Реферат
на тему:
Лемки – етнографічна група (субетнос) українського етносу
Лемки – етнографічна група українських горян, яка до 1947 р. жила по
обох боках Карпатського хребта і державних кордонів (до 1772 р. –
польсько-угорського, а з 1919 р. – польсько-чехословацького). Їхня
територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною
територією завдовжки 140 км і завширшки 25-50 км.
Територія галицької Лемківщини до 1946 р. займала південну частину
таких повітів як Новосандецького, Горлицького, Ясельського,
Коростянського, Саніцького, південний захід Ліського і 4 села
Новоторзького площею близько 3.5 тис.кв.км. На цій території проживало
200 тис.осіб, в т.ч. 160 тис. українців (1939 р.), які жили близько в
300 селах. Закарпатська Лемківщина займає більшість Пряшівщини – близько
3 тис. кв.км і 110 тис. мешканців та ряд етнографічних островів.
Згідно польсько-радянського договору від 16.08.1945 р., що визначив
польсько-радянський кордон, остаточно було віддано Польщі всю північну
Лемківщину і проведено взаємний обмін населенням між Польщею і УРСР. До
половини 1946 р. більшу частину лемків (близько 80 %) було виселено в
Україну, переважно в її західні області та частково у крайні східні.
Решту, за малим винятком, в 1947 р. внаслідок проведення операції
“Вісла” було переселено на північно-західні землі Польщі і розселено
окремими родинами між польськими поселенцями. Північна Лемківщина була
заселена польськими верховинцями, а більшість земель залишилась пусткою.
Отже, після виселення лемків поляками з північної Лемківщини, єдиною
територією їх компактного розселення на сьогодні залишилось західне
Закарпаття – Пряшівщина та західна частина Закарпатської області. На
Лемківщині переважали сільські поселення, а міські були представлені
м.Сяніком та містечками Мушина, Криниця, Буківсько, Балигород. Міські
жителі складали 15 %. На кількості населення Лемківщини в минулому
(1880-1914 рр.) суттєво позначилися значні міграції до Америки.
Лемківські оселі розташовані у долинах, витягнуті ланцюгами. В найвищих
частинах Західного Бескиду збереглися залишки наступного життя та
перехідні рільничо-пастуші форми.
Основним заняттям лемків з давніх давен було сільське господарство
переважно для власних потреб. До 1914 р. важливим тут був випас волів та
овець. Після скасування сервітутів та обмеження випасу по лісах
тваринництво занепало і набрало молочного напрямку. В цей час піднялось
рослинництво (овес, картопля, льон, на півночі Сяніччини – жито і
пшениця). Допоміжними заняттями на Лемківщині були ткацтво,
деревообробка (виробництво гонти, ложкарство), каменярство. До 1914 р.
досить поширеними були сезонні мандрівки на жнива до Угорщини, а також
еміграція на заробітки до Америки. Лемки, які жили біля курортів,
працювали в прислузі, продавали молочні продукти, гриби, ягоди.
&
(
(
Лемки, як етнографічна група, мають свою говірку, духовну та
матеріальну культуру. Як зазначає В.Кубійович, з одного боку вони
архаїчні, а з другого – зазнали впливу словацько-польського оточення.
Лемки в порівнянні з іншими етнічними групами українських горян більше
прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на
зовнішні впливи. Це і в значній мірі зберегло їх від денаціоналізації.
Щодо матеріальної культури лемків, то вона бідніша в порівнянні з
гуцульською. Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно
однобудинкові, дахи із гонти. Житлова частина таких будинків сіньми
відділена від господарської. Лемки віддавна займаються різьблярством,
виділяються своєрідним пісенним фольклором. Вони створили чимало
оригінальних весільних та жартівливих пісень.
На Лемківщині народилась ціла когорта видатних людей, зокрема народних
героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників,
художників і музикантів, артистів і співаків. Так, ватажками
антифеодальної боротьби на Лемківщині в XVII ст. були Василь Полос та
Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема
митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи:
Т.Полянський, Ю.Пелеша, Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький,
вчені богослови і професори Львівського університету о. Й.Делькевич, о.
Т.Мишковський та ін.
З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк, Франц Коковський,
Іван Филипчак, Юрій Тарнович, поет Богдан Антонич, та композитор Михайло
Вербицький, визначний лемківський різьбяр Михайло Орисик, вчені
Володимир Кубійович та Михайло Гру-шевський.
З Лемківщини у Львові працюють народні артисти України, відомі співачки
сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце
займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює
популярна хорова капела “Лемковина” (керівник і диригент
Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи
Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний
фольклорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. На словацькій Лемківщині у
м.Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому
Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові
фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей
української культури, де видаються журнали “Дукля”, “Дружно вперед”,
тижневик “Нове життя”. В Україні, куди переселені лемки, дальшого
розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків
різьбярства, зокрема у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях,
Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв
України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич,
Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін.
(За матеріалами книги: Заставецька О.В., Заставецький О.В., Ткач Д.В.
Географія населення України. – Тернопіль, 2007.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
