.

Особливості функціонування пояснювально-ототожнювальних конструкцій як мовленнєвих дій (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
131 1650
Скачать документ

Реферат на тему:

Особливості функціонування пояснювально-ототожнювальних конструкцій як
мовленнєвих дій

Дослідження своєрідності багаторівневої організації
пояснювально-ототожнювальних висловлень є підґрунтям для з’ясування
характерних рис їх функціонування у мовленні. Функціональний аспект
вивчення складних речень із пояснювальним компонентом змісту зумовлює
введення до апарату дослідження поняття про мовленнєву ситуацію,
урахування такої важливої її ознаки, як склад учасників (дихотомія
“мовець-слухач”), їх фонових знань та стратегії мовця – того, що
становить предмет прагмалінгвістики. Важливим у прагматичному аналізі є
звернення до основних положень теорії мовленнєвих актів, вивчення
особливостей функціонування висловлень із пояснювальним компонентом
змісту у складі окремих контекстів як мовленнєвих дій.

Аналіз такого специфічного синтаксичного явища, яким є пояснення, в
розрізі його актомовленнєвої, живої реалізації детермінований
антропологізацією синтаксичної науки. “Звернення до поняття мовленнєвого
акту як соціального феномена міжособистісної взаємодії, який
реалізується за допомогою засобів мови, відкрило нові перспективи в
соціологізації, ширше, гуманізації лінгвістики” [6, 12], – зазначає
Г.Г.Почепцов. Неможливість цілісного розуміння будь-якого мовного явища
без звернення до проблеми його реалізації в ситуації реального
спілкування була доведена багатьма лінгвістами ХХ століття (Ю.Д.Апресян,
Н.Д.Арутюнова, Ш.Балі, Ф.С.Бацевич, А.Вежбицька, І.Р.Вихованець,
М.В.Ляпон Дж.Серль та ін.).

Необхідність дослідження пояснювально-ототожнювальних конструкцій в
аспекті їх функціонування зумовлене декількома чинниками, зокрема,
відсутністю в українському мовознавстві праць, присвячених з’ясуванню
прагматичного потенціалу пояснювальних висловлень. Разом із тим,
детермінованість пояснювально-ототожнювальних конструкцій
комунікативними чинниками, екстралінгвістичними факторами (конситуацією,
контекстом, учасниками спілкування) є тими достатніми підставами, які
визначають потребу більш глибокого вивчення досліджуваного явища саме у
функціональному аспекті. Функціональний опис синтаксичних конструкцій
здійснюється з використанням положень прагматики, або теорії мовленнєвих
актів. Вивчення висловлень в аспекті їх актомовленнєвих властивостей, а
також з’ясування співвідношення прагматичних і структурно-семантичних
особливостей речень-висловлень увіходить до завдань прагматичного
синтаксису як центральний складник. Із цього приводу слід зауважити, що
одним із завдань, які ставить перед собою теорія мовленнєвих актів, є
поглиблення теорії перифраз (фактично пояснювальних висловлень), з
урахуванням не тільки суто логічних відношень між близькими за змістом
реченнями, але й їх комунікативних властивостей [2, 224].

Говорячи про пояснювально-ототожнювальні висловлення, слід констатувати
відсутність системних досліджень, присвячених з’ясуванню їх специфіки як
мовленнєвих дій, висвітленню питань зумовленості специфічної
синтаксичної структури функціональними, комунікативними потребами
мовців, що і визначає актуальність обраної теми.

Мета дослідження – встановити закономірності функціонування
пояснювально-ототожнювальних конструкцій у мовленні.

За характером ілокутивної сили, притаманної тим чи іншим висловленням,
традиційно виділяють такі основні п’ять груп, як репрезентативи
(констативи), директиви, комісиви, експресиви та декларативи [7,
180-188]. У кожній із названих груп диференціюють різновиди. Реакція
адресата, тобто ефект, що створюється за допомогою висловлення, виступає
основним критерієм для визначення прагматичного типу мовленнєвого акту.
Цей критерій покладений в основу класифікації Дж. Сьорля, який виділяв
такі ілокутивні типи та їх різновиди: 1) констативний – повідомлення,
ствердження, описи, констатації, звіти, пояснення; 2) директивний –
накази, вимоги, розпорядження, вказівки, прохання, поради, рекомендації,
застереження, запрошення, питання; 3) комісивний – обіцянки, погрози,
пропозиції, присягання; 4) експресивний – вибачення, подяки, співчуття,
жалкування; 5) декларативний – називання, визначення, призначення та
ін.; 6) вокативний – звертання, виклики [7, 180-187; 3, 99-100].

Закономірно припустити, що висловлення із пояснювальним компонентом
змісту проявлятимуть неоднакову активність у тих чи інших типах. На
заваді цьому в першу чергу стоїть сама структура пояснювальної
конструкції – вона занадто поширена, некомпактна й не має виразних
ознак, що сприяли б її використанню як того чи іншого різновиду
мовленнєвих дій. Разом із тим дослідники зазначають, що тому чи іншому
типу характерні свої структурно-семантичні особливості. Так, наприклад,
для експресивів, за спостереженням Є.М.Вольф, характерні конструкції
інверсивного, емфатичного, питального характеру тощо [1, 178-195].

Не сприяє функціонуванню пояснювальних конструкцій в ролі певних
різновидів їх семантична роздвоєність, можливість різнотлумачення.
Гіпотетично неможливим є також їх використання під час відання наказів
(директивний тип), оскільки крайня імперативність висловлення
пом’якшувалася б наявністю пояснювального компонента. Несподівано
звучала б погроза (директивний тип), якби мовець, висловлюючи її,
вдавався до інтерпретації своїх намірів. Отже, унаслідок специфіки
ілокутивної мети й сили, з якою ця мета досягається, деякі типи й
різновиди мовленнєвих актів не можуть функціонувати з використанням
потенцій пояснювально-ототожнювальних висловлень. Очевидно, до таких
можуть бути віднесені більшість мовленнєвих дій, які зараховуються до
групи декларативів. За визначенням Дж.Сьорля, декларативи досить близько
перебувають до директивів, оскільки обидва типи наділені потужним
ілокутивним потенціалом. На відміну від директивів, декларативи вже
фактом свого вимовляння визначають здійснення події в реальності. Так,
наприклад, висловлення Ви звільнені! не тільки позначає потенційну дію,
яку повинен виконати адресат мовлення, а фактично вже є її здійсненням
самим автором висловлення [7, 185-188]. Важливою умовою, яка визначає
дієвість декларатива, є позамовна дійсність, дотримання учасниками
комунікації норм і конвенцій соціального характеру, визнання
верховенства суспільних інститутів: «саме при наявності таких
інституцій, як церква, закон, приватна власність, держава, і конкретного
становища мовця і слухача в їх межах, можна, відповідно, відлучати від
церкви, призначати на пост…» [7, 186]. Важко припустити, наприклад,
ситуацію проведення шлюбної церемонії (висловлення декларативного типу),
під час якої посадова особа використала б пояснення: *Оголошую вас
чоловіком та дружиною, тобто ви тепер сім’я (подружжя, одне ціле).
Неможливість такої фрази мотивована ритуальністю першого висловлення,
узуальною закріпленістю за ним одного єдиного значення, яке має силу
змінити певний стан речей (у цьому разі соціальний статус осіб).

Щоправда, з іншого боку, використання пояснювально-ототожнювального
висловлення в ролі певної мовленнєвої дії, без сумніву, залежить лише
від волі мовця й бачення ним ситуації, від урахування позиції слухача та
визначення потенційної досягне?нності/недосягне?нності бажаної мети. Це
засвідчує хоча б такий приклад: Призначаю Вас на цю посаду, тобто від
завтра ви будете завідувати цим відділом. Надіюсь, що Ви упораєтеся із
завданнями, які я ставлю перед Вами (Із усного мовлення), де
необхідність пояснювального компонента у висловленні декларативного типу
зумовлена, ймовірно, бажанням мовця утвердити слухача в невідворотності
майбутнього стану речей, його дійсності вже сьогодні, хоча слухач
приступить до роботи лише завтра. Варто відзначити, що у разі, коли
порушуються певні конвенції, правила, згідно з якими, на думку
Дж.Сьорля, формуються ті чи інші мовленнєві дії, слід «підозрювати», що
мета комунікації мовця не є тією, якою він намагається її
репрезентувати. Можливо, мовець умисно використовує певну суперечність,
щоб досягти іншої мети, використовуючи непряму форму вираження певної
інтенції. Так, наприклад, одним із прихованих компонентів змісту
наведеного вище пояснювально-ототожнювального висловлення-декларатива є
наявність певної підозри з боку уповноваженої особи щодо виправданості
цього призначення. Наявність цього змісту, з одного боку, виявляється у
використанні неспецифічного для вираження декларативів синтаксичного
утворення, з іншого боку, наступним контекстом, у якому мовець надає
слухачеві «вотум довіри».

Указані обмеження щодо використання пояснювально-ототожнювальних
висловлень у функції тих чи інших ілокутивних типів та різновидів все ж
не є визначальними і не впливають на констатацію того факту, що
досліджувані конструкції становлять питомо плідне синтаксичне явище,
призначене для забезпечення мовленнєвих потреб людини на шляху до
порозуміння. Запропоновані нижче приклади засвідчують це.

За визначенням Дж.Р.Сьорля, ілокутивна мета висловлень-репрезентативів,
або констативів, до яких відносяться пояснювально-ототожнювальні
висловлення інформативного типу, полягає в тому, щоб зафіксувати
відповідальність мовця за повідомлення про певний стан речей [7, 181].
Дослідник відзначає, що цей тип мовленнєвих актів є найбільш нейтральний
щодо своєї ілокутивної сили.

Як відомо, розподіл висловлень на різновиди здійснюється на підставі
визначення типу пропозиціональної (модусної) рамки пропозитивного
змісту, яка, до речі, може бути й не виражена в поверхневій структурі.
За цим параметром до типу констативних висловлень зараховують ті, які
обрамляються дієсловами на зразок: стверджую, заявляю, запевняю,
передбачаю, повідомляю, розповідаю, доповідаю, доводжу до відома,
інформую, свідчу, констатую, наполягаю та ін. [8, 254], наприклад: На
сьогодні право на працевлаштування носить всезагальний характер, тобто
воно належить усім громадянам, які досягли певного віку (Р.Шабанов) = Я
доводжу до відома (інформую, констатую тощо), що на сьогодні право на
працевлаштування носить всезагальний характер, тобто воно належить усім
громадянам, які досягли певного віку. Як засвідчує приклад, значення
пояснення, формуючись у семантичній структурі завдяки двом способам
репрезентації кореферентного фрагмента інформації особливо придатні для
фіксування істинності/неістинності повідомлюваного, опису ситуацій
дійсності. Стратегія семантичної структури пояснювальних конструкцій,
керована принципом більш точного, зрозумілішого, адекватнішого подання
(інтерпретації) мовцем відповідного стану речей в одній із пропозицій
порівняно з іншою, найповніше відповідає прагматичній інтенції мовця
висловитися так, щоб слухач правильно зрозумів те, що він хоче донести
до нього, а це, в свою чергу, стає найоптимальнішим способом убезпечення
автора висловлення від звинувачень щодо неправдивості, неточності, адже
«вимовлення висловлення є здійсненням дії» [5, 109], а якщо «я (мовець)
дозволяю собі двічі сказати про те саме, то істинність твердження цим ще
більше засвідчується».

Використання мовцем пояснювальних висловлень у ролі прагматичного ходу
інформування, констатації має на своїй меті показати слухачеві таке: «я,
автор висловлення, намагаюся якнайточніше повідомити вас (слухача,
слухачів, читачів тощо) про певну ситуацію дійсності й тим самим знімаю
з себе відповідальність у разі виникнення якихось непорозумінь». Так,
наприклад, у висловленні: – Це твій батько Сильвестр, – сказала
Аполінарія. – Я його мало знала, може, кілька разів бачилися, бо ми,
сказати відверто, не контактували – на те були свої причини. Тобто кожен
жив своїм життям, але в мене така пам’ять, що досить раз побачити
людину, і я її вже ніколи не забуду (В.Шевчук) мовець двічі по-різному
інформує слухача про певну ситуацію, при цьому він упереджує можливі в
подальшому спілкуванні закиди у неправдивості, недостовірності чи
неповноті тієї чи іншої інформації щодо третьої особи.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020