Реферат на тему:
Латинізми на українському ґрунті і посередницька роль польської мови
(на матеріалі пам’яток ХVІ – ХVІІІ ст.)
У добу пізнього Відродження й бароко Україна переживала культурний
розквіт, передумовою якого було входження вищих верств її суспільства в
загальноєвропейський культурний контекст. Ідеться про період, коли
українські землі належали до Речі Посполитої, являючи собою одне
державне ціле з територіями польськими, литовськими і білоруськими.
Однак політична, а відтак, і культурна першість у цьому різнорідному
об’єднанні належала Польщі, або Короні: там (спершу в Кракові, згодом у
Варшаві) була столиця й королівська резиденція, там – на європейський
кшталт – засновано перші університети, там вирувало інтелектуальне й
культурне життя. Українські аристократи здобували в Польщі вищу освіту,
а подекуди мандрували Європою, переходячи з одного університету до
іншого, тим паче що загальноєвропейська традиція латиномовного
викладання дозволяла такі міґрації. В Україну вони повертались
обізнаними не лише з курсом університетських наук, але й з латинською
мовою, яку інколи вживали і в особистому спілкуванні, зокрема в
листуванні. Існували також цілі сфери діяльності, які послугувалися
латинською термінологією, зокрема судочинство і юриспруденція; писарі,
які самі могли ніколи не бувати в Європі, все ж мусили знайомитися з
латинським юридичним слововживанням, позаяк під час складання судових
актів сягали по допомогу зведень законів, чинних у Речі Посполитій
(Speculum Saxonum, Porz?dek s?dow y spraw mieyskich Prawa Maydeburskiego
etc.), тоді як ці зведення являли собою якщо не безпосередньо
латиномовні тексти, то принаймні їх польські переклади з багатьма
латинськими виразами й кальками. Попри це, можемо твердити, що в Польщі
латину знано ширше й ціновано вище, ніж в інших реґіонах Речі
Посполитої, оскільки традиції функціонування латинської мови на
польських територіях були давніші, чому, певна річ, сприяв римський
обряд християнства, що його Польща прийняла 966 року. Україна і Білорусь
плекали православ’я; що ж до Литви, то вона ще перебувала під руським
культурним впливом, що його зазнала в ХІV – ХV вв. І.Огієнко наводить
вірші з тієї епохи: “Польська квітнетъ лаціною, Литва квітнетъ
русчизною: Без той в Польщі не пробудеш, Без сей в Литві блазень будеш”
[14, 96-97]. З найдавніших часів у польській мові лишилися фонетично
асимільовані лексичні латинізми на позначення реалій християнського
культу, наприклад, ko?cio? (? лат. castellum), o?tarz (? лат. altarium).
Тогочасна українська мова здебільшого передавала ці слова як костелъ і
олтарь (вівтарь); паралельно функціонує й давніше за традицією алтарь,
яке починає домінувати пізніше під впливом російської мови, але ще у
словнику Б.Грінченка значиться олтарь = вівтарь [5, ІІІ, 52].
У власне пізньосередню добу (ХVІ – ХVІІІ ст.) українська мова активно
збагачувалася латинськими лексичними запозиченнями. Не завжди стосовно
тієї чи іншої лексеми можна говорити з певністю, що вона була запозичена
безпосередньо. Легше встановити факт опосередкування, спираючись на
свідчення польської мови досліджуваного періоду, бо саме вона найчастіше
виконувала посередницьку роль у цих процесах. Доцільно ввести
термінологічні позначення мова-донор (у нашому випадку латинська),
мова-акцептор і мова-медіатор (українська і польська відповідно). У
різних ситуаціях та сама мова може виступати в різних іпостасях.
Наприклад, польське mistrz за посередництвом чеського mistr походить від
лат. magister, а польське majster – з того самого джерела, але за
посередництвом німецького Mejster (фонет. [majster]) [19, 365]; у цих
випадках чеська і німецька мови є медіаторами, а польська – акцептором.
Тим часом польська мова знає і безпосереднє, фонетично не видозмінене
запозичення з латини – magister; якщо в сучасній польській мові ці слова
різняться семантично (mistrz – “майстер”, “маестро”, “чемпіон” [20,
268], majster – у найширшому розумінні “майстер” [20, 249], magister –
власне “маґістр” [20, 248]), то в пізньосередній період ці семантичні
нюанси могли бути дещо іншими, що справило свій вплив і на українську
мову; семантичну історію цієї лексеми висвітлено в статтях А.Свашенко.
Польське слово magistrat (? лат. magistratum) того самого кореня, але
від самого початку вживалося в адміністративній сфері. В українських
пам’ятках здебільшого подибуємо маистратъ, пор.: ” денги… при(с)ланнiе
чре(з) пна Антона Котенка, бурмистра маистрату Стародубовского…” [15,
46], і це наштовхує на думку, що латинізм зазнав саме української
фонетичної асиміляції: адже дієреза [g] не могла відбутись поза стадією
деексплодизації, а деексплодизація [g] у щілинний звук – характеристична
фонетична особливість української мови. Власне кажучи, доречніше
говорити не про дієрезу, а про якісну зміну приголосного: гіатус
українській мові не властивий, брак приголосного вона схильна
компенсувати епентетичним [j] (матеріял, спеціяльний etc.), тому
ймовірно, що в слові маистратъ мала місце йотація [i]. Схожий процес
засвідчено в слові реестръ, з лат. regestrum: [g] ? [?’] ? [j]
(переходові гортанного в середньоязиковий сприяв голосний переднього
ряду в постпозиції). Тим часом польська мова так само знає слово
rejestr. Дехто тут схильний говорити про зворотній вплив української
мови на польську. Але ми втримуємось від таких гіпотез, позаяк випадок
зі словом rejestr не поодинокий. Скажімо, польське przywilej (? лат.
privilegium) несе на собі сліди того самого фонетичного процесу:
проривний [g] перед голосним переднього ряду перетворюється на [j].
Навіть у німецькій мові мали місце такі явища спрощення вимови, як у
слові Mejster (? лат. magister).
hCcAB*
C дещо сплутує карти.) З розвитком української мови накреслилася
тенденція до уникнення надміру фонетичних модифікацій у запозичених
латинських словах; сучасна мова, зберігаючи твердість передньоязикових
зубних приголосних (кондиція, консиліум), залишає решту пом’якшеними
(інквізиція, термін). Залишки давнього способу освоєння латинізмів маємо
в поодиноких лексемах на кшталт квитанція (пор. пол. kwit).
Другим критерієм, щільно пов’язаним із першим, є морфологічне і
словозмінне засвоєння лексеми. Дуже поширеним у польській (і в
українській) мові є явище адаптації латинських іменників до польської (й
української) словозмінної парадигми. Зокрема латинська флексія -о в
іменниках жіночого роду ІІІ відміни (decisio, occasio) тотально
замінювалась на -а (в українській мові – графічно -я) і таким чином
підлягала словозміні за слов’янським жіночим типом відмінювання
(колишньої а-основи), так само як і латинські іменники жіночого роду І
відміни (substantia). (Зрештою, можна припустити, що процес змішування
типів відмінювання таких іменників розпочинався вже в пізній
середньовічній латині, тоді як латина класична цієї плутанини не знала.)
Однак уже суто польською рисою є передання латинської флексії іменників
ІІ (значно рідше ІV) відміни -us як -usz; тим часом в українських
пам’ятках зустрічається витрикуш (? лат. vitricus), пор.: “а тая
скарбниця загорілася з неосторожности витрикуша, же там свічки клав на
полици, не загасивши добре…” [12, 72], діаріуш (? лат. diarius), пор.
“Діаріушъ или журналъ, то єсть повседневная записка” [7, 9]; у польській
мові цю рису особливо щедро засвідчено в іменах власних (ідіонімах), як
римських, так і іншого походження, якщо вони були запозичені за
латинським посередництвом: -us ? -usz: Juliusz, Dariusz, Tadeusz; -as ?
-asz: Heliasz, Heremiasz, Izajasz. Польська мова адаптувала латинські
прикметники, додаючи до них свої суфікси: mizerny, a, e ? miser, a, um;
пор. укр. “Его млть тижъ добродhй панъ Васили(й)… нh разу не зволилъ до
мене, мhзерного сироти, одписати…” [14, 29]. Польська мова творила і
свої прикметники на латинських основах. Латинський порядковий числівник
quarta (досл. “четверта”) ще в латинській мові зазнав субстантивації
через уживання в еліптичних сполуках і почав означати чверть [10, 643].
У польській мові іменник kwarta мав кілька значень, одне з яких –
“військовий підрозділ”. Питомо польським є прикметникове утворення
kwarciany, однак українська пам’ятка фіксує його разом із
палаталізацією: “облеженці просили короля полского Яна Собеского о
поратованя… которій, видячи так великую налогу от бісурман християном,
якнайскорій войска збирал так кварцяніе, як і посполитое рушеня…” [12,
138]. У системі дієслів польська мова характеризується утворенням від
латинської основи дієслів із польскими суфіксами; такі дієслова цілком
підлягають польській парадигмі дієвідмінювання, пор. perswadowa? (? лат.
persuadeo), kasowa? (? лат. casso), kontentowa? (si?) (? лат.
contentus). В українській мові теж невдовзі з’являються дієслова
персвадовати, касовати, контентовати (ся); ясна річ, більш слушним буде
припустити, що українські дієслова було утворено за польським взірцем,
ніж зробити зворотнє припущення. Пор.: “межи собою гетмана настановивши,
и тое оному персвадовали, же запорожці не зовсім добрим на старшину
городовую жичут, як то у оных звичай давній.” [12, 88]; “сего листу
запи(с)у моего никоторыми причинами, та(к) правными, яко и неправными,
бурити и касовати не маю…” [1, 144]; “Але на тот час скромне заховалися
с людми, з гроша ся контентовали, тилко ежели сіна узяли, где найшли.”
[12, 112].
Третій критерій, який може свідчити про посередницьку роль польської
мови, – семантичний. З ним маємо справу тоді, коли в українській мові
функціонує латинське слово зі значенням, відсутнім у мові-донорі.
Нерідко в таких випадках додаткова семема розвивається саме на ґрунті
мови-медіатора; тоді слово разом із семантичною модифікацією
запозичується з польської мови в українську. За найперший приклад може
служити слово corona, грецизм, який прижився в латині і з неї вже
помандрував іншими європейськими мовами. В Речі Посполитій слово korona,
не втрачаючи семантики загальної назви, почало вживатися в
адміністративно-політичному значенні і стало власною назвою – Korona:
так називалися власне польські землі у протилежність до всіх інших
територій Речі Посполитої [20, 209]. Це слово з новим значенням, як і
похідний прикметник, перейшло до української мови: “И так орда… стояла
по волости коло Богу и коло Уманя, часто чати отправуючи в волости,
належачіе до корони.” [12, 111] “А видячи гетманове коронніе великую
докуку от орди, послали своїх албо королевских послов на Запорожже…”
[12, 111].
За посередництвом польської мови прийшло в українську і слово кондиція.
У латинській мові condicio вживалося в таких значеннях: 1) “стан,
становище, обставини”; 2) “характер”; 3) “покликання”; 4) “умова,
пропозиція”; 5) “умова, угода, договір”; 6) “шлюбна угода” і навіть 7)
“любовний зв’язок” [10, 175]; у середньолатинську епоху воно набуло
додаткових семем “якість, вартість”; “зовнішній вигляд, статура” [21,
411]; до того ж condicio подекуди плутали з фонетично близьким conditio
“створення” [21, 411] (цього плутання не уникли навіть такі визначні
мовознавці, як Є.Тимченко [17, 1, 375] та І.Огієнко [13, 2, 258].) Якщо
звернутися до свідчень польської мови, можна побачити, що старопольське
kondycya означало передусім “умову, застереження”, потім “стан,
суспільне становище; матеріальне становище; маєтність”; у ХVІІ ст.
вичленовується ще одна семема – “оплачувана посада”, яка, в свою чергу,
згодом обмежується “посадою домашнього вчителя” [21, 411]. Україномовні
пам’ятки тих часів доводять, що в нашій мові семантичні модифікації
цього слова йшли аналогічними шляхами. Пор.: “отложивши комісію до
зелених свят, под кондициями певними покой заварши” [16, 123], де
кондиція = “умова”; “якое колвек кондицией и стану, так духовного, яко и
свецкого людей” [2, 685], де кондиція = “суспільне становище”; “Хто
много художествъ учился и вмhетъ… / То горш таковый собі хліба не
имhетъ; / Поневажъ не хочет едного сЛІТЕРАТУРА
Актова книга Житомирського міського уряду кінця ХVІ ст. – К.: Наук.
думка, 1965. – 191 с.
Архив Юго-Западной России, издаваемый Временною Комиссиею по разбору
древних актов. – К., 1859 – 1914. – Т.1. – Ч.6. – К., 1876.
Архів Видубицького монастиря. Рукопис XVIII в.
Булыка А.М. Даўнія запазычанні беларускай мовы. – Мінск: Навука і
тэхніка, 1972. – 383 с.
Грінченко Б. Словарь української мови: В 4 т. – К.: Друкарня Акційного
Товариства Н.Т.Корчак-Новицького у Києві, 1907 – 1909. – Т.1: А – Ж. –
494 с. – Т.2: З – Н. – 573 с. – Т.3: О – П. – 506 с. – Т.4: Р – Я. – 563
с.
Ділова і народнорозмовна мова ХVІІІ ст. – К.: Наук. думка, 1976. – 416
с.
Дневник генерального хорунжего Николая Ханенка: 1727 – 1753 гг. – К.:
Тип. Г.Т.Корчак-Новицкого, 1884. – 524 с.
Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. – К.: Наук. думка,
1971. – 391 с.
Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Материалы для истории
заселения, землевладения и управления. – Т.3. Полк Прилуцкий. – К.,
1902. – 426 с.
Латинско-русский словарь. – М.: Русский язык, 1986. – 845 с.
Летопись событий в Юго-Западной России в ХVII в. Составил Самуил
Величко, бывший канцелярист Войска Запорожского, 1720. К.: Изд.
Временной комиссии для разбора древних актов, 1848 – 1864. – Т.1. – 505
с. – Т.2. – 612 с. – Т.3. – 568 с. – Т.4. – 407 с.
Літопис Самовидця. – К.: Наук. думка, 1973. – 207 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
