих судів.

Другим джерелом англійського права визнаються закони підзаконні
нормативні акти. Як відомо, конституції в Англії немає, але є деяка
сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права
та обов’язки підданих.

Англійська класична теорія вбачає у законі другорядне джерело права, що
здатне тільки доповнювати і вносити низку поправок до норм права, що
створені судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а
лише рішення, що конкретизують принципи, які відпрацьовані судовою
практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже знані і
заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам
судової практики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення
другорядне. Нині звичай має дуже обмежене використання.

Розвиток і функціонування права США. Так історично склалося, що спочатку
у більшості, а починаючи з 1607 р. у всіх англійських колоніях США було
запроваджено загальне право і разом з ним — англійські закони, що були
видані до колонізації Америки і вносили доповнення та зміни у загальне
право. Щоправда, з самого початку загальне право застосовувалось лише
тією мірою, якою його норми відповідали умовам життя колоній. Це
фактично означало, що до проголошення незалежності у 1776 р. класичне
англійське загальне право із своєю феодально-архаїчною процедурою
здебільшого було непридатне для регулювання суспільних відносин, що
складалися серед колоністів США.

Але з виданням Декларації незалежності США від 4 липня 1776 р. і
Конституції США від 17 вересня 1787 р. стає вкрай необхідною діяльність
щодо розвитку і формування своєї правової системи. А тому в США
загострюється боротьба між прихильниками загального права і
послідовниками кодифікації, яка розпочалася у Новому Орлеані у 1808 р.
складанням кодексів, зокрема Цивільного. Спочатку здавалось, що
переможуть у цій суперечці останні, але у 1840 р. у Техасі і у 1850 р. у
Каліфорнії, а згодом і в інших штатах, крім Нового Орлеану (Луїзіани),
було адаптовано англійське загальне право.

Проте слід визнати, що загальне право США набуло деяких специфічних
ознак, які відрізняють його від англійського. Так, у США за основу було
взято англійське загальне право, сформоване тільки до 1776 р., тобто до
проголошення незалежності. До того ж право, сформоване парламентом
Англії, взагалі не застосовувалось у США. Але у праві США, як і в
англійському, домінує процесуальне право над матеріальним та його
диференціацією на загальне і право справедливості. Отже, за структурою
американське право відноситься до сім’ї загального права, тобто
формується судовою практикою у вигляді прецедентів, поділяється на
федеральне і право окремих штатів. Цей поділ неминуче викликає питання:
вирішення тієї чи іншої справи знаходиться у підвідомчості федеральних
властей чи штатів, і загальне право існує у межах всієї федерації чи
окремих штатів?

Десята поправка до Конституції США встановила так званий залишковий
принцип. Згідно з яким законодавствування належить до компетенції
штатів, а компетенція у цій сфері федеральних властей — це виняток, який
завжди повинен базуватися на окремій статті Конституції.[6, с.44]

Оригінальністю характеризується у США право справедливості. Адже
компетенція судів справедливості необхідна у тих випадках, коли загальне
право не надає ніяких засобів для вирішення питання. Наприклад, оскільки
чоловік і жінка розглядались як одна особа у цивільних правовідносинах,
то правом не передбачалася можливість висування позову один одному. А
тому до створення прецеденту, ці справи розглядалися на підставі права
справедливості.

У США, як і в Англії, головне джерело права становить судова практика.
Проте остання відіграє не однакову роль у створенні прецедентів. На
відміну від англійського Апеляційного суду і палати лордів, вищі суди
США (Верховний суд США і верховні суди штатів) не вважають себе
зобов’язаними власним прецедентам і можуть, таким чином, поміняти свою
практику. Окрім того, у співвідношенні федеральної судової системи і
системи штатів діє аналогічний принцип, що і при співвідношенні
федерального права і права штатів. А саме, суди штатів мають абсолютну
компетенцію, а у федеральні суди можна звертатися тільки у разі, коли
Конституцією США або законом Конгресу ці суди визнано компетентними.

Традиційно у США склалися дві самостійні судові системи. Першу
становлять традиційні федеральні суди (їх ще називають федеральними
судами загального права). Ці суди діють як окружні, їх рішення можна
оскаржити в апеляційних судах, а рішення останніх — у Верховному суді
США. Крім цієї системи, існують спеціальні федеральні суди, до
компетенції яких входить розгляд податкових, митних, патентних та ін.
справ. До того ж кожний штат має свою власну судову систему. В одних
штатах вона є двоступеневою, в інших — триступеневою. У більшості штатів
судову систему очолює Верховний суд штату, який може створювати ще й
спеціальні суди штатів, наприклад, у справах неповнолітніх, у справах
спадку, сільські, поліцейські суди і т. ін. У 10 штатах існують особливі
суди справедливості.

Важливим джерелом права у США виступає також закон. Усі закони США
поділяються на федеральні і закони штатів. Особливе місце серед
федеральних законів належить Конституції США. Остання становить акт,
яким передбачено не тільки конституційний устрій країни, але й
проголошено сам факт створення держави і суспільства. Виходячи з ідей
природного права і суспільного договору вона урочисто встановлює межі
повноважень федеральних органів, їх взаємовідносини з штатами і
громадянами. Ці межі, деталізовані першими десятьма поправками,
створюють Декларацію прав американського громадянина. Існування писаної
Конституції, що акумулює Декларацію прав, — один з елементів, яким
відрізняється американське право від англійського. До того ж у США діє
принцип судового контролю за конституційністю законів і застосуванням
норм права. У цьому аспекті важливо підкреслити можливість тлумачення
Конституції Верховним судом США. При цьому тлумачення виконується у
такий спосіб, щоб забезпечити єдність, одноманітність розуміння і
реалізації права.[5, c.170-175]

РОЗДІЛ 2: Особливості кримінального процесу Англії.

2.1. Доказове право.

Обов’язок доказування вини обвинуваченого в англійському кримінальному
процесі лежить на обвинувачеві, але в ході кримінального процесу він
може переміщуватися на обвинуваченого. Обвинувачений зобов’язаний
довести, наприклад, що він є душевно хворим, якщо він посилається на цю
хворобу на свій захист, а також інші обставини, які виключають його
відповідальність: те, що він уже був судимий за таке ж діяння, алібі й
інше. В окремих випадках закон прямо встановлює, що відсутність
якого-небудь елемента складу злочину має бути доведена захистом,
наприклад відсутність наміру ввести в оману в справах про злочини,
передбачені законом про банкрутство. Обов’язок доказування може
переходити на обвинуваченого й на основі презумпції або у зв’язку з
можливістю зробити висновок із певних фактів. Наприклад, установлено, що
якась особа володіє майном, незадовго до того викраденим. Якщо вона не
доведе, що володіє цим майном на законних підставах, її можуть визнати
винною в крадіжці або приховуванні краденого й засудити.

У кримінальному процесі Англії існує правило, що все недостатньо
з’ясоване, не підтверджене доказами й таке, що викликає сумніви,
належить тлумачити на користь обвинуваченого. Однак ці сумніви
регулюються жорсткими правилами, які стосуються в основному питання про
допустимість доказів. Ці правила зводяться переважно до такого.

Не допустимі свідчення за чутками. Свідок, котрий знає будь-які факти
від іншої людини, якої немає в суді, не вправі навіть згадувати про ці
факти у своїх показаннях. Із цього правила, як і з усіх інших, є
винятки. Свідку дозволяється говорити про те, що він чув від третьої
особи про зізнання обвинуваченого. Він може також говорити про
повідомлення, які зробила будь-яка людина перед своєю смертю.

Не дозволяється зачитувати в суді лист, автора якого неможливо допитати,
крім випадків, коли йдеться про письмові показання під присягою.

Забороняється задовольнятися гіршими доказами, коли є можливість подати
кращі. “Кращий доказ” — першоджерело. Практично дане правило стосується
лише документів і означає, що належить подавати оригінал документа, а не
його копію. Якщо документ не подано до суду, то про його зміст
забороняється вести мову, крім випадків, коли відомо, що документ
утрачений або його не вдалося розшукати після старанних, сумлінних
пошуків. [6, cт.50]

Не дозволяється перед закінченням процесу доказування і взагалі перед
винесенням обвинувального вердикту присяжними доказувати погану
репутацію підсудного (його негарні звички або погані риси характеру), бо
предметом доказування є факти, а не думка про моральні якості
обвинуваченого. На цю обставину обвинувач може посилатися лише після
того, як присяжні засідателі винесуть обвинувальний вердикт і суд
перейде до визначення покарання. Слід зауважити, що в разі коли сам
підсудний посилається на свою хорошу репутацію, то він може піддаватися
перехресному допиту про його поведінку. При поданні доказів хорошої
репутації підзахисного адвокатом обвинувач має право на спростування
доказів захисника подавати докази поганої репутації обвинуваченого.

Перед виходом присяжних для постановлення вердикту забороняється
оголошувати про попередню судимість обвинуваченого.[3, с.12]

Джерелами доказів в англійському кримінальному процесі є показання
свідків, документи й речові докази.

Показання свідків — найпоширеніше джерело доказів. Як свідок може бути
допитана будь-яка особа, котрій відомі факти, що стосуються справи.
Будь-яка особа визнається компетентною давати показання, якщо тільки, на
думку судді, вона внаслідок юного віку, нетверезого стану або психічного
захворювання не позбавлена здатності розуміти значення присяги або свій
обов’язок говорити правду чи давати розумні показання. Особи, які
страждають частковою втратою розуму, не є некомпетентними свідками з
приводу обставин, не пов’язаних з їхньою хворобою. Але якщо їхні
показання суд вважатиме недоброякісними внаслідок психічної
неповноцінності свідків, присяжні можуть не брати їх до уваги.

Свідок зобов’язаний з’явитися за викликом суду й дати показання. У разі
порушення цього обов’язку він може бути оштрафований за неповагу до
суду, заарештований.

Дачі свідком показань передує процедура приведення його до присяги — на
Біблії чи Євангелії: “Я клянусь всемогутнім Богом, що буду говорити суду
правду й лише правду. Нехай допоможе мені Бог”. Якщо свідок заперечує
проти принесення присяги під приводом того, що він невіруючий, або
посилається на те, що принесення присяги суперечить його релігійним
переконанням, він може дати суду урочисте запевнення в правдивості
показань, яке прирівнюється до присяги.

В англійському доказовому праві передбачений інститут імунітету свідків,
тобто право окремих категорій осіб за певних умов відмовитися давати
показання.

Свідка забороняється примушувати відповідати на запитання або вимагати
від нього який-небудь документ, якщо він під присягою запевняє, що це
потягне за собою обвинувачення його в злочині, накладення на нього
штрафу або конфіскацію його майна.

Свідок має право відмовитися подавати до суду для огляду документи, які
належать йому на праві власності.

Подружжя має право відмовитися повідомляти відомості, які стали відомі
одному з них від другого під час перебування в шлюбі. Дружина або
чоловік обвинуваченого можуть бути викликані як свідки лише на прохання
обвинуваченого, за винятком справ про державну зраду або при посяганні
на свободу, здоров’я одне одного.

На відміну від кримінального процесу континентальних європейських держав
в англійському суді свідок дає свої показання не в формі послідовної
розповіді, а у вигляді коротких відповідей на запитання сторін. Суд у
допиті не бере участі, він може лише відвести поставлене стороною
запитання. [9, cт.1074-1076]

Допити бувають трьох видів: головний, перехресний і повторний.

Спочатку свідок підлягає головному допиту. Цей допит веде сторона, яка
його викликала. В англійському кримінальному процесі немає свідків суду,
правосуддя, а є свідки сторін: обвинувачення й захисту. Мета головного
допиту — одержати від свідка такі показання, які підтверджують версію
сторони, яка допитує. Навідні питання під час головного допиту не
допускаються.

Після закінчення головного допиту свідка допитує протилежна сторона,
тобто свідка обвинувачення допитує захисник, а свідка захисту —
обвинувач. Цей допит називається перехресним. Дозволяється ставити
навідні запитання. Як правило, сторона, що викликала свідка, не має
права ставити запитання, які дискредитують цього свідка. Однак, якщо в
результаті перехресного допиту протилежної сторони свідок перейшов на
позицію останньої, вона може з дозволу судді також піддати його
перехресному допиту.

Після перехресного допиту свідок може бути підданий повторному допиту
стороною, яка його викликала. Допит чітко обмежений метою з’ясування
справжнього значення деяких відповідей свідка, даних ним під час
перехресного допиту. Без дозволу судді особа, яка проводить повторний
допит, не вправі ставити запитання, які вона могла й повинна була
ставити при головному допиті. Навідні питання під час повторного допиту
не допускаються.

Показання обвинуваченого як самостійного джерела доказів в англійському
кримінальному процесі юридичне немає. Якщо підсудний забажає дати
показання, він переводиться до розряду свідків, дає присягу як свідок у
тому, що буде говорити правду, і допитується як свідок, тобто допиту
підсудного як такого немає, але є допит підсудного як свідка. При цьому
підсудний зобов’язаний відповідати на запитання, давати правдиві
показання й за неправдиві показання може бути притягнутий до
кримінальної відповідальності. Підсудний розглядається як свідок
захисту, і першим йому ставить запитання захисник. Якщо ж підсудний не
виявив бажання давати показання, допит не проводиться. При цьому
обвинувач не повинен коментувати той факт, що підсудний відмовився
давати показання.

Визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину має вирішальне
значення. У разі його зізнання на суді справа не розглядається по суті.
Таке положення англійські юристи обрунтовують принципом змагальності. У
суді проходять змагання, спір між обвинувачем і підсудним. Якщо
підсудний визнав себе винним, то спору нема, й дослідження доказів вини
стає зайвим. Така переоцінка значення зізнання обвинуваченим своєї вини
не відповідає інтересам установлення істини в кримінальній справі,
оскільки зізнання обвинуваченого, навіть добровільне, нерідко буває
неправдивим.

В англійському кримінальному процесі міститься ряд умов, за наявності
яких зізнання обвинуваченого є вирішальним доказом його вини:
добровільність зізнання, відсутність навіювання, спокуси, погроз,
обіцянок, примусу. В момент арешту обвинуваченого поліція зобов’язана
попередити його, що все, сказане ним, може бути використане проти нього
й що він не зобов’язаний давати показання.

Експерт в англійському суді також виступає як свідок, але на відміну від
звичайного свідка дає показання, викладаючи свою думку з приводу різних
фактів. У процесі діє також принцип змагальності експертизи.
Поліцейський чиновник, який проводив яке-небудь спеціалізоване
дослідження в справі, може бути залучений однією із сторін (найчастіше
обвинувачем) до участі в процесі як свідок і під присягою дати показання
про проведені ним дослідження та їхні результати, а також висловити свою
думку. Як свідок дає показання про свої дії і поліцейський чиновник або
детектив, який проводив огляд місця події чи обшук.

Кожна із сторін може доручити провадження спеціальних досліджень
будь-якій компетентній особі незалежно від того, де вона працює, і
залучати її до участі в суді як обізнаного свідка, тобто експерта.
Відповідно до принципу змагальності експертизи сторони можуть залучати
до участі в процесі своїх експертів для проведення контрекспертизи з
метою заперечення висновків експерта протилежної сторони. Кваліфікація
експерта й результати експертизи можуть бути завжди перевірені під час
перехресного допиту.

Дозволяється поєднання в одній особі експертних і слідчих функцій в
одній і тій самій справі. Різні спеціалізовані дослідження можуть
проводити ті ж самі поліцейські, що ведуть розслідування в справі й
виступають потім у суді як звичайні свідки й свідки-експерти одночасно.

В англійському кримінальному процесі завжди надавалося велике значення
використанню документів і речових доказів. Допускається використання як
доказу й магнітофонного запису. Відповідно до Закону про поліцію і про
докази в кримінальних справах за певних умов може бути доказом і
документ, одержаний з комп’ютера.

2.2 Порушення кримінального переслідування і розслідування кримінальних
справ.

Право порушення кримінального переслідування та збирання доказів в
Англії теоретично майже цілком належить приватним особам. Вони не
зобов’язані переслідувати злочинців у кримінальному порядку, їм
відшкодовуються лише судові витрати.

Практично в більшості випадків кримінальне переслідування порушується і
здійснюється поліцією. На поліцію припадає близько 90 відсотків справ,
де кримінальне переслідування здійснюють державні органи.

Діяльність поліції в англійському кримінальному процесі вважається
позапроцесуальною, і всі факти, здобуті нею, формально не визнаються
доказами до тих пір, доки не будуть пред’явлені мировому судді
(магістрату) й там закріплені.

Попереднє розслідування провадять також коронери — посадові особи, які
призначаються радами графств чи міст із числа адвокатів або лікарів, які
здобули поряд з медичною освітою знання в галузі права. Коронер вправі
розпочинати розслідування з власної ініціативи й провадити необхідні
слідчі дії, в тому числі й арешти, без санкції суду. Свідки під страхом
кримінальної відповідальності зобов’язані з’явитися на виклик коронера й
дати показання.

Коронери провадять розслідування справ переважно при виявленні трупа,
якщо причина смерті здається неприродною або підозрілою. Коронер може
розпорядитися про розтин трупа і, якщо не виявить нічого підозрілого,
припинити на цьому розслідування.

Органом публічного обвинувачення є і дирекція публічних переслідувань,
яка безпосередньо підпорядкована одному з членів уряду — генеральному
атторнею. Основне завдання дирекції публічних переслідувань —
підтримання обвинувачення в справах, які стосуються інтересів Корони.

Обвинувальні повноваження надано і ряду адміністративних відомств у
справах про ті злочини, які зачіпають їхні інтереси. Так, управління
пошт переслідує винних у злочинах, передбачених законом про поштову
службу; міністерство праці — у справах про порушення фабричного
законодавства; міністр торгівлі — у справах про порушення законодавства
відносно міри й ваги та про банкрутство.

2.3 Розгляд кримінальних справ судом першої інстанції.

В Англії кримінальні справи розглядають такі суди: магістратські, Суд
Корони, кримінальне відділення Апеляційного суду, Апеляційний комітет
палати лордів.

Слід зауважити, що англійське кримінальне право розрізняє три категорії
злочинів, з урахуванням яких визначається, який суд розглядатиме справу
в першій інстанції — магістратський чи Суд Корони:

1) сумарні — малозначні злочини, що належать лише до компетенції
магістратів;

2) індайтебл — злочини, які підлягають розгляду в Суді Корони (державна
зрада, убивство, звалтування, розбій та інші тяжкі злочини);

3) злочини з подвійною підсудністю (гібридні). Це — найпоширеніші
злочини. Обвинуваченому дається право самому вирішувати, хоче він, щоб
його справу розглядав магістрат чи суд присяжних.

Магістратські суди називають ще судами малих сесій або судами сумарної
юрисдикції. Вони складаються з мирових суддів (магістратів), які
призначаються лордом-канцлером. Більшість з них без юридичної освіти,
тому в таких судах велику роль відіграють судові клерки. Це — юристи,
які не менш як п’ять років працювали адвокатами. Посада мирового судді
не оплачується. Як винятки, в Лондоні та інших великих містах
магістратів призначають з числа професійних юристів зі стажем роботи не
менш як сім років. Магістрати розглядають кримінальні справи без участі
присяжних. Крім того, вони проводять попереднє судове розслідування в
справах, які суд повинен слухати з участю присяжних, перевіряючи при
цьому достатність доказів і здійснюючи процедуру віддання до суду для
передачі в Суд Корони.

Суд Корони — вищий кримінальний суд присяжних. Він входить до Верховного
суду. Справи в ньому розглядають окружні судді, рекордери й судді з
відділення королівської лави Високого суду. Призначення того чи іншого
судді залежить від категорії кримінальної справи.

Окружні судді підпорядковані лорду-канцлеру. До їх списку входять усі
постійні судді графств. Лорд-канцлер може доповнювати список особами,
яких він забажає призначити, але вони обов’язково повинні не менш як 10
років бути членами адвокатської корпорації баристерів або не менш як
п’ять років — рекордерами.

Рекордери — це окружні судді, які виконують ці обов’язки за
сумісництвом. Рекордерами можуть бути призначені члени обох адвокатських
корпорацій — баристерів і солісіторів — з 10-річним стажем, їх
призначення, час і місце роботи залежать від вказівок лорда-канцлера.

Апеляційний суд Верховного суду складається з 8—11 лордів — апеляційних
суддів, лорда — хранителя свитків, лорда — головного судді, голови
сімейного відділення Високого суду; голови — лорд-канцлера.

Кримінальне відділення Апеляційного суду розглядає апеляції на вироки й
апеляційні постанови Суду Корони.

Апеляційний комітет палати лордів — вища й остаточна апеляційна
інстанція. Голова — лорд-канцлер. Судовий склад для розгляду справ — від
трьох до п’яти лордів-суддів із числа довічних членів палати —
професійних юристів.

Провадження в справах, які розглядаються в Суді Корони. Початком
провадження є подача мировому судді (магістрату) графства заяви про
обвинувачення. Ця заява може бути подана особою, котрій відомі факти,
про які вона повідомляє, незалежно від того, чи є ця особа потерпілою.
Заява має містити формулювання злочину, вчинення якого інкримінується
обвинуваченому. Вона може бути зроблена в будь-якій формі. Винятком є
вимога заявника про видачу наказу про арешт правопорушника. В цьому
випадку зразу ж подається письмова заява про обвинувачення, котра має
бути підтверджена під присягою.

Обвинувачений може бути викликаний до суду трьома способами: 1) наказом
про виклик (судовою повісткою); 2) наказом про арешт, коли є достатньо
підстав для висновку, що одного лише виклику буде недостатньо для
забезпечення явки обвинуваченого; 3) арешт без наказу, коли це дозволено
законом.

Стосовно деяких злочинів може бути виданий наказ про проведення обшуку.
Арештованого дозволяється обшукувати без спеціального наказу.

Свідки викликаються до суду через наказ про виклик або привід. Якщо
свідок, який з’явився, відмовляється давати показання, суддя має право
взяти його під варту на тиждень.

Попередній судовий розгляд (процедура перед суддями, які допитують)
провадиться магістратським судом стосовно будь-якого злочину, вчиненого
особою, викликаною або доставленою до суду. Попередній допит може мати
місце і перед одним суддею. Засідання суду, на якому ведеться допит,
закрите.

Попередній допит починається з виступу обвинувача, котрий дає необхідні
пояснення: проголошує вступну промову, щоб дати суддям загальне уявлення
про факти, які викривають обвинуваченого у вчиненні злочину. Потім він
подає докази. Після цього свідки обвинувачення піддаються головному,
перехресному й повторному допитам, їхні показання записуються судовим
клерком. Якщо обвинувачений забажає, він може підвести підсумок
показанням свідків.

До надання обвинуваченому можливості висловитися з приводу пред’явленого
обвинувачення, суд мусить його офіційно попередити в такій формі: “Вам
буде надана можливість дати показання під присягою і викликати свідків,
але перед усім я повинен Вас запитати, чи маєте Ви що-небудь сказати у
відповідь на пред’явлене Вам обвинувачення. Ви можете нічого не
говорити, якщо не бажаєте. Вам не слід ні покладатися на обіцянки, ні
боятися погроз, мета яких полягає в тому, щоб спонукати Вас до зізнання
або визнання своєї вини. Все що Ви скажете, буде записане і може бути
використане як доказ при розгляді справи в суді. Чи бажаєте Ви що-небудь
сказати у відповідь на обвинувачення?”. Хоч би що сказав обвинувачений з
приводу пред’явлення обвинувачення одразу ж після цього офіційного
попередження, його показання мають бути записані, зачитані йому й
підписані одним із суддів, а також самим обвинуваченим, якщо він захоче
поставити свій підпис. Даний запис може бути потім використаний як доказ
на суді й не потребує додаткового підтвердження.

Після заяви обвинуваченого провадяться головний, перехресний і
додатковий допити свідків обвинуваченого, їхні показання також
записуються і після зачитання підписуються ними та суддею.

Адвокат обвинуваченого, навіть коли обвинувачений викликав своїх
свідків, проголошує лише одну промову — до допиту обвинуваченого і його
свідків або після показань обвинуваченого, якщо останній не викликав
свідків.

У даний час ця процедура, яка передує прийняттю рішення про віддання
обвинуваченого до суду, має назву “віддання де суду за старим методом”,
і настає її черга лише тоді, коли неможливо скористатися процедурою,
передбаченою Законом 1967 р., який дещо змінив цю процедуру. Тепер можна
віддавати обвинуваченого до суду “без розгляду доказів”, якщо всі докази
складаються з письмових заяв за передбаченою законом формою. Такі заяви,
як правило, робляться свідками обвинувачення, бо на цій стадії захист,
як правило, не розкриває свої докази. Заяви мають бути підписаними й
містити урочисте твердження, що вони дійсно відповідають фактам, відомим
авторам цих показань. Перед врученням їх копії розсилаються всім
процесуальним сторонам (тобто обвинувачення надсилає їх захисту), і суд
їх прийме, якщо жодна із сторін не стане заперечувати проти цього.

Коли передані захисту заяви не викликали заперечень, суд дає вказівку,
щоб суть обвинувачення була викладена в письмовій формі й зачитана
обвинуваченому, якщо це не було зроблено раніше, а потім може сам
отримати заяву і згідно з нею відразу ж віддати обвинуваченого до суду
без перевірки переконливості показань на користь обвинувачення і навіть
не читаючи їх. Однак коли адвокат обвинуваченого скаже, що заява не
містить показань, достатніх для віддання до суду присяжних його клієнта,
воно провадиться “за старим методом”.

Віддання обвинуваченого до суду. Суд (або один суддя) визначає, чи
достатньо підстав для віддання до суду, а також вирішує питання: яке
обвинувачення він повинен пред’явити обвинуваченому; в яке
місцезнаходження Суду Корони має бути надіслана справа; чи слід брати
обвинуваченого під варту, чи можна залишити його на волі, віддавши на
поруки; чи буде зроблене “попередження про алібі”? Суд попереджає
обвинуваченого, що під час розгляду справи в суді йому не дозволяється
подавати докази на підтвердження алібі (крім як за дозволом суду), якщо
він не подасть обвинувачеві детальне алібі протягом семи днів з моменту
закінчення попереднього судового розгляду. Якщо обвинувачений не зробив
повідомлення про алібі до попереднього судового розгляду або під час
його, то робиться попередження про алібі, яке має містити ім’я й адресу
обвинувача, якому може бути вручено повідомлення.

Після віддання обвинуваченого до суду суддя повинен надіслати в суд, в
якому слухатиметься справа, показання свідків і заяву обвинуваченого.
Обвинувачений має право за плату отримати копію протоколу показань.

Після того, як свідок підписав свої показання, судця зобов’язує його
з’явитися до суду, де розглядатиметься справа по суті. Він може піддати
тюремному ув’язненню особу, яка відмовляється прийняти на себе обов’язок
давати показання на суді.

Свідки й обвинувачені самі дають поручительство в тому, що вони
з’являться до розгляду справи, обвинувачений же повинен ще представити
одного або двох поручителів за себе. Поручительство фіксується в
протоколі. Сума поручительства визначається суддею. [2, с.33]

На тих свідків, показання яких не можуть бути корисними при розгляді
справи, тому що обвинувачений визнав себе винним, або ж через суто
формальний характер цих показань, може бути покладене так зване умовне
зобов’язання, тобто зобов’язання з’явитися в тому випадку, коли вони
отримають від обвинувача повідомлення про те, що повинні з’явитися. Якщо
їм не було надіслано таке повідомлення, їхні показання можуть бути
оголошені при розгляді справи в суді.

Обвинувальний акт. Обвинувач подає до Суду Корони проект обвинувального
акту, однак сам по собі він не має юридичної сили. Він стає законним
документом і перетворюється на обвинувальний акт лише тоді, коли його
підписує відповідний чиновник Суду Корони. Обвинувальний акт складається
з трьох частин: вступної, формулювання обвинувачення й опису обставин
злочину. На звороті обвинувального акту вказується список свідків, яких
необхідно викликати до суду.

Пред’явлення обвинувачення. Обвинувачений, щодо якого складений
обвинувальний акт, повинен особисто з’явитися до суду для пред’явлення
йому обвинувачення. Якщо обвинувачений був відпущений на поруки, то він
мусить з’явитися до суду й буде направлений у спеціальну камеру, щоб
чекати там початку судового розгляду.

У разі неявки обвинуваченого суд видає наказ про його арешт, проводить
стягнення з його поручителів і подовжує на невизначений час зобов’язання
обвинувачів і свідків щодо явки до суду.

Обвинуваченого приводять із камери до залу суду, де встановлюється його
особа, а потім оголошується обвинувальний акт і його просять дати
пояснення.

Після оголошення обвинувального акту обвинувачений може обрати одну з
декількох ліній поведінки:

1) визнати свою вину. У цьому випадку адвокат обвинувачення коротко
викладає факти й викликає поліцейського чиновника, який вів справу, для
того, щоб той охарактеризував обвинуваченого. Характеристика являє собою
документ, у якому містяться відомості про сімейний стан, освіту, місце
роботи, попередні судимості, а також усе, що стосується справи.
Поліцейський чиновник може бути підданий перехресному допиту захисником
підсудного. Потім захисник подає аргументи на користь пом’якшення
покарання. Інколи його виступ підкріплюється показаннями свідків і
самого підсудного. Після цього підсудному надається можливість виступити
перед судом, а потім виноситься вирок;

2) відповісти на обвинувачення мовчанням. У такому випадку передусім
з’ясовують причину мовчання, тобто чи він просто відмовляється
відповідати на запитання, або він німий від природи, або ж у даний
момент втратив дар мови. Якщо встановлюється, що обвинувачений мовчить
навмисно, розгляд справи продовжуватиметься так, ніби обвинувачений не
визнав себе винним. В інших випадках з обвинуваченим спілкуватимуться за
допомогою знаків;

3) не визнавати вини в пред’явленому обвинуваченні, визнавати вину з
одного пункту обвинувального акта й не визнавати з іншого; не визнавати
себе винним у пред’явленому обвинуваченні, а зізнатися в будь-якому
іншому злочинові;

4) зробити будь-яку заяву з приводу обвинувального акта, зокрема про
непідсудність справи даному судові, про закриття справи.

Формування малого журі. Якщо підсудний не визнав себе винним у
пред’явленому обвинуваченні або будь-якій його частині, то тим самим він
визначив характер суперечки, яка виникла між ним і короною. Ця суперечка
має бути вирішена судом — малим журі з 12 присяжних засідателів.

Кожна людина може бути викликаною як присяжний, а будучи викликаною,
мусить виконувати обов’язки присяжного, коли вона: а) зареєстрована як
виборець до парламенту чи місцевих органів влади, віком не менш як 18 і
не більш як 60 років; б) постійно проживає в Об’єднаному Королівстві, на
островах Ла-Маншу або на острові Мен протягом будь-якого періоду, але не
менше як п’ять років до досягнення 30-річного віку.

У кожному графстві шериф складає список кандидатів у присяжні і викликає
їх. Із усіх викликаних присяжних за жеребком обираються 12 чоловік, яким
пропонується зайняти місця в ложі для присяжних.

Потім судовий клерк звертається до підсудного з такими словами:
“Підсудний, який стоїть перед нашим судом. Ви зараз почуєте прізвища
присяжних, які будуть розглядати Вашу справу. Якщо Ви заперечуєте проти
них або проти будь-кого з них. Ви повинні повідомити суду Ваші
заперечення до того, як вони принесуть присягу, бо присягатимуть вони на
Біблії”.

Це робиться для того, щоб підсудний міг скористатися правом відводу
присяжних. Мотиви відводу можуть не вказуватися підсудним або відвід
може бути мотивованим. Особа, котрій пред’явлено обвинувачення, може
відвести до семи присяжних, не оголошуючи причин або навіть не маючи
таких. Відвід може бути заявлено всьому складу журі (якщо шериф через
свою заінтересованість у справі склав його неналежним чином). У справах
про державну зраду підсудний може заявити 35 немотивованих відводів.
Сторона обвинувачення не має права на немотивований відвід.

Потім кожен член журі присягає окремо. Формула присяги така: “Я
присягаюсь всемогутнім Богом, що буду чесно розглядати спір між її
Величністю — королевою і підсудним і винесу справедливий вердикт згідно
з доказами. Нехай допоможе мені Бог”.

Після цього судовий клерк робить виклад присяжним суті обвинувачення в
злочині, в якому підсудний не визнав себе винним, та інформує їх про те,
що обов’язок присяжних полягає в тому, щоб, вислухавши показання,
вирішити, винен підсудний чи ні.

Починається судовий розгляд вступною промовою представника
обвинувачення. Баристер обвинувачення робить виклад суті справи,
наводить основні факти, на які він має намір спиратися. Потім він
викликає свідків обвинувачення, які після принесення присяги піддаються
головному, перехресному і повторному допитам. Як правило, викликаються
всі свідки, прізвища яких вказані на зворотній стороні обвинувального
акта. Допускається також виклик додаткових свідків за умови, що
обвинуваченому й суду було повідомлено про наміри обвинувача їх
викликати і що їм були вручені копії їхніх показань.

Потім до присяжних звертається підсудний або його захисник, якщо він у
нього є, проводиться головний, перехресний і повторний допити свідків
захисту, в тому числі й підсудного, коли він бажає давати показання, а
також наводить письмові докази.

Суддя має право сам викликати таких свідків, яких не викликала жодна із
сторін; він може також допитати свідка, щоб з’ясувати всі незрозумілі
питання або глибше вникнути в них.

Потім із заключними промовами виступають сторони. Адвокат обвинувача
виступає першим, за ним — адвокат підсудного.

Після того, як сторони повністю подали свої докази, суддя робить
висновки, вказуючи присяжним на встановлені законом правила про докази,
фіксуючи їхню увагу на важливих доказах, які є в справі. У кінці свого
резюме суддя звертає увагу присяжних на можливість винесення вердикту
більшістю голосів.

Коли справа проста, присяжні можуть винести вердикт, не залишаючи свого
місця, але вони, як правило, виходять у відведену для них кімнату, їх
доручають двом судовим приставам, які присягають у тому, що нікому не
дозволять розмовляти з присяжними й самі не будуть перемовлятися з ними
без дозволу суду, крім того моменту, коли запитують у присяжних, чи
дійшли вони згоди щодо вердикту.

Після виходу із залу суду для обговорення вердикту жоден з присяжних не
має права покинути кімнату без дозволу суду, який дається лише у випадку
“очевидної необхідності”, якщо, наприклад, один із присяжних захворіє
під час обговорення вердикту, їм немає необхідності весь час перебувати
в одній і тій же кімнаті, доки не дійдуть згоди, але вони ніколи не
повинні розділятися, за винятком указаних вище особливих випадків, і
бажано, навіть важливо, щоб вони завжди були під опікою одного з
приставів, наприклад, уночі в готелі.

Присяжні можуть просити суддю дати їм додаткові вказівки з будь-якого
питання права або відносно доказів, коли в цьому виникає необхідність,
але їхнє звернення із запитанням і відповідь на нього мають відбуватися
в суді. Якщо присяжні звернулися із запитанням у записці, надісланій
судді, то ця записка читається вголос, а потім на неї дається відповідь.

Вердикт оголошується у відкритому судовому засіданні в присутності всіх
присяжних і підсудного.

Винесений присяжними вердикт не є остаточним, бо суд може запропонувати
присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схвалить вердикт і
дасть розпорядження клерку занести його до протоколу, він вва~ жається
остаточним.

Після винесення обвинувального вердикту суддя постановляє вирок. Перед
постановленням вироку він надає можливість обвинувачеві та захиснику
висловити свої міркування щодо міри покарання і знайомиться з довідкою
поліції про наявність попередніх судимостей у обвинуваченого, його
репутацію та обставини його життя. Підсудному надається можливість
зробити всі заяви, які він бажає, в доповнення до промови захисника про
пом’якшення вироку.

Винесення обвинувального вироку інколи відкладається, щоб дати
можливість підсудному пом’якшити вирок шляхом відшкодування вчиненого
злочином збитку або повідомлення про співучасників. Вироки в англійських
судах не мотивуються.

Якщо присяжні засідателі винесуть виправдувальний вердикт, то суддя
постановляє виправдувальний вирок, яким звільняє підсудного від
обвинувачення і з-під варти.

Сумарне провадження. В порядку сумарного (спрощеного) провадження
розглядаються справи про малозначимі діяння, а якщо обвинувачений
згоден, то й деякі справи про злочини, які переслідуються за
обвинувальним актом. Як правило, розгляд справи в суді сумарної
юрисдикції займає всього кілька хвилин. Ці суди розглядають до 98
відсотків кримінальних справ.

Розгляд справи розпочинається за скаргою або за “заявою про
обвинувачення”, зробленою перед мировим суддею графства, в межах якого
вчинений злочин. Заява і скарга подаються, як правило, в письмовій формі
й можуть робитися, хоч і не обов’язково, під присягою. У них вказуються
прізвище й рід занять обвинуваченого, характер правопорушення, час і
місце його вчинення.

Якщо заява про обвинувачення або скарга зроблені під присягою, наказ про
арешт обвинуваченого може бути видано навіть як початковий захід. В
інших випадках можливий лише виклик обвинуваченого. Однак якщо він
ухиляється від явки за викликом, може бути видано наказ про його арешт.

Судове засідання починається з ознайомлення обвинуваченого із суттю
заяви про обвинувачення або скарги, після чого йому ставлять запитання,
чи визнає він себе винним. Подальший хід слухання справи залежить від
відповіді обвинуваченого.

Якщо обвинувачений визнав себе винним, суд, не проводячи подальшого
розгляду, обмежується лише швидким оглядом доказового матеріалу, а часто
і взагалі без такого огляду виносить вирок. Причому ті фактичні дані, на
підставі яких виноситься вирок, не одержують необхідного оформлення. По
суті, це — матеріали, зібрані поліцією і не оформлені як судові докази.

Якщо обвинувачений заперечує правильність обвинувачення, справа
слухається. Слухання починається з промови обвинувача або скаржника.
Потім обвинувач або скаржник викликає своїх свідків, які піддаються
головному, перехресному й повторному допитам, досліджуються інші докази.

Підсудний або його представник може виступити із заявою, що докази,
подані обвинувачем, непереконливі, й дати короткий огляд доказів
захисту, які будуть подані, та подає ці докази. Обвинувачений завжди має
право давати показання.

Після цього обвинувач може виступати із спростуванням і подати докази.
Потім знову з реплікою може виступити захист і обвинувачення. На відміну
від розгляду справи за участю присяжних, сторони не мають права
проголошувати промови у відповідь, за винятком випадків, коли виникає
будь-яке правове питання.

Дослідивши докази й заслухавши сторони, суд переходить до розгляду
питання про винність підсудного. Через те, що серед англійських
магістратів немало людей, які не мають юридичної освіти, встановлена
спеціальна процедура відкладення справи після судового слідства для
консультацій з клерком суду.

За результатами розгляду справи суд може призначити винному позбавлення
волі на строк до 14 діб і штраф до одного фунта стерлінгів (при
одноособовому розгляді), позбавлення волі строком до шести місяців і
штраф до 25 фунтів стерлінгів, а за деякими категоріями справ —
позбавлення волі до 12 місяців і штраф до однієї тисячі фунтів
стерлінгів (при розгляді справи двома й більше магістратами або
магістратом-юристом одноособове). Суд може призначити одночасно й
позбавлення волі, й штраф.

Щороку в Англії та Уельсі понад півтора мільйона людей засуджується за
сумарні злочини. Велика кількість обвинувачень у незначних
правопорушеннях, таких як перевищення швидкості руху і недозволена
стоянка автомобілів. У зв’язку з цим Законом 1957 р. про магістратські
суди введена процедура, яка дає можливість особам, які обвинувачуються в
незначних сумарних злочинах, визнавати себе винними, не з’являючись до
суду, з допомогою пошти. Позбавлення волі за результатами заочного
розгляду справи не допускається .[10, с.23-25]

2.4 Оскарження судових рішень.

Формою оскарження судових рішень (вердикту й вироку) в англійському
кримінальному процесі є апеляція. Порядок подачі й розгляду апеляційної
скарги на рішення Суду Корони й суду сумарної юрисдикції різний.

Апеляція на рішення Суду Корони. Кримінально-процесуальне законодавство
розрізняє: а) апеляцію проти засудження; б) апеляцію проти вироку судді.
Крім того, є відмінності між апеляціями на фактичних і на юридичних
підставах.

Закон 1968 р. про апеляцію в кримінальних справах дозволяє особі,
засудженій на підставі обвинувального акту, подати до Апеляційного суду
апеляцію:

а) на засудження на будь-якій підставі, яка стосується лише питання
права. Наприклад, якщо в обвинувальному акті є недоліки, передбачені
законом, або якщо суд безпідставно допустив або вилучив який-небудь
доказ. На подачу апеляції з питань права не вимагається спеціального
дозволу. Якщо керуючий справами (реєстратор) Апеляційного суду прийде до
висновку, що така апеляція необгрунтована, він може подати її в
Апеляційний суд для розгляду в сумарному порядку. Якщо суд прийде до
висновку, що апеляційна скарга необгрунтована, має за мету затягнути
процес і немає необхідності розглядати її в розгорнутому вигляді, то
суд, не викликаючи сторони і не заслуховуючи їх, відхиляє скаргу;

б) з питання факту на будь-якій підставі або зі змішаного питання права
й факту, або на будь-якій іншій підставі. Питання про правильність
вказівок, даних суддею присяжним відносно доказів, є питання факту. Під
іншими підставами розуміють, наприклад, неправильний склад присяжних,
негідну поведінку кого-небудь із них, порушення порядку судового
розгляду. На подачу апеляції з цих підстав вимагається дозвіл
Апеляційного суду чи судді (лорда-хранителя свитків), який розглядає
апеляції. Суддя, який розглядав справу, може видати сертифікат, котрий
підтверджує можливість оскарження вироку з питання факту або змішаного
питання факту і права, але для отримання такого сертифікату недостатньо
простого прохання засудженого; суддя мусить бути впевненим у тому, що
достатньо підстав для розгляду його Апеляційним судом;

в) на вирок, який надходить услід за засудженням, якщо тільки покарання
точно не визначено в законі (наприклад, довічне ув’язнення за вбивство),
— в цьому випадку апеляція не допускається. Клопотання про видачу
дозволу на подачу апеляції розглядається одним із суддів Апеляційного
суду, а при відмові — повним складом цього суду.

Для апеляції (а коли вимагається особливий дозвіл на апеляцію, то для
заявлення клопотання про дозвіл на апеляцію) засудженому надається
28-денний строк від дня засудження або від дня винесення вироку. Цей
строк може бути подовжений судом. До складу Апеляційного суду, який дає
дозвіл на апеляцію, входять троє суддів. Апеляція і заява з клопотанням
про дозвіл на апеляцію складається за формою, установленою правилами
суду. Апелянт не має права бути присутнім при розгляді його заяви на
дозвіл про подачу апеляції, але він має право бути присутнім при
розгляді самої апеляції, навіть якщо предметом її не є суто правові
питання.

За кожною апеляцією або за кожною заявою про дозвіл на апеляцію суддя,
який розглядав справу, повинен подати свої зауваження про судочинство у
справі та доповідь з викладом своєї думки з питань, які виникають у
даній справі. Якщо ж апеляція подана лише з питань права, Апеляційний
суд може вимагати від судді “доповісти справу”. За розпорядженням
реєстратора Апеляційного суду можуть бути зняті копії зі стенограми або
з її частини. Копія стенограми може бути надана заінтересованій стороні
за плату, встановлену казначейством.

Апеляційний суд може розглядати документальні й речові докази,
допитувати свідків, у тому числі й нових, призначати експертизу. Нові
докази, як правило, допускаються у тих випадках, коли якій-небудь із
сторін удається знайти очевидця або свідка, котрий підтверджує алібі,
яких під час першого розгляду в неї не було. Однак нові докази, що не
розглядалися в суді першої інстанції, не можуть бути підставою для
винесення більш суворого вироку.

За результатами розгляду справи Апеляційний суд має право: відхилити
апеляцію; скасувати вердикт і вирок і винести новий вердикт,
постановивши на його основі новий вирок; винести виправдувальний вирок;
внести зміни до вироку.

Рішення Апеляційного суду, як правило, є остаточним. Але у виняткових
випадках, якщо у справі виникло правове питання, яке має особливе
суспільне значення, обвинувач або обвинувачений можуть звернутися до
Палати лордів. Дозвіл на апеляцію на тій підставі, що питання за своїм
характером підлягає розглядові Палатою лордів, видає або Апеляційний суд
або Палата лордів.

Апеляція на рішення судів сумарної юрисдикції. Підсудний, визнаний
винним магістратським судом, може апелювати:

1) до Суду Корони;

2) до Відділення королівської лави Високого суду — за принципом
викладення обставин справи;

3) до Палати лордів — за певних обставин.

Якщо обвинувачений у суді першої інстанції не визнав себе винним і
заперечує обвинувачення, він може подати апеляцію як на саме засудження
його, тобто визнання винним, так і на вирок. Якщо ж на суді він визнав
себе винним і погодився з викладеними в заяві про обвинувачення фактами,
він може подати апеляцію лише на вирок, тобто на застосування закону й
призначення покарання.

Для апеляційного провадження за скаргами на вироки судів сумарної
юрисдикції апелянт повинен подати грошове забезпечення в розмірі,
встановленому судом. Якщо апеляція буде залишена без наслідків,
відповідна сума стягується з особи, яка подала скаргу.

В апеляційному провадженні не застосовується заборона повороту до
гіршого. Апеляційна інстанція може приговорити засудженого, який подав
скаргу, до більш тяжкого покарання, ніж те, яке було призначене вироком
магістратського суду, в тому числі й тоді, коли апеляція була подана
лише на засудження (суворість покарання).

Апеляція до Суду Корони. Як правило, апеляція може надходити лише від
підсудного. Апеляційне оскарження починається з того, що клерку
магістратського суду7направляється заява про апеляцію; така ж заява
надсилається й іншій стороні протягом 21 дня після того, як було
винесено рішення магістратського суду. Суд Корони може збільшити строк
як стосовно ще не відісланої заяви про апеляцію, так і щодо заяви,
відісланої із запізненням.

Судочинство в Суді Корони — це в певному розумінні повторення слухання
справи: обвинувачення відкриває справу й заново викликає своїх свідків,
причому кожна із сторін може подати нові докази без будь-якого на те
дозволу.

Суд Корони може затвердити, скасувати чи змінити вирок магістратського
суду або повернути справу, висловивши свою думку. Останнє застосовується
при “сумнівному” визнанні вини, яке за всіх обставин Суд Корони
розглядає як невизнання вини. Мова йде про таке: якщо обвинувачений
дійсно говорить “винен”, але висловлює при цьому твердження, яке
зводиться до захисту проти пред’явленого обвинувачення, або якщо із
обставин справи видно, що обвинувачений заперечує пред’явлене
обвинувачення, але визнає вину через незнання закону, то визнання вини,
прийняте судом за цих обставин, є недійсним. Суд Корони може вислухати
апеляцію на “засудження” і повернути справу магістрату, рекомендуючи
внести до протоколу запис про невизнання вини. Водночас якщо визнання
себе винним має явний характер, то ніяка апеляція на засудження не може
бути прийнятою.

Апеляційне рішення Суду Корони оскаржується до Відділення королівської
лави Високого суду за методом “викладу обставин справи”. Особа,
незадоволена засудженням, наказом, рішенням або іншою судовою дією, може
апелювати з приводу неправильного застосування закону або перевищення
юрисдикції шляхом звернення до магістратського суду з проханням викласти
обставини справи для апеляційного “присутствія” Відділення королівської
лави Високого суду. Клопотання подається в письмовій формі протягом 14
днів після винесення рішення магістратським судом. Якщо магістрати
відкладають розгляд справи після засудження, то день винесення вироку
вважається першим, з якого починається відлік днів. Клопотання має бути
вручене клерку того магістратського суду, рішення якого оскаржується,
або вислане поштою. В клопотанні необхідно точно вказати питання права,
з приводу якого звертаються за думкою Високого суду.

Магістрати можуть відмовити в поданні викладу обставин справи лише на
підставі того, що, з їхньої точки зору, клопотання є непродуманим, але
вони не можуть відмовити в ньому, якщо воно надійшло від генерального
атторнея або за його вказівкою, навіть якщо клопотання буде ними
вважатися непродуманим. У разі відмови викласти обставини справи
магістрати повинні видати за вимогою заявника сертифікат про відмову.
Заявник потім може звернутися до Високого суду з проханням про видачу
наказу, яким пропонується мировим суддям викласти обставини справи. Але
в такому випадку заявник втрачає право апелювати до Суду Корони.

Для вручення сторонам проекту викладу обставин справи установлюється
строк у 21 день, з тим аби сторони зробили свої подання й судді
підготували остаточний варіант. Ці строки можуть бути збільшені, але в
даному випадку до остаточного варіанта додається пояснення причин
відстрочки.

При розгляді справи після виступів адвокатів захисту й обвинувачення суд
обговорює правові питання.

Суд має право скасувати, підтвердити або внести поправку в рішення, за
яким було зроблено виклад обставин справи, або може повернути справу
магістрату з викладом своєї думки, або видати будь-який інший наказ,
який він вважає необхідним.

Суд Корони також може викласти обставини справи з метою визначення думки
Високого суду. Заява подається в письмовій формі протягом 14 днів після
винесення рішення. Суд Корони може відмовитися викласти справу лише в
тому випадку, коли він вважає, що заява недостатньо продумана.

Апеляція до Палати лордів може бути поданою після розгляду справи в
апеляційному “присутствії” Відділення королівської лави за дотриманням
тих же умов, що й при апеляції на рішення Апеляційного суду в справі про
злочин, який переслідується за обвинувальним актом. Так, має бути
виданий сертифікат з апеляційного “присутствія” про те, що в його
рішенні розглядалося правове питання, яке має важливе публічне значення,
і є дозвіл на апеляцію на підставі того, що це питання заслуговує
розгляду Палатою лордів.

РОЗДІЛ 3: Особливості кримінального процесу США.

3.1 Порушення кримінального переслідування і розслідування кримінальних
справ.

Порушувати кримінальне переслідування й підтримувати обвинувачення в
суді може потерпілий від злочину. У США є численні приватні розшукові
бюро, які за плату проводять розшуки на користь того, хто до них
звертається. Агенти розшукових бюро часто виступають у суді як свідки
обвинувачення і на їхніх показаннях грунтуються вироки. До послуг таких
бюро і пов’язаних з ними юридичних контор, як правило, звертаються фірми
й об’єднання, якщо вони є потерпілими й бажають порушити й вести
кримінальне переслідування.

Практично в більшості випадків кримінальне переслідування в США
порушується і ведеться поліцією, федеральним бюро розслідувань (ФБР) і
органами атторнейської служби.

Основним органом розслідування є поліція, до складу якої входять
численні установи, які створюються різними владами. Прийнято розрізняти
поліцію федеральну, поліцію штатів і місцеву.

Федеральна поліція включає і ФБР. Воно підпорядковується міністру
юстиції (генерал-атторнею) США.

ФБР розслідує найнебезпечніші злочини, які переслідуються за
федеральними законами. ФБР — це також і контррозвідувальна служба США.

Характер діяльності інших федеральних органів розслідування у межах
поліції визначений федеральним законодавством з урахуванням їхньої
належності до тієї чи іншої галузі виконавчої влади. Так, Секретна
служба, яка є частиною Міністерства фінансів США, розслідує фальшування
грошей та інші злочини, які завдають шкоду більшості штатів атторнеї
обираються населенням на чотири роки, в інших — призначаються
губернатором або генерал-атторнеєм. Генерал-атторней обирається або
призначається губернатором штату і майже не залежить від нього, а
останній — не підпорядковується федеральній владі. [6, c.170-175]

Атторней має широкі повноваження. Він може порушити кримінальне
переслідування, припинити справу одноособовим рішенням, у тому числі й
тоді, коли справа вже знаходиться на розгляді суду. При цьому він не
зобов’язаний виносити мотивовану постанову.

Хоч в літературі термін “атторней” часто перекладається як “прокурор”,
становище атторнея в системі органів влади, сфера діяльності й
правомочності його мають значні відмінності порівняно з тими, які є в
країнах, де існує інститут прокуратури. Він може виступати як адвокат у
цивільній справі та обвинувач у кримінальній справі, як урядовий
юрисконсульт з техніко-юридичних питань і як радник із широких проблем
політики. Атторнейські служби управляють тюрмами і займаються справами
іммігрантів; співробітники цих служб діють як слідчі й розшукові
агентства; у віданні генерального атторнея США знаходяться контррозвідка
й політичний розшук — функції, які в інших країнах покладені на
відомства, організаційно не пов’язані з прокуратурою.[7, с.89-90]

Органом розслідування в США є також коронер. Він встановлює причини
смерті у тих випадках, коли вони не відомі або коли є підстави
припускати, що смерть була насильною. Коронер проводить розслідування з
участю присяжних, число яких установлене процесуальним законодавством
штатів. Якщо в межах округу виявлено труп, коронер проводить його
попередній огляд. Потім із числа місцевих жителів він скликає присяжних,
які беруть участь в огляді трупа й допиті свідків. Висновки
коронерського розслідування називаються вердиктом. У ньому вказується,
чи мало місце вбивство, яка медична причина смерті, коли, де і яким
чином було здійснено вбивство, а також ім’я винного, якщо воно
встановлене.

Органами розслідування в США є також різного роду комітети й комісії,
створювані органами виконавчої влади (комітет з розслідування
організованої злочинності, комісія з розслідування вбивства президента
Джона Кеннеді та ін.).

Формально вважається, що дані, зібрані органами розслідування, не мають
доказової ваги і призначені як матеріал для підтримання обвинувачення, а
не для суду.

Після приводу обвинуваченого суддя повинен повідомити йому про висунуте
проти нього обвинувачення, про право на сприяння захисника під час
попереднього розслідування і на відмову від такого розслідування. Якщо
обвинувачений відмовився від попереднього розслідування, суддя
пред’являє йому обвинувачення і вирішує питання про те, відпустити його
під заставу чи взяти під варту. Суддя з власної ініціативи може, а за
клопотанням атторнея — зобов’язаний допитати свідків обвинувачення і
зафіксувати їхні показання. Якщо обвинувачений не відмовився від
розслідування справи, суддя може надати йому певний строк для запрошення
захисника й для виклику свідків.

Розслідування має бути закінченим, як правило, в одному засіданні.
Спочатку допитуються свідки обвинувачення. Обвинувачений і його захисник
можуть піддати їх перехресному допиту. Після цього обвинувачений має
право дати пояснення щодо пред’явленого йому обвинувачення, а також
показання під присягою як свідок захисту. Потім допитуються свідки
захисту, яких обвинувач може піддати перехресному допиту. Показання
свідків, а також пояснення і показання обвинуваченого заносяться до
протоколу або стенографуються.

Заслухавши показання і пояснення, суддя вирішує питання про те, чи
достатньо підстав для притягнення обвинуваченого до кримінальної
відповідальності. Якщо таких підстав немає, він постановляє зняти з
обвинуваченого обвинувачення, тобто припинити справу. З’ясувавши ж, що
таких підстав достатньо, суддя притягує обвинуваченого до кримінальної
відповідальності і, якщо справа йому підсудна, у тому ж засіданні
вирішує справу по суті й виносить вирок. Якщо ж справа йому не підсудна,
нижчий суд направляє її до того суду, якому вона підсудна.

Докази і доказування.

У доказовому праві кримінального процесу США одержали поширення такі
засоби збирання доказів, як електронне прослуховування, яке
розглядається як різновид обшуку, повітряне спостереження і
фотографування, угода про визнання провини, показання поліцейських про
факти та фактичні дані, які повідомляються їм інформаторами.

Електронне стеження, при всьому сучасному арсеналі технічних засобів і
неконкретності правових норм щодо підстав застосування та процедури
провадження, стає потужною зброєю втручання в сферу “тендітного та
занадто прозорого” «прайвесі».

Право на прослуховування. Дозвіл на прослуховування дається судом. Ордер
на прослуховування видається на термін до ЗО днів. У випадках, якщо
розслідування торкається інтересів національної безпеки, закон допускає
право поліції почати прослуховування без судового ордера. У таких
випадках ордер повинний бути отриманий протягом 48 годин після початку
прослуховування. Допускається також прослуховування без ордера, якщо
хоча б один із учасників відповідної розмови добровільно дозволяє це
зробити. Прослуховування піддягає припиненню, як тільки необхідні
відомості отримані, ордер повертається після його виконання з детальним
описом перехоплених розмов.

Результати технічного документування розмов мають доказове значення в
кримінальному процесі.

Незважаючи на негативне ставлення багатьох юристів США до можливості
прослуховування усних розмов (oral comunication), законодавчої заборони
на ці дії немає. Більше того, в 1986 році реформа законодавства про
прослуховування розширила сферу його застосування. Нововведення
торкнулись електронної пошти, відеотелефонів, супутникового зв’язку,
комп’ютерної мережі, радіозв’язку. Реальністю стали дозволи на
прослуховування розмов особи, де б і яким зв’язком вона не
користувалась, включаючи прослуховування в помешканнях людини і так
зване спостереженння за блукаючим об’єктом.

«Всечутне вухо» і «всебачне око» часто стають не меншим злом, ніж те,
яке коли-небудь може бути з їхньою допомогою зупинено. Мораль наша не
може погодитись з цими не зовсім шляхетними засобами розкриття
нешляхетних вчинків. Правосуддя повинно бути моральним, а моральність
потребує використання відповідних засобів вирішення проблем.

Характерною рисою доказового права США залишається допустимість до
використання в доказуванні фактичних даних, які повідомляються
поліцейськими, коли такі ними були отримані від секретних агентів чи
інформаторів. У цій ситуації сам інформатор не допитується. Перевірка
достовірності переданих ним свідчень уруднюється, а часом і неможлива.

Вказуючи на небезпеку таких «доказів», багато юристів США підкреслюють,
що громадяни стають інформаторами частіше не за покликанням, а за
примусом чи керуючись корисними мотивами — їх діяльність оплачувана. Вже
це змушує засумніватися в достовірності їхніх повідомлень. За словами
одного з таких платних інформаторів, він «за свою кар’єру» обмовив
близько сорока ні в чому не винних людей. Але систему правосуддя США це,
мабуть, не дуже турбує.

Угода про признання вини в кримінальному процесі США заслуговує
особливого аналізу. Інститут «угоди про признання провини», іменований
іноді контрактом, застосовується в США вже понад 150 років. Близько 88%
справ вирішується з використанням цього сугубо американського винаходу
“невдалого гаранта правосуддя”. В сучасному законодавстві угода про
признання провини одержала закріплення в правилі 11 Федеральних правил
кримінального процесу в окружних судах США (1997 р.).

Угода про признання провини (рlea barqainind) — письмова угода
обвинувачуваного і захисника, з одного боку, й обвинувачення, з іншого
боку, в якому сторони домовляються про конкретне розв’язання
кримінальної справи, включаючи всі пункти обвинувачення і покарання
обвинувачуваного. На практиці суть такої угоди зводиться до того, що
обвинувачуваний визнає себе винним у менше тяжкому злочині, ніж фактично
вчинив, а в обмін на це особа, що підгримує обвинувачення, вимагає
призначення більш м’якого покарання, ніж те, яке могло б бути, що і
забезпечує суд.

Визнання обвинуваченим своєї провини в цьому випадку, як правило, тягне
за собою спрощення процедури подальшого судочинства: попереднє слухання
не є обов’язковою стадією; укладаючи угоду, обвинувачуваний тим самим
відмовляється від права на суд присяжних; угода усуває суперечки сторін
з питання про винність обвинувачуваного; дослідження доказів у суді
практично не проводиться; розгляд закінчується винесенням обвинувального
вироку, якщо від угоди обвинувачуваний не відмовився і не виникнули інші
вагомі обставини. Угода попросту заміняє вердикт присяжних про винність
і усуває принцип змагальності сторін та пов’язаного з цим ризику
непередбачуваності процесу. Проте така угода не рятує правосуддя від
ризику судової помилки. Аналіз показує, що чим слабкіша доказова база
обвинувачення, тим вірогіднішою стає угода про визнання провини. Суддя
стає все більш схожим на брокера.

3.3 Судовий розгляд кримінальних справ.

Кримінальні суди. Правосуддя в США здійснюють суди федеральної судової
системи й суди штатів. При цьому ні Верховний суд США, ні інші
федеральні судові органи ніякого адміністративного контролю над судами
штатів не здійснюють.

Федеральна судова система складається з окружних (районних) федеральних
судів, федеральних апеляційних судів і Верховного суду США.

Що стосується співвідношення федеральної системи й судової системи
штатів, то тут діє той же принцип, що й у співвідношенні федерального
права і права штатів: загальне правило — це компетенція судів штатів; до
федеральних судів можна звертатися лише в тих випадках, коли Конституція
США або закон конгресу, який спирається на Конституцію, визнають ці суди
компетентними. Близько 95 відсотків справ розглядаються виключно судами
штатів.

По першій інстанції кримінальні справи федеральної підсудності
розглядають лише окружні суди. У кожному штаті, як правило, один
окружний федеральний суд, у деяких великих штатах їхнє число доходить до
чотирьох, кількість суддів у таких судах — до 20. Всього їх майже 100 і
працює в них близько 400 суддів.[11, с.20]

Судовий розгляд в окружному суді, як правило, веде один суддя. Окружні
(районні) суди можуть розглядати будь-які кримінальні справи федеральної
підсудності, тобто справи про злочини, відповідальність за які
передбачена законом, схваленим конгресом США.

У США — 11 федеральних апеляційних судів (майже 80 суддів). Число
суддів у кожному з цих судів — від трьох до дев’яти; на одного з них
покладені обов’язки головного судді. Апеляційний розгляд справи здійснює
як правило, колегія з трьох суддів. За рішенням більшості членів суду
може бути проведено апеляційний розгляд усім складом суду. Федеральні
апеляційні суди розглядають апеляції на вироки й рішення федеральних
окружних судів.

Верховний суд США — вища апеляційна інстанція в справах і федеральних
судів, і судів штатів. Він складається з голови та восьми членів суду.
Поділу на колегії немає. Розглядають справи всі судді (кворум — шість
суддів). Рішення приймається простою більшістю голосів.

Судові системи в штатах різноманітні: неоднакові структури судів; суди,
які виконують приблизно однакові функції, мають різні назви, по-різному
визначається підсудність справ судами.

Численні суди штатів можна умовно поділити на декілька категорій залежно
від місця, яке вони займають у судовій ієрархії. У кожному штаті є свій
вищий судовий орган: верховний суд, верховний суд з виправлення помилок,
апеляційний суд та ін. У 14 штатах діють проміжні апеляційні суди.

Нижче стоять суди загальної юрисдикції, схожі з окружними федеральними
судами, але вони водночас виступають і як апеляційні інстанції. До
їхньої підсудності належать кримінальні справи, які не мають права
розглядати по першій інстанції нижчестоящі суди обмеженої юрисдикції.
Суди загальної юрисдикції в штатах називаються: вищий суд, районний суд,
окружний суд.

Суди обмеженої юрисдикції: поліцейські, магістратські, суди правосуддя,
муніципальні. У багатьох судах обмеженої юрисдикції справи розглядають
мирові судді — виборні посадові особи, часто не юристи, їхня діяльність
оплачується залежно від кількості розглянутих справ, сум стягнутого
штрафу, розміру отриманого адвокатом гонорару і т. п. Мирові судді, як
правило, не розглядають справи про діяння, за які може бути призначено
покарання, що перевищує позбавлення волі строком на один місяць, або
штраф у 100 доларів[13, с.67]

Судді в штатах або обираються, або призначаються. В усіх випадках їхні
кандидатури мають бути попередньо схвалені босами правлячої в штаті
партії.

Порядок розгляду кримінальних справ у суді присяжних. З участю присяжних
найзначніші кримінальні справи розглядають окружні федеральні суди і
суди загальної юрисдикції в штатах. Процедура вирішення кримінальних
справ у суді присяжних складається з таких основних етапів: пред’явлення
обвинувачення, формування лави присяжних (малого журі), дослідження
доказів і промови сторін; напутнє слово судді присяжним, вердикт
присяжних, резолюція і вирок судді.

Пред’явлення обвинувачення. Після відкриття судового засідання клерк
суду зачитує обвинувальний акт або заяву про обвинувачення і суддя
пропонує підсудному відповідати на обвинувачення зізнанням або
запереченням своєї вини. Відповідь обвинуваченого заноситься до
протоколу судового засідання.

Якщо підсудний визнав себе винним, присяжні до участі у вирішенні справи
не залучаються і суддя виносить вирок. Перед призначенням покарання
суддя може допитати свідків про обставини, які пом’якшують або обтяжують
вину підсудного, але не про його винність. У деяких штатах визнання
підсудним своєї вини не усуває судового розгляду, коли обвинуваченому
загрожує смертна кара або інше суворе покарання.[9, c.1118]

Кримінально-процесуальне право США передбачає можливість своєрідної
“торгівлі” між обвинуваченням і підсудним, який за згодою обвинувача має
право визнати себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж той, який
указаний в обвинувальному акті або заяві про обвинувачення. Це так звані
“угоди про визнання вини”.

Суть їх — в укладенні між обвинуваченням і захистом особливої
домовленості, відповідно до якої обвинувач зобов’язується
перекваліфікувати діяння на менш тяжке, а обвинувачений — визнати свою
винність.

У США в 90 відсотків кримінальних справ обвинувачені визнають свою вину.
Приблизно 50 відсотків зізнань — це результат домовленості між
обвинувачем і прокурором.

Формування лави присяжних. Якщо підсудний винним себе не визнав, суддя
дає йому деякий час (як правило, не менше двох діб) на підготовку до
судового розгляду. Після закінчення цього терміну суд приступає до
формування лави присяжних — малого, або судового, журі. Підсудний може
відмовитися від суду з участю присяжних, якщо йому не загрожує смертна
кара або інша сувора міра покарання. Випадки такої відмови досить
поширені. В більшості випадків з участю присяжних розглядаються лише
близько 10 відсотків кримінальних справ.

До складу малого журі входить 12 чоловік, у судах деяких штатів — шість
чоловік. Скорочення кількості присяжних можливе й за згодою сторін.

За законом, прийнятим конгресом США у 1968 р., присяжними в федеральних
судах можуть бути лише громадяни США, які досягли 21-річного віку й
проживають у місцевості, де проходить судовий розгляд, не менше одного
року.

Список присяжних для того чи іншого суду складають за його дорученням
шерифи, констеблі, судові клерки та їхні помічники. Для відбору
кандидатур користуються списками виборців або платників податків,
адресними й навіть телефонними книгами.

Як правило, присяжних викликають більше, ніж вимагається, бо деякі з них
можуть бути відведеними, а для великих справ викликаються і запасні
присяжні.

Кожен присяжний допитується і, якщо його кандидатура не відводиться,
займає місце на лаві присяжних, принісши попередньо присягу. Відвід
мотивований вирішує суддя, немотивований для нього обов’язковий. Після
принесення присяги починається судовий розгляд.

Порядок дослідження доказів і промови сторін. Спочатку прокурор
проголошує промову, в якій повідомляє, що він буде доказувати в суді. Це
називається “відкриттям обвинувачення”. Після прокурора виступає
захисник, який викладає доводи захисту — “відкриває захист”. Потім
починається допит свідків обвинувачення і захисту, які приводяться до
присяги або дають підтвердження про те, що будуть говорити лише правду.
Спочатку вони допитуються тією стороною, яка їх викликала, потім
відбувається перехресний допит.

Якщо обвинувачений забажає, він може бути приведений до присяги або може
дати урочисте підтвердження і допитується як свідок захисту.

Після закінчення допиту свідків захисту атторней може ще раз узяти слово
для заперечення проти показань свідків захисту, захисник же йому
заперечити не має права.

Суддя має дуже великі повноваження. Він одноособово вирішує такі важливі
питання, як належність і допустимість доказів, має право відхилити
клопотання і зняти будь-які запитання сторони.

Після закінчення судового розгляду суддя звертається до присяжних з
напутнім словом. У ньому він дає вказівку стосовно правових норм, які
підлягають застосуванню в даній справі, і ті пояснення стосовно
достовірності й значення доказів, які, на його думку, необхідні для
правильного вирішення справи.

Вислухавши напутнє слово судді, присяжні під наглядом посадової особи
видаляються до нарадчої кімнати, вони мають право брати письмові й
речові докази та письмові інструкції судді.

Вердикт — обвинувальний чи виправдувальний — проголошується публічно. У
справах про злочини, за які передбачена смертна кара, він виноситься
одноголосне. В інших справах вимагається більшість у 5/6, 2/3 голосів і
т. п., залежно від тяжкості злочину. Вердикт присяжних стає дійсним лише
тоді, коли він прийнятий суддею і занесений до протоколу судового
засідання. Суддя має право запропонувати присяжним повторно обговорити
лише обвинувальний вердикт.

У деяких штатах присяжні вирішують питання не лише про вину, а й про
міру покарання.

Резолюція і вирок судді. Суддя відповідно до вердикту у відкритому
засіданні виносить ще й резолюцію про визнання судом винності чи
невинності підсудного, яка також заноситься до протоколу. Така резолюція
виноситься судом і в справах, які розглядаються без участі присяжних.
Потім суддя постановляє вирок, тобто визначає й оголошує покарання
підсудному, яке заноситься до протоколу, причому не обов’язково, щоб
вирок постановлявся відразу ж після вердикту присяжних. Це може
відбутися і через деякий час після суду, як правило, в межах
двотижневого терміну.

При виборі міри покарання суддя користується доповіддю про особу
підсудного, складеною посадовою особою служби нагляду за умовно
засудженим або іншим чиновником, який працює при суді. В ній містяться
дані про минулі арешти, приводи, судимості, сімейний стан, освіту,
роботу, репутацію та інші відомості, які одержує посадова особа з
державних архівів в результаті опитування підсудного та інших людей.

Сумарне провадження. Судами сумарної юрисдикції в штатах є суди нижчі.
Вони розглядають більшість кримінальних справ про незначні злочини, за
вчинення яких застосовується короткочасний арешт або штраф у невеликих
розмірах.

Процес у цих судах спрощений. Докази досліджуються лише тоді, коли
обвинувачений заперечує свою вину. Як свідки та обвинувачі часто
виступають поліцейські, які проводили затримання і допит підозрюваного в
поліції. Розгляд справи відбувається протягом кількох хвилин. Письмове
провадження, як правило, не ведеться.[8, c.64-65]

3.4 Перегляд судових рішень.

Федеральні правила апеляційної процедури, як і відповідні правила
штатів, передбачають дві основні форми оскарження — апеляцію і перегляд
на підставі “Хабеас корпус”, а також перегляд справ за нововиявленими
обставинами.

Апеляцію можна подати як з питання факту, тобто оскаржити вердикт
присяжних і резолюцію судді, якими підсудний визнаний винним у вчиненні
злочину, так і з питань права, тобго оскаржити вирок суду з мотивів
неправильного застосування кримінального закону або порушення в ході
судового розгляду процесуальних норм.

Апеляційними інстанціями в кримінальних справах у штатах є: а) суди
першої інстанції (суди загальної юрисдикції) — щодо нижчих судів (судів
обмеженої юрисдикції); б) проміжні апеляційні суди — стосовно судів
першої інстанції; в) вищі суди — щодо всіх нижчестоящих судів штатів.

Рішення вищих судів штатів є остаточними, за винятком тих випадків, коли
в них розглядається так зване “федеральне питання”, тобто таке важливе
для вирішення даної справи питання, на яке можна відповісти лише шляхом
тлумачення й застосування Конституції США, федеральних законів та угод.
При вирішенні кримінальних справ “федеральне питання” може виникнути,
наприклад, у випадку порушення гарантій, закріплених у Конституції США
(недоторканності особи, житла, свободи слова, друку). Виникнення
“федерального питання” — єдина підстава для апеляційного оскарження
рішення вищого суду штату до Верховного суду США.

У системі федеральних судів апеляційними інстанціями в кримінальних
справах є: а) окружні суди — стосовно рішень комісіонерів; б) апеляційні
суди — щодо окружних федеральних судів. Розгляд справи здійснюється
трьома членами апеляційного суду; в) Верховний суд США — щодо окружних і
апеляційних судів, а також вищих судів штатів. Як правило, скарги на
рішення федеральних окружних судів розглядаються лише після того, як
справу вже було розглянуто в федеральному апеляційному суді. Рішення
Верховного суду США остаточне й може бути переглянуте й скасоване в
результаті будь-якого політичного заходу, здійсненого конгресом США, або
в результаті зміни Конституції США.

В США поширена доктрина, згідно з якою основним завданням федерального
Верховного суду є не виправлення помилок, допущених іншими судами при
розгляді конкретних справ, а забезпечення однакового застосування
федеральних законів і єдності судової практики. Тому конкретні справи
він розглядає лише тоді, коли у зв’язку з цим виникають питання, які
мають принципове значення для судової практики.

Закон передбачає три процедури надходження справ до Верховного суду як
вищої федеральної апеляційної інстанції: “в порядку апеляції, “в порядку
витребування”, “за посвідченням”.

“У порядку апеляції” надходять справи за скаргами на такі рішення
нижчестоящих федеральних судів і верховних судів штатів, у яких
зачіпається питання про відповідність федерального закону штату
Конституції США. При цьому справа, яка приймається “в порядку апеляції,
має містити “суттєве федеральне питання”.

“У порядку витребування” Верховний суд приймає справи з нижчестоящих
судів після розгляду петиції заінтересованої сторони, яка вважає, що в
результаті застосування закону в оскарженій справі її конституційні
права істотно порушені. “В порядку витребування” суд приймає справи за
власним розсудом, за наявності “особливих і важливих підстав”.

“За посвідченням” до Верховного суду надходять справи з апеляційних
судів США, які, звертаючись до цієї процесуальної форми, намагаються тим
самим з’ясувати думку вищого суду країни з будь-якого правового питання,
яке виникає під час розгляду конкретної справи.

Незважаючи на техніко-юридичні відмінності процедур надходження справ до
Верховного суду, його апеляційна юрисдикція має дискреційний характер,
тобто фактично справа будь-якої категорії приймається ним за своїм
розсудом. Завдання апелянта — спробувати переконати вищий федеральний
суд не стільки в тому, що нижчестояща судова інстанція винесла помилкове
рішення, скільки в тому, що справа справді зачіпає “федеральне питання
принципового значення”.

Щороку до Верховного суду США надходить близько 2000 справ усіх видів,
але розглядається ним лише 14 відсотків і виноситься рішення лише із
100—120 справ. У більшості випадків цей суд вважає, що за своїм
значенням справа не заслуговує на його втручання, й обмежуються
відповідною заявою про це1.

Рішення у Верховному суді приймається більшістю голосів. При розгляді
справи мають бути присутніми не менше шести членів суду. Для прийняття
рішення необхідна більшість у чотири голоси. Якщо голоси розділилися
порівну, може бути призначений новий розгляд справи у Верховному суді
або залишене в силі оскаржене рішення. Результати голосування заносяться
до спеціальної книги.

У нескладних справах голова суду або за його дорученням один із членів
Верховного суду коротко викладає суть прийнятого рішення. В складних
справах одному з членів суду доручається викласти з детальним
обгрунтуванням думку більшості. Проект цієї думки узгоджується з усіма
членами суду, а потім затверджується шляхом голосування. Судді, які
погоджуються з висновками, але не погоджуються з обгрунтуванням рішення,
можуть викласти свою додаткову думку, а судді, які залишилися в
меншості, мають право викласти особливу думку з детальною аргументацією.
Рішення і думки систематизуються, друкуються в збірнику рішень
Верховного суду США і є одним із джерел права для всіх судів країни.

Засуджений може не пізніше ніж через 10 днів після того, як в офіційних
документах кримінальної справи будуть зареєстровані оскаржений вирок чи
інше оскаржене рішення суду, подати апеляцію (або так зване повідомлення
про апеляцію, яке зупиняє перебіг строку подання детальної апеляційної
скарги) на вердикт присяжних і резолюцію суду, якими він визнаний
винним, або на вирок суду на тій підставі, що він незаконний або занадто
суворий, або на те й інше водночас. Він може скаржитися також на те, що
суд допустив процесуальні порушення, які обмежили його права й призвели
до неправильного рішення.

Думка скаржника має бути підтверджена посиланням на відповідні документи
кримінальної справи. Це може бути здійснено в формі викладення змісту
документа або в формі доданої до скарги копії такого документа. На
підтримку своєї думки скаржник може посилатися на судову практику, тобто
на прецеденти, які для нього сприятливі.

За законодавством штатів строк подачі апеляційних скарг коливається в
широких межах — від кількох днів в одних штатах до кількох місяців в
інших.

Представник обвинувачення згідно з федеральними правилами апеляційної
процедури може подати апеляційну скаргу протягом ЗО днів з моменту
офіційної реєстрації оскарженого вироку або судового рішення. Апеляція
може бути поданою на вирок суду на тій підставі, що він незаконний, а
також на неправильні постанови й вказівки суду з питань права, які
суперечать інтересам обвинувачення.

Після подачі скарги суд визначає сторонам строк для підготовки до
апеляційного розгляду. Як правило, він становить кілька місяців
унаслідок завантаженості апеляційних судів. За цей строк один із суддів,
який розглядатиме апеляційну скаргу (їх повинно бути не менше трьох),
вивчає матеріали справи, а також аргументи сторін і готує коротку
довідку, з якою можуть ознайомитися інші судді й сторони.

Розгляд апеляційної скарги починається, як правило, з того, що судді
вислуховують усні аргументи сторін: насамперед апелянта, а потім іншу
сторону. Після з’ясування обставин, які цікавлять суддів, відбувається
закрита нарада суддів, і за апеляційною скаргою приймається рішення.
Прийняті суддями рішення та обгрунтування цих рішень публікуються в
збірниках рішень апеляційних судів і стають не лише обов’язковими щодо
кожної з розглянутих справ, а й слугують керівництвом для судів першої
інстанції та підставою для майбутніх рішень апеляційних судів.

Якщо оскаржено вердикт про засудження, апеляційна інстанція може
скасувати, змінити або залишити його в силі. При його скасуванні втрачає
силу й вирок.

Вердикт не підлягає скасуванню, якщо апеляційна інстанція, розглянувши
подані документи, не прийде до висновку, що була допущена така помилка,
яка завдала шкоди суттєвим правам апелянта.

Апеляційна інстанція може скасувати вердикт і направити справу на новий
розгляд. Перегляд справи, як правило, відбувається в тому ж суді, на
рішення якого подана скарга, й так, нібито раніше не було ніякого
розгляду справи. При цьому підсудний може бути визнаний винним у
будь-якому злочині, інкримінованому в обвинувальному акті або заяві про
обвинувачення, незалежно від вердикту або визнання вини при попередньому
розгляді справи.

Слід зауважити, що на федеральному рівні апеляційні суди обмежені в
розгляді питання про обгрунтованість вердикту присяжних. Поправкою УП до
Конституції США, в якій, зокрема, зазначено, що “факт, розглянутий
присяжними, не повинен переглядатися будь-яким судом Сполучених Штатів,
інакше як на підставі положень загального права”. Тому можна вважати, що
апеляціині суди розглядають помилки головним чином у сфері права. До них
належать, наприклад, помилки, допущені суддею першої інстанції, який
прийняв неправильне рішення про допуск чи виключення доказів,
неправильно інструктував присяжних, виявив упередженість у веденні
процесу та ін.

У разі оскарження підсудним вироку на тій підставі, що він незаконний,
апеляційна інстанція мусить виправити вирок і привести його у
відповідність з вердиктом або резолюцією судді про визнання винним, якщо
був постановлений незаконний вирок за правомірним вердиктом, або
визнання винності судом. У цьому випадку новий вирок може бути
суворішим, ніж перший.

При оскарженні засудженим вироку на тій підставі, що він занадто
суворий, апеляційна інстанція має право зменшити розмір або строк
призначеного покарання, якщо воно перевищує те, яке слід було б
призначити за обставинами справи.

Якщо вирок оскаржений представником обвинувачення на тій підставі, що
він незаконний, апеляційна інстанція може залишити вирок у силі або так
виправити його, щоб він відповідав вердикту або резолюції про визнання
вини підсудного.

Апеляційна інстанція може відхилити скаргу, якщо засуджений, відпущений
до її розгляду на волю під заставу, порушить своє зобов’язання належним
чином підтримувати скаргу. Скарга може бути відхиленою і в тому випадку,
коли апелянт не підтримує її так, як цього вимагають правила суду. При
цьому слід зауважити, що апеляційні суди в США мають право встановлювати
свої правила, які регулюють порядок подання та розгляду апеляційних
скарг.

Крім власне апеляції, законодавство майже всіх штатів і федеральне
законодавство передбачають можливість так званого побічного оскарження
вироку засудженим. Серед таких побічних засобів найчастіше
використовується процедура “Хабеас корпус” і перегляд справ за
нововиявленими обставинами. Але й після побічного оскарження вироку та
затвердження його судом штату

можливе апелювання до федерального суду, якщо в ході процесу виникло в
справі “федеральне питання”.

Процедура “Хабеас корпус” передбачає розгляд скарги і видання судового
наказу про захист недоторканності особи від неправомірного арешту.
Особа, яка перебуває під вартою, фактично виявляється змушеною доводити
неправомірність свого арешту, хоч теоретично передбачається, що
працівники поліції мусять довести правомірність арешту. Але вони
звільняються від такого доказування, спираючись на документ, який
підтверджує правомірність арешту, в даному випадку вирок суду.

Суд, до якого подана скарга, має вивчити матеріали кримінальної справи й
вирішити, чи є перебування під вартою законним. Ніяких формальних
обмежень у строках подання скарги за процедурою “Хабеас корпус” не
існує, клопотання про одержання наказу належить подавати до федерального
окружного суду.

Установлення судом незаконності чи необґрунтованості перебування
засудженого під вартою має своїм наслідком видання судового наказу про
звільнення скаржника як позбавленого волі з порушенням закону. Наказ має
виконуватися негайно.

Розглянувши петицію про видання судового наказу про звільнення,
федеральний суддя має право повернути справу до суду штату для нового
процесу або звільнити засудженого залежно від того, яку помилку було
зроблено в процесі, за яким був винесений вирок, і які докази ще є в
розпорядженні обвинувальної влади. Однак будь-яке рішення судді може
бути, в свою чергу, апельоване до федерального суду вищої інстанції.

Не обмежене строками також подання петиції про перегляд вироку за
нововиявленими обставинами. Звичайно, ці обставини мають бути настільки
важливими, що якби вони були відомі в ході судового розгляду справи,
обвинувальний вирок не був би винесений. Петиція подається до суду,
котрий виніс вирок. Якщо прохання засудженого про перегляд справи
задовольняється, попередній вирок скасовується й відбувається новий
судовий розгляд з урахуванням нововиявлених обставин.[4, с.12-15]

Висновок

Отже, англосаксонська модель (змагальна форма кримінального процесу),
представляючи систему загального права і базуючись на традиціях
англосаксонського права, віддає перевагу не стільки ініцативній
діяльності правоохоронних органів, скільки самим громадянам:
кримінальний процес починається, як правило, з ініцативи потерпілого, а
потім розгортається як суперечка між обвинувачем і обвинувачуваним. Тут
головну роль відіграє судове слідство з його характерними атрибутами
змагальності. Досудове роззслідування або зовсім не провадиться, або має
спрощений хактер.

Тим часом, багатовіковий досвід розвитку правосуддя неминуче призводить
до наближення самої процесуальної форми до об’єктивних закономірностей
пізнавальної діяльності, до моделюння її з урахуванням таких
закономірностей, а отже і до зближення даних систем. Змагальна форма не
може існувати в чистому виді. Останні роки підтверджують зміцнення в її
рамках процесуальних інститутів досудового розслідування. Класична форма
збагачується ідеями змагальності: намітилася тенденція до більш широкої
участі захисника на попередньому слідстві, відновленні інституту суду
присяжних. Простежується зближення двох моделей правосуддя.

Використані джерела:

I. НОРМАТИВНІ АКТИ:

Конституции зарубежных стран.— М.: Юрлитинформ, 2000.

II. ЛІТЕРАТУРА:

Апарова Т. В.- Суды и судебный процес Великобритании.— М., 1996.

Боботов С. В. Откуда пришел к нам суд присяжних.— М., 1995.

Карлен Д. Американские суды: система й персонал. — М, 1972.

Котюк О. Теорія держави і права.- К.: Юрінком. 2000.

Молдован В. Порівняльне кримінально-процесуальне право. Навч. посібник –
К.:”Ін Юре”., 2000.

Руденко В. Прокуратура у США // Право України, №9.,1998 р.

Судебные системы буржуазных стран: Соединенные Штаты Америки //
Соц. законность. — 1974, № 8.

Тертишник В. Кримінально-процесуальне право України – К.: Юрінком, 2003.

Уолкер Р. Английская судебная система. — М., 1980.

Шишкін А. Федеральні суди США // Право України, № №11-12.,1994 р.

Шишкін А. Судова система штатів США // Право України,- №7., 1995 р .

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020