.

Сутність етичної культури батьків та її прояв у взаємодії суб\’єктів процесу виховання (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
143 1347
Скачать документ

Реферат на тему:

Сутність етичної культури батьків та її прояв у взаємодії суб’єктів
процесу виховання

У сучасному суспільстві культура стала предметом загальної уваги й
інтересу. Це пояснюється тим, що вона являє собою складне,
багатофункціональне соціальне явище. Необхідність активізації
теоретичних досліджень у галузі культури настійно диктується сучасним
процесом розвитку суспільства.

Педагогічна культура батьків – один з істотних компонентів суспільної
культури, а процес її формування, розвитку й удосконалення – це
найважливіше завдання, що стоїть перед сучасним суспільством. Однією зі
складових структури педагогічної культури батьків є етична культура.
Метою даної статті є розгляд феноменології етичної культури батьків та
її прояв у взаємодії суб’єктів виховного процесу. У пошуках засобів, що
забезпечують розв’язання цього завдання, необхідно вибрати надійний
методологічний орієнтир, що дозволяє найбільш точно й всеохоплююче
розкрити феноменологію етичної культури батьків, виявити закономірні
зв’язки й відношення досліджуваного явища.

Термін етика зберіг своє первісне аристотелівське значення й досі
називає головним чином науку про мораль. Говорячи про етику людини, ми
маємо на увазі певні принципи її поведінки. “Мораль постає як такий
практично-оцінний спосіб ставлення людини до дійсності, котрий регулює
її поведінку з точки зору принципового протиставлення добра і зла” [5,
с.21].

Призначення етики як науки полягає в описі моралі, поясненні її
закономірностей, принципів і норм поведінки та навчання людей
моральності. Етика аналізує моральні відносини, моральну свідомість і
діяльність. Важливим елементом моральної свідомості, що надає духовної
визначеності системі мотивів, є ціннісні орієнтації. Обираючи ту чи іншу
цінність, людина тим самим формує свого роду довгостроковий план своєї
поведінки й діяльності. Мотивація дає відповідь на запитання “чому?” й
“для чого?”, а ціннісна орієнтація, що доповнює її, висвітлює те, заради
чого діє людина [5, с.112]. У літературі цінність визначається як
суб’єктивна значущість певних явищ реальності, тобто їх значущість з
точки зору людини, суспільства та їх потреб. В.Малахов виділяє два типи
цінностей: 1) цінності, сенс яких визначається наявними потребами й
інтересами людини, і 2) цінності, які, навпаки, надають сенсу існуванню
самої людини [5, с.115].

За С.Новиковою, ціннісні орієнтації особистості виступають як така
соціальна якість людини, яка орієнтує індивіда на досягнення основних
цілей життєдіяльності, на активну участь у процесі засвоєння та
відтворення матеріальних і духовних цінностей, за допомогою яких
задовольняються вищі потреби людини: в спілкуванні, трудовій діяльності,
самоствердженні, суспільному визнанні тощо [6, с.19]. Ціннісні
орієнтації показують відношення особистості щодо об’єктів оточуючого
середовища.

Етичні принципи та норми регулюють поведінку людини. На думку
Г.Васяновича, моральна регуляція передбачає наявність ідеалу (“кращого
Я”); систему норм, виконання яких є засобом досягнення моральної цілі,
ідеалу; оцінку поведінки; специфічні форми соціального контролю, які
забезпечують виконання норм [1, с.408]. Отже, критерієм високого рівня
етичної культури особистості виступає реальна поведінка людини, її
моральні переконання та ідеали, ставлення до себе, до інших людей, до
суспільства в цілому.

Таким чином, етична культура включає моральні якості: гуманність,
високий рівень свідомості, демократизм, порядність, високі домагання,
стійкі моральні цінності та дотримання загальнолюдських принципів і норм
поведінки. “Створювати моральні підвалини етичного спілкування означає
формувати високі моральні цінності, механізм моральної саморегуляції,
захищеності й зацікавленості, моральної творчості й комфорту, а також
приймати моральний досвід колективу…” [3, с.128].

Підбиваючи підсумок вищесказаному, ми можемо зробити висновок про те, що
сутність етичної культури батьків виражається через альтруїстичний
характер її ціннісного змісту, через спрямованість на гуманізацію й
гармонізацію батьківсько-дитячих відносин, педагогічних засобів впливу,
моральність методів. Етична культура батьків проявляється у творчій
самореалізації моральних переконань й ідеалів відповідно до етичних норм
сімейного виховання.

Ми визначаємо етичну культуру батьків як систему моральних цінностей, що
стали внутрішніми переконаннями особистості. Отже, ми вважаємо, що
етична культура батьків являє собою таке особистісне утворення, що
виражається в ціннісно-гуманному ставленні до дитини, у творчому
володінні технологіями, знаннями, спрямованими на реалізацію процесу
виховання й розвитку дитини в родині. Неодмінною умовою адекватної
реалізації етичної культури є володіння технологією взаємодії й
спілкування. Показниками наявності етичної культури можуть служити певні
якості особистості та її поведінки, погоджені з вимогами педагогічних
норм.

Етична культура батьків постає як система етико-гуманістичних якостей,
що регулюють відносини в батьківсько-дитячій взаємодії. Ми виділяємо
такі структурні компоненти педагогічної культури батьків (Рис. 1): 1)
аксіологічний компонент (розкриває етичну культуру як сукупність
моральних цінностей виховання); 2) технологічний компонент (моральні
способи й прийоми діяльності, спрямовані на її ефективність, а також
уміння й навички батьківсько-дитячої взаємодії й спілкування);
3) творчий компонент педагогічної культури (реалізується в створенні й
утіленні гуманістичних цінностей і характеризується самостійністю,
гнучкістю й варіативністю мислення й дій, умінням прогнозувати наслідки
батьківсько-дитячих упливів, готовністю до творчої діяльності);
4) особистісний компонент (розкриває прояв етичної культури як
специфічного способу реалізації сутнісних сил батьків. Під сутнісними
силами розуміються потреби, здібності, інтереси, педагогічний досвід
особистості, міра соціальної активності людини).

Ми виділяємо також і функціональні компоненти системи педагогічної
культури батьків: 1) аксіологічний компонент (етична культура як процес
створення, зберігання й засвоєння моральних цінностей); 2) регулятивний
компонент (етична культура як система етичних якостей, що є регулятором
батьківсько-дитячих відносин); 3) нормативний компонент (етична культура
як сукупність норм відносин і стандартів поведінки); 4) виховний
компонент (етична культура як фактор, що формує моральну культуру
учасників родинної взаємодії).

У своїй взаємодії структурні й функціональні компоненти утворюють
систему етичної культури педагога, системостворюючим компонентом якої є
ціннісний компонент. Етична культура реалізується у виховній діяльності,
у взаємодії й спілкуванні, через ставлення до членів родини. На зміст
етичної культури впливає низка факторів, серед яких – рівень культурного
й морального розвитку суспільства, рівень розвитку науки,
культурно-історичні особливості суспільства, особливості родини й
сімейного виховання.

Сучасна ситуація характеризується прагненням суспільства до гуманізації
сімейного виховання, під якою розуміється перетворення педагогічної
системи, сприяння цілісному розвитку й позитивній самореалізації дитини.
Одним із факторів гуманізації стосунків родини зі шкільним середовищем є
створення сприятливих умов для співробітництва школи й родини, роль
якого значно актуалізувалася. Ми виходимо з того, що всі учасники
освітнього процесу є його суб’єктами.

Через те, що ми розглядаємо взаємодію учасників виховного процесу з
позицій суб’єктного підходу, тобто рівноправної участі в ньому всіх
суб’єктів, найбільш відповідним цьому буде визначення Н.Радіонової. Вона
трактує педагогічну взаємодію як систему, яка розвивається у часі й у
просторі і за певних умов стає фактором розвитку не тільки особистості
учня, але й педагога й батьків. [7]. Провідною метою взаємодії тут є
розвиток особистості всіх взаємодіючих суб’єктів. Організувати
навчально-виховний процес – це значить організувати взаємодію його
учасників, яка розвивається, й одночасно розвивати систему, тобто
впорядкувати, пов’язати відповідним чином усі його складові, направити
їх на досягнення спільних цілей [8]. До цього визначення можна додати й
думку В.Ядова, який визначає взаємодію як цілеспрямований процес
інтеграції й реалізації виховного потенціалу його суб’єктів, який сприяє
формуванню активної життєвої позиції.

Завдання взаємодії – у педагогічно доцільному регулюванні взаємин,
взаєморозуміння й взаємовпливу для розвитку досвіду позитивно
мотивованої активності учасників виховного процесу в різних видах
загальнозначущої діяльності [10]. Ціль педагогічної взаємодії –
викликати або стимулювати, припиняти чи гальмувати ту або іншу
діяльність кожного учасника педагогічного процесу. У контексті нашого
дослідження суб’єктами взаємодії є батьки, діти й учителі. Кожний з них
займає певну позицію стосовно інших, котра характеризується своєю
направленістю. Що ж суб’єкти можуть дати один одному?

&

&

phFзації підвищення рівня педагогічної культури останніх полягає в тім,
що, з одного боку, обоє суб’єктів є рівноправними, рівноцінними й
автономними партнерами у впливі на дитину. З іншого боку – батьки в
цьому випадку виступають у ролі учнів, тобто менш компетентних у
питаннях педагогічної взаємодії, ніж учитель. Відповідно, вчитель
повинен допомогти батькам в організації такої взаємодії, яка б
задовольняла всіх, і дітей насамперед. Для цього необхідно узгодження
цілей виховних стратегій дорослих, а однією з головних умов тут є не
тільки взаємопознання один одного, але й пізнання кожним себе. Приймаючи
себе, приймаємо й інших (Т.Гаврилова) [2]. У взаємодії міняються обидві
сторони – і вчитель, і батьки, що спричиняє зміну характеру їх
взаємовідносин з дитиною. Як відзначалися вище, саме відносини з дитиною
характеризують ефективність педагогічної освіти. А на їхній характер
впливають ті установки, які називаються батьківською позицією.

Батьківська позиція – це реальна педагогічна й виховна спрямованість
матері й батька, заснована на несвідомій оцінці дитини, що виражається в
певних способах і нормах взаємодії з нею. У зв’язку з цим і виникає
необхідність у педагогічному навчанні учасників освітнього процесу,
одним із завдань якого ми ставимо вивчення суб’єктів взаємодії, їхніх
цілей та індивідуальних властивостей. Це допоможе у виборі оптимальних
форм спілкування, дозволить повніше використати досвід, накопичений у
вітчизняній і зарубіжній практиці роботи з батьками. Педагогічне
спілкування – це багатоплановий процес організації, встановлення й
розвитку комунікації, взаєморозуміння й взаємодії між педагогами й
батьками, породжуваний цілями й змістом їхньої спільної діяльності –
виховання дітей.

Специфіка педагогічного спілкування насамперед проявляється в його
поліоб’єктній спрямованості: не тільки на саму взаємодію учасників з
метою їх особистісного розвитку, але й, що є основним для самої
педагогічної системи, на організацію виховного процесу. У силу цього
педагогічне спілкування характеризується, щонайменше, потрійною
спрямованістю: на саму навчально-виховну взаємодію, на батьків (їхній
актуальний стан, перспективні лінії розвитку) і на предмет освоєння
(засвоєння). У той же час педагогічне спілкування визначається й
потрійною орієнтованістю його суб’єктів: особистісною, соціальною й
предметною. Учитель (викладач), працюючи з батьками, завжди орієнтує їх
на результат усіх присутніх у класі, і навпаки, працюючи із класом,
тобто фронтально, впливає на кожного окремого батька. Тому можна
вважати, що своєрідність педагогічного спілкування, будучи всією
сукупністю названих характеристик, виражається в органічному сполученні
елементів особистісно орієнтованого, соціально орієнтованого й предметно
орієнтованого навчання. Специфіка педагогічного спілкування
обумовлюється також і тим, що воно одночасно містить у собі навчальну й
виховну функції, оскільки освітній процес, як ми вже відзначали, має ще
виховний і розвивальний характер.

На проблему виділення функцій спілкування вчителя з батьками й
визначення головної, провідної існують різні точки зору. Про
інструментальну функцію педагогічного спілкування говорить А.Леонтьев.
Спілкування, на його думку, становить необхідну й спеціальну умову
присвоєння суб’єктом досягнень історичного розвитку людства. Мова
вчителя – основний засіб, що дозволяє прилучити батьків до культурної
спадщини, навчити їх як способам мислення, так і його змісту. Як
підкреслює А.Брудний, “спілкування вчителя … інструментальне, тому що
має на меті координацію спільних дій у навчальному процесі”. Поряд з
інструментальною А.Брудный виділяє також і трансляційну функцію
педагогічного спілкування. На його думку, навчальна функція
педагогічного спілкування є провідною, хоча й не самодостатньою.
Остання, як вважає він, може бути співвіднесена в загальному плані із
трансляційною.

Не менш істотною є виділена К.Роджерсом функція полегшення, фасилітації
спілкування. Ця функція настільки важлива, що К.Роджерс називає вчителя
насамперед фасилітатором спілкування. Це означає, що вчитель допомагає
батькам виразити себе, виразити те позитивне, що в них є. Зацікавленість
педагога в успіху сімейного виховання, доброзичливий, підтримуючий
контакт, атмосфера спілкування полегшують педагогічну взаємодію,
сприяють самоактулізації батьків та їхньому подальшому розвитку.

Говорячи про соціальну роль педагогічного спілкування і його функцій,
необхідно відзначити наступне: 1. Взаємодія вчителя й батьків полягає
насамперед в обміні інформацією пізнавального й афективно-оцінного
характеру. І передача цієї інформації здійснюється як вербальним шляхом,
так і за допомогою різних засобів невербальної комунікації. У такий
спосіб здійснюється інформаційна функція педагогічного спілкування. 2.
Спілкування як діалог розгортається в умовах когнітивно складного
відбиття людьми один одного. Психологічно грамотне сприйняття вчителем
батьків допомагає встановити на цій основі взаєморозуміння й ефективну
взаємодію. Йдеться про соціально-перцептивну функцію спілкування, про ті
психологічні механізми (ідентифікації, емпатії, рефлексії), за допомогою
яких сприймається й пізнається особистість батьків. 3 Вступаючи у
взаємини з дітьми, учитель пропонує себе як партнера по спілкуванню. Це
потребує певної активності вчителя. Бажано, щоб він справив позитивне
враження на батьків. Ця здатність суб’єкта спілкування формувати про
себе позитивне враження одержала назву самоподачі. 4. У спілкуванні
завжди відбувається взаємодія інтелектів людей, їхніх емоційних сфер і
їхньої волі, а це означає, що й у педагогічному спілкуванні фактично
постійно розгортається взаємодія характерів і, зрозуміло, взаємодія
особистостей: учителя й батьків, батьків з дітьми, а також професійна
взаємодія вчителів. Усе це знаходить своє відбиття в інтерактивній
функції педагогічного спілкування. Інтерактивна функція педагогічного
спілкування полягає насамперед в організації взаємодії між учителем і
батьками, тобто в обміні не тільки знаннями й ідеями, але й діями. 5.
Афективна функція спілкування полягає в емоційній стимуляції, розрядці,
полегшенні, психологічному комфорті й контролі афекту, його
нейтралізації, корекції або створенні соціально значущого афективного
ставлення.

У стані комфортного спілкування дві особистості – учитель і батько –
починають утворювати певний загальний емоційно-психологічний простір, у
якому розвивається процес прилучення дітей до людської культури,
різнобічного пізнання навколишньої соціальної дійсності й самого себе,
своїх можливостей і здібностей, тобто розгортається процес соціалізації
особистості учня у контексті культурного виховання.

Рис. 1. Структура етичної культури батьків

ЛІТЕРАТУРА

1. Васянович Г. Моральна культура педагога: поняття і реальність //
Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики.
Міжвузівський збірник наукових праць. – Київ – Запоріжжя – Одеса:
“Єтта-пресс”, 1998. – С. 403-411.

2. Гаврилова Т.П. Учитель и семья школьника. – М.: Знание, 1988. – 80 с.

3. Гірняк О.М., Лазановський П.П. Менеджмент: теоретичні основи:
Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: “Магнолія
п. “Новий світ – 2000”, 2003. – 336 с.

4. Гребенников И.В. Повышение педагогической культуры родителей – основа
совершенствования семейного воспитания школьников. – М., 1971. – С.
61-67.

5. Малахов В А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – 3-тє вид. – К.:
Либідь, 2001. – 384 с.

6. Новикова С.В. Ценностные ориентации студентов педвуза в сфере общения
и пути их формирования: Дис.канд, пед. наук. – К., 1984. – 182 с.

7. Радионова Н.Ф. Педагогические основы взаимодействия педагогов и
старших школьников в учебно-воспитательном процессе: Дисс. докт. пед.
наук. – Л.: ЛГПИ, 1991. – 365 с.

8. Российская педагогическая энциклопедия: В 2т. / Гл. ред. В.В.Давыдов.
– М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. – 608 с.

9. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – М.: Учениздат, 1980. – 596
с.

10. Ядов В.А. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения
личности. – Л., 1979. – 135 с.

Суб’єкт сімейного виховання

Спілкування – основний метод

Суб’єкт сімейного спілкування

Регулятивний

Аксіологічний

Етична культура

Батьки як людина й особистість

Внутрішня культура

Зовнішня культура (етикет)

Зміст ЕК: гуманістичні технології: взаємодія, розв’язання конфлікту,
організація спільної та індивідуальної діяльності в системі моральних
цінностей

Досвід виховання

Індивідуальний стиль виховного процесу

Особистісний (ЕК як специфічний засіб реалізації батьків, сутнісних сил,
потребі цінностей, здібностей, інтересів, активності)

Аксіологічний як сукупність моральних цінностей

Творчий – створення і реалізація етичних цінностей, уміння прогнозувати
людську властивість, яка формує культуру взаємодії

Технологічний – уміння й навички батьківсько-дитячої взаємодії та
спілкування

Моральна культура батьків

Функціональні компоненти ЕК

Нормативний

Виховний

Структурні компоненти ЕК

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020