Реферат на тему:
Висвітлення концептуальних питань шкільної історії в сучасних російських
шкільних підручниках
Об’єктом нашого дослідження є російські шкільні підручники з нової
історії (точніше, розгляд у них проблем нового часу). Окрема тема – це
новий час і ранній новий час у вузівських підручниках. Власне, можна
казати про один – підручник – для університетів за редакцією професора
Карпова. Що стосується підручників для педагогічних вузів, то з
радянського часу ця тема й досі лишається незакритою. Немає жодного
підручника, який замінив би старі посібники за редакцією М.Колесницького
та В.Семенова. Зараз цим питанням займається група вчених і найближчим
часом, сподіваюсь, підручник буде виданий. На сьогодні в Росії за
курсами Нової історії ХVІ-ХVІІ століть(7 клас) та ХІХ століття (8 клас)
паралельно діють 8 підручників. Серед них і підручник українських
авторів Л.Жарової та І.Мишиної. Для порівняння, з історії середніх віків
нараховується 11 підручників. Звісно ці підручники неоднакові. Одні з
них написані в більш традиційному стилі, інші – з використанням
інноваційних підходів. У цілому ж, серед підручників з нової історії
розбіжностей менше, ніж з історії середніх віків. У них чітко визначено
канонічний набір тем. Можливо, це пояснюється тим, що в них дія
відбувається протягом приблизно 3 століть, а це все ж таки значно менше,
ніж 1000 років середньовіччя.
В підручниках з історії середніх віків було суттєво переглянуто
змістовий бік, з’явилась маса нових історичних фігур, про які не йшла
мова раніше. Цей процес оновлення розпочали в свій час автори підручника
з історії середніх віків М.Бойцов та Р.Шакуров. Наприклад, у їх
підручнику раннього середньовіччя з’явився Фрідріх ІІ Гогенштауфен, чого
в шкільних підручниках раніше не було.
У новій історії набір тем та історичних фігур порівняно малий. Значно
більше нового стосовно трактування подій та явищ. В основному,
хронологічні рамки цього періоду окреслюються однаково. Хоча бувають
випадки, що мене дивує, коли новий час вміщують у рамки 1500–1800 років,
хоча значно логічнішим є рубіж ХV–ХVІ–ХVІІІ – початку ХІХ століть.
Якщо говорити про межу, що відділяє середньовіччя від нового часу, то в
згадуваній періодизації, якої дотримуються не всі російські історики
(але яку приймають автори шкільних підручників) вона проведена чітко.
Натомість у вузівських підручниках можна побачити, що період ХVІ –
першої половини ХVІІ століть віднесено як до середніх віків, так і до
нового часу. Наприклад, у другому томі вузівського підручника з історії
середніх віків цей період позначено пізнім середньовіччям і раннім новим
часом.
Мені здається, що насправді не останню роль у подвійному статусі цього
періоду зіграла та обставина, що відповідна кафедра не хоче віддавати
його кафедрі нової історії. Адже проблематику, пов’язану з Х.Колумбом,
М.Лютером та релігійними війнами, логічніше обговорювати з тими, хто
займається часом Жанни д’Арк чи хрестовими походами, ніж з тими, хто
вивчає робочий рух у США кінця ХІХ століття. Якщо говорити про фактичну
межу середньовіччя й нового часу, то Великі географічні відкриття
потрапили в шкільних підручниках до середньовіччя, що не є правильним,
оскільки це суперечить установленим критеріям їх хронології. Розпочалися
вони в останній чверті ХV століття й продовжувались майже до середини
ХVI, впливаючи більше на новий час, аніж на середньовіччя. З цієї
причини деякі підручники в першій частині нової історії фактично не
містять розповіді про Великі географічні відкриття. В моєму підручнику
лише дві сторінки присвячено цьому явищу та його наслідкам.
На мою думку, несправедливою є встановлена межа між першим та другим
періодами нової історії. Традиційно Французька революція зараховується
до першої частини нової історії, а наполеонівська епоха – до другої (з
1799 року). Виходить, що наполеонівська Франція відділена завісою від
Французької революції кінця ХVІІІ століття, тому діти, коли переходять
до вивчення часів Наполеона, зовсім забувають про Французьку революцію і
їм доводиться нагадувати. Але головне те, що у співвідношенні з
тривіковим періодом першої частини нової історії друга її частина є менш
перевантаженою. Ми з моїм співавтором С.Буріним написали обидві частини,
розраховуючи на те, що школярі, які навчаються за першою частиною нашого
підручника, навчатимуться й за другою. Ми перенесли матеріал про
Французьку революцію кінця ХVIІІ століття до другої частини. Цим ми
розвантажили першу частину, хоча й створили нові проблеми, відділивши
Французьку революцію від старого порядку, епохи просвітництва й
американської революції.
Якщо говорити про структуру підручників з нової історії, слід відмітити,
що в більшості авторів вона схожа, але є й розбіжності в групуванні
матеріалу. Ніхто з авторів не намагається розглядати період ХVІ–ХVІІІ
століть як єдине ціле, в ньому виділяють дві або три частини. Це може
бути поділ на ХVІ–ХVІІ–ХVІІІ століття, як у підручнику Н.Захарової, чи
поділ на ХVІ–ХVІІ й окремо ХVІІІ століття. Ми пішли останнім шляхом. Але
можливим є кожен з варіантів. Якщо візьмемо поділ на три століття, то
для Англії, в якої ХVІ чітко відмежовується від ХVІІ – часу славної
революції й кінця століття як завершення цього циклу, цей поділ буде
виправданим, чого не можна сказати про інші країни.
Актуальними лишаються питання: які теми структурно виділяти та в якому
порядку їх розташовувати. Можливим є варіант, коли проблематика раннього
нового часу починається з культури Відродження чи коли курс відкриває
матеріал про Великі географічні відкриття, а потім іде тема, присвячена
культурі відродження. Мені здається, що логічніше розпочинати з Великих
географічних відкриттів, оскільки саме від них легко перекинути місток
до економіки як наслідків цього явища.
Проблеми політичного розвитку та європейського абсолютизму, а також
реформації в російських підручниках об’єднано в єдиний блок. У ряді
європейських країн політичний розвиток важко відділити від релігійних
питань, пов’язаних з реформацією у Франції, Англії, Німеччині.
Ще одне питання: чи варто структурно виділяти Англійську революцію у
вигляді окремого блоку. В сучасних російських підручниках зустрічаються
різні варіанти: наприклад, 2–3 параграфи присвячено Англії ХVІІ століття
й концентрують матеріал навколо подій Англійської революції. Або цю тему
виділено як окрему главу. Інколи параграф з історії Англії нарівні з
параграфами, присвяченими історії інших країн, об’єднано в єдину главу
про політичний розвиток країн Європи. Окремим питанням виступають
революції нового часу та їх місце в курсі нової історії. Слід
наголосити, що останнім часом серед професійних істориків досить часто
постає питання про те, якою мірою ми можемо ті чи інші події називати
революцією. Якщо революційної сутності подій у Франції кінця ХVІІІ
століття ніхто не заперечує, то вже оцінка їх характеру викликає
дискусії. Зараз у французькій історіографії лунають голоси щодо того, чи
можна назвати цю революцію буржуазною чи їй більше підходить назва
антиабсолютистської. Хоча на факті існування Великої французької
революції сходяться всі. Різні точки зору існують і щодо Англійської
революції: перш за все, називати чи не називати її революцією взагалі,
можливо, її логічніше віднести до великого повстання?
Не менше суперечок викликає й оцінка подій у Нідерландах ХVІ століття як
революції. В українській шкільній програмі поняття Нідерландської
революції вже не використовується, а ось у Росії лише зараз уперше
постало питання про її оцінку не як буржуазної революції, а як
національно-визвольного руху. В підручнику Р.Шакурова 1994 року,
виданого невеличким тиражем в основному для гімназій та в наступних його
трьох підручниках, виданих великим тиражем після 2000 року йдеться про
те, що це не революція. В них розповідається про події як про
національно-визвольну боротьбу чи згадується про різні точки зору на
них, але вихідним є твердження, що це не революція. В Росії немає
спеціалістів з Нідерландської революції. У свій час О.Чистозвоновим було
написано основні наукові праці й підручники, які сформували концепцію,
але через особливості характеру він не брав учнів з цієї тематики, тому
після його смерті вона залишилася відкритою. Є компетентні вчені з цієї
проблеми, наприклад, В.Володарський, який узявся написати відповідну
главу для Харківського вузівського підручника з історії середніх віків.
Він представляє концепцію нідерландських подій як
національно-визвольного руху. Єдиний нідерландист з нової історії
О.Шатохіна видала нещодавно маленьким тиражем унікальну монографію –
«Історія Нідерландів з найдавніших часів до наших днів» у двох частинах.
До цього подібних російськомовних праць не було взагалі. Вона виходить з
того, що ці події були революцією. Нещодавно в інституті загальної
історії РАН було проведено засідання медієвістів, на якому стояло
питання про характер Нідерландської революції. Слово надали
В.Володарському та О.Шатохіній. Результати виявилися двоякими, оскільки
вони є прибічниками і першої, і другої концепції. Перший спирається на
те, що Західною та Нідерландською історіографіями ці події трактуються
як національно-визвольні рухи. Крім того, В.Володарський, спираючись на
матеріали О.Чистозвонова, спокійно може пояснити події в Нідерландах, не
звертаючись до поняття революція. Отже, в історичній науці це питання є
спірним. Якщо подавати ці події як революційні, то потрібна маса
застережень, без яких це буде досить важким завданням. Але якщо їх все ж
таки робити, то матеріал стане надто важким для школярів 7–8 класів.
Дітям легше сприймати цей матеріал не як буржуазну революцію. В межах
того самого курсу на прикладі Англійської революції все, що стосується
ранніх революцій, можна дати успішніше й набагато зручніше, ніж на
матеріалі Нідерландської.
h6
h6
h6
h6
дки цих відкриттів, оскільки неможливо уявити всю історію Європи,
починаючи з відкриття морського шляху до країн Європи та завершуючи
мандрівкою Васко да Гами, поза наслідками Великих географічних
відкриттів у найрізноманітніших областях.
Сюжет про піратство після Великих географічних відкриттів з’являється в
підручниках у зв’язку з Френсісом Дрейком. Я у своєму підручнику написав
про це докладніше. Карибське морське піратство – це явище, яке зіграло
важливу історичну роль у справі перерозподілу частини багатств Іспанії,
Португалії державам, які інтенсивніше розвиваються в другій половині
ХVІ–ХVІІ століттях. І як наслідок, ослаблення боротьби за море Іспанії
та Португалії.
Наступне коло питань стосується Реформації. З одного боку, основні
оцінки цього явища не дуже змінилися, з іншого, все-таки є важливі
поступи вперед, на які хотілося б звернути увагу. З часів К.Маркса та
Ф.Енгельса в нас міцно засіло уявлення про те, що реформація – це
позитивне явище, а контрреформація – негативне. Реформація зіграла,
безумовно, велику роль. Вона зрозуміла дітям, її можна пояснити і вона
багато важливого внесла в життя європейців, але не можна забувати про її
негативний бік. Всюди, де вона проходила, проливалась кров, і можна
зрозуміти тих правителів, які не збиралися впускати до своїх володінь
реформаційних віянь. Вони бачили, до чого це призводить в інших країнах.
Філіп ІІ, на противагу розхожим уявленням, добре ладнав з
протестантськими правителями скандинавських монархій. Але як монарх, що
відповідає за свою країну, католицьку за віросповіданням, такої
реформації допускати, звісно, не хотів. Окрім крови, це ще й масове
знищення культурних цінностей під час іконоборства (розбиті вітражі,
пограбовані церкви). Це теж слід враховувати. Перемога реформації на
суттєвій території Європи сприяла існуванню начебто двох полюсів. Цей
факт якось збільшував можливості для вільного розвитку думки, в людей
з’явився вибір. Були й білі ворони, які серед католиків та протестантів
не дуже могли уживатися. Наприклад, Мігель Сервет, якого присудили до
смерті як перші, так і другі. Питання полягало лише в тому, хто до нього
добереться першим. Раніше його дістався Кальвін.
Якщо не ставати на германофільську точку зору, слід визнати в шкільному
підручнику й негативні боки реформації й те, що поряд з власне
контрреформацією була й католицька реформа, яка зіграла велику роль в
історії католицьких країн. Наслідки її проявлялись протягом довгого часу
– десятиліть та століть – і завдяки саме їй ми маємо той католицизм,
який є зараз. І як наслідок зміни оцінок Реформації – зміна ставлення до
історичних осіб М.Лютера та Т.Мюнцера. В підручниках зустрічаються
оцінки Т.Мюнцера як найвищого розвитку реформації, які дуже нагадують
ставлення Ф.Енгельса до цього питання. М.Лютер натомість розглядається
лише як ініціатор руху: добре, що почав реформацію, але погано, що
зупинився. Справжнім реформатором, який іде далеко попереду, визнається
Т.Мюнцер. Така оцінка є занадто політизованою, заангажованою.
Слід віддати належне тій інтелектуальній та моральній чесності, з якою
М.Лютер узяв на себе відповідальність за кровопролиття селянської війни,
за свою позицію, за те, що він вимагав вішати селян, наче скажених
собак. Він виходив з того, що в іншому випадку, якщо його авторитет буде
направлено на підтримання цих виступів, ситуація може виявитися ще
кривавішою. Така позиція М.Лютера зробила можливим наступне
розповсюдження реформації за лютеранським зразком. Як наслідок, у моєму
підручнику М.Лютеру разів у вісім відведено місця більше, ніж Т.Мюнцеру.
Останньому присвячено лише один абзац, в якому висвітлено його погляди
та роль в подіях селянської війни. Хоча, можливо, й цього забагато.
Наступне ключове питання, на яке хотілося б звернути увагу, це
інтерпретація понять капіталізм та індустріальне суспільство. Я вважаю,
що без поняття капіталізму та всього, що з ним пов’язано, в історії
цього періоду обходитися було б неправильно. З іншого боку, це не
суперечить використанню поняття цивілізація. Це все є цілком
поєднуваним, мені здається, що для цього віку можна використовувати
поняття цивілізації, але я особисто не став би будувати курс лише на
цьому.
Ми в підручнику даємо визначення капіталізмові як суспільному устрою, що
замінив феодалізм, за якого власність, в основному, зосереджена в руках
підприємців-капіталістів, що використовують працю найманих робітників. І
розповідаємо про нього за такою логікою:
”При всьому значенні прогресу в техніці більш важливими були зміни у
взаєминах між людьми, що найбільш яскраво виявилися в найрозвиненіших
країнах Західної Європи. Ці зміни відбувались у два етапи. Спочатку були
зруйновані патріархальні відносини, що раніше поєднували селян і
сеньйорів узами особистої відданості, з одного боку, і заступництва – з
іншого. Кожна сторона звільнилася від колишніх феодальних обмежень.
Колишні економічні відносини були зруйновані, але, щоб на зміну їм
прийшли інші, потрібно було знову – вже на іншій основі – об’єднати
власників землі й колишніх селян у процесі виробництва. Там, де це
відбулося, з’явилися нові, капіталістичні відносини.
Задовго до XVI століття селяни багатьох країн Західної Європи домоглися
особистої волі. Як правило, вони вже не були зобов’язані нести особисті
повинності сеньйорові, але й сеньйор більше не вважався їхнім
заступником. Сеньйори залишилися верховними власниками землі, а селянам
доводилося брати її в тимчасове користування – оренду – й платити за це
орендну плату, що стягувалася звичайно в грошовій формі. Довільно
збільшити її сеньйор, як правило, не міг.
Щоб зібрати гроші для платежів сеньйорові й державі, селянин змушений
був торгувати своєю продукцією (зерном, м’ясом, вовною) на ринку
найближчого міста, мешканці якого готові були її купувати. Серед
продавців виникала жорстка конкуренція. Найбільш заповзятливі багатіли,
а інші – розорялися. Розшарування селян ставало все помітнішим.
Розбагатілі селяни прагнули розширити свої володіння й зайнятися на них
найбільш дохідними справами. З цією метою вони прагнули взяти в оренду
або купити в сеньйора не одну, а кілька земельних ділянок, пропонуючи за
них підвищену орендну плату. Однак сеньйор далеко не завжди міг вільно
розпоряджатися своєю землею, у його відносинах із селянами обидві
сторони стискував віковий звичай. Найбільш вільно сеньйор міг
розпоряджатися землями свого домена, орендуючи їх багатим селянам, які
обробляли наділи за допомогою найманих робітників — батраків. Великі
орендарі — в Англії їх часто називали фермерами — іноді були багатшими
за своїх сеньйорів.
Процвітала менша частина селян. Доля інших виявилася важкою. В умовах,
коли сеньйори збільшили орендну плату, а держава – податки, будь-яка
невдача або неврожай могли розорити селянське господарство. А нерідко
сеньйори спеціально домагалися цього, щоб витиснути власників з їхніх
ділянок і здати землю в оренду фермерам за вищою ціною або ж самостійно
організувати прибутковіше виробництво. Намагаючись звести кінці з
кінцями, селяни брали в борг у лихварів, розорялися, втрачали землю й
змушені були найматися в батраки й працювати вже на чужій землі за вбогу
плату. Воля селянина виявилася порівняно недовгою, змінившись
економічною залежністю, але це були вже не феодальні, а капіталістичні
відносини.”
До поняття індустріальної цивілізації ми підводимо учнів вже після
вивчення промислового перевороту в Англії встановлюючи пряму залежність
між ними: стверджуючи, що ”промисловий переворот заклав основи нової,
індустріальної цивілізації”.
Не менш важливе питання, яке потребує свого висвітлення в підручниках, –
збереження феодальних рис і соціальні зміни в новому часі.
Зміни в суспільстві в російських підручниках пов’язані з ґенезою
капіталізму й соціальної структури раннього Нового часу. Тому цікавим є
питання про феодальне в ранньому Новому часі. Я простежив, наскільки
систематично цей термін уживається у вітчизняних підручниках з Нового
часу. Виявилось, що будь-яка системність відсутня. Автори уникають цього
аспекту, але іноді йдуть за запозиченими звідкись штампами, з певними
поворотами. Скажімо, без будь-якої логіки автори заявляють про якісь
феодальні риси в розвиткові Англії початку ХVІІ століття, між тим у
розвиткові Німеччини напередодні селянської війни ні про що таке не
йдеться. Якщо вже говорити про феодальне в ранньому Новому часі, то в
Німеччині його було більше, ніж у Англії кінця правління династії
Тюдорів. Там збережено традиційні для цього суспільства верстви
населення: шляхта й селяни; в них відбуваються традиційні з точки зору
розуміння специфіки цієї епохи як окремого періоду у всесвітній історії
зміни, а вивчення соціальної структури може багато в чому допомогти їх
розумінню.
З одного боку, мова йде про певні пережитки старого; з іншого, про те,
що тільки зароджується й досягне своєї зрілості в пізніший час, але при
цьому є риси епохи того часу. В нові часи існують соціальні прошарки з
різних паралельних епох, існує шляхта й виникає буржуазія. Щоправда її
важко розглядати як клас у більш пізньому розумінні, оскільки це було
своєрідне оточення, яке прагнуло припинити бути собою.
Щойно який-небудь буржуа, всіма можливими шляхами зібравши статок,
отримував високе положення у своєму прошарку, як він негайно прагнув
перейти до шляхти.
Відбувається масова міграція: люди, стаючи буржуа-шляхтичами, припиняють
займатися своїм колишнім бізнесом, змінюють форму діяльності, набувають
земель, посад, титулів і за покоління цю людину вже не впізнати.
А з іншого боку, шляхта в цей час теж дуже оновлюється, до неї входять
нові люди, що сприяє різкій диференціації за ієрархічними сходами.
Різним було становище титулованої знаті, середніх прошарків та низької
шляхти з точки зору організації господарства за зразком нової шляхти.
При цьому всі юридично залишаються в одному прошарку: шляхта шпаги й
мантії у Франції. У результаті в межах цієї шляхти виникає надто
складний баланс сил. І тільки враховуючи це можна умовно говорити про
рівновагу сил між шляхтою й буржуазією. Не тому що буржуазія така ж
впливова, як і шляхта. Це далеко не правильно. У будь-якій європейській
країні того часу шляхта є основою існування влади. Але шляхта
неоднорідна за своїм складом і королівська влада вміло грає на
протиріччях між його фракціями й уводить до цієї системи протиріч
буржуазію, що дає абсолютизмові можливість мати значну свободу дій.
І останній момент, на якому хотілося б зосередити увагу: добірка країн,
історії яких вивчаються в курсі нової історії.
Є країни, наприклад Німеччина, про які більш-менш систематично йдеться в
наших підручниках. Але є й такі, яким менше пощастило в цьому плані,
адже наявне цілком чітке обмеження: бажано вкластись у 28 параграфів.
Тому окремо говорити про Польщу, Угорщину не зовсім виходить, тим
більше, що про Польщу мова йде при вивченні подій ХVІ– ХVІІ століть у
Європі, а в курсі російської історії – у зв’язку з Великим князівством
Литовським. Звісно, добре було б сказати про неї окремо й, можливо, дещо
переструктурувати підручник, щоб у межах 28 параграфів знайшлося місце
для обговорення шляхетських вільностей тощо. Про Угорщину в російських
підручниках йдеться лише у зв’язку з тим, що вона припиняла існувати під
натиском Османів і була розмежована. При чому це не лише в моєму
підручнику цим регіонам не пощастило. Вочевидь, це слід виправляти.
Стосовно ж України в підручниках із загальної історії цей матеріал
взагалі не розглядається, але при цьому він вивчається в курсі
російської історії. Стосовно ж визвольної війни українського народу
все-таки переважає точка зору возз’єднання України й Росії.
Література
Бурин С. Н. Новая история. 1640 – 1918. – М.: Дрофа, 1998.
Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. – К.: Основи, 2000.
Историческая хрестоматия по новой и новейшей истории. Пособ. для уч. и
преп. / Сост. Я.Г.Гуревич. – СПб, 1901. – Т.1.
История: Учеб. Пособ. для вузов. – Ростов-н/Д: Феникс, 2000.
Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – XVI ст. Навч.
посіб. за ред. Ю.А.Горбаня. – 2-е вид. – К.: Вікар, 2003.
Маккенни Р. XVI век. Европа. Экспансия и конфлікт / Пер. с англ. – М.:
Российская политическая энциплопедия, 2004.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток
людства. Навч. посібник. Вид. 2-ге. – К.: Либідь, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
