.

Встановлення економічної думки. Виникнення політекономії (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
739 30768
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

з політекономії

на тему:

“Встановлення економічної думки.

Виникнення політекономії”

ПЛАН

ВСТУП

1. ПОЛІТЕКОНОМІЯ ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО ТА ЕКОНОМІКУ

2. ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТЕКОНОМІЇ, ФОРМУВАННЯ ПРЕДМЕТУ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1. Зародження політекономії як науки та формування її предмету

2.2. Основні напрямки та етапи розвитку політекономії

3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ ТА ПОЛІТЕКОНОМІЇ В УКРАЇНІ

3.1. Основні етапи розвитку економічної думки в Україні

3.2. Розвиток політичної економії

4. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Економічне буття, економічні явища й процеси завжди привертали до себе
увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання
торкаються життя кожної людини: вони регулюють можливості
життєдіяльності сім’ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між
окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та
державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в
магазині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись
підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних
відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які
зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси
людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша
проблема, яка постає перед людьми, – це проблема оптимальності тих
рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської (економічної)
діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів
розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних
процесів диктувалося і диктується практичними потребами економічного
життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень
у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.

Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку.
Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля, а також мислителів
Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток
економічної науки наступних епох.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як
самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було
зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді
ж з’явилася й назва цієї науки – політекономія. Вона походить від
поєднання трьох давньогрецьких слів “політейя” – суспільний, державний
устрій і вже знайомих нам “ойкос” і “номос”, що в сукупності означає:
наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва “політекономія” була вжита французом Антуаном Монкретьєному
“Трактаті політичної економії”, який побачив світ у 1615 p. Чому саме
так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто “економія” або “економіка”,
як це робили давньогрецькі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що
починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія,
економіка), вкладали в них первісний зміст – це домоводство, управління
особистим господарством, сім’єю. Але Монкретьєн пише не про таке
господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як
державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив
перед словом економія визначення політична.

Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій
науці, а в тому, що в своєму “Трактаті”, спеціально присвяченому
економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження,
відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в
загальному понятті “економіка” починають виділяти два аспекти: економіку
як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових
знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався
процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні
економічні науки, з іншого – прикладні. Тепер економічна наука – це
система дисциплін про економіку, провідною з яких є політична економія,
яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує по відношенню до всіх
інших економічних дисциплін методологічну функцію.

1. ПОЛІТЕКОНОМІЯ ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

ТА ЕКОНОМІКУ

Життя людського суспільства багатогранне й різноманітне. Воно
складається, в першу чергу, з багаточисельних видів і сфер прикладання
праці.

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми,
вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може
обійтися без конкретних форм державності, сім’ї, моралі, культурних
традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що
відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на
це доленосне питання дає відповідь політекономія.

Політекономія вчить, що з усієї різноманітності явищ і процесів
суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А
такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Економіка (від грецького слова ойкономіа, де “ойкос” означає дім,
господарство, а “номос” – закон, правило), в буквальному перекладі –
мистецтво ведення домашнього господарства. В сучасному розумінні – це
народне господарство країни (або його частина), яка включає відповідні
галузі та види виробництва. Існують такі поняття, як економіка країни,
регіону, області, галузі. Отже, економіка – це багатопрофільна система,
яка має складну функціональну структуру. У вітчизняній і світовій
економічній літературі під економічною системою прийнято розуміти
сукупність механізмів та інститутів розвитку й функціонування
національного виробництва. Економічна система, точніше кажучи, той чи
інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу
соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною
детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його
історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою
відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в
цілому.

У складі будь-якої економічної системи можна умовно виділити щонайменше
декілька “й підсистем (складових комплексів), які по відношенні до “й
власного змісту також можуть бути розглянуті як окремі системи.

Функціонування наведених систем опосередковується певними механізмами,
вмонтованими в ту чи іншу історичну модель організації економіки. В міру
свого розвитку суспільство залежно від конкретно-історичних умов,
використовувало два принципово відмінних механізми організації економіки
та управління нею: централізоване (державне); децентралізоване
(ринкове).

Отже, політекономія як суспільна наука відноситься саме до тих наук, які
формують систему знань про господарську діяльність, тобто це одна з
економічних наук. Яка саме?

Отже, політекономія як наука теоретична – це система наукових знань, яка
дає цілісне уявлення про закони та суттєві зв’язки в реальній
економічній діяльності.

2. ВИНИКНЕННЯ ПОЛІТЕКОНОМІЇ,

ФОРМУВАННЯ ПРЕДМЕТУ ДОСЛІДЖЕННЯ

2.1. Зародження політекономії як науки

та формування її предмету

Вперше назва “політекономія” була вжита французом Антуаном Монкретьєному
“Трактаті політичної економії”, який побачив світ у 1615 p. Чому саме
так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто “економія” або “економіка”,
як це робили давньогрецькі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що
починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія,
економіка), вкладали в них первісний зміст – це домоводство, управління
особистим господарством, сім’єю. Але Монкретьєн пише не про таке
господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як
державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив
перед словом економія визначення політична.

Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій
науці, а в тому, що в своєму “Трактаті”, спеціально присвяченому
економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження,
відмінний від предмета інших суспільних наук.

Саме з цього моменту в загальному понятті “економіка” починають виділяти
два аспекти: економіку як систему господарської діяльності та економіку
як систему наукових знань про господарську діяльність. А в самій
економічній науці почався процес диференціації знань. З одного боку,
формуються теоретичні економічні науки, з іншого – прикладні. Тепер
економічна наука -це система дисциплін про економіку, провідною з яких є
політична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує
по відношенню до всіх інших економічних дисциплін методологічну функцію.

Кожна наука має свій предмет вивчення. На перших етапах політекономія
розглядалася переважно як наука про державне господарство. І лише при
А.Сміті характер її змінився. Вона стала перетворюватися в науку про
закони розвитку господарства взагалі та про економічні відносини класів
зокрема. В сучасних умовах загальним об’єктом вивчення виступає
суспільне виробництво як цілісний організаційно-соціально-економічний
комплекс (економіка).

Але політекономія вивчає не все виробництво. Технічні його аспекти
вивчають інші технічні науки. Предметом же політекономії є лише
соціально-економічна суть виробництва, тобто ті виробничі (економічні)
відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного
виробництва. (Детально про зміст виробничих відносин та їх систему мова
піде в наступній темі). Саме цим політекономія відрізняється від
“економіксу” – найбільш поширеного курсу з економічної теорії на Заході,
предмет якого відомий американський економіст П. Самуельсон, автор
популярного підручника “Економіка”, визначає так: Це наука, що вивчає,
як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб
виробляти різні товари і розподіляти їх до споживання.

Тобто, політекономія повинна дати відповідь на три основоположні
питання: 1. Що потрібно виробляти і в якій кількості? 2.Як, за допомогою
яких ресурсів і технологій будуть вироблятися необхідні товари? 3.Для
кого призначаються товари, що виробляються ?.

В принципі з таким визначенням предмету економічної теорії можна було б
погодитися, якщо не брати до уваги соціально-політичну оболонку
будь-якого суспільного виробництва, оболонку, яка визначально впливає на
характер вирішення поставлених питань.

Якщо ж враховувати соціально-політичне становище, в якому відбувається
суспільне виробництво, то таке визначення предмету теоретичної
економічної науки значно звужує його рамки, зводить до вивчення суто
організаційно-економічних, техніко-економічних і психологічних питань,
що забезпечують високий прибуток при мінімальних затратах, тобто до
мистецтва вкладання та нагромадження капіталу, а по суті до
“хремастики”, неминучість появи якої, була передбачена ще Арістотелем.
Саме “хремастика” по суті й стає предметом вивчення західної теоретичної
науки.

Предмет політичної економії трактується значно ширше. Вивчаючи виробничі
(економічні) відносини людей, вона розглядає не лише
організаційно-економічні та техніко-економічні питання (надаючи їм
досить важливого значення), але й вивчає соціально-економічні умови, в
яких відбувається життєдіяльність людей. Тому політекономія дає
можливість відповісти не тільки на питання: що, як і для кого потрібно
виробляти, але й на питання більш суттєві: чим визначається характер
виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ? Чому при
виробництві продовольчої продукції в кількості, яка перевершує майже в
чотири рази нормальні потреби людей, близько 200 млн. чоловік на планеті
щорічно помирає від голоду? Чому соціальна справедливість, до якої
людство прагне всю свою багатовікову історію, яка лежить в основі
християнської релігії, досягнення якої декларується більшістю суспільних
реформаторів впродовж уже сотень років, так і не стала нормою життя
людського суспільства? Нарешті, чому Україна, маючи найкращі стартові
умови серед усіх колишніх республік СРСР, опинилася через шість років
після проголошення самостійності чи не в найгірших умовах?

Своїм предметом політекономія відрізняється й від прикладних економічних
наук. Останні вивчають умови, які формують кінцевий вибір оптимального
варіанту використання ресурсів для найбільш вигідного виробництва
товарів (послуг) у конкретних галузях (сферах).

Те ж саме можна сказати і про відмінність від мікро – і макроекономіки.
Мікроекономіка вивчає ці процеси на рівні підприємства (фірми).
Макроекономіка – на рівні суспільства (держави). Політична ж економія
розглядає виробничі відносини як на мікро-, так і на макрорівнях.

2.2. Основні напрямки та етапи розвитку політекономії

У процесі розвитку політекономії як науки можна виділити декілька
етапів.

Меркантилізм. Політекономія як наука почала оформлятися лише із
зародженням капіталістичного ладу, й тому об’єктом її вивчення була не
економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А
так як капіталістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі,
то це знайшло відображення у теоретичних розробках перших економістів,
які досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто поверхневої
оцінки ринкових процесів, вони: 1) ототожнюючи багатство з грішми,
вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах,
золоті; 2)виробництво розглядали лише як передумову для створення
багатства; 3)безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю),
тому що там товари перетворюються в гроші й виникає прибуток завдяки
продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.

Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише торгівля між
країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні,
тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не
приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній
торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і
більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця,
зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так
виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.

Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі
назву меркантилізм (від італійського “мерканте” -торговець, купець),
почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого
розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками
меркантилізму були: англійські економісти Уїльям Стаффорд (1554-1612
pp.) і Томас Мен (1571-1641 pp.), італієць Г.Скаруффі (1519-1584 pp.),
француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652-1726 pp.).

Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціонізму і державної
регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15-18 ст.)
була пануючою в країнах Європи – від Португалії до Московії. Зокрема,
починаючи з другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася
Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські
спеціалісти. В Німеччині меркантилізм у формі так званої камералістики
був офіційною економічною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну
роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму
відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше
інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і її
буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового
суспільно-економічного ладу.

Класична політекономія. 3 розвитком капіталізму, у зв’язку з тим, що
капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва (і фундаментально
там закріплюється), основні положення меркантилізму починають втрачати
актуальність: на порядок денний виходять нові вимоги – свободи торгівлі
та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в тому,
що концепція меркантилізму поступається місцем теоретичним поглядам
фізіократів у Франції і класичної школи в Англії. Починається другий
етап у розвитку політекономії.

Фізіократи – представники одного з напрямків класичної політекономії,
який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони,
на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері
обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час
фізіократи обмежували виробництво лише землеробством. Промисловість вони
вважали непродуктивною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій
сфері належали до “безплідного класу”9. Визначними представниками
Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер
Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії
фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині,
Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в
працях представників англійської класичної школи. Це:Уїльям Петті
(1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823
pp.). Головні наукові досягнення класиків – це прагнення виявити
глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр
теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва,
а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової
теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців.
Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Прагматизм і марксизм у політекономії. З досягненням капіталістичним
суспільством високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні
суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку
політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19-20
століття).

Представники прагматичної політекономії, по-перше, виходячи з концепції
обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях
використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в
інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним
своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не
зупиняючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але
історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку
людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше
вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних
питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх
попередників полягає в тому, що представники класичної політекономії
прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного
ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили
прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва.
Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються
описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних
процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з
економічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного
суспільства – буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим
напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські
економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836
pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його
представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс
(1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) – Великобританія, Уеслі
Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) – США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. виникає
пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу
Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). На відміну
від прагматичної політекономії, яка увіковічнює буржуазний лад,
пролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи
внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само
закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися
місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові – соціалізму.
Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна
(1870-1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої
в світі соціалістичної держави – Радянського Союзу (1922 p.), причини
розпаду якого – предмет досліджень майбутніх економістів і політологів.

3. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

ТА ПОЛІТЕКОНОМІЇ В УКРАЇНІ

3.1. Основні етапи розвитку економічної думки в Україні

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі
розглянуто лише економічну думку другої половини XIX ст., коли
відбувалися величезні зрушення в економіце та соціальній структурі
суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у
промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на питання щодо
перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна
ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо
форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських
губерній. Українські економісти зробили вагомий внесок у розвиток
світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Економічні проблеми в період підготовки та здійснення реформи 1861 p.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної
думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не
відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення
кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали
поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба
представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р.
формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями,
які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві
утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефо-діївське
товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення
кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на
демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності
станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення
цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два
напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та
ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та
інші).

Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками
революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх
членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного
повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю
народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях,
заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях
розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту
народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у
необхідності проведення реформ.

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із
засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва
він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за
повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження
зловживань поміщиків.

В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Поміщицьку землю
він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її
власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів
неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за
реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею
у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян
від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпосницьку
спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформування аграрних
відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик
Харківської губ.).

В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й
державного життя. Він був прихильником конституційної монархії, свої
проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність
В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув’язнень,
заборони проживати у Москві й Петербурзі. З 1804 p. він живе у своєму
маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін
регламентує панщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину
грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після
передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а
вільнонайманою працею.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому.
Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удосконалення
способів обробки землі, удосконалення сільськогосподарської техніки. В.
Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості,
він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє
наданню їм фінансової допомоги. Саме ці проекти приводять його до
розуміння необхідності капіталістичного способу розвитку промисловості.

Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив
великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині
дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету
Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії
генерал-губернатора. З 1841 p. очолював статистичний комітет. У
численних працях А. Скальковського (276 назв) висвітлюються різні
сторони життя Новоросії: історія, етнографія, географія, статистика,
економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистичного опису
Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження містить величезний
матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який
свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток
капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А.
Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної
політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її
дальшого розвитку. Річ у тім, що на противагу протекціонізму царського
уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така
політика відповідала інтересам великих землевласників півдня України,
які переходили до капіталістичних форм господарювання і були
заінтересовані в максимальному збільшенні експорту. Крім того, на Півдні
не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вбачав у сприянні
всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню
Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював
він, було безпосередньо зв’язане зі зростанням товарності сільського
господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас,
не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного
питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння.
Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення
поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору
поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян
землею тощо.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик,
наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті pp. XIX ст. З 1851 p. він
— учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для
обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його
перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найбільш значна
його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М.
Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської
науки XIX ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз
феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки
сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства.
Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про
його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими
були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво
з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми
господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша
частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу
процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих
колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці.
Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д.
Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний
матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці
кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких
маєтках губернії, а також зробивши розрахунок реальних потреб у праці
для виконання всіх робіт, він робить висновок, що витрати праці більше
ніж утричі перевищували дійсну потребу в них.

Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в економічному
розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків
вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання
про скасування кріпацтва. Він лише розробляє рецепти для поліпшення
становища селянства і підвищення продуктивності його праці. Д.
Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в
поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.

Ліберально-буржуазна економічна думка в пореформений період

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних
відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств
населення. Активізувала свою діяльність і українська національна
буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином,
ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія
сформувався після реформи 1861 p. Він був породжений тими самими
суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії,
тому за своєю суттю не відрізнявся від нього. Проте напівколоніальне
становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні
риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української
буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних
класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією,
яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі
руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві
та інших містах України.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і
демократичної інтелігенції. У 70-х pp., із посиленням революційного
народницького руху в країні, значна частина революційне налаштованої
молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу
народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду
громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Антонович, М.П.
Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. I. Житецький, В. Л.
Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В.
А. Рубінштейн та інші.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага
зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію,
видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зрозуміло,
питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і
славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодійників людства».

Революційно-демократична економічна думка

Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в
пореформений період було революційне народництво. На відміну від
революціонерів-демократів 50—60-х pp., які захищали інтереси
дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні
народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого
спрямовувалась проти залишків кріпосництва.

Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні
був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії
в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили в
самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували
селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України
організаційно були міцно зв’язані з народницькими гуртками Росії. Але не
зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній
організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими
народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували
народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів —
особливостей форм селянського землеволодіння на Україні і національних
моментів.

В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським
губерніям, що й зумовило певну різницю теоретичних засад російських та
українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства
останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі.

Деякі українські народницькі гуртки з різними формами землеволодіння
навіть зв’язували питання про політичну боротьбу. З відсутності общини в
Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість
тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах
же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до
економічного звільнення народу.

Другим моментом, що характеризував народницький рух в Україні, був
зв’язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним
національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним)
крилом. Українофіли, як і народники, вели пропаганду на селі,
розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку
майже нічим не відрізнялась від народницької.

Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність ліберальних
елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли повз увагу
народників і конституційні домагання української буржуазної
інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників
України не виключала спільності загальних завдань і цілей.

Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома
групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування.

На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена
цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О.
Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші.

В. Навроцький (1847 — 1882) — яскрава постать у суспільному житті
Галичини останньої третини XIX ст. Закінчивши юридичний факультет
Львівського університету, він обійняв посаду державного службовця в м.
Жешуві, яку посідав до кінця життя.

В. Навроцький виступив як талановитий публіцист, етнограф,
економіст-статистик. Його називають першим дослідником -економіки
Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут
капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торкається різних
сторін суспільно-економічного розвитку краю.

Ліберальне народництво

Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в
Україні вже в 70-ті pp. Його представники були зв’язані з революційним
народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську
революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли
йому дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення у
зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам
кооперації.

Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П.
А. Червінський (1849 — 1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне
бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він
намагався обгрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії.
Проте якщо більшість народників заперечували можливість застосування
вчення К. Маркса до російської дійсності, то П. Червінський намагався
довести цю можливість. Погляди П. Червінського було викладено в статтях,
опублікованих в «Неделе» (1875—1876). Ці статті користувались у ті роки
надзвичайно великою популярністю, їх з інтересом читала молодь, щодо них
велися жваві дискусії.

У 90-х pp. типовими представниками ліберального народництва в Україні
були М. Левитський, Б. Грінченко, М. Биков, Т. Осадчий та інші.

Микола Васильович Левитський (1859—1936) — найбільш відомий представник
ліберального народництва в Україні. 1885 року він закінчив юридичний
факультет Харківського університету. Ще будучи студентом, М. Левитський
брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але вже на початку
90-х pp. остаточно сформувались його ліберально-народницькі погляди.

Як і ліберальні народники в цілому, М. Левитський критикує капіталізм,
але здебільшого однобічно й поверхово, не розуміючи його історично
прогресивної ролі. Левитський, як і народники взагалі, заперечував
можливість розвитку капіталізму в Росії. Одним із доказів на користь
цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку
сприйняли й російські народники.

3.2. Розвиток політичної економії

Бурхливий розвиток продуктивних сил у пореформений період
супроводжувався значними соціальними зрушеннями, поглибленням класових
суперечностей, пожвавленням суспільної думки. Зміни, що сталися в
економічному та суспільному житті країни після реформи 1861 p.,
позначилися і на розвитку політичної економії.

Політична економія як наука в Росії набула певного розвитку ще до
реформи 1861 p. Було перекладено й опубліковано низку праць
західноєвропейських економістів, друкувалися дослідження вітчизняних
учених. Велике значення для розвитку політичної економії в Росії мало
створення університетських лекційних курсів із цієї дисципліни.
Політичну економію було включено до навчальних планів університетів
(зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і
ліцеїв у 1803—1804 pp.

Одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою Тихін
Федорович Степанов (1795—1847) — професор політичної економії
Харківського університету. До нього користувались переважно підручником
академіка Шторха, виданого французькою (1815) і німецькою (1820) мовами.

На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися
праці західноєвропейських економістів — Сміта, Рікардо, Сея, Мальтуса,
Сісмонді. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної
економії Сміта й Рікардо.

Сміта за розроблену ним систему Степанов взагалі називає «справжнім
світилом». «Праця, — писав він, — є головним джерелом багатства — це
наріжний камінь, що його поклав Адам Сміт у підвалину його чудової
системи»1.

У своїх наукових працях і лекціях Т. Степанов широко і творчо
використовує надбання світової науки в галузі політичної економії. У
двотомних «Записках про політичну економію» та в інших книжках він
аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела
багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й
непродуктивна праця, суспільний поділ праці, відношення між виробництвом
та споживанням, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента,
процент, кредит, національний дохід тощо.

У висвітленні цих категорій Т. Степанов здебільшого наслідував А. Сміта.
У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під
капіталом він, фактично, розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає
проти однобічного його розуміння.

Капіталом, писав він, продукти стають залежно від вживання, якщо дають
прибуток, а не використовуються для власного вжитку.

Т. Степанов, не будучи цілком оригінальним мислителем в галузі
політичної економії, не тільки аналізував і пропагував теоретичні ідеї
західноєвропейських економістів, а зв’язував їх із російською дійсністю,
використовував для критики феодально-кріпосницької системи. Мріючи про
світле майбутнє людства, Т. Степанов сподівався досягти його мирним
удосконаленням суспільства, просвітництвом.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського
університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях,
опублікованих до реформи, а також у журналі «Экономический указатель»
(1857—1861) видавцем і редактором якого він був, І. Вернадський головну
увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм
виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає
прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють
науково-технічний прогрес.

Позитивно оцінюючи процес концентрації капіталу і виробництва, І.
Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної
власності. На той час така власність була майже виключно поміщицькою, і
І. Вернадський як буржуазний економіст пропагує її пристосування до
«раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.

Як прихильник класичної школи в політичній економії І. Вернадський
заперечував протекціонізм, втручання держави у приватну ініціативу,
наголошував на позитивних аспектах вільної конкуренції.

Значне місце в дослідженнях І. Вернадського займає проблема І праці.
Ще в докторській дисертації «Критико-історичне дослідження італійської
політико-економічної літератури до початку XIX ст.» (1849) він визнає
працю «головним і єдиним джерелом багатства». Він розрізняє споживну
вартість (придатність) і вартість. Вартість, зазначає він, «визначається
працею, а не придатністю». Отже, у питанні про вартість і про джерело
доходів І. Вернадський стояв на позиціях класичної школи, проте,
усупереч класикам, вважав усі види праці продуктивними.

Спеціальну працю («Предмет політичної економії») І.Вернадський присвячує
визначенню предмета політичної економії. Завдання політичної економії
полягає в тому, писав він, щоб відкрити «природні закони виробництва».
Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва. У
тому самому творі І.Вернадський пише, що «економічні закони проявляються
у всій своїй силі скрізь, де існує праця й обмін…». Він виступає проти
визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслює, що
вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства — його цінність .
Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.

Як типовий буржуазний економіст І. Вернадський виступав проти
соціалізму. Ідеї соціалізму він вважав помилковими і їхню появу
зв’язував зі зростанням пауперизму.

Політична економія в Україні в пореформений період і до 90-х pp.
розвивається переважно в руслі класичної школи. Економістів цікавлять
проблеми аналізу економічних категорій, з’ясування предмета політичної
економії, якій вони надавали виняткового значення в суспільному житті.

Професор Новоросійського університету М. Вольський у праці «Завдання
політичної економії і відношення її до інших наук» писав: «Указавши на
загальні засади для заснування правильної, розумної й могутньої системи
суспільного життя, наука ця … із незаперечним успіхом намагалася
підготувати й створити все, що могло підтримати народи й суспільства на
шляху загального добробуту, фізичного, морального й розумового
прогресу». Для того щоб політична економія успішно розвивалась як наука
й надалі відігравала належну роль, необхідно, підкреслював М. Вольський,
точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що
підлягають вивченню цією наукою.

Питання про предмет політичної економії вирішувалося майже в усіх
наукових дослідженнях. Найбільше акцентував на ньому увагу М. Вольський.
Він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими
західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді,
Шторх, Горлов; заперечував визначення Маклеодом і Бастіа політичної
економії як науки про обмін.

Предмет політичної економії, на думку М. Вольського, охоплює всі сфери
діяльності, як матеріальної, так і духовної. У такому розумінні
політична економія є наукою про людину, її діяльність, спрямовану на
задоволення матеріальних і моральних потреб. Майже на таке саме
визначення предмета політичної економії натрапляємо в творах викладача
політичної економії й статистики Інституту сільського господарства й
лісівництва у Новій Олександрії, а згодом у Київському університеті, —
А. Антоновича. У дослідженні «Основи політичної економії» (1879)
політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності
людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних
потреб».

Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського
університету (у 80-ті pp. — міністр фінансів Росії) в «Основах
політичної економії» (1870) визначав її як науку, завдання якої «полягає
в дослідженні суспільної сторони господарських явищ і законів, яким ці
явища підпорядковано»2. М. Бунге вказував на велике значення для
розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і
вважав, що складність такого визначення пояснюється позицією ліберальної
економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного
розвитку як необхідного й природного, М. Бунге критикував соціалістів за
те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у новій
організації праці, у «вигаданих формах суспільного устрою»3.

Політична економія буржуазного лібералізму відмовлялась від трудової
теорії цінності. М. Вольський визначення цінності торкається лише
побіжно. Хоч він і ставить цінність у залежність від суспільної
корисності, проте вважає, що вона може бути відокремлена від праці і
саме в цьому полягає її позитивне значення.

М. Вольський прагне об’єднати всі відомі економічні теорії. На його
думку, «в усіх письменників з політичної економії, від Ксено-фонта до
Чернишевського, є багато слушного й потрібно лише віднайти середнє
пропорційне»4. Водночас на поглядах М. Вольського помітно позначався
вплив класичної школи. Сучасники писали про нього, що він і студентам
читав лекції в дусі економічних поглядів А. Сміта.

У М. Бунге немає чіткого розуміння цінності. Її він пояснює як
властивість чогось, що людина не може придбати безкоштовно. А величина
цінності, за Бунге, залежить від попиту і пропозиції. Усі ті категорії,
якими буржуазні економісти визначали цінність (корисність, праця,
витрати виробництва тощо), він розглядав як фактори, що впливають на
попит і пропозицію. Прихильником теорії попиту й пропозиції був також
учень і послідовник М. Бунге професор Київського університету Д. І.
Піхно. Але згодом Бунге розробив теорію цінності на засадах
психологічної школи і визначив цінність корисністю.

Теорії цінності спеціальне дослідження присвятив А. Антонович («Теорія
цінності», 1877). Питання цінності він називає основним у політичній
економії, від розв’язання якого залежать інші питання цієї науки. А.
Антонович указував на особливе значення розробки й правильного розуміння
теорії цінності для Росії, де, на його думку, під впливом великих реформ
останнього часу зароджується самостійна політико-економічна література.
А. Антонович докладно проаналізував погляди економістів на цінність і
зазначив, що їх не можна взяти за основу, бо всі вони помилкові як з
погляду методу, так і змісту. Помилки, на його думку, зумовлені тим, що
економісти в своїх дослідженнях аналізували цінність або з погляду
споживання, або розподілу, або виробництва. До першої групи економістів
А. Антонович відносить Шторха, до другої — Мальтуса, Маклеода та Бастіа,
до третьої — Рікардо, Кері і Маркса. Сміта він називає еклектиком, який
дав різні визначення цінності.

З усіх цих напрямів А. Антонович найбільш прихильно ставиться до
останнього, тобто такого, що до визначення цінності підходить з погляду
виробництва. Але недоліком він називає те, що, узявши за основу цінності
працю, затрачену на виробництво, представники цього напряму ігнорують
продуктивність таких факторів, як природа й капітал.

На підставі критичного аналізу різних теорій цінності А. Антонович
намагався дати власне визначення, яке б ураховувало виробництво,
розподіл і споживання. За основоположний принцип своєї теорії цінності
він бере теорію трьох факторів виробництва Сея, яку намагається поєднати
з теорією К. Маркса. Визначення К. Марксом цінності як уречевленої в
товарі абстрактної суспільне необхідної праці він пристосовує до свого
трактування цінності, тобто визначає цінність як уречевлений суспільне
необхідний час дії трьох факторів: природи, праці й капіталу. Таке
тлумачення цінності гостро критикували сучасники А. Антоновича, зокрема
Д. Піхно. Останній звернув увагу А. Антоновича на відсутність у цій
концепції одиниці для вимірювання продуктивності факторів виробництва.
Недоліки теорії А. Антоновича він вбачав і в тім, що в ній обмежено дію
таких факторів, як корисність і співвідношення між попитом і
пропозицією, що впливають на цінність.

Прихильником і захисником трудової теорії цінності був М. Коссовський. У
дослідженні «Цінність і ціна» (1883) закон «мінової цінності» він
називав основним законом політичної економії. Він вказував на наявність
багатьох неоднозначних трактувань цінності. Це означає, писав М.
Коссовський, що у кожного своя, власна наука, або такої науки й зовсім
немає, а є лише вчені. Він досить докладно й критично аналізував існуючі
теорії цінності, підкреслюючи, що для вирішення питання про цінність
необхідно користуватися діалектичним методом, як це робив К. Маркс.

Однак діалектика не є для М. Коссовського загальним методом пізнання, а
лише однією з методологічних засад. Джерелом цінності М. Коссовський
називав працю, витрачену на виробництво товару. Це твердження, на його
думку, може стати поворотним пунктом в історії політико-економічних
учень.

М.Коссовський докладно аналізує виклад теорії цінності представниками
класичної політичної економії. Він підкреслює, що постановка цього
питання мала місце ще в У. Петті й посилається при цьому на «Капітал» К.
Маркса. У теорії цінності А. Сміта, зазначає М. Коссовський, домінує
положення про те, що цінність визначається працею, необхідною для
виробництва товару; Д. Рікар-до розвиває трудову теорію цінності і
вважає її основою свого економічного вчення. Останнє слово в розвитку
теорії цінності належить К. Марксу.

М. Коссовський правильно розумів основні положення теорії цінності К.
Маркса. Він писав, що елементом, який визначає цінність, є лише
«суспільне необхідний робочий час», одиниця його виміру — проста праця.
Аналізував М. Коссовський і залежність між цінністю й продуктивністю
праці.

М. Коссовський заперечував економістам, які вважали, що цінність
визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Він указував на
суперечливість тверджень і тих економістів, які основою цінності вважали
корисність, або (як Шеффле), працю та корисність. Теорію витрат
виробництва М. Коссовський називає просто безглуздою. Її хибність, на
його думку, полягає в ототожнюванні таких категорій, як праця та робоча
сила, що є поняттями абсолютно різними. Те, що економісти не бачили
різниці між ними, М. Коссовський називав кардинальним недоліком
політичної економії до К. Маркса. Будучи палким прихильником і
захисником теорії трудової цінності, М. Коссовський абсолютизував цю
теорію, надаючи їй великого значення в перебудові соціально-економічних
відносин. «Покладена в основу соціально-економічних відносин, вона, —
писав М. Коссовський у праці «Цінність і ціна», — перетворить ці
відносини, оновить їх, оновлюючи й перетворюючи існуючий нині принцип
розподілу. Тоді з’явиться інша політична економія, зникне залізний закон
заробітної плати, зникне рента, землеробська й капіталістична, зникне,
інакше кажучи, економічне рабство й експлуатація».

Залежно від тлумачення економістами категорії цінності трактувалася ними
й теорія розподілу. М. Бунге, як і більшість тогочасних економістів,
вважав, що у виробництві беруть участь три фактори:

праця, природа й капітал. Кожний з цих факторів є самостійним джерелом
цінності. Цінність, що створюється трьома факторами,
відповідно-поділяється на три види доходів: заробітну плату, ренту й
прибуток. Ці види доходів відповідають і трьом класам суспільства
(робітники, землевласники й капіталісти). Частка кожного з них у
розподілі доходів визначається, на думку М. Бунге, суперництвом, що може
змінювати ці доходи в той чи в той бік. Він підтримував принцип
втручання держави в економічне життя й твердив, що це сприятиме
«справедливому розподілу доходів»1. М. Бунге не лише викладав власні
погляди на теорію розподілу, а й аналізував поширені тоді теорії із
цього питання, заперечуючи, що за капіталістичного виробництва прибуток
е відрахуванням від заробітної плати. Такі висновки, на думку М. Бунге,
давали теоретичну зброю в руки соціалізму2.

М. Бунге був прихильником теорії розподілу Кері й Бастіа, надзвичайно
високо цінував цих економістів за те, що вони виступили проти класичної
школи, проти її вчення про полярність прибутку й заробітної плати і
створили свою теорію «гармонічного розвитку». М. Бунге називає Бастіа
гідним учнем Кері, у якого він запозичив і зброю проти соціалізму, й
засади вчення.

Аналогічних поглядів щодо розподілу дотримувався й А. Антонович.
Природу, працю й капітал він розглядав як фактори виробництва й водночас
як самостійні джерела цінності. Носіями цих факторів А. Антонович уважав
землевласників, робітників і капіталістів, які завдяки цьому одержують
свою частку. «Об’єктивність у розподілі результатів виробництва, — писав
А. Антонович у «Курсі політичної економії», — полягає в тім, що кожний з
учасників виробництва одержує те, що він створив» . Поділяючи погляди
Кері та Бастіа на «гармонічне співробітництво» різних класів — учасників
виробництва, А. Антонович виходить з того, що з розвитком продуктивних
сил дедалі більшою мірою досягатиметься рівність учасників виробництва —
робітників, капіталістів і землевласників, яка забезпечить кожному
одержання його частки у виробництві, тобто приведе до встановлення
справедливої винагороди за працю.

М. Коссовський не торкається спеціально питання розподілу, але як
прихильник трудової теорії цінності він критикує тих економ іститутів,
які бачили в прибутку складову частину цінності, наголошує на
нетрудовому, експлуататорському характері прибутку і вказує на його
повну залежність від кількості експлуатованої праці. Прибуток
капіталіста за даного процента експлуатації, писав М. Кос-совський,
залежить від кількості праці, зайнятої у виробництві, а тому фабриканти
«чинять завзятий опір кожній спробі скорочення робочого дня»1.

М. Коссовський бачить нерівноправність у відносинах між працею і
капіталом. Він виступає за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що
створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості.
Цього, на думку М. Коссовського, потребують інтереси більшості.

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні
належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим
популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії” і Україні,
захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом
Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську
дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити
… значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д.
Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями». Саме на цю
працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу»,
називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор
політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія
цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і
капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення
Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача
особливо вражає послідовне’проведення раз прийнятого суто теоретичного
погляду»2.

1876—1878 pp. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька
статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст
першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті,
спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти
економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання
буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до
дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро
критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише
прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює
суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер
показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них
увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо
переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г.
Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він
високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально
аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з
відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує
процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає
великою заслугою К. Маркса розробку ним теорії грошей. Як відомо,
попередники К. Маркса виникнення грошей зв’язували переважно зі свідомою
діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у
вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну
й чіткого визначення різних грошових функцій .

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку.
Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром
«Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення
економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний
розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними
економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень.
Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж
лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого,
докладнішого й зрозу-мілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у
розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей
суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний
характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні
висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного
виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового
суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок
плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації
виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий,
колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера,
унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на
додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання
багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку
первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й
дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу
про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну
теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії
відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче приведе до
капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається певна переорієнтація
економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють
німецька історична та австрійська школи. Широкого визнання набула
Київська психологічна школа. Її представники розглядають явища
економічного життя з погляду психології суб’єктів господарювання. Основи
цієї школи, яка здобула високу оцінку на Заході, було закладено ще М.
Бун-ге. В «Основах політичної економії» (1870) він визначає цінність
корисністю речі, її «придатністю». Ідеї психологічної школи розвивав
учень М. Бунге професор Київського університету Д. І. Піхно. У
дослідженнях «Закон попиту та пропозиції. До теорії цінності» (1886),
«Основи політичної економії» та інших він основи ціни та цінності вбачає
в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.

Найбільш відомими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в
Україні на початку XX ст. були P. M. Орженцький та О. Д. Білимович.

Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис»
(1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він детально
викладає теорію цінності Менгера, підтримує критику австрійською школою
трудової теорії вартості і, особливо, теорії вартості К. Маркса. У
магістерській дисертації «Учення про цінності у класиків і каноністів»
(1896) Р. Орженцький дає істо-рико-філософське обгрунтування
психологічного напряму, його загальних методологічних принципів. Він
високо оцінює теоретичні розробки представників австрійської школи і під
впливом їхніх праць запроваджує в науковий обіг поряд з категорією
суб’єктивної цінності такі категорії і поняття, як «об’єктивна суспільна
цінність», «споживні» та «продуктивні блага».

Цінність благ Р. Орженцький визначає почуттям. Величина цінності, писав
він, визначається «величиною чуттєвого стану», який породжується фактом
володіння благом, або його відсутністю.

На еволюції суспільно-економічних поглядів Р.Орженцького позначився
вплив соціальної школи в політичній економії. Суб’єктивно-психологічне
визначення цінності він доповнює такими поняттями, як історичний
характер формування потреб, їхня залежність від обмеженості благ тощо.

Послідовником Київської психологічної школи був також професор
Київського університету О. Білимович. Розробляючи і пропагуючи ідеї
австрійської школи, він заперечує трудову теорію вартості і відповідні
теоретичні концепції К. Маркса. Білимович бачить заслугу австрійської
школи саме в тім, що вона виступила проти трудової теорії вартості,
завдяки чому всі теоретичні розробки Маркса — положення про двоїстий
характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість — як і вся
«теорія експлуатації зависла у повітрі». У О. Білимовича цінність е
продуктом «оцінної діяльності суб’єкта». Величину цінності він зв’язує з
інтенсивністю потреб і на цій засаді визначає зміст поняття «гранична
корисність», зв’язуючи ступінь задоволення потреб з кількістю благ.

О. Білимович виступав прихильником використання математичних методів. У
праці «До питання про розцінку господарських благ» (1914) він дав
найдокладніше в російській літературі висвітлення всіх позитивних
якостей і недоліків застосування математичних методів з позицій
психологічної школи. Що ж до перспектив суспільно-економічного розвитку,
проблем поліпшення становища трудящих, то О. Білимович зв’язував їх з
нагромадженням капіталу і підвищенням продуктивності праці.

Сприйняття і пропаганду суб’єктивно-психологічної теорії цінності
австрійської школи в Росії й Україні було доповнено спробами поєднати її
з трудовою теорією вартості. Цю спробу зробив видатний український
економіст М. Туган-Барановський.

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим
ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних
проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він
вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би
багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в
Харківській губернії. Закінчив 1889 p. фізико-математичний і екстерном —
юридичний факультети Харківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гат-тенбергер, Г.
Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи,
захоплюється марксизмом.

М.Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії
циклів. Ще 1894 p. він опублікував працю «Промий» лові кризи в сучасній
Англії, їх причини і вплив на народне життяйу яку захистив як
магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження
(доповнене й перероблене) було згодом видан® майже всіма європейськими і
навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та
криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка
стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа
виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не
розмірами його споживання». Великого значення у проблемі відтворення він
надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари
створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного
відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує» .

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв’язок промислових
коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею
високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський
розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух
«економічної активності», а також фактори, що зумовлюють таку
активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного
внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким
є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної
теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються
активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що
виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією —
«капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів
економічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного
виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у
різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що
причина криз криється «у сфері нагромадження і витрачання суспільного
капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах
застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях,
що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського,
відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного
виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив
на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі
посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й
плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М.
Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М.
Туган-Барановського про «заощадження — інвестиції» як головну рушійну
силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами,
М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з
них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької
історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу
розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку
світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в
його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії
вартості, назвав «фікцією» трудову вартість і «малозначущою» категорію
додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське
положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом прибутку
він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне
розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних
явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за
економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських
благ» (1890), «Основна помилка абстрактної теорії капіталізму К. Маркса»
(1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму»
(1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної
економії» (1909) — учений намагався переорієнтувати політекономію в
Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та
неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність
господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний
аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього
синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи
економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокласичного
напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в
Туган-Барановського і Маршалла не були цілком ідентичними, вони свідчили
про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму
в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним

335

теоретичним питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його
докторську дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному.
Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку
західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок
М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу,
теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світовим визнанням користувались дослідження українських економістів,
представників математичного напряму в політичній економії, які
намагалися синтезувати ідеї класичної і психологічної шкіл.

1902 p. відомий український економіст-математик М. Столяров за допомогою
диференційного обчислення намагався довести слушність запропонованої М.
Туган-Барановським економічної формули про пропорційність граничної
корисності господарських благ, що вільно відтворюються’. Розробляючи цю
проблему, М. Столяров зумів не лише подолати певну обмеженість формули
М. Туган-Барановського, що полягала у суто суб’єктивному трактуванні
корисності, а й сформулював функцію суспільної корисності.

Першим у Росії й Україні глибоке обгрунтування принципів застосування
математичних методів з позицій психологічної школи дав уже згадуваний
нами О. Білимович. Він зробив висновок про обмежені можливості
використання математичних методів для економічних досліджень і вважав за
доцільне використовувати математику переважно для ілюстрації викладу.

Економіко-математичний метод дослідження застосовував також Р.
Орженцький, розвиваючи ідеї відомого російського економіста-математика
В. Дмитрієва щодо теорії ціни, теорії попиту тощо.

Найбільш видатним економістом-математиком, який справив величезний вплив
на розвиток сучасних економ і ко-математичних досліджень, був Є.
Слуцький (1880—1948), викладач Київського комерційного інституту
(1913—1926)2. Він зробив визначний внесок у розвиток математичних,
математико-статистичних досліджень. Його твір «Теорія кореляції і
елементи вчення про криві розподілу» (1912) був тривалий час найліпшим
посібником з математичної статистики. 1915 року Є. Слуцький опублікував
в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету
споживача», яку лише 1963 p. було передруковано в Москві. У цій статті
вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових
доходів населення. Ця праця вважається основоположною серед сучасних
економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між
функцією попиту, рухом цін та доходів.

Уже в 30-ті роки ця праця здобула високу оцінку зарубіжних економістів,
зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса, які виявили її в італійському журналі.
Ідеї Є. Слуцького лягли в основу книжки Дж. Хікса «Вартість і капітал»
(1939). У ній Хікс високо оцінює наукові розробки Є. Слуцького й
наголошує, що він був першим економістом, котрий зробив значний крок
наперед порівняно з «неокласиками» і з Парето. Хоча Хікс і дізнався про
статтю Слуцького тільки тоді, коли основні ідеї його власної праці були
опубліковані в журналі «Economica»(1934), це не завадило йому визнати,
що «теорія, яку буде викладено в цьому і двох наступних розділах (праці
«Вартість і капітал». — Л.К.), належить, по суті, Слуцькому…»1.

Про величезний вплив праць Є. Слуцького на розвиток економічної науки і,
зокрема, економетрики писав Р. Аллен. Ще 1936 p. він опублікував працю,
присвячену Слуцькому, в якій дав високу оцінку його теорії поведінки
споживача .

1950 p. Аллен в журналі «Економетрика» опублікував нову статтю,
присвячену Слуцькому. Він писав, що праці Слуцького мали великий і
сталий вплив на розвиток економетрики у двох важливих напрямах: теорії
поведінки споживачів і аналізі часових рядів.

Високо оцінюють економісти і внесок Слуцького в розробку основ
праксеології. В «Етюді до проблеми будування формально-праксеологічних
засад економіки», що його було опубліковано українською і німецькою
мовами3, Слуцький уперше в світовій літературі поставив питання про
необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла
принципи раціональної поведінки людей за різних умов.

Ідеї Є. Слуцького, з дещо модернізованим математичним апаратом, широко
використані у творах зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса,
Хауттакера, Дебре, Ерроу та інших.

Підсумовуючи цей короткий огляд розвитку політичної економії в Україні,
слід ще раз наголосити на його певних особливостях. Українські вчені не
тільки запозичували економічні ідеї, теорії західних економістів і
розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку
України, а й створювали наукові теорії, які стали надбанням світової
економічної думки.

4. ОСНОВНІ ТЕЧІЇ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ

Політекономія – наука, яка вивчає самі основи людського буття, вона
зачіпає інтереси всіх верств населення, класів, угрупувань і владних
структур. Тому

в її межах завжди формувалися різні концепції, школи, напрямки, які
предмет політекономії, ті чи інші економічні явища та процеси трактували
і трактують з позицій інтересів свого класу, тієї чи іншої владної
структури або певного прошарку суспільства. В сучасних умовах в
економічній теоретичній науці виділяються такі основні течії:

– Економічний лібералізм (теорія економічної свободи). Представники цієї
течії не визнають необхідності втручання держави в економічне життя.
Природним регулятором його, на їх думку, виступає ринок. Найбільше
прихильників має в США, економічній системі яких найбільш притаманні
ідеї економічної свободи. Досить популярними погляди економічного
лібералізму були в перші роки становлення економічної системи
самостійної України. Серед прибічників економічного лібералізму
виділялися такі відомі економісти, як американець Людвіг Мізес
(1881-1973 pp.) і згадуваний уже Фрідріх Хайєк. В Україні апологетами
ідеї економічної свободи виступали переважно представники Руху
(підтримувані Президентом Л.Кравчуком) до тих пір, поки не демонтували
централізовану систему управління економікою. Починаючи з 1994 p.
більшість з них переходять на інші позиції.

– Економічний дирижизм. Представники його обґрунтовують необхідність
систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів –
“регульована економіка”. Перші концепції економічного дирижизму виникли
на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки
економічний дирижизм оформився після 2-ї світової війни. Він об’єднує
концепції й погляди, пов’язані ідеєю “недостатньої ефективності”
ринкового механізму, обмеженості “приватної ініціативи” та необхідності
свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави.
Як практика, економічний дирижизм передбачає: в)націоналізацію та
утворення значного державного сектора у виробництві та
кредитно-банківській сфері; б)державне фінансування та орієнтацію
капіталовкладень; в)планування економіки; адміністративний контроль над
кредитом, цінами, заробітною платою.

Основними загальнотеоретичними концепціями економічного дирижизму є
концепції “регульованої економіки”, “змішаної економіки”, “планової
економіки”. Представники: Б.де Жувенель, Е.Гейлак, Ж.Піру, Р.Курбі та
ін.

– Інституціоналізм – течія в політекономії, яка виникла в кінці 19 –
початку 20 ст. Прибічники її стоять на тій позиції, що рушійними силами
економічних процесів є позаекономічні фактори. Тому головним завданням
політекономії вони вважають вивчення впливу на економіку різних
“інституцій” – держави, права, приватної власності, податків, сім’ї,
релігії, монополій. Інституціоналізм – одна з перших течій
політекономії, яка виступила з виправданням “адміністративного
капіталізму” (державно-монополістичного), вважаючи, що державне
втручання в економіку – це введення “соціального контролю” над
виробництвом або організація “регульованої економіки”.

Визначними представниками інституціоналізму були відомі американські
економісти У.Гамільтон, У.Мітчелл, Дж.К. Гелбрейт.

– Марксизм – виник в середині 19 ст. як узагальнення досвіду того
періоду історії, коли в передових країнах Європи загострилися
суперечності, властиві капіталізму, і на арену політичної боротьби
вийшов робітничий клас. Марксизм у політекономії – це система
соціально-економічних поглядів на закони розвитку виробництва та
революційні перетворення людського суспільства. Тому його прибічники
вважають головним завданням політекономії вивчення об’єктивних
економічних законів, які передбачають неминучість формаційного розвитку
історії людства й на основі цього формування економічної політики
держави.

Основоположниками марксизму та практичними його провідниками в життя
були К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін. У сучасних умовах марксизм як течія в
політекономії після більш як столітнього визнання широким загалом людей
у всьому світі, переживає певний занепад, відбувається процес очищення
від застарілих поглядів і догм, які не витримали випробування часом.

– Неолібералізм – один із напрямів сучасної політекономії, який прийшов
на зміну економічному лібералізму, ідеї якого виявилися не
життєспроможними в умовах, коли постійне безпосереднє втручання держави
в господарське життя стало невід’ємним фактором процесу відтворення.
Його прибічники намагаються обґрунтувати необхідність поєднання
державного регулювання економіки із здійсненням принципів вільної
конкуренції. В той же час неолібералісти, на відміну від своїх
попередників, не вважають, що дія вільної конкуренції може бути
забезпечена автоматично. Вони визнають ряд суттєвих недоліків
капіталізму (панування монополій, диспропорції та економічні кризи), які
деформують механізм ринкового регулювання. Тому неоліберали роблять
висновок про необхідність постійного державного втручання в економіку з
метою створення сприятливих умов для конкуренції і свободи
ціноутворення.

Система неоліберальних поглядів почала складатися в 30-ті роки 20ст.,
але найбільшого розповсюдження набула після 2-ї світової війни. Ідеї
неолібералізму поділяли багато економістів Франції, Великобританії, США,
Італії. Однак центром неолібералізму стала Німеччина (ФРН) в особі таких
видатних економістів, як Вальтер Ейкен (1891-1950 pp.), Людвіг Ерхард
(1897-1977 pp.).

– Кейнсіанство – один з провідних напрямів у політекономії, який
обґрунтовує необхідність державного регулювання процесу відтворення.
Сформувався в другій половині 30-х pp. 20 ст. під впливом різкого
загострення суперечностей капіталістичного відтворення під час світових
економічних криз 1920-21 pp. і 1929-33 pp. Засновник – згадуваний уже
англійський економіст Дж.М.Кейнс у 1936 p. опублікував монографію
“Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей”, в якій викладені основи
його теорії та програма державного регулювання економіки.

Особливості методу Кейнса полягають у тому, що він розглядає економічні
процеси як відображення психології господарюючих суб’єктів, а не як
породження матеріальних умов буття людей. А звідси прихильність до
мінової концепції, виходячи з якої вирішальною сферою відтворення
проголошується ринок (що характерно для сучасних вітчизняних
“реформаторів”). В той же час розгляд масових, а не індивідуальних
психологічних проявів людей дає можливість виявляти кількісні зв’язки в
економіці, які проявляються в масових діях класів і соціальних груп, і
відповідно до цього будувати соціально-економічну політику, запобігаючи
загостренню соціальних конфліктів.

Кейнсіанство набуло багатьох прибічників у США, Англії та інших країнах
світу, суттєво вплинувши на економічну політику деяких капіталістичних
країн. Ідеї Кейнса набули подальшого розвитку і конкретизації з
урахуванням економічних та політичних особливостей ситуації після 2-ї
світової війни в роботах представників лівого кейнсіанства та
неокейнсіанства. Але форсування економічного розвитку під прапором
неокейнсіанської теорії викликало в розвинутих країнах світу в кінці
60-х – І половині 70-х pp. таке загострення соціально-економічних
суперечностей (посилення страйкового руху, економічні, валютні,
енергетичні кризи та ін.), що економісти, які ще зовсім недавно
зображали кейнсіанство як “революцію в політичній економії”, змушені
були заявити про кризу сучасної економічної науки.

– Неокласицизм – суб’єктивна школа в політекономії. Виникла в останній
третині 19 ст. як реакція на марксизм. Марксизм всебічно критикував
капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він
оснований на приватній власності та експлуатації. Необхідно було
захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію беруть на себе
представники неокласицизму. В той же час це була спроба сформулювати
закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в
умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї
системи.

Біля початків неокласицизму стояли такі відомі економісти, як австрійці
К.Менгер (1840-1921 pp.), Бем-Баверк (1851-1914 pp.), американець Джон
Бейтс Кларк (1847-1938 pp.) і Альфред Маршалл (1842-1924 pp.) –
англійський економіст. Серед сучасних представників неокласицизму
найбільш відомі: Джеймс Едуард Мід (нар. 1907 р.), Джон Хікс (нар. 1904
p.) – Великобританія, Мілтон Фрідмен (нар. 1912 p.), Василь Леонтьєв
(нар. 1906 p.) – США.

Панування неокласицизму в економічній думці було суттєво підірвано
розвитком кейнсіанства, представники якого виступили з обґрунтуванням
необхідності державного регулювання економіки. Проте неокласицизм як
течія, в політекономії не зникає. Його прибічники переглянули деякі свої
концепції, зокрема відношення до держави. Тепер вони визнають
необхідність часткового втручання держави у відтворювальні процеси, але
лише з метою забезпечення свободи дії ринкових сил. Одним з найбільш
впливових напрямів неокласицизму в сучасних умовах є монетаризм.
Монетаристи, виходячи з бурхливого розвитку інфляційних процесів у
багатьох країнах світу, надають вирішального значення в економічному
розвитку регулюванню грошової сфери. Головною умовою плавного
економічного розвитку вони вважають стійке – в межах 4-5% на рік –
зростання грошової маси в обігу. На цій підставі монетаристи вимагають
різкого обмеження всіх форм діяльності держави, регулятивна політика
якої, на їх думку, і є головною причиною нестійкості (інфляції)
економічного зростання.

Основні течії сучасної економічної думки

ВИСНОВКИ

Отже, політекономія як наука теоретична – це система наукових знань, яка
дає цілісне уявлення про закони та суттєві зв’язки в реальній
економічній діяльності. Політекономія виконує такі основні функції:
практичну, теоретико-пізнавальну, виховну, методологічну.

Добрих 150 років після Монкретьєна, який дав назву цій науці,
політекономія розглядалася переважно як наука про державне господарство.
І лише при А.Сміті характер її змінився.

Вона стала перетворюватися в науку про закони розвитку господарства
взагалі та про економічні відносини класів зокрема. В сучасних умовах
загальним об’єктом вивчення виступає суспільне виробництво як цілісний
організаційно-соціально-економічний комплекс (економіка). Але
політекономія вивчає не все виробництво. Технічні його аспекти вивчають
інші технічні науки.

Предметом же політекономії є лише соціально-економічна суть виробництва,
тобто ті виробничі (економічні) відносини, які виникають між людьми в
процесі функціонування суспільного виробництва. Саме цим політекономія
відрізняється від “економіксу” – найбільш поширеного курсу з економічної
теорії на Заході, предмет якого відомий американський економіст П.
Самуельсон.

Предмет економічної теорії тісно пов’язаний з поняттям “економіка” .
Економіка від грецького ойкономія ( “ойкос” – дім або господарство, а
“номос” – закон або вчення), тому економічна наука в початковому
розумінні – це наука про домашнє господарство або про управління
домашнім господарством. В такому розумінні предмет даної науки вперше
визначав грецький філософ Ксенофонт.

Через певний строк грецький філософ Аристотель розмежував дану науку на
власне економіку , під якою розумів виробництво благ для задоволення
потреб людей і хремастику ( від грецького слова хрема – майно або
володіння). В той час рабовласницьке господарство, а потім і феодальні
господарства були переважно замкнуті. З появою та розвитком капіталізму
формується національний ринок, тому виникає необхідність в більш
широкому визначенні поняття “економіка”. В 1615 році французький вчений
А.Монкретьєн ввів поняття “політична економія” (від грецького слова
“політікос” – мистецтво державного управління господарством).

Введення А. Монкретьєном поняття “політичної економії” відбивало його
намагання зосередити увагу на державній національній економічній
політиці. В цьому полягає одна з відмінностей політекономії від
економічної теорії.

В 1890 році після появи праці англійського економіста А.Маршалла
“Економікс” термін “політекономія” поступово став витіснятися терміном
“економікс”.

Відомий американський економіст Поль Самуельсон, якому за підручник
“Економікс” присуджена Нобелівська премія, ототожнює “економікс” з
“політекономією” як науки.

Визначаючи предмет свого дослідження, П.Самуельсон акцентує увагу на
тому, що “економікс” – це:

1) наука, яка вивчає як люди здійснюють організацію виробництва та
споживання;

2) наука, яка вивчає обмін між людьми;

3) наука, яка вивчає вибір людьми рідкісних ресурсів для виробництва
різних товарів та їх розподіл;

4) наука, яка вивчає людей в їх діловому житті;

5) наука, яка вивчає багатство;

6) наука, яка вивчає економічні системи.

В політекономії найбільш відомим визначенням предмета цієї науки є:

1. Основною життя людства є виробництво, тобто вплив людини на предмети
і сили природи та їх пристосування для задоволення своїх потреб.

2. Матеріальні блага люди створюють не по одинці, а спільно.

3. Людина живе і працює в суспільстві, а це означає, що виробництво має
колективний, суспільний характер.

4. В процесі праці люди вступають між собою в певні відносини.

5. Люди не тільки виготовляють продукти праці, але обмінюють їх та
споживають.

Список використаної літератури

1. Баликоев В.З. Общая экономическая теория. – Новосибирск: Изд-во ЮКЭА,
1998. – 528 с.

2. Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997. – 302 с.

3. Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. –
528 с.

4. Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478

5. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічної
теорії. – Київ: Вища школа, 1995. – 471 с.

6. Голиков А.Н. Сборник задач по экономической теории. – Киров: АСА,
1997. – 264 с.

7. Грязнова А.Г. Экономическая теория национальной экономики и мирового
хозяйства. – Москва: ЮНИТИ, 1998. – 326 с.

8. Гукасьян Г.М., Бородина Т.С. Экономическая теория. – Москва: ИНФРА-М,
1999. – 151 с.

9. Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – Київ: Основи, 1994.
– 336 с.

10. Добрынина А.И. Экономическая теория. – Санкт-Петербург: 1999. – 544
с.

11. Журавлева Г.П. Теоретическая экономика. – Москва: Банки и биржи,
ЮНИТИ, 1997. – 485 с.

12. Задоя А.О., Петруня Ю.Є. Основи економічної теорії ( Вправи для
студентів). – Київ: “Знання”, КОО, 1998. – 117 с.

13. Зубко Н.М. Экономическая теория. – Минск: НТЦ АПИ, 1998. – 311 с.

14. Каленюк І.С., Шегда А.В. Тести та контрольні запитання до курсу
“Основи економічної теорії”. – Київ: “Знання”, 1997. – 64 с.

15. Камаев В.Д. Экономическая теория. – Москва: ИМПЭ, 1998. – 640

16. Камаев В.Д. Учебник по основам экономической теории. – Москва:
ВЛАДОС, 1997. – 375 с.

17. Климко Г.М., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – Київ: Вища
школа, 1998. – 396 с.

18. Куликов Л.М. Основы экономических знаний. – Москва: Финансы и
статистика, 1998. – 375 с.

19. Кураков Л.П. Экономическая теория. – Москва: Гелиос АРВ, 1999. – 715
с.

20. Мамедов О.Ю. Современная экономика. – Ростов – на – Дону: Феникс,
1998. – 672 с.

21. Мостовая Е.Б. Основы экономической теории. – Москва: ИНФРА-М, 1997.
– 496 с.

22. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – Київ: “Академія”, 1998. –
430 с.

23. Николаева И.П. Экономическая теория. – Москва: Финстатинформ, 1997.
– 399 с.

24. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – Київ: Либідь, 1998. –
272 с.

25. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.
Климко, В.П.Нестеренко, Л.О.Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н.Климк, В.П.
Нестеренко. – Київ: Вища школа, 1997. – 743 с.

26. Основы экономической теории: Учебник / Под ред. С.В.Мочерного. –
Киев: “Знання”, КОО, 2000. – 607 с.

27. Осокина В.В., Калина А.В. Экономическая теория и практика
хозяйствования. – Киев: МАУП, 1997. – 308 с.

28. Сажина М.А., Чебрикова Г.Г. Экономическая теория. Учебник для вузов.
– Москва: “Норма”, 1998. – 456 с.

29. Сидорович А.В. Курс экономической теории. – Москва: ДИС, 1997. –
736.

PAGE

PAGE 50

Течії

Економічний ліберачізм

Економічний дирижизм

Інституціоналізм

Марксизм

Неолібералізм

Кейсіанство

Неокласицизм

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020