.

Людвіг Фейєрбах та його теорія (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
313 5417
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“ЛЮДВІГ ФЕЙЄРБАХ ТА ЙОГО ТЕОРІЯ”

 

ПЛАН

Вступ

1. Вчення Фейєрбаха про походження релігії

1.1. Психологічні основи релігійних уявлень

1.2. Виникнення релігійного культу

1.3. Перехід від політеїзму до монотеїзму

1.4. Гносеологічні основи релігійних уявлень

2. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха

2.1. Людина, як частина природи

2.2. Вчення про мораль

2.3. Теорія пізнання

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Людвіг Фейєрбах як матеріаліст виступив на філософській арені в
самому кінці 30-х років минулого століття. Це був передреволюційний
період для батьківщини мислителя – Німеччини. Феодальна система
виробничих відносин в роздробленій країні сильно заважала розвитку
промисловості і торгівлі. Буржуазія в Німеччині була зацікавлена в
розвитку продуктивних сил, у скасуванні феодально-кріпосничих відносин,
що сковували прогрес країни. Проте вона була схильна до компромісів,
реформ, до мирного і поступового завоювання вигідних для себе позицій в
соціальному і політичному житті країни, вона боялась підйому
революційного руху у сусідніх країнах, так і в самій Німеччині.

Німецька буржуазія не дивлячись на несміливість і нерішучість,
іноді була не проти виступити в обличчі своїх філософів з різкою
критикою дворянства і абсолютизму.(1, 6)

Подібно до того як у Франції у XVIII столітті, у Німеччині
в XIX столітті філософська революція передувала політичному перевороту.
Але як не схожі одна на одну ці філософські революції! Французи ведуть
відкриту війну з усією офіціальною наукою, з церквою, часто також з
державою; їх твори друкуються по той бік кордону в Голландії або в
Англії, а самі вони нерідко можуть попасти у Бастилію. Навпаки, німці –
професори. Державою призначені наставники юнацтва і їх твори –
загальновизнані підручники, а системі Гегеля – вінцеві всього
філософського розвитку – до певної міри навіть надається чин
королівсько-пруської державної філософії! І за цими професорами, за їх
педантично-темними словами, в їх незграбних, нудних періодах
приховувалась революція? Та хіба ті люди, які вважалися тоді
представниками революції, ліберали – не були найзапеклішими

противниками цієї філософії, що вселяла плутанину в людські голови?
(2, 12-13)

В умовах назріваючої революційної ситуації в Німеччині
розпадається і гегелівська школа, яка на той час була панівною: з неї
виділяються так звані старогегельянці – Гінріхс, Габлер і інші, які
відкрито захищали феодальну монархію, церкву; і так звані
молодогегельянці – Д.Штраус, Бруно Бауер і інші, які піддавали критиці
феодальну ідеологію, особливо християнську релігію.(3,123-124)
Практичні потреби їх боротьби проти позитивної релігії привели
багатьох з найрішучіших молодогегельянців до англо-французького
матеріалізму. І тут вони вступили у конфлікт із системою своєї школи. В
той час як матеріалізм вважає природу за єдино дійсне, а гегелівській
системі природа є всього тільки “відчуженням” абсолютної ідеї, немов її
деградацією; в усякому разі, мислення і його мислительний продукт, ідея,
є тут первинним, а природа – похідним, що існує лише завдяки
поблажливості ідеї. В цій суперечливості на різні лади плутались
молодогегельянці.

Тоді з’являється твір Фейєрбаха “Сутність християнства”. Одним
ударом розвіяв він цю суперечність, знову і без всяких застережень
проголосивши торжество матеріалізму. Природа існує незалежно від
будь-якої філософії. Вона є та основа, на якій виросли ми, люди, самі
продукти природи.

Не слід, забувати й такого: гегелівська школа розклалась, але
гегелівська філософія не була критично переосмислена. Штраус і Бауер,
взявши кожен одну з її сторін, спрямували їх, як полемічну зброю, одну
проти одної. Фейєрбах розбив систему і просто відкинув її. Але оголосити
дану філософію помилковою ще не значить покінчити з нею. І не можна було
простим ігноруванням усунути такий великий твір, як

гегелівська філософія, що мала великий вплив на духовний розвиток нації.
Її треба було “зняти” в її власному розумінні, тобто критика повинна
була знищити її форму і врятувати здобутий нею новий зміст.

Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є
питання про відношення мислення до буття. Про те, що є первинним: дух чи
природа, – це питання, яке відігравало велику роль і в середньовічній
схоластиці, всупереч церкві набрало гострішої форми: чи світ створений
богом чи він існує одвічно.

Філософи поділились на два великі табори залежно від того, як
відповідали вони на це питання. Ті, які твердили, що дух існував раніше
природи, визнавали створення світу, – а у філософів, наприклад у Гегеля,
створення світу набирає нерідко ще заплутанішого і безглуздішого
вигляду, ніж у християнстві, – склали ідеалістичний табір. А ті, які
основним началом вважали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму.

Але питання про відношення мислення до буття має ще й іншу сторону:
як відносяться наші думки про світ, що нас оточує, до самого цього
світу? Чи спроможне наше мислення пізнати дійсний світ , чи можемо в
наших уявленнях і поняттях про дійсний світ дістати вірне відображення
дійсності? На філософській мові це питання про тотожність мислення і
буття. Наприклад, у Гегеля позитивна відповідь на це питання
розуміється сама собою: в дійсному світі ми пізнаємо саме його мислимий
зміст, завдяки чому світ виявляється поступовим здійсненням абсолютної
ідеї, яка одвічно існувала десь незалежно від світу і раніше його.
Отже, мислення може пізнати той зміст, який уже заздалегідь є змістом
думки. Цим доводом він робить тотожність мислення і буття.

Але поряд з цим існує ряд інших філософів, які заперечують
можливість пізнання світу або принаймні вичерпного пізнання. Це Юм,
Кант… Але найрішучіше спростування цих, як і всіх інших, філософських
вивертів міститься в практиці, саме в експерименті і в промисловості.

Однак протягом цього тривалого періоду філософів штовхала вперед
зовсім не тільки одна сила чистого мислення, як вони собі уявляли.
Навпаки. В дійсності їх штовхав вперед могутній, дедалі швидший і
бурхливіший розвиток природознавства і промисловості. У матеріалістів
це прямо впадало в очі. Але й ідеалістичні системи все більше й більше
наповнювались матеріалістичним змістом і намагались пантеїстично
примирити протилежність духу і матерії. В гегелівській системі дійшло
до того, що вона і за методом і за змістом являє собою тільки
ідеалістично на голову поставлений матеріалізм.

Хід розвитку Фейєрбаха є хід розвитку гегельянця до
матеріалізму. На певному ступені цей розвиток привів його до
цілковитого розриву з ідеалістичною системою свого попередника. Прийшов
до висновку, що речовий, чуттєво сприйманий нами світ, є єдиний
дійсний світ і що наша свідомість і мислення, хоч би якими вони
здавались надчуттєвими, є продуктом речовинного, тілесного органу –
мозку. Матерія не є продукт духу, а дух є тільки найвищий продукт
матерії. Це, звичайно, чистий матеріалізм. Але дійшовши до цього,
Фейєрбах раптом спиняється. Він не може побороти звичайного
філософського передсуду, передсуду не проти самої суті справи, а проти
слова “матеріалізм”.(2, 26-39)

 

1. ВЧЕННЯ ФЕЙЄРБАХА ПРО ПОХОДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ

1.1.Психологічні основи релігійних уявлень

Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії,
він писав: “… Я в усіх своїх творах ніколи не випускаю із свого зору
проблеми релігії і теології; вони завжди були головним предметом мого
мислення.” (4, 203) На противагу гегелівській філософії, релігії
Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно
виключають одне одного. Філософія є наукою, вираженням ідеї науки, а
теологія завжди переслідувала філософію, бо остання підносить людину до
рівня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий
(філософський) дух був пригнічений. Теологія, є способом мислення, що
перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває
поза природою. Але чому філософія є завжди протилежна теології?
Фейєрбах говорить: ” фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії
– природа предметів; теології – воля, філософії – розум. Філософія
розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони
духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для
філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чесності людини,
виражених у діях; для теолога – тому, що так хоче і велить бог.”(5,
102)

Зриваючи із релігії її таємничий покрив Фейєрбах зводить сутність
релігії до сутності природи і людини. Щоб зрозуміти витоки релігії,
потрібно розібратись у земній дійсності, осягнути людину з її долею і
потребами. Людина створена богом по своєму образу і подобі. І тільки
усвідомивши для себе свою власну сутність і зрозумівши оточуючу
природу, людина зможе зрозуміти причини, що породжують релігійну
свідомість.(6, 33) І тому мислитель говорить: ” Для мене важливіше
усього освітити темну сутність релігії факелом розуму, щоб людина
змогла, нарешті, перестати бути здобиччю, іграшкою усіх отих
людиноненависних сил, які спокон віків, ще і до цього часу використовує
релігія для гноблення людей”.(7, 422)

Фейєрбах не погоджувався із тим, хто рахував, що релігія не має
серйозних причин і витоків і що її поява носить випадковий характер.
Аналізуючи гносеологічні і психологічні корені релігії Фейєрбах показує
як і чому виникла релігія, яким шляхом свідомість людини дійшла до
ілюзорного уявлення про бога, розкриває логічні механізми виникнення
релігійних образів і понять.

Фейєрбах розумів, що одними логічними процесами неможливо пояснити
виникнення такого складного явища, як релігія. З метою всебічного
розкриття походження і сутності релігії він висуває проблему емоційних
коренів, чи згідно його термінології, “психологічних основ” релігії. Він
вважає необхідним вияснити ті мотиви і переживання, на основі яких
виникла релігійна свідомість. По відношенню до яких логічні операції
відіграють другорядну роль.(6, 34). Ю.П.Францев говорить, що “Фейєрбах
старається відтворити ту психологічну атмосферу, в якій народжувались
релігійні фантазії”.(8)

Релігію, Фейєрбах, визначає як спотворену свідомість, як
фантастичне відображення у голові людини оточуючої її природи та її
власної сутності. Для нього вихідним пунктом є не розмірковуюча, а
відчуваюча людина. Переживання людини – основа релігії. Проте він
підкреслює, що причини релігійних уявлень і настроїв неможливо
зрозуміти , упустивши із кола зору, умови життя людини, взаємодію її з
оточуючим середовищем, яке здійснюється у процесі практичного життя.(6,
36-37)

Фейєрбах виступив проти теорії вродженості релігійних почуттів.
“Твердження, що релігія вроджена людині, що вона є дещо природнє, –
хибно…” (7, 422) Він кмітливо і переконливо доказує, що у людини немає
ніякого вродженого релігійного почуття і відповідного йому органа.
Визнавши, що людині властиве особливе релігійне почуття віри у бога, ми
повинні були б визнати і існування у людини особливого вродженого
почуття чи органу віри у диявола, чорта і т. д. Насправді ж у релігії
діють не особливі, а звичайні людські почуття і настрої.

В пошуках витоків релігії Фейєрбах звертається до матеріальної
дійсності. Виникнення релігії він пов’язує з періодом “дитинства
людства”. Вона породжена умовами життя первіснообщинних людей і є
результатом впливу на психіку людини оточуючої природи.

Первіснообщинна людина не була абстрактним споглядачем природи,
теоретиком. Первіснообщинна людина змушена була вести боротьбу з
природою за своє життя, за своє існування; у безпорадності і безсилості
первіснообщинних людей у боротьбі з природою криються, на думку
Фейєрбаха, глибинні корені релігії.

Однак Фейєрбах не конкретизує історичну епоху і не характеризує
первіснообщинний лад, в межах якого він розглядає взаємовідношення
релігії. Він обмежується лише вказівкою, що релігія виникла у період
“дитинства людства”, коли людина була безпомічна, подавлена.

Комплекс почуттів і переживань (страх, горе, радість, подяка і
т.д.), виникають у первіснообщинної людини у результаті взаємодії з
оточуючим матеріальним світом і свідчать про безпорадність, повну
залежність від природи і складають на думку філософа, психологічну
основу релігії.

Велику роль відігравали сили природи у житті первіснообщинних
людей, відчуття своєї повної залежності від природи заставляло їх
шанувати її як ” основне джерело свого існування”, робити природу першим
предметом релігії, “священною”, першим богом людини. (6, 38-40) “Де
людина одержує свої матеріальні блага, – говорить Фейєрбах,- там
знаходить вона і своїх богів, свою релігію”(7, 424)

Фейєрбах вірно рахував, що у безпорадності людей того часу
криються глибокі корені релігії, але він не міг сказати , чим саме
обумовлена ця залежність від природи. Почуття залежності виникає, по
Фейєрбаху, із людського прагнення до щастя, із людського егоїзму. Якби
людина не володіла ніякими потребами і бажаннями, то вона не відчувала б
свою залежність від природи. Фейєрбах вперше бере для пояснення релігії
не тільки негативні мотиви ( почуття страху, жаху, горя, смутку), але і
позитивні почуття (радість, кохання, подяку).

Фейєрбах твердить, що людина обожнює не тільки страх, але і
почуття, протилежні страху. Страх і радість, жах і захоплення, – все це
конкретні прояви почуття залежності первіснообщинної людини від
оточуючого середовища. Але якщо страх пов’язаний з небезпекою смерті, то
радість, кохання і т. д. виражають залежність від тих предметів і явищ
природи, які сприяють ствердженню життя. Домінуючим почуттям було
почуття страху, невпевненості, безсилля. Висовуючи для пояснення
почуття страху не одного індивіда, а увесь людський рід, Фейєрбах
підкреслював тим самим родовий, а не індивідуальний характер
релігійної свідомості. Разом із тим тут і визначається межа
фейєрбахівського аналізу – родова свідомість – (інакше кажучи, –
відповідність знову одержаного знання всій сукупності попередніх знань,
якими вже володіло людство) – це ще не суспільна свідомість. Почуття і
переживання Фейєрбах розглядає як

довічні властивості людської природи, а не як явище соціально
опосередковане певними суспільними відносинами, яке обумовлене і рівнем
розвитку продуктивних сил.

Фейєрбах погоджується з думкою одного французького автора, що
біди, чума, голод – в більшій мірі сприяють виникненню релігійних
почуттів і вірувань, ніж гармонія природи, яку постійно приводять
теологи в доведення буття бога. Вважає, що коли жахи війни починають
безпосередньо загрожувати людям, вони повертають свої погляди і
мольби до бога, прохаючи про захист.

Фейєрбах, даючи глибокий аналіз психологічних коренів релігії у
межах взаємодії людини з природою, не зміг розкрити впливу
суспільно-історичних явищ на почуття людей.(6, 41-46)

 

1.2. Виникнення релігійного культу

Значне місце у творах Л.Фейєрбаха відводиться аналізу
психологічних основ релігійного культу. Він розкриває взаємозв’язок між
почуттями і діями людини, показує як із почуттів, емоційних переживань
людини виникає при певних умовах система релігійних дій – релігійний
культ. Релігію філософ розглядає не тільки як систему специфічних дій,
як специфічну форму реального відношення до світу.

Фейєрбах добре розумів, що люди в усі часи повинні були
здобувати працею засоби до життя, точніше починати не з теоретичної, а
з практичної, діяльності. Фейєрбахівська людина не сиділа склавши руки,
вона боролась з природою, присвоювала і споживала її продукти. Практична
діяльність виступає у Фейєрбаха не у вигляді активного впливу людей на
природу і суспільство, а як пасивне присвоєння продуктів природи.(6,
41-46) “Відношення предмета до людини, задоволення потреб, необхідність
– ось причини, – говорить Фейєрбах, – чому людина робить який-небудь
предмет своїм богом” (9, 551).

Під релігійним культом він розумів систему різних релігійних
обрядів, дій, з якими віруючий звертався до обожнюваних ним об’єктів з
метою впливу на них. Релігійний культ являє собою реакцію, практичний
вираз почуттів і настроїв.

У хвилини злиднів, небезпеки людина зверталась до надприродніх
сил, які у її розумінні могли допомогти приборкати стихію. ” Безпомічна
і невідаюча, куди їй звернутися, неволодіюча ніякими засобами людина не
знає, як інакше собі допомогти, ніж як молитвами і пов’язаними з ними
дарами, жертвами, якими вона пробує схилити на свою користь предмет,
який вона боїться, від якого відчуває небезпеку.” (9, 721-722) Так
народжується релігійний культ як наслідок безпорадності людини.
Примітивні засоби природного впливу на природу, зовсім нерівнозначні
сили природи, доповнювались надприродними засобами, системою релігійних
дій (молитва, заклинання, дари, жертвоприношення). Злидні, біди
примушували людей звертатись до надприродних сил з допомогою яких вони
міркували покращити своє становище. ” Де немає злиднів, – говорить
Фейєрбах, – там і немає істот, що оберігають від них, чи,
висловлюючись позитивно, немає істот, які приносять добро.” (9, 75)
Негативні сторони життя людей, приводять їх до віри у богів.

Релігійний культ, особливо на зорі людства, відображав
практичну діяльність людей. Прообразом для нього служили відношення
людей до природи і між собою. У більш пізніх релігійних віруваннях,
особливо у релігіях із строго встановленим культом, у більшій мірі
відобразились відносини між людьми, особливо відношення між підданими і
їх правителями. Люди пробували впливати на своїх богів тими ж засобами,
що і на сильних, могутніх людей: проханнями, дарами, молитвами,
жертвоприношеннями. Тут вже пояснюється релігійний культ не тільки як
емоційне явище, але із точки зору соціального досвіду, Фейєрбах
переступає границі антропології.

Фейєрбах аналізує дві основні форми релігійного культу: мотиву і
жертвоприношення. У молитвах віруючий передає богові свої почуття,
прохання, наміри. Звертаючись молитвою до бога, він хоче одержати його
підтримку. Молитва була своєрідним гарантом успіху у початій справі. Чим
більша небезпека, тим гарячіша молитва.

Сучасні віруючі, зауважує Фейєрбах, у протилежність до предків
надіються не на силу молитви, а на силу природних і суспільних засобів.
В практичному житті люди більш атеїстичні.(6, 48-50) “Люди звертаються
до богів і моляться їм, так ніби все залежить тільки від богів, ніби
природа і людина нічого не значать, проте діють так, ніби все залежить
тільки від природних і людських сил і засобів; ніби боги нічого не
знають: тобто у своїй вірі, у своїх молитвах і на словах люди – теїсти,
але в діях своїх – атеїсти”.(9, 753)

Фейєрбах робить спробу зв’язати емоційну основу жертвоприношення з
потребами людей. Звичайно люди жертвували богам те, що вони споживали.
Кількість і якість жертвоприношення пов’язана з причинами: 1. Чим
сильніші емоції людини, тим більше жертвоприношення. 2. Жертвоприношення
визначається потребами людей.

З ростом потреб людини змінюється і характер жертвоприношення. У
греків, римлян жертви включали навіть предмети задоволення етичних
потреб.

Фейєрбах зробив спробу класифікувати і проаналізувати основні
культи. Він робить аналіз фетишизму, тотемізму, культу предків.

Фетишизм визначає як безпосереднє поклоніння предметам і явищам
природи, Його думка проте, що наділення природи надприродними якостями і
поклоніння їй було викликане не яким-небудь “духовним началом”, а
відчуттям людиною своєї безпорадності і залежності від неї. Фейєрбах
виступає проти того, щоб подати ранні форми культу як віру у духовних
богів, чи навіть у єдиного бога. Підкреслює практичну необхідність
предметів культу. У фетишизмі поряд з предметами сприятливими і
несприятливими для людини, обожнювались також і випадкові, які не мають
значення для життєвих інтересів людини; у ході еволюцій релігійних
вірувань відбирались і закріплялись об’єкти культу, що відображали
постійну залежність людини.

Культ тварин (тотемізм) пов’язує з часом, коли люди стали
переходити до землеробства. Все зростаюча роль домашніх тварин у житті
людини пояснює і їх релігійне поклоніння. Якщо землероб, постійно
переживаючи за долю врожаю поклонявся богам покровителям врожаю, то
скотар – молився богам покровителям тварин.

Культ предків був пов’язаний з уявленнями людини про свою власну
смерть, із вірою у загробне життя, проте всюди Фейєрбах не враховує
соціальну сторону.

1.3. Перехід від політеїзму до монотеїзму

Цікава постановка Фейєрбахом питання про перехід від політеїзму
до монотеїзму. Він виходить з живої чуттєвої людини, з її бажань і
потреб, відмінність між якими і визначає відмінність, і еволюцію
релігійних вірувань. Фейєрбах говорить, що різниця між богами
відображається лише у різниці між бажаннями. Чуму, питає Фейєрбах, греки
відкидали богів єгиптян? Це тому, що боги їх не відображали потреб
греків.

Потреби і бажання язичників, по Фейєрбаху, місцеві, обмежені
природою країни, в якій вони живуть. Їх бог тому патріотичний, носить
місцевий національний характер.

Християнський бог не обмежений місцевими національними рамками.
Християнин не прикутий так душею і тілом до природи, як язичник.(6,
53-59) “Земна благодать, благодать на грунті своєї природи, своєї
батьківщини – складало бажання язичників; небесне, вічне, блаженство –
бажання християн. Ці відмінності у бажаннях і визначають відмінності
богів” (9, 740)

Язичник був рабом природи. Він постійно відчував свою залежність
від неї. Засліплений лише сяйвом сонця, він падав перед ним на коліна
і молився. Політичний раб відрізнявся від язичника тим, що він так
осліплений сяйвом царської могутності і величі, що падає перед ним на
коліна, як перед божественною силою, від якої залежить його існування. І
ця залежність настільки велика, що земний монарх з його владою настільки
володіє життям людей, що здається їм вищою істотою. І саме тут
появляється ідея бога – правителя Вселенної.

І тут Фейєрбах йде вперед у порівнянні з іншими мислителями, які
вважали, що перехід від політеїзму до монотеїзму носить випадковий
характер.

Як бачимо, Фейєрбах, пробує зв’язати причини виникнення
монотеїзму з бажаннями і потребами людей і навіть з окремими
історико-політичними моментами. І хоч він і не простежив еволюції
релігії у залежності від суспільних відносин, проте зумів помітити
залежність людини від природних і соціальних сил на різних ступенях
розвитку суспільства, особливо в період переходу від політеїзму до
монотеїзму.

1.4. Гносеологічні основи релігійних уявлень

Фейєрбах основну увагу зосереджує на почуттях, емоціях,
переживаннях, які виникають у людини під впливом оточуючого середовища.
І цим самим він хоче підкреслити відмінність психологічних чи, точніше
кажучи, емоціональних коренів релігії, від гносеологічних, пов’язаних
з логічними процесами, із законами мислення. Психологія, на думку
Фейєрбаха, є матеріалом, а гносеологія формуючою силою релігії. Логічне
джерело релігії лежить у відриві мислення від чуттєвого конкретного
буття.

Явища дійсності стають об’єктом релігії не в силу їх адекватного
відображення у психіці людини. А якраз навпаки, вони почитаються
людиною лише постільки, постільки вони створюються свідомістю людини.
(6, 63) “Людина, – пояснює Фейєрбах, – при допомозі своєї здатності до
абстракції вичленовує з природи, із дійсності те, що подібне, рівне у
предметах, загальне у них, відділяє це від предметів, один на одного
подібних чи таких, що мають однакову сутність, і перетворює, у
відмінність від них, в якості самостійної істоти у їх сутності”.(9, 620)
Коли продукт абстракції, запозичений з природи, і самої людини,
опредмечується, перетворюється уявою в особливу, самостійну істоту –
перед нами гносеологічний механізм утворення ідеї бога. Бог, будучи
проекцією людського духу, відрікається від своєї людської “батьківщини”,
об’єктивується, йому приписують не тільки самостійне, незалежне від
людини існування, його перетворюють із творіння людини у її творця, у
першопричину всього існуючого взагалі і ставлять саму людину у
залежність від видуманої нею “вищої істоти”. Це гносеологічне
“відчуження” один з основних принципів фейєрбахівської критики
спотвореної релігійної свідомості.(10, 70-72)

Природа, реальність дають лише матеріал, сировину для ідеї бога,
але форма, перетворює цю сиру речовину у божественну сутність,
породжується фантазією, сила уяви є теоретичною причиною чи джерелом
релігії.(1, 36)

Релігію Фейєрбах розглядав з антропологічних позицій. Наслідком
абстрактного, натуралістичного розуміння Фейєрбахом сутності релігії є
його двояке, суперечливе відношення до неї. З однієї сторони, він
твердив, що релігійні почуття не природжені людині; з другої – прагнув
знайти моральне, виховне ядро у релігійних віруваннях. Фейєрбах зовсім
не хоче скасувати релігію; він хоче удосконалити її. Сама філософія
повинна розчинитись у релігії.

За вченням Фейєрбаха, релігія є побудоване на почутті, сердечне
ставлення людини до людини, яке досі шукало свою істину у фантастичному
відображенні дійсності, – з допомогою одного або багатьох богів, цих
фантастичних відображень людських властивостей, – а тепер безпосередньо
і прямо знаходить її в любові між “Я” і “Ти”. І таким чином, у
Фейєрбаха, кінець кінцем, статева любов стає однією з найвищих, коли не
найвищою формою сповідання його нової релігії. Твердить, що повного
свого значення відносини побудовані на взаємній схильності людей
(статеву любов, дружбу, співчуття, самопожертву і т. д.) набудуть
тільки тоді, коли їх освятити словом релігія. Головне для нього не в
тому, що такі чисто людські відносини існують, а в тому, щоб їх
розглядати як нову, істинну релігію. Він згоджується визнати їх
повноцінними тільки тоді, коли до них буде прикладена печать релігії.
Слово релігія походить від religare і його первісне значення –
зв’язок. Отже, всякий взаємний зв’язок двох людей є релігія.

Перебільшення Фейєрбахом ролі релігії доходило до того, що він
перетворює її в головну силу історичного розвитку, твердить, що “періоди
людства відрізняються один від одного лише змінами у релігії”. Великі
історичні повороти супроводжувались змінами у релігії – лише оскільки
мова йде про три дотеперішні світові релігії: буддизм, християнство,
іслам. Старі стихійно виниклі племенні і національні релігії не мали
пропагандистського характеру; втрачали всяку силу опору, як тільки
ламалась незалежність цих племен або народів. У германців для цього
досить було зв’язку з римською світовою імперією, що розкладалась, і з
її християнською світовою релігією, яку тоді тільки прийняв Рим і яка
відповідала його економічному, політичному і духовному ставленні. Тільки
з приводу цих, більш або менш штучно виниклих світових релігій, особливо
з приводу християнства і ісламу, можна сказати, що загальні історичні
рухи набирають релігійного забарвлення. Але навіть у сфері поширення
християнства революції, які дійсно мали універсальне значення, набирають
цього забарвлення лише на перших ступенях боротьби буржуазії за своє
визволення, від XIII до XVII століття включно. І це пояснюється не
властивостями людського серця і не релігійною потребою людини, як думає
Фейєрбах, а всією попередньою історією середніх віків, що знали тільки
одну форму ідеології: релігію і теологію. Але коли у XVIII столітті
буржуазія досить зміцніла для того, щоб створити свою власну ідеологію,
яка відповідала б її класовому становищу, і здійснила революцію,
апелюючи включно до юридичних і політичних ідей і думаючи про релігію
лише остільки, оскільки вона заступала їй шлях. Але при цьому їй і на
думку не спадало, щоб замінити стару релігію якоюсь новою. (2, 51-56)

Проголошуючи необхідність ліквідації існуючих релігій, Фейєрбах в
той же час говорив про створення особливої релігії “без бога”, в центрі

якої знаходилась би сама людина. Він проповідував “обожнення” людини і
людських почуттів, багато говорив про святість взаємовідносин між
чоловіком і жінкою, оголошуючи, що “людина – людині бог”. (11, 638)

 

2. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ ФЕЙЄРБАХА

2.1. Людина, як частина природи

В центрі інтересів Фейєрбаха і, природно, в центрі всієї його
філософії – людина. Вчення його було антропоцентричне. Слова одного з
героїв твору Горького: ” Людина – це звучить гордо. Все в людині, все
для людини” могло би бути епіграфом до збірника творів Фейєрбаха.(10,
150)

“Нова філософія – говориться в одному з основних положень його
“філософії майбутнього” – перетворює людину, включаючи і природу як
базис людини, в єдиний, універсальний і вищий предмет філософії
перетворюючи антропологію, в тому числі і фізіологію, в універсальну
науку” (4, 202)

Людина для Фейєрбаха не тільки основний предмет і кінцева мета
філософії, але і праобраз і мірило всього сущого. Можна сказати, що він
якби моделює буття по людському образу і подобі, на відміну від
механістичних матеріалістів, для яких не організм (“фізіологія”),
притому людський, а механізм служили праобразом буття. Фейєрбах не
мислить людину у відриві від природи, не допускає антропології у відриві
від фізіології. Людина є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслює
значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов’язана
своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може
існувати лише у природі, завдяки їй. В розумінні природи Фейєрбах був
послідовним матеріалістом, розглядав її як цілісний організм. “…
Природа тілесна, матеріальна, чуттєва…” – писав Фейєрбах. Матерія не
створена, вона вічна; безконечна. Причину природи слід шукати у самій же
природі. Природа, матерія первинна, свідомість вторинна.

Не природа основана на дусі, як думали ідеалісти, а навпаки,
дух на природі. Природа передувала духу .(4, 202) Природа різноманітна;
доступна людині всіма відчуттями. “… Я розумію під природою сукупність
всіх чуттєвих сил, речей, істот, які людина відрізняє від себе як
нелюдське… Чи, беручи слово практично, природа все те, що для людини –
незалежно від надприродних переконань теїстичної віри – представляється
чуттєво, як основа і предмет її життя. Природа є світло, електрика.
Магнетизм, повітря, вода, вогонь, земля, тварина, рослина, людина,
оскільки вона є істотою, самовільно і несвідомо діючою. Під словом
“природа” я не розумію нічого більше, нічого містичного, нічого
туманного, нічого теологічного.” (9, 635)

Правдивість, простота, визначеність, повинні бути відмінними
ознаками антропологічної філософії.

Людина є тілесна, фізична, просторово-часова істота, і тільки в
якості такої вона має здібність споглядати і мислити. Ідеалізм
роздвоював цю цілісну істоту, утворюючи конфлікт між духом і тілом. І та
обставина, що картезіанській формулі: cogito ergo sum (“я мислю,
значить, існую”) він протиставляє свою формулу: sentio ergo sum (“я
відчуваю, значить, існую”), ще тісніше зближує у нього психологію з
фізіологією, душу з тілом, бо відчуваюча істота – це обов’язково тілесна
істота.

Фейєрбах постійно підкреслював єдність і цілісність природи
людини. Він був глибоко переконаний, що мислення у відриві від тіла,
перетворюється ідеалістами у божественну силу, що творить матерію.(4,
202)

Заперечуючи богословську теорію дуалізму душі і тіла Фейєрбах
казав: “Що за половинчатість, що за роздвоєння. Звідки походить дух?
Звідки орган, звідти і його функція; їх не можна відокремлювати один від
одного. Тільки теоретично можна уявити собі дух окремо від тіла; в
дійсності ж перший нерозривно зв’язаний із другим і залежить від нього.”
(3, 127)

Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха усунув розрив між
духом і тілом. Заперечивши пріоритет свідомості, який ідеалісти
встановлювали по відношенню до матерії, і визнавши свідомість особливою
властивістю матеріального субстрату мозку, Фейєрбах дав матеріалістичне
рішення основного питання філософії. “Дійсне відношення мислення до
буття, – твердив він, – таке: буття – суб’єкт, мислення – предикат.”
(14, 128)

При вірному застосуванні антропологічного принципу, говорив
Фейєрбах, ми прийдемо до визнання того, що у світі немає нічого, окрім
матерії, яка рухається, природи, породженням якої і є сама людина.

Реальну основу єдності людини складає тіло. Заберіть у особистості
її тіло – і ви заберете в неї те, що її об’єднує, робить цілісною,
єдиною. Але що ж таке тіло? – ставить питання Фейєрбах, і відповідає:
воно є частиною об’єктивного світу.

На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії
абстрактний дух, Фейєрбах поклав в основу своєї філософії людину і
природу.

“Нова філософія”, на його думку, перетворює людину, включно з
природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет
філософії. Лише одна природа – основа людини і закони людського буття
вичерпують закони природи. Спроба Фейєрбаха визначити специфіку людини
як однієї із часточки природи виявилась не зовсім вдалою.

В антропологічному матеріалізмі Фейєрбаха відсутній діалектичний
перехід від природних явищ природи до соціальних і разом з тим пропадає
якісна границя між закономірностями природи і суспільства. Він не
доходить до розуміння матеріального базису суспільного життя, виводячи
форми суспільної свідомості не із суспільного буття, а із
психофізіологічної “природи людини”. Коли Фейєрбах стверджує:
“Мистецтво, релігія, філософія чи наука складають проявлення або
розкриття дійсної людської сутності” (4, 202) він під останньою не
розуміє суспільної сутності. Людська природа тлумачиться Фейєрбахом
переважно як біологічна. Окремий індивід для нього є не
історично-духовним утворенням, як у Гегеля, а ланкою у розвитку
людського роду. Історичний процес здійснюється, на думку філософа, не
під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та
моральній свідомості людини.

Повністю визначено, що вся філософія Фейєрбаха доцентрова по
відношенню до людини, але постановка проблеми ще далека від знаходження
вірного шляху для її розв’язання. Ускладнення лише починаються, коли
постає питання про саме розуміння людини як предмета наукового пізнання
в усій її якісній відмінності від усіх інших об’єктів пізнання – про
розуміння людини не як одинично відомої нам суспільної істоти.
Необхідно довести розуміння “людини” до розуміння “суспільства”, через
яке тільки і стає дохідливим повне наукове дослідження буття людини.
Антропологія не в змозі перейти поріг наукового пізнання до тих пір,
поки вона не переросла у соціологію. В окремих випадках Фейєрбах
говорить міркування, які виходять за межі антропології: “Люди…
визначаються місцевістю, де вони існують. Сутність Індії – це сутність
індіанця. Він є те, що він став, тільки як продукт індійського сонця,
індійського повітря, індійської води, індійських рослин і тварин.”
(12, 330) До того ж цей вислів не є типовим і визначальним для вчення
Фейєрбаха.

Основою фейєрбахівського антропологізму не являється ні
суспільство як цілісність, ні ізольоване Я. Першоелементом є Я і Ти.
Індивідуальний зв’язок між ними. Для народження істоти тілесної, так і
духовної потрібні дві людини – Я і Ти.(10, 155) “Окрема людина як дещо
обособлене, не являє людської сутності ні в істоті моральній, ні як у
мислячій.” (4, 203) Людська сутність може бути виведена не із Я самого
по собі, а тільки із їх єдності. При цьому саме поняття Я мислиться
залежним від спілкування і разом із тим протилежним від Ти. Те і інше –
функції комунікації, і не існують поза нею.(2, 12-13) “Людська сутність
виявляється лише тільки у спілкуванні, у єдності людини із людиною, в
єдності, що опирається на реальність відмінності між Я і Ти… Істинна
діалектика не є монолог одного мислителя із самим собою, це монолог між
Я і Ти.” (4, 203) Свою антропологічну побудову Фейєрбах закінчує
словами: “Величнішим і заключним принципом філософії є тому єдність
людини із людиною. Всі існуючі відносини, принципи різних наук – це
тільки різні види і форми цієї єдності.” (4, 204)

 

2.2. Вчення про мораль

Особливо наполегливо Фейєрбах відстоював своє антропологічне
розуміння людини у вченні про мораль. Ключем до вірного розуміння
моралі є вірне розуміння волі. В основі всієї поведінки людини лежать
акти волі: “Інтимнішу сутність людини виражає не положення: “я мислю,
отже, я існую”, а положення: “я хочу, отже, я існую”.(11, 638) Воля
розуміється як функція організму. Воля “сама по собі”, “чиста” воля без
свого фізичного, матеріального носія ніщо. Немає волі поза людиною,
існуючої у певному часі і просторі.” (10, 157-158) “Моя сутність не є
наслідком моєї волі, а навпаки, моя воля є наслідок моєї сутності, бо я
спочатку існую, ніж хочу, буття може існувати і без волі, але немає волі
без буття.” (13, 499) Носієм волі є не людина взагалі, а конкретна,
індивідуальна людина.

“Основною думкою моєї роботи про волю, – пише Фейєрбах Боліну,- є
єдність волі і прагнення до щастя. “Я хочу” значить: я не хочу терпіти
нещастя, словом – я хочу бути щасливим” (14, 154) І ця воля закладена у
самій сутності, в самій природі людини, і не у владі людської волі не
бажати бути щасливою. Фейєрбахівське “я хочу, отже, я існую”
розкривається як ” бути – значить хотіти бути щасливим.”

Аналізуючи психологію самовбивць і жертвоприношення, він доводить
невірність заперечення волі до щастя у цих випадках. Навпаки, вони лише
переконують в тому, що навіть принцип самозбереження підкоряється
прагненню до щастя і може бути порушений лише при незадоволенні даного
прагнення. Таким чином, навіть відмова від самого життя при нездійсненні
того, що в очах даної людини робить її життя справжнім життям, не
заперечує, а лише стверджує фейєрбахівське розуміння волі.

Фейєрбах відмічає, що розуміння щастя багатозначно,
індивідуально. Людина може вважати те, що в дійсності не приносить щастя
як наслідок неправильного уявлення про щастя, так і внаслідок хибних
уяв про засоби які ведуть до мети. Хоч у кожного індивіда своє щастя, це
зовсім не виключає загального у індивідуальних прагненнях і потребах.
(10, 163-166)

Я не може бути щасливим без Ти, обов’язки по відношенню до
інших. Егоїзм і альтруїзм не виключають, а доповнюють один одного:
егоїзм вимагає альтруїзму. “Совість – друге Я в Я”, а “суперечка між
обов’язком і щастям не є суперечкою між різними принципами, а лише між
одним і тим же принципом у різних особистостях, суперечка між власним і
чужим щастям” (13, 470) Мораль є прагненням до власного щастя, оскільки
воно може бути недосяжне поза людським спілкуванням, оскільки воно
може бути лише спільним щастям, допускаючим також право на щастя і
другого Я. Істинна мораль “не знає ніякого власного щастя без щастя
чужого, не знає і не хоче ніякого ізольованого щастя, обособленого і
незалежного від щастя інших людей… вона знає тільки товариське,
загальне щастя” (10, 159)

Але як досягнути гармонії особистих і суспільних інтересів,
гармонії обов’язку і щастя? Вірний своєму антропологічному принципу,
Фейєрбах вважав, що мораль ґрунтується на любові людини до людини.
Виходячи із своєї “антропологічної” моралі, він розкривав соціальну
нерівність як випадкове відхилення від “істинної” людської природи.
Соціальна нерівність, суспільне зло зводились Фейєрбахом до чогось
випадкового, що усувається шляхом освіти, засвоєнням “нової релігії” –
любові між Я і Ти. Він вважав, що при допомозі такої “моралі любові”
може бути усунуте все зло дійсного життя.

 

2.3. Теорія пізнання

Продовжуючи матеріалістичні традиції, Фейєрбах вніс значний
доробок і в теорію пізнання. Він розвиває лінію матеріалістичного
сенсуалізму. Реальний світ, за Фейєрбахом, є дійсністю, що чуттєво
сприймається, і саме завдяки чуттєвому сприйманню лише і можливе його
пізнання. Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання
виражається у тому, що він по-новому інтерпретує поняття “об’єкт”. На
його думку, поняття об’єкта спочатку формується в досвіді людського
спілкування. Першим об’єктом для будь-якої людини є завжди інша людина.

Фейєрбах заперечує існування об’єктів, принципово недосяжних для
чуттєвого сприймання, виступаючи тим самим проти агностицизму. Вихідним
у процесі пізнання Фейєрбах вважав відчуття, які дають людині
безпосередньо і опосередковано всі відомості про об’єктивний світ.
Проте все це здійснюється не без участі мислення. Отже, висуваючи на
перший план досвід як першоджерело знання, Фейєрбах підкреслював
взаємозв’язок чуттєвого споглядання та мислення в процесі пізнання. При
цьому завдання мислення він вбачає у тому, щоб збирати, порівнювати,
класифікувати дані чуттєвого досвіду, усвідомлювати і розуміти їх
прихований, безпосередньо не проявлений зміст. Фейєрбах розумів, що
мислення має опосередкований характер. Яким же чином встановлюється
істинність наших понять? На думку Фейєрбаха, це здійснюється шляхом
порівняння понять з даними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве
споглядання виявляється у Фейєрбаха критерієм істинності мислення,
тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейєрбах і
розумів органічний зв’язок відчуттів та мислення, чуттєвого та
раціонального, він досить часто робить суперечливі висновки. (5, 103)

 

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Фейєрбах був одним з видатніших мислителів минулого. Він показав
антинауковий характер гегелівського ідеалізму, показав його близькість
із теологією. В цьому його велика заслуга, проте йому не вдалось
вияснити історичне місце Гегеля у розвитку філософської думки. В своїй
боротьбі проти ідеалізму Гегеля Фейєрбах не відрізняв його діалектичний
метод від його системи. Відкидаючи ідеалізм Гегеля відкидав і діалектику
, і її проблемами не займався.

2. Основна історична заслуга Л.Фейєрбаха полягає у тому, що він відродив
на німецькому грунті передові традиції матеріалізму XVII – XVIII
століть. Він доказав, що нова філософія повинна носити антропологічний
характер. Антропологічна філософія, на його думку вступає у тісний
зв’язок з природознавством. Керуючись антропологічним принципом не
врахував того, що людина будучи частиною природи , є в той же час
продукт суспільного життя. Людська природа тлумачиться переважно як
біологічна.

3. Заслуга Фейєрбаха, у порівнянні з його попередниками, у тому що, він
не задовольняється загальною критикою релігії, оголошуючи її результатом
невігластва людей. Він розкрив складний механізм релігійної психіки і
звів зміст надприродного світу до думок, почуттів, бажань людей. Цим він
створив грунт для матеріалістичної критики релігії.

Проте Фейєрбах не хоче зовсім скасувати релігію, а лише удосконалити її.
Сама філософія повинна розчинитись у релігії. За вченням Фейєрбаха,
релігія є побудована на почуттях сердечного ставлення людини до людини,
і кінець кінцем, статева любов стає однією з найвищих, коли не найвищою
формою сповідання нової його релігії. Також невірним є твердження
Фейєрбаха, що “періоди людства відрізняються один від одного лише
змінами у релігії.”

4. Незважаючи на всі недоліки, властиві філософії Фейєрбаха,
безперечним досягненням її є те, що вона відтворила матеріалістичний
принцип і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської
думки. Філософська система Фейєрбаха стала вихідним пунктом формування
і становлення марксистської філософії.

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Григорьян М.М. Людвиг Фейэрбах.-М.: пол. л-ра.-1955.-с -38

2. Єнгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії.-

К.: пол. л-ра.-1970.-с -57

3. История философии.-М.: Академия наук СССР.-1957.-Т.2

4. Фейєрбах Л. Основные положения философии будущего.-М.: пол.
л-ра.-1955.-Т.1.

5. Надольний Філософія: навчальний посібник.- К.: Вікар.-1957.-с-583.

6. Ардабьев А.И. Атеизм Л.Ф.-М.: Академія наук СССР.- 1963.

7. Фейэрбах Л. Сущность религии.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т. 2.

8. Францев Ю.П. У истоков религии и свободомыслия.-АН СССР.- 1955.-
с.76.

9. Фейэрбах Л. Лекции о сущности религии.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т.2.

10. Быховский Б. Людвиг Фейэрбах.-М.: Мысль.-1967.

11. Фейэрбах Л. Евдемонизм.-М.: пол. л-ра.-1955.-Т.1.

12. Фейэрбах Л. Ложная, т.е. богословская сущность религии.-М.: пол.
л-ра.- 1955.-Т.2.

13. Фейэрбах Л. О спиритуализме и материализм, в особенности в их
отношении к свободе воли.-М.: пол. л-ра.- 1955.-Т.1.

14. Фейэрбах Л. История, т.е. антропологическая сущность религии.-М.:
пол. л-ра.- 1955.-Т.2.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020