Реферат на тему:
До питання про шкільний і вузівський підручник зі всесвітньої історії
Історична пам’ять – необхідний елемент розвитку суспільства, тому що
поза пам’яттю, поза традиціями й культурою немає особистості. Пам’ять
формує духовну зрілість людини. Ще О.С. Пушкін писав:
Два чувства дивно близки нам –
В них обретает сердце пищу –
Любовь к родному пепелищу,
Любовь к отеческим гробам.
На них основано от века,
По воле бога самого,
Самостоянье человека
И все величие его.
Сама ж історія є формою й засобом пізнання дійсності. Оскільки ця
дійсність далеко не однозначна, заняття з історії покликані допомогти
учням та студентам осмислити здобутки колишніх часів, використовувати
все позитивне, що було в минулому.
Нашому суспільству як ніколи необхідна людина із чіткою громадянською
позицією, із широким кругозором, здатна самостійно мислити, усвідомлено
сприймати події, що відбуваються в країні й у світі. Отже, кінцевим
продуктом школи й вузу повинен бути не просто кваліфікований фахівець,
але й особистість.
Вивчати історію – значить осмислювати минуле людства, пізнавати закони
суспільного буття. В цьому зв’язку важко переоцінити роль підручника, що
дає учневі чіткі орієнтири у величезному світі історичних подій.
Можливість користуватися декількома варіантами навчальної літератури є
позитивним чинником нашого часу. Це стосується й підручників з історії
країн світу в новий час. Не торкаючись ситуації з вузівським підручником
з даного періоду (це особлива тема, що вимагає спеціального розгляду),
звернемося до шкільних підручників.
Насамперед, хотілося б відзначити, що всі вони істотно відрізняються від
навчальної літератури 70-х – 80-х років ХХ століття. Автори цих видань
змогли відійти від традиційних штампів минулих років в оцінці багатьох
історичних подій. Якість підручників також покращилась. Відчувається, що
їхні автори є не академічними вченими, як це було раніше, а самі пройшли
гарну школу викладання як у вузі, так і в системі шкільної освіти.
Навчальний матеріал добре структурований, супроводжуваний логічно
виправданими схемами, ілюстративним матеріалом; книги містять фрагменти
найважливіших історичних документів, переписки й праць найвизначніших
політичних діячів епохи, короткі біографічні відомості про них.
Можна було б і далі перераховувати позитивні сторони підручників, що
вийшли у світ. Однак наше завдання, як ми це розуміємо, полягає не в
тому, щоб робити компліментарні опуси, а, навпаки, спробувати відзначити
слабкі місця в наявній навчальній літературі. Це не є самоціллю. Мова
йде про вдосконалення підручників, на яких базуються історичні знання
нових поколінь громадян України взагалі й професійних істориків зокрема.
З жалем змушені констатувати, що багатоваріантність навчальної
літератури не завжди є благом. Зіставлення книг різних авторів
демонструє, що існують не просто різні підходи до викладу навчального
матеріалу, але й досить своєрідні (іноді діаметрально протилежні) оцінки
історичних подій, часом зустрічаються й фактичні неточності. Зупинимося
на деяких моментах, що вимагають, на наш погляд, чіткості, ясності й
навіть уніфікації формулювань, визначень, хронології та ін.
Нам здається необхідним привести до єдиного знаменника періодизацію
нової історії, обох її періодів і дати чітке визначення змісту кожного з
них. Дискусії з цього питання тривають настільки довго, що мають уже
свою історію. Мова йде про підручники 20-х років ХХ століття І.М.Луніна,
Р.Ю.Виннера, А.А.Авербуха, Б.Г.Вебера, Ц.Фридлянда, матеріали Першої
Всесоюзної конференції істориків-марксистів (28 грудня 1928 року – 4
січня 1929 року), «Зауваження щодо конспекту підручника нової історії»
(А.О.Жданов, С.М.Кіров, Й.В.Сталін, літо 1934 року), матеріали журналу
«Більшовик України», де під рубрикою «На фронті історичної науки» були
опубліковані зазначені «Записки». Нарешті, варто пам’ятати й про
результати дискусії на сторінках журналу «Нова й новітня історія» (1989
року) під назвою «Про початок капіталістичної ери в Західній Європі»,
позиції В.І.Рутенберга й М.Барга.
З огляду на все сказане й опираючись на власні наукові дослідження, ми
вважаємо, що періодизація, де перший період нової історії охоплює події
кінця ХV – кінця ХVІІІ століть, а другий обчислюється кінцем ХVІІІ –
початком ХХ століть, має потребу в корекції. Якщо з нижньою межею
першого періоду ще можна якось погодитися (мануфактурна стадія
капіталізму, прорив у галузі духовного розвитку людини – гуманізм і
т.д.), то друга межа безумовно має потребу в уточненні. Очевидний той
факт, що Французька буржуазна революція виявилася завершальним етапом
періоду становлення капіталізму. Це стосується як використання найманої
праці, так і остаточного формування того соціального класу, з ім’ям
якого пов’язані Нідерландські, Англійські та Французька революції.
Що ж стосується верхньої межі першого періоду нової історії, то, на нашу
думку, нею є середина ХІХ століття (60-ті роки), тобто час, що увібрав
твердження капіталістичних відносин у більшості європейських країн і в
США. До цього часу склалася світова капіталістична система, до якої тією
чи іншою мірою виявилися втягненими всі країни. Цей час був періодом
класичного капіталізму, глибокий аналіз якого був даний К.Марксом в
«Капіталі» – книзі й сьогодні досить популярній на Заході. Сучасні
дослідники стверджують, що віддавати цю роботу К.Маркса на відкуп
марксистам є недозволенною розкішшю.
Рубіж 60-х років ХIX століття став точкою відліку початку другого
періоду нової історії, для якого характерна боротьба за розширення меж
демократії, зростання ступеня зрілості капіталізму, перебіг процесу,
спрямованого на зміну соціально-економічного положення різних шарів
суспільства. Ці позиції є вирішальними для розуміння місця й значення
другого періоду нової історії. У програмі курсу нової історії цілого
ряду провідних ВНЗ України вододілом між першим і другим періодами нової
історії прийнято вважати 1870 рік (див. програми відповідного курсу
Харківського національного університету ім. В.І.Каразина, 2000 рік;
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 2001 рік та
ін.).
Якщо ж оперувати цивілізаційними підходами до періодизації, то
закінчення трансформації аграрної цивілізації в індустріальну також
припадає на ХIX століття, що значною мірою пов’язане із процесом
завершення промислового перевороту в провідних європейських країнах і
США.
O
h¶”
h¶”
h¶”
h¶”
h¶”
*
\
†
°
Oe
?
dy
????????????y?VI – XVII століттям. Протягом першої половини XVIII
століття в економіці Англії (однієї з перших країн, що вступила на шлях
капіталістичного розвитку) відбувалися серйозні зміни, що переросли в
60-х роках цього століття в стрибок, відомий під назвою промислового
перевороту. Це явище мало місце у всіх країнах при переході від
мануфактурної до промислової стадії капіталізму. У підручниках дається
знову-таки інша хронологія зазначених процесів. Так, в Англії
хронологічні рамки промислового перевороту охоплюють 60-ті роки XVIII –
40-ві роки XIХ століття; у Франції – остання третина XVIII – 50-ті роки
XIХ століття; у Німеччині – 30–70-ті роки XIХ століття тощо. Інакше
кажучи, промислова революція відбувалася скрізь, хоча терміни її
здійснення були різними. Це, у свою чергу, привело до особливостей
поведінки промислового пролетаріату в умовах індустріального
суспільства.
У низці підручників датування промислової революції здійснюється інакше.
Наприклад, в Англії її хронологія включає останню третину XVIІІ – 30-ті
роки XIХ століть; у Франції початком цієї події ряд авторів уважає
закінчення наполеонівських воєн і т.д. Крім того, цілком очевидно, що,
розглядаючи промислову революцію, необхідно вказати її найважливіші
передумови, а саме: буржуазні революції, що усували ряд перешкод для
розвитку капіталістичних відносин; роль і місце центральних мануфактур
на шляху подальшого поділу й спеціалізації ручної праці; значення
аграрних революцій, наслідком яких стало вивільнення робочих рук; форми
й методи первісного нагромадження капіталу.
Крім того, укладачам підручників для шкіл необхідно чіткіше визначати
причини й наслідки найважливіших подій. Так, розглядаючи значення
промислової революції, автори пишуть про те, що «кризи відбивали
недосконалість капіталістичного виробництва XIХ століття». Мимоволі
виникає питання про те, чим же були викликані економічні кризи XХ
століття й, якщо причина залишається колишньої, то куди йде Україна: «у
недосконале виробництво»? Як бачимо, навчальний матеріал вимагає
обережного й вдумливого до себе ставлення, оскільки може з’явитися
однією з причин невірних узагальнень і висновків.
Далі, історія нового часу – це історія революцій, у першу чергу
буржуазних. Для їхньої оцінки варто враховувати такі моменти: причини,
головне питання революції, основні й другорядні завдання, рушійні сили
та їхнє розміщення, передова сила тих або інших революцій, ступінь
соціальної активності народних мас, форми й методи революційної
боротьби, результати й історичне значення революцій. Через це викликають
подив деякі заяви авторів із приводу революцій. Так, криза абсолютизму у
Франції кінця ХVIII століття пояснюється відсталою системою державного
керування й поділу суспільства на стани. У питаннях же до параграфа, де
йдеться про причини революції у Франції, чомусь запропоновано учням
розповісти про систему поділу влади в Україні. Викликає здивування зміст
табличного матеріалу. Зокрема Ж.-Ж. Руссо позначений як прихильник
рівності у володінні приватною власністю, А.Вольтер – як прихильник
освіченого абсолютизму, проте Д.Дідро відзначений лише як людина, яка
випустила «Енциклопедію». Головні питання революцій – аграрне й питання
про власність, згадані мимохіть. У той же час наголошується на зміні
структури влади, форми державного устрою. В навчальному матеріалі досить
часто зустрічаються неточності й навіть помилки. Так, М.Робеспьер і його
соратники у висновках до параграфа обвинувачуються в нездатності
обережно користуватися владою; війни Наполеона одним махом зараховано
винятково до «загарбницьких», а в переліку революцій, які пережила
Франція, значаться наступні дати: 1789, 1830, 1848 і 1871 роки. Останню
дату важко зрозуміти. Якщо йдеться про події Паризької Комуни (18
березня 1871 року), то вона не віднесена авторами до революцій. Що ж
тоді означає ця дата? У той же час події 4 вересня 1870 року позначені
як повстання, але не революція. Седанська катастрофа (вересень 1870
року) подана як оточення французьких військ німцями, що викликало наказ
Наполеона III про капітуляцію; зовсім не показані співвідношення сил
обох сторін, людські й матеріальні втрати й т.ін.
Певна плутанина виникає й під час викладу матеріалу з історії партій і
соціальних рухів. Так, у тому самому підручнику, але на різних сторінках
зустрічаються зовсім протилежні дані (перші партії створилися в Англії в
середині XIX століття, а через кілька сторінок вказується, що в Англії
ще в середині XVII століття традиційно існували дві основні політичні
партії – віги й торі). Має потребу в уточненні дата заснування
Демократичної партії в США. У підручнику наведено 1828 рік, у довіднику
«США» зазначено, що ця партія була заснована в 1794 році Томасом
Джефферсоном, але до 1928 року називалася Демократично-Республіканською.
Те ж відзначено й у фундаментальній роботі М.О.Трояновскої «США: у
джерел двопартійної системи».
Перелік подібних неточностей і недомовленостей можна було б продовжити,
однак, як ми вже відзначали вище, ми бачимо своє завдання не в критиці,
а в конструктивній допомозі авторам шкільних підручників. Нас хвилює
відсутність чіткого уявлення про процес історичного розвитку, в першу
чергу, в тієї частини випускників, що обирає історію своєю
спеціальністю. Робота зі студентами, що мають фрагментарні знання та
оцінюють історичні події, залежно від поглядів авторів підручника, яким
була забезпечена дана школа, утруднюється необхідністю коректувати сталі
уявлення, уповільнює процес підготовки кваліфікованих фахівців.
Автори статті вважають за доцільне проведення представницьких
конференцій, присвячених якості навчальної літератури, методиці
викладання історії в школі й ВНЗ. Бажано вести систематичну роботу в
цьому напрямку на сторінках спеціальних видань.
Література
Бурин С. Н. Новая история. 1640 – 1918. – М.: Дрофа, 1998.
Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. – К.: Основи, 2000.
Историческая хрестоматия по новой и новейшей истории. Пособ. для уч. и
преп. / Сост. Я.Г.Гуревич. – СПб, 1901. – Т.1.
История: Учеб. Пособ. для вузов. – Ростов-н/Д: Феникс, 2000.
Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – XVI ст. Навч.
посіб. за ред. Ю.А.Горбаня. – 2-е вид. – К.: Вікар, 2003.
Маккенни Р. XVI век. Европа. Экспансия и конфлікт / Пер. с англ. – М.:
Российская политическая энциплопедия, 2004.
Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток
людства. Навч. посібник. Вид. 2-ге. – К.: Либідь, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
