Реферат
на тему:
Депресивність регіонів України: теорія та практика досліджень
Створення політично стабільного суспільства та ефективно функціонуючої
економіки неможливі без подолання проблем міжрегіональних відмінностей,
ліквідації кризових явищ і відсталості у розвитку окремих територій
країни. Основними причинами нерівномірності розвитку регіонів країни є
корінна зміна господарських структур, низький рівень галузевої
диверсифікації, невідповідність галузевої структури місцевому
природно-ресурсному потенціалу, несприятливі демографічні та екологічні
тенденції. Найгостріша ситуація склалася у так званих депресивних
регіонах, де припинили діяльність районоформуючі галузі, зростає
безробіття, зубожіє населення, занепадає соціальна сфера. Розв’язання
проблем таких територій є важливим загальнодержавним завданням.
З одного боку, вивченню проблем депресивних територій присвячено чимало
наукових праць економістів [4,5,10], економіко-географів [3,7,9,13],
управлінців [8,14]. Водночас маловивченими залишаються
теоретико-методичні питання дослідження депресивних територій, їх
типологія, методи оцінки гостроти та рівня депресії тощо. Основними
завданнями даної статті є обґрунтування поняття “депресивний регіон” та
оцінка рівня депресивності адміністративних одиниць України.
Поняття “депресивна територія” широко увійшло у наукових обіг у середині
90-х років ХХ ст. У Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”
зазначається, що депресивна територія – це регіон чи його частина,
рівень розвитку якого (якої) за показниками, визначеними цим Законом, є
найнижчим серед територій відповідного типу. У статті 9 цього документу
зазначається, що депресивними можуть бути регіони, промислові,
сільськогосподарські райони, а також міста обласного підпорядкування
[2]. Поряд з поняттям “депресивна територія” для означення подібних
регіонів використовуються й інші терміни. Характерно, що чіткого
розмежування понять “депресивна територія”, “проблемний регіон”,
“відсталий регіон” у науковій літературі немає, що породжує
неоднозначність трактувань цих дефініцій.
Так, у Законі Російської Федерації “Об основах федеральной поддержки
депрессивных территорий Российской Федерации” зазначається, що
депресивна територія Російської Федерації – це територія суб’єкта, в
головній галузі (головних галузях) економіки яких має місце спад
виробництва [1]. Головна галузь економіки – це галузь промисловості,
будівництва, транспорту, торгівлі чи сільського господарства, у якій
протягом останніх дванадцяти років було зайнято не менше 15% загальної
кількості працюючих, зайнятих в економіці даної території чи частка яких
в обсязі валового регіонального продукту становить не менше 20%.
Багато вчених депресивними вважають саме промислові райони. Так, у
дослідженні російських вчених (І. Лексин та ін.) зазначається, що “к
депрессивным относятся территории с достаточно высоким уровнем
накопленного экономического потенциала, значительной долей промышленного
производства в структуре хозяйства и относительно высоким уровнем
квалификации местных трудовых ресурсов, которые в результате низкой
конкурентоспособности профильных отраслей попали в глубокий и устойчивый
экономический кризис, имеют существенно более высокий уровень
безработицы, низкую степень инвестиционной активности и сравнительно
низкий среднедушевой уровень бюджетной обеспеченности [6, С.25].
М.Н. Ляшевська розглядає старопромислові райони з розвитком
видобувної промисловості та старопромислові райони з високим рівнем
обробної промисловості як різновид депресивних територій [7].
Такої ж думки притримуються автори монографії “Стратегія
соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Волинської
області)” [14]. За їх визначенням “депресивні регіони – це такі
просторово-локальні утворення, у яких через економічні, політичні,
соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули
саморозвитку, а отже, немає підстав розраховувати на самостійний вихід
із кризової ситуації” [14, С.21]. За тривалістю вони виділяють
дореформені і нові депресивні території, за галузевою структурою –
старопромислові, аграрно-промислові та добувні.
В.Я. Шевчук для означення депресивних територій використовує термін
“депресивні територіальні суспільні системи”. На його думку до
депресивних відносяться переважно ті території (регіони), у яких в силу
дії політичних, економічних, соціальних, екологічних та інших факторів
перестає працювати механізм саморозвитку [16].
За визначенням А.М. Новикової слаборозвиненими є наприклад Полісся чи
Поділля, а під “депресивними слід розуміти промислово розвинену
територію, кризовий стан якої є виявом структурної кризи економіки та
нерівномірності розвитку промислового виробництва за галузями та
регіонами України” [8, С.115].
Науковцями також запропонована ціла низка показників, які можуть
використовуватися для ідентифікації депресивних територій. Найбільш
широкий їх спектр відображений у роботах Ф.Д. Заставного [3], Куперштох
В.Л. та ін. [4], А.М. Новикової [8]. Критичний аналіз запропонованих
критеріїв виділення депресивних територій показує, що головними серед
них є валова додана вартість на одну особу, рівень безробіття, доходи
населення, душові показники виробництва промислової та
сільськогосподарської продукції, показники забезпеченості населення
товарами і послугами.
При відборі показників важливо дотримуватися таких правил: по-перше,
перелік показників має бути якомога ширшим, проте не надмірним;
по-друге, показники повинні мати статистичну представленість у
регіональному розрізі; по-третя, важливо використовувати як стабільні
показники, так і показники динаміки.
У даному дослідженні для визначення регіональних відмінностей рівня
депресивності адміністративних одиниць України використовувалися
затверджені Законом України “Про стимулювання розвитку регіонів”
показники, зокрема валова додана вартість на одну особу (Х1), рівень
безробіття (Х2), середня заробітна плата (Х3), виробництво промислової
продукції на одну особу (Х4) та основні засоби виробництва на оду особу
(Х5). Вони визначені Законом “Про стимулювання розвитку регіонів” для
ідентифікації депресивних промислових регіонів (за винятком останнього).
Визначення рівня депресивності регіонів України включало кілька
послідовних ітерацій: 1) нормування показників, оскільки абсолютні
показники незіставимі між собою; 2) врахування того, що одні показниками
є стимуляторами, а інші – дестимуляторами рівня депресивності; 3)
визначення рівня депресивності територій як суми нормативних значень
окремих показників з урахуванням їх позитивного чи негативного впливу на
кінцевий результат; 4) групування регіонів України за рівнем
депресивності території.
Першим етапом аналітичних досліджень стало нормування вихідних
показників. Воно здійснювалося за формулою середнього квадратичного
відхилення [15, С. 55]. :
– нормоване значення вихідного показника;
Xij- вихідний показник;
– середнє арифметичне вихідних показників j-ї ознаки;
– середнє квадратичне відхилення значень j-ї ознаки.
Важливим моментом забезпечення об’єктивності результатів дослідження
є врахування форми впливу показників на кінцевий результат. При
визначенні інтегрального індексу було враховано, що рівень безробіття є
дестимулятором, тобто чим більше його значення, тим гіршою є ситуація, а
душові показники валової доданої вартості, промислового виробництва,
основних засобів та заробітної плати – стимуляторами, тобто чим вище
значення цих показників, тим краще.
Інтегральний показник рівня депресивності регіонів визначався як сума
часткових нормованих показників:
– нормоване значення вихідних показників, n – кількість показників.
Інформаційною основою проведеного дослідження стали дані статистичного
збірника “Регіони України, 2005” [11, 12]. Результати обрахунків
представлені в табл. 1. Загалом інтегральний показник депресивності
території варіює в досить широких межах – від – 4,041 для Тернопільської
області до +12,639 для м. Києва. В одинадцяти регіонах він має позитивне
значення, у шістнадцяти – негативне. Найгіршими показниками
депресивності території вирізняються переважно західні та північні
регіони України. Помітно краща ситуація на сході України та в столиці.
За величиною інтегрального показника рівня депресивності всі регіони
України були розділені на п’ять груп (табл. 1).
??
phN До першої групи увійшли адміністративні області заходу та півночі
України, де пересічне для групи значення показника депресивності
становить -3,213 од. Ці області формують суцільний ареал депресії в
межах Північно-Західного та частково Подільського і Карпатського
економічних районів.
Таблиця 1.
Групування регіонів України за рівнем депресивності території
Регіони Інтегральний індекс депресивності
Дуже високий
Волинська -2,681
Житомирська -2,995
Рівненська -2,733
Тернопільська -4,041
Хмельницька -2,992
Чернівецька -3,836
Середнє значення -3,213
Високий
Кіровоградська -2,559
Сумська -1,709
Херсонська -2,627
Черкаська -2,537
Чернігівська -1,689
Середнє значення -2,224
Середній
Вінницька -1,286
Закарпатська -1,295
Івано-Франківська -1,316
Львівська -1,217
Миколаївська -0,568
Середнє значення -1,136
Відносно низький
АР Крим 0,159
Київська 0,973
Луганська 1,243
Одеська 1,149
Харківська 1,043
м.Севастополь 1,744
Середнє значення 1,051
Низький
Донецька 5,518
Дніпропетровська 4,867
Запорізька 3,921
Полтавська 2,827
м.Київ 12,639
Середнє значення 5,954
Основними депресантами виступають низькі показники валової доданої
вартості та промислового виробництва при низьких доходах і високому
рівні безробіття. Власне кажучи ці райони важко назвати “промислово
депресивними”, оскільки це традиційно аграрні регіони.
До групи регіонів з високим рівнем депресивності відносяться дві
області північного сходу країни (Чернігівська та Сумська), дві області
центру України (Кіровоградська та Черкаська), а також Херсонська
область. Ці області характеризуються дещо кращими, у порівнянні з першою
групою, показниками валової доданої вартості та промислового
виробництва, проте у них також низькі доходи громадян та значний рівень
безробіття. Переважно це аграрно-індустріальні регіони, де в роки
економічних трансформацій провідні галузі економіки зазнали суттєвих
втрат. Пересічне для групи значення індексу депресивності становить
-2,224 од.
Групу регіонів із середнім рівнем депресивності формують області
заходу, центру та півдня України. Усі вони мають від’ємне значення
інтегрального показника депресивності. Регіони даної групи
характеризуються дещо вищими показниками промислового розвитку, а також
середніми значеннями рівня безробіття та середньомісячної заробітної
плати.
До групи регіонів з відносно низьким рівнем депресивності відносяться
ті області, де пересічне значення інтегрального показника має позитивне
значення і становить близько 1,0. До цієї групи віднесено також м.
Севастополь. Сюди увійшли регіони, які характеризувалися у минулому
досить значним економічним потенціалом, особливо Харківська і Луганська
області. Економічна криза 90-х років ХХ ст. гостро вдарила по провідних
галузях економіки цих областей – приладо- і верстатобудуванню,
підприємствах військово-промислового комплексу, транспортному
машинобудуванню тощо. Наразі триває поступове відродження їх
економічного потенціалу, формуються нові виробництва. Доходи громадян та
рівень безробіття визначаються особливостями галузевої структури та
динамікою економічного росту в провідних секторах економіки.
Останню групу формують регіони, що характеризуються найнижчим рівнем
депресивності території. До неї увійшли Донецька, Дніпропетровська,
Запорізька, Полтавська області та м. Київ. Пересічне для даної групи
значення інтегрального показника депресивності становить близько 6,0
одиниць. Регіони даної групи характеризуються найвищими показниками
валової доданої вартості, промислового виробництва, доходів населення
тощо. Певною несподіванкою виявилася належність до цієї групи
Полтавщини, яка традиційно вважалася аграрно-індустріальним регіоном.
Результати проведених досліджень викликали низку запитань. Якщо
класичне розуміння депресивної території означає насамперед
“старопромисловий район”, то, як не дивно, ні Луганська, на Донецька
області туди не увійшли. Навпаки, ситуація в них є однією з найкращих.
Водночас до регіонів з надзвичайно гострим рівнем депресивності увійшли
традиційно аграрні області заходу та півночі України. Очевидно, що
критерії, наведені в Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”
для визначення депресивних промислових територій, не зовсім правильно
відображають реальний стан справ. Крім того, проведені аналогічні
обрахунки рівня депресивності з використанням показників для визначення
сільських проблемних територій показали, що найкраща ситуація знову ж
таки склалася в Донецькій, Запорізькій, Дніпропетровській областях.
Коефіцієнт кореляції між інтегральними показниками рівня депресивності
для промислових та сільських районів становить 0,809, що свідчить про
те, що між ними існує пряма, сильна залежність.
Значущість точного визначення депресивних територій полягає у
необхідності розробки найбільш раціональних (правильних) шляхів їх
санації. Законом України “Про стимулювання розвитку регіонів” визначений
комплекс правових, організаційних, наукових та інших заходів,
спрямованих на досягнення сталого розвитку регіонів, подолання їх
депресивності. У цьому ж документі в загальних рисах визначені механізми
фінансового забезпечення заходів подолання стану депресивності. Основу
фінансування мають складати кошти державного та місцевих бюджетів.
Щорічно на фінансування всіх програм подолання депресивності територій
має виділятися не менш як 0,2% державного бюджету на відповідний рік. У
бюджеті України на 2006 р. такі кошти не були передбачені, оскільки
Закон “Про стимулювання розвитку регіонів” набув чинності після
затвердження бюджету.
Висновки. Проведені дослідження показали, що в межах України склалися
значні відмінності у рівні депресивності окремих регіонів, які з роками
посилюються. Найбільшим рівнем депресивності вирізняються західні та
північні області України, де поряд з традиційно низькими показниками
індустріального розвитку помітних втрат зазнало і сільське господарство,
яке є головною сферою економіки цих регіонів. Значно кращою є ситуація
на сході України та в столиці.
Наведені в Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів”
показники визначення депресивних територій не зовсім правильно
відображають реальний стан справ. Їх перелік має включати також
показники фінансової самостійності регіонів, забезпеченості населення
товарами і послугами тощо.
Пошук шляхів відродження депресивних територій залишається важливим
загальнодержавним завданням. Очевидно, що єдиного “рецепту” відновлення
таких територій немає, оскільки причини кризового стану у них різні.
Основна увага має бути приділена не стільки пасивним заходам підтримки
депресивних територій, скільки стимулюючим заходам активізації
господарства, побудові ефективної економічної моделі розвитку з
продуманим механізмом державного управління.
Література
1. Закон Російської Федерації “Об основах федеральной поддержки
депрессивных территорий Российской Федерации”. – www.akdi.ru
2. Закон України “Про стимулювання розвитку регіонів”. – www.
rada.gov.ua
3. Заставний Ф.Д. Депресивні регіони, поселення й галузі економіки
України: проблеми, оцінка, прогнози // Географія та основи економіки у
школі. – №6, 2004. – С. 24-29.
4. Куперштох В.Л., Соколов В.М., Суспицын С.А., Ягольницер М.А.
Методические основы выделения депрессивных и отсталых регионов //
Регион: экономика и социология. – №2, 1996. – С. 3-33.
5. Лексин В., Швецов А. Общероссийские реформы и территориальное
развитие. Ст. 8. Депрессивные территории: прежние проблемы и новые
варианты их решения //Российский экономический журнал. – № 2001. – С.
35-63.
6. Лексин И.В., Грицюк Т.В., Лексин А.В. Регион как обьект анализа и
государственного управления// Региональная экономика: теория и практика.
– №3, 2005. – С. 19-25/
7. Ляшевская М.Н. Проблемы выделения депрессивных территорий России
//Вестник Московс. универс. Серия: география. – 1994. – С.16-19.
8. Новикова А.М. Депресивні території: європейський досвід та проблеми
України //Стратегічна панорама. – №3-4, 2000. – С. 115.
9. Олійник Л.Б., Степаненко А.В. Соціальний розвиток села і територій
сільського типу. – К.:ВГЛ „Обрій”, 2003. – 128 с.
10. Прокопа І., Шепотько Л. Депресивність аграрних територій:
український вимір //Економіка України. – №7, 2003. – С. 59-66.
11. Регіони України 2005. Статистичний довідник. – К.: Держкомстат,
2005. – Ч. 1. – 509 с.
12. Регіони України 2005. Статистичний довідник. – К.: Держкомстат,
2005. – Ч. 2. – 811 с.
13. Ткаченко А.А. Критерии депрессивности регионов // Вест. Московс.
универс. – Сер. 5.- География. – 1996. – №4. – С. 66-71.
14. Хвесик М.А., Горбач Л.М., Вишневська Н.В., Хвесик Ю.М. Стратегія
соціально-економічного розвитку регіону (на прикладі Волинської
області): Монографія. – К.: Кондор, 2004. – 376 с.
15. Шаблій О.І. Математичні методи в соціально-економічній географії. –
Львів: Світ, 1994. – С. 55.
16. Шевчук Я.В. Механізм санації депресивних територіальних суспільних
систем в контексті формування регіональної політики. – Львів, 2004. – 63
с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
