.

Аналіз поняття соціально-психологічної компетентності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
258 2292
Скачать документ

Реферат на тему:

Аналіз поняття соціально-психологічної компетентності

Кожний історичний етап розвитку суспільства зі своїми політичними,
економічними та соціальними проблемами висуває нові вимоги до
особистості, актуалізує її певні соціально-психологічні властивості,
необхідні для успішного розвитку. На етапі радикальних
соціально-економічних перетворень, що здійснюються в Україні, зростає
роль особистісної активності, відповідальності та професіоналізму.

Стратегії самоздійснення особистості на життєвому шляху значною мірою
пов’язуються із виборами тактик міжособистісної взаємодії та
взаємостосунків. У цих формах соціальної активності виявляються
здібності індивіда, його провідні потреби, цілі, цінності, спрямовані на
успішне особистісне самоствердження.

Тому в останній час зростає увага психолого-педагогічної науки до
вивчення різних виявів життєтворчості, особистісних виборів, життєвої
компетентності як передумов на шляху особистості до успішного
самоствердження та взаємодії з оточуючими. Життєва компетентність є
поєднанням свідомо та цілеспрямовано набутих знань, достатніх для
розуміння закономірностей розвитку певного суспільства й свого місця в
ньому, з власним життєвим досвідом та вмінням доречного його
застосування для забезпечення успішної життєдіяльності. Життєва
компетентність – широке поняття, що включає компетентність у різних
сферах людської діяльності [11].

Однією з причин значного інтересу вчених до цієї проблематики також
можна назвати пошук можливостей нових освітніх результатів, упровадження
компетентнісно спрямованого підходу в освіті, оскільки традиційні
показники не є достатніми (наприклад, кількість років навчання у школі,
ВНЗ). Тобто йдеться про те, що особистість повинна не тільки володіти
певними знаннями, навичками, але й враховується, як вона їх використовує
в якості інструмента для розв’язання життєвих проблем, виконання
соціальних ролей [5].

Аналіз навчальних програм різних країн світу показує, що вони в
більшості своїй спрямовані на формування таких ключових компетентностей,
як соціально-психологічна (здатність до взаємодії), комунікативна
компетентності, самокомпетентність (самоменеджмент), політична,
екологічна, міжкультурна, естетична, фізична (здоров’я, спорт)
компетентності, здатність використовувати знання на практиці [18].

Теоретичним конструктом, який може презентувати складну й багатогранну
соціально-психологічну діяльність особистості, виступає категорія
соціально-психологічної компетентності (СПК). За цих умов дедалі більшу
увагу вчених привертає проблема компетентності особистості, але поняття
СПК поки що не знайшло достатнього висвітлення в соціально-психологічній
теорії та практиці.

Мета статті – теоретичний аналіз, спрямований на з’ясування сутності та
змісту СПК, а також специфіки різних підходів до розробки цієї
проблематики.

У наукових працях до поняття компетентності включають, крім загальної
сукупності знань, ще й знання можливих наслідків конкретного способу
впливу, рівень умінь та досвід практичного використання знань [6].

Н.Гавриш визначає компетентність як особистісну, складну характеристику
людини, що засвідчує достатню її обізнаність, умілість, вправність у
певному колі питань. Отже, на думку автора, компетентність – це
особистісна якість, а компетенція – коло питань, за якими зазначену
якість характеризують [9]. Компетенції є важливим компонентом структури
особистості, в яких фокусується її життєвий досвід, здобутий особистістю
в діяльності, взаємодії та спілкуванні.

На думку філософа Ж.Дюпуї, ключові компетентності – це група базових
цінностей, від яких залежить успішність життя особистості в майбутньому
і які збігаються з принципами головних теорій моралі сучасного
суспільства: досягнення успіху, вибір власного напрямку самореалізації в
житті, розуміння себе й власного внутрішнього світу, глибокі особистісні
стосунки [5].

І.Зимня виділяє 3 основні групи компетентностей: 1) компетентності, що
належать до особистості як до суб’єкта життєдіяльності
(здоров’язбереження, ціннісно-смислова орієнтація у світі, розширення
знань); 2) компетентності, що належать до взаємодії людини з іншими,
тобто СПК (вирішення конфліктів, співробітництво, толерантність,
спілкування); 3) компетентності, що належать до діяльності людини та
проявляються в усіх її типах та формах (постановка та вирішення
пізнавальних завдань, нестандартні рішення, засоби діяльності).

Визначаючи характеристики компетентності, І.Зимня розрізнює такі їх
аспекти: мотиваційний (здатність до прояву компетентності), когнітивний
(володіння знанням змісту компетентності), поведінковий (досвід прояву
компетентності в різноманітних стандартних та нестандартних ситуаціях),
ціннісно-смисловий (відношення до змісту компетентності та об’єкта її
застосування), емоційний (емоційно-вольова регуляція процесу та
результату прояву компетентності) [8]. У такій трактовці поняття
компетентності її характеристики розглядаються в якості загальних
орієнтовних критеріїв оцінки її змісту. Запропонована структура
компетентності свідчить про складність її виміру та оцінки.

С.Архипова в якості складових компетентності пропонує певні
характеристики. Згідно з її підходом, гностична чи когнітивна
характеристика відображає наявність необхідних знань, обсяг та рівень
яких є головною характеристикою компетентності. Регулятивний компонент
дозволяє використовувати наявні знання для розв’язання різноманітних
завдань у процесі життєдіяльності особистості. У свою чергу регулятивна
характеристика містить у собі проективну й конструктивну складові, що
проявляються в умінні прогнозувати й приймати ефективні рішення.
Рефлексивно-статусний компонент дає право за рахунок визначення
авторитетності діяти певним чином. Нормативна характеристика відображає
коло повноважень у певній сфері діяльності. Важливою є й комунікативна
характеристика, оскільки і поповнення знань, і практична діяльність
завжди здійснюються у процесі спілкування та взаємодії [1].

Таким чином, у концепції С.Архипової професійна компетентність педагога
розглядається як когнітивний компонент підсистем професіоналізму
особистості й діяльності, сфера професійного ведення, коло розв’язуваних
питань, система знань, яка постійно розширюється, дозволяє виконувати
професійну діяльність з високою продуктивністю, діяти самостійно й
відповідально.

Н.Лобанова у структурі професійної компетентності педагога виділяє
професійно-змістовий, професійно-діяльнісний і професійно-особистісний
компоненти [12]. Отже, сукупність цих складових компетентності є
показником зрілості людини у професійній діяльності, спілкуванні,
становленні особистості та індивідуальності професіонала.

Аналізуючи проблеми визначення сутності компетентності, Дж.Равен
визначає 37 її видів [16]. Звертає на себе увагу широка представленість
у різноманітних видах компетентності категорій “готовність”,
“здатність”, а також таких психологічних якостей, як “відповідальність”,
“упевненість”. Як уважає автор, основними складовими компетентності є
внутрішньо вмотивовані характеристики, пов’язані з системою особистісних
цінностей (ініціативність, лідерство, безпосередній інтерес до
механізмів роботи організації, суспільства загалом, а також до роздумів
про можливий уплив на неї саму); уявлення та очікування, пов’язані з
механізмами функціонування суспільства та роллю людини в ньому (уявлення
особистості про саму себе й про ту роль, яку вона сама відіграє у
суспільстві).

Таким чином, Дж.Равен розглядає компетентність як можливість
установлення зв’язку між знаннями й ситуацією, як здатність знайти,
виявити знання й дію (процедуру), які можна застосувати до розв’язання
проблеми (соціальної ситуації).

Досліджуючи комунікативну компетентність як складову культури
спілкування, Л.Власенко в якості її складових визначає
особистісно-рефлексивні уявлення про розкриття особистісних пріоритетів
у соціальному контексті, вміння реалізовувати усвідомлені цінності в
спілкуванні та соціально-рефлексивні здобутки – соціальний інтелект
особистості як представника спільноти [3]. Таким чином, автор трактує
комунікативну компетентність як синтезований прояв досвіду особистості
та соціальної рефлексії.

Н.Мельникова [13] комунікативну компетентність трактує як сукупність її
комунікативних характеристик, які відповідають вимогам реальної групи, а
також соціально-перцептивних та операційно-технічних знань і вмінь, що
забезпечують регуляцію та протікання процесу спілкування особистості в
групі.

На думку Ю.Жукова, Л.Петровської, П.Растєннікова, слід розрізняти
компетентність у орієнтовній частині дії (інтерпретація комунікативної
ситуації, виявлення “поля дії”) та у виконавчій частині комунікативної
дії, що ґрунтується на аналізі та оцінці операціонального складу дії
(володіння вербальними засобами спілкування, оптико-кінестичними та
паралінгвістичними засобами) [7].

Структура компетентності у спілкуванні спеціально аналізується в роботах
С.Петрушина. На його думку, до складу компетентності слід віднести
когнітивні (орієнтованість, психологічні знання й перцептивні
здібності), виконавські (уміння й навички) і емоційні (соціальні
установки, досвід, система ставлень особистості) компоненти [15].

Низка авторів власне комунікативну компетентність розглядають у
контексті соціально-психологічної компетентності. А.Сухов, А.Деркач
комунікативну компетентність трактують у двох аспектах – як емпатійну
властивість і як знання про способи орієнтації в різних ситуаціях та
вільне володіння вербальними й невербальними засобами спілкування [17].

Н.Ануфрієва також характеризує комунікативну компетентність як складову
соціально-психологічної компетентності [6]. Науковець виокремлює такі
компоненти комунікативної компетентності, як комунікативні властивості
особистості, що характеризують розвиток потреби у спілкуванні, ставлення
до способу спілкування; комунікативні здібності, тобто здатність
володіти ініціативою у спілкуванні, проявляти активність; здатність до
самостимуляції у спілкуванні.

Т.Єрмаков розглядає структуру компетентності через її активність, що має
суттєве значення для розуміння категорії компетентності. Важливим
структуроутворюючим компонентом активності він уважає готовність, яка
включає в себе мотиваційний, орієнтаційний, операційний, вольовий та
оцінний компоненти [5].

Згідно з автором, у особистості, що розвивається, складаються основні
передумови для розвитку активності в єдності трьох компонентів –
когнітивного, мотиваційного, поведінкового, які відображають рівень
розвитку компетентності.

Близьким до поняття “життєва компетентність” І.Єрмаков уважає
соціально-психологічну компетентність, яка передбачає здатність індивіда
ефективно взаємодіяти з людьми в системі міжособистісних відносин і
включає вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях, правильно визначати
особистісні особливості й емоційний стан інших людей, обирати адекватні
способи спілкування й реалізувати їх у процесі взаємодії [6].

У контексті соціально-психологічного підходу Л.Орбан-Лембрик до
особистості поряд з “Я-характеристикою”, ментальністю,
ціннісно-смисловою, потребово-мотиваційною та когнітивною сферами,
емоційно-психологічними станами, локус контролем,
соціально-психологічним досвідом, соціальною орієнтацією на установки,
статусно-рольовими характеристиками СПК виступає однією із внутрішніх
особливостей та поведінкових проявів особистості. Л.Орбан-Лембрик під
СПК розуміє сукупність комунікативних, перцептивних та інтерактивних
знань, які дають змогу індивіду орієнтуватись у соціальних ситуаціях,
міжособистісних відносинах, приймати правильні рішення та досягати
певних цілей [14].

Варто підкреслити цінність поглядів М.Бобнєвої стосовно
соціально-психологічних властивостей особистості. Вона виділяє
соціально-психологічні властивості особистості як такі, що належать до
вторинних властивостей та якостей особистості (порівняно з “базовими” –
загальнопсихологічними) [2].

Ці властивості, на думку Л.Лєпіхової, виступають складовими СПК. У
якості складових СПК, визначених експериментальним шляхом, Л.Лєпіхова
виділяє симптомокомплекс особистісних властивостей: соціальний інтелект;
адаптивність до соціальної ситуації; особистісна гнучкість; вербальний
інтелект; м’яка домінантність як керівництво ситуацією; соціальна
сміливість; ініціатива в контактах; упевненість у собі; успішність у
житті. Автор розглядає СПК як механізм, а не сутність
соціально-психологічної поведінки особистості, що вигідно доповнює всі
інші види компетентності особистості, які так чи інакше пов’язані з
інтерперсональними відносинами [11].

Отже, у структурі соціально-психологічної компетентності ми виділяємо
такі компоненти: когнітивний (систему знань про сутність, структуру,
особливості взаємодії, знання про стилі спілкування; фонове знання,
тобто загальнокультурна компетентність; творче мислення); поведінковий
(загальні та специфічні вміння, що дозволяють успішно керувати ситуацією
взаємодії, застосовувати конструктивні стратегії поведінки у конфліктних
ситуаціях; експресивні вміння; перцептивно-рефлексивні вміння);
мотиваційний (розширення простору соціальних інтересів, спрямованість на
взаємодію, високий рівень домагань та потреби у спілкуванні, готовність
до прояву компетентності, відповідальність); емоційний компонент
(гуманістична установка на взаємодію, готовність вступати з іншою
людиною в особистісні, діалогічні взаємини; високий рівень емпатії та
рефлексії; позитивна Я-концепція).

Існують і інші погляди на цю проблему, кожен з яких має свої переваги.
Для різних видів діяльності вчені визначають різноманітні види
компетентності. Науковці починають не тільки вивчати компетентність,
виділяючи від 3 до 37 її видів, але й будувати навчання, кінцевим
результатом якого є формування компетентності. Як свідчить аналіз,
триває інтенсивний психолого-педагогічний пошук визначення головних
показників компетентності. Існують різні точки зору, які розкривають
якісно нові аспекти розуміння поняття компетентності. Більшість авторів
під компетентністю розуміють загальну здатність і готовність особистості
до діяльності, що ґрунтуються на знаннях і досвіді, набутих у процесі
навчання й виховання, зорієнтованих на становлення й розвиток
особистості як суб’єкта життя, активну інтеграцію у суспільство,
освоєння різноманітної рольової поведінки в процесі власної
життєдіяльності. Компетентність розглядається як інтегральна
характеристика особистості, що одночасно поєднує мобілізацію знань,
умінь, поведінкових відносин. Поняття компетентності включає в себе не
тільки когнітивну складову, а й мотиваційну, етичну, поведінкову,
соціальну систему ціннісних орієнтацій.

Компетентність – це підхід до знання як інструменту розв’язання життєвих
проблем, прийняття ефективних рішень у різних сферах життєдіяльності
людини [6].

Головним аспектом, який поєднує точки зору різних авторів, є те, що
знання людини виступають потенціалом, який вона має, але застосувати
його на практиці можна за умови наявності додаткових факторів. Отже,
компетентність – це не тільки наявність знань і досвіду, але й уміння їх
використовувати при здійсненні своїх функцій. Сутність та розвиток СПК
визначається багатьма факторами економічного, соціального,
психологічного, етичного, культурологічного характеру.

Таким чином, проведений нами теоретичний аналіз дозволяє інтерпретувати
СПК як спеціальну здібність особистості, яка має природні задатки у
формі певних соціально-психологічних властивостей і набуває подальшого
розвитку внаслідок набуття людиною життєвого досвіду та в процесі
міжособистісної взаємодії. Цей вид компетентності включає сукупність
комунікативних, перцептивних, інтерактивних знань та вмінь.

СПК охоплює різні сфери людської діяльності: навчальну, професійну,
соціально-психологічну та є однією з суттєвих передумов продуктивного та
непродуктивного стилів міжособистісної взаємодії в усіх видах
професійної діяльності типу “людина-людина” (медицина, педагогіка,
психологія та ін.) [11].

Недостатня розвиненість СПК призводить до непорозуміння між членами
різних груп, установки на однобічність сприйняття іншої людини,
виникнення психологічного бар’єру у спілкуванні представників
протилежної статі, конфліктів (як міжособистісних, так і міжстатевих)
[9].

У сучасних психологічних дослідженнях дедалі частіше розглядається
процес формування особистості як представника певної статі, носія деяких
певних якостей, що визначають зміст життєдіяльності й самопочуття
індивіда як чоловіка або жінки. До теперішнього часу представники обох
статей утрачають такі загальнолюдські риси, як відвертість,
доброзичливість, любов, комунікабельність, здатність до компромісів. Ці
наслідки призводять до авторитарного стилю сімейного спілкування,
агресії, байдужості та перекривають особистісні горизонти життєвих
виборів, підвищення соціальних статусів, професійної успішності.

Соціальні психологи підкреслюють, що багато відмінностей між
представниками протилежної статі обумовлені культурою суспільства та
віддають перевагу термінові “ґендер” порівняно з поняттям “стать”, у
якому відображено біологічну сторону статевих відмінностей. Ґендер
визначається як складний соціально-культурний конструкт, який відбиває
відмінність у ролях, поведінці, ментальних та емоційних характеристиках
чоловіків і жінок та трактується як один з базових вимірів соціальної
структури суспільства [4]. Отже, якщо проблема СПК особистості успішно
розробляється вченими, то питання гендерних відмінностей у її формуванні
розкрите недостатньо.

Ураховуючи розглянуті вище психологічні теорії, можна сказати, що
наукове обґрунтування сутності СПК можливе за умови проведення наукового
дослідження, основними завданнями якого є виявлення
соціально-психологічних закономірностей розвитку СПК, визначення рівня
її сформованості, розробка структури цього виду компетентності та
особливостей її формування з урахування ґендерних відмінностей
суб’єктів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Архипова С.П. Професійна компетентність і професіоналізм соціального
працівника: сутність і шляхи розвитку // Соціальна робота в Україні:
теорія та практика. – К.: Аспект-Поліграф, 2004. – Вип. 2(7). – С.15-24.

2. Бобнева М.И. Психологические проблемы социального развития личности
// Социальная психология личности. – М.: Наука, 1979. – С.35–45.

3. Власенко Л.В. Соціально-психологічний супровід академічної групи як
засіб розвитку культури спілкування студентів: Автореф. дис. … канд.
психол. наук. – К., 2005. – 18 с.

4. Джонсон Р. Она. Глубинные аспекты женской психологии. – Харьков:
Фолио; М.: Институт общегуманитарных исследований, 1996. – 124 с.

5. Єрмаков Т.І. Індивідуальне розуміння концепту “Я” як ключова
компетентність особистості в умовах сучасного інформаційного суспільства
// Наукові студії із соціальної та політичної психології: Збірник
статей. – К.: Міленіум, 2002. – Вип. 6(9). – С.200-207.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020