.

Козацька Республіка та її державно-правовий устрій (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
295 5438
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

“Козацька Республіка та її державно-правовий устрій”

ПЛАН

Козацтво

Військова організація та ідеали визвольної війни. Досягнення і недоліки
національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького. Державний
устрій

Становище Козацької Держави після смерті Б.Хмельницького

Зруйнування Запорозької Січі

5. Правова культура козацької доби

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має
аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття
України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші
завдання, що стояли перед усією нацією, виступило провідною організуючою
силою в їх здійсненні.

В історії українського народу мали місце три революції, в кожній з них
вирували і людські цінності козаків. Історичний образ козака став
складовою Великого герба України. Тому знання і розуміння учнями цього
матеріалу має велике виховне значення для майбутніх громадян української
держави, яка торує свій шлях у двадцять перше століття, бо саме на
шкільну історичну освіту покладаються основні надії щодо подолання кризи
історичній свідомості суспільства в перехідний період.

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення
важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а
згодом Гетьманщини та царської Росії.

Реєстрове козацьке військо створювалось урядом Речі Посполитої з метою
поширення влади на Запорозьку Січ (розкол і ослаблення козацтва, бо в
ряди реєстровці записували переважно заможних козаків).

Збільшення чисельності реєстрових козаків (удвічі) і отримання ряду
привілеїв (передавався у володіння Трахтемирівський монастир, козаки
отримували право на окремий суд, звільнення від державних повинностей
(крім військової), отримання земельних володінь, значних маєтностей і
платні грішми, дозвіл на заняття промислами і торгівлею).

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ
стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав
Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи
самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування
козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час
від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на
гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях
і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський
уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але
Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин,
так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя
знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям
їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого
частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р.
цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив
контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому
знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів
протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт
ліквідувавши Січ .

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини,
царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі
шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну
участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II,
організованих польськими магнатами та королівським двором на початку
ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме
запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в
період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).

Характеризуючи організацію території і модель влади козацької держави,
що зародилась в період гетьманщини, Запорозька Січ лишалася в новому
політичному утворенні автономною одиницею, котра підлягала безпосередньо
гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи
власного кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом
полковників.

Під час Визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського
панування (1648—1667 pp.) утворилася Українська козацька держава, що
вела боротьбу за об’єднання всіх українських земель під гетьманською
булавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського державного
апарату старшина Війська Запорозького почала управляти країною.

1. Козацтво

Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім
зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні
наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт
українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і
релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство
породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої
були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш
усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали
масовим явищем. Українські селяни групами, сім’ями, цілими селищами
втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини,
Київщини.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі
вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV —
на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою
від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на
думку М.Грушевського, було середнє Подніпров’я, його передстепова смуга
нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а
пізніше — Київського воєводства.

Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті
на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно
було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали.
Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували
селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися
скотарством і промислами. Серед них були люди, досвідчені у різних
галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.
Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між
Кримським ханством та володіннями польських та литовських правителів,
відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуччям у порівнянні
з убогими селищами феодально залежних селян, перед усім тому, що вільна
людина була більш зацікавлена у наслідках своєї праці. Але при цьому
слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним
прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла
одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що
розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з
майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче
духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове
і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку,
заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів,
що примушувало козаків “спрягатися” або йти у найми до заможних сусідів,
а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень,
відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва
козацької бідноти — голоти.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну
організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі,
вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими
права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у
самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів,
суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків,
козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж
протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була
привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з
другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо
не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров’я відбувалося у гострій боротьбі
з литовськими, польськими і українськими феодалами, які намагалися
повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі.
На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель
на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі
поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах
України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський
колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колонізацією,
незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли
великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і
підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у своїх руках
величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню
користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і
Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з
яких було повстання 1536 p. Після його придушення більшість козаків
Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за
дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва.
Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі,
були різноманітні. Сюди йшли люди “і доброї волі і з неволі”: тут були
ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто
зазнав знущання, носив у своїх грудях “печаль люту”, “горе-недолю” тощо.
Зрозуміло, що національний склад козацтва був досить строкатий. Тут
можна було зустріти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників
інших національностей.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні
(вдале географічне положення, природні багатства) і негативні (загроза
польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони.
Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за
все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з’являються
“городці”, тобто дерев’яні, укріплені засіками містечка, так звані
“січі”. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими
порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було
тільки шляхом їх об’єднання в козацьке товариство- громаду з єдиними
органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала
певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його
гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за
дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням
Запорізької Січі, яка фактично об’єднала досі розрізнені дрібні козацькі
січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя,
доступ до Січі був вільним. Прийняті до лав запорізького козацтва
зараховувались за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під
час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове
ім’я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось
для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав
справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів
підпорядковуватись кошовому отаману, старшині і всьому товариству. У
відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі:
хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому
останній називав першого “батьком”, а перший останнього — “сином”.

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу
перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї,
якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поділялось на
січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт
козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно
служив у війську, мав інші заслуги, звали “лицарством” або
“товариством”. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували
грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і
вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась
у Січі по куренях, поділялася на “старше і молодше” і складала козацьке
військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них
десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час
як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом.

Від “лицарства” різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали
у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони
селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися
хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися
вони підлеглими посполитих січових козаків, “сиднями”, “гніздюками”.
Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і
демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього
виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі
січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою
“сіромою”. Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним
правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що
затверджено радою, було обов’язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися
покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетське
землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських
кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу
проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і
поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі
намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних
козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони
південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського
ханства. Універсалом від 5 червня 1572 p. король Сигізмунд II Август
наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на
військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано
призначеному урядом “старшому судді усіх низових козаків”. Прийняті на
державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали
назву “реєстрових козаків”. З цього часу козаками офіційно визнавалися
лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька
маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила
влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні
посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького
козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до
реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади
старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських
магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська.
Реєстр мав свій “присуд”, тобто козаки мали право судитися у своїх
судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності
на землю, одержували права вільно займатися різними промислами і
торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове
жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам
видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані
реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька старшина і
заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти,
володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами,
корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і
наймитів “підсусідків”. Становище основної маси реєстрового козацтва
було складним. Обов’язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену
військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим
знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на
час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші
руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори,
останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхетські володіння. Це
породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної маси
реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою
для державних і приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися
своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не добившись цього,
вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе
козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося
владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна
політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд
закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і
приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових
козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових
списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх
інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками.
Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва:
менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша —
занепадала і поповнювала лави “черні”. Важливе місце у реєстрі посідала
козацька “середина”, тобто козаки, що знаходилися між реєстровою
верхівкою і “черню”.

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків,
було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і,
як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні
маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний
утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і
пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої
половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька “середина”
переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не
розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили
уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна
більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький
спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Військова організація та ідеали визвольної війни.
Досягнення і недоліки національно-визвольної війни під проводом
Б.Хмельницького. Державний устрій

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським
пануванням і у січні 1648 p. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і
релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської
феодальної держави, особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну
небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців.

Усі суспільні групи населення України, які брали участь у війні, палко
бажали позбавитися залежності від Польщі та польських феодалів і
створити власну українську православну, тобто національну державу.

Козацтво, як запорізьке, так і реєстрове, а також українська шляхта
стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їх
устрій та діяльність, а також в господарсько-політичне життя країни.
Запорізькі козаки складали передову бойову частину армії українського
народу і зробили значний внесок у перемогу над противником. Крім того,
Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових
кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись
передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів.

Загальновизнаним керівником українського народу у війні став
Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім’ї українського
православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у
реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними
здібностями. Його історична заслуга полягає в тому, що він піднявся до
розуміння потреб України, українського народу, усіх його верств і на
початку 1648 p. очолив війну за визволення України.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б
цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни.
Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що
було унікальним явищем — коли б організований у класове суспільство
народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу
зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний
було поставлено невідкладне завдання — створити і зміцнити державне
національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського
суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі
Посполитої.

Організаторами цієї держави стали козацька старшина та українська
шляхта. Вони взялися за цю справу з перших днів війни. Вже у травні 1648
p. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що
Б.Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе
титулує князем Русі. На початку лютого 1649 p. Б.Хмельницький сам
повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну
українську державу.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи
публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої
функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна
організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на
утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної
України, визнавало нову владу.

Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій,
що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій
пристосовувалася вже готова, перевірена практикою
військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В
екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та
мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки
загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною
політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була
підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі, то вона
зберігала здавна встановлену форму правління.

Створення української національної держави вперше одержало правове
оформлення та закріплення у Зборівському (серпень 1649 p.), а потім і у
Білоцерківському (вересень 1651 p.) договорах, які Б.Хмельницький уклав
із Річчю Посполитою.

Повноваження публічної влади було передано органам управління козацтвом.
Система цих органів складалася з трьох урядів: генерального, полкового,
сотенного.

Першим гетьманом вільної України став Б.Хмельницький. Спочатку його у
січні 1648 p. було обрано гетьманом Війська запорізького —
головнокомандувачем повсталих запорізьких та реєстрових козаків. Через
рік, після перемоги під Корсунем, Б.Хмельницький оголосив себе главою
звільненої України: “Правда, что я малый и незначительный человек, но
Бог дал мне, что я есть единовладелец и самодержец русский”.

Б.Хмельницького як главу України визнавав і польський король. 19 лютого
1649 р. на раді у Переяславі посли Яна-Казимира вручили Б.Хмельницькому
разом з привілеєм на вільності гетьманську булаву і бунчук, червону
корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. Самовидець
підтверджує, що “…разних стран монархи отозвались з приязнью до
гетьмана и подарки прислали”. Надійшли подарунки і від московського
царя.

Б.Хмельницький дуже дбав про належну організацію і боєздатність збройних
сил. Для того він влітку 1648 p. прийняв військовий Статут — “Статут про
устрій Війська Запорізького”. Дисципліна в ньому була суворою. Достатньо
нагадати, що шановного полковника М. Кривоноса прикували до гармати за
неслухняність гетьману.

Б.Хмельницький вже на початку війни визначив етнічну територію України,
яку належало звільнити з-під влади Польщі. Кордон з нею передбачалося
прокласти по Віслі.

Але не усі ці землі довелося звільнити. Проте до 1654 p. звільнена
територія України вже охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та
значну частину степу на півдні. В цілому вона сягала: на заході — до
р.Случ, на сході — до російського кордону, на півночі — до басейну
р.Прип’ять, на півдні — до степової смуги. Площа України складала
приблизно 200 тис. кв. км. Хмельницький називав п по-старому — Руська
земля, Русь.

Колишні польські воєводства, звідки була вигнана польська адміністрація,
поділялися на полки та сотні. Полковий поділ виникнув у 20-ті роки XVII
ст. Але тоді він лише визначав територію, на якій дислокувався козацький
реєстровий полк, населення якої було зобов’язано утримувати цей полк на
свій кошт. Проте, починаючи з літа 1638 р., до полків та сотень, як
територіальних одиниць, включили усе населення і на нього була поширена
влада полкових та сотенних урядів. Згідно з Зборівським договором
територія вільної Наддніпрянської України обіймала три воєводства —
Київське, Брацлавське та Чернігівське, котрі поділялися на 16 юлків та
272 сотні. У 165U р. полків налічувалося 20. Це було територіальне ядро
української держави, де проживало 1,4—1,6 млн. населення.

Запорізька Січ складала самостійну адміністративно-територіальну
одиницю.

Б.Хмельницький намагався синтезувати ідеї козацької соборності з
традиціями старої українсько-руської державності, які зберігалися й за
часів панування в Україні Литви та Польщі.

Особливість української держави, що склалася, виявилася, зокрема, у
виборності органів публічної влади та їх фактичній підзвітності виборцям
з помітною роллю колегіальних установ — рад різних рівней, дозволяє
твердити, що в українській державності була започаткована майбутня
республіканська форма правління. На користь цієї думки свідчить й те, що
глава цієї організації Б.Хмельницький негативно ставився до монархічних
інститутів і не раз публічно засуджував їх. Втім, це не заважало йому
претендувати на сильну владу, щоб протистояти своїм політичним
супротивникам як в Україні, так і за її межами.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта
міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У
1648—1654 pp. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з
сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. За
договором 1649 р. турецького султана з “Військом запорізьким і народом
руським”, тобто вільною Україною, сторони взяли на себе такі
зобов’язання: Туреччина — надавати Україні військову допомогу, а
українським купцям — право вільно плавати по Чорному морю та безмитне
торгувати у турецьких володіннях, а Україна — перешкоджатиме запорізьким
і донським козакам нападати на Османську імперію.

У ті ж роки Україна встановлює зв’язки з Австрією, Англією, Венецією,
Персією, Францією, Швецією.

Шлях до незалежності був складним. На цьому шляху існували як здобутки,
так і поразки.

За Зборівським і Білоцерківським договорами Україна визнавалася
автономною частиною Речі Посполитої. Проте український народ виступав
проти замирення з Польщею, яка не збиралася задовольнити його
справедливі вимоги і мала намір ліквідувати українську державність.
Найбільше обурення українців викликало повернення, за останнім
договором, шляхти до своїх земель, яке реально загрожувало втратою
завойованих здобутків. Все це породжувало політичну нестабільність в
Україні, загострювало соціальні суперечності. Селяни і міщани вбивали
шляхту, орендарів, урядників, знищували їх майно. Стали з’являтися
опозиційні до гетьмана групи і серед старшинства. Український народ усе
більше переконувався, що тільки власна незалежна держава захистить його
свободу і православну віру. Він наполегливо виступав за те, щоб
продовжувати війну за визволення до повної перемоги. Через це Україна
фактично і юридичне розірвала Білоцерківський договір і продовжувала
боротьбу з Польщею до повної незалежність від неї.

Величезна історична заслуга Хмельницького полягає в тому, що він обрав
єдиний вірний шлях до незалежності у вигляді соціального компромісу. Він
проводив гнучку політику: визнавав соціально-економічні вимоги селян,
але не відмовлявся й від захисту інтересів старшината і шляхти. Так, він
пом’якшив напруження в суспільстві, замирив населення і після
блискавичної перемоги під Батогом (червень 1652 p.) рішуче узяв курс на
створення незалежної держави.

Становище Козацької Держави після смерті Б.Хмельницького

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила
державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на
розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали
багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією,
міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного
об’єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його
верстви, процес політичної та економічної модернізації був
загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими
угрупованнями.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила
державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на
розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали
багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією,
міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного
об’єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його
верстви, процес політичної та економічної модернізації був
загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими
угрупованнями.

Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа — генеральний
писар І.Виговський, який зрадив пам’яті свого благодійника. Він почав з
того, що відібрав гетьманство у Юрія і тим завдав удару по спадкоємності
гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча,
до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним
юристом. Він не зумів порозумітися ні з старшинськими колами, ні з
іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею
Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.) За ним
Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як
автономія під назвою Руське князівство, яке, крім іншого, втратило право
на міжнародні зносини із зарубіжними країнами. Воно складалося лише з
Брацлавщини та Київщини. Інші українські землі ставали польськими
територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний
поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p.,
поверталися польські землевласники.

Отже, це був погіршений Зборівський договір, тому він став мертвим
документом.

Гетьманування І.Виговського викликало обурення у народі, призвело до
громадянської війни. В цих умовах гетьманом став Юрій Хмельницький, який
вирішив укласти новий договір з Московією. На скликаній у Жердовій
Долині раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету
України при конфедеративному зв’язку з Росією. Вони передбачали
включення до складу Української держави північної Чернігівщини й частини
Білорусії; вільне обрання козаками єдиного гетьмана; право на
зовнішньополітичну діяльність забороняли перебування на її території
московського війська і воєвод та ін.

У період анархії чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські
угруповання, з допомогою їх зарубіжних союзників (насамперед, Росії та
Польщі, а також Туреччини), розв’язали громадянську війну (1658—1663
p.), під час якої єдину українську державу було поділено на дві частини
— Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 p.
Юридичне його було оформлено у 1667 p. Андрусівським перемир’ям,
остаточно — у 1687 p. договором про довічний мир. Правобережна Україна
опинилась під Польщею, Лівобережна — спочатку під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і
часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її
суверенні права, і приблизно з 1653 p. бере курс на включення України до
свого складу, як самоврядного автономного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз’єднало сили українського
народу. Внаслідок цього боротьба за возз’єднання українських земель у
єдину державу, за незалежність України майже припинилась. Деякий час
вона тривала під проводом гетьмана П.Дорошенка. Його поразка стала
фатальним завершенням визвольної війни.

Роз’єднання території України породило поліцентризм, багатовладдя,
різноманітні його форми, однак, на Правобережжі і на Лівобережжі
протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на
Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом
стійкості, життєздатності української держави. Росія, Польща (і
Туреччина також) вимушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з
Україною.

4. Зруйнування Запорозької Січі

Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і підозрою.
Проте військовий потенціал запорожців, їх роль в охороні кордонів
змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі. Крім того, Росія
використовувала її як противагу Гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була
підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася
центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала
міцні зв’язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Слобожанщиною.
Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость
Гордієнко із своїми прибічниками перейшов до Мазепи. У 1709 p. Січ було
зруйновано. Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність
кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так
звану, Олешків-ську Січ. Тут вони існували у тяжких умовах, у повній
ізоляції від України.

Нова Січ. В 1734 p. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана
Апостола дозволила запорожцям, які втекли від переслідувань Петра І,
повернутися і заснувати Нову Січ на річці Базавлук (Підпільна) поблизу
Нікополя. Вона розташовувалася за декілька кілометрів від Старої Січі.
Повернення було скріплене договором між запорожцями царським урядом.
Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей.
Усіх запорожців було амністовано. Січі поверталися землі, якими вона
володіла до 1709 p., підтверджувалося її автономне становище, право
козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов’язувалася щороку
виплачувати запорожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та
сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського
генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими військами,
розташованими в Україні). У 1750 p. її було передано у безпосереднє
підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини:
Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка гетьмана К.Розумовського
та прагнула піднести престиж його посадового та суспільного становища.
Проте Січ не вийшла з підпорядкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі проти гайдамаків,
але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і
допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін
Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини
Максим Залізняк був запорожцем. Ховаючись від переслідувань, гайдамаки
тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачева перетягнути запорожців на
свій бік. Отже, волелюбний дух Запорізької Січі не був зламаний.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їх демократичних порядків,
які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки.
З серпня 1775 p. Катериною II був виданий маніфест. У ньому із цинічною
відвертістю цариця пояснювала мотиви ліквідації Запорізької Січі, котра
“не имеет права на существование из-за несамовитого управления
злодейских умыслов. Она есть политическою потворою”. На Запоріжжя
вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем
Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб виключити будь-яку можливість для
нормального існування людей. Одним з найбільш енергійних ліквідаторів
Січі був Г.Потьомкін (у 1772 p., свого часу прийнятий до запорізького
товариства, де він одержав ім’я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину
з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро
Калнишевський (Калниш) Багато років він провів у кам’яному мішку в
Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 p., коли
йому сповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи
записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 p. назва
“запорожский казак” заборонялася. Територію Січі було приєднано до
Новоросійської губернії.

Задунайська Січ. У 1775 p. п’ять тисяч запорізьких козаків втекли за
Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували
Задунайську Січ за зразком Запорізької, її доля була тяжкою. Вона не
тільки потерпала від Туреччини, яка не визнавала її автономії, а й
примушувала разом із нею воювати проти єдиновірців — своїх братів —
запорожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам
Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готувався до чергової війни з
Туреччиною. У 1784 p. він утворив із запорожців, які вціліли після
каральної експедиції Текелі, Бузьке козацьке військо. Воно було
розселене між Бугом і Дністром. У 1791 p. його перейменували на “войско
верных черноморских казаков”, яке очолив Потьомкін — “великий гетман”.
Після »юго смерті у 1792 p. військо було переведено на Кубань, на землі
між азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації
чорноморських козаків. Вони жили родинами по селах-станицях, вели
індивідуальне господарство.

5. Правова культура Козацької доби

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти
високий рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному
житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви
як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут
виникали зародки української державної організації з притаманними їй
елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним
центром визвольного руху українського народу.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші
питання, були загальні або, як їх частіше називали, військові ради.
Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня
кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була
воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші
питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир,
об’являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно
переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо,
обиралася і зміщалася козацька старшина.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по
куреням, які частіше звалися “сходками”. Курінні сходки збиралися у разі
потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних
справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні
господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих
козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у
другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники —
кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар,
курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш,
пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові
начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар складали так звану
військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували
на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися
курінні отамани. У мирний час військова старшина займалася
адміністративними і судовими справами, а під час війни очолювала
козаків, передаючи свої повноваження наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову,
адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман
був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і
традиціями козацтва. Обов’язки кошового отамана зводились до
затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення
розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових
доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків,
встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій
повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його
влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку
повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді
і, нарешті, самою військовою радою.

Військовий суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі.
Його основний обов’язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він
призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як
наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи
війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі
розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім’я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками порядку в Січі, а
під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових
рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо
злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство
для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення
козакам, відав охороною кордонів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада
курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей
здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою
справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших
куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим
обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством,
паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких
було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні
їх обов’язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими
збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні
судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита.
Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його
началом знаходилася військова в’язниця. Військовий тлумач виконував
обов’язки перекладача. Інколи він відряджався у прнкорлонні райони для
здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем
військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові
шафарі збирали мито (“перевозне”) на переправах через річки Дніпро, Буг,
Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали
булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове
знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і
паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але
на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину
складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову
старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх
влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і
зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої
посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через
рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить
широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах
території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна
знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно,
що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної
влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і
зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі
автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як “своєрідне
державне утворення” в низов’ях Дніпра або “республіку з яскраво
вираженими демократичними рисами”, підкреслюючи, що “в
конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як
військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної
тодішньої ситуації виконувала функції державного об’єднання” і мала риси
ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися
використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона
досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність,
всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади
протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила
також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати
основні демократичні принципи побудови органів
військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси
демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на
процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли
характеризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був
використаний у ході визвольної війни українського народу 1648—1654рр.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козацьке право —
сукупність правових звичаїв, що встановлювались сфері козацтва.
Важливість цього джерела підкреслює той факт, ш одразу після приєднання
України до Росії царська грамота від 2-березня 1654 p. надавала війську
Запорізькому право судитися “своїх старшин по давнішнім правам їх”,
тобто на основі звичаєвого права. А база звичаєвого права закладалася
якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве
козацьке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від
своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров’я.
Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплювали
військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних
дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення
окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого
особливого права визнавалася польським урядом. Незважаючи на суворість,
а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була
“чесність велика”. Живучі “на основі старожитніх і найстаріших звичаїв”,
козацтво всіляко відстоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що
писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Формування національної держави дуже впливало на формування права, що
діяло в Україні. Але воно розвивалося дещо іншим чином, ніж державність.
Якщо апарат польської влади був ліквідований, то у праві скасовувалися
лише ті норми, які закріплювали панування в Україні польських магнатів,
— “Статут на волоки”, королівські і сеймові конституції, ординацію
війська запорізького.

Зберегли чинність основні джерела права, що діяли в Україні до 1648 p. —
Литовські статути, магдебурзьке право та інші, оскільки їх норми
відповідали характеру феодальних відносин і захищали, особливо III
Литовський статут, інтереси українських феодалів. Саме тому дія цих
джерел поступово розширюється. У III Литовський статут вносяться нові
положення, що зміцнюють пануючу роль українських феодалів. Оскільки
збільшується число привілейованих міст, розширюється також і сфера
застосування магдебурзького права. Серед його актів варто, перш за все,
виділити “Порядок прав цивільних”.

Право України вирішує нове для себе завдання — оформлює і закріплює
розбудову української держави. Будучи звичаєвим правом, воно протягом
1648—1654 років регулює широке коло відносин, і насамперед організацію
полково-сотенної системи як основи державності, систему судочинства і
багато іншого, аж до порядку ведення бойових дій.

Виникають й нові джерела права, які є прямим результатом створення
української держави. Йдеться про універсали гетьмана Б.Хмельницького. Це
були розпорядчі акти вищої влади, загальнообов’язкові для всього
населення України. Щоправда, нерідко універсали видавали і полковники.

Зміст універсалів відбивав зміни у суспільно-політичному і економічному
ладі України, які вимагали свого правового регулювання, а також звичаї.
Саме універсали санкціонували й корегували ті з них, які визначали
організацію і діяльність полково-сотенної системи управління. Універсали
регулювали широке коло відносин (наприклад, поземельних з роздачею
земель старшині у власність і користування; адміністративних, пов’язаних
з призначенням на посаду) Універсали також вимагали від адміністраторів
карати смертю розбійників.

В розглядуваний період Україна в особі гетьмана приступає до укладення
міжнародних угод. Ними оформлювалося і утверджувалося становище України
як суб’єкта міжнародно-правових відносин і разом з тим закріплювався
процес розвитку і міжнародного визнання української держави. В ряд з
міжнародними актами варто поставити й Березневі статті, оскільки вони
були відповіддю на статті Б.Хмельницького і врешті-решт оформили
обопільну угоду України з Росією.

Право власності. Регулювання права власності зосередилося на наданні
козацькій старшині маєтків “в ранг” як нагороду за служіння під час
перебування на певній посаді. Таким чином був оформлений новий, під
умовою, статус земельної власності — рангові маєтки, рангові землі.

Злочини і покарання за них. Система злочинів і покарання за них
скорочується за рахунок виключення з неї замахів на королівську владу і
магнатсько-шляхетський порядок управління, а також злочинів проти
католицької церкви. Але з’явилися нові склади злочинів: зрада повсталому
українському народові, невиконання вимог старшинської адміністрації,
ненадання допомоги під час бою.

Міри покарання в умовах війни було ужорсточено. Дисципліна серед козаків
підтримувалась суворими покараннями в разі порушення її. Зрадників
страчували усіх без винятку (вже згадувалося про страту Худолія —
ватажка козаків, які у 1650 p. повстали проти Б.Хмельницького).
Безпощадно було страчено й тих старшин, які наприкінці 1651 p. — на
початку 1652 p. створили опозицію Хмельницькому (це були полковники
С.Герасимов, М.Гладкий, Л.Мозиря, С.Підібайло та ін.). Суворо карали
осіб (здебільшого це були селяни), які нападали на
старшинсько-шляхетські маєтності.

У той же час спостерігається чимало випадків, коли смертна кара
замінювалася штрафами.

Судочинство. Процес в генеральному, полкових, сотенних і курінних судах
відбувався за нормами звичаєвого права. Зберігалося шлякування чи
гоніння слідом. Це був засіб досудового слідства. Засідання були
публічними. Допускалося оскарження рішень і вироків у сули вищої
інстанції. Вироки, винесені за злочини, вчинені у бойових діях,
оскарженню не підлягали.

Отже, у 1648—1654 pp. починає створюватися національна правова система
України, хоча вона все ще грунтувалася на Литовських статутах і
магдебурзькому праві. Це явище було пов’язане з молодістю української
державності.

Висновок

В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення
важливо визначити місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, а
згодом Гетьманщини та царської Росії.

Речі Посполитій не вдалось поставити під контроль Запорозьку Січ. Січ
стала тим осередком, що зібрав навколо себе однодумців і розпочав
Визвольну війну, під час якої відбулось формування Гетьманщини. Органи
самоврядування зберігались на Запорожжі впродовж усього існування
козацької держави. Запорожці брали участь у військових “радах, що “час
від часу збиралися на Лівобережжі”, обговорюючи претендентів на
гетьманську булаву. Кіш слідкував за подіями на інших українських землях
і був арбітром у суперечках між ворогуючими сторонами.

Царська Росія, зберігала органи самоуправління на Запоріжжі. Царський
уряд визнавав за Військом Запорозьким широкі права і повноваження, але
Росія прагнула поставити під контроль діяльність як гетьманів і старшин,
так і Запорожжя. Після 1667 р. (Андрусівський договір) Запорожжя
знаходилось у підпорядкуванні обох держав. Царат не простив запорожцям
їх підтримки І.Мазепи і у травні 1709 р. зруйнував Січ, після чого
частина запорожців вперше перебралась в Олешки. Згодом у серпні 1733 р.
цар офіційно дозволив козакам заснувати Нову Січ, але забезпечив
контроль над ними, спорудивши укріплення поблизу Січі, в якому
знаходилось військо.

Царський уряд активно використовував запорожців у тих війнах, які вів
протягом 18 століття, дедалі обмежуючи їх права і вольності врешті решт
ліквідувавши Січ .

Вбачаючи місце Січі в політичній структурі Речі Посполитої, Гетьманщини,
царської Росії слід згадати залучення Запорозької Січі в процесі
шляхетської колонізації степової України Річчу Посполитою; активну
участь Запорозької Січі у московських експедиціях Лжедмитріїв I і II,
організованих польськими магнатами та королівським двором на початку
ХVII століття (бо основне одро війська в цих походах складали саме
запорожці, с.160); історичне буття козаччини та Запорозької Січі в
період між “реформою Баторія” і смертю Петра Сагайдачного).

Характеризуючи організацію території і модель влади козацької держави,
що зародилась в період гетьманщини, Запорозька Січ лишалася в новому
політичному утворенні автономною одиницею, котра підлягала безпосередньо
гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи
власного кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом
полковників.

Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики
російського царату було ліквідовано найцінніше завоювання українського
народу — його національну державність, яка проіснувала 135 років
(1648—1783 pp.) Одним із відчутних ударів, завданих їй царатом, було
скасування гетьманства, яке з часів Б.Хмельницького символізувало
національний державний суверенітет України. А з скасуванням
полково-сотенного устрою, українські землі було зведено до становища
звичайної російської провінції. По всій Україні насильницьким шляхом
встановлювалися органи управління Росії, впроваджувалося
загальноімперське законодавство.

Список використаної літератури

Дорошенко. Історія України. – К., 1999.

Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів,
1995.

Наливайко Д. С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у
західноукраїнських історико-літературних пам’ятках. К., 1992. — С. 85.

Полонська Н. Історія України. – К., 2001.

Смолій В. А, Степанков В. С. Богдан Хмельницький. — К., 1999.

Субтельний О. Історія України. – К., 2000

Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на
Україні // УЇЖ. — 1990. — N” 12. — С. 23.

Смолій В. А. Про нові підходи до вивчення історії українського козацтва
// УЇЖ. — 1990. — № 12. — С. 14

Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва
до середини XVII ст. // УЇЖ. — № 5. — С. 69.

PAGE

PAGE 3

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020