.

Вітчизняна філософська антропологія у контексті пізнання людини: методологічний потенціал та інтерпретаційні можливості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
223 1106
Скачать документ

Реферат на тему:

Вітчизняна філософська антропологія у контексті пізнання людини:
методологічний потенціал та інтерпретаційні можливості

Проблемі розвитку та самовдосконалення людини, зокрема майбутнього
педагога, присвячено чимало праць як зарубіжних, так і вітчизняних
учених, які підкреслюють різноманітність і неповторність педагогічних
ситуацій, що вимагають від учителя методологічної культури, яка, у свою
чергу, є підґрунтям для самостійного переосмислення теоретичних знань та
основою для пошуку адекватних педагогічних технологій і методів (І.Бех,
М.Євтух, С.Єлканов, В.Луговий, О.Мороз, В.Семиченко, С.Сисоєва).

Ми визнали найбільш ефективною культурно-антропологічну методологією,
яка орієнтує дослідження і практику на цілісне уявлення про особистість
людини, її місце в системі культури, що дозволяє точніше визначити цілі,
принципи, зміст і основні напрямки такої роботи в умовах сучасного
розвитку суспільства.

Що ж до розгляду професійного виховання вчителя як цілісного процесу
формування його особистості, мотиваційно-моральної сфери,
фундаментальних знань, духовної культури (В.Андрущенко [1], Г.Балл [2],
С.Гончаренко [3], І.Зязюн [4], В.Лутай [5], В.Сластьонін [8], В.Цапок
[10]), то дослідники теж орієнтуються на культурно-антропологічну модель
самозростання педагога, на виховання рефлексії як співвіднесення
можливостей свого “Я” з тим, чого вимагає обрана професія, та
професійного самовиховання – свідомого самовдосконалення своєї
особистості як професіонала з урахуванням адаптації власних
індивідуальних особливостей до вимог педагогічної діяльності, постійного
підвищення професійної компетенції і безперервного розвитку
соціально-моральних та інших якостей особистості, а також педагогічної
творчості (С.Сисоєва [6], В.Сластьонін [8], Є.Шиянов [11]. та ін.).

Провідна ідея культурно-антропологічного підходу до організації
професійного виховання вчителя полягає в тому, що вчитель не тільки
суб’єкт культури, але й об’єкт її; він не тільки створює культуру для
нових поколінь людей, але й сам є її “продуктом”.

У філософсько-антропологічному плані ця проблема постає як проблема
поєднання можливостей безперервної особистісної ініціативи й раціонально
облаштованої “домівки буття”, коли суспільна стратифікація і
унормованість залишаються стійкими і надійними, допускаючи при цьому
необхідні трансформації (що ґрунтуються на прагненнях та ідеях індивідів
та окремих груп людей), відкриваючи можливі перспективи розвитку [9].
Йдеться про те, що шляхи подолання нинішньої кризи індивідуальної та
колективної ідентичності й створення передумов для подальшого поступу
пролягають на перетині становлення і ствердження розгалуженої системи
повноцінних структур розвиненої, представницької демократії,
громадянського суспільства й соціально орієнтованої економіки, тобто
такого соціокультурного механізму, який фіксував би сучасне “прочитання”
фундаментальних цінностей і норм, розвиваючись на відповідних сьогоденню
гуманістичних засадах некласичної раціональності, суттєвою ознакою яких
є уважне, шанобливе ставлення до особистості та її потреб, особистості,
узятої в усій багатовимірності й неоднозначності її людського буття.

Розглядаючи проблему раціонального облаштування власної “домівки буття”
як єдино можливого способу подолання кризи ідентичності й упевненості в
завтрашньому дні, необхідно знову повернутися до питання про роль,
значення і нове прочитання гуманізму, загальнолюдського сенсу та
самобутності. В умовах гострої системної кризи в Україні все частіше
лунають закиди, що вік гуманістичних підходів, у центрі яких знаходиться
людина та її проблеми, взагалі минає, їх треба забути і спиратися лише
на технократичний спосіб розв’язання тих чи інших проблем. Несвоєчасними
визнаються також і підходи, що пов’язані з національним відродженням
тощо. Філософсько-антропологічні підходи допомагають проясненню цих
буденних укорінених смислових орієнтирів і тим самим ствердженню
гуманістичних засад суспільної життєдіяльності в їх сучасному розумінні.

Глибинні підвалини самосвідомості сучасної людини, її прагнень і
сподівань ґрунтуються на бажанні раціонального облаштування власного
буття, яке максимально звузило б можливості деперсоніфікації,
знеособлення і відчуження, відкрило б шляхи для повноцінного
самоствердження, що можливе лише за умови врахування усієї складності,
неоднозначності й суперечливості людської природи. І до таких
особливостей, фундаментальних рис людської істоти належить те, що людина
є єдністю, сукупністю, синтезом душі й тіла, макрокосмосу і
мікрокосмосу, а людська суб’єктивність охоплює не лише розум, але волю
та почуття.

Тому, коли йдеться про раціональне облаштування світу в його
раціональному розумінні, потрібно завжди виходити з визнання
багаторівневості природи людини як істоти буттєво укоріненої,
урівноваженої й екзістенційно напруженої, відповідальної, здатної до
здорового глузду і водночас до безумства; істоти, що працює, грає,
сміється, плаче, страждає, творить, руйнує, переживає, воліє, стверджує
і стверджується в усіх можливих різноспрямованих проявах, бажаннях і
діях. Тобто, поруч із тілом людини та її внутрішнім світом, системою
екзистенціалій (страх, турбота, вибір, совість, свобода,
відповідальність, часовість, доля, драматичність існування тощо)
справжнє, неопорочене людське буття характеризується такими вагомими
складовими, без яких воно було б просто неможливим, як повноцінне,
непонівечене довкілля, розвинена система спілкування – комунікація в
культурі, артефакти культури (техніка і світ олюдненої природи), зрештою
– творчою самореалізацією особистості.

Спираючись на наведені складові людської істоти, враховуючи їх, можна
говорити про облаштування людиною власного буття в сучасному розумінні.
При цьому слід особливо підкреслити, що такий підхід відповідає
глибинним традиціям української духовної культури, їх визначальним
характеристикам, зокрема сформульованим Г.Сковородою, П.Юркевичем і
М.Гоголем у їхній “філософії серця”.

Саме філософії Г.Сковорода, вважаючи її ниткою Аріадни в житті людей,
відводив велику роль і головну її мету вбачав у здійсненні завдань
пізнавального, практичного і морального значення. “Філософія, або
любомудрість, – учив український мислитель, – спрямовує усе коло дій
своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю,
світлість думкам, яко голові всього”. До того ж він наголошував саме на
філософії у буквальному значенні як мудрості, без якої ученість нічого
не варта: “Треба бути мудрим, щоб пізнати людину … Премудрості сенс у
тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, – ось праве крило, а
доброчесність прагне до пошуку, через це вона в еллінів та римлян
мужністю і силою зветься – ось ліве крило. Без цих крил годі вибратися й
полетіти до гаразду. Премудрість – гостре, далекозоре орлине око, а
добродійність – мужні руки з легкими оленячими ногами” [7, с.327].

Аналізуючи “філософію серця” у контексті сучасних наших завдань, варто
сформулювати низку принципів, які в сукупності дадуть змогу сформувати
особливу морально-психологічну атмосферу, високогуманне середовище. До
них належать: принцип філософського, світоглядного виміру мети, завдань,
змісту та технологій самозростання людини; принцип цілісності освітнього
і виховного процесів; єдності професійного самонавчання і виховання, що
передбачає підсилення мотиваційних, емоційно-ціннісних і практичних
складових цього процесу на основі етнокультурної варіативності і
одночасно націлює позанавчальну діяльність студентів на набуття ними
вмінь і навичок самовдосконалення; принцип демократизації процесу
самовиховання, який спрямований на забезпечення демократичних норм у
саморозвитку людини, на становлення її природовідповідної культури, і
він передбачає розвиток самоуправління в усіх сферах життєдіяльності
тих, хто навчається, вилучаючи одноманітність і примус із процесу
виховання; принцип індивідуально-особистісної орієнтації та
диференціації навчання і виховання, означення якого полягає в
необхідності орієнтації на конкретний, індивідуальний вихідний рівень
вихованості і культури людини, що передбачає відбір змісту, форм і
методів саморозвитку в зв’язку з особливостями реальних і номінальних
здатностей Homo educandus; принцип творчості в самозростанні визначає
пріоритет різноманітної творчої діяльності, звернення уваги на
необхідність організації творчої діяльності на всіх рівнях життя.

Отже, щоб осягнути процес людського пізнання, самопізнання,
саморозвитку, необхідно не тільки ретельно аналізувати зарубіжну
спадщину, а й заглибитись у вивчення української антропологічної
філософії, у якій визначені методологічні засади, що стосуються ролі
філософії в самопізнанні, діалектики сутності і явища, однобічності й
плюралізму, практичності й загальної науковості, прагматизму й етики
відповідальності (моральності), мистецтва мови і духовного тлумачення
тексту, логічного і критичного мислення (Г.Сковорода); моральності,
синтезу знань і віри, ролі філософії як духовного (світоглядного)
феномену у питанні, значення в ньому ідеї та діалектики духу і
свідомості, значення матеріалізму і його вад, форми пізнання, ідея добра
в ньому (П.Юркевич); різноманітності життя й пізнання його сутності,
єдності сутності і форми (образу), однобічності поглядів на світ і
справжнього призначення науки, мистецтва тлумачення словесності,
науковості, етнокультурної варіативності, духовно орієнтованого
виховання тощо (М.Гоголь).

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В.П. Теоретико-методологічні засади модернізації вищої
освіти в Україні на рубежі століть // Вища освіта. – 2001. – №2. –
С.5-13.

2. Балл Г.О. Психолого-педагогічні засади гуманізації освіти // Освіта і
управління. – 1997. – №2. – Т.1. – С.21-36.

3. Гончаренко С.У. І все-таки гуманітаризація // Педагогіка і
психологія. – 1995. – №1. – С.3-7.

4. Зязюн І.А. Три кити нової філософії освіти: гуманізація,
індивідуалізація, інтеграція // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2000.
– №1. – С.74-79.

5. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. – К.: Центр “Магістр-S” Творчої
спілки, 1996. – 256 с.

6. Сисоєва С.О. Педагогічна творчість: Монографія. – Х. – К.: Книжкове
видавн. “Каравела”, 1998. – 150 с.

7. Сковорода Г. Розмова п’яти подорожніх // Твори: У 2 т. – К.: ТОВ
“Видавництво “Обереги”, 2005. – Т.1. – 528 с.

8. Сластенин В.А., Чижакова Г.И. Введение в педагогическую аксиологию. –
М.: Академия, 2003. – 192 с.

9. Філософія: Світ людини / В.Г.Табачковський, М.О.Булатов, Н.В.Хамітов
та ін. – К.: Либідь, 2004. – 432 с.

10. Цапок В.А. Творчество: философский аспект проблемы. – Кишинев: КГУ,
1989. – 152 с.

11. Шиянов Е.Н. Гуманизация профессионального становления педагога //
Советская педагогика. – 1991. – №9. – С.80-84.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020