.

Розкриття змісту естетичного виховання дітей на сторінках вітчизняної періодичної преси другої половини ХІХ століття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
112 1543
Скачать документ

Реферат на тему:

Розкриття змісту естетичного виховання дітей на сторінках вітчизняної
періодичної преси другої половини ХІХ століття

Серед актуальних проблем педагогічної теорії і шкільної практики,
починаючи з другої половини ХІХ ст., виділялася підготовка батьків до
естетичного виховання дітей.

Естетичне виховання справедливо вважалось складовою частиною виховання і
розвитку особистості. При цьому більшість прогресивних педагогів
стверджувала, що його необхідність обумовлена “високим ступенем
обдарованості народу художніми задатками і художніми потребами, а
естетичний елемент складає характерну рису побуту, обряду, життя й
обстановки” [4,24].

У визначенні сутності естетичного виховання чітко простежувалися
принаймні два підходи. Одні автори вважали, що естетичне виховання має
яскраво виражену пізнавально-просвітню, морально-перетворювальну,
спонукаючу функцію, значний вплив на розум, почуття і волю. Інші –
активно відстоювали думку про примат дійсності і були впевнені в тому,
що головна мета мистецтва – пізнати і реально відобразити життя.

Слід відзначити, що усвідомлення педагогами минулого важливості
естетичного виховання особистості сприяло розповсюдженню знань
“естетичного характеру” не тільки в професійних колах, а й серед
численної армії батьків.

Розкриваючи значення естетичного виховання у формуванні особистості,
більшість педагогів підкреслювала його взаємозв’язок з моральним,
трудовим вихованням. Так, наприклад, С.Миропольський спростував думки
тих учених, педагогів, які вважали, що мистецтво призначене тільки для
насолоджень, і побоювалися, що воно розніжить людину, послабить
характер. Навпаки, писав він, мистецтво зосереджує в собі глибоку й
моралізуючу силу, під його впливом люди стають кращими й гуманнішими,
мистецтво робить душу людини доступнішою, більш сприйнятливою до усього
доброго, людського, збуджує в людині моральну чутливість [4,15].

Відзначимо, що в цілому педагоги були одностайні в оцінюванні завдань
естетичного виховання. Найбільш характерні точки зору представляли
вітчизняні педагоги С.Миропольський, Л.Модзалевський, а також Конрад
Ланге, відомий німецький вчений, професор історії мистецтва й естетики.
Так, вітчизняні педагоги відстоювали позицію, яка нам імпонує, що
завданнями естетичного виховання є: а) розвиток естетичних задатків і
здібностей, естетичного сприйняття; б) задоволення художньо-естетичних
потреб; в)виховання естетичного почуття; г) формування естетичного
смаку.

Відомо, що діяльність дитини у дошкільному віці, окрім їжі, пиття й сну,
відбувається в трьох напрямках – грі, розглядуванні книжок з малюнками,
ручних заняттях.

Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить, що саме дитяча гра, на
думку педагогів, психологів, дає початок кожному мистецтву. Звичайно, не
всяка гра має художній характер. Крім ігор рухливих і вправляючих розум,
існують також і художні ігри, що мають відношення безпосередньо до
естетичного виховання дітей. Педагоги підкреслювали, що “підвішування
над колискою немовляти яскравого м’яча, качання його подібно маятнику”
розмірено змінює зорові сприйняття. Барабан, труба, блискучі предмети,
калейдоскоп служать у певній мірі предметами для художнього виховання,
які посилюють дитячі відчуття і зосередженість. Відомо також, що,
наприклад, Ф.Фребель при розвитку своїх “дарів” підвішеному м’ячу чи
кульці приписував особливу роль.

Незаслуженого забуття зазнала ідея І.Гербарта закріпити перед колискою
на стіні полицю і розміщати на ній поперемінно предмети різної форми:
яйце, апельсин, букет квітів, чашку, кружку, склянку, коробку, годинник
і т. ін., щоб привернути увагу дитини до форми і пробудити в ній почуття
прекрасного.

На сторінках періодичної преси зверталась увага батьків на особливу
виховуючу роль так званих “художніх ігор”. Ілюзія, художній самообман,
фантазія – характерні ознаки художніх ігор. Батькам відомо, що дитина в
кулі, м’ячі може бачити кішку, мишу, пташку; в кубі – стіл, стілець,
кубицю, ящик, дім і т. ін. Діти легко віддаються фантазіям, ілюзіям.
Іноді потрібен навіть незначний поштовх, щоб вони зараз же змогли уявити
собі певні стан, умови й дії. Наприклад, дитина, сидячи на колінах у
батька, уявляє себе на коні; повзаючи по підлозі, гавкає, як собака;
сидячи на стільці, удає з себе кучера.

Ця схожість дитячої гри з художньою, естетичною діяльністю надзвичайно
знаменна. У всі часи підкреслювалося, що дитина і художник є родичами по
духу.

Таким чином, як зазначалося у численних публікаціях, своїм походженням
художні ігри зобов’язані інстинкту наслідування. Тому завдання батьків,
вихователів полягає не стільки в тому, щоб викликати прагнення
наслідувати, скільки в тому, щоб сприяти йому і спрямовувати його на
належні шляхи.

Батькам повідомлялося, що художні ігри дитини мають переважно
драматичний характер. Дитина в грі наслідує домашніх, знайомих, тварин
жестами, мімікою, словами, вона вживається в роль. У хлопчиків, на
відміну від дівчат, ігри майже завжди є рухливими (ігри в солдати, в
розбійники). Але і в тих, і в інших ігри пов’язані з ілюзією.

Увага батьків зверталась на те, що перший ступінь художніх ігор – це гра
ілюзій: стіл-дім, стілець-екіпаж, лава-залізниця і т. д. Згодом
драматичні ігри розширюються, і в дитячий кругозір входить нове
мистецтво – пластика. Ляльки, олов’яні солдатики, тварини з дерева чи
пап’є-маше і т. ін. подібні пластичним художнім творам. Вони
відзначаються зручними розмірами і збагачують ілюзію дитини. Так, лялька
зобов’язана своїм великим педагогічним значенням тій обставині, що вона
є зображенням людини. У ній дитина бачить батька й матір, братів і
сестер, обслугу, друзів, навіть саму себе.

Словом, драматична гра (рольова), яка раніше практикувалася лише на
власній персоні або дорослих, тепер переноситься і на неживий предмет,
на наслідування природи. К.Ланге стверджував, що радість, яку відчуває
дитина від пластичної іграшки, без сумніву, аналогічна тому
насолодженню, котре відчуває дорослий, сприймаючи пластичні художні
твори. Однак драматичне і пластичне художнє насолодження у дитини ще
невід’ємні одне від одного.

На сторінках педагогічної преси підкреслювалось, що до художніх ігор
належить в певній мірі і розповідання казок. Слід відзначити, що в
історії педагогічної думки відносно казки як літературного жанру і як
певного виду гри існувало (аналогічно відзначеній раніше різниці у
поглядах на роль казки у розумовому розвитку дітей) в крайньому разі дві
точки зору. Представники однієї з них вважали казку шкідливою,
непотрібною саме за ілюзорність, фантазії. Вони не погоджувались з
необхідністю включення казок в коло дитячого читання, аргументуючи це
невмінням дітей відрізняти фантастичне від дійсного. Заради
справедливості слід відзначити, що навіть завзяті супротивники казки не
відхиляли “казкових елементів” в оповіданнях. Досліджуючи цю проблему,
педагог Є.Макс до “Програми для збору відомостей про ведення шкільної
справи”, надрукованої в 1882 р. в “Збірнику праць народних вчителів”, у
розділ спостережень за естетичним розвитком учнів включив наступні
питання: “Чи впливає на дітей звістка, що казка є вигадкою, чи були
випадки ненормального, хворобливого розвитку фантазії під впливом казок
чи оповідань?” [ДАХО. Ф.200. ОП.1. од.зб. 70. 21 л.].

Інші вважали, що саме в казці естетична ілюзія відіграє величезну роль,
фантазія працює самим живим образом. Завдяки казці дитина переноситься в
чужий і “обманний” світ і живе там. Остання думка зазнала різкої критики
з боку багатьох педагогів.

Відзначимо, що точка зору відносно того, що казка – підготовчий ступінь
художнього насолодження, була домінуючою в досліджуваний період. Як
свідчить аналіз публікацій педагогічної преси, історико-педагогічної
літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.ст., ідея корисності казок була
прийнята і українськими педагогами. Так, великим прихильником казок був
С.Васильченко, який присвятивши значний період своєї педагогічної
діяльності створенню дитячої літератури, написав і ряд казок.

В естетичному вихованні дитини не остання роль належить іграшкам. Аналіз
історико-педагогічної літератури, матеріалів педагогічної преси свідчить
про те, що одні педагоги вважали необхідним виготовляти іграшку з
натуральної сировини, з усіма дрібними деталями, як у природі. Цю
індустрію породив розвиток тогочасної техніки разом з реалістичним
спрямуванням новітнього мистецтва. Наприклад, в Остенде була влаштована
виставка ляльок з натуральним волоссям, рухомими очами й суглобами, в
дорогому одязі й прикрасах, натуральних розмірів.

Таким чином, по-перше, художні ігри, завдяки можливостям розвивати
ілюзію, фантазію за допомогою іграшок, казок, є першим ступенем
естетичного виховання. По-друге, художні ігри, за переконанням
педагогів, повинні бути природним образом запроваджені в загальний план
виховання.

Важливим етапом художнього виховання дітей, з одного боку, є природне
прагнення дитини до краси, з іншого – спеціальна організація
“розглядання малюнків”. Якщо гра з ляльками, театр готують дитину до
розуміння пластики і драматичного мистецтва, то книжки з малюнками
стають для неї перехідним ступенем до розуміння живопису.

4

???????a

Відомо, що світло й фарби складають сутність живопису. Але почуття до
них у дитини складається не раптом. Так, згідно дослідженнями Прейера,
світлі або так звані теплі кольори мають перевагу перед темними і
холодними. Червоний або жовтий кольори дітям приносять більше
задоволення, ніж фіолетовий, синій і зелений. Він висловлював
припущення, що тільки між 3 і 4 роками життя в дитини цілком
розвивається здібність розрізняти кольори. У зв’язку з цим батькам
пропонувалося саме в цьому віці давати дитині розмальовані іграшки й
книжки. Цікавою, на наш погляд, була порада батькам “суворо
додержуватись зразків древніх художніх епох, тобто задовольнятися
енергійними контурами, заповненими в кольоровому відношенні енергійними
тонами фарб”, поступово переходячи до більш пишних тонів фарб та інших
деталей [1,28].

Особливу увагу, на наш погляд, слід звернути на серйозний підхід
педагогів до книжок з малюнками для дітей молодшого віку. На жаль,
відзначали педагоги. найбільш використовувані різнобарвні книжки з
малюнками складені без усякого розуміння педагогічного значення фарб. На
цих малюнках тони виконані за допомогою такої множини накладених одна на
одну фарб, що з-поза тонів і відтінків зовсім неможливо розібрати самі
фарби. Все це нівечить “естетичний шлунок” дитини [1,29].

Для реалізації естетичного виховання дитини вважалось необхідним
звернути увагу художників на їх ставлення до композиції малюнка у
зв’язку з тим, що в дитини здібність розрізнення форм, тобто
розмежовування кольорових площин одна від одної, розвивається раніше
здібності розрізняти кольори. Крім того, увага художників акцентувалася
на відсутності потреби в зображенні особливих перспективних
витонченостей на малюнках.

Таким чином, кожен малюнок повинен представляти той чи інший предмет, ту
чи іншу групу предметів ясно і виразно, без дрібних деталей, тільки в
характерних обрисах і формах. Це необхідно для того, щоб збудити у
дитини почуття характерного, полегшити їй розуміння побаченого в
природі. В цілому негативно оцінюючи існуючі книжки з малюнками (лубочні
видання, дорогі книжки), педагоги визнавали, що в 80-і роки з’явилися
книжки з педагогічно виправданими малюнками, які і за задумом, і за
своїм виконанням були невеличкими художніми творами. Такі зразки
правильного дитячого стилю, наприклад, здійснив Меггендорфер, про що
свідчить успіх, який випав на долю його книг з малюнками.

Представляє інтерес той факт, що на сторінках педагогічної преси
піднімалися питання здійснення естетичного виховання не тільки дітей
дошкільного віку за допомогою книжок з малюнками, а й школярів шляхом
так званого “естетичного читання” (за свідченням Ш.Рзаєва, вперше ввів в
обіг цей термін С.Миропольський) як читання “виразного і витонченого”.
Багато педагогів, поділяючи дану точку зору, відзначали, що це читання
повинно бути не тільки цілком зрозумілим, але й живо діяти на уяву
(малювати словами картину, образ) і почуття дитини (змусити її сміятися,
зворушити). Таке читання залежить від голосу того, хто читає, його
чистоти, ясності, сили, гнучкості, від повного розуміння тексту і від
розвитку у дитини здібності самій відчути і уявити те, про що читається.

Питання організації дитячого читання, зокрема естетичного читання, було
настільки актуальним, що, наприклад, на зборах викладачів і учнів
міських училищ С.-Петербурга і Царського Села для “вироблення
самостійного свідомого і систематичного читання” було запропоновано:
а) використовувати для позакласного читання як доступні розумінню
учнів твори “зразкових вітчизняних письменників”, так і книги наукового
змісту; б) викладачам усіх дисциплін домагатися від учнів уміння ясно й
точно висловлюватися як усно, так і письмово; в) влаштовувати читальні
змагання, в яких брали б участь учні різних класів, для збудження
зацікавленості до виразного читання; г) організовувати літературні
вечори, на яких могли б бути присутніми і батьки [3,284].

Поряд з вимогами про високий моральний потенціал дитячої книжки
вітчизняні педагоги, письменники надавали великого значення її
естетичному оформленню. Найбільш яскраво висловив ставлення до цієї
проблеми С.Васильченко. У зверненні до редакції газети “Пролетарська
правда” він писав: “Я завжди надавав цьому питанню величезного значення…
Недбале, невідповідне ілюстрування вносить у дитяче уявлення грубий,
іноді варварський дисонанс, який з художнього твору може зробити в
дитячій голові кашу і назавжди відбитися в перекрученій формі” [2,232].

Відзначимо, що теоретичні положення про важливість, необхідність
реалізації завдань естетичного виховання дітей і роль батьків в цьому
процесі доповнювались численними пропозиціями про створення музичних
товариств, гуртків, відкриття при них музичних шкіл, організацію
народних театрів і підбір їх репертуару, заснування художніх шкіл і т.
ін. Так, наприклад, ще на початку ХІХ століття (в 1803 р.) для
“постачання придворного хору півчими і для вдосконалення опер
російського театру” в Харкові при народних училищах була заснована
дитяча школа співів [ДАХО. Ф.3. ОП.87. од. зб. 80]. А наприкінці
століття (в 1897 р.) було відкрите Харківське музичне училище, де
вивчали музику, набували музично-теоретичних знань по класу скрипки,
фагота, кларнета, флейти, віолончелі, валторни, гобоя. У зв’язку з тим,
що навчання в ньому було платним, Харківська міська управа, піклуючись
про розвиток музичних талантів серед бідного населення, заснувала
декілька благодійних стипендій.

Естетичне виховання дітей передбачало і “впровадження” народної пісні в
сім’ю і школу. Для досліджуваного періоду характерна також організація
народних театрів. При С.-Петербурзькому комітеті грамотності була
створена особлива комісія з метою розробки питання про народний театр і
розваги, що “дають народу розумне і приємне наповнення дозвілля”. Метою
роботи комісії стало створення докладної й недорогої книжки з
практичними вказівками і керівництвами щодо організації народних розваг
для земств, дум, народних вчителів, батьків і всіх, хто цікавився
народною освітою.

Теорія народного театру знайшла відбиття не тільки в наукових
дослідженнях, а й у конкретних рекомендаціях педагогів і практичних
кроках, спрямованих на здійснення цього задуму.

В цілому ідея створення народного театру була схвалена педагогами
досліджуваного періоду. Наприклад, М.Бунаков відзначав, що театр вносить
в народне життя нові втіхи, “дає розваги не грубі, непомірні й згубні, а
здорові, освіжаючі і підіймаючі”. У статті “Досвід народного театру”
М.Бунаков писав, що для театру в селі завжди знайдуться і глядачі, і
гурток тямущих молодих виконавців; до того ж батьки-селяни нічого не
мають проти участі їх дітей у театральних виставах. Він сформулював ряд
порад щодо добору п’єс і організації народного театру.

У ході наукового пошуку встановлено, що в другій половині ХІХ ст. з
метою розвитку й виховання дітей, зокрема естетичного, відкривались
художні школи. В 1880 р. при С.-Петербурзькому “Товаристві заохочення
художників” була заснована художня школа, до якої зараховувалися вихідці
з ремісничого стану. Серед навчальних предметів слід відзначити
декоративний живопис клейовими й олійними фарбами, креслення з
відтушовкою тіней, історію мистецтв. Згодом такі школи почали
створюватися і в інших містах (Києві, Харкові, Москві).

Естетичне виховання дітей і дорослих, за переконанням більшої частини
педагогів, досягається також шляхом організації художніх музеїв,
виставок, недільних безкоштовних класів малювання, курсів художників і
т.ін., і це певним чином пояснювалося батькам, учителям, вихователям на
сторінках педагогічної преси.

Таким чином, естетичне виховання справедливо вважалось складовою
частиною всебічного розвитку особистості.

На сторінках педагогічної преси розкривалися значення, завдання
естетичного виховання і найбільш ефективні його засоби відповідно до
вікових особливостей дітей (ігри, іграшки, казки, книжки, художні школи,
виставки, музеї і ін.).

Серед найбільш ефективних заходів естетичного виховання як дітей, так і
дорослих виділялися впровадження елементів народної творчості “в народне
життя”, оволодіння знаннями вітчизняної історії, народної та обрядової
поезії і народних пісень, використання багатого народного фольклору,
навчання гри на народних інструментах, видання поетичних і музичних
збірників, створення народних театрів.

Естетичне виховання дітей і дорослих доповнювалося художнім вихованням і
навчанням шляхом організації художніх шкіл, музеїв, художніх виставок,
бібліотек образотворчих мистецтв, більш широкого впровадження креслення
і малювання в початкову школу.

ЛІТЕРАТУРА

Городецкий И. Художественное воспитание в детской. Перевод с немецкого
// Вестник воспитания. – 1895. – №5. – С. 1-48.

Золотухина С.Т. Розвиток теорії та практики виховуючого навчання в
історії вітчизняної педагогічної думки (ІХ – ХІХ ст.):Дис. … докт.
пед. наук. – Київ. – 1995. – 406 с.

Лесгафт П.Ф. Семейное воспитание ребенка и его значение. – М.:
Педагогіка, 1991. – 176 с.

Миропольский С.И. О музыкальном образовании народа в России и в
Западной Европе. С приложением статьи «Об эстетическом образовании
нашего народа» и библиографического «Обзора русской
музыкально-педагогической литературы и заграничной». – 2-е изд. – Спб.:
Тип. Дома призрения малолетних бедных, 1882. – 255 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020