РЕФЕРАТ
на тему:
“Синхронія і діахронія”
ПЛАН
Вступ
1. Поняття та властивості синхронії та діахронії
2. Особливості вивчення мови з точки зору концепцій синхронії та
діахронії
3. Мовознавство синхронічне і діахронічне
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя
здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова
епохи Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться.
Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни,
причому такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже,
мова — це одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в
мовознавстві розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи
до вивчення мови: вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення
мови в її історичному розвитку протягом тривалого часу.
Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з
одного боку, і розвитку, зміни мови протягом тривалого часу — з іншого,)
в мовознавстві використовують терміни синхронія і діахронія.
1. Поняття та властивості синхронії та діахронії
Синхронія (від гр. syn “разом” і chronos “час”, тобто “одночасність”) —
1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення
мови в цьому стані (в абстракції від часового чинника).
Діахронія (від гр. dia “через” і chronos “час”, тобто “різночасність”) —
1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її
історичному розвитку.
Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а
діахронія — вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна
позначити так:
Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є
нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов’язково знати історію
мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з’явилися, скільки
колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових
форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект,
імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і дві
складні, аналітичні) тощо.
Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною
мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало “слон”, а
слово підлий — “простонародний, неродовитий”.
2. Особливості вивчення мови
з точки зору концепцій синхронії та діахронії
Мова – це динамічна система, але для виконання своєї головної функції
(функції спілкування) вона повинна прагнути до незмінності. Отже, в мові
одночасно діють два протилежні процеси – статика і динаміка. Існування
цих двох протидіючих процесів породило два різні підходи у вивченні мови
– синхронію і діахронію. Синхронія вивчає мову у певний відрізок часу,
протягом якого, як передбачається, у ній не відбувається ніяких змін.
Діахронія ж досліджує мову протягом усього її історичного розвитку.
Довгий час ці два аспекти перебували у протидії.Ф. де Соссюр навіть
пророкував розділення з часом лінгвістики на синхронічну й діахронічну.
Але цього не сталося. Сучасне мовознавство схиляється до думки, що
статика й динаміка характерні для мови на будь-якому етапі її існування.
Саме їхня боротьба зумовлює постійний розвиток мови. Сучасна наука
вивчає ці дві тенденції у їхньому поєднанні.
Мова постійно розвивається завдяки тому, що вона не є завершеною,
закритою системою. Проте не всі зміни, які відбуваються у мові можна
віднести до її розвитку. Проілюструвати це можна появою в мові “нових”
слів, які незабаром стають архаїзмами. Лише зміни, які сприяють
покращенню функціонування мови, звіцненню її системи можна віднести до
розвитку мови. У різних підсистемах ці зміни відбиваються по-різному. У
звуковій підсистемі такою зміною є збільшення кількості фонем на
початковому етапі формування мови. У словниковій підсистемі – це
відмирання старих слів і поява нових на позначення нових реалій життя. У
граматиці – це виникнення лексико – граматичних і суто граматичних
категорій. У синтаксисі – перехід від одночленного речення до
двочленного, з подальшим ускладненням останнього. Розвиток мови є
загальною закономірністю, але на різних етапах, за різних умов він може
набувати різних форм. Функціонуючи мова нагромаджує кількісні зміни, які
поступово перетворюються у якісні зміни структури і норми.
У свій час представники празького лінгвістичного гуртка (один із
напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року.
Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка,
Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна
особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими
вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія),
Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо) заперечили соссюрівське
протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці
підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення
сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний
матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення.
Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело празьких
мовознавців до цілої низки важливих положень. Засновник празького
лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод “аналітичного
порівняння” мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють
лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням
тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного
вивчення мов.
3. Мовознавство синхронічне і діахронічне
Для дослідника мови важливі обидва аспекти — синхронічний і
діахронічний. Для того щоб добре усвідомити сучасний стан мови,
необхідно дослідити її історичний розвиток. Відповідно до двох підходів
до вивчення мови розрізняють мовознавство синхронічне і діахронічне.
Результати синхронічного мовознавства використовують для створення
описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів
для безписемних мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж
мовознавець хоче дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може
зробити лише за діахронічного підходу до вивчення мови.
Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX
ст. вказував російський мовознавець П.Ф. Фортунатов: “Велика помилка —
змішування фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували
у ній колись”. Про це завжди повинен пам’ятати вчитель-словесник. Якщо,
скажімо, дається завдання визначити морфемний склад слова подушка, то з
погляду сучасного стану мови в ньому можна виділити корінь по-душ-,
суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово членувалося на морфеми
по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і закінчення -а.
Мотивація слова була такою: “те, що кладеться під вушко”. Нині ця
мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними
зв’язками зі словом вухо.
Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний
стан мови є продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови
можливе лише за умови всебічного її вивчення як у синхронії, так і в
діахронії.
Слід пам’ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі
статикою і динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який
момент, мова є жива діяльність, вона не є статичною, а постійно
змінюється.
Висновки
Отже, синхронія (грец. одночасся) – вимога брати для порівняння явища,
які відносяться до одного часового зрізу мови.
Діахронія (грец. різночасся) – поняття про розвиток і зміну мови по
часу. Діахронічний аспект відслідковує, як і коли змінювалися певні
мовні структури.
Застосування концепції синхронії і діахронії: мова ділиться на синхронні
зрізи, кожний з яких розглядається в цілісності, а від одного зрізу до
іншого слід уже діахронічний розвиток.
Список використаної літератури
Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. — К. — Одеса, 1991. — С 15-52.
Русанівський В.М. Мова в нашому житті. — К., 1989.
Мова у соціальному і культурному контексті. — К., 1977.
Мова і духовність нації. — К., 1992.
Панов Е.Н. Знаки, символы, языки. — М., 1980.
Кисленко Ю.І. Системна організація мови. — К., 1997.
Ю.Радевич-Винницький Я.К. Україна: Від мови до нації. — Дрогобич,
1996.
PAGE
PAGE 8
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
