.

Проблеми нації і держави (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
213 3164
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

“Прогрес, регрес та сенс історії”ПЛАН

Вступ

1. Ідея прогресу в історії. Сенс історії

2. Прогрес і регрес

3. Рушійні сили та суб‘єкти суспільного розвитку

4. Осмислення історії в контексті соціального розвитку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Очевидно, що історичний процес не є лише калейдоскопом,
хаосом подій. В ньому можна виділити певні періоди розвитку, певні
типи суспільства. Але чи можливо, виходячи з того, охопити
історію в її цілісності, тобто з врахуванням майбутньої
перспективи? Чи можливо однозначно відповісти на питання: куди саме
йде людство, в чому полягає сенс історії і чи є вона прогресивним
розвитком?

Жодне фактичне знання про минуле не дозволяє судити про історію в її
цілісності. Історична наука, наприклад, не ставить перед собою
таке завдання. Про історію людства не можна судити по історії
окремих країн, народів, регіонів, навіть епох. “Оскільки в кожного
покоління є свої турботи і проблеми, а від того – власні інтереси й
власна точка зору, то з цього випливає, що кожне покоління має право
на свій власний погляд на історію і свою власну реінтерпретацію
історії, яка доповнює інтерпретацію попередніх поколінь.

Зрештою, ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і,
можливо, тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми.
Підсумовуючи – не може бути історії такого “минулого, яким воно
насправді мало місце”, а можливі лише історичні інтерпретації, жодна
з яких не є остаточною, і кожне покоління має право на створення
власних інтерпретацій” (7, с. 290-291). Людська історія є принципово
незавершеною.

Знаходячись в середині незавершеного процесу, не знаючи його
кінця, не маючи іншої системи для порівняння (бо людство – єдине
і унікальне, іншого просто немає), не можна сказати, на якій
стадії всесвітньої історії як цілої людство знаходиться. До того ж
історичний процес, на відміну від природних явищ, є процесом людської
діяльності і творчості, який передбачити дуже складно.

Таким чином, науково-теоретична відповідь на запитання про
спрямованість історії в її цілісності неможлива, як неможливе
і обґрунтування чи спростування історичного прогресу. Але це не
означає, що таке питання виявляється марним, цілком вигаданим,
воно просто не є питанням конкретної науки. Проблема спрямованості і
сенсу історії – суто філософська проблема, яка має коріння в
безпосередньому житті людей і саме там набуває особливого значення.

1. Ідея прогресу в історії. Сенс історії

Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а
як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість,
цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи
свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до
історії, визначення свого місця в ній.

Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний
узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли
люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення
історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності.

В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в
своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як
регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить
логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу,
щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в
теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в
усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і
неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу була пануючою на протязі ХVIII-XIX століть. Саме в цей
період людство беззастережно вірило у всеперемагаючу силу розуму,
наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу
набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і
дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

Формаційна теорія К.Маркса була спрямована на теоретичне обгрунтування
ідеї прогресу з позиції матеріалістичного розуміння історії. Історія,
за К.Марксом, є єдиним закономірним процесом сходження від нижчого до
вищого стану суспільства, або типу суспільно-економічної формації. В
основі такого розвитку лежить закон розвитку способу
виробництва. К.Марксом був запропонований об’єктивний критерій
історичного розвитку – рівень розвитку продуктивних сил, ступінь
продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником,
визнавався і інший – гуманістичний, зміст якого полягає у
загальному становищі людини в соціальній системі, у можливостях, які
відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і
реалізації здібностей.

Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема
технократичні) не заперечують ідею прогресу, важливість
об’єктивного критерію (він доповнюється іншими техніко-економічними
показниками – рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо).

Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо
окремого історичного процесу чи явища (наприклад, науки, техніки,
технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних
систем. Але навряд чи це дає підстави робити висновок щодо тенденцій
історії в цілому. Чи можна вважати проявом прогресу історії
науково-технічний прогрес, що поставив людство перед загрозою загибелі?
Чи є дикун з комп’ютером більш досконалим за дикуна з кам’яною
сокирою? Чи насправді сучасна епоха з її шаленим ритмом,
економічними перегонами на виживання, з її масовою культурою дає
більше можливостей для розвитку людини, ніж епоха середньовіччя,
сповнена релігійного ставлення до природи, зосередженої уваги до
духовного світу людини? Чи збільшує щастя і чи зменшує страждання
перехід від племенного ладу до держави?

Своєрідною відповіддю на це може стати запитання одного з філософів:
чи не є ідея прогресу лише назвою стійкого інстинкту, що не дозволяє
череді стояти на місці і що тягне її все далі в надії, що далі буде
більш соковита трава?

Ідея прогресу в тому значенні, яке їй надала попередня епоха, може
вважатися вичерпаною. Не випадково формаційний підхід до історії
змінився у ХХ столітті на цивілізаційний. Поняття цивілізації
передбачає розгляд історії не лише як історії економіки, а як історії
людей, в єдності їх матеріального і духовного життя.

Основу цивілізацій складають певні культурні цінності. Кожна
епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є
самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватись критеріями
прогресу. М.Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про
поступальний розвиток ”по сходинках” історії нижчого до вищого, від
менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з
філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору.

При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління,
культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш
досконалого суспільства. Насправді ж кожна епоха, кожна цивілізація і
культура, за словами одного з істориків, рівною мірою наближена до
Бога. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або
меншвартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство
все більше розуміє необхідність ”рівноправного партнерства”,
діалогу різних епох і різних культур. Не випадково, що в період кризи
техногенної цивілізації людство все частіше звертається до
культурних цінностей традиційного суспільства, вони виявляються
такими, що потребують освоєння наново і по-новому.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до
юнацтва, від юнацтва – до зрілості. Це сходження не до кращого, а
до складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність,
загострення і необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

2. Прогрес і регрес

Людська думка не може не прагнути знайти певну логіку в історії,
відповісти на питання: і куди саме йде людство, в чому полягає сенс
історії, що означають поняття „прогрес і регрес”?

Як у минулому, так і сьогодні немає однозначних відповідей, які
пов’язали б ці явища з тими чи іншими чинниками, критеріями. Ряд
мислителів (Ж. Кондорсе, Сен-Сімон, Г. Спенсер та ін.) пов’язували
прогрес з розвитком науки, розуму. Інші (М. Михайловський, П. Лавров) –
з зростанням справедливості. Ф. Ніцше навіть вважав брехнею ідею
прогресу.

Зараз у ХХІ ст. критерії прогресу суттєво змінюються і тяжіють до
розвитку тілесних та духовних характеристик людини, причому ці
характеристики повинні мати інтегральний вимір, жоден вид прогресу,
будь-то екологічний, соціально-політичний чи інший не можна розглядати
як головний, якщо він не стосується щастя кожної людини.

Підсумовуючи різні погляди щодо поняття „сенс історії”, який шукається
чи „зверху”, чи в загальних закономірностях розвитку людства і людини,
слід надати студентам філософське осмислення цього поняття. Якщо сенс
життя і історії наданий Богом, Космосом тощо, то його не можна ані
осягнути, ані змінити. Якщо сенс історії — це рух до закономірного, де
вільний розвиток кожного стає умовою вільного розвитку усіх (К. Маркс).,
то сенс життя стає роботою в ім’я світлого майбутнього. Дехто вважає
власне життя самодостатнім, тому, мабуть, слід вважати, що „кожен
повинен бути щасливим десь і зараз”. Людина і його історія – єдина мета
суспільства, яка надає сенс нашому існуванню, екзистенції.

Нарешті, чи можна говори про людство як про єдиний суб’єкт історичного
розвитку? У повсякденності ми навіть ніколи не міркуємо про людство, але
ж світова ситуація сьогодні доводить, що неможливо прожити своє життя в
межах персональною шляху. Девіз „Дій локально – думай глобально” стає
імперативом нашого часу, глобальне світорозуміння стає дійсністю. Тому
сьогодні слід говорити про формування єдиного людства, бо в результаті
довготривалого історичною процесу цілісність бере гору над дискретністю,
скрізь різні історії окремих країн, регіонів, народів, різноманіття
культур, неспівпадання ритмів розвитку і форм існування народів
проглядає єдиний загальнолюдський шлях історії, і рід людський має
вибирати той чи інший шлях у палітрі неспівпадаючих можливостей.

Поняття цивілізації передбачає сьогодні розгляд історії не лише як
історії економіки, а як історії людей в єдності їх матеріального і
духовного життя. Кожна епоха є відображенням неповторної, унікальної
культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню не може вимірюватись
критеріями прогресу. Людство все більше розуміє необхідність
„рівноправного партнерства”, діалогу різних епох і різних культур.

Безперечно, людство йде вперед, але це скоріше рух від дитинства до
юнацтва, від юнацтва – до зрілості. Це сходження не до кращого, а до
складнішого: це нові труднощі, нова відповідальність, загострення і
необхідність подолання нових, більш серйозних проблем.

Величезні зрушення нашої епохи привели до кардинальної зміни становища
людини в суспільстві, до зростання цінності свободи, потреби і
необхідності вільного вибору своєї долі і, разом з тим, до більшої
проблематичності та ризикованості такого вибору.

Через світові війни, революції, тоталітарні режими та інші соціальні
катаклізми, через загрозу воєнної катастрофи, екологічної кризи, через
протиріччя науково-технічного прогресу народжується нова епоха, нова
цивілізація з принципово іншим типом соціальних зв’язків. Це потребує
нового вирішення вічної проблеми – чи в змозі індивід бути володарем
своєї долі, чи може він створити сам себе і своє життя?

3. Рушійні сили та суб‘єкти суспільного розвитку

Взаємовідношення суспільства і особистості мають конкретно-історичний
характер. Суспільство може створювати як сприятливі, так і несприятливі
умови для розвитку особистості. У свою чергу, від конкретних індивідів,
від їх активності, моральної і громадянської позиції залежить становище
суспільства і міра його „людяності”.

Факт залежності людини від суспільства є очевидним. Індивід нескінченими
зв’язками з’єднаний з суспільством, залежить від нього, визначається
його соціально-історичними, культурними особливостями. Саме в
суспільстві знаходяться матеріальні, духовні, соціальні умови для
розвитку людини.

Лише в суспільстві людина може виділятися як індивід, лише через
спілкування, через відносини з іншими людьми вона може формуватися як
особистість, але саме поняття „особистість” передбачає наявність
самодетермінації, самовизначеності людини, її спроможності робити
власний вибір життєвої позиції ї своєї долі, а це означає – бути
відносно незалежною від суспільства. Міра свободи людини залежить від
внутрішнього фактору – від ступеню розвитку особистісного начала в
людині і зовнішнього – від типу і характеру суспільних відносин.

Сьогодні роль особистості суттєво зростає, тому що новий соціальний
контекст вимагає не тільки розкріпачення людини, її особистісних рис, а
й неухильного зростання відповідальності людини за усе, що вона робить в
цьому світі. Людина як особистість – ось ця межа буття, де перетіняються
царина ідеалів і реальний соціум.

Наш час вимагає від філософської рефлексії зміни деяких уявлень про
особистість і визнання насамперед людини складною системою, яка
самоудосконалюється не лише відповідно до потреб суспільства з метою
корисності для суспільства.

Синергетика як нове філософське бачення кожної системи і людини як
системи пропонує інший підхід, який стверджує, що, по-перше, складним
системам не можна нав’язувати шляхи їх розвитку; по-друге, іноді хаос
може бути створюючим началом; по-третє, у деяких випадках дії окремої
людини суттєво впливають на макропроцеси тощо. Людина сьогодні не може
бути засобом діяльності, навіть дуже складної, вона є завжди мета
розвитку і прогресу, вона є вища цілісність, де проходить синтез
об’єктивного і суб’єктивного, де починається свобода, проявами якої є
автономія людини, її моральність і здатність до творчості.

4. Осмислення історії

в контексті соціального розвитку

Управління соціальним та гуманітарним розвитком неможливе без осмислення
діяльності й місця людини в історичному процесі. Історію творять люди,
усі події й факти, з яких складається історичний процес – це осмислена
діяльність людей, їх ідеї й наміри. Проблема полягає в тому, щоб
з’ясувати, свідомо чи несвідомо діють люди при цьому, чи є в історичному
процесі певні об’єктивні закони, що не залежать від волі людей?

Яскравим представником цієї концепції був Гегель. Він бачив у людській
історії закономірний процес, який є однолінійним, бо це процес руху
Абсолютної ідеї до свободи. Ця лінія виражала у Гегеля закономірність та
історичний прогрес. Сама історія гарантувала прогрес, а його метою було
царство свободи, яке німецький філософ бачив у Прусській монархії. Для
реалізації провіденційного плану велике значення мала, на думку Гегеля,
діяльність “великих людей” – О.Македонського, Юлія Цезаря, Наполеона.

Всесвітня історія розвивається за визначеним планом, невідомим людям,
але неухильно реалізується діяльністю людей, прямуючи до визначеної
кінцевої мети. Метою може бути царство свободи, торжество християнських
чеснот, комуністичне суспільство, інформаційне суспільство, ноосфера –
все, що завгодно. Важливо те, що провіденційне розуміння історії тісно
пов’язане з ідеєю прогресу. Прогрес – момент в історії людства, коли
буде досягнутий вищий досконалий стан і вирішені всі суперечності й
проблеми. З часом виник особливий духовний феномен, культ прогресу.
Фундаментом цього культу стало поклоніння майбутньому, життя в ім’я
майбутнього. У XX ст. постало питання розвінчання культу прогресу і його
критики. Сенс критики в тому, щоб звернути увагу на більш універсальні
цінності, ніж пропонує ідея прогресу, і викрити її ваду – обожнення
майбутнього за рахунок теперішнього й минулого.

Ще одна вада – ідея прогресу й світлого майбутнього – може спровокувати
відмінність поколінь. Кожне нове покоління в такій вірі вважає себе
кращим, ніж попередні, лише тому, що народилось у пізнішу епоху. Такий
конфлікт може передаватись від покоління до покоління.

Сучасна філософія звертає увагу на ряд явищ, які ставлять під сумнів
гарантовану спадкоємність історичного розвитку:

явище соціальної амнезії – означає не просто втрату історичної пам’яті ,
а те, що з історії іноді випадають цілі пласти минулого – чи то втрат,
чи досягнень. Суспільство не усвідомлює цієї втрати, розривається
історичний зв’язок з минулим (наприклад, голодомор 33 року минулого
століття);

катастрофи XX ст., дві страшні світові війни, показали що такі події
можуть поставити під загрозу збереження глибинних механізмів
цивілізації;

можливість самознищення людства внаслідок глобальної катастрофи – якщо
не ядерної, то екологічної, що поставить під сумнів існування історії як
такої.

У XX ст. постає проблема виробити новий погляд на історію, збагнути, що
вона являє собою, якщо вона не є самоздійснюваним гарантованим процесом?

Таке визначення передбачає взаємодію людей і зв’язок поколінь, їх
духовне спілкування. В історії діють духовне синівство, братство й
батьківство, тобто непорушність історичного процесу насправді полягає у
взаємодії, взаєморозумінні й комунікації, – йдеться про представників
різних епох, поколінь, культур.

Отже, історія – це людська діяльність. Але проблема в тому, як діють
люди в історії – свідомо, чи несвідомо? Чи підпадає їх діяльність певним
законам, чи панує суцільний волюнтаризм? Відповідь дає розгляд поняття
“історичний закон”.

Європейська філософія Нового часу вважала історичний процес рухом до
прогресу. Окремі мислителі твердили, що в природі діють закони, які
розповсюджуються на суспільство, а завдання людини – виразити цей
порядок. Марксизм вважав, що ці закони можна пізнавати та застосувати
для перетворення історії. Ленін і Сталін вирішили прискорити дії
законів, встановлених марксизмом, знаємо, що з цього вийшло.

Вже окремі сучасники Маркса вважали, що в суспільстві, тобто в історії
людства, немає законів подібних на природні, тут є просто послідовність
подій. У кожного народу своя історія, своя послідовність унікальних і
неповторних подій.

Своє знання історії людина витлумачує у фактах, які є фундаментом
історії. Протягом життя одного покоління можуть кардинально змінюватися
не тільки оцінки певних подій чи фактів, а й виринати такі події, які
раніше цілком замовчувалися.

Історичний факт як об’єктивна річ дійсно є фундаментом історії, але його
людина інтерпретує, оцінює, подає через призму певних своїх знань,
поглядів, переконань. Факти й фальсифікуються не лише з погляду окремих
людей, а й режимів, політичних партій, релігійних течій тощо. Отже, чи
можемо ми знати історію? Можемо, якщо звернемося до автентичних джерел,
не опускаючи навіть найдрібніших подій чи фактів і будемо їх детально й
скрупульозно аналізувати за всіма правилами герменевтики – теорії
розуміння й методу інтерпретації.

Суспільство – це піраміда. Внизу – народні маси, посередині – еліта,
зверху – влада. Між ними є певна взаємодія. Людська історія знає різні
приклади такої взаємодії, знає факти, коли влада заграє з масами, а
потім забуває про свої обіцянки, коли народ привів до влади певну
політичну силу. 3 приводу взаємодії влади, народу й вождів є багато
різних думок (Ніцше, Маркс, Міллс, Ортега-і-Гассет та ін.)

Френсіс Фукуяма припустив, що історія більше не рухатиметься, бо зникли
суперечності між системами – капіталістичною й соціалістичною, між
ідеологіями – релігійною, комуністичною, людство створило найкращий
суспільний устрій – ліберальну демократію. Та життя його заперечує. Усі
найкращі демократії мали й мають проблеми – суперечності, а найглибша
суперечність – у самій людині. Існує суперечність між культурами,
точніше типами культур, суперечність у рівнях суспільного розвитку – у
світі різка поляризація – 1 млрд. населення Землі багатий і ситий, а 5
млрд. – бідні.

Отже мета подолати суперечності і буде розвитком історії. Ще одна
проблема розвитку історії – це проблема, чи історія людства це єдиний
процес, чи конгломерат замкнутих цивілізацій? Тут немає одностайності.
Ще у Х1Х ст. Маркс, який відстоював єдність людства, розробив теорію
зміни суспільно-економічних формацій, однак Схід ніяк не вписувався у цю
схему.

Тому Маркс запропонував ідею трьох фаз:

первісна формація – общинна власність;

вторинна формація – приватна власність;

третинна формація – суспільна власність, високий технологічний рівень
розвитку.

XX століття поставило гостро проблему сенсу історії – який сенс усіх тих
подій, катастроф, катаклізмів, воєн, які переживає людство? Ідея
прогресу, що панувала в попередні століття, відсунула сенс історії на
задній план, адже вважалося, що все йде своїм порядком і людство само
собою прийде до світлої мети. Нині людство стоїть перед лицем руйнівних
війн, геноциду, безжальних диктатур, масового збідніння людей тощо, тому
постає питання, чи варто трудитися, створювати нові технології,
матеріальні й духовні цінності, якщо життя більшості людей не стає краще
від покоління до покоління. Прогресу немає для всієї історії людства.

Сучасна філософія історії враховує виняткову складність
всесвітньо-історичного процесу, його непередбачуваність. Філософська
концепція сенсу історії, як відношення історії до долі особистості,
називається персоналістською концепцією. Її опрацьовували М.Бердяев,
К.Ясперс, Жак Марітен, близький до них Ортега-і-Гассет та інші.

У персоналістській концепції історія постає як спілкування поколінь.
Історія, розглянута в персоналістській концепції як спілкування
поколінь, передбачає ставлення до кожного учасника історичного процесу
як до унікальної й самоцінної істоти.

Не випадково принципи прав і свобод особистості закріплені рядом
міжнародних документів, серед яких Декларація прав людини, прийнята
ООН.Філософія історії створила кілька версій можливого розвитку людства,
тобто моделей всесвітньої історії.

Головні з них:

циклічність;

лінійність;

синергізм.

Ідею циклічності проповідували й античні мудреці – людство проживає
золотий вік, срібний, бронзовий і залізний, потім – все знову
повторюється.

Із сучасних мислителів ідею циклів пропагує О.Шпенглер, вважаючи, що
кожна із 7 великих культур проходить, як троянда, цикл зародження,
розквіту й занепаду – переходячи в цивілізацію, культура гине. Така
концепція викликає почуття монотонності й беззмістовності цих зусиль
людини. Так і в Біблії.

Європейська культура створила модель лінійного розвитку пов’язану з
християнством. Тут присутня ідея прогресу. Історія людства має початок –
від Адама і до Страшного суду. Прихід Христа – епізод на цьому шляху.
Світська свідомість підхопила релігійну ідею, тут є поняття прогресу й
регресу, що є відходом назад, розпадом позитивних надбань. Епоха
Просвітництва в Європі – це віра у вічний поступ, що пов’язаний з
людським розумом, наукою и технікою. ХІХ і XX ст. розхитали цей
оптимізм, адже розум і наука – це не завжди прогрес і добро чи благо
(атом, війни, концентраційні табори, масові вбивства, тероризм тощо).

Нині все частіше твердять про синергізм, де розвиток є невизначеним
процесом. Він може раптово піти вперед, але можливий і рух назад залежно
від обставин.

Майбутнє людства – вельми складна проблема, воно завжди цікавило людину.
Нині існує спеціальна галузь науки – футурологія, яка намагається
спрогнозувати розвиток людства. Окремі країни мають інститути
стратегічних досліджень, є такий і в Україні.

Наукові прогнози є двох типів: пошукові й нормативні.

Пошукові намагаються встановити сферу діяльності людини: зайнятість,
розподіл трудових ресурсів при їх наявності, прогнозують міграційні
потоки тощо.

Нормативні вказують шляхи й способи вирішення різних проблем суспільного
розвитку.

Способи наукових прогнозів:

1. Екстраполяція – перенесення теперішніх тенденцій на майбутнє,

2. Побудова спрощених математичних чи описових моделей майбутнього

3. Експертні оцінки (консиліум різних спеціалістів ставить “діагноз”
проблеми і шукає шляхів вирішення).

Навіть фантасти впевнені, що майбутнє передбачити неможливо. Езотерична
філософія (утаємниченість) твердить про цикли. Неминуче прийде зміна,
наступить кінець зла й пітьми і запанує світлий період всесвітньої
історії.

Наука прогнозує безсмертя людини: шляхом клонування людини можна
замінювати органи людського організму і так добитися безсмертя. Людина
змінить своє єство і своє тіло.

Висновки

Отже, всесвітня історія розвивається за визначеним планом, невідомим
людям, але неухильно реалізується діяльністю людей, прямуючи до
визначеної кінцевої мети. Важливо те, що провіденційне розуміння історії
тісно пов’язане з ідеєю прогресу. Прогрес – момент в історії людства,
коли буде досягнутий вищий досконалий стан і вирішені всі суперечності й
проблеми. Основна вада теорії прогресу в тому, що прогрес мислиться як
гарантований. Що б не відбувалося в історії – прогрес все одно
наступить. Така віра в неминучий прогрес провокує легковажний оптимізм,
відволікає увагу людей від проблем актуального зла.

Історію творять люди – особистості, окремі народи. Історія – це
внутрішнє поєднання долі особистості й кожного покоління з долею
історії. Історія передбачає взаємодію людей і зв’язок поколінь, їх
духовне спілкування. В історії діють духовне синівство, братство й
батьківство, тобто непорушність історичного процесу насправді полягає у
взаємодії, взаєморозумінні й комунікації, – йдеться про представників
різних епох, поколінь, культур.

Суспільство – це піраміда. Внизу – народні маси, посередині – еліта,
зверху – влада. Між ними є певна взаємодія. Джерело будь-якого розвитку
– це суперечності. Отже мета подолати суперечності і буде розвитком
історії.

Ідея прогресу, що панувала в попередні століття, відсунула сенс історії
на задній план. Нині людство стоїть перед лицем руйнівних війн,
геноциду, безжальних диктатур, масового збідніння людей тощо, тому
постає питання, чи варто трудитися, створювати нові технології,
матеріальні й духовні цінності, якщо життя більшості людей не стає краще
від покоління до покоління. Всезагальним універсальним сенсом історії,
що проглядається в самому історичному процесі, виступає гідність
особистості.

Філософія історії створила кілька версій можливого розвитку людства,
тобто моделей всесвітньої історії, головними з яких є:

циклічність;

лінійність;

синергізм.

Майбутнє людства – вельми складна проблема, воно завжди цікавило людину.
Нині існує спеціальна галузь науки – футурологія, яка намагається
спрогнозувати розвиток людства. Наукові прогнози є двох типів: пошукові
й нормативні. Майбутнє передбачити неможливо. Наука прогнозує безсмертя
людини: шляхом клонування людини.

Список використаної літератури

1. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. – М.: Мысль, 1982.

2. Бердяев Н. Смысл истории. – М., 1990.

3. Вебер М. Избранные сочинения. – М.: Прогресс, 1990.

4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. –
М.: Наука, 1991.

5. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество. – М.: Политиздат 1992.

6. Старовойт І.С., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія.
Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон, 1997.

7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. – К.: Основи, 1994.

8. Тойнби А.Дж. Постижение истории. – М., 1991.

9. Філософія: Підручник / За редакцією Заїченко та ін. – К., 1995.

10. Філософський словник / За редакцією В.І. Шинкарука. – К.,
Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.

11. Франк С. Духовные основы общества. – М., 1992.

12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

PAGE

PAGE 18

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020