Реферат на тему:
Періодизація розвитку історико-педагогічного процесу в Україні у ХХ
столітті
Розвиток історико-педагогічної думки в Україні – це тривалий і складний
процес. Навіть якщо зробити спробу проаналізувати цей процес тільки в XX
ст., потрібно починати це з ретельної періодизації вітчизняної
історико-педагогічної науки. Періодизація як розподіл
історико-педагогічної реальності на періоди, що якісно відрізняються
один від одного, є обов’язковим засобом пізнання будь-яких історичних
явищ і прогнозування можливостей їхнього розвитку в майбутньому. Але в
дослідженнях історії розвитку історико-педагогічного процесу в Україні,
які маємо сьогодні, лише констатуються деякі етапи, що визначались у
попередні роки й були здебільшого пов’язані з розвитком історичної науки
або із соціально-економічними реформами в суспільстві. Водночас такі
питання, як визначення етапів, встановлення наступності і якісних
відмінностей між ними, вплив тих чи інших факторів на дослідження
історико-педагогічного процесу в різних суспільних умовах, історики
педагогіки України досі не вивчали.
У працях з історії педагогіки радянських часів періодизація розвитку
школи та педагогічної науки цілком відповідала більшовицькій
періодизації історії УРСР та історії комуністичної партії України. Так,
у дослідженнях 60-х – початку 80-х років традиційно виділяють такі
етапи: 1-й (1917-1920) – революційні перетворення в системі освіти й
педагогічній думці після Жовтневої революції; 2-й (1921-1931) – розвиток
школи й педагогіки в Українській РСР у період реконструкції народного
господарства: 3-й (1931-1941) – освіта й педагогічна наука в Україні у
період розгорнутого будівництва соціалізму; 4-й (1945-1958) – розвиток
освіти й педагогічної думки в період Великої Вітчизняної війни,
відновлення і подальший розвиток народного господарства; 5-й (1959-1985)
– школа і педагогічна наука України в період так званого розвинутого
соціалізму (див. праці А.Бондаря, М.Грищенка, М.Гриценка, О.Дзеверіна та
ін.) У цих дослідженнях розвиток історико-педагогічної думки прямо
пов’язувався з п’ятирічними планами, партійними з’їздами та постановами.
Природно, що побудована на цих засадах періодизація розвитку історії
педагогіки як науки не є нині перспективною основою для розгортання
відповідних досліджень.
Більшість сучасних істориків України виділяють у вітчизняній історії XX
ст. такі етапи: 1-й (1900-1917) – відродження національної свідомості;
2-й (1917-1920) – українська національна революція (період визвольних
змагань українського народу); 3-й (1920 – кінець 20-х років) –
радянізація українського суспільства; 4-й (30-ті – середина 50-х років)
– період тоталітарної системи; 5-й (середина 50-х – 60-ті роки) –
часткова демократизація українського суспільства; 6-й (70-80-ті роки) –
економічна та суспільно-політична кризи; 7-й (90-ті роки) – становлення
української незалежної держави [1; 3].
З урахуванням саме цієї періодизації Я.Бурлака та Ю.Руденко у статті “З
історії вітчизняної педагогіки: завдання, пошуки, проблеми” [2] ще на
початку 90-х років пропонували поділити розвиток української школи та
історико-педагогічної науки на такі етапи: 1-й (1900-1917) – національне
відродження; 2-й (1917-1920) – становлення української державності; 3-й
(1920 – початок 30-х років) – відродження української школи та
педагогіки; 4-й (30-40-ві роки) – уніфікація і сталінізація шкільного
життя; 5-й (50-80-ті роки) розвиток школи й педагогіки за умов
тоталітаризму; 6-й (з початку 90-х років) – новий етап розвитку
української школи в умовах незалежності. Очевидно, то не були лише перші
спроби обґрунтувати періодизацію історії української школи й педагогіки.
Основними недоліками цієї періодизації є не тільки недостатні, з нашого
погляду, обґрунтованість та визначеність окремих етапів, а й те, що
автори не розглядали історико-педагогічний процес як специфічне явище зі
своїми закономірностям.
Ми ж спробуємо обґрунтувати періодизацію розвитку історико-педагогічної
науки як окремої ланки загального процесу розвитку національної освіти.
Основою нашої періодизації є зміни не тільки в суспільному житті України
в XX ст., а й у змісті, методології та підходах до розгляду педагогічних
явищ на певному етапі розвитку самої науки.
Такий підхід зумовлений тим, що протягом XX ст. в історії педагогіки
України поступово змінилося кілька парадигм наукового мислення. Для
науковців вони цікаві не тільки змінами в методології, підходах і
технології наукових досліджень, а й тим, як, хто і в яких історичних та
культурних умовах працював над історико-педагогічними проблемами,
наскільки було витримано наступність у загальному процесі розвитку
науки, що було визначальним у досягненнях чи прорахунках розвитку
національної історико-педагогічної думки.
На основі зазначених положень виділяємо в розвитку історико-педагогічної
думки в Україні XX ст. такі етапи: 1-й (1900-1920) – становлення
історико-педагогічної думки в умовах відродження української державності
й національної школи; 2-й (20-ті роки) – пошуки нових підходів до
предмета й змісту історії педагогіки; 3-й (30-80-ті роки) – розвиток
історико-педагогічної науки в умовах панування тоталітарної
комуністичної ідеології: 4-й (90-ті роки) – якісні зрушення у
висвітленні історико-педагогічного процесу в умовах незалежної України.
Перший етап пов’язуємо з історико-педагогічними пошуками й новаціями в
історичних га педагогічних дослідженнях, а також з початком політичного
відродження України, становлення її національної державності й
національної школи. Аналіз наукових праць цього періоду показує, що вже
на початку XX ст. робилися спроби розглянути педагогічні явища з позицій
тогочасної історичної методології: еволюціонізму, соціологізму тощо. Ці
зміни в історичній науці були зумовлені якісною соціально-економічною
перебудовою суспільства, відходом від багатьох методологічних підходів,
що склались, нагальними політичними й духовними потребами. Кінець XIX –
початок XX ст. характеризувався надзвичайним розмаїттям педагогічних
поглядів і позицій, а в історико-педагогічній літературі виразно
простежувалися теоретичні пошуки, в основі яких лежали віра в майбутній
розвиток країни на засадах гуманізму й демократії, відмова від
великодержавного висвітлення історії, опора на національні ідеали та
енергію.
В Україні на той час розгорнули широку діяльність відомі історики
педагогіки (див. праці Д.Багалія, М.Возняка, Б.Грінченка,
І.Карбулицького, А.Лотоцького, Г.Максимович та ін.), які не тільки
висвітлювали певні педагогічні явища, а й ставили перед педагогічною
громадськістю питання про перспективу розвитку національної школи та
педагогічної науки. Зі сторінок їхніх праць лунав палкий заклик створити
нову українську школу, відродити національну свідомість українського
народу, утвердити високі духовні цінності і мораль. Питання загального
розвитку історико-педагогічного процесу вони пов’язували з особливостями
історико-педагогічної думки в Україні. Ці ідеї українських учених,
безумовно, є актуальними й сьогодні.
Навесні 1917 р. розпочався етап суспільною розвитку, основним змістом
якого сучасні українські історики (М.Коваль, С.Кульчицький, Л.Яневський
та ін.) вважають розбудову української державності. Створюється нова
українська школа, біля витоків якої стояли М.Грушевський, В.Винниченко,
І.Огієнко, С.Петлюра, С.Русова, С.Черкасенко та ін. Вивчення джерел
цього періоду дає змогу говорити про якісні зміни у підходах до аналізу
історико-педагогічних явищ.
Багато уваги приділялося аналізу освітніх систем попередніх часів та
пошуку можливостей використати той чи інший досвід. Скажімо, в працях
відомого педагога Т.Лубенця висвітлювався досвід так званих
ланкастерських шкіл в Україні, де широко застосовували взаємне навчання;
досвід українських недільних шкіл для дорослих. У книзі О.Музиченка
“Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці” [4]
аналізувалась новітня західна педагогіка щодо ідей вільного виховання,
які автор уважав за потрібне втілювати в новій українській школі. Праця
Л.Синицького “Трудова школа, її принципи, завдання та ідейні корені в
минулому” [5] була присвячена ідеям соціальної педагогіки. Ці та інші
педагогічні ідеї висвітлювались на сторінках національних педагогічних
часописів “Вільна українська школа” (Київ), “Школа і життя” (Миколаїв),
“Нова школа” (Полтава) та ін.
На другому етапі після остаточного утвердження більшовицької влади в
Україні почався поступовий процес розвитку історії педагогіки на засадах
марксистської методології. Але аналіз багатьох досліджень українських
учених свідчить про складний і суперечливий характер цього розвитку. На
ситуацію в педагогічній науці в цілому істотно впливало те, що
короткочасна державна незалежність (1917-1920) започаткувала нову
національну систему освіти, що ґрунтувалась на демократичних і
педоцентристських началах. Цього факту не можна не враховувати. Саме він
відігравав велику роль у подальшому розвитку педагогічної науки в
Україні. Але першочергове значення мало те, що “завдяки поступкам уряду
для селян та намаганням Рад завоювати ширшу підтримку серед неросійських
народів у 20-ті роки впевненість українців у власних силах, їхні
прагнення переживали гідне подиву відродження, і цей період часто
вважають золотим віком українців під владою Рад” [6, с.332].
?§thо було знайти обґрунтування ліквідації школи. Тривалий час історія
педагогіки в науково-дослідній і навчальній роботі у вузах України
замінювалася “сучасними педагогічними течіями”, переважно західними.
Звичайно, критика деяких напрямів педагогічних систем минулого в 20-ті
роки мала й позитивний характер, її метою було обґрунтувати необхідність
демократизації освіти, розвитку особистості дитини, втілити
диференційоване навчання тощо. Проте саме період з 1920 до 1924 pp. став
часом найбільшого ігнорування історико-педагогічних знань. Жодних
спеціальних історико-педагогічних досліджень у ті роки не було.
Видавалися, як правило, книжки західних педагогів новітнього часу,
наприклад, М.Монтесорі, Г.Шарельмана та ін. Виходили також хрестоматії з
фрагментами подібних праць (див. праці Я.Мамонтова, А.Гергета,
А.Готалова-Готліба).
У другій половині 20-х років з’являються перші праці з історії
педагогіки узагальнюючого характеру, а саме: “Робоча книга з історії
педагогіки” І.Свадковського, “Короткий курс історії педагогіки”
А.Пінкевича. Ці автори вже робили спробу розглянути педагогічні явища
минулого з погляду економічного матеріалізму. Як і загальноісторичні
праці цього періоду, їхні дослідження ґрунтувалися на відомій історичній
концепції М.Покровського. Серед загальних праць з історії педагогіки
цього періоду слід назвати також книгу Г.Жураківського “Нариси з історії
педагогіки в зв’язку з історією класової боротьби”, де вже подавався
великий фактичний матеріал про практику виховання й педагогічні ідеї
Стародавньої Греції та Риму. Автор робив спробу пов’язати історичний
розвиток педагогіки з історією класової боротьби й розглядав педагогічні
проблеми античності з погляду протистояння класів буржуазії та
пролетаріату.
У 1927-1928 pp. відбувся поворот від вивчення в педагогічних навчальних
закладах України курсу “Сучасні педагогічні течії” до вивчення історії
педагогіки. Уже в 1927 році Державний науково-методологічний комітет
Наркомосу розробив відповідний навчальний план для педвузів. Наприкінці
цього періоду в 1929-1930 pp. було видано курс лекцій С.Ананьїна
“Історія педагогічних течій”. На відміну від історико-педагогічних праць
початку 20-х років у цій книзі вже більшість ідей педагогів Заходу
подаються як “криза буржуазної педагогіки”, як ідеї, що так чи інакше
“служили інтересам імперіалістичної буржуазії”. Саме в ті роки журнал
“Шлях освіти” опублікував цілу серію статей М.Константинова з гострою
критикою західних педагогічних ідей “педагогіки імперіалізму”, а також
праць під яскравими назвами: “Виховання – форма класової боротьби”
(Є.Мединський), “Педагогіка – знаряддя класової боротьби”
(І.Свадковський). Ці праці починають період, коли об’єктивне бачення та
аналіз історико-педагогічних явищ були замінені вимогами
партійно-класового підходу. Як правило, такий критерій добору
історико-педагогічного матеріалу призводив до викривлення ідей видатних
педагогів минулого, до зведення загальної картини історико-педагогічного
процесу в невиразну більшовицьку схему.
Відомі сталінсько-тоталітарні реформи освіти 30-х років зумовили й
остаточні зміни в змісті та методології історико-педагогічної науки. З
одного боку, вченим-історикам пропонувалось упорядкувати цілісну
концепцію світового історико-педагогічного процесу, а з іншого – саме
цілісність і послідовність цієї концепції досягались за допомогою
крайньої заідеологізованості і спотворення змісту педагогічних подій
минулого. Численні документи, постанови й виступи вчених того часу на
сторінках преси підтверджують, що розвиток історичної та
історико-педагогічної науки перебував під пильним контролем держави й
комуністичної партії, що забезпечувало її догматизм і казенно-охоронний
характер. Концепції історико-педагогічного процесу, основні наукові ідеї
початку XX ст. і 20-х років стали розглядатися як помилкові ідеологічно
й соціально ворожі, а відомі діячі цього періоду зазнавати репресій Так,
у 1933 р. завідувача кафедри, професора Полтавського педагогічного
інституту Г.Ващенка звинуватили в буржуазному націоналізмі. Його
звільнили з роботи, а працю “Загальні методи навчання” визнати
шкідливою.
Навіть найвидатніші науковці, праці яких є, безумовно, важливим внеском
у вітчизняну історію педагогічної думки, були змушені виходити з цієї ж
методологічної основи, що значною мірою збіднювало їхні дослідження
(наприклад, праця С.Чавдарова “Тридцять років радянській школі в УРСР”).
Загальний зріз розвитку історико-педагогічної літератури 30-40-х років
показує певне зниження її наукового рівня порівняно з попередніми
десятиліттями. Укорінилися ідеологічний догматизм, знеособлення,
утилітаризм і примітивізм у постановці й розв’язанні як теоретичних, так
і технологічних проблем навчання.
Певного розвитку історико-педагогічна наука набуває лише у другій
половині 50-60-х років. Процеси часткової демократизації і
десталінізації суспільного життя цього періоду, безумовно, позитивно
вплинули на її розвиток. Пожвавилися дослідження історико-педагогічного
процесу саме в Україні (праці А.Бондаря, С.Гончаренка, М.Грищенка,
Н.Калениченко, В.Ніколаєнка, І.Пухи, О.Татенка, В.Чепелєва та ін.). Дуже
ґрунтовною для того часу була узагальнююча праця О.Дзеверіна “Розвиток
історико-педагогічної науки в УРСР” (1957). Проте загальний характер
розвитку історико-педагогічної науки того періоду був значною мірою
екстенсивним – розширювались фактографічна база, тематика і географія
аналізованих подій і явищ при незначному їх осмисленні.
Але й ті невеликі позитивні зрушення було втрачено в 70-80-ті роки. У
змісті історичних наук практично відбулося повернення до сталінської
схеми розуміння історичного процесу, дещо прикрашеної новими термінами.
Часто-густо вивчення педагогічних явиш у їх взаємозв’язках підмінялося
своєрідним фетишизмом, сліпою вірою в неминучий уcпix за будь-яких
обставин. Передбачалося також широке догматичне вивчення “педагогічної
спадщини” класиків марксизму-ленінізму, цитатами з якої буквально
рясніла історико-педагогічна література. З’явилась навіть ціла течія
історико-педагогічних праць, методологічним кредо яких було вивчення
“педагогічного” змісту чергових рішень комуністичної партії щодо освіти
й виховання. Узагальнюючі праці з історії педагогіки цього періоду
захищали і зміцнювали офіційну концепцію розвитку історико-педагогічного
процесу, що ґрунтувалася на більшовицько-класових підходах. Офіційні
постанови і документи закликали дослідників розкривати “неминучість
перемоги комуністичної ідеології”, “переваги комуністичного виховання
над буржуазним”, боротися проти “національно-буржуазних перекручень у
теорії виховання” тощо.
Загальносоюзні державні структури не давали змоги глибоко досліджувати й
вивчати історію педагогічної думки в Україні, традиції її народної
педагогіки. Так, наприклад, цей матеріал входив до курсу історії
педагогіки СРСР, але в дуже скороченому, урізаному і лакованому вигляді.
Певна річ, здебільшого в Україні не знали досліджень, написаних поза її
межами, зокрема й таких ґрунтовних, як “Князь Костянтин Острозький і
його культурна праця” І.Огієнка (Канада, 1958). “Сучасні течії в новій
педагогіці” С.Русової (Прага, 1932), “Народна освіта на советській
Україні” С.Сірополка (Варшава, 1934) та ін.
Реальні зміни та якісні зрушення почалися в історико-педагогічній науці
тільки наприкінці 80-х на початку 90-х років. Процеси демократизації
спричинили інформаційний вибух у науці про суспільство і насамперед в
історичних науках. Почалося інтенсивне стирання білих плям в історії, до
підручників поверталися винищені сторінки та репресовані герої.
Характерною рисою 90-х років в умовах зростання політичної
самосвідомості українського народу стають спроби висвітлити історію
педагогіки України з нових позицій (див. праці М.Антонця, О.Любаря,
В.Майбороди, О.Сухомлинської, С.Філоненка, М.Ярмаченка та ін.).
У цілому сучасний період можна характеризувати як період якісних змін у
вітчизняній історико-педагогічній науці. Саме тому ми зобов’язані
вивчити й ретельно проаналізувати весь попередній процес розвитку цієї
наукової дисципліни з позицій максимальної об’єктивності та доцільності.
Гіркий досвід історіографії минулих десятиліть переконує, що єдиним
Богом, якому ми повинні при цьому служити, мають бути історична істина й
авторське сумління. “Холодний попіл мертвих, – писав М.Карамзін, – не
має заступників, крім нашої совісті”.
Запропонована періодизація розвитку історико-педагогічної думки в
Україні в XX ст. може стати перспективною основою для спеціального
розгорнутого дослідження цієї проблеми. Виявлення взаємозв’язків,
взаємозалежностей між етапами розвитку українського суспільства,
національної української школи і педагогічної думки, з одного боку, і
розвитком самої історико-педагогічної науки, з іншого, дасть змогу
повніше усвідомити закономірності розвитку вітчизняного педагогічного
процесу в цілому. Щоб успішно фундаментально досліджувати ці проблеми,
потрібно максимально зорієнтувати широкий загал дослідників-істориків на
створення та утвердження нового світосприймання, здатного увібрати все
те, що дає вітчизняна історія педагогіки для сьогодення.
ЛІТЕРАТУРА
1. Борисенко В.Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX
століття. – К., 1996. – 356с.
2. Бурлака Я., Руденко Ю. З історії вітчизняної педагогіки: завдання,
пошуки, проблеми // Рідна школа. – 1992. – №1. – С.7-13.
3. Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А.Смолія. – К.,
1995. – Т.1. – 350с; Т.2. – 1996. – 494с.
4. Музиченко О. Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці. –
К., 1919. – 246с.
5. Синицький Л. Трудова школа, її принципи, завдання та ідейні корені в
минулому. – Харків, 1919. – 188с.
6. Субтельний О. Україна: Історія. – К., 1991. – 512с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
