Реферат на тему:
Деліктна відповідальність: поняття та зміст
Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до заподіяння шкоди
перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є
формою реалізації абсолютних прав: права власності, права на життя,
права на охорону здоров’я, права на честь і гідність, права на ділову
репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто
абсолютних прав і абсолютних-обов’язків, цих правовідносин, було
визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а
саме: коло зобов’язаних осіб щодо уповноважених суб’єктів. Абсолютність
суб’єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все
полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним
висловом В.К. Райхера, одного із перших прибічників наведеної
класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах
“право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони
соціального середовища”, і тому зв’язок між уповноваженими зобов’язаними
суб’єктами встановлюється за типом “бездротового” зв’язку, який з’єднує
дану точку простору з абсолютно невизначеною кількістю всіх “інших
точок”. Крім того, здійснення абсолютного права засновано на власних
діях уповноваженої особи. Достатньо сказати, що власник, як правило,
сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому
майном і, отже, самостійно здійснює належне йому право власності.
Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток
за нормальних умов використання суб’єктом належних йому абсолютних прав.
Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи
захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. Законодавство,
практика, наука передбачають деліктні (позадоговірні) способи захисту
абсолютних правовідносин. Це речово-правові і зобов’язально-правові.
Критерієм їх розмежування є характер і зміст порушення абсолютного
права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов’язано з втратою
тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням
об’єкта права — майна, то застосовуються речово-правові способи захисту.
До них належать: право вимоги майна в натурі з чужого незаконного
володіння шляхом подання віндикаційного позову; право вимоги усунення
будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням
володіння через пред’явлення негаторного позову; право вимоги визнання
абсолютного майнового права за допомогою позову про визнання.
У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов’язально-правові
засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про
відшкодування збитків, і він має право пред’явити позов про збитки.
Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов’язок заподіювача
шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.
f/’7¦=xDooooooooaeaeaeaeaeae
справа щодо суб’єктивного обов’язку заподіювача. Питання не тільки в
тому, що суб’єктивний обов’язок заподіювача, на відміну від пасивного
обов’язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто
спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов’язок істотно
відрізняється від обов’язків, що виникають внаслідок правомірних дій,
зокрема укладення договору. Останні обов’язкові, але не примусові, тоді
як обов’язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є
елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу.
Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття
державного примусу як одного з методів здійснення державної влади в
суспільстві.
В юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного
примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного
стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус
для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням
обов’язку. Наведене визначення державного примусу має бути поширено і на
цивільно-правовий примус. А це означає, що обов’язок заподіювача є
заходом примусу незалежно від того, чи він виконується добровільно чи в
судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в імперативній
нормі ст. 440 ЦК України незалежно і проти волі, бажань заподіювача.
Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних засобів
цивільно-правового регулювання, як диспозитивність і правова ініціатива
учасників правовідносин, зумовлена певними причинами. Це необхідність
гарантувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків,
забезпечити безперешкодне функціонування механізму правового регулювання
захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.
Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У
цьому розумінні примусовий обов’язок заподіювача з відшкодування шкоди
можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В
зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє
собою заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з
порушеним або замість нього) суб’єктивний відносний обов’язок
правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що
включають у себе осудження його поведінки або стимулювання його до
соціальне необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи
майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних
правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності
умов, зазначених у законі.
Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності
максимально охоплює як загальні предметно-галузеві ознаки (обов’язок —
як результат цивільно-правового врегулювання поведінки), так і
специфічні ознаки регулювання деліктних зобов’язань (порушення
абсолютного обов’язку і у зв’язку з цим виникнення відносного обов’язку,
зміст якого полягає в перетерпінні мір державного примусу, осудженні
поведінки зобов’язаної особи чи стимулюванні до соціальне необхідних
дій, форми осудження або стимулювання у вигляді позбавпення благ
особистого чи майнового характеру, поновлення порушених абсолютних
правовідносин — функціональне значення деліктної відповідальності). Це
визначення також відповідає змістові нормативної конструкції деліктної
відповідальності, що закріплена в ст. 440 ЦК України. Ця сама
конструкція збережена в ст. 1120 проекту ЦК України.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
