Реферат
на тему:
Данило Савич – перший професор географії Московського університету
У зв’язку із відзначенням у 2005 р. в Росії 250- річчя Московського
університету ім. М.В.Ломоносова цікаво і корисно знати всім, що
українець Данило Васильович Савич був у ньому спочатку першим
бібліотекарем, а потім професором географії і фізики, а також директором
Казанської гімназії
Із архівних та енциклопедичних джерел про Данила Васильовича нам відомо
небагато, навіть не дійшла до нас точна дата його народження. Згідно з
історичними відомостями, рід Савичів походив від Сави Прокоповича і
належав до козацької старшини Чернігівщини, одна із віток якого
переселилась ще в першій половині XVIII ст. на Слобожанщину.
Народився Д.В.Савич приблизно у 20-х роках XVIII ст. у сім’ї сотника
Сумського слобідського полку. Де отримав початкову освіту невідомо,
потім у 1743-1749 рр. навчався у Київській духовній академії та
Вюртемберзькому університеті Німеччини (1750-1754 рр.), там отримав
ступінь магістра філософії і вільних наук. Після закінчення університету
повернувся в Росію і пробував поступити на службу до Санкт-Петербурзької
академії наук, подав відповідну заяву з автобіографією її керівництву,
але своєчасної відповіді не дочекався і відправився до Москви, де щойно
у 1755 р. відкрився університет. Тут його відразу ж прийняли на посаду
бібліотекаря, а з 1757 р. він став викладати географію російською мовою.
Про зміст і структуру навчального матеріалу в процесі викладання
невідомо. Відомо, що викладаючи географію, підтримував Ломоносовські
ідеї в цій науці.
Через два роки став також викладати оптику, а з 1761 р. –
експериментальну фізику, значно розширив наявний фізичний кабінет. 1
жовтня цього ж 1761 р. отримав звання професора Московського
університету і був направлений директором Казанської гімназії, де через
три роки помер (у 1763 р.)
Можна лише припустити, що в процесі навчання у В’юртемберзькому
університеті Д.В.Савич отримав тогочасні грунтовні знання з емпіричного
(експериментального) природознавства, яке на той час успішно
розвивалось, а також із різних розділів географічної науки (загальної і
регіональної, картографії).
?
Азії, Америки і Африки, за що був названий “німецьким Страбоном”. Першу
економіко-географічну працю “Опис Нідерландів” видав у 1567 р. італієць
Л.Гвіччардіні, вона складалась із галузевої і районної частин,
виділялась високим рівнем осмислення матеріалу. Л.Альберті в 1547 р.
опублікував “Опис всієї Італії”, іншими авторами були складені описи
Африки, Іспанії та Англії. Якраз у XVI ст. в Італії виник термін
“statista” – державної людини, чиновника, який для потреб торгівлі
займався описами країн і міст. Він став фундаментом формування вже у
XVIII ст. окремої галузі знань – камеральної статистики, що послужила
основою для розвитку економічної географії.
Цікаво, що в Україні на початку XVIII ст. козацько-старшинський
літописець і знавець латинської, німецької та польської мов С.Величко
уклав книгозбірник “Космографія” з передмовою як переклад з німецької на
українську мову, за яким навчались географії спудеї Києво-Могилянської
академії.
Внаслідок здійснення Великих географічних відкрить європейці розширили
пізнання території земної кулі в 6 разів, було розвідано 60% усієї суші,
а морські шляхи зв’язали всі континенти.
У 1650 р. була видана Б.Вареном книга “Географія генеральна”, яка
теоретично обгрунтувала загальну, часткову і практичну географію і за
вказівкою Петра І була перевидана російською мовою в 1718 р. На XVIII
ст. припав розвиток картографії спочатку фламандськими вченими А.
Ортелієм та Г. Меркатором, а потім французькими картографами Г.Делілем і
д’Анвілем. У цей час картографія стала провідною частиною географії,
поєднуючись із традиційним країнознавством. Одночасно в
західно-європейських університетах стали поширюватись погляди
економічних ідей В.Петті і А.Сміта, філософські ідеї Е.Канта.
У XVIII ст. у Німеччині стала розвиватись політична арифметика
(статистичні відомості для потреб державного управління) та камеральна
статистика (описове державознавство), творцями якої були німці Б.
Ахенваль і А.-Ф. Бюшинг; вона викладалась в усіх університетах і була
початком розвитку і поширення в Західній Європі та Росії власне
емпіричних економіко-географічних знань. Крім цього, на той час була
широко відома французька “Енциклопедія” – підсумок географічних знань до
середини XVII ст. та французька комерційна географія. Поширювались ідеї
географічного детермінізму та мальтузіанства. Таким чином, на час
навчання Д.В.Савича у В’юртемберзькому університеті це була вже солідна
географічна та економіко-географічна підготовка, що давала змогу на
Батьківщині успішно займатись академічною наукою чи педагогічною
університетською діяльністю.
Література:
Микола Пістун. Данило Савич – перший професор географії Московського
університету // Історія української географії. Всеукраїнський
науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. –
Випуск 1 (11). – С.26-27.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
