.

Правове регулювання охорони і раціонального використання земель (дипломна)

Язык: украинский
Формат: дипломна
Тип документа: Word Doc
288 10187
Скачать документ

правознавство

ДИПЛОМНА РОБОТА

на тему:

Правове регулювання охорони і раціонального використання земель

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………………….3

Розділ 1: Поняття і зміст правової охорони і раціонального використання
земель…………………….7

1.1 Земля як об’єкт правового
регулювання………………………………………….7

1.2 Поняття, завдання та зміст охорони і раціонального
використання
земель…………………………………………………………
…………13

1.3 Організаційно-правові заходи охорони
земель……………………………….21

Розділ 2: Функції державного управління в галузі охорони

і раціонального використання земель………………….29

2.1 Загальна характеристика управління в сфері охорони і
раціонального використання
земель…………………………………………….29

2.2 Порядок ведення державного земельного
кадастру………………………..32

2.3 Контроль за охороною і використанням
земель……………………………..35

Розділ 3: Особливості юридичної відповідальності за порушення земельного
законодавства……………………..41

Розділ 4: ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНУ ТА ЗАХОДІВ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ……………………………54

Висновки……………………………………………………….
……………………………………………….66

Список використаної
літератури……………………………………………………….
…………70

Вступ

Актуальність теми. В системі екологічної безпеки суверенної незалежної
України охорона, зберігання та використання земельних ресурсів на основі
нормативно-правових актів є важливим елементом національної безпеки. В
цьому аспекті ефективне використання земельних, водних і виробничих
ресурсів в України є завданням державного значення.

Показники валової продукції зернових, одержаної в 2001—2002 рр.,
свідчать про те, що Україна в умовах ринкових відносин і приватної
власності на землю і майно має всі можливості забезпечити населення
високоякісними вітчизняними продуктами харчування в достатній кількості
і бути в лідерах експорту не тільки зернових, а й інших видів
сільськогосподарської продукції, включаючи і продукцію тваринництва. Ця
перспектива держави, що базується на значних земельних, водних,
меліоративних та матеріально-технічних ресурсах, є визначальним
показником ефективної підтримки вітчизняного товаровиробника.

Наша держава має могутній природно-ресурсний потенціал. Земельний фонд
України становить 5,7 % території Європи. При цьому на
загальноєвропейському фоні його вирізняє висока питома вага
сільськогосподарських угідь, особливо ріллі, що пов’язано з високою
природною якістю українських земель, великою питомою вагою в їх складі
чорноземів. Так, сільськогосподарські угіддя України складають 18,9 %
загальноєвропейських, а рілля — відповідно 26,9 %. Відносно території
нашої країни сільськогосподарські угіддя займають 41,84 млн. га, або
69,3 % території, в тому числі 33,19 млн. га ріллі (55 %), 7,63 млн. га
природних кормових угідь — сіножатей і пасовищ (12,6 %). В розрахунку на
одного мешканця припадає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у тому
числі 0,65 га ріллі, тоді як у середньому по Європі ці показники
становлять відповідно 0,44 і 0,25 га [32, с. 197-199].

Водночас, розораність українських земель є найвищою в світі. Вона
досягла 72 % в середньому по Україні, в ряді регіонів перевищуючи 88%.
До обробітку залучені малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки
і пасовища та схилові землі.

Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без суворого і
надійного державного екологічного та митного контролю за ввезенням
небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої бази призвели до
споживацького ставлення до землі. Ситуацію ускладнює використання у
великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших хімічних
препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням, що, в свою
чергу, може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні.

Виходячи з усього викладеного вище, тема даної роботи видається
надзвичайно актуальною, оскільки охоплює широке коло питань, пов’язаних
з погіршенням стану навколишнього природного середовища, особливо
земельних ресурсів. Крім того, одним із її завдань є вироблення реальних
пропозицій, орієнтованих на необхідність вдосконалення чинного
земельного законодавства України, адже сучасні земельні проблеми в
Україні віддзеркалюють всю складність процесу формування ринкової
економіки. Від них значною мірою залежить добробут народу, вирішення
складного завдання — його продовольчого забезпечення. Також, попри все,
варто звернути увагу на своєчасне прийняття Верховною Радою України
минулого року Закону України „Про охорону земель”, положення якого
значно підсилили і конкретизували дію Земельного кодексу України в
частині забезпечення раціонального використання і охорони земель.

У вітчизняній правовій літературі практично відсутні комплексні наукові
(як теоретичні, так і прикладні) дослідження проблем раціонального
використання та охорони земель, які б ґрунтувалися на новітньому
законодавстві.

Окремим аспектам з цього питання присвячені праці В.Б. Авер’янова, О.Ф.
Андрійко, В.І. Андрейцева, Н.О. Багай, А.М. Гетьмана, Т.С. Дмитренка,
М.І. Єрофеєва, Н.Д., Каракаша, В.В. Носіка, О.О. Погрібного, В.І.
Семчика, Н.І. Титової, Г.В. Тищенка, Н.І. Орлова, М.І. Малишка, В.Л.
Мунтяна, В.І. Федоровича, М.В. Шульги, Ю.С. Шемшученка, В.В. Янчука,
В.В. Книша та інших науковців.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у прагненні з’ясувати
на основі опрацьованого нормативного і наукового матеріалу особливості
земель, суть їх раціонального використання, заходи по їх охороні, а
також специфіку відповідальності за порушення земельного законодавства.

Тема роботи вимагає вирішити такі завдання:

дати визначення поняттям „правова охорона земель” та „раціональне
використання земель”, встановити їх зміст і особливості

з’ясувати перелік організаційно-правових заходів охорони земель;

висвітлити основні функції державного управління в сфері охорони і
раціонального використання земель;

окреслити основні види і особливості юридичної відповідальності за
порушення земельного законодавства;

проаналізувати стан і перспективи раціонального використання та охорони
земель в Україні, а також в Івано-Франківській області.

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом роботи виступають суспільні
відносини, що сформувалися у процесі використання та охорони земель, та
їх правова регламентація.

Безпосереднім предметом дослідження є комплекс нормативно-правових
актів, які стосуються даного питання, а також підручники, монографії і
наукові статті відомих вітчизняних і зарубіжних вчених.

Методи дослідження. В ході дослідження використано дві групи методів
наукового пізнання: загальнонаукові (діалектичний, системний,
комплексний) та спеціальні методи дослідження (метод тлумачення правових
норм). За допомогою діалектичного методу досліджувався розвиток положень
про регулювання охорони та раціонального використання земель.
Застосування методу системного аналізу дозволило визначити правовий
статус землі серед інших природних ресурсів, які складають власність
Українського народу. Взаємозв’язок, дія і застосування видів юридичної
відповідальності (адміністративної, кримінальної, дисциплінарної,
цивільної, земельної тощо) досліджувалися комплексним методом. Для
виявлення відповідності норм права суспільним відносинам застосовувався
метод тлумачення правових норм.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у належному
теоретико-прикладному аналізі положень чинного законодавства України у
сфері раціонального використання та охорони земель та вироблених на його
основі висновках та пропозиціях.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони дають
можливість обґрунтувати концептуальні підходи до вирішення теоретичних
проблем в сфері раціонального використання та охорони земель; вносять
певний вклад у визначення змісту та напрямів удосконалення законодавства
у сфері контролю за використанням та охороною земель. Наукові положення,
рекомендації та висновки дипломної роботи можуть бути використані у
подальшому вдосконаленні земельного законодавства, зокрема, при внесенні
змін і доповнень до законів України «Про охорону земель», «Про державний
контроль за використанням та охороною земель», застосуванні земельного
законодавства в галузі реалізації права власності на землю, права
землекористування, в сфері орендних відносин, у здійсненні моніторингу
земель, веденні державного земельного кадастру, організації землеустрою,
застосуванні норм юридичної відповідальності за порушення земельного
законодавства.

Запропонована робота складається із вступу, чотирьох розділів, в яких
послідовно розглядаються всі питання, необхідні для найбільш повного
розкриття досліджуваної теми та висновків, де висвітлюється короткий
аналіз розглянутого матеріалу, а також висуваються окремі пропозиції
стосовно можливих варіантів удосконалення варіантів у даній сфері, а
відтак – покращення якості земельних ресурсів.

Розділ 1: Поняття та зміст правової охорони і раціонального
використання земель.

Земля як об’єкт правового регулювання.

Новий Земельний кодекс України не дає визначення землі як об’єкта
законодавчого регулювання. Водночас він визначає, що завданням
земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою
забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних
громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

У цьому плані заслуговує на увагу визначення поняття „земля”, яке
наведене у Державному стандарті „Земля. Терміни і визначення”. Земля —
це найважливіша частина навколишнього природного середовища, яка
характеризується простором, рельєфом, ґрунтовим покривом, рослинністю,
надрами, водами, є головним засобом виробництва в сільському
господарстві, а також просторовою базою для розміщення галузей народного
господарства.

Очевидно, що у наведеному визначенні фіксуються переважно біологічні й
економічні ознаки землі та її призначення. Проте, як вважає Н.І.Титова,
цих ознак недостатньо для об’єктивного розуміння поняття „земля” в
юридичному значенні, а деякі з них потребують суттєвого уточнення,
оскільки чинне екологічне та земельне законодавство передбачає
особливості землі у складі довкілля та формування його якості [54,
с.10-12].

Так, Закон України від 25 червня 1991 р. „Про охорону навколишнього
природного середовища”, зокрема ч. 1 ст. 5, вказує, що державній охороні
і регулюванню використання на території України підлягає навколишнє
природне середовище, природні ресурси, як залучені в господарський обіг,
так і не використовувані в народному господарстві в даний період,
зокрема земля, ландшафти та інші природні комплекси [13].

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об’єкт
господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка
сприяє формуванню складних природних утворень, тобто екологічних систем,
справляє біологічний вплив на створення ландшафтів та інших природних
комплексів — заповідників, заказників, пам’яток природи, заповідних
урочищ, штучно створених систем — дендропарків, ботанічних садів,
зоопарків, парків-пам’ятників садово-паркового мистецтва, рекреаційних,
лікувальних, оздоровчих зон тощо.

Зовсім інше юридичне смислове навантаження несе в собі термін „землі”
(аналогічно — „води”). Під ним необхідно розуміти саме природний
компонент, не вилучений з довкілля, а органічно в нього вплетений,
взаємодіючий з водами, лісами та іншими природними ресурсами. Земельні
відносини мають на увазі саме такий об’єкт правової регламентації, хоч в
земельному законодавстві (навіть у Земельному кодексі) він називається
юридично неточно: „земля”.

Крім того, на думку Н.І.Орлова, землі як об’єкт правової регламентації
виконують різні функції:

а) політичну, визначаючи територіальні межі суверенності державної влади
та створюючи основу економічної незалежності держави;

б) економічну, забезпечуючи базу для господарської діяльності;

в) соціальну, як місце і умови для життя людини;

г) екологічну, як об’єктивний фактор безпечного для здоров’я людини
існування [49, с.38-43].

Виконання усіх цих функцій забезпечується різними галузями права:
конституційного, адміністративного, цивільного, екологічного,
земельного, аграрного.

Новий Земельний кодекс встановлює, що залежно від цільового призначення,
всі землі в Україні поділяються на сім категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення — землі, що надаються для
потреб сільського господарства або призначені для цієї мети;

2) землі житлової та громадської забудови – земельні ділянки в межах
населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової
забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального
користування.

3) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення –
це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та
об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову,
естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону
надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Сюди
також належать земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до
земель лісового і водного фонду, а також земельні ділянки, в межах яких
є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

4) землі оздоровчого призначення — землі, що мають природні лікувальні
властивості, які використовуються або можуть використовуватися для
профілактики захворювань і лікування людей.

5) землі рекреаційного призначення – тобто землі, які
використовуються для організації відпочинку населення, туризму та
проведення спортивних заходів.

6) землі історико-культурного призначення – землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки,
меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або
меморіальні садиби, будинки, споруди і пам’ятні місця, пов’язані з
історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам’ятні скульптури та мегаліти,
наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових
таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару
укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі,
залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених
пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової
архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова
забудова.

7) землі лісового фонду — землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом,
але надані для потреб лісового господарства;

8) землі водного фонду — землі, зайняті водними об’єктами, болотами й
водогосподарськими спорудами, та виділені по берегах водойм ділянки під
смуги відведення, прибережні смуги та інші зони охорони;

9) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та
іншого призначення — землі, надані в установленому порядку
підприємствам промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та
іншим організаціям, установам для розміщення на них об’єктів
виробничого, комунального, культурно-побутового та іншого
несільськогосподарського призначення і здійснення ними завдань
спеціального призначення (ст.19 Земельного кодексу України).

Слід підкреслити, що важливими змінами у Земельному кодексі 2001 року
став розподіл земель природно-заповідного, оздоровчого, рекреаційного
та історико-культурного призначення на окремі категорії, при цьому
земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність
або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у
запасі.

В процесі розгляду землі як особливого об’єкта правового регулювання
виникає необхідність з’ясування специфіки земельних відносин (зокрема,
відносно земель сільськогосподарського призначення), а також врахування
її цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації.

Як вважає Н.І.Титова, особливості земельних відносин як предмета
земельного права зумовлені унікальністю їх об’єкта — землями. Найбільш
повно вони виявляються в землях сільськогосподарського призначення. Саме
вони стали базою проведення аграрної та її складової — земельної
реформи. У чому ж полягають ці особливості?

1. Землі сільськогосподарського призначення є невід’ємною складовою
процесу виробництва продуктів харчування, вони — незамінний елемент
цього процесу, основний засіб виробництва;

2. Землі не можуть бути річчю. Вони існують об’єктивно, вони не
створюються працею людини.

3. Вартість земель підраховується за спеціальною, штучно створеною
методикою і носить назву нормативної (а не балансової) ціни.

4. Землі сільськогосподарського призначення, а точніше — ґрунти, мають
унікальну природну (а не створену людиною) властивість родючості.

5. Землі є вічними. На відміну від матеріалізованих завдяки праці людини
об’єктів землі не можуть нею ні зменшуватись, ні збільшуватись, в той
час, як майнова шкода за цивільним законодавством означає здебільшого
зменшення наявного майна.

7. Водночас землі, на відміну від типових засобів виробництва, мають
встановлену природою, а не людиною обмеженість в просторі та постійність
місцезнаходження, а тому їх не можна віднести до цивільної категорії
нерухомого майна.

8. На відміну від майна, коли відсутність одних речей може бути замінена
іншими, землі є незамінними засобами виробництва.

9. Землі, як елемент природного середовища, знаходяться в тісному
взаємозв’язку з іншими об’єктами природи: водами, лісами, надрами тощо.

10. Існує спеціальна плата за використання земель, яка регулюється
Законом України “Про плату за землю” і має дві специфічні форми:
земельний податок і орендна плата.

11. Законодавством встановлено юридичну відповідальність за земельні
правопорушення (див. розд.3).

12. Проведення земельної реформи супроводжувалося і супроводжується,
насамперед, ліквідацією монополії державної власності на землі і
виникненням декількох форм власності на них, в тому числі і приватної
[54, с.11 ].

У науковій літературі неодноразово піднімалось питання про те, чи може
бути земля визнана товаром і включатись до цивільного обороту.
Зустрічаються міркування, що земля взагалі не може служити об’єктом
права приватної власності, оскільки вона, як і інші природні ресурси, не
створена людською працею, є творінням природи й людина може лише
користуватись цим об’єктом, але не має права його привласнювати [43,
с.52-64]. Більшість усе ж вважають, що дане природне благо з певними
застереженнями може бути включено до цивільного обороту. Подібної точки
зору дотримуються Н.І.Титова, М.В.Шульга та ряд інших українських
науковців. Проте за будь-яких обставин ми не можемо не враховувати того,
що земля це не лише майно, але й дуже важливий природний ресурс [54,
с.12; 59, с.15]. Можна звернути увагу на поступове звуження як самого
поняття землі в значенні об’єкта права власності [51, с.203], так і
обмеження правомочностей власників земельних ділянок, у тому числі з
міркувань екологічної безпеки. У зв’язку з цим у нашому новому
законодавстві, що регулює відносини власності на землю, зокрема
Цивільному кодексі України від 16.01.2003 року, Земельному кодексі
України від 25.10.2001 року, вміщено ряд норм Закону України “Про
охорону земель” від 19 червня 2003 року еколого-правового характеру.

Так, і в ЦК України (п.1 ст.373), і в ЗК України (п.1 ст.1) вміщено
положення, узяте із Конституції України: земля є основним національним
багатством, що перебуває під особливою охороною держави [1, ст.14]. У
п.2 ст.13 ЦК України, що регулює питання меж здійснення цивільних прав,
указано, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватись від
дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоду довкіллю або
культурній спадщині. Таким чином, законодавчо встановлено вимоги
забезпечення екологічної безпеки як межу здійснення суб’єктивних прав, у
тому числі й права власності на землю (земельні ділянки) [45, c.116].

Отже, не випадково Конституція України чітко відокремила цей об’єкт
правової регламентації від інших об’єктів і надала йому виняткового
соціального значення.

1.2 Поняття, завдання і зміст охорони і раціонального
використання земель.

Забезпечення раціонального використання та охорони земель — один з
основоположних принципів Земельного кодексу України. Він тісно і
нерозривно пов’язаний з такими принципами, як цільовий характер
використання земель та стабільність, сталість прав на землю.

Узагальнено вимоги охорони земель сконцентровано у розділі VI Земельного
кодексу України. Ст. 162 Земельного кодексу визначає, що охорона земель
– це система правових, організаційних, економічних та інших заходів,
спрямованих на раціональне використання земель, запобігання
необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення,
захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення
родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду,
забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення[2]. За
своєю суттю правова охорона земель є комплексними правовідносинами.

Встановлюючи диференціацію правових режимів різних категорій земель,
особливості земельної правосуб’єктності власників земельних ділянок та
землекористувачів, права та обов’язки учасників земельних правовідносин,
держава тим самим проводить політику охорони земель. Таким чином,
охорона земель здійснюється як на регулятивному, так і на охоронюваному
рівні реалізації правовідносин.

Доречно звернути увагу, що в юридичній літературі охорону земель
розглядають у широкому та вузькому розумінні [57, с.74 ]. Охорона земель
у широкому розумінні включає в себе весь комплекс регулятивних
правовідносин, у яких опосередковуються організаційні, економічні,
науково-технічні заходи, що спрямовані на забезпечення збереження
земель, їх ощадливе та раціональне використання. Здійснення цих заходів
відбувається за допомогою державно-владного впливу на поведінку
учасників земельних правовідносин. Таким чином, це свідчить про
наявність системи правових заходів як форми юридичної реалізації
економічних, організаційних, науково-технічних заходів, з одного боку, а
з іншого, – про відносно самостійну групу заходів охорони земель як
правової охорони земель, тобто у вузькому конкретно-юридичному
розумінні.

На нашу думку, варто погодитись з таким розумінням охорони земель, адже
сукупність різноманітних заходів, спрямованих на охорону земель,
опосередковуючись у правовій формі, набуває властивостей
конкретно-юридичного розуміння охорони земель, тобто правової охорони
земель.

Одночасно охорона землі як природного ресурсу є й охороною
правомочностей землевласника й землекористувача, тому що такі
правомочності виникають саме щодо землі як природного ресурсу і як
об’єкта правовідносин. Таким чином, правова охорона земель охоплює й
охорону земельних правовідносин [48, с.191].

Правову охорону земель не можна розглядати лише в плані боротьби з
конкретними, вже вчиненими правопорушеннями. Охорона земель починається
не із застосування норм права за вчинене правопорушення у цій сфері
суспільних відносин, а з розробки і прийняття нормативно-правових актів,
направлених на охорону земель. Від того, наскільки повно і всебічно
питання охорони земель урегульовані в законодавчих актах, залежатиме
ефективність їх охорони. Норми права проявляються з набранням чинності
закону, який містить ці норми, а не з моменту вчинення винним
правопорушення.

Охорона земель досягається не тільки за допомогою санкцій, а й за
допомогою матеріальних стимулів. Як ті, так і інші зацікавлюють,
заохочують до цього. Засоби охорони, які стимулюють належну поведінку,
зі зростанням рівня свідомості і вихованості людей будуть поступово
витісняти і заміняти собою міри відповідальності, тобто засоби охорони
стримуючого характеру.

Отже, поняття охорони не вичерпуються відповідальністю, воно значно
ширше. Притягнення до відповідальності — це лише частина великої і
важливої проблеми охорони земель. Тому вважається принципово
неправильним зводити правову охорону земель до тієї чи іншої форми
відповідальності [38, c.189]. У цьому випадку вся величезна і
надзвичайно важлива правова і організаційна діяльність як самих
власників землі та землекористувачів, так і відповідних державних
органів щодо запобігання порушенням в галузі охорони земель залишається
нібито в тіні, а на передній план висувається примусовість права.

З юридичного погляду правову охорону земель слід розглядати як:

окремий інститут земельного права та законодавства;

один із визначальних принципів земельного права як природоресурсної
галузі;

юридичну гарантію у правовому механізмі захисту земельних прав;

систему юридичних обов’язків учасників земельних правовідносин;

елемент правового режиму земель;

форму управлінської діяльності у сфері використання, відтворення та
збереження земель;

сукупність юридичних процедур із відповідними стадіями та етапами
[27,c.152].

Земельний кодекс визначає, що завданнями охорони земель є забезпечення
збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності
природних і набутих якостей земель.

Щодо змісту охорони земель, то сюди входять такі елементи:

а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального
землекористування;

б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від
необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування,
вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами
виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших
несприятливих природних і техногенних процесів;

г) збереження природних водно-болотних угідь;

ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі
антропогенних ландшафтів;

д) консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських
угідь (ст. 163, 164 Земельного кодексу).

Реалізація державної політики у галузі охорони земель здійснюється
шляхом запровадження державних, регіональних чи місцевих програм охорони
земель.

Проблему правової охорони земель необхідно розглядати в більш широкому
аспекті, пам’ятаючи, що основною метою є її запобіжне, профілактичне
значення. Як кажуть у народі, мудрий законодавець попередить злочин, щоб
не бути вимушеним потім карати за нього.

Ефективність охорони в багатьох випадках залежить від дієвості тих норм
права, які регулюють охорону цих суспільних відносин. Тому важливо мати
правові норми, які б забезпечували надійну охорону земель. Будь-яка
правомочність має значення лише тоді, коли реально забезпечується,
інакше вона втрачає свої значення, силу і дієвість [27, с.171-172].

Що стосується раціонального використання земель, то у земельному
законодавстві України цей термін зустрічається як:

по-перше, одне із завдань земельного законодавства України (ст.4
Земельного кодексу України );

по-друге, один із принципів земельного законодавства України (ст.5
Земельного кодексу України );

по-третє, завдання охорони земель (ст.162 Земельного кодексу України );

по-четверте, як одне з важливих завдань земельної реформи в Україні [22]
та в деяких інших аспектах.

Проте в жодному із зазначених випадків закон не давав і не дає визначень
чи критеріїв поняття “раціональне використання земельної ділянки”.

Окремі вчені дають власні визначення цьому терміну. Так, В.І. Федорович
під “раціональним використанням земель” розуміє використання їх таким
чином, що за умови збереження корисних властивостей землі – родючості
грунту, його структури, балансу гумусу, цілісності рослинного покриву
тощо досягається максимально можливий ефект [55, c.127-130]. В.І. Книш –
розумне використання земель найоптимальнішими способами, в процесі якого
одночасно забезпечується максимальна економічна ефективність і
збереження земельних та інших природних ресурсів, а також об’єктів
соціальної інфраструктури, тощо [44, с.153].

Б.В.Єрофєєв виділяє кількісний та якісний критерії раціонального
використання земель [41, с.302-303]. Кількісний критерій виражений у
двох основних параметрах: 1) економному використанні земель, яке
обумовлене переважно обмеженістю кількості земель і зростаючими
потребами в земельних ділянках; 2) раціональному суміщенні розміщених на
земельній ділянці об’єктів.

Якісний критерій раціонального використання земель виражений у
збереженні їх продуктивності як основного засобу виробництва
сільськогосподарської продукції. Це полягає в:

– обов’язку проведення рекультивації земель при порушенні ґрунтового
покриву;

– обмеженні використання сільськогосподарських угідь для
несільськогосподарських потреб;

– встановленні загального обов’язку всіх осіб, що використовують землі,
підвищувати рівень родючості ґрунтів;

– відведенні для несільськогосподарських потреб земель, непридатних для
сільського господарства, або земель гіршої якості;

– встановленні загального обов’язку охорони ґрунтів від ерозії,
забруднення та інших негативних наслідків та ін.

Якщо кількісний критерій раціонального використання земель переважає у
несільськогосподарській сфері використання земель, то якісний критерій –
у сільськогосподарській.

На основі сказаного можна зробити висновок, що основним правилом
раціонального використання земель є закріплений у земельному
законодавстві пріоритет земель сільськогосподарського призначення.

Особливості раціонального використання можуть бути різними для земель
різних категорій. Так, при використанні земель сільськогосподарського
призначення максимально повинні виконуватися вимоги екологічної безпеки.

При використанні земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики,
оборони та іншого призначення природні ресурси використовуються значно
менше, ніж у сільському господарстві. Об’єкти, розташовані на землях
даної категорії, переважно шкідливо впливають на довкілля. Тому, як
правило, навколо таких об’єктів створюються спеціальні зони, наприклад,
санітарно-захисні, метою яких є відокремлення таких об’єктів від
території житлової забудови та зменшення шкідливого впливу на навколишнє
природне середовище.

Раціональне використання земель житлової та громадської забудови у межах
населених пунктів проявляється не тільки в економії при відведенні.
земельних ділянок, а й у дотриманні спеціальних санітарних норм при
забудові населених пунктів.

Для раціонального використання земель особливо охоронюваних категорій
(оздоровчого призначення, природно-заповідного фонду та іншого
природоохоронного призначення), земель лісового та водного фонду
характерна значна кількість обмежень, пов’язаних переважно із забороною
ведення господарської діяльності, розміщення тих чи інших об’єктів,
тощо.

Із принципом забезпечення раціонального використання та охорони земель
тісно пов’язаний і принцип поєднання особливостей використання землі як
природного ресурсу, основного засобу виробництва і територіального
базису [2].

Виходячи з пріоритетності функцій землі (екологічної, економічної і
соціальної), даний принцип, на думку В.І.Книша, має бути сформульований
так: „Поєднання особливостей використання землі як природного ресурсу
(частини навколишнього природного середовища); основного засобу
виробництва (використання землі для сільськогосподарського виробництва);
територіального базису (використання землі для розселення й розташування
об’єктів соціальної інфраструктури)”. З такого визначення змісту даного
принципу випливає не лише комплексний підхід до використання землі, а й
логічно обґрунтована ієрархія форм використання землі [44, с.112].

Таким чином, землю можна використовувати як природній ресурс, основний
засіб виробництва і територіальний базис.

Використання землі як природного ресурсу полягає в експлуатації
суб’єктами земельних відносин її корисних властивостей. Можна виділити
два основні способи використання землі як природного ресурсу: 1)
використання самої земельної ділянки, наявної у суб’єкта земельних
відносин, тобто використання власне земельних ресурсів; 2) використання
наявних на земельній ділянці інших природних ресурсів (використання в
установленому законом порядку лісових, водних ресурсів, надр, об’єктів
тваринного світу).

Використання землі як основного засобу виробництва, на відміну від
використання її як природного ресурсу, пов’язане з переробною
діяльністю, в процесі якої здійснюється обробіток ґрунту і вирощування
сільськогосподарської продукції. Така форма використання землі носить
економічний характер. Для вирощування сільськогосподарської продукції
надаються землі сільськогосподарського призначення.

На жаль, доводиться констатувати, що ефективність використання
сільськогосподарських земель в Україні значно нижча, ніж в середньому в
Європі. Головними причинами цього є: тривале безгосподарне ставлення до
землі, помилкова стратегія максимального залучення земель до обробітку,
недосконалі техніка і технологія обробітку землі та виробництва
сільськогосподарської продукції, не виважена цінова політика,
недотримання науково обґрунтованих систем ведення землеробства і,
зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості
органічних добрив, низький науково-технічний рівень проектування,
будівництва та експлуатації меліоративних систем, недосконала система
використання і внесення мінеральних добрив та невиконання
природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших
заходів.

За сучасними оцінками, упродовж усієї історії свого існування людство
зруйнувало 2 млрд. га родючих ґрунтів – це перебільшує нині оброблювані
поля та пасовиська, площа яких становить близько 1,5 млрд. га.
Територій, яких не торкнулася діяльність людини, у світі залишилося не
так уже й багато – лише 39% від усієї площі Землі.

У Російській Федерації, наприклад, загальна площа якої становить 17,1
млн. кв. км, площа незайманих господарською діяльністю земель становить
7-8 млн. кв. км (41-47% від загальної площі); у Канаді, відповідно –
9,98 млн. кв. км і 6,4 млн. кв. км (69% від загальної площі); Австралії
– 6,2 млн. кв. км і 2,5 млн. кв. км (33% від загальної площі); у
Бразилії – 8,46 млн. кв. км і 2,4 млн. кв. км (28% від загальної площі);
у Китаї – 9,33 млн. кв. км і 1,8 млн. кв. км (20% від загальної площі)
[56, с.43-56].

В Україні, загальна площа якої становить 579 тис. кв. км, площа
територій, що збереглися у природному стані, складає лише 50 тис. кв.
км, або 8% від загальної площі і наближається до критичної [31, c.52].

Що стосується раціонального використання зайнятих господарською
діяльністю земель України – тут ситуація теж змушує замислитись. На
сьогодні 14,8 % загальної площі поливних земель піддаються еродуванню,
1,5 % — перезволоженню, понад 4 % солонцюваті та засолені. Збільшення
мінералізації ґрунтових вод загрожує вторинним засоленням земель. Майже
на всіх землях спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в
грунтах. Тільки за 20 років (з 1961 р. по 1981 р.) середній вміст гумусу
в грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 %.[47, с.110-111]

Використання землі як територіального базису полягає у розташуванні на
земельних ділянках будівель, споруд та інших об’єктів і випливає
можливості використання землі як основного засобу виробництва. Поблизу
земель сільськогосподарського призначення, що є придатними для
здійснення сільськогосподарського виробництва, знаходяться такі населені
пункти, як села, селища, дачні поселення. Землі, не відведені для
сільського господарства, повинні надаватися для містобудування,
розширення територій міст, тощо.

Раціональному використанню й охороні земель покликаний сприяти
закріплений у земельному законодавстві порядок розгляду і затвердження
землевпорядних проектів та інших матеріалів з питань землеустрою.
Землеустрій – це сукупність соціально-економічних та
екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та
раціональної організації території адміністративно-територіальних
утворень, суб’єктів господарювання, що здійснюються під впливом
суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил. У п.“г” ст.
186 Земельного кодексу України зазначається, що проекти землеустрою
сільськогосподарських підприємств, установ і організацій,
особистих селянських, фермерських господарств після погодження їх із
сільськими, селищними, міськими радами або районними державними
адміністраціями розглядаються і затверджуються власниками землі або
землекористувачами [2].

Використовувати землі й охороняти їх необхідно завжди на науковій
основі, враховуючи прикрий досвід в минулому.

Отже, із зазначених вище положень випливає, що використання землі має
здійснюватися за такими основними правилами:

1) первинним і основним є використання землі як природного ресурсу, який
також являється середовищем існування інших об’єктів навколишнього
природного середовища, впливає на їх стан, і тому головний акцент
робиться на дотриманні вимог екобезпеки та охорони земель;

2) використання землі як основного засобу виробництва є вторинним,
оскільки господарювання на землі з метою одержання прибутку має певні
рамки. Цими рамками є вимоги щодо збереження, охорони і раціонального
використання земель як одного з основних природних ресурсів та
невід’ємної частини довкілля.

3) виходячи з потреби використання землі як засобу виробництва,
обмеженого вимогами екобезпеки та необхідністю збереження земельних
ресурсів, здійснюється її експлуатація як територіального базису (для
розселення, розташування будівель, споруд та інших об’єктів соціальної
інфраструктури). На це впливає можливість найефективнішого використання
землі як основного засобу виробництва;

4) всі перераховані вище форми використання землі здійснюються одночасно
й з урахуванням їх пріоритетності, що забезпечує комплексність у
використанні землі.

Порядок використання земельних ресурсів визначається чинним Земельним
кодексом України і здійснюється відповідно до цільового призначення.

Використання землі як природного ресурсу; по-друге, як основного засобу
виробництва і по-третє, як територіального базису відповідає реалізації
екологічної, економічної та соціальної функцій землі. Якщо існуватиме
така відповідність, то це забезпечить вирішення питання про належне
використання земель та дотримання вимог екобезпеки [44, с.113-114.].

1.3 Організаційно-правові заходи охорони земель.

Господарська та інша діяльність, пов’язана з використанням земельних
ресурсів, не повинна призводити до забруднення земель і ґрунтів понад
установлені гранично допустимі концентрації небезпечних речовин, а тому
протидіяти цьому повинна визначена Земельним кодексом України та Законом
України „Про охорону земель” система організаційно-правових заходів,
яка включає в себе:

державну комплексну систему спостережень;

розробку загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм
використання та охорони земель, документації із землеустрою в галузі
охорони земель;

створення екологічної мережі;

здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного,
протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель;

економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та
використання земель і підвищення родючості ґрунтів;

стандартизацію і нормування [2; 6 ].

Охарактеризуємо детальніше зазначені заходи охорони земель.

1) Державна комплексна система спостережень включає
топографо-геодезичні, картографічні, ґрунтові, агрохімічні,
радіологічні та інші обстеження і розвідування стану земель і
ґрунтів, їх моніторинг. На основі даних державної комплексної системи
спостережень формуються національний, регіональний та місцевий банки
даних про стан земель і ґрунтів.

Зважаючи на це, вчені-правознавці Булигін С.Ю. та Шатохін А.В.
пропонують створити єдину базу даних земельних ресурсів України – так
звану земельну інформаційну систему (ЗІС). Основою ЗІС повинна бути
єдина система просторової прив’язки земельних ділянок, яка дозволить
зв’язати земельно-кадастрові дані з іншими даними про земельні ресурси,
за допомогою спеціальної технології географічних інформаційних систем
[36].

2) Загальнодержавна програма використання та охорони земель
розробляється відповідно до програм економічного, науково-технічного і
соціального розвитку України та охорони довкілля. Програма визначає
склад та обсяги першочергових і перспективних заходів з охорони земель,
а також обсяги і джерела ресурсного забезпечення виконання робіт з їх
реалізації. Регіональні програми використання та охорони земель
розробляються відповідно до загальнодержавної програми з урахуванням
місцевих особливостей.

Виконання загальнодержавної і регіональних програм використання та
охорони земель забезпечується органами виконавчої влади та органами
місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених законом.

До цього зазначимо, що розпорядженням Президента України від 17.02.1996
р. №34/96-рп “Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки”
[24] було визнано за необхідне розробити Національну програму охорони
земель на 1996-2005 роки, утворено Комісію з розроблення проекту
Національної програми та зобов’язано її подати у двомісячний строк на
розгляд Кабінету Міністрів України проект Національної програми. На
жаль, така програма так і не була затверджена на державному рівні [35,
c.141].

Документацією із землеустрою в галузі охорони земель є схеми землеустрою
і техніко-економічні обгрунтування використання та охорони земель
адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і
землекористувань, що включають заходи еколого-економічної оптимізації
використання та охорони земель, удосконалення співвідношення і
розміщення земель та сільськогосподарських угідь, систем сівозміни,
сінокосо- і пасовищезміни.

У разі необхідності в складі схем землеустрою може розроблятися проект
землеохоронних заходів для конкретної земельної ділянки.

Проектом землеохоронних заходів визначаються види, обсяги, порядок
здійснення та фінансування цих заходів. Відповідно до видів та обсягів
землеохоронних робіт встановлюються екологічні обмеження щодо
використання земель.

Документацією із землеустрою повинні передбачатися обмеження щодо
господарського використання земель, які виконують важливі екосистемні
функції (схили, водоохоронні зони тощо). Власники землі та
землекористувачі забезпечують виконання заходів з охорони земель та
дотримання екологічних обмежень у використанні земель, передбачених
проектом землеустрою.

3) Екологічна мережа – являє собою єдину територіальну систему, яка
утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення
довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України,
збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання
цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів
міграції тварин через поєднання територій та об’єктів
природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу
цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до
законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні
[7].

Відносини, пов’язані з формуванням, збереженням та раціональним,
невиснажливим використанням екологічної мережі, регулюються відповідно
до Конституції України, Закону України “Про Загальнодержавну програму
формування національної екологічної мережі України на 2000-2015
роки”[8], Закону України “про екологічну мережу”, а також інших законів
України, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них, та
міжнародних договорів України.

До складових структурних елементів екомережі включаються:

а) території та об’єкти природно-заповідного фонду;

б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони;

в) землі лісового фонду;

г) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені
до земель лісового фонду;

ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами;

д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації
масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних
заходів;

е) інші природні території та об’єкти (ділянки степової рослинності,
пасовища, сіножаті, кам’яні розсипи, піски, солончаки, земельні ділянки,
в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу природну цінність);

є) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання,
занесені до Зеленої книги України;

ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і
рослинного світу, занесених до Червоної книги України;

з) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного
використання — пасовища, луки, сіножаті тощо;

и) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають
окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

4) Природно-сільськогосподарське, еколого-економічне, протиерозійне
та інші види районування (зонування) земель включають:

поділ земель за цільовим призначенням з урахуванням природних умов,
агробіологічних вимог сільськогосподарських культур, розвитку
господарської діяльності та пріоритету вимог екологічної безпеки;

установлення вимог щодо раціонального використання земель відповідно до
району (зони);

визначення територій, що потребують особливого захисту від
антропогенного впливу;

установлення в межах окремих зон необхідних видів екологічних обмежень у
використанні земель або грунтів з урахуванням їх геоморфологічних,
природно-кліматичних, грунтових, протиерозійних та інших особливостей
відповідно до екологічного району (зони).

Порядок здійснення природно-сільськогосподарського,
еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування
(зонування) земель визначає Кабінет Міністрів України. [6]

5) Економічне стимулювання впровадження заходів щодо використання та
охорони земель і підвищення родючості грунтів. Держава здійснює
економічне стимулювання заходів щодо охорони та використання земель і
підвищення родючості грунтів землевласниками та землекористувачами
шляхом:

надання податкових і кредитних пільг фізичним і юридичним особам, які
здійснюють за власні кошти заходи щодо захисту земель від ерозії
(руйнування ґрунтового покривала під дією поверхневого стоку і вітру з
подальшим переміщенням і частковим перевідкладенням ґрунтового
матеріалу), підвищення родючості грунтів та інші заходи, передбачені
загальнодержавними і регіональними програмами використання та охорони
земель;

звільнення землевласників і землекористувачів від плати за землю, за
земельні ділянки, на яких виконуються роботи з меліорації,
рекультивації, консервації земель та інші роботи щодо охорони земель на
період тимчасової консервації, будівництва та сільськогосподарського
освоєння земель відповідно до затвердженої документації із землеустрою;

компенсування сільськогосподарським товаровиробникам недоодержаної
частки доходу внаслідок консервації деградованих, малопродуктивних, а
також техногенно забруднених земель;

застосування прискореної амортизації основних фондів землеохоронного і
природоохоронного призначення.

Компенсація витрат, понесених землевласниками та землекористувачами на
покращення екологічного стану земель та підвищення родючості ґрунтів,
провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих
бюджетів відповідно до загальнодержавних і регіональних програм охорони
земель.

Підставою для розгляду питання про економічне стимулювання заходів щодо
використання та охорони земель і підвищення родючості ґрунтів є заява чи
клопотання землевласників і землекористувачів до органів виконавчої
влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють регулювання у
сфері охорони земель, за місцезнаходженням земельної ділянки.

До заяви чи клопотання додається висновок органів виконавчої влади з
питань аграрної політики про покращення екологічного стану земель і
підвищення родючості ґрунтів згідно з даними агрохімічного паспорта
земельної ділянки [6].

Стандартизація і нормування в галузі охорони земель полягають у
забезпеченні екологічної та санітарно-гігієнічної безпеки громадян
шляхом визначення вимог щодо якості земель, родючості ґрунтів і
допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння
земель.

До нормативних документів із стандартизації в галузі охорони земель
належать: терміни, поняття класифікації; методи, методики і засоби
визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку,
обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель, прогнозування
зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та
охорони земель; технічні умови щодо процесів та послуг у сфері охорони
земель; метрологічні норми, правила, вимоги до організації робіт; інші
нормативні документи із стандартизації у галузі охорони земель.

У галузі охорони земель та відтворення родючості грунтів встановлюються
такі нормативи:

а) оптимального співвідношення земельних угідь. Для України, де через
сприятливість ґрунтово-кліматичних умов розораність земель уже сягнула
за будь-які розумні межі — 80-90%, це положення має виключне значення.
Мова йде перш за все про скорочення площі під ріллею, бо остання, якщо
стає надмірною, привносить у агроладшафт елементи розбалансованості та є
головною причиною виникнення ерозії, інших деградацій і зниження
родючості ґрунту. Рілля — це той вид сільськогосподарських угідь, який
викликає дестабілізацію екологічної ситуації в агроландшафті.
Міністерство аграрної політики разом з Українською Академією аграрних
наук обґрунтували обсяги скорочення площ під ріллею у країні та в кожній
області. Далі, вже в областях, з урахуванням ґрунтових умов, рельєфу,
структури сільськогосподарських угідь та інших факторів, розроблено
плани (до 2010 р.) поступового виведення площ із ріллі й заміни їх на
інші екологостабілізувальні угіддя (пасовища, луки, лісонасадження). Цей
захід безумовно буде сприяти зменшенню інтенсивності ерозії, призупинить
замулення річок, збільшить біологічну розмаїтість сільського ландшафту,
його естетичну привабливість і взагалі покращить екологічну ситуацію в
країні;

б) якісного стану ґрунтів. Якість ґрунтів, які знаходяться в обробітку й
використовуються для вирощування сільськогосподарських культур,
визначається їх здатністю задовольнити рослини усіма необхідними
факторами життя — водою й поживними речовинами перш за все. До того ж
дуже важливо, щоб кореневмісний шар ґрунту мав достатній об’єм для
розвитку коренів і не утримував забруднюючих речовин і токсинів у
надмірних кількостях.

Якість (родючість) ґрунтів оцінюють за допомогою бонітету — загального
чи спеціального. У останньому випадку бал бонітету означає відносну
придатність ґрунтів до вирощування тієї чи іншої сільськогосподарської
культури. Наприклад, чорноземи Лівобережного Лісостепу мають найвищі
бали відносно соняшнику й озимої пшениці, дещо нижчі — цукрових буряків,
ще нижчі — картоплі. Відповідно до цього оцінюється якість цих ґрунтів.
Показники якості ґрунтів використовуються в земельному кадастрі й
враховуються у визначенні грошової оцінки ґрунтів. Показники якості
ґрунтів так само важливі для земель несільськогосподарського призначення
— під лісами, населеними пунктами тощо. У ринкових умовах, де земля є
об’єктом купівлі-продажу, а дію в Україні відповідного мораторію буде
відмінено, значення кількісних оцінок якості ґрунтів зросте.

На сьогодні в Україні є чинними, затверджені Кабінетом Міністрів,
нормативи якості ґрунтів, а також грошова оцінка, яка щорічно
переглядається відповідно до рівня інфляції [30,с.437];

в) гранично допустимого забруднення ґрунтів. Забруднення ґрунтів
нормується за багатьма критеріями. Головними з них є важкі метали,
пестициди й радіонукліди. Ці забруднювачі створюють найбільшу небезпеку
для ґрунтового покриву та якості рослинницької продукції. За
узагальненими оцінками, біля 20 % території України забруднено. Рівень
забруднення ґрунту є найвищим поряд із джерелом забруднення. Тому, як
правило, навколо великих індустріальних комплексів, підприємств хімічної
і металургійної промисловості забруднення ґрунтів вище, а з віддаленням
від них ґрунти стають чистішими. Рівень забруднення залежить також від
вмісту в ґрунті гумусу й мінеральної тонко-дисперсної частини. Тому
важкосуглинкові чорноземні ґрунти здатні переводити
елементи-забруднювачі в нерухомі сполуки й тому наслідки від забруднення
на них значно менш згубні для довкілля, ніж на дерново-підзолистих
супіщаних ґрунтах. Строкатість промислових викидів і ґрунтового покриву
обумовлюють дуже велику строкатість рівня забруднення ґрунтів країни —
від майже абсолютно чистих заповідних земель до територій, непридатних
для життя і будь-якого використання. Строкатість забруднення потребує
налагодження ретельного контролю вмісту забруднювачів у ґрунтах,
рослинницькій і тваринницькій продукції, поверхневих і підгрунтових
водах. На жаль, державної програми моніторингу ґрунтів в Україні немає,
за дорученням Кабінету Міністрів контроль мають здійснювати відомства,
але останні проводять вимірювання лише вибірково, залежно від їх
фінансового стану;

г) показників деградації земель та ґрунтів. Ще в кінці XIX століття,
було відомо, що ґрунти за умов нераціонального використання здатні
деградувати.

Основні причини деградації ґрунтів — надмірна розораність, дефіцит
органічних і мінеральних добрив, недостатня захищеність ґрунтів
агролісомеліоративними заходами й невисока якість технологій
використання ґрунтів. В Україні найбільш розповсюдженими видами
деградації є втрата ґрунтами гумусу (майже на всій площі ріллі),
переущільнення (до 40% ріллі), ерозія (до 1/3 ріллі). Інші види
деградації (підкислення, підлуження, хімічне забруднення, засолення,
осолонцювання тощо — всього близько 17 видів) розповсюджені на менших
площах.

Стандартизація і нормування у галузі охорони земель та відтворення
родючості ґрунтів — відносно новий напрямок у землекористуванні.
Стандартів і нормативів до цього часу було дуже мало, їх перелік треба
значно розширити. Потрібна державна підтримка для їх розробки й,
головне, механізми державного контролю виконання цієї роботи. Тоді
унікальний ґрунтовий покрив, який має Україна, не тільки буде збережений
для прийдешніх поколінь, а й примножить свої позитивні характеристики
[30,с.439].

Розділ 2: Функції державного управління в галузі охорони і
раціонального використання земель.

2.1 Загальна характеристика управління в сфері охорони і
раціонального використання земель.

Державне управління є способом організації діяльності державних органів
з метою забезпечення виконання правових норм і впорядкування суспільних
відносин у тій чи іншій сфері. Воно характеризується наявністю
суб’єктів, об’єктів управління, а також управлінських функцій.

Державне управління земельним фондом здійснюється від імені держави.
Суб’єктами державного управління є державні органи, на які згідно з
законодавством покладені відповідні управлінські функції. Відносини між
суб’єктами управління і його об’єктами будуються на засадах владної
субординації (відносини „влада—підкорення” або
„розпорядження—виконання”), тобто носять „вертикальний” або
адміністративно-правовий характер.

Суб’єкти державного управління розрізняються за обсягом і характером
компетенції. У сфері земельних відносин певні управлінські функції мають
органи загальної, міжгалузевої, галузевої і спеціальної компетенції.

До органів загальної компетенції, що здійснюють відповідні управлінські
функції, належать Кабінет Міністрів України, Уряд Автономної Республіки
Крим, місцеві ради і місцеві державні адміністрації.

Одним з найважливіших органів міжгалузевого управління в сфері охорони і
раціонального використання земель є Міністерство охорони навколишнього
природного середовища України. Певні управлінські функції щодо
земельного фонду мають у межах своєї компетенції також Міністерство
аграрної політики України, Міністерство України з питань надзвичайних
ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської
катастрофи, Державний комітет лісового господарства України, Національне
космічне агентство України, Державний комітет України по водному
господарству, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової
політики України, деякі інші центральні органи виконавчої влади.

Галузеве управління земельним фондом здійснюють міністерства та інші
центральні органи державної виконавчої влади, до відання яких належить
відповідна частина земельного фонду, і не залежить від територіального
розміщення земель.

Нарешті, органом спеціальної компетенції в сфері земельних відносин є
Державний комітет України по земельних ресурсах [32, с.148].

Відповідно до положення про Державний комітет України по земельних
ресурсах затверджене указом Президента України від 14 серпня 2000 року
Держкомзем у своїй діяльності здійснює такі повноваження:

готує пропозиції щодо вдосконалення регулювання земельних відносин,
розпорядження земель державної та комунальної власності, державного
контролю за використанням і охороною земель, а також змісту, організації
та порядку ведення державного земельного кадастру, здійснення
моніторингу земель;

розробляє державні програми з питань розвитку земельних відносин,
приватизації земель, раціонального використання, охорони та здійснення
моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру, а також
здійснює нормативно-методичне забезпечення їх виконання;

бере участь у розробленні проектів Державного бюджету України, Державної
програми економічного і соціального розвитку України, Програми
діяльності Кабінету Міністрів України;

організовує та забезпечує проведення робіт з грошової, в тому числі
експертної, оцінки земель, готує пропозиції щодо вдосконалення методики
та порядку проведення таких робіт;

забезпечує розроблення та здійснення організаційних, економічних,
екологічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання
земель, їх захист від шкідливих антропогенних впливів, а також на
відтворення і підвищення родючості грунтів, продуктивності земель,
забезпечення режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного
та історико-культурного призначення;

бере участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку
земель, кредитних відносин та вдосконалення системи оподаткування;

здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за додержанням
земельного законодавства, в тому числі встановленого порядку вилучення і
надання земельних ділянок, режиму використання земельних ділянок
відповідно до їх цільового призначення та умов надання, власниками
земельних ділянок і землекористувачами;

готує разом з іншими центральними органами виконавчої влади пропозиції
щодо вдосконалення захисту права власності на землю та права
користування землею;

розглядає та в межах своєї компетенції бере участь у затвердженні
нормативно-технічних документів з питань розроблення землевпорядної
документації, ціноутворення у проектуванні, будівництві, експлуатації
об’єктів і споруд;

здійснює у складі державного земельного кадастру реєстрацію земельних
ділянок, нерухомого майна та прав на них, договорів оренди земельних
ділянок, веде Державний реєстр прав на землю та нерухоме майно,
організовує в установленому законодавством порядку в єдиній системі
державних органів земельних ресурсів надання громадянам і юридичним
особам додаткових платних послуг у сфері землеустрою та використання
даних державного земельного кадастру за переліком, що визначається
Кабінетом Міністрів України;

організовує в установленому порядку землевпорядні роботи;

здійснює відповідно до законодавства моніторинг земель, організовує
здійснення заходів щодо відновлення корисних властивостей земельних
ділянок;

здійснює державну експертизу програм і проектів з питань землеустрою,
державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних
відносин, а також техніко-економічних обгрунтувань цих програм і планів;

здійснює інші повноваження, необхідні для виконання покладених на нього
завдань [18].

Органи державного управління земельним фондом реалізують цілі і завдання
управління через функції управління — напрями управлінської діяльності,
що мають правовстановлюючий (правозмінюючий, правоприпиняючий),
правозабезпечуючий чи правоохоронний характер. Функції державного
управління у відповідній сфері розрізняються за різними критеріями: за
органами, що їх здійснюють; місцем і значенням в управлінському процесі;
юридичними наслідками, які тягне за собою їх здійснення тощо.

Обсяг управлінських повноважень суб’єктів державного управління
земельним фондом визначений Земельним кодексом України, а також
законодавчими актами, що регулюють правовий статус відповідних державних
органів.

Здійснюючи свої управлінські функції щодо земельного фонду, органи
державного управління мають право видавати акти управління нормативного
та індивідуального характеру. З метою реалізації відповідних владних
повноважень органи державного управління також використовують певне
ресурсне забезпечення: правове, інформаційне, організаційне, економічне,
технічне, технологічне та інше [29, c.213].

2.2 Порядок ведення державного земельного кадастру.

Відповідно до ст. 23 Закону України „Про охорону навколишнього
природного середовища” державні кадастри всіх природних ресурсів, в тому
числі землі, ведуться з метою обліку кількісних, якісних та інших
характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх
використання.

Земельний кодекс України деталізує призначення і зміст державного
земельного кадастру. Його ведення необхідне для забезпечення місцевих
рад, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян
вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан
та правовий режим земель з метою організації раціонального використання
та охорони землі, регулювання земельних відносин, землеустрою,
обгрунтування розмірів плати за землю [2].

За змістом державний земельний кадастр включає відомості і документи про
правовий режим земель, їх розподіл серед землевласників і
землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель, а
також дані про якісну і вартісну характеристики земель і їх
народногосподарську цінність.

На даних державного земельного кадастру базуються інші державні та
галузеві кадастри (лісовий, водний, містобудівний тощо).

Заходами, що забезпечують ведення державного земельного кадастру, є
проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових,
геоботанічних та інших обстежень, здійснення реєстрації землеволодінь та
землекористувань і договорів на оренду землі, ведення обліку кількості
та якості земель, бонітування грунтів (оцінка якості ґрунтів за їх
основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво
впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у
конкретних природно-кліматичних умовах), зонування територій населених
пунктів (встановлюються вимоги щодо допустимих видів забудови та іншого
використання земельних ділянок у межах окремих зон відповідно до
місцевих правил забудови) та економічна оцінка земель. Оперативність і
точність даних земельно-кадастрової документації забезпечується
використанням аерокосмічної зйомки та застосуванням методів
дистанційного зондування земної поверхні.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом України, Комітетом по
земельних ресурсах і земельній реформі Автономної Республіки Крим,
управліннями земельних ресурсів обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій, підрозділами земельних ресурсів
місцевих державних адміністрацій. Ведення відповідного кадастру
здійснюється за рахунок коштів державного, республіканського (Автономної
Республіки Крим) і місцевих бюджетів.

Порядок ведення державного земельного кадастру встановлюється Положенням
про порядок ведення державного земельного кадастру, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р.[20]

Також ведеться земельно-кадастрова документація, яка включає книги
реєстрації державних актів на право колективної, приватної власності на
землю, право постійного користування землею, договорів на тимчасове
користування землею, в тому числі на умовах оренди.

Облік земель за кількістю і вартістю ведеться щодо землевласників і
землекористувачів. При цьому виділяються: землі в межах населених
пунктів; землі за межами населених пунктів; землі за категоріями; землі
за формами власності; зрошувані і осушені землі; землі, що надані в
тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди; землі, що
оподатковуються, та землі, що не оподатковуються.

Облік земель за якістю проводиться щодо земель усіх категорій і містить:

а) класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за
придатністю з виділенням особливо цінних земель;

б) характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом
гумусу і рухомих поживних речовин, механічним складом грунтів, крутизною
схилів, еродованістю, кам’янистістю, засоленістю, солонцюватістю,
кислотністю, перезволоженістю, заболоченістю, забрудненням продуктами
хімізації сільського господарства і техногенними факторами, зокрема,
радіаційним забрудненням;

в) характеристику культуртехнічного стану природних кормових угідь;

г) лісотипологічну характеристику лісових угідь;

д) класифікацію земель населених пунктів за функціональним призначенням;

е) характеристику земель населених пунктів за інженерно-геологічними
умовами, рівнем забезпеченості соціальною, інженерно-транспортною та
природоохоронною інфраструктурою, об’єктами оздоровчого, рекреаційного
та історико-культурного призначення.

Бонітування грунтів проводиться на основі даних про їх природні
властивості, що мають сталий характер та істотно впливають на врожай
сільськогосподарських культур [20].

Економічна та грошова оцінки земель проводяться залежно від категорій
земель. Так, оцінка сільськогосподарських угідь проводиться за їх
продуктивністю, окупністю затрат і диференціальним доходом. Економічна
та грошова оцінка інших категорій земель проводиться за їх
місцеположенням, екологічним значенням, інженерним облаштуванням
територій, соціально-економічними умовами використання та іншими
факторами [9].

2.3 Контроль за охороною і використанням земель.

Контроль за використанням і охороною земель відповідно до ст. 187
Земельного кодексу України полягає в забезпеченні додержання органами
державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами,
установами і громадянами земельного законодавства.

Варто звернути увагу на те, що контроль здійснюється: а) за усіма без
винятку суб’єктами земельних відносин, а не тільки за юридичними і
фізичними особами; б) за всіма землями, безвідносно до форм власності на
ці землі.

Метою контролю, за використанням і охороною земель, що збігається з
метою усієї екологічної діяльності, є задоволення справедливих
соціальних, економічних, екологічних потреб нинішнього і майбутнього
поколінь у сфері розвитку й охорони навколишнього природного середовища
[40, с.86].

Відповідно до Закону України „Про охорону навколишнього природного
середовища” контролюючими суб’єктами за використанням і охороною земель
є місцеві ради, Міністерство охорони навколишнього природного
середовища, його органи на місцях, а також Державний комітет України по
земельних ресурсах та інші спеціально уповноважені на це державні органи
[13].

Провадження з екологічного контролю має відповідну послідовність
виконуваних дій, об’єднаних в самостійні стадії. Так, на думку А.
Гетьмана, виходячи із аналізу нормативних актів, що регулюють порядок
діяльності органів щодо виконання контрольних функцій у сфері екології,
практики її застосування, а також мети екологічного контролю, слід
виділити три стадії його провадження: а) організаційно-підготовчу; б)
перевірку фактичних обставин, їх аналіз та ухвалення юридично значущого
рішення; в) перевірку виконання рішення [40, с. 88-90].

Основним завданням організаційно-підготовчої стадії є визначення
підконтрольних об’єктів, встановлення видів, форм та методів проведення
контролю, а також формування складу суб’єктів, на яких покладається його
проведення.

Початковим етапом цієї стадії є строки, встановлені планами здійснення
контролю. Періодичність перевірок визначається у кожному-конкретному
випадку залежно від стану використання і охорони об’єктів природи та
впливу на них виробничо-господарської діяльності. Перевірки в цих
випадках проводяться за спеціальними програмами, в яких зазначаються
мета і завдання наміченої контрольної діяльності з урахуванням
особливостей підконтрольних об’єктів, що перевіряються.

Суб’єктами здійснення державного екологічного контролю в сфері охорони і
раціонального використання земель є посадові особи (інспектори) органів
державного управління в галузі використання і охорони навколишнього
природного середовища.

Необхідною умовою організаційно-підготовчої стадії є складання єдиної
програми обстеження підконтрольних об’єктів. У ній мають бути
відображені такі аспекти: об’єкт і предмет екологічного контролю,
основні питання, що підлягають з’ясуванню; період, за який має бути
проведений контроль, кінцеві та проміжні строки; характер і обсяг
матеріалу вивчення; метод збирання матеріалу. Програма обстеження
підконтрольних об’єктів підписується керівником (або всім керівництвом,
якщо виконується комплексна перевірка) державного органу управління в
галузі використання і охорони довкілля, якому доручено проведення
екологічного контролю. Факт підписання програми означає завершення
організаційно-підготовчої стадії провадження зі здійснення екологічного
контролю.

Стадія перевірки фактичних обставин, їх аналізу та ухвалення юридично
значущого рішення полягає у зіставленні результатів фактичного стану
справ на підконтрольному об’єкті з вимогами екологічних імперативів,
оцінці його діяльності та ухваленні відповідних рішень.

Початком проведення цієї стадії слід вважати фактичне здійснення заходів
щодо перевірки і аналізу справ на підконтрольному об’єкті. Контролюючі
органи відвідують для перевірки підприємства, установи, організації,
інші підконтрольні органи і на місці аналізують фактичний стан справ. З
цією метою контролюючим суб’єктам надане право безперешкодно
відвідувати, пред’явивши службове посвідчення встановленої форми,
підконтрольні об’єкти для перевірки. Адміністрація таких об’єктів
зобов’язана забезпечити доступ для здійснення перевірок відповідним
органам чи їх посадовим особам. У деяких випадках фактичні обставини на
підконтрольних об’єктах аналізуються шляхом ознайомлення з
різноманітними документами, які відображують природоохоронну діяльність
таких об’єктів, її ефективність і якість.

За результатами проведених перевірок органами екологічного контролю
ухвалюються відповідні рішення, формою яких є правові акти у виді
офіційних документів. Офіційне документальне закріплення здобутих
результатів с невід’ємним компонентом цієї стадії, що відображує її
формально-юридичний аспект [32, с.90].

Остання стадія провадження екологічного контролю — стадія перевірки
виконання рішення — має за мету нагляд органів, які здійснюють
екологічний контроль за своєчасним і правильним виконанням
підконтрольними суб’єктами наданих їм вказівок, аналіз одержаних від них
відповідей, перевірку проваджуваної діяльності щодо усунення виявлених
порушень чинного екологічного законодавства. Дана стадія проводиться
контролюючими органами, які виконували попередні стадії. В окремих
випадках до перевірки виконання рішень залучаються інші суб’єкти.

Безпосередньо перед перевіркою зазначені органи повинні ознайомитися з
документами, де відображений аналіз фактичного стану справ на
підконтрольному об’єкті. Це є однією з головних умов об’єктивного
здійснення стадії перевірки виконання рішень.

Звіт підконтрольних об’єктів завжди повинен мати письмовий характер.
Формою звітів можуть бути різні довідки, інформаційні листи щодо
проведених заходів та ін. У звітах відображуються фабула рішень з
переліком допущених порушень і запропонованих рекомендацій, схвалених
контролюючими органами за результатами проведеного контролю, а також
заходи, проведені підконтрольними об’єктами щодо усунення допущених
порушень.

Ця стадія завершується анулюванням наданого підконтрольному об’єкту
рішення. Цим фактом в цілому закінчується провадження з екологічного
контролю [32, с.90-92].

Державний контроль за використанням та охороною земель — це одна з
основних функцій державного управління земельним фондом. Під ним
розуміється врегульована нормами права владно організуюча діяльність
спеціально уповноважених державних органів, спрямована на забезпечення
додержання норм земельного законодавства всіма суб’єктами відповідних
суспільних відносин (державними та громадськими органами,
підприємствами, установами, організаціями і громадянами), попередження
та виявлення правопорушень, вжиття заходів впливу на порушників і
поновлення порушених прав землевласників і землекористувачів.

Такий контроль здійснюється радами, а також Державним комітетом України
по земельних ресурсах, Міністерством охорони навколишнього природного
середовища України, іншими спеціально уповноваженими на те державними
органами [25,с.487].

Спеціально уповноваженим державним органом, на який законодавством
покладено здійснення контролю за використанням і охороною земельних
ресурсів, є Держкомзем України. Саме для виконання цієї функції і
функції моніторингу в структурі центрального апарату Держкомзему
створено Управління моніторингу земель. На місцях контроль за
використанням земель у системі Держкомзему покладений на обласні,
Київське і Севастопольське міські управління земельних ресурсів та
районні відділи земельних ресурсів [18].

Контроль за охороною і раціональним використанням земель, що
здійснюється Міністерством охорони навколишнього природного середовища,
є надвідомчим. Земля є об’єктом його контрольної діяльності як один з
основних природних ресурсів, який охороняється в комплексі з іншими
природними ресурсами і природними умовами з метою їх раціонального
використання, охорони, відтворення і забезпечення екологічної безпеки.
Для здійснення контрольної функції в структурі Міністерства охорони
навколишнього природного середовища було створено Державну екологічну
інспекцію. Остання, згідно з Положенням про неї, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р., являє собою систему
регіональних і територіальних органів державної виконавчої влади, що
організовують і проводять контроль в галузі охорони навколишнього
природного середовища [31, с. 169-179].

Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється
сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.
Самоврядний контроль є видом державного контролю. Він здійснюється
сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

Відповідно до Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” та
ст. 189 Земельного кодексу України, до відання виконавчих органів
сільських, селищних, міських рад належить: здійснення контролю за
додержанням земельного законодавства, використанням і охороною земель;
здійснення контролю за виконанням проектів і схем землеустрою, проектів
внутрішньогосподарського землеустрою.

Районні та обласні ради, як це передбачено зазначеним законом,
безпосередньо не здійснюють контроль за використання та охороною земель.
Разом з тим, вони мають інші повноваження, які опосередкованим чином
дають змогу контролювати додержання вимог земельного законодавства [12].

Громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється
громадською інспектурою, створення якої покладено на відповідні органи
місцевого самоврядування, а створення правових підстав їх діяльності —
на центральний орган виконавчої влади по земельних ресурсах. Інститут
громадської інспектури у сфері використання та охорони земельних
ресурсів перебуває сьогодні у стадії формування [60, с.110].

Основними завданнями громадського контролю у галузі охорони
навколишнього природного середовища, в т.ч. і земель, є: безпосередня
участь громадськості у справах покращення екологічної ситуації; надання
допомоги органам державного контролю в забезпеченні додержання вимог
законодавства про охорону навколишнього природного середовища
підприємствами, установами, організаціями та громадянами, попередження
та виявлення порушень екологічного законодавства, ліквідації їх
наслідків; екологічна просвіта, виховання та інформування широких верств
населення через засоби масової інформації.

Водночас громадський контроль за охороною і раціональним використанням
земельних ресурсів здійснюють громадські інспектори з охорони
навколишнього природного середовища, що діють на підставі окремого
Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного
середовища, затвердженого наказом Міністерства екології та природних
ресурсів від 27 лютого 2002 р [17]. Організація та координація
діяльності відповідних громадських інспекторів здійснюється органами
Державної екологічної інспекції. Кожний громадський інспектор
закріплений за відповідним підрозділом Державної екологічної інспекції
або за державним інспектором з охорони навколишнього природного
середовища, сфера діяльності якого збігається з напрямом
природоохоронної діяльності громадського інспектора (однією з таких сфер
є охорона земельних ресурсів).

Розділ 3: Особливості юридичної відповідальності за порушення
земельного законодавства.

Поряд з організаційно-правовими заходами охорони земель чинне
законодавство України передбачає юридичну відповідальність за порушення
земельного законодавства. Громадяни та юридичні особи несуть цивільну,
адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до
законодавства за такі порушення:

укладення угод з порушенням земельного законодавства;

самовільне зайняття земельних ділянок;

псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення
хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення
промисловими, побутовими та іншими відходами;

розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, що
негативно впливають на стан земель;

невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання
обов’язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за
призначенням;

знищення межових знаків;

приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан
земель, розміри та кількість земельних ділянок;

непроведення рекультивації порушених земель;

знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд,
захисних насаджень;

невиконання умов знімання, збереження і нанесення родючого шару ґрунту;

самовільне відхилення від проектів землеустрою;

ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання
недостовірної інформації щодо них;

порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок
(Стаття 211 Земельного кодексу України).

Юридична відповідальність за земельні правопорушення залежно від їх
характеру та від застосування санкцій поділяється на дисциплінарну,
адміністративну, кримінальну, а також цивільно-правову.[37, с.98]

Дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні до правопорушників
заходів дисциплінарного впливу. Дисциплінарні стягнення накладаються за
незначні порушення земельного законодавства на посадових осіб,
робітників і службовців на підставі норм трудового права, а членів
колективних сільськогосподарських виробників — на підставі їх cтатуту.
Дисциплінарні стягнення накладаються адміністрацією за місцем роботи
правопорушника, або органами управління колективних
сільськогосподарських підприємств. Вони можуть накладатися також вищим
органом за підлеглістю.

Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства встановлюється широким колом державних органів, які
здійснюють регулюючу і правоохоронну діяльність. Вона настає для органів
або посадових осіб, з якими винний не перебуває в службових або трудових
відносинах і яким він безпосередньо не є підлеглим.
Адміністративно-правова відповідальність відрізняється від кримінальної
та цивільної оперативністю реагування на правопорушення і великим
вибором заходів впливу на осіб, які їх допускають.
Адміністративно-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства застосовується у випадках, коли діями або бездіяльністю
особи порушені адміністративно-правові норми, що регулюють земельні
відносини; у результаті порушення вимог норм адміністративного права
власнику землі чи землекористувачу завданий такий збиток, що не
передбачає кримінальної відповідальності; землеробу не завдано збитків
порушенням адміністративно-правових норм, але склалась реальна загроза
заподіяння такого збитку.

Перелік земельних правопорушень, за вчинення яких наступає
адміністративна відповідальність, наводиться в актах адміністративного і
земельного права.

Серед усіх видів адміністративної відповідальності за порушення
земельною законодавства впливовим вважається грошовий штраф. Ця міра
поєднує в собі і моральний, і матеріальний вплив на порушника [27,
с.174-175].

Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає накладення,
штрафу за псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель
(ст. 52). Згідно з цією статтею „… псування сільськогосподарських та
інших земель, забруднення їх хімічними і радіоактивними речовинами,
неочищеними стічними ведами, виробничими та іншими відходами, а так само
невжиття заходів по боротьбі з бур’янами — тягнуть за собою накладення
штрафу на громадян від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян і на посадових осіб — від восьми до п’ятнадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Стаття 53 цього Кодексу передбачає накладення штрафу за порушення правил
використання земель: „Використання земель не за цільовим призначенням,
невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення,
проектування, будівництво, введення в дію об’єктів, які негативно
впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або
пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень
— тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до двадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від
десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.

Стаття 531 КпАП передбачає накладення штрафу за самовільне зайняття
земельної ділянки: на громадян — від одного до десяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від восьми до
п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Накладення штрафу передбачається за приховування або перекручення даних
земельного кадастру (ст. 532 КпАП): „Перекручення даних державного
земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель
запасу або резервного фонду — тягнуть за собою накладення штрафу на
посадову особу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян”.

Стаття 54 КпАП передбачає накладення штрафу за несвоєчасне повернення
тимчасово займаних земель або не приведення їх у стан, придатний для
використання за призначенням. Зазначені правопорушення тягнуть за собою
накладення штрафу на громадян від п’яти до десяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян і на посадових осіб — від дев’яти до
вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У зазначених
розмірах штраф накладається і при невиконанні умов знімання, зберігання
і нанесення родючого шару грунту.

Накладення штрафів у різних розмірах тягнуть також такі правопорушення:

а) самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою (ст. 55 КпАП);

б) знищення межових знаків (ст. 56 КпАП);

в) незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63
КпАП).

Незважаючи на притаманну адміністративній відповідальності ефективність,
вона рідко застосовується у сфері охорони земельних відносин. І зовсім
не через те, що в цьому немає потреби, а тому, що державні органи і
посадові особи, які компетентні застосовувати адміністративну
відповідальність, не завжди реагують на порушення земельного
законодавства. Вони нібито не помічають тих правопорушень, за які винні
мають бути притягнуті до адміністративної відповідальності. Це завдає
шкоди охороні прав землевласників і землекористувачів, справі зміцнення
законності у сфері земельних відносин [4].

Життя вимагає, щоб за кожне порушення земельного законодавства винні
притягувались до адміністративної або інших видів відповідальності. А
тому, по-перше, існуючий перелік правопорушень, що караються в
адміністративному порядку штрафом, потребує розширення і уточнення,
по-друге, передбачена законодавством адміністративна відповідальність у
випадку порушення земельного законодавства має наставати одразу.

Посиленню адміністративно-правової охорони земельних відносин сприятиме
ширше визнання в адміністративному праві і застосування в практиці
відновлювальних заходів, які, на відміну, скажімо, від адміністративних
стягнень, повністю відповідали б вимогам охорони прав землевласників і
землекористувачів.

Формами прояву відновлювальних заходів у земельних відносинах є:
повернення землевласникам і землекористувачам самовільно захоплених чи
незаконно вилучених у них земель; доведення земельних ділянок до стану,
придатного для використання за призначенням після проведення
розвідувальних робіт; погашення заборгованості з земельного податку або
орендної плати за землю; відновлення принципу використання земель за
цільовим призначенням на випадок його порушення; усунення інших
наслідків порушень земельного законодавства, що були допущені [38,
c.249].

Кримінально-правова відповідальність за порушення земельного
законодавства виявляється в кримінальному переслідуванні злочинних
порушень земельного законодавства. Основним критерієм, що відрізняє
кримінальне від інших правопорушень, є неоднаковий характер їх
суспільної небезпеки. Кримінальне правопорушення особливо небезпечне для
суспільства, а тому потрібні спеціальні державні примусові заходи.

Кримінальна відповідальність реалізується в суворо встановлених
процесуальних формах, спрямованих на швидке і повне розкриття злочинів,
викриття винних і забезпечення правил застосування закону з тим, щоб
кожен, хто вчинив злочин, отримав справедливе покарання, а невинний не
був би притягнутий до кримінальної відповідальності [58, с.13].

Охороні земель присвячена ст. 239 Кримінального кодексу України, яка
передбачає відповідальність за забруднення або псування земель.
Забруднення або псування земель речовинами, відходами чи іншими
матеріалами, шкідливими для життя, здоров’я людей або довкілля,
внаслідок порушення спеціальних правил, якщо це створило небезпеку для
життя, здоров’я людей чи довкілля, — караються штрафом до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років [3].

До кримінально-правових норм, що стосуються охорони земель, треба
віднести також ст. 310 Кримінального кодексу України, яка передбачає
відповідальність за посів або вирощування снотворного маку чи конопель.

Посадові особи, винні в злочинному порушенні земельного законодавства,
несуть відповідальність за статтями Кримінального кодексу України про
посадові злочини, зокрема за ст. 364 — зловживання владою або службовим
становищем; ст. 365 — перевищення влади або службових повноважень; ст.
367 — службова недбалість.

Посадова особа може нести кримінальну відповідальність за зловживання
владою або службовим становищем (ст. 364 Кримінального кодексу) за таких
обставин:

а) при навмисному використання свого службового становища всупереч
інтересам служби;

б) якщо це діяння вчинене з корисливих мотивів чи інших особистих
інтересів;

в) якщо було заподіяно істотну шкоду.

Отже, ст. 364 Кримінального кодексу застосовується при заподіянні
істотної шкоди і наявності корисливих або інших особистих інтересів. За
відсутності хоча б однієї з цих двох ознак зловживання владою або
службовим становищем визнається не злочином, а дисциплінарним посадовим
проступком. Це свідчить про те, що відповідальність за зловживання
владою або службовим становищем, як засіб забезпечення додержання
земельного законодавства, може бути застосовано в обмежених випадках
[27,с.166-169].

Згідно зі ст. 365 КК (перевищення влади або службових повноважень)
порушення земельного законодавства може бути кваліфіковано в разі
умисного вчинення посадовою особою дій, які явно виходять за межі
наданих їй прав чи повноважень, якщо вони заподіяли істотної шкоди
охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним
чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Цей склад
злочину не передбачає такої ознаки, як користь або інша особиста
зацікавленість. Мотиви, якими керувалась посадова особа, допускаючи
перевищення влади або службових повноважень, не впливають на
кваліфікацію діяння. Однак їх слід ураховувати при визначенні винній
особі міри покарання.

За ст. 367 Кримінального кодексу злочинне порушення земельного
законодавства може кваліфікуватись за наявності таких умов:

а) у разі невиконання або неналежного виконання службовою особою своїх
службових обов’язків через несумлінне ставлення до них;

б) при заподіянні істотної шкоди.

Відповідальність за недбалість настає у разі, якщо істотна шкода була
об’єктивно зумовлена бездіяльністю посадової особи або неналежним
виконанням нею своїх службовий обов’язків. Через відсутність вказаного
причинного зв’язку не буде і складу вказаного злочину.

Особливо великої шкоди справі зміцнення законності в земельних
відносинах завдає недооцінка суспільної небезпеки посадових злочинів,
які викликають безгосподарність у використовуванні земель, псуванні
цінних земельних угідь, внаслідок чого складається загрозливе становище
щодо збереження і раціонального використання земельного фонду —
головного нашого національного багатства.

Для посилення охорони земель необхідно підвищити відповідальність
конкретних керівників за безгосподарське ставлення до землі. Адже
сьогодні всі розуміють, що багато цінних земель пустують навколо
тваринницьких ферм, тракторно-польових станів, уздовж
внутрішньогосподарських доріг, полезахисних смуг, на ділянках кинутих
силосних траншей, під старими непродуктивними садами, скиртами соломи,
вигонами, загиблими лісосмугами [39, с.9 ].

Безгосподарське використання угідь через безгосподарне виконання своїх
посадових обов’язків керівників господарств призводить до ерозії
грунтів, заболочення, заростання земель чагарником, лісом, через що
знижується родючість полів і частина земель вибуває із
сільськогосподарського обороту, колективні сільськогосподарські
підприємства, радгоспи зазнають великих збитків, але, як правило, за це
ніхто не несе відповідальності.

За останні роки загострилась проблема підтоплення земель через підняття
рівня ґрунтових вод внаслідок грубих порушень у проектуванні та
будівництві, а також в експлуатації гідротехнічних і меліоративних
систем.

У результаті того, що в багатьох господарствах земля використовується
нераціонально, ми поступаємося розвинутим державам у врожайності полів,
продуктивності праці та тваринництва, різноманітності та якості
продуктів харчування.

Усуненню недоліків у використанні земель сприятиме притягнення до
відповідальності, в тому числі кримінальної, винних посадових осіб, а
це, у свою чергу, підвищить вимогливість з їхнього боку і вміле
користування наданими їм правами [28, с.101].

Земля залишається незамінним засобом у сільськогосподарському
виробництві, тому необхідно всебічно її охороняти і не допускати
хижацького використовування, особливо коли мова йде про
сільськогосподарські угіддя.

Державний примус до виконання вимог законодавства нерозривно пов’язаний
з юридичною відповідальністю порушників та застосуванням до них
юридичних санкцій. Заборона злочинів законом за допомогою кримінальних
санкцій — це юридичне вираження їх небезпеки для суспільства.

Можливості посилення кримінальної відповідальності за порушення
земельного законодавства зростають у зв’язку з прийняттям нового
Кримінального кодексу України. Життя вимагає введення таких складів
злочинів і відповідних санкцій за них, які б дійсно посилили охорону
земель і прав землевласників та землекористувачів, забезпечили
бездоганне виконання ними земельного законодавства.

Передбачення нових складів злочинів, підвищення кримінальної
відповідальності за порушення земельного законодавства свідчать, що наша
держава зовсім не має наміру відмовитися від використання в необхідних
випадках і специфічних державних методів боротьби зі злочинами.

Широкий розвиток демократії, прав і свобод громадян ніякою мірою не
повинен послабляти громадський порядок і законність. Курс, узятий на
звуження сфери державного примусу, у першу, чергу додержання норм права
завдяки заходам виховання, громадського впливу, ще не доводить, що
держава відмовляється від забезпечення законності за допомогою
державного примусу, який застосовується до порушників законів.

Цивільно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства.
Цей вид юридичної відповідальності настає відповідно до норм цивільного
права, які забезпечують ліквідацію наслідків майнового характеру
викликаних порушенням земельного законодавства.

Цивільне законодавство передбачає, що майнова шкода, завдана
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або
юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала
[5].

Стосовно порушень земельного законодавства відшкодування шкоди в натурі
можливе тільки в деяких випадках. Це пояснюється тим, що шкода
землевласникам і землекористувачам завдається шляхом псування землі
(природного тіла), яку штучно створити неможливо. Вимога відшкодування в
натурі може бути задоволена лише у випадках повернення рівноцінної
ділянки землі. В усіх інших випадках захисту порушених земельних прав
шляхом відшкодування виникає питання про компенсацію завданих збитків.

На цивільно-правову відповідальність чітко і ясно вказує ст. 157
Земельного кодексу, де зазначено, що відшкодування збитків власникам
землі та землекористувачам здійснюють органи виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, які
використовують земельні ділянки, а також органи виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування, громадяни та юридичні особи, діяльність яких
обмежує права власників і землекористувачів або погіршує якість земель,
розташованих у зоні їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і
радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими,
побутовими та іншими відходами і стічними водами.

Для обчислення обсягу збитків враховуються витрати на поліпшення якості
землі за час використання земельних ділянок і неодержані доходи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. затверджено
порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та
землекористувачам.

Відшкодуванню підлягають:

вартість житлових будинків, виробничих та інших будівель і споруд,
включаючи незавершене будівництво;

вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень;

вартість лісових і деревно-чагарникових насаджень;

вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо),
зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих
споруд;

понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання
земельних ділянок з урахуванням економічних показників, на незавершене
сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші
види робіт), на розвідувальні та проектні роботи;

інші збитки власників землі та землекористувачів, у тому числі
орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обрунтовані. Під
неодержаними доходами розуміють прибуток, який міг би одержати власник
землі, землекористувач, у тому числі орендар, із земельної ділянки і
який він не одержав унаслідок її вилучення (викупу) або тимчасового
зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або через її
непридатність до використання за цільовим призначенням у результаті
негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ,
організацій та громадян.

Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної
вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на
поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості)
[21].

Слід зауважити, що збитки відшкодовуються власникам землі і
землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами,
організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів
не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при
вилученні (викупі) земельних ділянок — після прийняття відповідною радою
рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі
документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства,
установи, організації або громадянина.

Відповідно до зазначеної Постанови, при вилученні (викупі) земельних
ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі і
землекористувачам, у тому числі орендарям, ради, які прийняли рішення
про вилучення (викуп) земель.

У випадку тимчасового зайняття земельних ділянок для розвідувальних
робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або
землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями —
замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і
порядку їх відшкодування в договорі. При недосягненні згоди розміри
збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та
Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями,
виконавчими комітетами міських (міст обласного значення) рад.

Результати роботи комісій оформляються відповідними актами, що
затверджуються органами, що створили ці комісії .

Ще одним важливим видом відповідальності за порушення земельного
законодавства, на думку Т.Дмитренка, є земельно-правова [27].
Особливість її в тому, що вона настає за нормами земельного права.
Наприклад, може застосовуватися така санкція, як припинення права
користування землею.

Відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України, право користування
земельною ділянкою припиняється в разі:

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать
екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим
призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної
плати.

Доречі, що стосується плати за землю у формі земельного податку або
орендної плати, то ст.12 Закону України “Про плату за землю” визначає
широке коло пільговиків, які звільняються від такого платежу або
користуються його зменшеною сумою, а це – різноманітні підприємства,
установи, організації, заклади, тощо. Також відсутній механізм
інвентаризації платників податку [10]. Така ситуація сприяє розвитку
зловживань на цій основі, а тому вважаємо, що перелік слід кардинально
переглянути і скоротити до мінімальної кількості пільговиків з метою
недопущення безвідповідального ставлення до землі.

Разом з припиненням права користування землею, земельне законодавство
передбачає також припинення права власності на землю (ст. 140 Земельного
кодексу України).

Право користування землею і право власності на землю може бути також
припинено у зв’язку з визнанням угод щодо землі недійсними. Мова йде
тільки про випадки припинення права користування землею і права
власності на землю, які за своїм змістом є санкціями, тому що є деякі
інші випадки, наприклад, добровільна відмова від земельної ділянки тощо.

У земельному законодавстві визначений порядок припинення права
власності на землю та права користування земельною ділянкою.

Однією з мір відповідальності згідно з земельним законодавством є
відшкодування збитків, завданих у результаті його порушень (ст. 157
Земельного кодексу України). Відповідно до цієї статті відшкодування
збитків власникам землі та землекористувачам здійснюють органи
виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни
та юридичні особи, які використовують земельні ділянки, а також
органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування,
громадяни та юридичні особи, діяльність яких обмежує права власників і
землекористувачів або погіршує якість земель, розташованих у зоні
їх впливу, в тому числі внаслідок хімічного і радіоактивного
забруднення території, засмічення промисловими, побутовими та іншими
відходами і стічними водами.

Існує й такий захід впливу щодо порушників земельного законодавства, як
повернення самовільно зайнятих земельних ділянок. Стаття 212 Земельного
кодексу України наголошує, що самовільно зайняті земельні ділянки
підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без
відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан,
включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок
громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні
ділянки.

Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться
за рішенням суду.

Важливе значення для розширення форм цивільно-правової і
земельно-правової охорони прав власників землі та землекористувачів має
введення земельного кадастру, що включає дані щодо якості земель.

Отже, питання покращання якості земель були і залишаються актуальними.
Держава і господарства виділяють значні капіталовкладення для створення
нових поливних земель, вапнування кислих грунтів, очищення полів від
кущів і каміння, покращання природних кормових угідь, боротьбу з водною
і вітровою ерозією. І хоча ведеться велика робота з організації охорони
грунтів, є ще недоліки, зокрема, порушення встановлених сівозмін,
невнесення в землю добрив та інших порушень агротехніки; має місце і
пряма безгосподарність, що призводить до зниження родючості грунтів і
погіршення їх якісного складу. Винні в цьому мають нести майнову
відповідальність.

До запровадження обліку земель за їх якістю не можна було пред’явити
яких-небудь обрунтованих претензій до землевласників і землекористувачів
за погіршення якості грунтів, але тепер для цього можуть бути
використані дані державного земельного кадастру. Отже, його введення
призводить до істотної зміни характеру майнових спорів, що виникають у
сфері земельних відносин, з’являється можливість конкретизувати і
відповідальність за псування землі, зокрема, майнову відповідальність.

Як свідчить практика, чинні норми цивільного права і спеціальні норми
про відшкодування збитків, завданих порушеннями земельного
законодавства, не забезпечують повного і беззастережного
цивільно-правового регулювання і охорони земельних відносин [26,
с.172,173].

Розділ 4: ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНУ ТА ЗАХОДІВ ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ В
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ.

Перш ніж розпочати аналіз стану земель в Івано-Франківській області
з’ясуємо спочатку особливості її розташування та грунтово-кліматичні
умови.

Так, територія області розташована на заході України і займає
північно-східну частину Українських Карпат, Прикарпаття та частину
Подільської височини. Площа її дорівнює 13,9 тис. квадратних кілометрів,
або 1392756 гектарів, з них земель сільськогосподарського призначення
648300 гектарів.

За даними Івано-Франківської обласної державної адміністрації найбільшу
частку земель від загальної кількості становлять лісогосподарські
підприємства – 40,5%, наступною групою користувачів є громадяни яким
надані землі у власність і користування і їх частка складає 27,2% всього
земельного фонду. Також можна помітити досить великий резервний фонд, що
становить 31,7%, дані землі знаходиться у відомстві місцевих рад і
використовуються для перспективного розширення забудованих території або
надаватися в оренду для сільськогосподарського використання [34] .

Сільськогосподарських угідь в області нараховується 634225 гектарів, в
т.ч. ріллі – 376839 (59,4%), перелогів – 28511 (4,6%), сіножатей – 82589
(13,0%), пасовищ -130186 (20,5%) та багаторічних насаджень – 16100
гектарів або 2,5%.

За ґрунтово-кліматичними умовами область поділяється на три агрогрунтові
зони:

Придністровська зона займає північну і східну частини області:
Рогатинський район, північну частину Галицького району, незначну
північно-східну частину Тисменицького району, весь Тлумацький і
Городенківський райони, більшу частину Снятинського району та східну
частину Коломийського району. Грунтовий покрив цієї зони представлений
опідзоленими ясносірими, сірими і темносірими грунтами, чорноземами
опідзоленими і вилугованими та різного ступеня, змитості й оглеєння їх
різновидностями. В долинах річок та балок цієї зони зустрічаються лучні,
дернові й болотні ґрунти.

Прикарпатська (Передгірська) зона проходить через центральну частину
області й займає весь Калуський район, частину території Галицького,
Тисменицького, Коломийського, Долинського, Богородчансь-кого,
Рожнятівського, Надвірнянського і Косівського районів. Ґрунти тут
дернові опідзолені, дерново-підзолисті та буроземно-підзолисті.

Карпатська зона займає західну та південно-західну частини території
області. Сюди входять частина Долинського, Рожнятівського Косівського,
Богородчанського, Надвірнянського і Верховинський район.

У гірській зоні виражена вертикальна зональність ґрунтів, де найбільш
поширені бурі лісові, дерново-буроземні та буроземно-підзолисті ґрунти
[34].

Амплітуда коливань середньорічного змиву ґрунту внаслідок водної ерозії
на ерозійно небезпечних територіях в Передгірській зоні складає 7,5-45,
у Придністровській – 9,0-60,0 т/га. Згідно розрахунків втрати гумусу при
цьому складають від 0,1 до 2,4 т/га.

Слід зауважити, що гумус – це одна з найважливіших складових частин
грунту, від якої залежить розвиток процесу ґрунтоутворення, рівень
родючості, ефективність агрозаходів щодо підвищення врожаїв
сільськогосподарських культур та засобів захисту навколишнього
середовища від забруднення при застосуванні засобів хімізації у
землеробстві.

Узагальнення результатів досліджень проведених працівниками
Івано-Франківським центром “Облдержродючість” свідчать, що багаторічна
оранка земель усіх типів грунтів і тривале використання їх в умовах без
достатніх заходів по компенсації втрат гумусу призводить до зменшення
його вмісту в основному з двох причин: процесами ерозії ґрунтів і
перевагою процесів мінералізації гумусу над процесами його відтворення
[34].

Площі еродованих земель області подано в таблиці 1.

Таблиця 1.

Площі земель області, що зазнають ерозійних процесів (тис. га)

Назва району Всього еродованих і ерозійно небезпечних земель Розміщення
орних земель по схилах

с/г угіддя в т.ч.рілля 3-5° 5-7° >7°

Богородчанський 2,450 2,240 0,640 0,760 0,110

Верховинський 0,927 0,000 0,000 0,000 0,000

Галицький 21,020 17,300 5,240 7,340 3,150

Городенківський 13,700 10,980 4,590 3,510 1,250

Долинський 5,900 2,000 0,600 0,100 0,500

Калуський 1,686 1,585 1,525 0,060 0,000

Коломийський 11,100 6,842 2,838 2,178

0,636

Косівський 8,395 1,727 0,493 0,719 0,407

Надвірнянський 3,973 1,710 0,420 0,640 0,490

Рогатинський 30,160 25,820 7,180 9,560 7,070

Рожнятівський 5,960 1,940 1,100 0,400 0,060

Снятинський 12,256 8,490 3,586 2,630 1,606

Тисменицький 7,900 7,060 2,929 2,146 0,434

Тлумацький 12,250 10,690 6,380 2,550 1,140

За останні роки кількість виносу поживних речовин в порівнянні з
кількістю надходження їх у ґрунт збільшується в усіх зонах землеробства
області

Дефіцит поживних речовин і гумусу, в свою чергу, вплинув на вміст цих
речовин у ґрунті.

Слід зауважити, що основними джерелами забруднення навколишнього
середовища в області є електростанції, транспорт, промисловість та
використання в землеробстві засобів захисту рослин.

Контроль за екологічним станом довкілля в області ведуть декілька служб.
Середних них є і радіологічно-токсикологічна служба обласного центру
“Облдержродючість” створена у 1974 році.

Основним завданням її є здійснення радіологічного і токсикологічного
контролю за станом забруднення земель сільськогосподарського призначення
та продукції рослинництва радіонуклідами, важкими металами і залишками
пестицидів.

З цією метою в кожному адміністративному районі у 1976 році закладено
постійні контрольні ділянки на різних типах ґрунтів
сільськогосподарського призначення.

Найнебезпечнішим з екологічної точки зору видом деградації земель є їх
радіоактивне забруднення.

При визначенні ступеня радіоактивної деградації ґрунтового покриву
області користувалися даними суцільного радіологічного обстеження, що
проводилося в період з 1998 по 2004 роки одночасно з агрохімічною
паспортизацією земель сільськогосподарського призначення [34].

В області обстежено 270750 гектарів грунтів сільськогосподарських угідь.

За даними обстеження грунтів в господарствах нараховується 8790 гектарів
забруднених радіонуклідом цезієм – 137 зі щільністю забруднення 1 – 5
Кі/км2, що складає 3,3% від обстежених площ.

З них найбільша кількість, 4290 гектарів, знаходиться у Снятинському
районі, 1200 – в Городенківському, 2500 – в Косівському та 800 гектарів
в Верховинському районі.

У Снятинському та Городенківському районах більшість площ забруднених
грунтів складають орні землі, а у Косівському та Верховинському районах
– в основному грунти природних кормових угідь (луки і пасовища).

Максимальна щільність забруднення цезієм – 137 у деяких господарствах
Снятинського району складає 2,51, Городенківського – 1,2, Верховинського
та Косівського районів – 1,1 – 1,62 Кі/км2.

Середньо деградовані ґрунти, щільність забруднення яких дорівнює 1 – 5
Кі/км2, не можуть забезпечити виробництва високоякісної продукції,
особливо для виробництва продуктів дитячого харчування.

Решту площ сільськогосподарських угідь області не забруднені або слабо
забруднені цезієм – 137 і щільність забруднення їх не перевищує 1,0
Кі/км2

Ґрунтів зі щільністю забруднення вище 5,0 Кі/км2 в області немає.

Щодо забруднення сільськогосподарських угідь стронцієм – 90, то 270350
га грунтів області, або 99,8% мають щільність забруднення до 0,15
Кі/км2, з них 86830 га до 0,02 Кі/км2. Така щільність відповідає
допустимим рівням для вирощування продукції та виробництва екологічно
чистих продуктів дитячого і дієтичного харчування.

Інтенсивність деградації земель, стан яких впливає не тільки на
ефективність агропромислового комплексу та екологічну безпеку в цілому,
а й на рівень економічної незалежності, з кожним роком зростає.

Це зростання обумовлено відсутністю стратегії землекористування і
охорони земель, порушенням: законів землеробства і екологічної
рівноваги, нехтуванням концепцією сталого землекористування та
техногенним забрудненням грунтів.

Особливо негативно впливає на землі сумісне забруднення важкими
металами, пестицидами та радіонуклідами, що призводить до їх деградації.

В результаті такого забруднення погіршуються фізико-хімічні властивості
і біологічна активність грунтів, може мати місце небезпечне накопичення
токсикантів в продуктах, зниження врожаїв культур.

Екологічна ситуація в регіоні зумовлена трьома головними факторами:
забрудненнями від трансграничних переносів з Центральної і Східної
Європи, регіональним забрудненням від місцевих великих підприємств
(Калуського ВАТ “Оріана”, Бурштинської ТЕС, Надвірнянського
нафтопереробного заводу ВАТ “Нафтохімік Прикарпаття”) та локальним
забрудненням.

Землі приміських сільськогосподарських зон, а також території навколо
промислових центрів в радіусі 20 км і вздовж автошляхів на відстані до
450 м, як правило, мають вміст важких металів вище фонового або більше
половини граничнодопустимих концентрацій. Спостерігається також незначне
локальне забруднення земель деяких районів такими елементами як свинець
і цинк [34].

Забруднення земель валовими формами важких металів за своїм впливом на
її деградацію займає друге місце після радіоактивного забруднення.

Хоча на території області в даний час не спостерігається суцільного
забруднення угідь важкими металами вище граничнодопустимих концентрацій
на великих площах, проте забруднення, особливо свинцем, з кожним роком
зростає. Зважаючи на це, міста нашої області стоять поряд з такими як
Донецька, Дніпропетровська, Київська, Луганська та іншими областями і
вважаються найбільш забрудненими.

В області практично немає жодного господарства, де б 100% грунтів мали
фоновий (до 10 мг/кг) вміст валового свинцю.

За даними обстежень в області 50,4% грунтів мають фоновий вміст свинцю
(10 мг/кг), 46,0% слабозабруднені (вміст 10,1 – 20,0 мг/кг), 3,5%
помірнозабруднеиі (вміст 20,1 – 30,0 мг/кг) та 0,1% середньозабруднені
(вміст 30,1 – 40,0 при ГДК – 30,0 мг/кг) [34].

Найвищий вміст свинцю спостерігається в грунтах Калуського,
Тисменицького та Надвірнянського районів, де середній вміст елементу
складає 15,7 – 16,6, а максимальний 28,3 – 30.0 мг/кг.

Площа сільськогосподарських угідь з помірним забрудненням (100,1-150,0
мг/кг) складає 0,2 % від обстеженої або 448,5 га, з них 102,9 га – в
Богородчанському, 38,0 – в Городенківському, 191,4 – в Коломийському та
116,2 га – в Тисменицькому районах.

Дещо менша забрудненість грунтів міддю. Площі з помірним забрудненням
складають лише 0,04% території області. Це невеликі площі – 29,4 га в
Калуському та 58,4 га в Надвірнянському районах.

Слабозабруднених ґрунтів в області налічується 1085,8 га або 0,46%.
Решту площ (99,5%) містять до 20,0 мг/кг міді, тобто на рівні фонового.

Середній вміст міді у грунтах області 11,0 мг/кг, а максимальний 52,0 в
Калуському районі при гранично допустимій концентрації (ГДК) – 55
мг/кг.

Валовий вміст нікелю і кадмію у більшості ґрунтів області знаходиться на
рівні фонового, до 0,5 мг/кг кадмію та до 40,0 мг/кг нікелю, і лише 0,3%
обстежених сільськогосподарських угідь слабозабруднеш нікелем та 3,4%
кадмієм.

Слабка забрудненість кадмієм спостерігається в грунтах Калуського,
Надвірнянського та Городенківського районів.

Максимальний вміст кадмію 0,6 – 1,0 мг/кг спостерігається у вище
згаданих районах зі слабкою забрудненістю цим елементом. Не
спостерігається в господарствах області також забруднення земель ртуттю
вище граничнодопустимих концентрацій.

100% обстежених площ сільськогосподарських угідь містять до 0,5 мг/кг
валової ртуті, з них 59,8 % до 0,1 мг/кг.

Таким чином, раціональне використання земельних угідь в
сільськогосподарському виробництві, розробка і ефективне застосування
комплексу заходів по регулюванню та управлінню родючістю грунтів не
можливі без знання їх фактичного агроекологічного стану. Отже, йдеться
про якісну оцінку землі на такому рівні, коли потрібно враховувати не
тільки їх родючість грунту, а й забруднення земель взагалі важкими
металами, пестицидами та іншими токсикантами.

Кінцевою метою сільськогосподарського виробника в рослинництві є
отримання максимального врожаю при належному збереженні родючості грунту
та його екологічного стану. При цьому врожай є результатом інтегральної
дії кліматичних факторів, фізико-хімічних та агрохімічних властивостей
грунту і чіткого дотримання всіх без винятку елементів технології. Тому
необхідно усвідомити, яке важливе значення для досягнення цієї мети має
використання на практиці даних агрохімічної оцінки земель, яка проведена
на основі матеріалів агрохімічної паспортизації земель
сільськогосподарського призначення.

Такі фактори, як клімат, кислотність грунтів істотно впливають на їх
стан, що і спонукає враховувати їх при агрохімічній оцінці.

Еколого-агрохімічний стан грунту визначається шляхом внесення в
агрохімічну оцінку поправки на забруднення його радіонуклідами, важкими
металами та пестицидами. Еколого-агрохімічна оцінка включає показники не
лише родючості, але й дат про забрудненість грунтів і є зведеним
показником агроекологічного стану поля, земельної ділянки та інших
територіальних одиниць.

Наведені вище дані еколого-агрохімічної оцінки грунтів області наочно
відображають всю різноманітність типів грунтів, кліматичних, умов та
інші причини (висока розораність території, ерозія, кислотність), що за
останні десятиліття привели до відчутної деградації земель.

У чому ж причина такої ситуації? Річ у тому, що інтенсивна
сільськогосподарська діяльність 60 — 80-х років минулого століття
супроводжувалась високим рівнем розорюваності схилових земель,
розширенням посівних площ просапних культур, не завше потрібною
широкомасштабною меліорацією перезволожених, заболочених земель,
нехтуванням науково обґрунтованими рекомендаціями щодо застосування
ґрунтозахисних сівозмін, викорчовуванням на схилах природних чагарників,
впровадженням індустріальних технологій вирощування сільгоспкультур [50,
c.41]. А ще причиною деградації ґрунтів, втрати їх родючості стала
низька культура землеробства, порушення користувачами елементарних
технологічних правил праці в полі, їхнє безвідповідальне ставлення до
землі й відсутність протягом десятиліть грунтозахисних заходів. Це й
призвело до розвитку нечуваних ерозійних та інших негативних процесів —
переущільнення грунту, погіршення його водно-фізичних і механічних
властивостей, до зсувів, селів, деформації земельних масивів. Словом, це
лихо — суто соціальне явище, продукт життєдіяльності суспільства — на
совісті землевласників.

Зауважимо, що і сучасні господарі землі — фермери, керівники приватних
агроформувань, кооперативів, та й звичайні мешканці області — не надають
жодного значення цій актуальній проблемі, хоча, як на мою думку, саме
дотримання екологічних рекомендацій господарювання на землі повинно
стати чи не головним критерієм оцінки їхньої діяльності [53]. Більше
того, сьогодні землекористувачі інтенсивно використовують значну частину
розпайованих і приватизованих малопродуктивних деградованих земель, які
підлягають оздоровленню (консервації), що екологічно просто недопустимо.
А в ході створення нових агроформувань не розробляються проекти
внутрігосподарського використання земель, вирощування сільгоспкультур,
не враховуються природні умови — елементи рельєфу (довжину, крутизну,
експозицію схилу), родючість ґрунту. В держактах на право користування
землею (паєм) не вказано ні характеристики ґрунту, ні рекомендованих
сівозмін, заходів для підвищення родючості землі чи перспективної
спеціалізації господарства. Держава на ці заходи не виділяє коштів, а
землевласник не може оплатити такі роботи. Якщо ж заглибитись у тему, що
конче треба зробити, аби висвітлити повну її картину, то слід зазначити,
що, за великим рахунком, роздержавлення, приватизація й паювання земель,
виникнення малих і великих господарств спричинило набагато більше
проблем, ніж дало позитивних результатів, а саме: роздрібнення великих
масивів на малі ділянки знизило раціональне використання земель,
порушило організацію території чинних господарств, призвело до
ліквідації сівозмін, посилення деградаційних процесів, забур’яненості
полів.

Частина нових землевласників не мають необхідних знань, сподіваючись на
природну родючість ґрунту, не усвідомлюють потреби її збереження, не
володіють методами і навиками цієї роботи. Через еколого-економічну
кризу хлібороби не можуть придбати нові високопродуктивні сорти,
запровадити прогресивні технології вирощування культур, придбати
малогабаритну техніку. Зрештою, й чинну систему заходів з відтворення
родючості і охорони ґрунтів, що її в 1980-1990 рр. було впроваджено у
базових господарствах області, знищено, а побудовані тоді
водорегулювальні споруди перебувають у запущеному стані… Словом,
деградація земель у багатьох районах області досягла критичного стану.

Отже, погіршення стану земельних ресурсів регіону вимагає науково –
обґрунтованої державної політики у галузі використання і охорони
земельних ресурсів. Враховуючи це, Івано-Франківською обласною державною
адміністрацією розроблено Стратегію соціального і економічного розвитку
Івано-Франківської області до 2011 року, а також концептуальні положення
до неї. В ній йдеться, що, зважаючи на екологічну небезпеку, зокрема
від хімічних виробництв, природні катаклізми, порушення екологічної
рівноваги при надмірному техногенному навантаженні одним із основних
завдань керівництва області є покращання природного довкілля, в тому
числі і стану земель. Найбільш дієвим в цьому плані засобом є створення
в нашому регіоні заповідників [33].

Відповідно до Закону України “Про природно-заповідний фонд” на
територіях та об’єктах природно-заповідного фонду забороняється будь-яка
господарська діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню,
порушує природний розвиток процесів та явищ, або створює загрозу
шкідливого впливу на його природні комплекси та об’єкти. Станом на
1.01.2003 року в області нараховується 439 заповідних територій та
об’єктів загальною площею 186,5 тис. га, з них 30–загальнодержавного
значення площею 93,9 тис. га та 409 – місцевого значення площею 92,6
тис. га, в тому числі 1 – природний заповідник, 2- національні природні
парки, 4 – регіональні ландшафтні парки, 51 заказник, 181 пам’ятка
природи, 5 дендрологічних парків, 8 парків-пам’яток садово-паркового
мистецтва, 186 заповідних урочищ.

Основу заповідного фонду складають національні природні парки – 44,2 %
площі всіх заповідних об’єктів, природний заповідник – 2,8 % регіональні
ландшафтні парки – 24,9 %, заказники – 24 %.

Сучасна мережа природно-заповідного фонду забезпечує збереження
різноманіття грунтів. На заповідних об’єктах забороняється розорювання
земель, крім спеціально відведених для цього ділянок, застосування
пестицидів і мінеральних добрив, влаштування звалищ сміття, гноєсховищ,
накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ,
скотомогильників полів фільтрації тощо.

Значну грунтозахисну роль виконують лісові заповідні об’єкти з корінними
деревостанами, особливо на гірських схилах. Заборона рубок головного
користування в заповідному фонді сприяє зростанню захисних функцій лісу,
попередженню змиву і розмиву грунту, виникненню зсувів і селевих
потоків, зниженню інтенсивності паводків [33].

Також, одним із напрямків в покращенні екологічного стану на землях
Івано-Франківщини є забезпечення наукових установ і підприємств області
кваліфікованими спеціалістами. З огляду на те, що агроформування,
науково-виробничі організації АПК регіону слабо забезпечені хорошими
фахівцями, варто зазначити, що у Прикарпатському Національному
університеті імені В. Стефаника відкрито кафедру агрохімії та
ґрунтознавства, а в Коломиї — інститут управління природними ресурсами,
які покликані готувати фахівців нового покоління для поліпшення
агроекологічної ситуації на Івано-Франківщині.

ВИСНОВКИ

Отже, земля, з однієї сторони, виступає як самостійний об’єкт
господарського використання, а з іншої — є складовою довкілля, яка
сприяє формуванню складних природних утворень, тобто екологічних систем,
справляє біологічний вплив на створення ландшафтів та інших природних
комплексів. Вона становить матеріальну основу для існування і
функціонування багатьох інших природних компонентів, які за своїми
природними властивостями формують біосферу, тобто сферу життя для людини
та інших живих організмів. Таким чином, земля є незаперечною умовою,
засобом, джерелом та місцем життєдіяльності людини, існування інших
живих біологічно активних організмів та об’єктів неживої природи (надр
та ін.).

Забезпечення раціонального використання та охорони земель — один з
основоположних принципів Земельного кодексу України. Під раціональним
використанням землі розуміють досягнення необхідного результату від
господарської експлуатації землі при мінімальних затратах з одночасним
її збереженням і покращенням в процесі використання. Під правовою ж
охороною земель розуміють систему правових, організаційних, економічних
та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель,
запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського
призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і
підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового
фонду, забезпечення особливого режиму використання земель
природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного
призначення.

На сьогодні прийнято значну кількість нормативно-правових актів
спрямованих на регулювання земельних відносин, раціональне використання
і охорону земель. Однак незважаючи на це, їх положення недостатньо
чітко або взагалі не виконуються. Більше того, окремі статті законів
слід докорінно змінити або взагалі вилучити.

Так, в Законі України „Про плату за землю” занадто розширено перелік
юридичних осіб, які звільняються від податку, або користуються його
зменшеною сумою. Перелік треба скоротити.

Також закон не передбачає проведення інвентаризації платників податку.
Це не зроблено належним чином до цього часу. Тому в оновленому варіанті
закону слід усунути цей недолік.

Чинний закон про плату за землю не враховує того, що нові приватні
власники повинні брати активну участь в охороні земель. Тому в законі
треба більш чітко прописати, на які види робіт спрямовуються кошти,
зібрані з податків, а які фінансуються за рахунок самих землевласників.

У науково-виробничих колах України вже сформувалася прогресивне уявлення
про неприпустимість збереження площі ріллі у таких, як тепер, масштабах.
На жаль, можливість хоча б трохи виправити сформоване положення під час
проведення земельної реформи, не була використана. Земельна реформа
проводилася в межах зафіксованих раніше контурів угідь. Практично не
було зменшено площі ріллі за рахунок схилових і заплавних земель, тобто
навіть у цілком очевидних випадках. Потрібно ж було просто перевести
такі землі в іншу категорію сільськогосподарських земель або тимчасово
законсервувати. На жаль, лише в 1999 році Колегія Міністерства аграрної
політики вирішила частину земель вивести з ріллі і, таким чином,
виключити її з використання у сівозмінах і відповідно в реформуванні.
Проте, зроблено це було з явним запізненням.

Зазначимо, що земельна реформа не створила екологічно сталого
збалансованого землекористування. Держава фактично відмовилась від
управління земельними ресурсами, примножила чисельність землевласників
(тобто об’єктивно значно ускладнила процес регулювання), і водночас не
сформувала чіткої законодавчої бази. Криза в економіці, достатньо
жорсткі, переважно монетарні, шляхи переходу до ринку, явне відставання
банківської сфери, дуже складна і невигідна процедура кредитування – все
це сприяло тому, що питання охорони земель стали другорядними. Такий
стан повинен бути виправлений і, перш за все, за рахунок термінового
прийняття серії (пакету) відповідних законів. Дуже важливо створити
атмосферу найбільшого сприяння охороні земель, особливо грунтів, для
чого доцільно прийняти Закон України “Про ґрунти”, в якому будуть
даватися визначення поняття “ґрунту”, заґальні засади і принципи
використання та охорони ґрунтів, правовий режим ґрунтів, функції органів
державної влади місцевого самоврядування та спеціальних органів щодо
контролю за використанням і охороною ґрунтів, прав і обов’язків
суб’єктів, які здійснюють використання та експлуатацію ґрунтів, державні
гарантії їх прав і обов’язків, а також визначення юридичної
відповідальності за порушення вимог чинного законодавства щодо
використання і охорони ґрунтів, її види.

Для опрацювання науково-методичної і практично-технологічної бази
охорони, економічного та екологічного раціонального використання
ґрунтів, постійного їх моніторингу, формування і здійснення адекватної
державної ґрунтоохоронної політики необхідне створення і функціонування
Служби охорони ґрунтів.

Потребують правового регулювання обов’язки землевласників і
землекористувачів щодо проведення консервації еродованих та інших
деградованих земель задля забезпечення їх охорони і відтворення
родючості ґрунтів; питання про відповідальність за неправильне
зберігання знятого родючого шару ґрунту.

Не зайвим було б впровадження державної програми охорони грунтів, ряд
інших заходів (“День захисту грунтів”, Фонд фінансування першочергових
антидеградаційних меліорацій, друк принципово нових освітянських
підручників для вузів і, особливо, середніх шкіл).

Державну програму охорони грунтів треба побудувати на сучасних принципах
і враховувати стан земель на підставі даних моніторингу з обов’язковими
джерелами фінансування за рахунок державного, обласного, районних
бюджетів, а також кошти землевласників. У відповідному законі треба
визначити фінансові ресурси з кожного джерела. Особливо важливо віднайти
раціональний механізм компромісу між виробничою і охоронною діяльністю
на всіх рівнях виконавчої влади і для землевласника. Останній повинен
бути зацікавлений у природоохоронній діяльності за рахунок користування
різними пільгами щодо кредитів, податків тощо. В країнах Заходу і США
опрацьовані відповідні підходи, їх треба вивчити, перевірити і втілити в
практику майбутнього законодавства в охороні земель.

Таким чином, пропоную терміново опрацювати і впровадити ряд законодавчих
актів з охорони земель, які будуть сприяти більш ефективному ходу
земельної реформи, сталому екологічно збалансованому землекористуванню.
Зокрема, в першу чергу треба прийняти нову редакцію закону про плату за
землю, закони про земельний кадастр і моніторинг, про бонітети і грошову
оцінку земель, про вивід із ріллі (консервацію) ерозійно небезпечних і
деградованих земель, і, нарешті, відповідну державну програму з
визначенням джерел фінансування, включаючи кошти землевласників.

Список використаної літератури

І. Нормативно-правові акти.

Конституція України. // Преса України. – 1997 р.

Земельний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2002, – № 3-4

Кримінальний кодекс України. – К.: „Вентурі”, – 2001 р.

Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної
Ради Української РСР додаток до № 51, – 1984 р.

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 40-44.

Закон України „Про охорону земель” // Відомості Верховної Ради. – 2003.
– № 45.

Закон України “Про екологічну мережу” від 24 червня 2004 року /
HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua” www.rada.gov.ua .

Закон України “Про Загальнодержавну програму формування національної
екологічної мережі України на 2000-2015 роки” від 28 вересня 2000 р. із
змінами і доповненнями / HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua”
www.rada.gov.ua .

Закон України “Про оцінку земель” від 11 грудня 2003 р. із змінами і
доповненнями / HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua” www.rada.gov.ua .

Закон України “Про плату за землю” від 3 липня 1992 р. із змінами і
доповненнями / HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua” www.rada.gov.ua .

Закон України „Про державний контроль за використанням та охороною
земель” // Відомості Верховної Ради.

Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні // Відомості
Верховної Ради. – 1997. № 24.

Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища”(із
наступними змінами і доповненнями) // Відомості Верховної Ради України.

Інструкція щодо стимулювання працівників та розвитку і зміцнення
матеріально-технічної бази спеціально уповноважених державних органів,
стимулювання громадських інспекторів у сфері охорони природи та
раціонального використання природних ресурсів, затвердженої наказом
Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної
безпеки від 20 жовтня 1997 // Урядовий кур’єр – 1997. – №3.

Методичні рекомендації щодо економічного стимулювання суб’єктів
землекористування за діяльність, пов’язану з охороною земель, та
встановлення плати за погіршення природних властивостей угідь. Затв.
наказом Держкомзему від 28 грудня 1996 р. // Урядовий кур’єр. – 1997. –
№3.

Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в
Україні / Міністерство охорони навколишнього середовища та ядерної
безпеки України. -1997.

Положення про громадських інспекторів з охорони навколишнього природного
середовища. Затверджене наказом Міністерства екології та природних
ресурсів від 27.02.2002 // Урядовий кур’єр. – 2002. – №23.

Положення про Державний комітет України по земельних ресурсах. Затв.
Указом Президента України від 14 серпня 2000 // Офіційний вісник, 2000
№33.

Положення про Державну екологічну інспекцію. Затверджене Постановою
Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. // Урядовий кур’єр.
– 2001. – №203.

Положення про порядок ведення державного земельного кадастру. Постанова
Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 р. // Урядовий кур’єр. –
1993. – №6.

Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та
землекористувачам. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 квітня
1993 р. // Урядовий кур’єр. – 1993. – №67.

Постанова Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990
р. із змінами і доповненнями / HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua”
www.rada.gov.ua .

Про Державний технологічний центр охорони родючості грунтів. Постанова
Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. із змінами і
доповненнями / HYPERLINK “http://www.rada.gov.ua” www.rada.gov.ua .

Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки. Розпорядження
Президента України від 17 лютого 1996 року // Урядовий кур’єр. – 1996. –
№62.

ІІ. Підручники і посібники.

Аграрне право України. Підручник / За ред. проф. Янчука. –
К.,Юрінком.1996. – 684 с.

Андрейцев В.І. Екологічне право, – К.:Вентурі. –1996. – 411 c.

Дмитренко Т. Екологічне право України. – К.: Ін Юре, 2001. – 314 с.

Жариков Ю.Г. Охрана права землепользования. – М.: Юрид. литер., 1974. –
113С.

Жушман В.П. Аграрне право та законодавство України: навчально-практичний
посібник. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2003. – 451 с.

Земельний кодекс України. Науково-практичний коментар під ред.
Шемшученко Ю. – К.: Вентурі. – 2001. – 534 с.

Малишко М.І. Екологічне право України: навчальний посібник. – К.:
Видавничий дім „Юридична книга”, 2001. – 285 с.

Семчик М. Земельне право України. – К.: Атіка, 1999. – 350 с.

ІІІ Наукові статті і монографії.

HYPERLINK “http://www.if.gov.ua/cgi-bin/sh.cgi?r=strateg&a=r3”
www.if.gov.ua/cgi-bin/sh.cgi?r=strateg&a=r3 .

Агрохімічний та агроекологічний стан ґрунтів Івано-Франківської області
(Довідник). – Івано-Франківськ, 2005. – 78 С.

Багай Н.О. Розвиток законодавства України про охорону земель: проблеми і
перспективи / Матеріали Міжрегіональної науково-практичної конференції
«Забезпечення екологічної безпеки – обов’язок Української держави»
[Івано-Франківськ, 24-25 вересня 2004 року]. – Івано-Франківськ, 2004. –
217 с.

Булигін С.Ю., Шатохін А.В. Сучасне інформаційне забезпечення охорони і
раціонального використання земель /
www.myland.org.ua/ukr/13/171/203/298 /1611.

Гавриш Н.С. Відповідальність за забруднення та засмічення грунтів
Автореф. Дисертації. – К.,2001. – 17 с.

Гавриш Н.С. Еколого-правові аспекти охорони земельних ресурсів в Україні
// Вісник Львів, ун-ту. Сер. Міжнародні відносини. -Львів. – 1999. –
Вип. 1. – 311с.

Гавриш Н.С. Юридична відповідальність як спосіб правової охорони ґрунтів
// Актуальні проблеми держави та права: 36. наук, праць. Вип. 9. –
Одеса: Астропринт, 2000. – 356 с.

Гетьман А. Процедура реалізації матеріальних норм у галузі екологічного
контролю // Вісник Академії правових наук України. – 1999. – №2. – с.
86-92.

Ерофеев Б.В. Земельное право. – М.: МЦУПЛ, 1999. – 560 с.

Заревський В.К. Право приватної власності на землі
сільськогосподарського призначення: Мографія. – Одеса: Астропринт, 2000.
– 136 с.

Каракаш И.И. Право собственности на землю и право землепользования в
Украине: Научно-практическое пособие. – К.: Истина, 2004. – 441 с.

Книш В. Принцип поєднання особливостей використання землі як природного
ресурсу, основного засобу виробництва і територіального базису //
Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України.
Івано-Франківськ: „Плай”, 2002. – №10. – 347 с.

Книш В.І. Поняття та ознаки принципу забезпечення цільового,
раціонального використання та охорони земель / Матеріали Міжрегіональної
науково-практичної конференції «Забезпечення екологічної безпеки –
обов’язок Української держави» [Івано-Франківськ, 24-25 вересня 2004
року]. – Івано-Франківськ, 2004. – 217 с.

Мироненко І.В. Еколого-правові аспекти регулювання власності на землю /
Матеріали Міжрегіональної науково-практичної конференції «Забезпечення
екологічної безпеки – обов’язок Української держави» [Івано-Франківськ,
24-25 вересня 2004 року]. – Івано-Франківськ, 2004. – 217 с.

Мунтян В.Л. Правові проблеми раціонального природокористування. – К.,
1973. – 134 с.

Оверковська Т.К. Юридична природа правової охорони земель в Україні /
Матеріали Міжрегіональної науково-практичної конференції «Забезпечення
екологічної безпеки – обов’язок Української держави» [Івано-Франківськ,
24-25 вересня 2004 року]. – Івано-Франківськ, 2004. – 217 с.

Орлов Н. Правовая охрана земли с учетом её экологической ценности //
Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – №5. – 51 с.

Петров В.В. Правовая охрана природы в СССР: Учебник. – М.: Юрид. лит.,
1984. – 283 С.

Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут,
1998. – 235 c.

Правовая охрана окружающей среды в области промышленного производства //
Под ред. Ю.С.Шемшученко. – К.: Наукова думка, 1986. – 412 с.

Правовий режим земель. Земельне право // За ред. Г.А.Аксененок,
Н.І.Краснова, І.А. Іконицької.-М.: Наука, 1984.- 387 С.

Титова. Землі як об’єкт правового регулювання // Право України. – 1998.
– №4. – 110 с.

Федорович В.І. Про поняття раціонального використання земель / Матеріали
Міжрегіональної науково-практичної конференції «Забезпечення
екологічної безпеки – обов’язок Української держави» [Івано-Франківськ,
24-25 вересня 2004 року]. – Івано-Франківськ, 2004. – 217 с.

Федотов А. Планета Земля, человечество, экономика // Экономист. – 1995.
– № 11. – 67 с.

Фролов М.О. Охорона земель як еколого-правовий імператив земельного
законодавства// Вісник Хмельницького інституту регіонального управління
та права Науковий часопис №3: Наукове вид-во МРУП, 2002. – С.74-75.

Шульга А.М. Кримінально-правова охорона земель від забруднення або
псування. Автореф. дисертації. – Х., 2004. – 17 с.

Шульга А.М. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в
современных условиях. – Харьков: Фирма „Консум” 1998. – 244 с.

Юридична енциклопедія: В 6т. / ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред.)
та ін.-К.: Укр. Енцикл.,1998-Т.1 – 657 с.

PAGE

PAGE 6

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020