.

Правові способи та порядок відновлення прав споживачів, які придбали товар неналежної якості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
282 4703
Скачать документ

Реферат на тему:

Правові способи та порядок відновлення прав споживачів, які придбали
товар неналежної якості

Способи відновлення прав споживачів, порушених внаслідок придбання ними
товарів неналежної якості, визначені вже в проаналізованій нами ст. 14
Закону України “Про захист прав споживачів” під кутом зору застосування
до продавця цивільно-правових санкцій за продаж такого товару. Проте є
потреба повторити зміст цієї статті.

Таким чином, при виявленні недоліків-товару чи його фальсифікації
протягом гарантійного чи інших термінів, установлених правилами чи
договором як обов’язкові для сторін, покупець має право за своїм вибором
вимагати від продавця або виготовлювача (виготівника):

а) безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на Їх
виправлення споживачем чи третьою особою;

б) заміни на аналогічний товар належної якості;

в) відповідного зменшення його купівельної ціни;

г) заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

д) розірвання договору та відшкодування збитків.

Перелічені вимоги, які може пред’являти покупець до продавця, і
становлять можливі способи відновлення його порушених прав у зв’язку з
придбанням товару неналежної якості. З наведеного тексту випливає, що
покупець має право на свій розсуд пред’явити будь-яку з перелічених
вимог і у будь-якій послідовності. Ці вимоги у разі пред’явлення їх
продавцеві, виготовлювачеві відповідно кореспондуються в обов’язок цих
осіб виконати їх. Водночас для продавця вони являють собою міру
відповідальності та інші цивільно-правові санкції, які у разі
невиконання у добровільному порядку можуть бути реалізовані у
примусовому порядку судовими органами.

Звертає на себе увагу той факт, що лише в одному випадку з п’яти
(підпункт “д”) прямо передбачається право покупця (споживача) вимагати
відшкодування заподіяних йому збитків, причому у тому разі, коли він
приймає рішення розірвати договір купівлі-продажу. У покупця можуть
виникнути збитки і в інших випадках, не пов’язаних з вимогою про
розірвання договору. Наприклад, на період ремонту придбаного з дефектами
автомобіля (продавцем, споживачем, третіми особами) покупець змушений
був узяти у прокатному пункті в оренду автомобіль, щоб продовжувати
здійснювати свою професійну чи іншу діяльність. Стаття 14 Закону не дає
однозначної відповіді щодо можливості стягнення з продавця витрат по
орендній платі. Не містить відповіді на це питання і ст. 234 ЦК України,
текст якої дещо відрізняється від ст. 14 Закону. Однак, на наш погляд,
немає ніяких перешкод для застосування загальних положень цивільного
законодавства про те, які і в якому обсязі мають відшкодовуватися збитки
(статті 203 і 215 ЦК). Це означає, зокрема, що відшкодуванню підлягають
витрати, зроблені кредитором (у такому випадку — споживачем), втрата або
пошкодження його майна, а також неодержані доходи, які б він одержав,
якби боржник виконав зобов’язання.

На думку деяких юристів, при застосуванні за бажанням покупця правила
ст. 234 ЦК України про безоплатне усунення продавцем недоліків у речі чи
відшкодування витрат покупця на їх виправлення можливе задоволення
додаткових вимог про відшкодування збитків, спричинених, зокрема,
простоєм речі (неможливість її використання). Підставою для такого
висновку є ухвала судової колегії у цивільних справах Верховного Суду
України, якою було задоволене позов колгоспу ім. Мічуріна Хустського
району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства
матеріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення
недоліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів, на
підставі загальних норм ЦК України, що регулюють правовідносини за
договором купівлі-продажу (зокрема, статей 233 і 234). Такий підхід до
вирішення даної проблеми в юридичній літературі і судовій практиці
безумовно заслуговує на підтримку і цілком прийнятний при вирішенні
спорів за участю споживачів. Однак з метою усунення можливих сумнівів
щодо можливості відшкодування збитків при застосуванні правил підпунктів
“а”, “б”, “в”, “г” п. 1 ст. 14 Закону України “Про захист прав
споживачів” у ній має бути закріплено застереження про право покупця
(споживача) вимагати в усіх цих випадках стягнення збитків, завданих
йому придбанням товару неналежної якості. Така пропозиція узгоджується
із сформованою в Україні судовою практикою, узагальненою в постанові
Пленуму Верховного Суду України ”Про практику розгляду цивільних справ
за позовами про захист прав споживачів” від 12 квітня 1996 р., в якій
зазначено, що “при вирішенні питання про відповідальність та про
наявність і розмір збитків, заподіяних споживачеві у зв’язку з
недоліками товару (робіт, послуг), суду належить виходити як із
загальних, так і зі спеціальних норм законодавства (статей
263,271,326,337,341,347,403,410, 412, 419,420 та 422 ЦК), а також з умов
укладеного сторонами договору”. Однак, як бачимо, серед перелічених
спеціальних статей ЦК України не згадуються статті, що регулюють
відносини купівлі-продажу. І це не випадково, адже у цих статтях
практично немає норм, які б встановлювали якісь особливі правила щодо
меж відповідальності продавця та обсягу відшкодовуваних збитків у
зв’язку з продажем покупцеві товару неналежної якості. Очевидно
законодавець не визнав за необхідне встановити щодо цих відносин
особливе правове регулювання, хоч підстави для цього існують.

З огляду на сказане, не можна визнати абсолютно досконалими з цього
питання рішення, запропоновані у проекті нового ЦК України. Так,
відповідно до ст. 708 проекту ЦК покупець, якому передано товар з
недоліками, щодо яких не було зроблено застереження, має право на свій
вибір зажадати від продавця:

1) співмірного зменшення купівельної ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування своїх витрат на усунення недоліків товару.

У разі ж істотного порушення вимог щодо якості товару покупець також має
право відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої
за товар грошової суми або зажадати заміни товару неналежної якості на
товар, що відповідає вимогам договору. У всіх зазначених випадках
покупець має право на відшкодування завданих йому збитків.

Водночас у ст. 738 проекту ЦК України закладено принципово іншу
концепцію відновлення прав покупця у разі продажу йому через систему
роздрібної торгівлі товару неналежної якості, згідно з якою покупець
(вважай — споживач) має право зажадати від продавця або виготовлювача
виконання лише трьох вимог, а саме:

безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх
виправлення покупцем чи третьою особою;

заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості або
на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

помірного зменшення купівельної ціни.

При цьому у зазначеній статті взагалі не передбачається можливість
стягнення збитків при пред’явленні покупцем перелічених вимог. Можна
було б припустити, що у цих випадках мають застосовуватися загальні
правила вже згадуваної ст. 708 проекту ЦК України. Однак такий висновок
щодо співвідношення змісту статей 708 і 738 проекту ЦК є лише
припущенням, правомірність якого в судовій практиці може викликати
сумнів. Тому для позитивного вирішення даної проблеми у ст. 738 проекту
ЦК необхідно було б зробити спеціальні застереження про допустимість
відшкодування збитків, заподіяних покупцеві, в усіх зазначених у ній
випадках.

В статті 14 Закону України “Про захист прав споживачів” законодавець
окремо наголошує, що стосовно непродовольчих товарів, що були у
використанні та реалізовані через роздрібні комісійні торговельні
підприємства, вимоги споживача, зазначені у п. 1 ст. 14, задовольняються
за згодою продавця. Дану норму було внесено в Закон 1993 р. Таку новелу
аж ніяк не можна визнати вдалою. Вона не лише суперечить основоположним
принципам споживчого права, а й ст. 234 ЦК України, яка не ставить у
залежність реалізацію прав покупця у разі придбання товару неналежної
якості від факту перебування чи не перебування товару до продажу у
користуванні.

ЦК України встановлює загальне правило про відповідальність продавця за
не застережені ним недоліки. Дане правило має повною мірою стосуватися
також торговельної діяльності, здійснюваної комісійними магазинами.
Звільнення комісійних магазинів від відповідальності за продаж товарів з
не застереженими недоліками суперечить принципам цивільного права, яке
встановлює правові наслідки у разі порушення тих чи інших умов договору,
та порушує загальновизнані права споживачів. Комісійний магазин не
повинен нести невигідні ті чи інші правові наслідки лише щодо
застережених ним покупцеві недоліків. Інформація про це має бути
доведена відповідним чином до покупця (наприклад, у приймальній
квитанції, окремій угоді тощо). У Правилах комісійної торгівлі
непродовольчими товарами, затверджених наказом МЗЕЗторгу України від 13
березня 1995 р. відсутня така дискримінаційна норма. Однак у п. 5.5
Правил записано:

Товари, що були у користуванні, придбані в комісіонера, можуть бути
повернуті назад лише за згодою комісіонера”1. Безумовно, у такій
редакції наведена норма суперечить нормам ЦК України, які регулюють
відносини купівлі-продажу, незважаючи на те, що вона стосується товарів,
які вже були у користуванні.

Дещо по-іншому була вирішена дана проблема в законодавстві радянського
періоду. Так, відповідно до п. 2.2 Правил торгівлі в комісійних
магазинах по продажу промислових товарів, затверджених наказом
Міністерства торгівлі СРСР від 12 серпня 1968 р., речі, куплені в
комісійному магазині, назад від покупців не приймалися, за винятком
нових речей з дефектами, не виявленими під час прийняття речей на
комісію, якщо річ поверталася не пізніше 48 годин після її купівлі.
Тобто законодавство радянського періоду також не захищало належним чином
права покупців, які купляли товари в комісійних магазинах. Це дає
підстави вважати, що консерватизм у вирішенні проблеми прав покупців
товарів у комісіонерів у Законі України Про захист прав споживачів”
успадковано від радянської правової системи.

Правомірність наших міркувань підтверджується змістом ст. 738 проекту ЦК
України, у якій передбачається, що покупець, який придбав непродовольчі
товари, що були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні
торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має
право пред’явити зазначені в п. 1 цієї статті вимоги, якщо придбані
товари мали істотні недопіки, не застережені продавцем. Думається, що
прийняття такого положення буде кроком уперед щодо захисту прав
споживачів. Певною мірою першим кроком у цьому стало внесення змін до
Правил комісійної торгівлі наказом МЗЕЗгоргу України від 8 липня 1997 р.
Зокрема, п. 2.6 Правил доповнено такою нормою:

“Стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлені, покупець
має право пред’явити продавцю (виробнику) відповідні вимоги, якщо
недоліки були виявлені протягом 6 місяців від дня передачі товарів
покупцеві”. Звичайно, дана норма стосується лише нових товарів.

Закон України “Про захист прав споживачів” встановлює відповідний
порядок реалізації споживачем (покупцем) прав у разі придбання ним
товару неналежної якості. Так, згідно з п. 2 ст. 14 Закону вимоги
споживача, визначені у п. 1 цієї статті, пред’являються за вибором
споживача: продавцеві — за місцем купівлі товару, виготовлювачеві або
підприємству, що виконує їх функції, — за місцезнаходженням споживача.

Таким чином, законодавець визнає три категорії суб’єктів, зобов’язаних
виконувати вимоги покупців (споживачів). При цьому наведена норма
сформульована таким чином, що надає покупцеві право обрати зобов’язану
особу (продавця, виготовлювача чи їх представника). Звичайно, споживачам
зручніше звертатися з відповідними вимогами до продавця, якщо
торговельне підприємство розташоване за місцем їх проживання.

Закон окремо наголошує, що зазначені вимоги за місцезнаходженням
споживача виконують також створені власником продавця торговельні
підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним
споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на
підставі договору, а функції представників підприємств-виготовлювачів
виконують їх представництва та філії, створені виготовлювачем з цією
метою, або підприємства, які виконують вказані вимоги за договором з
виготовлювачем. У Законі не йдеться про те, чи може покупець за
наявності в його місцезнаходженні представника продавця чи виготовлювача
звернутися зі своїми вимогами безпосередньо до них. Оскільки в
законодавстві прямої заборони щодо цього немає, то відповідь має бути
лише позитивною. Безперечно, лише споживачеві належить право вирішувати
до кого необхідно звернутися з вимогою про відновлення його порушених
прав.

Закон зобов’язує продавця, виготовлювача (підприємство, що виконує їх
функції) прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити
його вимоги. Звичайно такий обов’язок зазначених відповідальних осіб не
спід розуміти буквально, адже вимога, з якою звертається споживач до цих
осіб, є не що інше як претензія, тобто правова форма для добровільного
відновлення порушених прав. Незважаючи на це, законодавець детально
регламентує порядок реалізації споживачем пред’явлених вимог, а водночас
і порядок вчинення дій продавцем, виготовлювачем (їх представником).

Так, за наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає
негайному задоволенню, а в разі потребі перевірити його якість —
протягом 14 днів або за домовленістю сторін. Коли ж необхідний товар у
продавця відсутній, вимога споживача має бути задоволена у двомісячний
термін з часу відповідної заяви. Якщо ж таку вимогу задовольнити у
встановлений термін взагалі неможливо, споживач має право за своїм
вибором пред’явити продавцеві, виготовлювачеві (їх представникові) інші
вимоги, передбачені Законом України “Про захист прав споживачів”.
Відповідно до п. 4 ст. 14 цього закону вимога споживача начебто має
формалізуватися у вигляді заяви, хоч і не сказано якої — письмової чи
усної. На наш погляд, це має бути письмова заява. Наявність її сприятиме
захистові інтересів споживача, вона також підтверджує момент звернення
споживача до продавця, що має значення для виявлення терміну перебування
речі в ремонті.

Законодавець враховує також можливі коливання цін. У разі задоволення
вимог споживача про заміну товару з недоліками на аналогічний товар
належної якості, ціна на який змінилася, перерахунок вартості не
проводиться, а при заміні товару з недоліками на такий же товар іншої
моделі перерахунок вартості має здійснюватися виходячи з цін, що діяли
на час обміну. Якщо споживач вирішив розірвати договір, то у разі
підвищення ціни на товар, розрахунки проводяться виходячи з його
вартості на час пред’явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни
— виходячи з вартості товару на час купівлі (ст. 14).

У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості
продавець зобов’язаний замінити їх на якісні товари або повернути
споживачеві сплачені ним гроші, якщо вказані недоліки виявлені в межах
терміну придатності (п. 6 ст. 14). Як бачимо, щодо продовольчих товарів
неналежної якості у покупця обсяг вимог значно менший, порівняно з
обсягом прав споживача (покупця) промислових товарів. У деяких випадках
такий підхід законодавця цілком виправданий. Так, немає ніякої потреби
зобов’язувати продавця, виготовлювача усувати недоліки продовольчого
товару, адже зробити це практично неможливо через біологічні, хімічні,
смакові та інші його властивості.

Значно важче пояснити відсутність у Законі посилання на можливість
звернення покупця з вимогою відшкодувати заподіяні йому збитки. Цю
прогалину може заповнити ст. 17 Закону України “Про захист прав
споживачів”, згідно з якою шкода, заподіяна життю, здоров’ю або майну
споживача товарами, що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або
інші недоліки, підлягає відшкодуванню у повному обсязі, якщо
законодавством не передбачено вищої міри відповідальності. Однак і в
цьому випадку виникають певні проблеми, оскільки якщо продовольчим
товаром неналежної якості майну споживача завдана шкода (а це
маловірогідно), то більш логічним було б застосування ст. 14 Закону, яка
такої можливості, про що вже було зазначено, не передбачила. Не вносять
визначеності у вирішення даної проблеми також Правила продажу
продовольчих товарів, у п. 12 яких є лише загальна фраза про те, що у
разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості
продавець зобов’язаний замінити їх на якісні або повернути споживачеві
сплачені ним гроші. Тут теж не йдеться про право споживача на
відшкодування збитків. Можна в даному випадку застосувати й загальні
положення цивільного законодавства про відповідальність за неналежне
виконання боржником зобов’язання. Однак у будь-якому разі проблема
відшкодування споживачам збитків, завданих продовольчими товарами
неналежної якості, ще потребує подальшого законодавчого вирішення.

Закон України “Про захист прав споживачів” зобов’язує продавця,
виготовлювача безоплатно усунути недоліки товару (непродовольчого)
протягом 14 днів з моменту пред’явлення відповідної вимоги споживача або
за згодою сторін в інший термін (п. 7 ст. 14). За бажанням споживача на
час ремонту йому надається (з доставкою) аналогічний товар незалежно від
моделі. Для цього виготовлювач разом з продавцем зобов’язані на
договірній основі передбачити обмінний фонд товарів. Постановою Кабінету
Міністрів України від 19 березня 1994 р. затверджено Перелік товарів, з
яких складається обмінний фонд. До цього Переліку включено: телевізори,
магнітоли, магнітофони, радіоприймачі, холодильники, морозильники,
пральні машини, в’язальні машини, пилососи, електропраски,
електроміксери, електросоковижималки. При цьому за кожний день затримки
усунення вимоги про надання аналогічного товару та за кожний день
затримки усунення недоліків понад установлений термін (14 днів)
споживачеві виплачується неустойка у розмірі одної вартості товару.

Встановлення для продавців і виготовлювачів в імперативній формі
обов’язку щодо створення обмінного фонду товарів безумовно вигідне для
споживачів. Водночас не можна погодитись з категоричністю цього правила,
яке не передбачає ніяких винятків, не враховує особливостей перехідної
економіки та ступеня готовності до його впровадження торговельними
підприємствами. Загальновідомо, що сьогодні здійснюють (і будуть
здійснювати) торгівлю побутовою технікою як великі спеціалізовані чи
універсальні підприємства (супермаркети, універмаги), так і невеликі
малопотужні магазини, особливо в сільській місцевості, які не спроможні
створити такі обмінні фонди. До того ж, як свідчить практика,
створюються вони лише у великих містах за участю виготовлювачів та
потужних торговельних підприємств з великим товарообігом і високим
рівнем технічної оснащеності та торговельного обслуговування. Тому, на
наш погляд, недоцільно зобов’язувати усіх продавців створювати обмінні
фонди товарів, оскільки так чи інакше право споживачів користуватися
ними у більшості випадків практично нездійсненне, а водночас і завідомо
матеріально не забезпечене. Тому доцільно було б визначити відповідну
категорію торговельних підприємств, для яких створення обмінного фонду
товарів було б обов’язковим, наприклад з урахуванням товарообігу та
кількості працюючих. Такі обмінні фонди прагнутимуть створювати
добровільно також ті підприємства, які претендують на високий рівень
торговельного обслуговування.

На забезпечення прав споживачів спрямована норма, згідно з якою при
усуненні недоліків шляхом заміни комплектуючого виробу або складової
частини товару, на які встановлено гарантійні терміни, гарантійний
термін на новий комплектуючий виріб і складову частину обчислюється від
дня видачі споживачеві товару після ремонту (п. 7 ст. 14 Закону). Що
стосується основного виробу, то тут діє загальне правило ст. 13 Закону
про те, що при виконанні гарантійних ремонтів гарантійний термін
збільшується на час перебування товару в ремонті. Цей час має
обчислюватися від дня, коли споживач звернувся з вимогою про усунення
недоліків. За таких умов подовжується період, протягом якого
здійснюватиметься підвищений захист прав споживача.

Законодавець надає споживачеві також право пред’явити виготовлювачеві
вимогу про безоплатне усунення недоліків товару і після закінчення
гарантійного терміну, але в межах встановленого терміну служби (коли ж
такий не був встановлений — протягом 10 років) ? якщо в товарі були
виявлені істотні недопіки, допущені з вини виготовлювача (п. 8 ст. 14
Закону). У разі невиконання цієї вимоги споживача у 14-денний чи інший
термін, обумовлений сторонами, споживач має право за своїм вибором
пред’явити виготовлювачеві інші вимоги, встановлені п. 1 цієї статті.
Прагнення законодавця встановити максимальні пільгові умови реалізації
споживачами прав у разі придбання ними товарів неналежної якості
заслуговує на повагу і всебічну підтримку, але за умови, що ці пільги не
є надмірними та економічно й технічно обґрунтовані. Зазначена норма може
бути прийнятною для легкових автомобілів, мотоциклів, іншої техніки
довготривалого використання. Водночас існують такі промислові товари,
які повністю зношуються протягом 10-річного терміну. Не враховує закон і
умов та інтенсивності використання товару (наприклад, у автомобілів —
обсягу кілометражного пробігу). Отже, дана проблема потребує
економіко-технічного обґрунтування, а відповідно і подальшого правового
врегулювання.

Згідно з п. 9 ст. 14 Закону “Про захист прав споживачів” вимоги
споживача розглядаються після пред’явлення споживачем квитанції,
товарного чи касового чека або іншого письмового документа, а щодо
товарів, на які встановлено гарантійні терміни, — технічного паспорта чи
іншого документа, що його заміняє. В Законі, однак, нічого не сказано
про те, чи є обов’язковим подання споживачем заяви (претензії), оскільки
законодавець в основному говорить про звернення споживача до продавця,
виготовлювача з тими чи іншими вимогами. Однак, у якій об’єктивні формі
має бути викладена ця вимога, відповіді немає. Враховуючи, що з моментом
звернення споживача з відповідними вимогами пов’язані певні правові
наслідки (термін ремонту, заміни товару, нарахування неустойки тощо), це
звернення має супроводжуватися поданням відповідної заяви, яка з
правової точки зору може бути визнана претензією. Водночас ця претензія
підтверджує здійснення продавцем чи виготовлювачем відповідних витрат по
виправленню недоліків товару, відшкодуванню збитків тощо. Звичайно,
немає ніяких юридичних перешкод для задоволення вимог споживача і без
такої письмової претензії, що цілком допустимо, копи між сторонами не
існує спору щодо правомірності цих вимог. В інших же випадках подання
відповідної претензії є необхідною умовою захисту споживачем своїх
порушених прав.

Для визначення порядку пред’явлення претензій споживачами корисно
звернутися до загальних положень цивільного законодавства. Так,
відповідно до ст. 235 ЦК України “покупець вправі заявити продавцеві
претензію з приводу недоліків проданої речі, що не були застережені
продавцем до її передачі, негайно по їх виявленню, але не пізніше шести
місяців з дня передачі речі (крім будинків). Покупець, який придбав річ
в роздрібній торговельній організації з гарантійним строком може
пред’явити продавцеві претензію з приводу недоліків проданої речі, що
перешкоджають її нормальному використанню, протягом цього гарантійного
строку” (ст. 236 ЦК).

У законодавстві України та в юридичній літературі загальновизнаним є
правило, що у спорах, де одним з учасників є громадянин (крім відносин з
перевезень та надання послуг), пред’явлення претензій не є обов’язковим.
Інше правило діє щодо спорів, які виникають з цивільних відносин між
юридичними особами, для яких обов’язкове досудове пред’явлення претензій
(наприклад, статті 5 і 6 АПК України), якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до наведених статей 235 і 236 ЦК України і в цих випадках
покупець не зобов’язаний пред’являти претензію, тобто він може відразу ж
після виявлення недоліків звернутися до суду, який не має право
відмовити у прийнятті позовної заяви покупця-громадянина.

Не передбачено якогось спеціального претензійного порядку розгляду заяв
споживачів і в проекті нового ЦК України. У ст. 710 проекту ЦК
встановлено лише загальні претензійні строки. Зокрема, відповідно до п.
2 цієї статті у разі, якщо на товари не встановлено гарантійного строку
або строку придатності, вимоги, пов’язані з недоліками, можуть бути
пред’явлені покупцем за умови, що недоліки в проданому товарі були
виявлені у розумний строк, але в межах двох років (щодо нерухомого майна
— трьох років) з дня передачі товару покупцеві, якщо триваліші строки не
встановлені законом або договором, а стосовно товарів з гарантійними
строками — у межах гарантійного строку (строку придатності). Як бачимо,
принциповою новелою тут є встановлення загального максимального
дворічного претензійного строку, з чим ми вже раніше висловили незгоду.

Найповніше сформульовано вимоги, яким має відповідати претензія, у
відносинах між юридичними особами в ст. 6 АПК України. Однак для
пред’явлення претензій споживачами немає потреби у встановленні подібних
вимог. Головне, щоб у ній містилися дані про заявника, виявлені недоліки
та вимоги, які ставить споживач перед продавцем, виготовлювачем.

Правове значення претензії полягає насамперед у впливі на перебіг строку
позовної давності. Так, позов з приводу недоліків проданої речі може
бути пред’явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а
якщо вона не заявлена або день її заявлення встановити неможливо — не
пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для
за-явлення претензії (ст. 237 ЦК). Такий спеціальний порядок
встановлення перебігу скороченого шестимісячного строку стосується
претензій, які пред’являються у зв’язку з недоліками проданої речі
відповідно до ст. 235 ЦК України та з приводу недоліків речі, проданої з
гарантійним строком відповідно до ст. 236 ЦК. На нашу думку, цей порядок
має застосовуватися також у випадках продажу торговельними
підприємствами (громадянами-підприємцями) товарів з недоліками, на які
не встановлено гарантійні строки, покупцям-споживачам, адже ці відносини
не врегульовані Законом “Про захист прав споживачів”. Тому момент
перебігу строку позовної давності має визначитися за правилами
цивільного законодавства.

Стаття 711 проекту ЦК України передбачає річний строк позовної давності,
який пропонується обчислювати з дня виявлення недоліків у межах
встановлених законом строків, а якщо на товари встановлено гарантійний
строк — з дня їх виявлення протягом гарантійного строку (строку
придатності). І хоч строк позовної давності пропонується збільшити від 6
місяців до одного року, він всеодно вважатиметься скороченим. Немає
також принципових заперечень проти такого збільшення строку позовної
давності. Але необачно й надалі його збільшувати, адже продаж товарів з
недоліками — це особливий вид порушення зобов’язань, для яких
встановлення тривалих претензійних і позовних строків не сприятиме
захистові прав покупців, не спонукатиме їх до своєчасного виявлення
недоліків товару, до ретельного огляду покупок.

Стаття 24 Закону України “Про захист прав споживачів” проголошує судовий
захист порушених прав споживачів. При цьому споживачі за своїм вибором
подають позови до суду за місцем свого проживання або за місцем
перебування відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем
виконання договору. Крім того, споживачі звільняються від сплати
державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав. Все це,
безумовно, полегшує реалізацію споживачами наданих їм прав.

Звертатися з позовами в інтересах покупців-споживачів мають право також
органи Державного комітету у справах захисту прав споживачів. За
статистичними даними, цими органами у 1996 р. було виявлено лише 229
випадків порушеного порядку обміну товарів та подано ними до судових
органів 236 позовних заяв, з яких 203 суд задовольнив1. Порівняно
невелику кількість позовних заяв можна пояснити лише тим, цю переважна
кількість вимог споживачів задовольняється в позасудовому порядку, в т.
ч. завдяки втручанню органів у справах захисту прав споживачів.

Приватизація — це відчуження майна, що перебуває у державній власності
та власності Автономної Республіки Крим на користь фізичних та
недержавних юридичних осіб. Правовою формою такого відчуження є договір
купівлі-продажу, за яким продавець зобов’язується передати відповідний
об’єкт приватизації у приватну чи колективну власність покупцеві, а
покупець — прийняти цей об’єкт, сплатити за нього певну грошову суму,
виконати інші обов’язки, передбачені законодавством про приватизацію чи
обумовлені сторонами.

У зв’язку з тим, що укладення договору купівлі-продажу об’єктів
приватизації та виконання основних його умов є важливим етапом процесу
зміни відносин власності на засоби виробництва, цей договір має
відповідні особливості щодо його сторін, змісту та порядку укладення.

Сторони договору купівлі-продажу об’єктів приватизації. Згідно із
статтями 6,7 і 8 Закону України “Про внесення змін до Закону України
“Про приватизацію майна державних підприємств” від 19 лютого 1997 р. та
статтями 4 і 5 Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону
України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” від 15 травня 1996 р. продавцями державного майна у
процесі приватизації виступають: щодо об’єктів загальнодержавної
власності — Фонд державного майна України, його регіональні відділення
та представництва в районах і містах, щодо об’єктів власності Автономної
Республіки Крим — органи приватизації в Автономній Республіці Крим, щодо
об’єктів комунальної власності — органи, що їх створюють відповідні
місцеві ради.

Покупцями об’єктів приватизації можуть бути громадяни України, іноземні
громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на
території України; юридичні особи інших держав; господарські товариства,
створені для участі у приватизації громадянами, в тому числі членами
трудового колективу. Господарське товариство членів трудового колективу
підприємства, що приватизується, засновується на підставі рішення
загальних зборів, у яких брало участь більше як 50% працівників
підприємства або їх уповноважених представників. У разі приватизації
майна, зданого в оренду, покупцем може виступати орендар державного
майна.

Поряд з іншими юридичними особами та громадянами орендарями можуть бути
господарські товариства, створені членами трудового колективу державного
підприємства, його структурного підрозділу відповідно до Закону України
“Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про оренду майна
державних підприємств та організацій” від 14 березня 1995 р., або
організації орендарів, створені членами трудового колективу державного
підприємства, організації, їх структурних підрозділів відповідно до
Закону України “Про оренду майна державних підприємств та організацій”
від 10 квітня 1992 р.2 Необхідно зазначити, що покупцями майна, зданого
в оренду, виступають саме організації орендарів (чи господарське
товариство), а не орендні підприємства. В арбітражній практиці
трапляються випадки, коли до арбітражних судів за захистом своїх прав,
пов’язаних з приватизацією державного майна, звертаються саме орендні
підприємства, які не є суб’єктами приватизації. Отже, їхні позови
пред’явлено безпідставно і задоволенню не підлягають.

Не можуть бути покупцями: юридичні особи, у майні яких частка державної
власності перевищує 25%; органи державної впади; працівники державних
органів приватизації (крім випадків використання ними приватизаційних
паперів); юридичні особи, майно яких перебуває у комунальній власності;

органи місцевого самоврядування; особи, яким відповідно до чинного
законодавства заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім
випадків використання ними приватизаційних паперів). Відповідно до ст. 2
Закону України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. забороняється
займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям;

службовим особам органів прокуратури, суду, державної безпеки,
внутрішніх справ, арбітражного суду, державного нотаріату, органів
державної влади та управління, які здійснюють контроль за діяльністю
підприємств; особам, яким суд заборонив займатися певною діяльністю до
закінчення терміну, встановленого вироком суду; особи, які мають
непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

Форма та порядок укладення договору купівлі-продажу державного майна
залежать від способу приватизації відповідного об’єкта.

Якщо приватизують об’єкти малої приватизації шляхом викупу, продажу на
аукціоні, за конкурсом, а також продажу пакетів акцій відкритих
акціонерних товариств, створених у процесі приватизації, договір
купівлі-продажу укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному
посвідченню та реєстрації відповідною місцевою радою, як того вимагають
ст. 27 Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” і
ст. 23 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)”.

Шляхом викупу або продажу на аукціоні, за конкурсом приватизуються
згідно із Законом України “Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)” цілісні майнові комплекси невеликих
державних підприємств, віднесених Державною програмою приватизації до
групи А;

окреме індивідуально-визначене майно; об’єкти незавершеного будівництва
та законсервовані об’єкти.

Фонд державного майна У країни, Верховна Рада Автономної Республіки
Крим, місцеві ради затверджують за поданням органів приватизації
переліки об’єктів, які перебувають відповідно у загальнодержавній
власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності
і підлягають продажу на аукціоні, за конкурсом чи викупу.

На підставі таких переліків і поданих покупцями заяв на приватизацію
відповідного об’єкта орган приватизації приймає рішення про приватизацію
підприємства.

Згідно з п. 6 ст. 7 Закону України “Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)” з моменту прийняття рішення про
включення об’єкта до одного з переліків об’єктів, що підлягають
приватизації відповідним способом, щодо цього об’єкта припиняється дія
частин 3, 5 та 6 ст. 10, частин 1 і 3 ст. 12, ч. 2 ст. 24, ч. 3 ст. 25
Закону України “Про підприємства в Україні” у частині купівлі, продажу,
передачі, обміну, здачі в оренду, надання безоплатно, списання майна та
вчинення деяких інших дій.

Крім того, з моменту прийняття рішення про приватизацію державного майна
функції управління цим майном переходять до відповідного органу
приватизації згідно з п. 8 Указу Президента України “Про заходи щодо
прискорення процесу малої приватизації в Україні” від 30 грудня 1994 р.
№ 824/94, п. З Указу Президента України “Про єдину систему органів
приватизації в Україні” від 19 лютого 1994 р. № 56/94.

У зв’язку з цим рішенням Вищого арбітражного суду України від 11-12
листопада 1997 р. по справі № 1/43 було визнано недійсною постанову
Кабінету Міністрів України “Про передачу до власності міст об’єктів
соціально-економічної інфраструктури, що перебувають у загальнодержавній
власності” від 26 червня 1995 р. № 453 в частині передачі майна бази
продовольчих і промислових товарів м. Вугледара, орендованого
підприємством “Угольок” до комунальної власності м. Вугледара, оскільки
з 16 травня 1995 р., тобто з дня прийняття рішення про включення
орендного підприємства “Угольок” до переліку об’єктів малої приватизації
(наказ Донецького регіонального відділення Фонду державного майна
України № 1804), функції по управлінню майном бази продовольчих і
промислових товарів м. Вугледара перейшли до Донецького регіонального
відділення Фонду державного майна України. Крім того, з цієї ж дати (16
травня 1995 р.) передача зазначеного майна забороняється вищезгаданою
ст. 7 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств
(малу приватизацію)”.

З моменту прийняття рішення про приватизацію підприємства здійснюється
його підготовка до приватизації, строк якої має не перевищувати двох
місяців.

У процесі підготовки об’єкта до приватизації за рішенням органів
приватизації проводиться оцінка його вартості відповідно до Методики
оцінки вартості майна при приватизації, затвердженої постановою Кабінету
Міністрів України від 15 серпня 1996 р. № 961, у відповідних
інформаційних бюлетенях, місцевій пресі та інших друкованих виданнях,
визначених органами приватизації, публікується інформація про об’єкт
малої приватизації.

Відповідний орган приватизації не пізніше як за 15 днів з дня прийняття
рішення про затвердження переліку об’єктів, що підлягають приватизації
шляхом викупу, публікує перелік таких об’єктів. У переліку має бути
зазначено назву об’єкта приватизації та його місцезнаходження.

Викуп застосовують щодо об’єктів малої приватизації, не проданих на
аукціоні, за конкурсом; включених до переліку об’єктів, що підлягають
приватизації шляхом викупу; зданих в оренду, якщо право на викуп було
передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності Закону
України “Про оренду державного майна”.

p

|

@

SПорядок викупу об’єктів малої приватизації, включених до переліку
об’єктів, що підлягають приватизації шляхом викупу, а також об’єктів
малої приватизації, не проданих на аукціоні, за конкурсом визначає Фонд
державного майна України.

Викуп об’єкта оренди здійснюється відповідно до договору оренди з правом
викупу та чинного законодавства. Згідно з п. 9 Декрету Кабінету
Міністрів України “Про приватизацію цілісних майнових комплексів
державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду”
(із змінами, внесеними законом М6 3875-12 від 26 січня 1994 р.)
приватизація цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх
структурних підрозділів, зданих в оренду з правом викупу за укладеними
до набрання чинності цим Декретом (тобто до 8 липня 1993 р.) договорами
оренди, в яких було визначено умови викупу (ціна, порядок, терміни та
засоби платежу), здійснюється на умовах, передбачених договорами. Якщо в
договорах оренди, укладених з правом викупу до набрання чинності цим
Декретом, умови викупу не визначено і орендар не дає згоди на
приватизацію державного майна, зданого в оренду, сторони договорів
оренди, визнані такими відповідно до законодавства України, протягом
півтора року з дня набрання чинності цим Декретом повинні внести до
вказаних договорів належні зміни і доповнення. Якщо у договір оренди з
правом викупу вказаних змін і доповнень у зазначений термін не внесено,
орендар втрачає право на викуп об’єкта приватизації.

Президент України Указом “Про заходи щодо прискорення процесу малої
приватизації України” від 30 грудня 1994 р. (із змінами, внесеними
Указом Президента від 2 червня 1995 р. № 417/952) надав ще одну
можливість організації орендарів, товариству покупців, іншим юридичним
особам, створеним працівниками орендного підприємства (структурного
підрозділу орендного підприємства, що виділяється в окремий об’єкт
приватизації), яке є об’єктом групи А, в тому числі такого, договором
оренди якого не передбачено право на викуп, приватизувати орендоване
майно, якщо вони до 1 вересня 1995 р. подали у встановленому порядку про
це відповідну заяву. З 1 вересня 1995 р. приватизація зазначених
об’єктів малої приватизації здійснюється на загальних підставах.

Порядок викупу орендованого майна відповідно до згаданого Указу
встановлювався Положенням про порядок визначення та застосування
способів приватизації щодо об’єктів малої приватизації, затвердженим
наказом Фонду державного майна України від 2 лютого 1995 р. № 102.

Продаж об’єктів на аукціоні — спосіб приватизації, коли власником
об’єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну
ціну. Продаж об’єктів за конкурсом — спосіб приватизації, за якого
власником об’єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови
подальшої експлуатації об’єкта (некомерційний конкурс) або за рівних
фіксованих умов найвищу ціну (комерційний конкурс).

За 30 календарних днів до дати проведення аукціону, конкурсу в
інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій пресі, інших
друкованих виданнях, визначених органами приватизації, публікується
інформація про об’єкти, що підлягають продажу на аукціоні, за конкурсом,
яка має містити відомості, зазначені у ст. 15 Закону України “Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”.

З моменту опублікування інформаційного повідомлення покупцеві надається
можливість попередньо ознайомитися з об’єктом приватизації.

Якщо під час продажу об’єкта не надано зазначену вище інформацію, об’єкт
може бути знято з торгів на вимогу будь-кого з учасників аукціону.

Організатором аукціону може бути орган приватизації або уповноважена ним
юридична особа. Уповноважена юридична особа діє згідно з угодою між
органом приватизації та цією особою.

Для участі в аукціоні, конкурсі з продажу об’єктів приватизації юридичні
та фізичні особи подають заяву до органів приватизації, сплачують
реєстраційний внесок, розмір якого не може перевищувати розміру одного
неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та вносять кошти у розмірі
10 відсотків початкової ціни продажу. Зазначені кошти вносяться шляхом
безготівкового прорахування коштів на відповідний розрахунковий рахунок.
Якщо покупець бажає взяти участь у купівлі кількох об’єктів, розмір
коштів визначається на основі суми початкової ціни цих об’єктів.

Для участі в аукціоні, конкурсі покупці відповідно до п. 3 ст. 17 Закону
України “Про приватизацію невеликих державних підприємств ( малу
приватизацію)” одержують квитки учасників аукціону, які мають містити
такі відомості:

номер, під яким покупець бере участь у торгах;

назву об’єкта, у торгах якого бере участь покупець;

умови проведення аукціону.

Щоб одержати квиток на участь в аукціоні необхідно мати:

документ, що посвідчує фізичну особу або представника юридичної особи,
їх повноваження, квитанцію про сплату реєстраційного внеску, документ
про внесення коштів у розмірі 10 відсотків початкової ціни продажу,
декларацію про доходи (для громадян України) в разі придбання об’єкта
приватизації за рахунок коштів; нотаріально посвідчені копії установчих
документів — для покупців — юридичних осіб.

Відомості про учасників аукціону, конкурсу вносяться до книги реєстрації
окремо щодо кожного об’єкта, який підлягає приватизації, і мають містити
порядковий номер (відповідно до реєстрації), прізвище, ім’я та по
батькові фізичної особи або представника юридичної особи (назву
юридичної особи), номер рахунку, назву та адресу банківської установи,
до якої зроблено внески.

Приймання заяв на участь в аукціоні припиняється за три дні до початку
аукціону.

Продаж об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом проводиться за
наявності двох і більше покупців.

Якщо на участь в аукціоні ніхто не подав заяву, орган приватизації
приймає рішення про зменшення початкової ціни на 30 відсотків та про
повторний продаж об’єкта на аукціоні.

Якщо на участь в аукціоні подав заяву один покупець, об’єкт може бути
приватизований шляхом викупу цим покупцем.

Аукціон проводить ведучий (ліцитатор). Він описує об’єкт приватизації та
умови його продажу. Початком торгів вважається момент оголошення
початкової ціни продажу об’єкта.

Якщо протягом трьох хвилин після триразового оголошення ціни не буде
запропоновано вищу ціну, ліцитатор одночасно з ударом молотка оголошує
про придбання об’єкта тією особою, яка запропонувала найвищу ціну.

В арбітражній практиці відомий випадок порушення цієї вимоги під час
проведення 6 вересня 1995 р. аукціону з продажу об’єкта незавершеного
будівництва у смт. Богородчани Івано-Франківської області. Учасником
аукціону став ПП “Семтранс” разом з двома іншими учасниками,
претендентами на придбання об’єкта незавершеного будівництва. Ліцитатор
описав об’єкт та оголосив стартову ціну 440 млн. крб. Далі ціна
збільшувалася. Коли ліцитатор оголосив ціну 580 млн. крб., два учасники
аукціону опустили квитки і вищу ціну не запропонували. ПП “Семтранс”
погодився на цю ціну. Оскільки пропозицій щодо вищої ціни не надійшло,
ліцитатор по закінченні 3 хвилин після оголошення останньої ціни 580
млн. крб. повинен був зробити оголошення про придбання об’єкта ПП
“Семтранс” особою, яка запропонувала найвищу ціну. Однак він
запропонував ПП “Семтранс” придбати об’єкт за 4,5 млн. крб., на що
отримав відмову. Після цього ліцитатор зняв об’єкт з торгів і у
протоколі аукціону причиною, з якої не був проданий об’єкт приватизації,
вказав: змова покупців, що не передбачено чинним законодавством України.

Арбітражний суд Івано-Франківської області рішенням від 11-12 червня
1996 р. визнав аукціон таким, що відбувся і зобов’язав представництво
Фонду державного майна у Богородчанському районі укласти договір
купівлі-продажу об’єкта незавершеного будівництва з ПП “Семтранс”.
Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України залишила
це рішення в силі своєю постановою від 6 грудня 1996 р., бо чинне
законодавство не містить норм, які б обмежували права покупця, що
запропонував на аукціоні найбільшу ціну, а суб’єктивна думка ліцитатора
про змову покупців не може бути підставою для зняття спірного об’єкта з
аукціону та для відмови в укладенні договору купівлі-продажу.

Під час проведення аукціону його учасники піднімають квитки учасника з
номером, що повернутий до ліцитатора, і називають свою ціну.

Якщо під час аукціону протягом 3 хвилин після оголошення початкової ціни
продажу покупці не виявляють бажання придбати об’єкт приватизації,
ліцитатор має право зменшити ціну об’єкта, але не більше як на 30
відсотків. Якщо і після зменшення ціни покупці не виявляють бажання
придбати об’єкт, торги припиняються.

Підвищення початкової ціни здійснюється шляхом надбавок, запропонованих
учасниками аукціону.

Під час аукціону ведеться протокол, до якого вносяться початкова ціна
продажу об’єкта, пропозиції учасників аукціону, відомості про учасників
аукціону, результат торгів, ціна продажу, відомості про фізичну або
юридичну особу, яка одержала право на придбання об’єкта.

Після оголошення покупця, який придбав об’єкт приватизації, ліцитатор та
покупець підписують протокол у двох примірниках. Один примірник
протоколу передається до відповідного органу приватизації, а другий
видається покупцеві. Цей протокол є документом, що посвідчує право
покупця на укладення договору купівлі-продажу.

Для проведення конкурсу утворюється конкурсна комісія з фахівців,
експертів, представників місцевої ради та трудового колективу об’єкта,
що його приватизують, у складі 5-9 чоловік.

Голову конкурсної комісії призначає орган приватизації наказом, яким
одночасно затверджується склад комісії.

Комісія утворюється у 25-денний термін з моменту прийняття рішення про
приватизацію об’єкта за конкурсом.

Орган приватизації у 3-денний строк з дня прийняття цього рішення
направляє до організацій та установ повідомлення про направлення їх
представників для роботи у складі комісії. Ці повідомлення є
обов’язковими для керівництва організацій та установ. У 3-денний строк з
дня одержання повідомлення вони зобов’язані направити до органу
приватизації відповідну особу з оформленим дорученням.

Відповідний орган приватизації та конкурсна комісія укладають угоду на
проведення конкурсу з продажу об’єкта приватизації.

Основні завдання комісії: визначити умови та строки про ведення
конкурсу, прийняти від покупців заяви та інші доку менти на участь у
конкурсі, зареєструвати учасників конкурсу, забезпечити ознайомлення їх
з об’єктом приватизації, розглянути пропозиції учасників конкурсу,
визначити остаточного переможця конкурсу, скласти протокол про
результати конкурсу та подати його до відповідного органу приватизації.
Положення про конкурсну комісію з продажу майна затверджено наказом
Фонду державного майна від 17 травня 1993р.№219.

Умови та термін проведення конкурсу конкурсна комісія визначає протягом
2 місяців після її утворення. Ці умови та термін проведення конкурсу
затверджує орган приватизації.

Для участі у конкурсі покупець подає особисто чи надсилає до конкурсної
комісії заяву за встановленою формою та план приватизації об’єкта, що
має містити відомості про назву та місцезнаходження об’єкта, який він
бажає придбати, про покупця, запропоновану покупцем купівельну ціну
об’єкта, зобов’язання щодо умов конкурсу, додаткові зобов’язання щодо
подальшої експлуатації об’єкта.

Кінцевий термін для прийняття заяв на участь у конкурсі — сім днів до
початку проведення конкурсу.

Якщо на участь у конкурсі ніхто не подав заяву, орган приватизації
приймає рішення про зміну умов конкурсу та повторний продаж об’єкта за
конкурсом.

Якщо на участь у конкурсі подав заяву один покупець, об’єкт може бути
приватизований шляхом викупу цим покупцем.

Конкурс здійснюється за два етапи. На першому етапі оголошується
попередній переможець конкурсу. Інформація про його пропозиції
доводиться до всіх учасників конкурсу. Якщо протягом 5 робочих днів від
них не надходять додаткові пропозиції, попередній переможець
оголошується остаточним переможцем. За наявності інших пропозицій
проводиться додаткове засідання конкурсної комісії, яка розглядає
додаткові пропозиції учасників конкурсу та визначає остаточного
переможця.

Робочі засідання конкурсної комісії є закритими. Рішення про визначення
попереднього та остаточного переможців конкурсу приймається 2/3 голосів
присутніх членів комісії та оголошується на відкритому засіданні за
участю всіх покупців.

Після закінчення засідання конкурсна комісія складає протокол, в якому
зазначаються такі відомості:

умови конкурсу;

пропозиції учасників конкурсу;

мотивації вибору переможця;

відомості про учасників конкурсу.

Протокол підписують усі члени конкурсної комісії, після чого його
надсилають до відповідного органу приватизації, а також учасникам
конкурсу.

Результати конкурсу затверджує орган приватизації.

Не пізніше як у 5-денний термін з дня затвердження органом приватизації
результатів аукціону, конкурсу між покупцем і продавцем укладається
договір купівлі-продажу об’єкта приватизації.

Відповідно до ст. 20 Закону України “Про приватизацію невеликих
державних підприємств (малу приватизацію)” порушення правил оголошення
та проведення аукціону, конкурсу, передбачені цим законом, можуть бути
підставою для визнання судами недійсними угод, укладених на аукціоні
конкурсі.

Так, рішенням арбітражного суду м. Києва від 26 квітня 1996 р. був
визнаний недійсним протокол засідання конкурсної комісії від 4 жовтня
1995р. № 9 у частині визначення переможця некомерційного конкурсу з
продажу майна державного підприємства “Стенограф” у зв’язку з порушенням
вимоги законодавства про приватизацію. Переможцем другого етапу і
остаточним переможцем було оголошено науково-виробниче комерційне
підприємство “Літа”, яке подало план експлуатації об’єкта, що не
відповідає вимогам законодавства: в ньому не було пропозицій щодо ціни
продажу об’єкта, зобов’язань щодо умов конкурсу та додаткових
зобов’язань щодо подальшої експлуатації об’єкта. Були також порушені
відповідним представництвом Фонду державного майна України вимоги
законодавства щодо порядку опублікування інформації та відомостей про
об’єкт, який підлягає продажу за конкурсом, в “Державному інформаційному
бюлетені про приватизацію” Фонду державного майна України.

Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України,
переглянувши матеріали вищезгаданої арбітражної справи, також засвідчила
порушення вимог законодавства про приватизацію під час проведення
некомерційного конкурсу другого етапу з продажу майна державного
підприємства “Стенограф” і залишила рішення арбітражного суду м. Києва
без змін.

Продаж пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у
процесі приватизації, відповідно до плану приватизації здійснюється
шляхом проведення комерційного чи некомерційного конкурсів у порядку,
передбаченому Положенням про порядок проведення конкурсів з продажу
пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі
приватизації, затвердженим наказом Фонду державного майна України,
Антимонопольного комітету України, Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку від 4 серпня 1997 р. № 821/55-01/204.

Договір купівлі-продажу пакета акцій відкритого акціонерного товариства,
створеного у процесі приватизації, укладається на підставі протоколу про
визначення остаточного переможця конкурсу, затвердженого органом
приватизації.

У разі продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених у
процесі приватизації, крім продажу їх пакетом згідно з планом
приватизації, договір купівлі-продажу як єдиний документ не укладається.

Так, пільговий продаж акцій такого відкритого акціонерного товариства
громадянам України, які згідно з чинним законодавством мають право на
пільгове придбання акцій, здійснюється у порядку, передбаченому
Положенням про застосування способів приватизації майна державних
підприємств, затвердженим наказом Фонду державного майна України від 4
лютого 1993 р.

Оплата акцій відкритого акціонерного товариства проводиться у
відповідних установах банку дорученнями про переказ на рахунок цього
акціонерного товариства приватизаційного майнового сертифіката чи його
залишку з депозитного рахунку громадянина чи власних коштів громадянина
з його іменного рахунку, а також шляхом прийняття акціонерним
товариством готівкою приватизаційного майнового сертифіката, на який
виписується прибутковий касовий ордер. Відкрите акціонерне товариство
перераховує отримані кошти та кошти, прийняті до оплати з депозитних
рахунків, платіжними дорученнями до відповідних позабюджетних фондів
приватизації і видає акції громадянам, а також надсилає цінними листами
працівникам підприємства, громадянам України, які в місячний строк не
отримали їх особисто.

В разі продажу акцій відкритих акціонерних товариств через центри
сертифікатних аукціонів відповідно до Положення про центри сертифікатних
аукціонів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24
лютого 1995 р. № 144, Положення про порядок проведення сертифікатних
аукціонів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27
березня 1995 р. № 2181, Тимчасового положення про порядок проведення
сертифікатних аукціонів в окремих регіонах, затвердженого наказом ФДМУ
від 21 лютого 1996 р. № 189, Положення про порядок проведення
спеціалізованих сертифікатних аукціонів за компенсаційні сертифікати,
затвердженого наказом ФДМУ від 5 квітня 1996 р. № 395, договір
купівлі-продажу не укладається, а право власності покупця на придбані
ним акції підтверджується витягом із протоколу про результати
сертифікатного аукціону.

Купівля-продаж акцій відкритих акціонерних товариств на фондових біржах
згідно з Порядком проведення на Українській фондовій біржі, її центрах
та філіях торгів з продажу пакетів акцій підприємств, що приватизуються,
затвердженим Фондом державного майна України та головою правління
Української фондової біржі 28 лютого 1996 р., здійснюється шляхом
укладення біржового контракту.

Предмет договору купівлі-продажу у процесі приватизації. Оскільки
предметом будь-якого договору купівлі-продажу є передача певного об’єкта
у власність покупця, то важливим є питання про момент переходу права
власності до покупця. Закон України “Про приватизацію майна державних
підприємств” у редакції від 19 лютого 1997 р. встановлює правило, за
яким право власності на приватизований об’єкт переходить до покупця з
моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, що цілком
відповідає вимогам ЦК України і є позитивним кроком у розвитку
приватизаційного законодавства. Адже у попередній редакції згаданого
закону взагалі не був визначений порядок переходу права власності на
приватизовані об’єкти, а Закон України “Про приватизацію невеликих
державних підприємств (малу приватизацію)” від 6 березня 1992 р.
встановлював, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об’єкт
приватизації, переходить право власності на цей об’єкт з моменту удару
молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії
про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства — з дати
прийняття органом приватизації рішення про викуп. Це право власності на
державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, який
укладається між покупцем та уповноваженим представником відповідного
органу приватизації. Договір укладався згідно з Положенням про
застосування способів приватизації майна державних підприємств від 4
лютого 1993 р. № 56 (пункти 2.3, 2.4, 3.4 та 4.4) та Положенням про
порядок визначення та застосування способів приватизації щодо об’єктів
малої приватизації (пункти 3.1 та 4.9) після проведення аукціону,
конкурсу, після прийняття рішення про приватизацію об’єкта та після його
підготовки до приватизації, тобто після переходу права власності до
покупця.

Така конструкція переходу права власності до покупця викликала сумнів
щодо її відповідності нормам ЦК України. Договір купівлі-продажу
вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди за всіма його
істотними умовами. Удар молотка ліцитатора (відповідно підписання
протоколу конкурсної комісії чи прийняття рішення про викуп) означав
перехід права власності на майно, що приватизується; це свідчило також
про те, що сторони погодили усі істотні умови купівлі-продажу і не мають
потреби додатково укладати договір купівлі-продажу. Але оскільки
передбачалось обов’язкове укладення договору купівлі-продажу на
підтвердження переходу права власності, то це давало підстави вважати,
що удар молотка ліцитатора (підписання протоколу конкурсної комісії,
прийняття рішення про викуп) фактично не фіксував перехід права
власності. Ця думка мала право на існування, бо покупець не може
здійснювати права власника до укладення договору купівлі-продажу об’єкта
приватизації.

Ціна об’єкта приватизації. Відповідно до статей 9,17,18, 21 та 23 Закону
України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” в редакції від 15 травня 1996 р. договір має включати
остаточну ціну продажу об’єкта на аукціоні, за конкурсом або розмір
викупу цілісного майнового комплексу чи пакета акцій акціонерного
товариства, створеного у процесі приватизації або корпоратизації.
Остаточну ціну об’єкта під час продажу його на аукціоні визначають у
ході проведення аукціону на основі початкової ціни. На початку торгів
ліцитатор оголошує початкову ціну продажу об’єкта. Якщо протягом 3
хвилин після оголошення не буде запропоновано вищу ціну, ліцитатор
одночасно з ударом молотка робить оголошення про придбання об’єкта тією
особою, яка запропонувала найвищу ціну. Це і є остаточна ціна продажу
об’єкта на аукціоні. При цьому кожна наступна ціна, запропонована
покупцями на аукціоні, має перевищувати попередню не менше як на 10
відсотків початкової ціни продажу об’єкта.

Остаточна ціна продажу об’єкта на аукціоні може бути й меншою за
початкову. Якщо протягом 3 хвилин після оголошення початкової ціни
продажу покупці не виявляють бажання придбати об’єкт за оголошеною
початковою ціною, ліцитатор відповідно до умов угоди з органом
приватизації має право зменшити ціну об’єкта, але не менше як на 10
відсотків.

Початкова ціна об’єкта може бути зменшена також у разі повторного
проведення аукціону, але не більше як на 30 відсотків.

Остаточну ціну продажу об’єкта на аукціоні фіксують у протоколі
аукціону.

Остаточну ціну продажу об’єкта за конкурсом визначають у ході
конкурсного розгляду на основі початкової ціни, запропонованої
конкурсною комісією чи покупцем у поданому ним плані приватизації
об’єкта. Остаточна ціна продажу об’єкта за конкурсом має бути не нижчою
за 70 відсотків його початкової ціни.

У разі повторного проведення конкурсу початкова ціна може бути зменшена,
але не більше ніж на 30 відсотків.

Умова конкурсу про остаточну ціну продажу об’єкта відображається поряд з
іншими умовами конкурсу у протоколі конкурсу, який, які протокол
аукціону, затверджує відповідний орган приватизації.

Початкову ціну продажу об’єкта приватизації на аукціоні, за конкурсом, а
також ціну продажу об’єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу,
визначають відповідно до чинної Методики оцінки вартості об’єктів
приватизації, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15
серпня 1996 р. NВ961.

Акт оцінки вартості об’єкта приватизації, здійсненої відповідно до
названої Методики, затверджує керівник органу приватизації, він є
правовим документом, що визначає початкову ціну об’єкта на аукціоні, за
конкурсом або ціну викупу об’єкта.

Якість майна, що підлягає приватизації. Відповідно до ст. 233 ЦК України
якість проданої речі має відповідати умовам договору, а за відсутності
вказівок у договорі — вимогам, що звичайно ставляться.

На практиці у договорах купівлі-продажу об’єкта приватизації не завжди
належним чином узгоджується умова щодо якості майна. Взагалі порядок
визначення якості майна, на відміну від порядку його оцінки, нормативне
не визначений. Сторони договору повинні самостійно вирішувати всі
питання, пов’язані з якістю майна. Під якістю об’єкта приватизації, на
думку автора, слід розуміти такий якісний стан майна і таку його
комплектність, які б забезпечували діяльність (роботу) цілісного
майнового комплексу відповідно до його цільового призначення. Крім того,
кожна окрема річ (устаткування, машини, механізми, інвентар і т.п.) має
відповідати чітко визначеним якісним показникам, тобто стандартам,
технічним умовам, затвердженим еталонам, зразкам.

Усі ці питання, пов’язані з визначенням якості майна та його
комплектності, доцільно вирішувати у процесі визначення складу майна, що
підлягає приватизації, та оцінки його вартості. Ця робота, особливо на
великих майнових комплексах, потребує багато часу, достатньої кількості
висококваліфікованих фахівців і постійного контролю з боку органів
приватизації. Неправильне визначення якісного стану майна може призвести
до неправильного визначення його ціни. Методика оцінки вартості об’єктів
приватизації не враховує їх фактичного якісного стану. Тому з метою
захисту і забезпечення інтересів держави при укладенні договорів
купівлі-продажу потрібно було б розробити спеціальну інструкцію щодо
визначення якості майна, а також внести доповнення до Методики оцінки
вартості об’єктів приватизації, відповідно до яких вартість об’єкта
приватизації залежала б від фактичних показників щодо якості і
комплектності об’єкта приватизації на день укладення договору чи
передачі об’єкта.

Взаємні зобов’язання сторін. Кожна сторона зобов’язується виконати
обов’язки, покладені на неї договором, та сприяти другій стороні у
виконанні її обов’язків.

За будь-яким договором купівлі-продажу, згідно зі ст. 224 ЦК України
продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а
покупець — прийняти майно і сплатити за нього певну суму грошей.

Відповідно до статей 5, 6 та 23 Закону України “Про внесення змін і
доповнень до Закону України “Про приватизацію невеликих державних
підприємств (малу приватизацію)” передача об’єкта, що його приватизують,
здійснюється шляхом підписання акта про передачу цього об’єкта
уповноваженим представником органу приватизації і новим власником у
триденний термін після нотаріального посвідчення договору
купівлі-продажу.

Оплата проданого об’єкта відбувається протягом 30 календарних днів з
моменту нотаріального посвідчення договору. Термін оплати може бути
подовжено ще на 30 календарних днів за умови сплати не менше як 50
відсотків ціни продажу об’єкта. Оплата відбувається шляхом внесення
коштів у банківську установу на обумовлений договором рахунок. У
договорі обов’язково зазначаються номери розрахункових рахунків покупця
і продавця, назви та адреси банківських установ.

Крім цих умов про передачу об’єкта продажу та його оплату,
законодавством про приватизацію визнаються істотними і умови про
зобов’язання сторін, передбачені бізнес-планом чи планом приватизації, а
також зобов’язання, які були визначені умовами аукціону, конкурсу чи
викупу, щодо здійснення програм технічного переобладнання виробництва,
впровадження прогресивних технологій; здійснення комплексу заходів щодо
збереження технологічної єдності виробництва та технологічних циклів;
збереження та раціонального використання робочих місць; виконання вимог
антимонопольного законодавства; збереження номенклатури та обсягу
виробництва продукції (послуг) відповідно до бізнес-плану;

завершення будівництва жилих будинків; утримання об’єктів
соціально-культурного призначення; виконання заходів щодо створення
безпечних і нешкідливих умов праці та охорони навколишнього середовища;
внесення інвестицій виключно у грошовій формі, їх розміру та строків;
виконання встановлених мобілізаційних завдань (ст. 27 Закону України
“Про приватизацію майна державних підприємств”).

Згаданий закон передбачає, що термін дії зазначених зобов’язань, за
винятком виконання встановлених мобілізаційних завдань, має не
перевищувати 5 років. Встановлення такого строку, на думку автора, не
завжди виправдано. Щодо здійснення програм технічного переобладнання
виробництва, впровадження прогресивних технологій такий строк видається
занадто коротким. Що стосується такого зобов’язання, як виконання
заходів щодо створення безпечних 1 нешкідливих умов праці та охорони
навколишнього середовища, то воно взагалі не може бути обмежене у часі.
Будь-яке підприємство протягом усього часу свого існування повинне
організовувати свою діяльність з додержанням норм про охорону
навколишнього природного середовища, що передбачає і відповідні санкції
за порушення цих норм.

Обмеження ж строком у 5 років виконання зобов’язань про збереження та
раціональне використання робочих місць ставить у невигідне становище
трудовий колектив відповідного підприємства.

Не повинні обмежуватися у часі також зобов’язання щодо утримання
об’єктів соціально-побутового призначення. Тому вважаємо, норму про
термін дії вищенаведених зобов’язань доцільно було б переглянути.

Відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договору.
Ця умова визнається істотною ст. 27 Закону України “Про приватизацію
майна державних підприємств”, яка встановлює, що до договору
купівлі-продажу об’єкта приватизації включаються санкції за порушення
його умов.

Сторони відповідають за невиконання або неналежне виконання умов
договору відповідно до законодавства та умов договору. Згідно з ЦК
України та законодавством про приватизацію на сторони за договором
купівлі-продажу об’єкта приватизації покладається цивільно-правова
відповідальність у таких випадках.

Відповідно до статей 231 і 232 ЦК України, якщо продавець на порушення
договору не передає покупцеві продану річ, покупець має право вимагати
передачі йому проданої речі та відшкодування збитків, завданих затримкою
виконання, або, зі своєї сторони, відмовитись від виконання договору і
вимагати відшкодування збитків. Якщо покупець на порушення договору
відмовиться прийняти куплену річ або сплатити за неї встановлену ціну,
продавець має право вимагати, щоб покупець прийняв річ, сплатив ціну та
відшкодував збитки, завдані затримкою виконання, або може відмовитись
від договору і вимагати відшкодування збитків.

У разі прострочення виконання зобов’язань за договором купівлі-продажу
об’єкта приватизації (наприклад, порушення терміну оплати об’єкта
приватизації) сторони відповідають згідно зі статтями 213-215 ЦК
України. Боржник, який прострочив виконання, відповідає перед кредитором
за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що
випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення
боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися
від прийняття виконання І вимагати відшкодування збитків. У відносинах
між організаціями відмова від прийняття простроченого виконання
допускається тільки у випадках і на умовах, встановлених законом або
договором. Боржник не визнається таким, що прострочив, поки зобов’язання
не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора. Боржник, який
прострочив виконання грошового зобов’язання, повинен сплатити за час
прострочення три відсотки річних з простроченої суми, якщо законом або
договором не встановлено інший розмір відсотків.

Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” у п. 4 ст.
29 встановлює, що покупці, які не сплатили за об’єкт приватизації
протягом встановленого строку, сплачують на користь органу приватизації
неустойку у розмірі 20 відсотків ціни, за яку куплено цей об’єкт,
відповідно до Постанови Кабінету Міністрів У країни “Про порядок сплати
і розмір неустойки за повну або часткову несплату покупцями коштів за
об’єкта приватизації”.

При цьому рішення про викуп об’єкта або результати конкурсу, аукціону
підлягають анулюванню.

Залишаються незрозумілими правові наслідки такого анулювання, бо в
законі про це не йдеться. Виникає питання, чи анулювання рішення про
викуп або результатів аукціону, конкурсу означає фактичне розірвання
договору, чи може бути лише приводом для звернення до суду про його
розірвання.

Враховуючи, що Закон України “Про приватизацію майна державних
підприємств” не передбачає правових наслідків такого анулювання, можна
вважати, що договір купівлі-продажу діє аж до його розірвання за згодою
сторін чи у судовому порядку.

Що стосується кредитора, то він на відміну від вищенаведеного визнається
таким, що прострочив, якщо відмовився прийняти належне виконання,
запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не
міг виконати свого зобов’язання. Прострочення кредитора дає боржникові
право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не
доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його
самого або тих осіб, на яких відповідно до закону або доручення
кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення
прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах. За
грошовими зобов’язаннями боржник не повинен платити відсотки за час
прострочення кредитора.

Як уже зазначалося, майно, що його приватизують, має відповідати певним
якісним показникам, встановленим умовами договору, чи вимогам, що
звичайно ставляться.

У разі продажу покупцеві об’єкта приватизації неналежної якості він
відповідно до ст. 234 ЦК України має право за своїм вибором вимагати:

або заміни речі річчю належної якості;

або відповідного зменшення купівельної ціни;

або безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування
витрат покупця на їх виправлення;

або розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків.

Викликає обґрунтований сумнів реалізація права вимагати заміни речі,
оскільки в процесі приватизації маємо справу із специфічною річчю
(об’єктом приватизації), яку замінити на іншу просто неможливо, і
система законодавства про приватизацію взагалі не передбачає можливості
такої заміни. Тому, на наш погляд, цю проблему необхідно законодавче
врегулювати, тобто виключити право вимагати заміни речі щодо об’єкта
приватизації.

Покупець відповідно до п. 5 ст. 29 Закону України “Про приватизацію
майна державних підприємств” несе відповідальність ще й у таких
випадках.

У разі порушення встановлених умовами договору купівлі-продажу строків
внесення інвестицій у встановленому обсязі покупець сплачує пеню у
розмірі 0,1 відсотка вартості не внесених інвестицій за кожний день
прострочення.

У разі розірвання договору купівлі-продажу у зв’язку з невиконанням умов
договору щодо внесення інвестицій, частково внесені інвестиції не
повертаються, а в разі невнесення інвестицій на день подачі позову про
розірвання договору покупець сплачує штраф у розмірі 10 відсотків
загального обсягу інвестицій.

Якщо покупець недодержав зобов’язань щодо збереження протягом
визначеного періоду профілю діяльності приватизованого об’єкта, покупець
сплачує штраф у розмірі 10 відсотків вартості придбаного майна.

Крім того, відповідно до ст. 23 Закону України “Про приватизацію
невеликих державних підприємств (про малу приватизацію)” при
недодержанні покупцем зобов’язань щодо збереження протягом визначеного
терміну кількості робочих місць (за винятком скорочення робочих місць,
пов’язаного із санкцією та реструктуризацією підприємства) він сплачує
штраф у розмірі 12-кратної суми середньої заробітної плати кожного
звільненого працівника та у місячний термін поновлює кількість
скорочених робочих місць.

Зазначені штрафи, крім останнього, який перераховується на рахунок
служби зайнятості за місцезнаходженням приватизованого об’єкта,
надходять до Державного бюджету України.

Крім розглянутих умов договору купівлі-продажу державного майна,
істотними є також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін
необхідно досягнути згоди. Такими умовами можуть бути інші зобов’язання
сторін, що не суперечать чинному законодавству, умови про ризик
випадкової загибелі об’єкта приватизації, про відповідальність сторін,
інші умови залежно від специфіки об’єкта приватизації та інтересів
сторін.

Так, наприклад, представництво Фонду державного майна України у
Печорському районі м. Києва і ТОВ “Любава” у п. 5 договору
купівлі-продажу магазину від 29 вересня 1995 р. передбачили, що ТОВ
“Любава” зобов’язано забезпечувати на викупленому підприємстві
торговельну діяльність продовольчими товарами відповідно до вимог
законодавчих актів України щодо їх зберігання та продажу. Покупець (ТОВ
“Любава”) цього зобов’язання не дотримався. Перевіряючи його діяльність,
державна служба боротьби з економічними злочинами та санепідемстанція
Печорського району м. Києва 22 січня 1997 р. виявили, що у магазині
знаходились ковбасні вироби з простроченим терміном реалізації, які за
органолептичними показниками не відповідали державному стандартові
16-290-86. На порушення ст. 17 Закону “Про забезпечення санепідемічного
благополуччя населення” ковбасні вироби зберігалися у підсобному
приміщенні без холоду.

На підставі вказаної перевірки продавець вимагав розірвати договір
купівлі-продажу.

Рішенням арбітражного суду м. Києва його вимогу було задоволено, і
договір розірвано, оскільки покупець не виконав свого зобов’язання за
договором.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020