.

Речово-правові способі забезпечення виконання зобов\’язань (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
187 3917
Скачать документ

Реферат на тему:

Речово-правові способі забезпечення виконання зобов’язань

Застава

Підстави виникнення застави. Сторони заставних правовідносин. Історичний
досвід розвитку інституту застави свідчить, що існує кілька підстав
виникнення застави: 1) договір; 2) закон; 3) судове рішення; 4) заповіт.
Дві останні підстави не є характерними для нашої держави, і тому що
підстав виникнення застави Закон України “Про заставу” (ст. 1) відносить
лише договір та закон.

Застава на підставі закону застосовується незалежно від волі сторін при
відповідних правовідносинах, передбачених у законі. Як приклад можна
навести право застави вантажу, що виникає у морського перевізника
вантажу згідно із ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства України2
для забезпечення відшкодування витрат, що їх зазнає перевізник під час
перевезення вантажу.

Але головним джерелом виникнення заставного права залишається дорговір,
коли для виникнення застави між заставодержателем і заставодавцем має
бути досягнуто згоди про встановлення застави. При цьому договір про
заставу може бути самостійним, тобто відокремленим від договору, за яким
виникає забезпечене заставою зобов’язання. Однак умову про заставу може
бути включено і до основного договору, що підтверджує похідний характер
застави, закріплений у ч. З ст. З Закону України “Про заставу”.

Похідність випливає з акцесорного (додаткового) характеру договору
застави і виявляється у наступному. За загальним правилом, застава може
збільшуватися або зменшуватися у сумі залежно від зміни суми основної
вимоги. Залежність застави від основної вимоги підтверджується також
тим, що визнання недійсності основного зобов’язання тягне за собою і
недійсність застави. Крім того, похідність застави тісно пов’язана з
тим, що застава завжди слідує долі основного зобов’язання і не має
самостійного життя щодо забезпеченої нею вимоги. Задоволення основного
зобов’язання автоматично стає підставою для припинення застави (ст. 28
Закону України “Про заставу”).

Ще одним виявом принципу похідності застави і залежності її долі від
забезпечуваного нею зобов’язання є слідування застави за своїм об’єктом
при переході останнього у власність іншої особи (ст. 27 Закону України
“Про заставу”). А також, як доречно зазначив А.В.Черних, утому випадку,
якщо заставу було встановлено стосовно вимоги, яка може виникнути у
майбутньому, невиконання боржником основного зобов’язання має значення
лише у разі виконання кредитором-заставодержателем прийнятих на себе за
основним зобов’язанням зобов’язань.

Відповідно до ст. З Закону України “Про заставу” застава може
забезпечувати лише дійсну вимогу. Дійсність застави означає, по-перше,
те, що нею забезпечуються лише вимоги, які відповідають закону та
непогашені за давністю, а по-друге, заставою не може бути забезпечена
уявна вимога, вона може забезпечувати лише реально існуючу вимогу.
Мається на увазі, що якщо після укладення основного договору позики,
забезпеченого заставою певного майна, не відбулося фактичної передачі
позики боржникові, то у кредитора не виникає реальної вимоги до
боржника.

Законодавство України не містить конкретних видів зобов’язань, виконання
яких може бути забезпечене заставою. Перелік, викладений у ст. З Закону
України “Про заставу”, —договори позики (банківської позички),
купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажів — має відкритий характер,
тобто законодавець передбачає, що заставу можна використати майже у
будь-якому договорі.

Закон припускає, що застава може встановлюватися стосовно вимог, які
можуть виникнути у майбутньому “за умови, що сторони домовляться про
розмір забезпечення заставою таких вимог” (ст. З Закону України “Про
заставу”). Заставою можуть забезпечуватися і вимоги щодо відшкодування
збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань,
хоч такі вимоги можуть і не виникнути, якщо боржник належним чином
виконає своє зобов’язання. Єдина умова — сторони мають домовитися про
розмір забезпечення заставою таких вимог.

На підставі ст. 19 Закону України “Про заставу” застава забезпечує
вимогу у тому обсязі, який існує на момент задоволення. Заставою
забезпечується основний борг, включаючи відсотки, необхідні витрати
заставодержателя по утриманню заставленого майна, відшкодування збитків,
завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених договором або
законом, — неустойка), а також витрати на здійснення забезпеченої
заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель.
Відповідно до ст. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору
застави можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Аналіз цього
закону, ЦК України та інших нормативних актів цивільного законодавства
дає можливість зробити висновок, що громадяни у заставні правовідносини
можуть вступати з 18 років, тобто з виникненням дієздатності у повному
обсязі, у тому випадку, якщо вони не визнані недієздатними і не обмежені
у дієздатності. Особи, які взяли шлюб до досягнення цього віку,
набувають дієздатності у повному обсязі з моменту одруження. Згідно з
цивільним законодавством суб’єктами цивільного права з різним обсягом
прав та обов’язків можуть бути неповнолітні (до 15 років), частково
дієздатні (15-18 років) та особи, визнані судом обмежено дієздатними.
Всі названі категорії громадян можуть мати певне майно на праві
власності. При цьому питання про те, чи можуть усі вони виступати як
сторони заставних правовідносин, прямо залежить від обсягу їхньої
дієздатності.

Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати
стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку
виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Закон України “Про заставу” (ст. 11) встановлює загальне правило про те,
що заставодавець має бути власником майна або особою, якій власник у
встановленому порядку передав майно і право його застави.

Аналізуючи положення законів України “Про заставу” та “Про власність”
(ст. 37), можна зауважити, цю навіть зміни до Закону України “Про
заставу”, прийняті 25 лютого 1994 р., не внесли ясності до існуючої
невизначеності у питанні про те, хто має бути заставодавцем державної
власності. У п. 1 ст. 37 Закону України “Про власність” передбачається,
що до права повного господарського відання застосовуються правила про
право власності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.
Якщо б вказаних змін до Закону України “Про заставу” не було, то на
підставі того, що повне господарське відання надає підприємству право
володіння, користування та розпорядження переданим йому майном, можна
було б зробити висновок про те, що державне підприємство могло б
самостійно виступати його заставодавцем. Однак відповідно до ч. 4 ст. 11
Закону України “Про заставу” нині це право обмежується тим, що значну
частину майна підприємства слід передавати у заставу за згодою і на
умовах, узгоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним
державним майном.

Приблизно така сама схема, як і для державних установ, має діяти при
заставі майна орендатором. Оскільки передача майна в оренду не припиняє
права власності, власник має право вільно заставляти майно. При цьому не
порушуються права орендатора, оскільки ст. 23 Закону України “Про оренду
державного майна” передбачено, що при переході права власності до інших
осіб (у тому числі і при реалізації застави) договір оренди зберігає
силу для нового власника. В той же час, оскільки орендареві належить
право власності на виготовлену продукцію і доход (прибуток), що отримані
від орендованого майна, а також на інше майно, придбане ним згідно із
законом, він має право заставляти його самостійно.

Що стосується застави майна, набутого орендарем за рахунок
амортизаційних відрахувань, то відповідь на питання, хто може його
заставити, залежить від того, чи передбачено у договорі те, що воно
переходить у власність орендаря. Якщо так, то його заставодавцем буде
орендар, якщо ні — то власник майна, яке орендується.

Необхідно звернути увагу на те, що заставодавцем може бути сам боржник,
а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким
заставодавцем і основним боржником можуть мати різну природу і значення
для застави не мають. Законодавство не передбачає ніяких обмежень права
бути заставодавцем для майнового поручителя, у тому числі немає ніяких
обмежень і для того, щоб фізична особа виступила майновим поручителем
юридичної особи або навпаки. Необхідною вимогою і в цьому випадку для
заставодавця є те, що він має бути власником майна і повинен мати право
на його відчуження.

16 вересня 1994 р. державний нотаріус Першої київської державної
нотаріальної контори посвідчив договір застави квартири на забезпечення
кредитного договору. Заставодавцем виступала третя особа (майновий
поручитель) — громадянин А.Л. Чечель, який передав у заставу свою
квартиру для забезпечення договору між двома юридичними особами.
Вказаний договір застави Радянський районний суд м. Києва безпідставно
визнав недійсним. У рішенні було вказано, що договір застави майна
фізичної особи під кредит юридичної особи є недійсним, що суперечить
чинному законодавству, зокрема ст. 178 ЦК України і ст. 11 Закону
України “Про заставу”.

Також безпідставні і суперечать законодавству доводи по справі про те,
що боржник — юридична особа — не припиняв своєї діяльності, не
виключений із реєстру діючих підприємств, не визнаний банкрутом, і те,
що заставодержатель не подав претензії юридичній особі, яка отримала
кредит, а відразу звернувся з позовом про звернення стягнення на
заставлене майно. Справа в тому, що відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону
України “Про заставу” заставодержатель набуває права звернення стягнення
на предмет застави, якщо на момент настання строку виконання
зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Ще одна особливість договору застави, в якому бере участь майновий
поручитель, передбачена ст. 26 цього закону, за якою, якщо заставодавцем
є третя особа, то в разі невиконання зобов’язання, забезпеченого
заставою, вона має право його виконати за боржника з метою запобігти
зверненню стягнення на предмет застави. Слід погодитися з думкою Ч.Н.
Азімова, що це є одним із специфічних випадків переведення боргу.
“Специфіка полягає в тому, що третя особа може виконати зобов’язання
всупереч бажанням як кредитора, так і боржника. Але це право у неї
виникає за умови, що створено реальні передумови звернення стягнення на
заставу, тобто на неналежне їй майно”.

Предмет застави. Розглядаючи заставні відносини, слід звернути особливу
вагу на предмет застави, оскільки він відіграє одну з ключових ролей у
визначенні сфери її застосування. Це досить чітко відображено на
прикладі законодавства нашої країни, яке спочатку (під час існування
СРСР) різко звузило сферу застави, виключивши з неї іпотеку, а сьогодні
значно розширило її. У загальній формі предмет застави визначений у ч. 2
ст. 4 Закону України “Про заставу”, де йдеться про те, що предметом
застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства
заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення.

Отже можна сказати, що не самі речі, а їхня вартість є основою застави.

Частиною 4 ст. 4 Закону України “Про заставу” прямо передбачено, що
предметом застави не можуть бути національні культурні та історичні
цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають
занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання.
Згідно з Положенням про цей реєстр, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 12 серпня 1992 р. N° 466 до Державного реєстру
вносяться: пам’ятки історії — будинки, споруди, пам’ятні місця і
предмети, пов’язані з найважливішими історичними подіями у житті народу,
розвитком науки, техніки, культури, життям і діяльністю видатних діячів;

пам’ятки архітектури та містобудування; пам’ятки мистецтва і
документальні пам’ятки. Всі ці предмети, якщо вони перебувають у
державній власності, не можуть бути предметом застави.

За чинним законодавством, предметом застави не може бути майно громадян,
на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами. Перелік
його поданий у додатку № 1 до ст. 379 Цивільно-процесуального кодексу
України. До переліку входять жилий будинок з господарськими будівлями
або його окремі частини — у осіб, основною діяльністю яких є сільське
господарство, якщо боржник та його сім’я постійно у ньому проживають,
крім випадків, коли стягується позика, видана банком на будівництво
будинку; а також речі, призначені для носіння та предмети побутового
вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його
утриманні (одяг для кожної особи: одне літнє або осіннє пальто і т.д.).

Згідно із ст. 5 Закону України “Про приватизаційні папери” заборонено
також використовувати приватизаційні папери як заставу для забезпечення
платежів або кредитів.

Слід зупинитися на можливості застави об’єктів, які належать до
власності народу України. Відповідно до ст. 13 Конституції України
такими об’єктами є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші
природні ресурси, що знаходяться на території України, природні ресурси
її континентального шельфу та виключної морської зони. Здається, що ці
об’єкти можуть бути предметом застави, однак оскільки народ України
здійснює своє право власності на ці об’єкти через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування, то ці органи мають бути сторонами у
відповідних правовідносинах.

Окреме питання — застава землі. Підкреслимо, що проблема реформування
земельних відносин досить складна і має багато різних аспектів. Однак,
необхідно звернути увагу на ряд моментів, пов’язаних із заставою землі.
Важливим недоліком Закону України “Про заставу” є те, що в ньому
відсутня окрема регламентація застави землі. Серед спеціальних норм щодо
застави землі слід нагадати положення ст. 6 Земельного кодексу України1
про те, що надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути
об’єктом застави лише за зобов’язаннями з участю кредитної установи. Те
саме стосується земельної ділянки, яка передана у власність для ведення
сільського (фермерського) господарства (ст. 25 Закону України “Про
сільські (фермерські) господарства”) і яка може бути об’єктом застави
лише за зобов’язаннями з участю кредитної установи.

Слід зазначити, що законодавство України передбачає існування об’єктів
права власності із спеціальним режимом права власності на них, який у
свою чергу має враховуватися І при заставі такого майна. Йдеться
принаймні про дві групи:

1) майно з особливою культурною цінністю; 2) зброя та спеціальна
техніка.

Щодо застави майна, яке становить особливу культурну цінність,
відзначимо, що найбільш детально питання здійснення права власності на
таке майно вирішене у Законі України “Про Національний архівний фонд та
архівні установи”3. Відповідно до ст. 22 цього закону власник володіє,
користується та розпоряджається документами Національного архівного
фонду з урахуванням обмежень, передбачених цією статтею, які виявляються
у наступному.

По-перше, їх не можна знищити.

По-друге, документи, які належать державі, не можуть бути об’єктами
купівлі-продажу або інших угод, пов’язаних з передачею права власності
(тобто не можуть бути предметом застави). Стосовно права власності на
документи цього фонду, які не належать державі, то вони відчужуються з
повідомленням Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів
України або уповноважених ним архівних установ за умови оформлення новим
власником реєстраційного посвідчення. При цьому держава має переважне
право на їх придбання.

По-третє, заборонено вивезення цих документів за межі України. Таким
чином, договір про заставу документів Національного архівного фонду має
укладатися з урахуванням вказаних особливостей.

Законом України “Про власність” встановлено, що законодавством може бути
визначений перелік видів майна, яке не може перебувати у власності
громадян, громадських організацій, міжнародних організацій та юридичних
осіб інших держав. Цей перелік затверджений Постановою Верховної Ради
України “Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 р.
з наступними змінами та доповненнями. Відповідно до цієї постанови не
можуть перебувати у власності вказаних суб’єктів: зброя та боєприпаси
(крім мисливської, пневматичної та спортивної зброї та боєприпасів до
неї); бойова та спеціальна військова техніка; бойові отруйні речовини;
наркотичні, психотропні сильнодіючі отруйні лікарські засоби (крім
отриманих громадянами за призначенням лікаря) та деякі інші речі. У
додатку № 2 до вказаної постанови закріплено спеціальний порядок набуття
права власності на окремі види майна. У цьому переліку — мисливська,
пневматична та спортивна зброя, об’єкти, що перебувають на державному
обліку як пам’ятки історії та культури, радіоактивні речовини. Ці
об’єкти можуть бути предметом застави лише з урахуванням вказаних
обмежень на здійснення права власності на них.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 517.

Відповідно до ч. З ст. 4 та ст. 5 Закону України “Про заставу” предметом
застави можуть бути як речі, так і їх невіддільні плоди, якщо інше не
передбачено договором. При цьому наступний урожай та приплід від тварин
безпідставно віднесені не до плодів, а до інших прибутків.

Предметом застави може бути і майно, яке перебуває на праві спільної
власності. У зв’язку з тим, що для спільної власності характерне
здійснення права власності щодо неї в цілому рівною мірою кожним
учасником, то для її відчуження необхідна згода всіх учасників. Тому
майно, яке перебуває у спільній власності, може бути предметом застави
лише за згодою всіх співвласників. За ст. 6 Закону України “Про
заставу”, майно, яке перебуває у спільній частковій власності (частки,
паї), може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в
натурі.

Говорячи про заставу вимог, відзначимо, що предметом застави може бути
лише відчужувана вимога. До невідчужуваних, невіддільних від особи
вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать,
наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила
каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових
прав. Однак, здається, що немає перешкод для того, щоб самі перелічені
вимоги були б забезпечені заставою. Зокрема, допускається забезпечення
таких невід’ємних від особи вимог, як право на аліментне забезпечення.

Відповідно до ст. 4 Закону України “Про заставу” предметом застави
можуть бути майнові права. Слід окремо зупинитися на можливості застави
авторських прав. Іноді у літературі зустрічається твердження, що ці
права можуть бути предметом застави. Однак, на наш погляд, прихильники
цієї точки зору не враховують того, що суб’єктивні права автора
поділяються на два види — особисті та майнові. Особистими правами автора
є право на авторство, право на авторське ім’я, право на опублікування
свого твору та на його недоторканність. Ці права новідчужувані і
відповідно не можуть бути предметом застави.

Заставленими можуть бути майнові авторські права, тобто право на
винагороду за створення та використання твору, право на відшкодування
збитків, які завдані незаконним використанням твору. Слід зазначити, що
невідчужуваність прав може встановити законодавство.

Форма та зміст договору застави. Припинення застави. Аналіз Закону
України “Про заставу” дає можливість зробити висновок, що договір про
заставу є двостороннім, який вступає в силу, за загальним правилом, з
моменту укладення договору. Коли договір підлягає нотаріальному
засвідченню — з моменту нотаріального оформлення, якщо предмет застави
відповідно до Закону або договору повинен знаходитися у заставодержателя
— з моменту передачі йому предмета застави, а якщо предмет передано до
укладення договору — з моменту його укладення. Застава цінних паперів
може відбуватися шляхом передачі їх заставодержателю чи на депозит
нотаріальної контори або банку. Моментом вступу в силу договору в
останньому випадку є передача цінних паперів вказаним організаціям.

Відповідно до ст. 12 Закону України “Про заставу”, за загальним
правилом, у договорі застави має бути вказано найменування (прізвище,
ім’я та по батькові), місцезнаходження (місце проживання) сторін, суть
забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого
зобов’язання, опис предмета застави. Також у договорі застави можуть
міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути
досягнуто згоди.

Договір застави вимагає письмової форми, яка може бути простою і
нотаріальною. Коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні
засоби, космічні об’єкти, договір має бути нотаріально посвідчений на
підставі відповідних правоустановчих документів. Посвідчення застави
нерухомого майна відбувається у нотаріальних органах за
місцезнаходженням цього майна, договір застави транспортних засобів та
космічних об’єктів — за місцем реєстрації їх. Законодавством України
можуть бути передбачені й інші випадки нотаріального посвідчення
застави. Сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли
це не є обов’язковим, але на цьому наполягає один із контрагентів.

Аналіз ст. 14 Закону України “Про заставу” дає можливість зробити
висновок, що недодержання нотаріального оформлення тягне за собою
недійсність угоди з наслідками, які передбачені ст. 48 ЦК України. Тобто
встановлено, що при недійсності угоди кожна із сторін зобов’язана
повернути іншій стороні все отримане за угодою, а коли неможливо
повернути отримане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо
інші наслідки недійсності угоди не передбачені Законом. Але ст. 47 ЦК
України, яка регулює наслідки недодержання обов’язкової форми угоди,
встановлює винятки з цього загального правила: “якщо одна із сторін
повністю або частково виконала угоду, а інша сторона ухиляється від
нотаріального оформлення угоди, суд має право на вимогу сторони, яка
виконала угоду, визнати угоду дійсною. Наступне нотаріальне оформлення
не вимагається”. Таким чином, заставодавець має право звернутися до суду
про визнання угоди дійсною, якщо заставодержатель ухиляється від
нотаріального оформлення застави.

Законом “Про внесення змін в Закон України “Про заставу” від 21 жовтня
1997 р. передбачено, що в тому разі, коли предметом застави є рухоме
майно, реєстрація застави не пов’язана з моментом виникнення застави.
Цим законом замість Книги реєстрації застави запроваджується реєстрація
застави рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна. При
цьому інформація вказаного реєстру є відкритою для всіх юридичних та
фізичних осіб. Однак державна реєстрація застави рухомого майна у
відповідному Державному реєстрі не є обов’язковою. В новій редакції ч. З
ст. 15 Закону України “Про заставу” йдеться про те, що застава рухомого
майна не повинна, а всього лише може бути зареєстрована в Державному
реєстрі. Автори цих змін планують досягнути зацікавленості сторін у
реєстрації заяви рухомості не прямою вказівкою закону, що було б у
подібній ситуації найкращим шляхом, а за допомогою внесення змін до ст.
18 цього закону.

Суть вказаних змін полягає в тому, що заставодержатель зареєстрованої в
Державному реєстрі застави отримує переважне право на задоволення своїх
вимог з предмета застави порівняно з заставодержателями незареєстрованих
застав та тих застав, які були зареєстровані пізніше. На наш погляд,
дані доповнення схвалити досить важко, оскільки вони не тільки порушують
загальний принцип привілею права першого заставодержателя порівняно з
наступними заставодержателями — так званий принцип старшинства застав, а
й значно ускладнюють становище заставодержателя, особливого того, який
став заставодержателем до вступу в силу вказаної норми.

З моменту укладення договору між його сторонами виникає ряд взаємних
прав та обов’язків, які можна поділити на дві групи: 1) права та
обов’язки, що є загальними для всіх видів застави; 2) права та
обов’язки, що залежать від виду застави.

Щодо прав та обов’язків, які загальні для всіх видів застави, детальніше
слід зупинитися на можливості розпоряджатися предметом застави та
наступної застави (перезастави) предмета застави.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про заставу” заставодавець зберігає
право розпорядження заставленим майном, якщо інше не встановлено законом
чи договором. Однак обмеження, що накладаються на право заставодавця по
розпорядженню предметом застави, цим не вичерпуються. Вже в ч. 2 цієї
статті право розпорядження заставленим майном серйозно обмежується —
заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою
заставодержателя за умови переходу до нового заставодавця основного
боргу, який забезпечений заставою. Крім того, заставодавець при продажу
заставленого майна повинен попередити покупця про те, що майно
заставлене, оскільки за правом слідування застава слідує за річчю. Цей
обов’язок продавця базується не лише на вищезгаданому законі, а й на ст.
229 ЦК України, відповідно до якої при укладенні договору
купівлі-продажу продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права
третіх осіб на річ, що продається (у тому числі право застави).
Невиконання цього правила надає покупцеві право вимагати зменшення ціни
або розірвання договору і відшкодування збитків.

Правове становище заставодержателя при цьому також не погіршується, адже
у разі невиконання зобов’язання він має право отримати задоволення з
вартості заставленого майна незалежно відтого, у кого воно перебуває,
оскільки застава відповідно до ст. 27 Закону України “Про заставу”
зберігає силу і при переході предмета застави у власність іншої особи.
Однак заставодавець втрачає право розпорядження предметом застави в
момент виникнення у заставодержателя права звернути стягнення на
заставлене майно.

Своєрідним видом розпорядження предметом застави є його наступна
перезастава1. Причому тут також на заставодавця можуть накладатися певні
обмеження, які, правда, мають дещо слабший характер, ніж при прямому
відчуженні заставленого майна, і сформульовані так (ч. 1 ст. 18 Закону
України “Про заставу”): “Наступна застава вже заставленого майна
допускається в разі, якщо інше не передбачено законом і попередніми
договорами застави”.

Головними особливостями перезастави є, по-перше, те, що заставодавець
зобов’язаний повідомити кожного із заставодержателів про всі попередні
застави та про характер і розмір забезпечених цими заставами вимог. Якщо
заставодавець не зробив цього, то на нього покладається зобов’язання
відшкодувати всі збитки, які виникли внаслідок цього у кого-небудь із
заставодержателів; по-друге, те, що при перезаставі діє так зване “право
старшинства”, тобто правило, за яким вимоги заставодержателя, у якого
право застави виникло пізніше, задовольняються з вартості предмета
застави після повного забезпечення вимог попередніх заставодержателів. З
цього загального правила Законом України “Про внесення змін в Закон
України “Про заставу” від 21 жовтня 1997 р. встановлено такий виняток:
“Якщо предметом застави є рухоме майно, заставодержатель зареєстрованої
застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна
перед заставодержателями незареєстрованих застав і заставодержателями
застав, які зареєстровані пізніше”.

Принципове значення для характеристики застави мають підстави її
припинення і способи реалізації заставного права. Стаття 28 Закону
України “Про заставу” встановлює, що право застави припиняється в разі:
1) припинення забезпеченого заставою зобов’язання; 2) загибелі
заставленого майна; 3) набуття заставодержателем права власності на
заставлене майно; 4) примусового продажу заставленого майна; 5)
закінчення строку дії права, яке становить предмет застави. Хоч перелік
підстав припинення застави, які передбачені в цій статті є вичерпним,
однак неможливо заборонити, наприклад, виконати зобов’язання
зарахуванням. Можливі й інші законні способи припинення застави.

Оскільки застава має акцесорний характер щодо забезпечуваного нею
зобов’язання, то виконання або припинення останнього веде до
автоматичного припинення права застави, адже застава завжди
встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. При частковому
виконанні боржником забезпеченої заставою вимоги, застава зберігається в
повному обсязі. Ця вимога — прямий наслідок дії принципу неподільності
предмета застави. Зазначимо, що припинення права застави при загибелі
заставленого майна і при переході права власності на предмет застави до
заставодержателя є наслідком речового характеру застави.

Однак найактуальнішою підставою припинення заставних правовідносин є
звернення стягнення на об’єкт застави. Значення цієї підстави
визначається, по-перше тим, що саме від неї фактично залежить
ефективність та застосовність застави, оскільки “суть застави полягає в
тому, що заставодержатель у разі невиконання боржником своїх зобов’язань
дістає можливість задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого
майна”. А саме речове забезпечення вимоги, як ефективніше порівняно з
особистим забезпеченням, може бути по-справжньому втілено тільки за
наявності простого та діючого механізму реалізації застави. По-друге,
його можна розглядати як своєрідний “фінал заставних правовідносин, що
стоїть за часом від моменту виникнення максимально далеко порівняно з
усіма іншими підставами припинення застави і тим самим найповніше
відтворює модель заставних правовідносин”.

Говорячи про примусовий продаж заставленого майна як про підставу
припинення застави, зазначимо, що відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону
України “Про заставу” заставодержатель набуває права звернути стягнення
на предмет застави, якщо в момент настання строку виконання
зобов’язання, що забезпечене заставою, воно не буде виконано, якщо інше
не передбачено законом або договором.

Даючи загальну характеристику механізму реалізації застави, підкреслимо,
що на підставі законодавства цей процес проходить за два етапи. Перший,
передбачений ч. 6 ст. 20 цього закону і полягає в тому, що спочатку
заставодавцю необхідно отримати відповідне рішення судового органу, якщо
інше не встановлено законом чи договором. Посилання на закон сьогодні
фактично не має ніякого значення, оскільки спеціальних законів, які
встановлюють позасудовий порядок звернення стягнення поки що немає.
Можливість же встановити порядок звернення стягнення на предмет застави
в самому договорі застави, яка запроваджена Законом України від 21
жовтня 1997 р., безумовно спрощує процедуру задоволення вимог
заставодержателя, однак саме внаслідок свого договірного характеру веде
до того, що як тільки ця умова перестане задовольняти сторони, його
реалізація буде досить проблематичною. Вказаний закон чітко встановив,
що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства
(підприємства, не менше як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого
перебуває в державній власності) здійснюється тільки за рішенням суду чи
арбітражного суду.

Допускається також звернення стягнення на заставлене майно в безспірному
порядку на підставі виконавчого напису нотаріальних органів у випадках,
спеціально передбачених законодавством України (постанова Ради Міністрів
України від 12 жовтня 1976 р. № 483 з наступними змінами та
доповненнями). З аналізу цієї постанови випливає висновок проте, що
реалізація заставного права на підставі виконавчого напису нотаріуса
можлива тільки в тому разі, якщо відповідний договір про заставу був
нотаріально посвідчений. Для отримання виконавчого напису надається
оригінал нотаріально посвідченого договору та документ, що встановлює
прострочення виконання. Таким чином, на першому етапі, якщо відсутнє
добровільне виконання заставодавцем своїх зобов’язань перед
заставодержателем, останній повинен отримати як підставу для реалізації
застави виконавчий лист, виданий на основі рішення суду чи третейського
суду, чи наказу, який виданий на підставі рішення арбітражного суду, або
виконавчий напис нотаріуса.

`

f

r

z

O

O

?

 – ?!?!Ncoioioioioioioicioioioioioioioioioioioioiaioioioiaioioioiaioioio
ioioioioioioioioioicioioi

Закону України Про заставу”, згідно з якими його реалізація проводиться
судовим виконавцем на підставі виконавчого листа або наказу арбітражного
суду, або виконавчого напису нотаріальних органів, якщо інше не
передбачено цим законом або договором. При зверненні стягнення на майно
державного підприємства (відкритого акціонерного товариства, створеного
в процесі корпоратизації, всі акції якого перебувають у державній
власності) реалізацію заставленого майна здійснює на тих самих підставах
відповідний орган приватизації.

Сама реалізація заставленого майна проводиться з аукціонів (публічних
торгів), якщо інше не передбачено договором, а державних підприємств і
відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі
акції яких перебувають у державній власності, — тільки з аукціонів
(публічних торгів). Якщо аукціон (публічні торги) не відбувся, то
заставодержатель за згодою заставодавця може залишити заставлене майно у
себе. Коли заставодавець такої згоди не дав, заставлене майно
реалізується у встановленому порядку, якщо інше не передбачено
договором1.

Певні особливості має реалізація заставлених валютних цінностей
(відбувається в порядку, встановленому валютним законодавством) і
реалізація заставлених прав. Відповідно до ст. 23 Закону України “Про
заставу” при заставі майнових прав реалізація предмета застави проходить
шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, яка випливає із
заставленого права. Заставодержатель набуває права вимагати в судовому
порядку переведення на себе заставленого права в момент виникнення права
звернення стягнення на предмет застави.

Види застави. Після завершення аналізу загальних положень заставного
права наступним кроком у його вивченні має стати детальніше дослідження
його окремих видів, оскільки, по-перше, для кожного виду характерні свої
особливості правового регулювання, а, по-друге, ті самі загальні
положення саме й виявляються через конкретні види застави.

Слід зазначити, що в законі спеціальної статті про види застави немає. В
той же час поняття про загальні підходи українського законодавця до
поділу застави на окремі види можна отримати із структури Закону України
“Про заставу”. Проаналізувавши його, можна зробити висновок про те, що
Закон як самостійні види застави виділяє: 1) іпотеку; 2) заставу товарів
в обороті або у переробці; 3) заклад; 4) заставу майнових прав; 5)
заставу цінних паперів. Безумовно, що така класифікація видів не зовсім
досконала і досить умовна, але вона практично здатна, оскільки дає
можливість отримати уявлення про особливості правового регулювання
зазначених видів застави.

Відповідно до ст. 30 Закону України “Про заставу” іпотекою визнається
застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що
становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи.
При цьому в ст. 31 предметом застави називається майно, що пов’язане із
землею—будинок, споруда, квартира, підприємство (його структурні
підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, що
віднесене законодавством до нерухомого. Предметом іпотеки може бути
також земельна ділянка, що перебуває у власності громадянина, та
багаторічні насадження.

Крім того, в розділ “Іпотека” цього закону входить ст. 39 “Застава
транспортних засобів та космічних об’єктів”, у якій йдеться про те, що
застава транспортних засобів і космічних об’єктів, які залишаються у
володінні заставодавця, здійснюється в порядку, передбаченому розділом
II Закону. Таким чином, із змісту цієї статті випливає, що транспортні
засоби і космічні об’єкти, хоч і не визнаються нерухомістю, однак їх
застава відбувається за правилами іпотеки.

Зазначимо, що Закон України “Про заставу” (ст. 38), передбачивши
можливість застави земельних ділянок, на жаль визначив лише два питання.
По-перше, ст. 31 встановлює, що предметом іпотеки можуть бути також
належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки,
по-друге, ст. 37 передбачає, що при іпотеці будинку чи споруди предметом
застави разом з ним є також і право на користування земельною ділянкою,
на якій розташовані вказані об’єкти. Цього явно недостатньо, і тому
одним з головних напрямків розвитку заставного законодавства має стати
вдосконалення норм про іпотеку земельних ділянок.

Аналізуючи іпотеку нерухомого майна, відзначимо, що згідно із ст. 31
Закону України “Про заставу” предметом іпотеки може бути майно,
пов’язане із землею (тобто нерухоме) — будинок, споруда, квартира,
підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс,
та інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. В свою чергу за
основним призначенням предметів нерухомості розрізняють: 1) іпотеку
жилих будинків, квартир, дач, присадибних будинків, гаражів; 2) іпотеку
підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об’єктів.

В цілому можна відмітити, що включення у сферу іпотеки можливості
іпотеки підприємства, безумовно, явище позитивне. При цьому встановлено,
що, якщо інше не передбачено законом або договором, іпотека підприємства
поширюється на все його майно, в тому числі на основні фонди та оборотні
засоби, а також інші цінності, які відображені в самостійному балансі
підприємства. Отже можна зробити висновок, що відповідно до Закону
України “Про заставу” під майновим комплексом підприємства (його
структурного підрозділу) можна розуміти все майно підприємства, в тому
числі його основні фонди і оборотні засоби, а також інші цінності, які
відображені в балансі підприємства.

Далі слід відзначити, що в заставних правовідносинах підприємство може
бути як суб’єктом, так і об’єктом правовідносин. При цьому ми
погоджуємося з І.Н. Кучеренко в тому, що “підприємство не може виступати
в цивільному праві як суб’єкт правових відносин. Цю функцію виконує
суб’єкт цивільних відносин — юридична особа”. Таким чином, коли
підприємство є суб’єктом права застави (заставляє своє майно), воно
виступає як юридична особа, а коли воно саме є предметом застави
(іпотеки), виступає як майновий комплекс.

При цьому підприємство, як єдине ціле, може виступати тільки як предмет
іпотеки, а його заставодавцем виступає власник або уповноважений ним
орган. Певною мірою Закон України “Про заставу” розв’язує це питання,
встановлюючи, що застава цілісного майнового комплексу державного
підприємства та його структурних підрозділів здійснюється з дозволу
органу, який уповноважений управляти відповідним державним майном.

Договір іпотеки встановлює певні права та обов’язки сторін, які
характерні саме для іпотеки і пов’язані з особливостями її природи. Так,
відповідно до ст. 34 названого закону іпотечний заставодавець має право:
володіти і користуватися предметом застави відповідно до його
призначення; достроково виконати основне зобов’язання, якщо це не
суперечить змісту зобов’язання; передати предмет застави в оренду або
реалізувати його з переведенням на набувача основного боргу,
забезпеченого заставою. Однак останні два повноваження заставодавець
може здійснити лише на підставі письмової згоди заставодержателя.

Разом з тим на заставодавцеві лежить ряд обов’язків. На підставі ст. 35
цього закону він зобов’язаний, якщо інше не встановлено законом або
договором, здійснити ряд дій. По-перше, вживати заходів, необхідних для
збереження предмета застави, включаючи проведення поточного та
капітального ремонту. По-друге, на період дії договору застрахувати
заставлене майно за свій рахунок у повному обсязі і на користь
заставодержателя. По-третє, у разі загибелі предмета застави надати
аналогічне за вартістю нерухоме майно чи незалежно від настання терміну
виконання виконати зобов’язання в повному обсязі. По-четверте,
одержувати згоду заставодержателя на вчинення дій, що пов’язані зі
зміною права власності на предмет застави.

Відповідними правами, що перелічені в статтях 33 та 36 Закону України
“Про заставу” володіє й заставодержатель. Основним з них є право
вимагати дострокового виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання у
разі порушення заставодавцем узятих на себе зобов’язань по зберіганню
предмета застави. Однак йдеться не про всі порушення, а лише про ті, що
пов’язані з невжиттям заходів по збереженню предмета іпотеки та з
відмовою його застрахувати. В цьому випадку заставодержатель має право
звернути стягнення на предмет застави. Право вимагати дострокового
виконання основного зобов’язання надається йому, якщо заставодавець
відмовляється страхувати предмет іпотеки. В той же час при такій відмові
заставодержатель може застрахувати предмет іпотеки за свій рахунок в
інтересах заставодавця з покладенням на останнього витрат по
страхуванню. Заставодержатель може також перевіряти документально і
фактично наявність, розмір, стан і умови збереження предмета застави;
вимагати від будь-якої особи припинення посягання на предмет застави,
яке загрожує втратою або пошкодженням його.

У зв’язку з тим, що іпотека підприємства тягне за собою серйозний
фінансовий ризик для кредитора, йому надаються деякі додаткові права, що
перелічені в частинах 2 і 3 ст. 38 Закону України “Про заставу”. А саме,
заставодавець майнового комплексу підприємства зобов’язаний на вимогу
заставодержателя надати йому річний баланс.

Якщо предмет застави втрачено не з вини заставодержателя і заставодавець
його не відновив або за згодою заставодержателя не замінив іншим майном
такої самої вартості, заставодержатель має право вимагати дострокового
виконання забезпеченого заставою зобов’язання.

Крім того передбачено, що при невиконанні зобов’язання, забезпеченого
іпотекою майнового комплексу підприємства, застоводержатель має право
вжити передбачених договором іпотеки заходів щодо оздоровлення
фінансового становища підприємства, включаючи призначення своїх
представників до керівних органів підприємства, обмеження в праві
розпоряджатися виробленою продукцією та іншим майном підприємства. Якщо
вказані заходи не дали бажаних результатів, заставодержатель має право
звернути стягнення на майно підприємства, яке перебуває в іпотеці.

Зупинимось на деяких моментах звернення стягнення на предмет іпотеки. В
першу чергу, необхідно знову торкнутись іпотеки підприємства.
Підкреслимо, що відповідно до ст. 38 Закону України “Про заставу” в
договорі іпотеки або прямо в законі може бути передбачено, що майновий
комплекс підприємства переходить до заставодержателя. При цьому
остаточна оцінка предмета іпотеки визначається на момент переходу
майнового комплексу підприємства за згодою заставодавця та
заставодержателя, а при виникненні спору — за рішенням судових органів.

Слід звернути увагу на таку обставину, пов’язану з іпотекою підприємств.
А.В. Черних висловив думку про те, що, оскільки в цьому випадку
реалізується майно як сукупність речей, прав та обов’язків, складається
ситуація, коли новий власник разом з майновим комплексом підприємства
набуває і обов’язку передачі прибутку від його діяльності підприємствам
засновникам. На нашу думку, з цим не можна погодитись з таких причин.
При переході права власності на підприємство відбувається перехід прав
засновників на прибуток до нового власника, а засновники, як попередні
власники підприємства, отримають різницю між виручкою від реалізації
підприємства і сумою боргу.

Необхідно взяти до уваги звернення стягнення на квартиру чи жилий
будинок або, інакше кажучи, можливість самостійного використання
заставодержателем житлового приміщення після звернення на нього
стягнення і наступного виселення з такого приміщення заставодавця,
членів його сім’ї, інших осіб, що мають право користуватися відповідними
приміщеннями3. На нашу думку, при цьому слід враховувати такі обставини.

По-перше, оскільки невиконання основного зобов’язання веде до зміни
власності на предмет застави (в даному випадку — квартиру), то у разі,
коли користування нею випливає з права власності, воно повинно
припинятися. Однак за договором іпотеки жилого, приміщення може бути
передбачено, що якщо вказане приміщення є єдиним місцем проживання для
власника, то він може зберегти за собою право користування цим
приміщенням на основі договору найму.

По-друге, якщо право користування жилим приміщенням ґрунтується не на
праві власності, а на інших підставах (договір найму), то при зміні
власника жилого приміщення новий власник права автоматично виселяти
осіб, що користуються правом користування жилим приміщенням, не набуває,
хоч, безумовно, це значно звужує можливості іпотеки квартир.

Форма договору іпотеки регулюється на основі ст. 32 Закону України “Про
заставу”, де зазначено, що договір про іпотеку має бути нотаріально
посвідчений. При цьому державний нотаріус, якщо це передбачено
договором, одночасно із посвідченням договору накладає заборону на
відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчений приватним
нотаріусом, підставою для накладення державним нотаріусом заборони є
повідомлення приватного нотаріуса про посвідчення ним договору, яким
передбачається накладення заборони відчуження.

Ще одним видом застави із залишенням майна у заставодавця є застава
товарів в обороті або у переробці. В результаті свого розвитку застава
товарів в обороті або у переробці набула кількох основних ознак, які
дають можливість виділити її як самостійний вид застави. Цими ознаками є
такі. По-перше, це те, що предмет застави залишається у заставодавця.
По-друге, заставодавець має право змінювати склад і натуральну форму
предмета застави, оскільки замість індивідуально-визначеної речі
предметом застави є речі, визначені родовими ознаками. По-третє,
специфічними умовами договору товарів в обороті або у переробці є
визначення у ньому родових ознак предмета застави, його загальної
вартості і, як правило, місця в якому він знаходиться. По-четверте, з
одного боку, майно перестає бути предметом застави як тільки воно
виходить з володіння заставодавця, а з другого, — нове майно
заставодавця, яке підпадає під родову характеристику предмета застави,
що потрапляє у володіння заставодавця, стає предметом застави в рамках
його вартості. По-п’яте, якщо в договорі визначено місцезнаходження
предмета застави, то майно виключається з предмета застави і включається
до його складу і в тому разі, коли змінюється його місцезнаходження.

Відповідно до ст. 40 Закону України “Про заставу” встановлюється, що
предметом застави товарів в обороті або в переробці може бути сировина,
напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція. При цьому ст. 43
передбачає, що при відчуженні заставлених товарів заставодавець
зобов’язаний замінити їх іншими товарами такої самої або більшої
вартості. Зменшення вартості замінених товарів допускається тільки у
випадках, коли це здійснено за домовленістю сторін щодо погашення частки
початкової заборгованості. Підкреслимо, що серед обов’язкових умов
договору про заставу товарів в обороті або у переробці ст. 41 цього
закону передбачає необхідність визначення у договорі виду товару, інших
його родових ознак, а також видів товарів, якими може бути замінений
предмет застави.

Виходячи з цього, можна зробити такий висновок про предмет застави.
По-перше, слід визначити загальну вартість предмета застави, яка може
бути зменшена лише при зменшенні основного зобов’язання. По-друге,
заставодавцеві надано право в межах цієї загальної вартості змінювати
натуральну форму застави, оскільки йдеться про заставу речей, визначених
родовими ознаками, наприклад, коли договір кредиту забезпечується
заставою в одну тонну цукру. Отже, не має значення, де вироблений цей
цукор — у Полтавській чи Вінницькій області. Однак виникає питання, чи
можна у випадку, якщо предметом застави товару в обороті є коксоване
вугілля замінити його на буре, зберігаючи загальну вартість предмета?
Іншими словами, в договорі варто також визначити межі зміни складу і
натуральної форми предмета застави.

Склад заставленого майна — це сукупність його кількісних та якісних
характеристик, яким, як правило, властиве використання метрологічних
одиниць ваги, об’єму, довжини і т.д., тобто тонн, кубічних метрів,
кілометрів. Якісна характеристика визначається або на основі
встановлених стандартів, або за згодою сторін. Зміна складу заставлених
товарів означає фізичну заміну одного товару на інший. При цьому
кількість та якість змінюватися не можуть. Тобто новий товар повинен
мати аналогічні характеристики. Таким чином, у нашому прикладі заміна
коксованого вугілля на буре сама по собі без спеціального застереження в
договорі про допустимість такої заміни можлива тільки в тому рідкісному
випадку, коли предмет застави визначено без конкретної вказівки на
кількість і вид вугілля за формулою “вугілля вартістю Х грн.”.

Тому склад предмета договору застави в обороті і можливість його заміни
на інші види товарів при укладенні договору мають бути застережені дуже
детально. Така сама ^вимога стосується і договору застави в переробці,
але тут слід мати на увазі, що в процесі переробки товару його кількісні
та якісні характеристики змінюються. Цю особливість слід враховувати в
договорі.

Отже, розглядаючи заставу товарів в обороті або переробці, неможливо не
звернути увагу на динамічність предмета застави, тобто необхідність
врахування того, що сам по собі предмет застави перебуває не у
статичному положенні, а у постійній зміні. Саме така динамічність
предмета застави товарів в обороті чи переробці дає можливість
спростувати висловлену в літературі думку, що цей вид застави
характеризується тим, що при його використанні не додержується Таке
важливе положення заставного права, як те, що застава зберігає силу при
переході права власності від заставодавця до другої особи”1. Однак
справа тут у тому, що при заставі товарів в обороті чи переробці застава
зберігає свою силу і для нового власника, але йдеться не про власника
окремої одиниці товару, а власника предмета застави в цілому.

Ще однією властивістю застави товарів в обороті чи переробці є значна
роль місцезнаходження предмета застави. Ця роль визначається тим, що при
заставі товарів в обороті чи переробці внаслідок того, що предметом
застави є не індивідуально-визначена річ, а майно, визначене родовими
ознаками, важливе значення має момент виникнення заставного права.

Значення цього моменту виникнення заставного права визначається тим, що
реалізовані заставодавцем товари перестають бути предметом застави з
моменту вручення їх набувачеві або транспортній організації для
відправлення набувачеві чи передачі на пошту для пересилки набувачеві, а
набуті заставодавцем товари, передбачені в договорі застави, стають
предметом застави з моменту виникнення на них права власності. Однак,
якщо раніше ми підкреслювали, що недостатня визначеність предмета
застави обмежує права заставодержателя, то невизначеність місця
зберігання ставить у невигідне становище заставодавця, оскільки будь-яке
його майно, що збігається за видовими ознаками з предметом застави, може
бути включене до його складу і становитиме предмет застави. І тому
кращим способом забезпечення визначеності предмета застави товарів в
обороті чи переробці є точна вказівка його місцезнаходження.

Як правило, основним критерієм розподілу застави на самостійні види є
володіння предметом застави. Якщо таким володільцем є заставодержатель,
то така застава називається закладом.

Відповідно до ст. 44 Закону України “Про заставу” під закладом розуміють
заставу рухомого майна, при якій майно, що становить предмет застави,
передається заставодавцем у володіння заставодержателя. Це визначення
звертає на себе увагу тим, що обмежує предмет закладу тільки рухомим
майном.

Аналізуючи заклад, можна виділити дві його основні особливості. Перша з
них полягає в тому, що при закладі відбувається передача предмета
застави у володіння заставодержателя. Однак передача предмета застави у
володіння не завжди означає його буквальну передачу заставодержателю.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 44 згаданого закону за угодою між
заставодержателем і заставодавцем предмет застави може бути залишений у
заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава).
Отже індивідуально-визначена річ може бути залишена у заставодавця з
накладенням знаків, які засвідчують заставу. Таким чином, по тому, де
перебуває предмет застави виділяють звичайний заклад і твердий заклад.
Твердий заклад характеризується тим, що предмет застави залишається у
заставодавця, однак встановлюються спеціальні позначення, що свідчать
про те, що предмет заставлений. Відмінності між цими двома видами
закладу полягають у тому, що до твердого закладу застосовуються всі
правила звичайного закладу, якщо це не суперечить суті відносин
заставодержателя із заставодавцем при такій заставі.

Друга особливість закладу полягає в тому, що оскільки предмет застави
передається заставодавцеві, у нього виникає можливість користуватися
заставленим майном (крім випадків твердої застави). Однак ця можливість
не має характеру “автоматичної презумпції”, її ще потрібно реалізувати,
і тому ст. 46 Закону України “Про заставу” встановлює, що
заставодержатель має право користуватися предметом закладу тільки у тому
разі, якщо це передбачено договором.

У зв’язку з тим, що предмет закладу передається у володіння
заставодержателя, закон більшу увагу приділяє законодавчому закріпленню
його прав та обов’язків. Цим питанням присвячені статті 45, 46 та 48
названого закону. Оскільки предмет застави при закладі переходить у
володіння заставодержателя, головним його обов’язком є належне
збереження і вжиття необхідних заходів для збереження заставленого
майна. Заставодержатель також зобов’язаний страхувати предмет закладу в
обсязі його вартості за рахунок та в інтересах заставодавця, сплачувати
податки та збори, пов’язані з володінням заставленою річчю.
Заставодержатель повинен негайно повідомити заставодавця про виникнення
загрози загибелі, зменшення вартості чи пошкодження майна. При цьому
засобом захисту інтересів заставодержателя від можливої
недобросовісності заставодавця є правило проте, що якщо загроза виникла
не з його вини, він має право вимагати заміни предмета закладу, а в разі
відмови заставодавця виконати цю вимогу може достроково звернути
стягнення на предмет закладу.

З можливістю заставодержателя користуватися предметом застави пов’язана
друга група його обов’язків. Встановлено, що коли користування предметом
застави пов’язано з отриманням доходів, то такі доходи спрямовуються на
покриття витрат на утримання предмета закладу, а також зараховуються у
рахунок погашення відсотків по боргу, забезпеченого закладом
зобов’язання або самого боргу, зокрема позики. При цьому, оскільки
власником речі продовжує залишатись заставодавець, слід погодитись з Є.
І. Колюшиним у тому, що розподіл названих доходів не може бути предметом
угоди сторін. З вказаного випливає обов’язок заставодержателя регулярно
надсилати заставодавцеві звіт про користування предметом закладу і право
заставодавця у будь-який час вимагати припинення застави та (або)
достроково виконати забезпечене закладом зобов’язання, якщо
заставодержатель зберігає або використовує предмет закладу неналежним
чином.

Ще однією особливістю закладу, пов’язаною з тим, цю його предмет
перебуває у володінні заставодержателя, є те, цю заставодержатель
відповідає за втрату, недостачу або пошкодження предмета закладу, якщо
не доведе, що така втрата, недостача або пошкодження виникли не з його
вини.

Якщо заставодержателем є ломбард або інша організація, для якої надання
кредитів громадянам під заклад є предметом її діяльності, то їх
відповідальність ще вища. Ці організації звільняються від
відповідальності, якщо доведуть, що втрата, недостача або пошкодження
предмета закладу сталися внаслідок непереборної сили. Тому
заставодержатель зобов’язаний довести наявність обставин, які є
необхідними і достатніми для його звільнення від відповідальності за
втрату, недостачу або пошкодження предмета застави.

Однією з найважливіших новел цивільного законодавства, передбачених
Законом України “Про заставу”, є запровадження або скоріше рецепція
застави прав.

Природа застави прав досить складна і теоретично уразлива. Л. Кассо
пропонував вважати заставу вимоги умовною цесією на користь заставного
кредитора. З цим можна погодитись, оскільки вказана схема точно описує
характер правовідносин між заставодавцем (квазіцедентом) і
заставодержателем (квазіцесіонарієм), але погано узгоджується із
загальною моделлю застави як акцесорного зобов’язання, що створює
водночас і речово-правовий зв’язок. Тому доводиться вводити згадану
раніше, при розгляді природи застави фікцію їх речовості2.

За змістом розділу V “Застава майнових прав” Закону України “Про
заставу” предметом застави можуть бути тільки майнові права. Відповідно
до ст. 49 цього закону заставодавець може укласти договір застави як
належних йому на момент укладення договору прав вимоги за
зобов’язаннями, у яких він виступає кредитором, так і тих, що можуть
виникнути в майбутньому. При цьому слід мати на увазі положення ст. 4
названого закону про те, що предметом застави не можуть бути вимоги
особистого характеру, а також інші вимоги, застава яких забороняється
законом. Необхідно взяти до уваги також, що майнові права можуть мати
строковий характер. Наприклад, майнові права, що виникли з патенту на
промисловий зразок, існують 10 років (на прохання власника патенту строк
його дії може бути подовжений Держпатентом України, але не більше ніж на
5 років). Такі права вимоги, що належать заставодавцеві, можуть бути
предметом застави тільки до закінчення строку його дії. Крім того,
оскільки в договорі має бути вказана особа, яка є боржником щодо
заставодавця (видавництво, патентонабувач і т.д.), предметом застави
можуть бути тільки такі майнові права, при заставі яких відомий боржник.

При заставі прав, якщо інше не передбачено договором, на основі ст. 50
Закону України “Про заставу” заставодавець зобов’язаний: виконати дії,
необхідні для забезпечення дійсності заставленого права; не поступатися
заставленим правом; не виконувати дій, що можуть призвести до припинення
заставленого права або зменшення його вартості; захищати заставлене
право від третіх осіб; надавати заставодержателеві відомості про зміни в
заставленому праві, про його порушення третіми особами та про домагання
третіх осіб на це право. Якщо заставодавець не виконує цих вимог,
заставодержатель має право вимагати у судовому порядку переведення
заставленого права на себе. Крім того, заставодержатель може вступати у
справу як третя особа в судовому спорі, в якому розглядається позов про
заставлене право, а також самостійно вживати всіх заходів, необхідних
для захисту заставленого права проти порушень з боку третіх осіб.

Стаття 52 Закону України “Про заставу” встановлює, цю у випадку, коли
боржник заставодавця до виконання останнім зобов’язання, забезпеченого
заставою, виконає своє зобов’язання, все одержане при цьому
заставодавцем стає предметом застави, про що заставодавець зобов’язаний
негайно повідомити заставодержателя. При одержанні від свого боржника в
рахунок виконання зобов’язання грошових сум заставодавець зобов’язаний
на вимогу заставодержателя перерахувати відповідні суми на рахунок
виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, якщо інше не передбачено
договором застави.

Своєрідним видом застави прав є застава цінних паперів. На основі ст. 53
Закону України “Про заставу” застава векселя чи іншого цінного папера,
що передаються індосаментом, здійснюється шляхом індосаменту і вручення
заставодержателеві індосованого цінного папера. Застава цінного папера,
який не може бути переданий шляхом індосаменту, здійснюється за угодою
заставодержателя та особи, на ім’я якої було видано цінний папір.
Зазначимо, що якщо законом чи договором не передбачено інше, купонні
листки на виплату відсотків дивідендів та інші доходи від зазначеного в
цінному папері права є предметом договору застави, якщо вони передані
кредиторові заставного зобов’язання (ст. 54 Закону України “Про
заставу”).

Утримання

Інститут утримання відсутній у чинному ЦК України. Однак цей спосіб
застосовувався ще за часів дореволюційного російського законодавства.
Відомий він і зарубіжному законодавству.

Особливість такого забезпечення виконання зобов’язань, як утримання,
полягає в тому, що кредитор має право утримувати річ боржника до
виконання ним його зобов’язання безпосередньо. Це право випливає із
закону і для того, щоб кредитор міг реально реалізувати право на
утримання речі, немає потреби на спеціальну вказівку в договорі.

Однак, як правило, норми про право утримання речі кредитором є
диспозитивними, і сторони в своєму договорі можуть заздалегідь або
обмежити, або і зовсім виключити право на утримання речі.

Правом утримання може скористатися зберігач за договором зберігання,
який очікує оплати послуг, пов’язаних із зберіганням речі, перевізник за
договором перевезення, який не видає вантаж одержувачеві до проведення
повного розрахунку за виконане перевезення, підрядчик, який не передає
замовникові виготовлену річ до оплати виконаних робіт тощо.

У проекті ЦК України передбачається серед речово-правових способів
забезпечення право утримання речі. Так, відповідно до ст. 615 кредитор,
у якого перебувала річ, що Ті належить передати боржникові або особі,
зазначеній боржником, у разі невиконання боржником у строк зобов’язання
щодо оплати цієї речі або компенсації кредиторові пов’язаних з нею
витрат та інших збитків має право утримувати цю річ доти, доки
відповідне зобов’язання не буде виконано. Утриманням речі можуть
забезпечуватися й інші вимоги кредитора, якщо це передбачено в угоді.

Кредитор має право утримувати річ, що перебуває у нього, незалежно від
набуття третіми особами прав на неї, якщо ці права виникли після того,
як річ потрапила у володіння кредитора.

Однак, беручи річ в утримання, кредитор приймає на себе певні обов’язки.
Насамперед кредитор, який утримує річ, зобов’язаний негайно повідомити
про це боржника.

На кредитора переходить певний ризик за випадкове пошкодження або втрату
речі, яку він утримує. Він відповідає за втрату, псування або
пошкодження утримуваного майна, якщо не доведе, що це сталося внаслідок
дії непереборної сили.

Кредитор, утримуючи річ, не набуває права користуватися цією річчю.
Таким чином, власником утримуваної речі залишається боржник або за
певних умов третя особа. До кредитора, який утримує річ і не є її
власником, внаслідок утримання речі не переходить право власності.
Оскільки сам факт утримання речі не змінює статусу власності, боржник,
хоч і обмежується реалізацією права утримання в своїх правомочностях
(він не може володіти та користуватися річчю), але зберігає можливість
розпоряджатися нею. Однак боржник, здійснюючи акт розпорядження
утримуваною річчю, повинен повідомити набувача речі про факт утримання
речі І права кредитора.

Вимоги кредитора, який утримує річ, задовольняються з її вартості в
обсязі і порядку, що передбачені для задоволення вимог, забезпечених
заставою.

Проте, хоч деякі правила про заставу і застосовуються до відносин щодо
утримання речі, право отримання речі за своєю правовою природою значно
відрізняється від права застави.

По-перше, підставою виникнення застави є, як правило, договір і, як
виняток, пряма вказівка закону. Підставою ж виникнення права утримання
визнається перебування у кредитора майна боржника.

По-друге, утримання не несе на собі таку невід’ємну ознаку застави, як
право слідування. Навпаки, вибуття майна з фактичного володіння
кредитора припиняє право утримання, а тому суб’єкт права утримання, на
відміну від заставодержателя при закладі, не наділений правом
витребувати предмет утримання у третіх осіб.

По-третє, Істотними умовами договору застави є предмет застави та його
оцінка, в той час як утримання майна є одностороннім правочином, а
предмет утримання не індивідуалізується.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020