.

Норми які регулюють забезпечення права на доступ до правосуддя у кримінально-процесуальному законодавстві України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
291 4592
Скачать документ

правознавство

Норми які регулюють забезпечення права на доступ до правосуддя у
кримінально-процесуальному законодавстві України (дипломна)

ЗМІСТ

стор

ВСТУП……………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ГРОМАДЯН НА ДОСТУП ДО
ПРАВОСУДДЯ ПРИ ПОРУШЕНІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ………………………………………….7

1.1. Проблема доступності
правосуддя……………………………….7

1.2. Обставини, перешкоджаючі доступу громадян до правосуддя та
об’єктивності реєстрації і обліку злочинів…………..

1.3.Проблеми розвитку процесуальної форми та гарантій
правосуддя………………………………………………………………..

РОЗДІЛ ІІ. КОМПЛЕКСНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У
КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ………………………………………………………..

2.1. Забезпечення прав людини в процесі розслідування
злочинів………………………………………………………………..

2.2.Основи правозастосування по захисту прав людини на досудовому
слідстві …………………………………………………..

РОЗДІЛ ІІІ.СУДОВИЙ КОНТРОЛЬ ТА ПРОКУРОРСЬКИЙ НАГЛЯД ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ПРАВ
УЧАСНИКІВ КРИМІНАЛЬНО– ГО ПРОЦЕСУ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ
………………………………

ВИСНОВКИ………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………….

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена об’єктивними чинниками,
потребами практики і теорії, що, насамперед, мають забезпечувати права і
свободи людини та їх гарантії, що відповідно до Конституції України (ст.
3) визначають зміст і спрямованість діяльності держави і передусім її
правоохоронних органів.

До основних прав людини, що гарантуються Конституцією України та
загальновизнаними міжнародними документами – Загальною Декларацією прав
людини і громадянина, Міжнародним пактом про громадянські та політичні
права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод – належить і
право на доступ до правосуддя.

На відміну від інших воно реалізується не тільки у сфері кримінального
судочинства. Проте його значення важко переоцінити, оскільки рівень його
забезпеченості правовими засобами визначає не тільки ступінь захищеності
особи в державі, а й є важливим показником демократизму судочинства в
цілому.

Виходячи з конституційного положення щодо пріоритету прав і свобод
людини та гарантованості їх захисту з боку держави, можна стверджувати,
що процесуальні права учасників кримінального процесу, є важливою
складовою публічного інтересу, що захищається державою. В ст. 2 КПК
України зазначено: завданням кримінального судочинства є охорона прав та
законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть участь в ньому,
а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та
забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не
був покараний.

В сучасних умовах розвитку і вдосконалення правої держави значення
свободи особи, її права і гарантії зростають, оскільки Конституція
України установила: Україна є суверенна і незалежна, демократична,
соціальна, правова держава (ст.1); людина, її життя і здоров’я, честь і
гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою
соціальною цінністю (ст.3), отже, це має бути властиво і для
кримінального судочинства.

Зростання гарантій прав і законних інтересів осіб, що беруть участь в
кримінальному процесі відповідає як інтересам особи, так і інтересам
суспільства в цілому. Тільки при умові гарантування прав і законних
інтересів осіб, що беруть участь в кримінальному процесі можливе
виконання завдань кримінального судочинства.

Таким чином, питання забезпечення права на доступ до правосуддя має
важливе теоретичне і практичне значення. Адже саме на досудовому
слідстві починається процес здійснення цього права. Цим і пояснюється
вибір теми дипломної роботи.

Мета і завдання роботи. Метою дипломної роботи є розробка теоретичних і
практичних питань забезпечення права на доступ до правосуддя на стадії
досудового слідства.

Тому завдання визначаються як:

– визначення сутності та значення забезпечення права на доступ до
правосуддя ;

– дослідження існуючих в літературі підходів до розуміння цього
принципу;

– визначення рівня забезпечення доступу до правосуддя на досудовому
слідстві;

Об’єктом дослідження виступають теоретичні та практичні проблеми
реалізації і забезпечення права на доступ до правосуддя.

Предметом дослідження дипломної роботи є норми які регулюють
забезпечення права на доступ до правосуддя у кримінально-процесуальному
законодавстві України, спеціальна література, що стосується даної
проблеми, наукові статті провідних спеціалістів.

Об’єм дипломної роботи дозволив зупинитися тільки на найважливіших і
спірних питаннях теми, які різноманітно розв’язуються в теорії
кримінально-процесуального права і практиці розслідування кримінальних
справ. Робота ґрунтується на аналізі чинного кримінально-процесуального
закону, практиці його застосування і спеціальній літературі, присвяченій
проблемам забезпечення права на доступ до правосуддя.

Для всебічного, ефективного вивчення предмету дослідження, для
досягнення структурованості і послідовності в даній роботі
використовуються такі методи: порівняння, аналізу, синтезу.

Метод порівняння дає змогу розглядати українське, зарубіжне і міжнародне
законодавство з однієї точки зору, вивчати їх положення з метою
визначення найдосконалішого. Порівняння є найкоротшим шляхом до
пізнання. З цього приводу народна мудрість гласить: „Усе пізнається в
порівнянні”.

Використавши методи аналізу та синтезу ми можемо зробити висновки щодо
подальшого вдосконалення законодавчого визначення і забезпечення права
на доступ до правосуддя в кримінальному процесі.

Наукова новизна полягає в тому, що дипломна робота є комплексним
дослідженням, яке присвячене розробці теоретичних і практичних проблем
забезпечення права на доступ до правосуддя та становлення його в
Україні.

Практичне значення даної роботи полягає в тому, що висновки дипломної
роботи розвивають теорію забезпечення права на доступ до правосуддя.
Положення дипломної роботи можуть стати базою для визначення шляхів
подальшого розвитку наукової думки в цій галузі. Результати дослідження
можуть бути використані і у навчальному процесі.

Структурно дана дипломна робота складається із вступу, трьох розділів,
що діляться на сім підрозділів, висновків і завершується списком
використаних джерел.

Розділ I. РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ГРОМАДЯН НА ДОСТУП ДО
ПРАВОСУДДЯ ПРИ порушенні КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

1.1. Проблема доступності правосуддя

Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, ратифікація Україною 17
липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав людини і основних
свобод, що закріпила право кожного при вирішенні спору щодо його
цивільних прав і обов’язків на справедливий і відкритий розгляд протягом
розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом
(ч. 1 ст. 6 Конвенції), поставили проблему доступу громадян до
правосуддя як актуальну[4, с.274].

Дана проблема має свої історичні й концептуальні витоки, а ідея
доступності правосуддя та її теоретичні інтерпретації розвивалися
протягом тривалого часу Так, доступність правосуддя була однією з тем
наукового обговорення російських процесуалістів у XIX ст. В основному
вона розглядалася в суто економічному плані та зводилася до визнання
права бідності, яке звільняло за певних обставин від несення судових
витрат [26,с. 125–133]. Порядок визнання права бідності регулювався
безпосередньо Статутом цивільного судочинства 1864 р. (статті 880–890).
Так, особи, які бажали скористатися правом бідності, повинні були надати
Окружному суду посвідчення їхніх службових чи громадських начальств, або
місцевого Мирового чи Міського Судді, чи Земського Начальника про
недостатність їхніх коштів на ведення справи (ст. 881). За того з
позовників, якому надано свідоцтво про бідність, витрати, вказані у
статтях 857–865, здійснювали від казни (ст. 887) [ 9, с. 635].

Дослідження певних елементів проблеми доступності правосуддя також можна
знайти у теорії та практиці інших країн. Активне ж вивчення проблеми
доступності правосуддя розпочалося в межах всесвітнього руху «Доступ до
правосуддя», який виник у Європі у 60-х pp. XX ст. з метою зробити
захист прав найбільш ефективним. Вона послідовно розглядалася
вченими-процесуалістами у трьох основних напрямах, які за визначенням
засновників руху М.Каппеллетгі та Б.Гарта отримали назву «хвилі».

«Перша хвиля» була націлена головним чином на полегшення доступу до
правових інститутів представників соціальне незахищених, бідних верств
населення. «Друга хвиля» пов’язувалася з проблемами представництва
групових та колективних (розкиданих) інтересів. «Третя хвиля» реформи та
наукових досліджень була продовженням перших двох «хвиль» і її можна
розглядати як реакцію на певне розчарування, викликане повільним
вирішенням проблеми розширення можливостей «доступу до права» [8,
с.101]. Це змусило реформаторів звернути увагу на процедури, які повинні
полегшати розгляд певних категорій справ, у тому числі розробку
альтернативних Інститутів, які можуть виступати замісниками судової
системи. Ця остання «хвиля» отримала назву новий «підхід доступу до
правосуддя».

Таким чином, в межах руху «Доступ до правосуддя» недоступність
правосуддя пов’язувалися, по-перше, з перешкодами матеріального
характеру, які не дають можливість бідним верствам населення звернутися
за захистом своїх прав (високі судові витрати, неможливість звернення за
допомогою до адвоката тощо). По-друге, з відсутністю спеціальних
процедур, які б давали можливість ефективно захищати права та інтереси
не окремої особи, а певної групи, колективу. По-третє, зі складністю,
дорожнечею та дуже повільним розглядом справ, необхідністю введення
спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій
справ. Слід відмітити, що ці вади присутні й у сучасному цивільному
процесі України. Даючи визначення принципу доступності правосуддя,
автори пов’язували його або з забезпеченою державою можливістю будь-якої
заінтересованої особи звернутися в порядку, встановленому законом, до
суду за захистом своїх прав і інтересів та відстоювати їх у судовому
процесі, або з широкими і різноманітними процесуальними гарантіями
заінтересованих осіб, що забезпечують їм реальну можливість активно
брати участь у захисті прав протягом усього процесу[18, с.85].

Однак з цим погодитися не можна. Принципи процесуального права
об’єктивні, знаходять своє нормативне закріплення в законі і є
специфічними правовими вимогами, а не правовими можливостями або їх
гарантіями на відміну від ординарних норм права .Крім того, у якості
принципів не можуть бути визнані положення, які повторюють за змістом
інші принципи або з них витікають. Про доступність правосуддя можна
говорити лише за умов, якщо додержуються всі принципи і особливо
принципи законності, незалежності, диспозитивності, змагальності,
процесуального рівноправ’я. Поняття «доступність правосуддя» як таке не
зустрічається ні в міжнародному, ні в національному законодавстві.
Уперше воно було закріплено в резолюціях та рекомендаціях Комітету
міністрів Ради Європи з питань забезпечення більш простого доступу
громадян до ефективного правосуддя, які були розроблені на підставі ст.
6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод[4,
с.271].

Оскільки в правовій літературі всі міжнародні норми в галузі прав і
свобод людини прийнято називати міжнародними стандартами, а Європейську
конвенцію з прав людини – деяким «мінімальним» стандартом, можна
стверджувати, що доступність правосуддя є певним міжнародним стандартом
справедливого правосуддя.

Беручи до уваги напрацювання всесвітнього руху «За доступ до
правосуддя», практику і рішення Європейського суду з прав людини, які
містять тлумачення положень ст. 6 Європейської конвенції стосовно права
на доступ до правосудця у процесуальному аспекті можна виділити наступні
структурні елементи, які входять до поняття доступності правосуддя:

–  «раціональна»  юрисдикція органів,  яка досягається зменшенням
кількості завдань, що не відносяться до здійснення правосуддя,
наявністю   альтернативних   процедур   вирішення спорів.

– надання захисту не тільки правам і інтересам окремих осіб або держави,
а й групі, невизначеному колу осіб, коли захисту   потребує   не  
тільки   індивідуальний інтерес громадян, на користь яких порушено
справу, а й об’єкт спеціального роду – певне загальне благо (цінність).
Тобто визнання права громадського інтересу об’єктом захисту;

– можливість представництва та участь у процесі прокурора, органів
державної влади та місцевого самоврядування у випадках, які прямо
передбачені законом з метою захисту інтересів держави  або осіб, котрі
за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої
права, в межах функцій, які покладає на ці органи правова держава.[ 28,
с.122]

Що стосується більш широкого підходу до доступності, то вона в цілому
забезпечується певними організаційними, правовими та економічними
умовами.

1.2. Обставини, перешкоджаючі доступу громадян до правосуддя та
об’єктивності реєстрації і обліку злочинів

В ході дослідження було поставлено за мету висловити проблеми реєстрації
і обліку злочинів, співвідношення офіційної кримінальної статистики і
латентної злочинності, реальності рівня «тяжкої злочинності» і, нарешті,
стану розкриття злочинів не з тих позицій, якими сьогодні керується
український правозастосовувач, що встояли, а з погляду необхідності
внесення давно назрілих змін в правовій регламентації цього питання з
урахуванням норм кримінального і кримінально-процесуального права як
України, так і Європи, США, Японії та ряду інших країн, де дана проблема
у принципі вирішена, хоча і там, як висловився американський кримінолог
Денієл Белл: «На жаль, статистика злочинності така ж ненадійна, як і
жінка, що повідомила свій теперішній вік». Але ще більш безстороннє
вживання слова «статистика» дав письменник Б. Дізраелі: «Є три роди
брехні: брехня, зухвала брехня і статистика» [16, с.15].

Ці і інші невтішні слова про статистику не можуть торкнутися її як
галузевої науки, що вивчає за допомогою властивих їй прийомів і методів
кількісну сторону якоїсь сукупності явищ і процесів, що характеризують
ту або іншу, в нашому випадку кримінально-правову, сферу суспільних
відносин і виражають тенденції і закономірності їх розвитку.

Статистика злочинності – це не просто «цифри». Правосуддя починається не
із вчинення злочинів, а з їх реєстрації. Немає їх обліку – немає
злочину, немає правосуддя, менше роботи, краще самопочуття. Правда, є і
інші наслідки [22,с.23].

Діяльність правоохоронних та інших органів виконавчої влади і певної
категорії посадовців, перелік яких і їх компетенція по дозволу заяв і
повідомлень про злочини визначений в статтях КПК України здійснюється
при порушенні кримінальної справи. І від того, наскільки ці дії
посадовців і органів виконавської влади на даній стадії досудового
слідства відповідають вимогам закону, в значній мірі залежить реалізація
основних положень кримінального судочинства, яке відповідно до КПК
України має своїм завданням:

– охорона прав і законних інтересів осіб і організацій, які
беруть в ньому участь;

– викриття винних та забезпечення правильного застосування з тим, щоб
кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден
невинний не був покараний [7, с.8].

Своєчасне порушення кримінальної справи і виконання невідкладних слідчих
дій, безумовно, сприяють успішному розслідуванню кримінальної справи. В
той же час, неприйняття передбачених законом заходів по реєстрації заяв
і повідомлень про злочини необґрунтована відмова у порушенні
кримінальної справи істотно порушують права громадян, у тому числі і на
гарантований статтею 55 Конституції України їх доступ до правосуддя, і
на компенсацію заподіяного їм в результаті злочину збитку (стаття 56
Конституції України) [1]. Більш того, необґрунтована відмова у порушенні
кримінальної справи або її припинення суперечать вимогам закону,
підривають авторитет органів державної влади і управління, свідчать про
некомпетентність і непрофесіоналізм, в першу чергу, працівників
правоохоронних органів, порушують принцип справедливості.

Актуальність проблеми становлення реальної статистики про стан
злочинності значно зросла в сучасних умовах, оскільки сьогодні необхідно
створення чітку і одноманітну систему кримінально–правової статистики,
яка б була здатна, з одного боку, підвищити рівень державного контролю
над злочинністю, а з іншою – надавала б громадянам гарантований
Конституцією України доступ до правосуддя, первинною стадією якого є
реєстрація і облік заяв і повідомлень про злочини [28, с.16–17].

Знання реальної картини стану злочинності – ця не «особиста справа»
міліції і не виняткова компетенція сфери діяльності одних правоохоронних
органів, а завдання, яке необхідно вирішувати на державному рівні.

Недостатня урегульованість в чинному законодавстві України проблеми
реєстрації та обліку злочинів протягом тривалого часу призвела до того,
що останніми роками виникла ситуація, коли благополучні дані про
розкриття вчинених злочинів знаходяться в явній суперечності із станом
реальної злочинності в країні, про що в сукупності свідчать такі
об’єктивні і суб’єктивні чинники, як реальний аналіз (в динаміці)
статистичних даних про злочинність, аналіз результатів соціологічних
опитувань громадян, думка практичних працівників органів внутрішніх
справ та інших відомств, які безпосередньо здійснюють боротьбу із
злочинністю, дані про щорічно виявлені органами прокуратури приховані
від обліку злочини і ряд інших.

Обставини, які сприяють спотворенню статистичних показників про стан
злочинності, достатньо вивчені і пов’язані, зокрема, з необґрунтованими
багаторічними вимогами до органів правопорядку «покінчити» із
злочинністю, а не встановити реальний соціально терпимий контроль над
нею. Не маючи об’єктивної можливості виконати ці вимоги, правоохоронні
органи і перш за все органи внутрішніх справ навчилися прикрашати
кримінальну дійсність, показуючи себе у сформованих ними ж відомостях у
кращому світлі. Від цього вони не позбулися і сьогодні, бо відомчі
вимоги про зниження злочинності і підвищення рівня розкриття продовжують
лунати на всіх рівнях [16, с.15].

В той же час ефективність контролю над злочинністю залежить від
реалістичності поставлених завдань. А це можливо тільки на основі
об’єктивного знання фактичного стану злочинності і реального
віддзеркалення результатів роботи правоохоронних органів.

Проте зробити це чисто адміністративними заходами неможливо. Тим більше
неможливо адміністративними заходами розв’язати проблему реєстрації і
обліку злочинів сьогодні.

Обставини, які перешкоджають об’єктивності кримінальної статистики.

Для відповіді на питання, що потрібно зробити для наведення ладу в
реєстрації й обліку злочинів, необхідно спочатку з’ясувати, які
конкретно причини на це впливають. Окрім вказаних вище й інших
загальновідомих чинників, висловлених у ряді публікацій, спотворенню
кримінологічних показників значною мірою сприяють:

– наявна точка зору про істотну відмінність стадій реєстрації злочинів
в нашій системі досудового слідства і в процесуальному законодавстві
країн Західної Європи, США і, відповідно, неможливості використання
прийнятої в цих державах практики обліку злочинів;

– штучно створена в науці й у багатьох практиків думка про
відсутність юридичних підстав для відмежування злочину в
кримінально-правовому аспекті, коли він «виступає фактичною підставою
кримінальної відповідальності», від поняття злочинного діяння як одиниці
державного обліку кількості зареєстрованих злочинів [19, с.83–89].

Ще більш гнітюче становище склалося в статистиці крадіжок, оскільки за
кожною третьою заявою або повідомленням постановляють ся рішення про
відмову у порушенні кримінальної справи за такою реабілітуючою
підставою, як відсутність складу злочину, не дивлячись на не
встановлення особи, яка вчинила крадіжку. В результаті ця маса злочинів
залишається поза полем зору кримінально-правової статистики, явно її
спотворюючи [13, с.84].

Ця кризова ситуація може бути виправлена шляхом законодавчого введення
правової норми, що визначає поняття одиниці обліку злочину як підстави
формування кримінально-правової статистики про стан злочинності,
самостійною галуззю права, що є, і має інші, ніж кримінальне право,
методи і принципи, мету і задачі правового регулювання;

– недосконалість кримінального і кримінально-процесуального
законодавства;

– суперечності, що зберігаються в питанні обліку злочинних
діянь.

Для того, щоб виробити адекватні заходи реагування, держава повинна
знати, скільки в країні фактично вчинено злочинів, а не кількість
зареєстрованих протиправних діянь по порушених кримінальних справах або
по якому числу заяв і повідомлень відмовлено у порушенні кримінальної
справи [16, с.15].

Однак про це завдання розмежування державної статистичної звітності щодо
стану злочинності від відомчої інформації опоненти чомусь вважають за
краще умовчувати Для подолання чинників, які перешкоджають повноті
реєстрації й обліку злочинів, на первинному етапі вимагається вирішити
мінімум два питання:

1) встановити рівень латентної злочинності, щоб показати реальний стан
злочинності в країні і тим самим визначити об’єм роботи правоохоронних
органів;

2) виробити конкретні правові норми, що дозволяють не оглядаючись на
начальників не тільки реєструвати але і враховувати заяви, повідомлення
громадян і організацій про всі події з ознаками злочину, у тому числі
діяння, що не становлять через малозначність суспільної небезпеки і не
спричиняють притягнення особи до кримінальної відповідальності, але
підлягають обов’язковому обліку.

1.3. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантій правосуддя

Кримінально–процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як
можливість встановлення об’єктивної істини, так і надійний захист прав і
свобод людини. При цьому не виключається конфлікт інтересів і
конкуренція цінностей. Співвідношення гарантій встановлення істини і
гарантій захисту прав і свобод людини характеризується єдністю та
боротьбою протилежностей. В цілому названі гарантії, об’єднуючись за
метою, створюють систему гарантій правосуддя і визначають модель
кримінального процесу [33, с.4]. Евристичний пошук шляхів розв’язання
проблеми подальшого зміцнення гарантій правосуддя дає можливість внести
на розгляд наступні ідеї та пропозиції.

Розширити систему принципів правосуддя, поповнивши її такими принципами
кримінального процесу, як: презумпція добропорядності людини,
справедливість судочинства, документованість процесуальних дій і рішень,
недопустимість примусу до свідчень проти самого себе, членів сім’ї та
близьких родичів, реабілітація невинуватих осіб. Слід юридично визначити
поняття, зміст та механізм дії наведених принципів.

Принцип добропорядності в кримінальному процесі може бути сформульований
таким чином:

«Кожний учасник правовідносин у сфері правосуддя вважається діючим
добропорядно і правомірно, якщо інше не з’ясоване і не встановлене в
передбаченому законом порядку. Всі сумніви щодо добропорядності і
правомірності дій будь–якого учасника кримінального процесу повинні
вирішуватись на його користь».

В рамках принципу справедливості необхідно встановити правило, згідно з
яким у разі вчинення злочину держава частково компенсує потерпілому
моральну шкоду в сумі не менше 20 розмірів мінімальної заробітної плати.
З моменту порушення кримінальної справи до (унесення вироку судом або
закриття справи держава сплачує потерпілому щомісячно компенсацію в
розмірі однієї мінімальної заробітної плати. У випадку розкриття злочину
всі виплати в порядку регресного позову утримуються з обвинуваченого.
Особа, яка вчинила злочин, відшкодовує потерпілому матеріальну шкоду в
подвійному розмірі[3, с.86].

У разі незаконного засудження чи арешту держава повинна взяти на себе
обов’язок в порядку компенсації моральної шкоди виплатити
реабілітованому по 15 мінімальних розмірів заробітної плати за кожен
місяць незаконного тримання під вартою. Відмовитись від виконання
слідчим функції обвинувачення. Він повинен проводити розслідування –
одну з функцій процесу. Для цього потрібно усунути з теорії і практики
кримінального процесу такі поняття як «обвинувальний висновок» та
«обвинувачений». Замість висновку слідчий повинен буде скласти «висновки
попереднього розслідування», в якому свої міркування щодо винуватості
особи може висловити у формі – «зібрані в процесі розслідування докази
дають підстави для висновків про наявність в діях підслідчого ознак
злочину, передбаченого ст…». Термін «підозрюваний» (той, що викликає
підозру) некоректний для використання як стосовно людини взагалі, а в
сфері правосуддя, де діє принцип презумпції невинуватості особи тим
більше. Замість понять «підозрюваний» і «обвинувачений» слід ввести
поняття «підслідчий». Наділити останнього всіма правами, які нині надані
обвинуваченому. Підслідчому повинно бути гарантоване право на судовий
розгляд його справи без необґрунтованої затримки, для цього необхідно
встановити в законі, що строк слідства не повинен перевищувати шість
місяців[31, с.89].

Допустити захисника до участі в справі з моменту порушення кримінальної
справи щодо окремої особи. Визначити, що як захисник може виступати
будь–яка особа, котра має юридичну освіту, якщо відсутні підстави для її
відводу. Розвиваючи принцип змагальності сторін, зрівняти процесуальні
права і можливості захисту щодо потерпілого і підслідчого
(обвинуваченого). Скасувати інститут ознайомлення з матеріалами справи
на досудовому слідстві і надати всі можливості суду по обрані порядку їх
дослідження під час розгляду. Слідчому надати статус недоторканності.
Заборонити вчинення стосовно них оперативно–розшукових дій, включаючи
провадження оперативних розроблень службою внутрішні безпеки МВС, без
санкції прокурора області. Заборонити зняття інформації з телефону
слідчого без судового рішення. Для зміцнення незалежності суддів перейти
на виборчу систему їх формування. Ввести інститут мирових суддів. У
тяжких злочинах запровадити розгляд справи судом присяжних. Злочини,
за які передбачене покарання не більше трьох років ув’язнення, перевести
до категорії адміністративних правопорушень та віднести Їх до юрисдикції
адміністративного суду. Скасувати чинні положення щодо дізнання.
Досудове слідство вважати обов’язковим для всіх кримінальних справах.
Дізнанням вважати існуючу форму порушення кримінальної справи (розгляд
заяв і повідомлень про злочини) [12, с.50].

В законодавчому визначенні поняття доказів зазначити, що як докази не
можуть використовуватись фактичні дані, джерела і спосіб одержання яких
невідомі або не передбачені законом. Заборонити використання в
кримінальному процесі наслідків прослуховування приватних розмов
віч–на–віч. Як докази допустиме використання результатів зняття
інформації технічних каналів зв’язку (телефонних розмов, телеграфних
повідомлень) з судового дозволу. Результати оперативно–розшукових дій
можуть мати доказове значення в кримінальному процесі лише за умови,
коли відоме джерело інформації, а її одержання не було пов’язане таким
втручанням в права і свободи людини, яке не передбачене
кримінально–процесуальним законом. Не може мати доказового значення
інформація, отримана в умовах менших гарантій захисту прав і свобод
людини, ніж тих, які передбачаються КПК України. Ні за яких умов не може
мати доказового значення інформація, отримана за винагороду чи з
використанням методів поліграфа. Завідомо безплідною виглядає
аргументація можливості використання в доказовому праві інституту «угоди
про визнання вини», який знайшов невдале застосування в судочинстві США.
Такі угоди не відповідають принципам правосуддя нашої держави, не
зміцнюють гарантій встановлення об’єктивної істини і нічого позитивного
у кримінальний процес внести не можуть.

Норми доказового права мають включати санкції, зміст яких був би
наповнений вказівками на конкретні негативні наслідки, які повинні
наступати для тих, хто протидіє одержанню доказів. Зокрема, треба
встановити штраф за відмову видачі речових доказів чи документів.
Відповідальність повинна забезпечуватись для всіх, протидіє доказуванню
будь-якими методами (відмова від видачі інформації про вклади,
приховування відомостей про прибутки, відмова бути понятим тощо). Разом
з цим кримінально-процесуальний закон необхідно доповнити і нормою
такого змісту: «Ніхто не може примушуватись і не зобов’язаний давати
свідчення, пред’являти речові докази і документи, а також проводити
експертизи, які можуть використовуватись проти нього самого, членів його
сім’ї чи близьких родичів» [31, с.89].

Необхідно розширити систему слідчих дій з урахуванням можливості
безпосередні вивчення окремих обставин події злочину. Для цього в
кримінально-процесуальному законодавстві необхідно передбачити і
регламентувати такі слідчі дії. як: «безпосереднє спостереження»
«слідчий експеримент», «контрольна закупка», «ревізія». Складовою
безпосереднього спостереження є метод огляду і технічного
документування. Наслідки останнього, на мій погляд мають значення
окремого виду доказів, який повинен бути названим в законі поряд з
речовими доказами і документами [31, с.91].

Розділ ІІ. Комплексність проблеми забезпечення прав людини у
кримінальному судочинстві.

2.1 Забезпечення прав людини в процесі розслідування злочинів

Розробка нового кримінально-процесуального законодавства України
передбачає не просто підтвердження в нових формах старих постулатів, на
яких засновувалась діяльність по відправленню правосуддя в кримінальних
справах на протязі десятиліть, а революційність змін, які б відповідали
революційності процесів, що відбуваються в нашому суспільстві. Деякі
кроки в цьому напрямку вже зроблені відомими нормативними актами
червня-липня 2001 року. Однак ці кроки досить незначні і протирічні.
Вони не створили, а в разі їх механічного повторення в новому КПК без
зміни самої концепції кримінально-процесуальної діяльності і не створять
дієвої системи, яка б забезпечувала реальну рівність учасників
кримінального процесу і надавала особі, відносно якої ведеться
кримінальне переслідування, всі можливості для здійснення захисту.
Фактично ці зміни є інородним тілом у старій закостенілій системі
інквізиційного радянського кримінального процесу, який залишився,
нажаль, незміненим і в незалежній українській державі [32.].

Як зазначив О.О.Мороз в Україні існує гостра проблема забезпечення прав
людини. Вона має системний характер, оскільки ні суспільство в цілому,
ні кожна людина зокрема не мають гарантованих державою, передбачених
Конституцією та ратифікованих міжнародними конвенціями прав і свобод.
Системність проблеми полягає і в тому, що порушення прав і свобод має
масовий характер у всіх сферах – соціально–економічній, політичній,
духовній. Порушується природне право людини на життя [15].

Конституція посилила механізми правового захисту прав і свобод людини,
закріпивши право кожного захищати не забороненими законом засобами права
і свободи людини і громадянина. Останньою ланкою в механізмі захисту
прав і свобод людини став інститут Уповноваженого. Він має значні права
для того, щоб ефективно здійснювати захист прав і свобод людини, у тому
числі шляхом звернення до судів загальної юрисдикції та Конституційного
Суду. Однак це, як кажуть, крайнощі. Уповноважений має вжити всіх
заходів для запобігання порушенням прав і свобод. У нього є такі
повноваження, і, як свідчить практика, він досить успішно їх застосовує.
Добре навіть уже те, що є орган, який аналізує стан дотримання прав і
свобод людини і може вносити пропозиції для поліпшення ситуації.
Водночас наявність такого інституту і потреба в ньому свідчать про те,
що проблем з правами і свободами людини в Україні ще чимало. Ст.3
Конституції України, визнає людину, її життя і здоров’я, честь, гідність
і безпеку найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов’язок
забезпечення прав і свобод людини і громадянина [1]. А це означає, що
обов’язок держави перекладається на обов’язок всіх її органів,
насамперед правозахисних, забезпечувати права і свободи людини.

На жаль, якщо візьмемо діяльність таких органів, зокрема Міністерства
внутрішніх справ, прокуратури, судів загальної юрисдикції, то слід
зазначити, що вони ще недостатньо виконують вимоги Конституції про
пріоритетність прав і свобод людини, про зв’язаність держави і її
органів правами і свободами людини. А відтак вимагає зміни ставлення до
людини, її прав і свобод [15].

На сьогоднішній день існує проблема не тільки захисту прав і свобод
людини та громадянина, але й справедливе забезпечення цих прав
відповідними державними органами. Загальновідомо, що соціальна
справедливість є вищою цінністю суспільства. Чи не найважливішим
інструментом її досягнення є правосуддя. Правосуддя – це не тільки і не
стільки судове засідання, як це прийнято вважати. Правосуддя починається
з виникненням кримінальної справи і закінчується постановленням
остаточного судового рішення по ній. Це важливо визначати саме так для
того, щоб зберегти логічну послідовність і внутрішню єдність
кримінального процесу.

Схема здійснення правосуддя в кримінальних справах передбачає орієнтацію
на цінності, досягнення яких повинно забезпечуватись її реалізацією.
Виходячи з того, що людина, її життя, права та інтереси є основною
соціальною цінністю, то вони мають в кримінальному судочинстві перевагу
перед мотивами боротьби з злочинністю. І для забезпечення їх додержання
повинна існувати ціла система процесуальних умов та гарантій,
сформульованих у вигляді веління, дозволень та заборон. Органи
прокуратури належно ніколи не виконували і не виконують сьогодні функції
нагляду за діяльністю органів боротьби із злочинністю. А те, що в сфері
правоохоронної діяльності багато порушень прав людей не для кого не є
секретом. Саме тому повинна бути створена система противаги, перешкоди
антиконституційному посиленню цих органів. Їх слід поставити під
публічний контроль. Завдання полягає в тому, щоб і на загальному рівні –
рівні процесуальних інститутів, і на рівні особливому – прав конкретної
людини, мати задовільний баланс між потребами боротьби із злочинністю і
дотриманням конституційних прав та інтересів людей. Уявляється, що
створення такого балансу можливе, коли існуватимуть механізми реального
впливу на конкретні правові ситуації при здійсненні правосуддя в
кримінальних справах. Не можна сказати, що в чинному КПК України
відсутні проголошені гарантії дотримання прав особи. Вони є, однак не
діють, оскільки існуюча процедура проходження кримінальних справ не може
працювати при їх безумовному дотриманні. Вона задумувалась і
створювалась без їх реального урахування в умовах тоталітарної системи в
якій декларування цих гарантій залишалось на рівні політичних
прокламацій і не більше [32].

Слід також констатувати, що на даний час:

– функціонує неефективна та корумпована судова система;

– не реформовано інститут адвокатури відповідно до європейських
стандартів;

– не реформовано прокуратуру та інші правоохоронні органи;

– функцію слідства інституційно та процесуально не приведено у
відповідність до європейських стандартів;

– не реформовано кримінальне судочинство з огляду на забезпечення
захисту прав учасників процесу;

– неефективно виконуються судові рішення;

– є низькою якість нотаріальних послуг;

– повною мірою не забезпечується доступ громадян до ефективної правової
допомоги;

– не забезпечується належним чином доступ населення до інформації
стосовно реєстраційних процедур, доступ до законів та основних офіційних
документів;

– система юридичної освіти залишається радянською.

Всі ці проблеми, що унеможливлюють здійснення захисту прав людини через
ефективний доступ до правосуддя, не тільки ставлять перепони для
реалізації прав людини та уповільнюють демократичний розвиток
українського суспільства, а й заважають процесу євроінтеграції України
до Європейської Спільноти, оскільки європейська пріоритетність
гарантованих прав людини є беззаперечною [10].

2.2 Основи правозастосування по захисту прав людини на досудовому
слідстві

Загальна теорія права під застосуванням норм права розуміє владну
діяльність компетентних органів і осіб по підготовці і ухваленню
індивідуального рішення по кримінальній справі на основі юридичних
фактів і конкретних правових норм.

В. І. Леушин виділяє наступні ознаки застосування права:

– воно здійснюється органами або посадовими особами, наділеними
функціями державної влади;

– має індивідуальний характер;

– направлено на встановлення конкретних правових наслідків
–суб’єктивних прав, обов’язків, відповідальності;

–реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах;

– завершується тим, що виноситься індивідуальне рішення.

Він же, згідно загальної теорії права, виділяє три стадії
правозастосовчої діяльності: 1) встановлення істинних обставин справи;
2) встановлення юридичної основи справи і 3) рішення по справі [21,
с.120].

В той же час аналіз теоретичних положень з даного питання і
безпосередньої практики правозастосування дозволяє автору затверджувати,
що специфіка досудового виробництва включає в себе не три, а шість
стадій правозастосовчої діяльності, в число яких В. А. Михайлов на
прикладі обрання запобіжного заходу включає: 1) встановлення правових
норм про запобіжні заходи; 2) встановлення підстав для обрання, зміни,
відміни запобіжного або залишення без змін попереднього заходу; 3)
ухвалення рішення про запобіжний захід; 4) виконання цього рішення; 5)
організаційно-управлінське забезпечення процесів правозастосування; 6)
контроль і нагляд за правозастосуванням і його
організаційно-управлінським забезпеченням [26, с.45].

В.В.Лазарев, у свою чергу, таку стадію кримінально-процесуального
застосування, як «встановлення правової норми», підрозділяє ще на дві
самостійні стадії: перевірка автентичності тексту законодавчої норми і
її аналіз з погляду законності, дії в часі, в просторі і по колу осіб, а
також аналіз змісту норми права та його тлумачення [20, с.288].
Безумовно, що такий розподіл має право на існування, в той же час
залишення зовні меж застосування норми права таких перерахованих В. А.
Михайловым стадій, як контроль і нагляд за правозастосуванням і
організаційно-управлінське забезпечення процесів правозастосування,
автор вважає певним прорахунком, який в діяльності органів досудового
слідства та дізнання може призвести до значного числа порушень прав та
свобод людини і громадянина .

Ефективність застосування органами досудового слідства законодавчих норм
про захист конституційних прав та свобод людини і громадянина
зумовлюється і забезпечується багато в чому дотриманням що
пред’являються до застосування норм права вимог і принципів, вироблених
теорією і практикою кримінального судочинства і закріплених в
законодавчих актах у вигляді загальних принципів кримінального
судочинства, які реалізуються суб’єктами правозастосування. До їх числа
В. В. Лазарев відносить:

Законність, яка полягає в тому, що рішення державних органів при
вирішенні правової ситуації повинні ґрунтуватися на конкретній нормі
права (або їх сукупності), яка безпосередньо відноситься до даної
справи, слідувати виключно її точному значенню, діяти строго в рамках
своєї компетенції, а також неухильно дотримуватись передбаченого законом
порядку розгляду справ і винесення рішення. До законності також
відноситься і обов’язковість застосування норми права поки вона не буде
у встановленому законом порядку відмінена, змінена або припинена;

Обгрунтованість означає, що державним органом повинні бути виявлений всі
факти, що відносяться до кримінальної справи, які повинні бути ретельно
перевірений, об’єктивно вивчені і визнані достовірними, а всі сумнівні
та недоказані факти повинні бути проігноровані [20, с.293].

Доцільність полягає в тому, що нормативно–правовий акт сам по собі, якщо
не відмінений, то доцільний і містить оптимальні

вимоги по врегулюванню конкретної юридичної ситуації

в цілях досягнення мети, яку законодавець ставить при його виданні;
Вибір правильного шляху застосування правової норми здійснюється
стосовно конкретної життєвої ситуації, оскільки в нормі права через її
загальний характер неможливе передбачити всю різноманітність конкретних
випадків; правозастосовчий орган або його посадова особа, виконуючи
юридичне розпорядження, повинна діяти ініціативно, максимально
враховувати конституційні норми і основоположні міжнародні правові акти,
досвід застосування юридичних норм іншими країнами з метою недопущення
формалізму при застосуванні права;

Справедливість, суть вимог до якої полягає в тому, що акти застосування
права і, в першу чергу, пов’язані з обмеженням прав і свобод людини і
громадянина, повинні відображати ідею справедливості демократичного
суспільства, означати усвідомлення державним органом та громадянином,
відносно якого застосовані правові норми, правильності винесеного
рішення по справі і переконання цих осіб, а також інших громадян і
громадської думки в тому, що воно узгоджується з принципами моралі [20,
с.292].

Крім конституційних норм, ефективне застосування органами досудового
слідства законодавчих норм про захист прав особи забезпечується також
кримінально-процесуальними принципами, найважливішими серед яких є:

– здійснення правосуддя тільки судом;

– змагальність і рівність сторін;

– законність при розслідуванні кримінальної справи

–забезпечення права підозрюваному, обвинуваченому на

захист;

– презумпція невинуватості;

– вимога до слідчого, дізнавача, виявляти як обтяжуючі, так і
пом’якшуючі обставини;

– процесуальна самостійність слідчого;

а також процесуальні принципи, що відносяться безпосередньо до
судочинства: право підсудного на розгляд його кримінальної справи в тому
суді і тим суддею, до підсудності якого вона віднесена, поєднання
колегіальності і одноосібного розгляду кримінальних справ в процесі
здійснення правосуддя.

П.Л. Фріс вважає, що основним є принцип змагальності. При реальному
впровадженні цього принципу, визначення напрямків дізнання, слідства,
його методів в кожній конкретній справі, процесуальній ситуації буде
залежати від активності захисту, яка, при нормальній його організації, з
урахуванням існуючої формули кримінального процесу, здатна повністю
блокувати розслідування. Змагальність неможлива без суб’єкту розсуду
спірних питань, що обов’язково виникли б (і виникають) при
розслідуванні. Ні слідчий, ні прокурор не можуть бути таким суб’єктом,
оскільки це було б зосередженням функцій обвинувачення і суду в одній
особі, що суперечить Конституції України і здоровому глузду [32].

Розділ ІІІ. Судовий контроль та прокурорський нагляд за забезпеченням
прав учасників кримінального процесу при розслідуванні злочинів

Якщо раніше і громадяни, і представники державних органів розглядали суд
як орган боротьби зі злочинністю, то люди тепер розглядають суд як орган
правосуддя. Тобто він повинен виконувати функцію, визначену в Основному
Законі держави, і на основі конституційних засад відновити право
кожного, якщо воно порушене. Конституцією України суд наділяється
значенням основного гаранта, що забезпечує захист прав, свобод і
законних інтересів людини та громадянина. Саме на суд як на орган
судової влади суспільство покладає особливу відповідальність за
правильне застосування законів, за утвердження режиму законності в
державі.

Визнання, дотримання і захист прав людини та громадянина –це обов’язок
держави, який може бути реалізований передусім через діяльність судової
влади. При цьому необхідно виходити з закріпленого Конституцією України
правового статусу людини та громадянина, обмеження якого законом і судом
можливе лише в тій частині, в якій це необхідно для встановлення істини
в кримінальній справі і для здійснення покарання [30, с.19-20 ].

Принцип пріоритету прав і свобод людини адресований усім гілкам
державної влади і зобов’язує останніх до його дотримання. Однак саме
суд, не будучи залежним від кожної гілки влади і володіючи
конституційними гарантіями цієї незалежності, виступає як універсальний
засіб захисту прав і свобод громадянина [14, с.16].

Цей вид влади відрізняється від законодавчої і виконавчої чотирма
аспектами. По–перше, судова влада виявляє свою “ініціативу”
опосередковано, тобто діє у відповідь на заяви, скарги, клопотання,
матеріали кримінальної справи, що надійшли на Її розгляд. Судовий процес
може розпочати особа, права якої порушені, або держава в особі
прокурора. По–друге, судова діяльність підлягає більш жорстким правилам.
Судді зобов’язані діяти в суворій відповідності з процедурою,
встановленою відповідними нормами процесуальних кодексів. Причому
порушення процедурних прав, як правило, тягне за собою порушення
законних прав та інтересів учасників процесу. По–третє, остаточне судове
рішення, що набрало законної сили, має загальнообов’язкову силу для всіх
громадян, установ і службових осіб будь-якого рівня. По-четверте, судова
діяльність здійснюється, як правило, за умови гласності.

Винятковість судової влади полягає у тому, що насамперед вона має свою
чітко окреслену компетенцію – здійснення правосуддя. Жодний інший орган
державної влади і управління не має права взяти на себе компетенцію
судової влади. Імперативнo сформульоване положення ст.124 Конституції
України (“Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування
функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи
посадовими особами не допускається”) не залишає з цього приводу
будь-яких сумнівів. Але, крім здійснення правосуддя, судова влада має й
низку інших повноважень, що належать їй і реалізуються нею. До таких
повноважень належить контроль за законністю та обґрунтованістю рішень і
дій державних органів, посадових та службових осіб у разі їх оскарження
до суду; контроль за законністю та обґрунтованістю арештів та проведення
дій, пов’язаних з обмеженням конституційних прав громадян, передбачених
статтями 29, 30, 31 Конституції України [11, с.7-8].

Власне Конституція України 1996 року істотно розширила повноваження
судової влади, наділивши її функцією контролю за процесуальними діями
досудового слідства шляхом як розгляду скарг учасників кримінального
процесу на рішення органів досудового розслідування (дізнання і
досудового слідства), так і надання дозволу на проведення певних слідчих
дій у ході розслідування кримінальної справи.

Відповідно до п.3 ст.2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні
права (прийнятий 16 грудня 1966 р. і ратифікований Україною 19 жовтня
1973 р.), кожна держава зобов’язана забезпечити будь-якій особі, яка
перебуває у межах її території та під її юрисдикцією, ефективний засіб
правового захисту у випадку порушення її прав і свобод. Право на захист
для особи, яка його потребує, повинно бути забезпечено державою, її
компетентними судовими, виконавчими чи законодавчими органами влади.
Серед засобів захисту суб’єктивних прав та свобод людини і громадянина
головна роль належить суду. Саме виходячи з цього ст.55 Конституції
України передбачено, що права та свободи людини і громадянина
захищаються судом [1, ст.55]. Суть такого захисту полягає в тому, що
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових та службових осіб. Оскільки рішення суду обов’язкові для
виконання і з набранням чинності мають силу закону, отже, в такий спосіб
було створено реальний механізм відповідальності держави перед людиною
за свою діяльність, здійснення нею обов’язку утвердження і забезпечення
прав та свобод людини. Судове рішення стає способом захисту від
некомпетентності, недобросовісності або упередженості відповідних
посадових осіб. Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в
порядку конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального
судочинства.

Виходячи із закріплених у ст.21 та 22 Конституції гарантій охорони прав
і свобод людини, держава зобов’язана забезпечити кожному можливість
обстоювати свої права у суперечці з будь-якими органами і службовими та
посадовими особами, у тому числі тими, які здійснюють розслідування в
кримінальних справах.

Судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх
прав і свобод. І тому суд не може відмовити у правосудді, якщо певна
особа вважає, що її права та свободи порушено чи порушуються, або
створено чи створюються перешкоди для їхньої реалізації, або
спостерігається інше ущемлення прав і свобод. Однак кожна скарга має
свій предмет оскарження і свої особливості, а тому повинна розглядатись
відповідно до правил, встановлених для цього предмета оскарження та його
особливостей [23, с.50].

Отже, після прийняття нової Конституції України (1996) та внесення змін
і доповнень до чинного законодавства (в тому числі і до
кримінально-процесуального) судова форма захисту прав і свобод, а також
охоронюваних законом інтересів людини та громадянина стала основною.
Право на судовий захист – одне з конституційних прав людини та
громадянина, і, на відміну від інших прав, воно є гарантією решти прав
та свобод. У цьому полягає його особливість і соціальна цінність. Захист
прав і свобод людини не може бути надійним без надання зацікавленим
особам можливості оскаржити до суду окремі процесуальні дії
(бездіяльність) та рішення посадових осіб, які здійснюють попереднє
розслідування справи. Реалізувати цю можливість особа може саме в суді,
оскільки він є незалежним, не має відомчих інтересів у питаннях боротьби
зі злочинністю і тому є найбільш надійним гарантом прав особи, яка
потрапила до сфери кримінального судочинства. Під контролем суду повніше
забезпечується додержання законів, при цьому досудове слідство стає
прозорішим, прогнозованим [24, с.39]. Отож конституційні положення про
те, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; держава
відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст.3); права і
свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується
право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових
осіб (ст.55); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що
виникають у державі (ч.2 ст.124) та інші значно підвищують роль суду,
яку він повинен відігравати у суспільстві та державі, покладають на
нього особливо важливе завдання захисту прав і свобод людини.

Проголосивши Україну демократичною і правовою державою, Конституція
України закріпила також положення (в ст.9), згідно з яким чинні
міжнародні договори України є складовою частиною її правової системи
(“частиною національного законодавства України”).

Комплекс прав і свобод людини, їх правові гарантії захищеності на
сьогодні в Україні в цілому відповідають міжнародним стандартам,
передусім Загальній декларації прав людини, проголошеній Генеральною
Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародному пакту про економічні,
соціальні та культурні права, Міжнародному пакту про громадянські і
політичні права та Факультативному протоколу до нього, прийнятим 16
грудня 1966 р. Цей комплекс прав і свобод відповідає також Європейській
конвенції про захист прав людини і основних свобод від 14 листопада
1950 р. і Протоколам №2, 3, 8 і 11 до неї, ратифікованим Україною [5,
с.126-130].

Загальна декларація проголошує права людини-громадянина, які виражають
рівність перед законом усіх суб’єктів права. Ця рівність повинна
виявлятися передусім у судових процесах, гарантіях рівноправності перед
державними інстанціями або щодо них з боку суспільства. У Загальній
декларації сказано, що у випадку порушення основних прав людині слід
звернутися до суду цієї держави; людину не можна безпідставно
заарештувати або взяти під варту; у кожної людини є право на те, щоб її
справа розглядалася незалежним і неупередженим судом.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права виділяє три основні
напрями здійснення судового контролю за дотриманням прав, гарантованих
цим міжнародно-правовим актом, а саме:

1. Право на справедливий суд, яке має два значення: право доступу в суд
для визначення юридичних прав та обов’язків людини і право на
справедливий суд, яке означає, що суд, до якого людина може звернутися,
мусить відповідати певним стандартам у сфері прав людини в частині його
устрою та функціонування.

2. Забезпечення встановлених Пактом деяких прав і свобод (наприклад,
права на свободу від свавільного втручання в особисте та сімейне життя)
досягається також певними гарантіями процедурного характеру. Наприклад,
вимога про те, що будь-яка заарештована чи затримана за кримінальним
обвинуваченням особа повинна бути негайно доставлена до судді або іншої
посадової особи, яка має право здійснювати судову владу, причому
доставляти необхідно незалежно від вимоги цієї особи (п.1 ст.9 Пакту).
Згідно з практикою Європейського Суду, це положення поширюється на всі
випадки обмеження свободи: затримання, арешт, порушення кримінальної
справи, поміщення особи на стаціонарне лікування у зв’язку з психічним
захворюванням та інші випадки [3].

3. Держави-учасники повинні забезпечити будь-якому громадянину, чиї
права і свободи порушені, “ефективний захист незалежно від того, чи були
ці порушення вчинені офіційними особами”. Європейська конвенція про
захист прав і основних свобод людини, яка стала частиною законодавства
України, закріпила ряд принципових положень, які мають особливе значення
щодо питань захисту прав людини та громадянина. Це, зокрема:

1. Права людини й основні свободи є природними та належать кожному від
народження; з огляду на це вони визнаються невід’ємними і
невідчужуваними. У такому контексті обов’язок держави полягає в
закріпленні цих правових норм у національному законодавстві та у
створенні умов для їхнього забезпечення.

2.Визначені Конвенцією права та свободи гарантовані кожному, хто
перебуває під юрисдикцією держави – члена Ради Європи (ст.1). Відповідно
Конвенція диктує державам необхідність створення внутрішньої системи
ефективних засобів і механізмів захисту прав людини й основних свобод
(ст.13 і 14).

3.Кожен, кого позбавлено волі внаслідок арешту або затримання, має право
на звернення до суду, який негайно ухвалює рішення щодо законності його
затримання і рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

4.Офіційна влада держав – членів Ради Європи зобов’язана дотримуватися
законності і норм права. Тільки на рівні закону встановлюються обмеження
прав і свобод, що відповідають принципам демократичного суспільства.
Жодний підзаконний акт не може обмежувати права людини.

Відповідно до ст.124 Конституції України, функцію правосуддя у
нашій державі здійснюють виключно суди. Разом з тим Основний закон
покладає на суд обов’язок здійснити контроль за законністю та
обґрунтованістю застосування органами досудового розслідування тримання
під вартою як тимчасового запобіжного заходу (ст.29), проведення ними
огляду чи обшуку у житлі чи іншому володінні особи (ст.30), перегляд
кореспонденції чи прослуховування телефонних розмов (ст.31)[1,ст.124 ].
Суд також вправі розглядати будь-які скарги на дії і рішення органів, що
ведуть кримінальний процес, визначаючи при цьому законність і
обґрунтованість цих дій. Відтак цілком логічно постає запитання: чи
зазначену діяльність суду необхідно розглядати як здійснення ним
правосуддя, чи ця діяльність є суттю окремої від правосуддя функції –
контрольної функції суду у кримінальному судочинстві?

У вітчизняній правовій літературі чіткої і однозначної
відповіді на це питання поки що немає, хоч низка авторів схильні вважати
цю діяльність самостійною функцією судової влади. Наприклад,
Ю.М. Грошевий, розкриваючи зміст (суть) судової влади та правосуддя у
кримінальних справах, зазначає: “Судова влада має свої функції. До них
належать правосуддя і контроль .

Конституція України розглядає судовий контроль за законністю у сфері
кримінального судочинства як функцію судової влади” [11, c.11–13].
Правда, автор при цьому не розкриває суті цієї функції.

Аналогічної думки притримується і А.Р. Туманянц у своєму дисертаційному
дослідженні, а згодом і в опублікованій науковій праці. При цьому автор
вважає, що контрольну функцію суду у кримінальному судочинстві складає
“захист конституційних прав громадян шляхом контролю та перевірки
застосування заходів примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав” [30,
c.19-20].

Слід погодитися з думкою тих авторів, які вважають, що здійснення судом
контролю за законністю і обґрунтованістю дій і рішень органів досудового
розслідування є самостійною функцією судової влади, яку здійснюють
виключно суди. Зрозуміло, що правосуддя, як основна функція судової
влади, та судовий контроль мають багато спільного. Спільне між ними
виявляється у: а) спільних правовідносинах, що складаються у сфері
функціонування судової влади, де найбільш чітко виявляються охоронні та
регулятивні функції держави; б) принципах та особливому процесуальному
суворо регламентованому законом порядку (процесуальній формі) здійснення
правосуддя і судового контролю; в) формі реалізації правосуддя та
судового контролю – постановлення судом відповідного судового рішення
(вироку, постанови, ухвали).

Проте поряд із загальними рисами є також і суттєві відмінності. Найперше
це: а) неоднакові форми державної діяльності, де знаходить свою
реалізацію судова влада; б) неоднакове їхнє функціональне призначення.
Адже при здійсненні правосуддя найяскравіше вираженою є регулятивна
функція держави, тоді як при виконанні судового контролю судовими
органами реалізується контрольна діяльність держави та виконується
охоронна функція.

Аналізуючи контрольну діяльність суду на підставі норм Конституції
України та Кримінально-процесуального кодексу, виділимо такі ознаки,
якими характеризується, саме контрольна функція суду:

–при здійсненні контрольної діяльності не вирішується питання про
винність або невинність особи, притягнутої до кримінальної
відповідальності;

–основним предметом цієї діяльності є перевірка правомірності
застосування до осіб заходів процесуального примусу, які обмежують
конституційний принцип недоторканості особи;

–суд здійснює перевірку рішень органів досудового слідства, пов’язаних
із закінченням провадження у справі в цілому на досудових стадіях
процесу. Оскільки діюча раніше система передбачала право на оскарження
рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та закриття справи
прокурору, який є суб’єктом досудового слідства, розгляд скарг з цих
питань судом створює гарантії законності й обґрунтованості рішень, що
ним приймаються.

Відтак, норми передусім чинної Конституції України дають підставу для
виділення в діяльності судової влади, крім виключної функції правосуддя,
ще й контрольну функцію в кримінальному процесі. Йдеться про окрему,
самостійну, функцію суду, змістом якої є захист конституційних прав
громадян шляхом контролю та перевірки застосування заходів
процесуального примусу, пов’язаних з обмеженням цих прав.

Спираючись на дане у юридичній літературі поняття судового контролю
взагалі, можна дати наступне визначення цього поняття у кримінальному
судочинстві: судовий контроль – це закріплена в Конституції України та
кримінально-процесуальному законодавстві діяльність суду, яка
реалізується ним у встановленій законом процесуальній формі і спрямована
на забезпечення законності дій та рішень органів і посадових осіб, що
здійснюють досудове розслідування кримінальної справи[29, с.20].

Значення судового контролю в кримінальному процесі як засобу захисту
прав, свобод і законних інтересів особи, полягає ось у чому:

–наданням можливості для звернення обвинуваченому, потерпілому або
іншому учаснику кримінального процесу до незалежного і незацікавленого у
результатах розгляду суду зі скаргою на дії слідчого чи прокурора, що
являє собою важливу гарантію прав та свобод людини від необґрунтованого
їх порушення і відіграє роль стримуючого органи слідства фактора;

–судовий контроль забезпечує громадянам доступність судового
захисту (доступу до правосуддя) під час попереднього розслідування, що
означає можливість швидкого та ефективного відновлення порушеного права;

–судовий контроль дає можливість запровадити на попередньому
слідстві деякі елементи змагальності.

Законом України від 8 грудня 2004 р. “Про внесення змін до Конституції
України” ст. 121 Конституції доповнено положенням про те що прокуратура
здійснює “нагляд за додержанням прав і свобод людини та громадянина,
додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами”[2,
ст..56].

Ця конституційна норма, яка набрала чинності з 1 вересня 2005 р.,
прийнята з максимальним урахуванням міжнародно–правових актів, рівня
розвитку нашого суспільства, спрямована винятково на забезпечення
надійного захист конституційних прав і свобод людини та громадянина з
боку правової держави. Але, незважаючи на широке коло державних органів,
посадових осіб та громадських організацій, які зобов’язані забезпечувати
реалізацію прав людини і громадянина, такої реалізації може не відбутися
або вона буде неефективною, якщо не здійснюватиметься спеціальна
організаційна робота щодо її забезпечення. Це – загальна умова
реальності функціонування прав і свобод людини та громадянина, всієї
системи їх гарантій.

Слід визнати, що нововведене конституційне положення істотно обмежує
прокуратуру в повноваженнях, однак і в такому вигляді наглядова функція
була й залишається не тільки дієвим засобом захисту прав людини, а й
необхідним важелем (з урахуванням сьогоднішніх реалій) підтримання
законності у державі[17, с.4].

Захист прав і свобод людини та громадянина є одним з пріоритетних
напрямів діяльності органів прокуратури. Кожна людина з метою захисту
своїх прав може звернутись зі скаргою до прокурора з приводу порушених
її законних прав та інтересів. Прокурор який прийняв скаргу,
зобов’язаний у межах своєї компетенції розглянути її та прийняти певне
рішення відповідно до чинного законодавства. У разі виявлення порушень
закону прокурор за допомогою актів прокурорського реагування вимагає їх
усунути та поновити права громадянина. За останні роки нагляд за
додержанням і застосуванням законів значною мірою реформовано, а зусилля
спрямовані передусім на реальне поновлення порушених прав і свобод
громадян, притягнення винних до відповідальності та відшкодування
заподіяних збитків.

Тільки за 2005 р. за актами прокурорського реагування поновлено права
понад 900 тис. громадян, а за посягання на їх права понесли
відповідальність 49 тис. посадових осіб. Судами уже розглянуто 49
кримінальних справ з винесенням вироків щодо винних осіб. Тільки
прокуратурою Хмельницької області упродовж І кварталу 2005 р. за фактами
посягань права громадян порушено 41 кримінальну справу, з яких 25
направлено до суду[17, с.7].

Масовий характер масштабних порушень прав і свобод громадян, що були
виявлені органами прокуратури, переконує в тому, що обмеження
повноважень прокуратури в наглядових функціях може призвести до
негативних для суспільства та держави наслідків.

Значне збільшення кількості звернень до органів прокуратури, особливо до
центрального апарату Генеральної прокуратури України, свідчить про те,
що громадяни стали більше довіряти органам прокуратури.

Першочерговим завданням, яке поставив Генеральний прокурор
України перед у сім прокурорсько–слідчими працівниками, є “послідовне
обстоювання прав і свобод людини, їх реальний захист, утвердження
законності і правопорядку”. Це відображено ї галузевому наказі
Генерального прокурора України, яким зобов’язано підпорядкованих
прокурорів забезпечити дієвий нагляд за додержанням законів, спрямованих
на захист соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод
людини та громадянина[35, с.5].

Наглядова функція прокуратури у сукупності з іншими її функціями утворює
важливу складову наглядово-контрольної функції державної влади та є тим
вагомим інструментом, який спільно із судовими рішеннями застосовується
для захисту прав та законних інтересів людини, громадянина і держави.

Аналіз наведених міжнародно-правових актів, та актів внутрішнього
законодавства (Конституції України і КПК України) дає підставу для
висновку, що захист основних прав і свобод людини і громадянина в
Україні, в тому числі і шляхом здійснення контролю судом за їхнім
дотриманням, досяг рівня міжнародних стандартів. Отже, в системі
юридичних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина судовий
контроль набуває особливого значення, що підтверджено багатьма
правниками

Висновки:

Узагальнюючи викладене у дипломній роботі можна зробити ряд висновків:

Список використаних джерел

Конституція України // Відомості Верховної Ради.- 1996.- N 30.- ст.141

Про внесення змін до Конституції України: Закон України //ВВР. – 2005.
– № 8. – ст.56

Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення
ст.2,23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та ст.12 Закону
України “Про прокуратуру” (справа К.Г.Устименка) від 30 жовтня
1997 р.//Офіц. вісник України. – 1997. – №46. – с.126-130.

Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика
застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.,
2004. – с. 271–294.

Офіційний вісник України. – 1997. – №46. – с.126-130.

Права людини. Міжнародні договори України. – К.: Наукова думка, 1992.

Маляренко В.Т., В.Г Гончаренко «Кримінально-процесуальний кодекс
України. Науково-практичний коментар». – К.: Форум 2003р. – 938 с.

Бланкенбург З.   Юристы  и  правовые  инновации  в  Германии  и  США
(сравнительный анализ) // Государство и право. – 1997. – № 5.– с. 101.

Боровиковський А.Л Устав  гражданского  судопроизводства  с 
объяснениями  по  решениям  гражданского кассационного   
департамента    и    общественного    собрания    кассационное    и   
I    и    II Департаментов правительствующего сената. – Изд. шестое. //
СПб., 1908. – с. 635—636.

С. П. Звіт Міністра юстиції України // http//www.mijyst.gov.ua.

Грошевий Ю.М., Хотенець В.М. Кримінальний процес. –
Харків: “Право”, 2000.

Грошевий Ю.М. Проблеми удосконалення законодавства, що регулює
кримінально-процесуальну діяльність // Вісник Академії правових наук
України. – Харків, 2003. – № 2 (33). – с.69.

Десятков О. Розгляд звернень громадян.// Вісник прокуратури.– 2003. –
№10(28) – с.130

Дмитриев Ю.А., Черемных Г.Г. Судебная вдасть в механизме разделения
властей й защите прав й свобод человека // Государство й право. – 1997.
– №8. С.49-50

Карпачова Н.І. Судовий захист прав громадян// http//www.ombuchmen.
com.ua

Кимбал Г. Как правильно пользоваться статистикой. – М., 1982. – с.15.

Корнякова Т.А. Трансформація та значення функції нагляду за додержанням
прав і свобод громадян// Прокуратура, людина, держава.–2005.–
№5(47).–126 с.

Комаров В.В.,  В.А.Бигун, В.В.Баранкова Проблеми   науки  гражданского 
процессуального  права  //– X., 2002.– с. 150.

Ларин А. М. Преступность и раскрываемость преступлений. // Государство и
право, 1999. № 4. С. 83-89.

Лазарев В. В. Реализация норм права // Общая теория права и государства.
– М. –1994.–с. 288–292.

Леушин В.И. Реализация и применение права. Юридический процесс. //
Теория государства и права. – М.: Норма. – 1999. –382с.

Лунеев В. В. Материалы заседания «круглого стола» по проблемам
совершенствования критериев оценки деятельности органов внутренних дел в
сфере борьбы с преступностью. МВД России.– М., 1998. –с. 22-23

Маляренко В.Т. Про оскарження дій (бездіяльності) та процесуальних
рішень органів дізнання, слідчого і прокурора // Вісник Верховного Суду
України. – 2001. – №5, с.50.

Маляренко В.Т., Пилипчук П.П. Про межі судового контролю за додержанням
прав і свобод людини в стадії попереднього розслідування кримінальної”
справи // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №2. С.39.

Малышев К. Курс гражданского судопроизводства. – СПб.,  1874. – Т.  1.
–с. 125—133;

Михайлов В. А. Уголовно-процессуальные меры пресечения в
судопроизводстве. – М.: Институт защиты предпринимателя, 1997. – с.175.

Пучинский В.К. Проблемы доступности правосудия (обзорный реферат) //
Реферативный журнал «За рубежом». – 1980. – № 2. – с. 122.

Смітієнко З.Д., Рогатюк І.В. Деякі питання, пов’язані з реалізацією
функцій кримінального процесу // Адвокат, 2002. – № 2–3. – С. 16–17.

Туманянц А.Р. Судовий контроль за законністю і обґрунтованістю
процесуальних рішень органів досудового слідства. Автореф. дис. канд.
юрид. наук. – Харків: 1998, с.8-9.

Туманянц А.Р. Контрольні функції суду у сфері кримінального судочинства.
– Харків, “Основа”. 2000.– с.19-20

Тертишник В. Проблеми розвитку процесуальної форми і гарантії
правосуддя:// Право України – 2001- №1- С. 86

Фріс П.Л. Питання Реформування Кримінально-процесуального законодавства
України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу.
http:// pravburo.if.ua

Шевчук П.І. Доступ до правосуддя: сучасний стан і шляхи вдосконалення //
Адвокат. –2000. – № 1. –с. 4;

Шевчук П.І. Питання про доступність правосуддя та правової допомоги
потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного Суду України.
–2000. –№ 2 (18). –с. 40.

Прокуратура, людина, держава.–2005.– №2.–128 с.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020