.

Просторовий код фразем (шлях) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
138 2625
Скачать документ

Реферат на тему:

Просторовий код фразем (шлях)

У лінгвістиці дедалі закріплюється думка, що чисто мовні феномени
приховують за собою сферу когнітивних категорій, з одного боку, і галузь
екстралінгвістичного знання, – з іншого [2, 21]. Відповідно розширюються
сфери аналізу значення лексем і фразеологізмів, правил сполучення
смислів, оцінки, аргументування тощо, здійснюється побудова
концептуальних образів мовних явищ. Лінгвістична розробка концепту
різною мірою здійснювалася багатьма дослідниками (Дж.Лакофф,
А.Вежбицька, Р.Павіленіс, М.Алефіренко, О.Кубрякова, Ю.Степанов,
В.Ужченко та ін.).

Згідно з когнітивними підходами, в основі семантики фразеологічної
одиниці (ФО) виділяється концептуальна структура, призначена для
представлення стереотипної ситуації, – так званий фрейм (сценарій).
Сконденсованим у ньому знанням властива культурно-національна
обумовленість, оскільки концепт “відображає не просто суттєві ознаки
об?єкта, а всі ті, які в даному мовному колективі заповнюються знанням
про сутність” [17, 96].

Когнітивна семантика дає змогу найповніше з?ясувати, як у фразеології
відбивається пізнавальний досвід людини. Наближення до глибинного змісту
етнокультурної специфіки фразеологічного знака й усебічне дослідження
його прагматичного змісту й конотації можливе через концептуальний
аналіз (Про зміст поняття концептуальний аналіз див.: [24, 28-43]).
Погляд на компоненти ФО як на концепти вимагає зважати на етнокультурну
інформацію, яку містить кожен з них, на накопичувальну функцію
компонентів, а отже і всього фразеологізму, хоча етимологію багатьох
міфологізмів часто розкрити важко через великий діапазон можливостей,
який “пробігають значення слів такого роду” [18, 11].

У даній роботі розглянемо фразеологічні вияви українського етноконцепту
шлях як складової просторового коду й ритуально та сакрально важливого
локусу з багатозначною семантикою й функціями.

За влучним висловом Т.Радзієвської, шлях є “одним з найважливіших
“працюючих” концептів у площині “людина – простір” [13, 17]. У
свідомості українського народу шлях (дорога, стежка) – важливі реалії
природного простору, у якому проходить його життя. Це видно, зокрема, з
описів сільської місцевості у творах Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького,
Панаса Мирного, авторів ХХ ст., де названі лексеми функціонують як
істотні елементи “патріархальної” картини світу. Те саме стосується й
дискурсів фразеологічних, проте “патріархальна” семантика українського
етноконцепту “шлях” у народній фразеології представлена імпліцитно.
Розгляньмо деякі приклади.

ФО як (мов, ніби і т.ін.) [той] горох при дорозі, як при шляху горох має
значення з сл. жити, поживати, матися і т.ін. “дуже погано”, з сл.
зоставатися, бути і т.ін. “у скрутному становищі, у важких умовах” [25,
191], яке пояснюється тим, що горох звичайно сіють край дороги – на
всякого прохожого. Лемки говорять мати са як горох при пути – “погано,
бідно жити”, як тот горох при дражі – “беззахисний” [3, 43]. У збірнику
М.Номиса знаходимо численні варіанти етимологічно прозорої ФО як горох
при дорозі: хто йде, то й скубне; мється (живу) як горох при дорозі; …
хто йде, за стручечок скубне, …йде не мине [21, 128], конотативний ореол
якої тісно пов’язаний із концептуальним змістом представлених у її
структурі реалій і вимагає спеціальних роз’яснень.

Як зазначає Т.Радзієвська, шлях (дорога) постає як нерукотворний
природний об’єкт – такий, що його можна поставити в один ряд із
природними реаліями – лісом, рікою, горою, левадою, долиною, які
утворюють разом одне ціле [13, 17-18]; це істотний компонент
українського сільського ландшафту й одночасно частина обжитого простору,
що виводить людину за його межі, у простір неспокійний і навіть
небезпечний. Великими, битими шляхами колись приходили на українську
землю вороги, гості (Звідси синонімічна назва дороги – гостинець,
гостинечка [16, II, 143]). Через це в семантиці ФО як горох при дорозі
простежується складне сполучення конотативних відтінків звичності,
природності ситуації, окресленої фреймовою структурою ідіоми,
упокореності перед фатальними випробуваннями долі з конотаціями
невизначеності, пов?язаної з перебуванням на периферії, душевної
тривоги, повсякчасної готовності гідно протистояти лиху. Очевидно, що
попри існування подібних виразів у різних мовах – пор. польське si? jak
groch przy dradze, чеське mit se jako hrach u cesty, – конотативний
зміст українського фразеологізму етноунікальний.

Концепт шлях відбитий в українському фольклорі, тому відчутні
культурно-національні елементи в семантику ФО, пов’язаних з цим
етноконцептом, привносяться через народнопісенні образи й асоціації,
як-от: Ой горе тій чайці, горе тій небозі, Що вивела чаєнята при битій
дорозі; Занедужав чумаченько З Криму ідучи, При широкій доріженьці Воли

пасучи [9, 325, 330]. Прийменникова конструкція при дорозі входить і в
інші поетичні формули, пор.: Ой у лузі при дорозі Зацвіла калина [10,
259]. Народна пісня привертає увагу навіть до форми прийменника, що
вживається в усталених формулах: замість при дорозі нерідко виступає
образ край дороги з тим самим значенням: Час, мати, жито жати, жито край

дороги [23, 181].

До усталених лексико-фразеологізованих зворотів належать також
характерні прийменникові конструкції типу в степу при дорозі, в чистім
степу при дорозі [22, 227, 217], у яких поняття степу і дороги
виявляються нероздільними, спареними. Як зазначає С.Єрмоленко, вони
настільки близькі за мотивами в чумацьких народних піснях, що
трапляється й пропуск одного з названих понять у типовій писемній
формулі, або й взаємозаміна степу на дорогу чи навпаки, пор.: Горе ж
тому козакові, Що вік живе при

степові! [22, 187]. Замість формули в степу при дорозі маємо скорочений,
стягнений вислів, у якому головне, семантично вагоме слово дорога
випущене, але зміст його зберігається в усіченій пісенній формулі: живе
при степові [6, 88].

Концеп шлях у його просторовій проекції (степ, дорога) уключає й мотив
нелегкої чумацької, козацької долі, долі закоханих, досягаючи
символічного звучання в народнопісенній фразеології.

У “патріархальній” картині світу, фрагменти якої знайшли вираження в
поетичних образах усної народної творчості, шлях сприймається як щось
незмінне, позачасове, таке, що завжди існувало в природі, пор.: Ой у
чистім полі жито жала Та й на битий шляшок

поглядала [9, 327]. Але частіше фольклорні фразеологізми битий шлях,
биті шляхи, бита дорога синтезують у семантиці ідеї простору й руху. Як
правило, вона позначена конотацією туги, суму, асоціюється з важкою
долею козака, пор.: Та шумить, гуде вітер по діброві, Блудить, блудить
козаченко по дорозі. – Ой чого ти, та мій коню, нудиш, Із битої
дороженьки блудиш? [9, 315]. Проте в деяких народнопісенних контекстах
постійна формула бита стежка може характеризуватися світлим, ліричним
звучанням, напр.: Попід терном стежечка Битая була. А стежечкою дівчина
По водицю йшла [6, 86].

У сучасній мові зміст ФО бита дорога (стежка), битий шлях – “легка,
звична, уже освоєна іншими форма діяльності; апробований спосіб
розв’язання питань і. т.ін.” повністю переосмислений, а їх
культурно-національні конотації, пов’язані з первісною фольклорною
образністю, призабуті. На перший план тут виходить семантика звичності,
багаторазової пройденості, що добре ілюструється варіантами уторована
(утерта, пропитана) дорога (стежка), уторований (утертий, протоптаний)
шлях [25, 263].

У фольклорних типових поетичних формулах спостерігаємо дещо іншу
варіантність: взаємозамінними виступають компоненти бита, степова,
широка (дорога), н-д: Біжи, коню, дорогою, Степовою, широкою, Щоб татари
не піймали, Сіделечка не здіймали [9, 316]. Два останні вносять у
семантику ФО свіжі конотації необмеженості простору, місцевого
(українського) колориту. Не меншим експресивно-естетичним змістом
наповнений уживаний у народних ліричних піснях усталений вираз розлога
дорога, синонімічний ФО з компонентом широка: Ой до того до Хорола
дорога розлога, Туда ж моя поїхала любая розмова [23, 214].

Стрижневими властивостями шляху є ширина й незвивистість. За цими
параметрами названа лексема (і частково дорога) протистоїть лексемам
стежка, стежина [13, 18], що бачимо, наприклад, у внутрішній формі
фразеологічного фольклоризму стежечки, як мережечки [7, 157]. У
Б.Грінченка читаємо: мережка – “ажурний узор, отриманий за допомогою
висмикування ниток з полотна й закріплення тих, що залишилися, білими
нитками.., зм. мережечка” [15, II, 418-419]. Отже, в основі народного
порівняння, експресивність якого інтенсифікована внутрішньою римою,
лежить асоціативний зв’язок між заплутаністю візерункового плетива й
петлянням стежини (далі див. паралель: дорога як щось настелене –
тканина, рушник, пояс, килим, ширінка).

Концептуальний зміст шляху як унікального об’єкту життевої сфери
українця відбитий у семантиці ФО зрошувати [своєю (власною)] кров’ю шлях
(землю) – “бути пораненим або вбитим у боротьбі за кого-, що-небудь”
[25, 346], яка має урочисто-піднесене звучання й уживається для
характеристики мужньої людини, патріота, що ставить благородні цілі над
власне життя. При цьому концепт шлях, набуваючи символічного значення,
уособлює нерозривний зв’язок з Батьківщиною, вірність отчому краю,
справедливість. Висока символіка фразеологічного компонента, який
виступає як контекстуальний синонім до символу земля, посилює загальне
семантико-емоційне навантаження ідіоми.

Не меншим конотативним потенціалом насичені й такі фразеологізми, у яких
реалізується мовна концептуалізація шляху як простору, призначеного для
руху.

Українці часто порівнюють дорогу з рушником (згадаймо “Пісню про рушник”
А.Малишка, де ці образи символізують рідну землю, домівку, отчий поріг),
скатертю, полотном, наприклад: доріжка стелиться, дорога (шлях і т.ін.)
стелиться кому – “хто-небудь має їхати кудись” [25, 263], діал. галицьке
дорога ми сі стелит [4, ХХІV, 35], скатертю (скатертиною, полотном
і.т.ін) дорога [25, 263].

Як зазначає В.Ужченко, сучасне зле побажання скатертю дорога! за
природою енантіосемічне. У О.Потебні воно прямо протилежне: “побажати
скатертю дороги, тобто гладкої дороги і щасливого путі”…; також в
О.М.Афанасьєва: “коли хто-небудь… від’їжджає з дому, то ті що залишилися
на місці, махають йому платками, щоб путь йому лежала

скатертю – була б і рівна, і гладка… [19, 130]. Академічний словник 1993
року фіксує лише пейоративне (зневажливе) значення, указуючи, що названа
ФО уживається для вираження побажання позбутися кого-небудь, чиєїсь
присутності [25, 263]. З негативною семантикою вживається також
фразеологізм туди й дорога. І навпаки: усталений вираз щасливої дороги!
є побажання доброї, вдалої поїздки; так само й синонімічна йому ФО щоб
дорога слалася скатертю (скатертиною, полотном і т. ін) [25, 263]. Дві
останні фраземи позначені конотацією доброзичливості.

З дорогою (шляхом) пов’язані всілякі народні прикмети, обереги, повір’я,
обрядові дії, які сприяли витворенню численних символічних
фразеологізмів, наприклад: гладити

дорогу [21, 512], луг. поливати дорогу – “випивати на дорогу, бажати
доброї путі” [20, 87] – пор. гладити додому і з дому [15, I, 287],
доріженька пахне [15, ІІІ, 103], заказати

дорогу [25, 264] тощо. Прототипи таких ФО сягають національних фактів
духовної культури народу. Наприклад, стелити дорогу небіжчикові – класти
у воротах цвинтаря на землю рушник чи полотно. Як зазначає В.Гнатюк,
описуючи давній поховальний обряд українців, дорогу стелять поманою
(шматок полотна (плечки), калач, свічки й rрейцер) [5, 343]. Стелити
дорогу можуть і квітами, зеленню. Двоє чи четверо дітей несуть поперед
процесії кошик з ялиновим гіллям, барвінком і т.ін., й устеляють усім
цим дорогу до могили. І досі побутує звичай, відбитий у семантиці ФО
присісти (посидіти) на доріжку, що покликаний заручити того, хто вирушає
в подорож, підтримкою домовика (він нібито напучує хазяїна, як діяти й
поводитися за межами хати). Первісне значення виразу стерлося часом,
проте він продовжує активно функціонувати у мовній свідомості українця
як своєрідний оберіг, пов’язаний з етноконцептом шлях.

Система таких оберігів розгалужена. Вона включає в себе, наприклад,
фразеологізм поливати дорогу, який віддзеркалює своїм прототипом давній
звичай поливати дорогу, щоб не курилася й не пилилася, оскільки в
народній уяві дорога, що пилом припала, куриться, – це нещаслива,
недобра дорога, пор.: Поливайте доріженьку, Щоб не курилася, Розважайте
отця-неньку, Щоб не журилися [9, 310]. Підтекстова глибина ФО цією
інформацією не вичерпується. У ній міститься ще й свідчення того, що
мандрівника не забудуть, сподіватимуться на його швидке повернення.

У поході-дорозі можуть трапитися різні перешкоди. Вираз перетинати
(переходити, перепиняти, переступати і.т.ін.) дорогу (шлях, стежку і
т.ін.) кому, чому вживається в сучасній мові у двох значеннях – 1)
“ставати перешкодою у здійсненні, розв’язанні чого-небудь”, 2) тільки
док. перейти дорогу (шлях і т.ін.) “заподіяти кому-небудь нещастя,
принести горе і.т.ін” [25, 622]. При цьому перше значення
характеризується вищім ступенем абстракції і, відповідно, ширшою сферою
вживання. Поступово віддаляючись від мотивуючого другого, воно всеж не
втрачає притаманної останньому яскравої пейоративності. Її глибинні
витоки заховані в народному повір’ї, про яке писав О.Афанасьєв,
з’ясовуючи символічно-містичний зміст ФО дорогу переходити кому, за яким
перехрестя вважаються за місця небезпечні, за постійні зборища нечистих
духів [1, I, 37]. Перехід дороги людині чи худобі практикувався для
забирання здоров?я, щастя, плодючості [14, І, 127].

І.Франко, пояснюючи вираз не варт доброму дороги перейти, теж згадує
народну прикмету: “віра в перестріт, себто в те, що кому лихий чоловік
перейде дорогу, тому трапиться нещастя” [4, ХХШ, 13]. В.Ужченко
протиставляє вислови боїться, щоб йому заєць дороги не перебіг та
(перейти) з порожніми відрами (Номис) як прикмети невдачі вислову, що
символізує “щасливу “ознаку: вповні перейти дорогу (Словарь Грінченка)
[19, 129-130]. Щасливими ознаками також вважаються вовк і лисиця [8,
303], див. у І.Франка як лис дорогу перебіжить, то буде щастя [4, ХХІV,
346].

У діалектному мовленні побутує фразеологізм перев’язати дорогу – “не
дозволяти йти, зичити невдачу” [20, 87], похмура конотативна семантика
якого відсилає до символічної дії “в’язати”, на котру свого часу звертав
увагу О.Потебня. Зав’язати значить узагалі “знищити”, пор. зав’язати
дівотцтво, зав’язати світ [12, 139]; пор. ще зав’язувати вік (життя)
кому, чий, чиє. Проте на Луганщині вираз перев?язувати дорогу може
вживатися й із суто етнографічним значенням весільного обряду: “Коли
молодий їде за молодою, то сусіди останньої перев?язують дорогу
стрічками, щоб не пустити молодого, доки він не заплатить викуп”.

X

кому – “невдовзі когось чекає дорога” [15, Ш, 103]. У народних
контекстах синоніми шлях, дорога нерідко існують у парному комплексі
типу шлях-дорога. Утворюючи складений компонент фраземи, вони посилюють
її фольклорні конотації, наприклад: Весна красна наступає, Із стріх вода
капле. Молодому чумакові Шлях-доріжка пахне [9, 323]. Конотативно
насичені й синонімічні їй фразеологізми мандрівка пахне (передбачаючи
приховане в ньому значення “дорога”, має оптимістичне звучання) і
доріженьку чують (вживається стосовно волів і коней як вірних супутників
козака в чумацьких або військових походах), пор.: А вже весна,а вже
красна, Із стріх вода капле. А вже тобі, вдовин сину, Мандрівочка пахне
[23, 82]; Воли ревуть, води не п’ють, Бо в Крим доріженьку чують [22,
229].

В українських чумацьких, козацьких і заробітчанських піснях вислів
далека дорога у значенні “подорож” пов’язується з розлукою: проводжає в
далеку дорогу мати сина [22, 209], прощається з дівчиною, ідучи у велику
дорогу, хлопець [23, 248] тощо. Асоціація дороги з майбутньою довгою
розлукою привносить у семантику ФО доріженька пахне, шлях-доріженька
пахне, мандрівочка пахне, доріженьку чують конотацію тривожного
очікування.

Переважна більшість основних фаз та комплексів дій, з яких складається
шлях як подійний цикл, в українській мові описується дієслівними
фразеологізованими словосполученнями. Характерні дієслова, що
сполучаються з іменниковим компонентом дорога – проводжати, посилати,
поїхати, від’їжджати, покидати, прощатися, розлучатися та ін. Висока
частота вживання подібних виразів у мовленні надає їм шаблонності, дещо
стираючи емоційно-експресивні грані семантики.Серед фразем, у які
втілюється ідея руху (концепт шлях реалізується як подія), яскравою
метафоричною образністю відзначенні ФО верстати (простувати) путь
(дорогу, шлях) – “прямувати куди-небудь” [25, 73], держати путь –
“рухатися в певному напрямі, прямувати кудись”[25, 227], гаптувати
стежку – “простувати, прямувати” [25, 169]. Зіставлення імпліцитних
нюансів конотативного змісту показує, що в перших двох виразах рух
суб’єктів передбачає певний маршрут і, можливо, певний пункт
призначення, у той час як вислів гаптувати стежку тлумачить рух взагалі,
без чітко визначеного напрямку.

З певною умовністю до семантичного підполя “шлях як подія” можна
віднести ФО топтати (протоптувати ) стежку – 1.”залицятися до
кого-небудь, вчащати до когось”,

2. куди, до кого-чого “часто ходити куди-небудь, бувати десь” [25, 890].
Вираз постав на основі фрейму: “хтось часто десь буває з якоюсь метою”,
де шлях (стежка) асоціюється із втіленням задуму. Метафорична образність
ФО топтати стежку підсвічена фольклорними обертонами ліричності, чистоти
намірів суб’єкта (хоч його наполегливість може бути не завжди бажаною)
тощо. Вони обумовлені народнопоетичною символікою дороги (стежки) як
заміжжя до дівчини, дороги до молодої або розриву, розлуки закоханих.
Пор. також символічне значення дороги, на якій можна заблукати,
згубитися, тобто “вийти заміж”: Давай, мати, вечеряти, Бо не будем
ночувати. Ніченька темнесенькая, Доріженька далекая. Щоб з дороги не
зблудити, Молодої не згубити, Як згубиться, то знайдеться, А вже назад
не вернеться [10, 91]. Таким чином, глибина культурно-історичного
контексту виступає найкращім проявником імпліцитних елементів конотації
ФО.

Як зазначає С.Єрмоленко, у ряду синонімічних висловів любити когось,
ходити до когось народнопісенна мова має традицію вживання звороту
топтати стежечку: Ти думаєш, дівчинонько, що я тебе не люблю. Гей, я до
тебе щовечора чорну стежечку топчу [10, 100]. Від загальномовного
значення “часто ходити”, наявного так само в пісенних текстах, до
властивого народнопісенним контекстам значення “кохати” – така амплітуда
семантичного варіювання усталеного звороту. Тобто загальномовна
фразеолотія обростає новими значеннями в мові народної пісні [7,
109-110]. Так ФО дорога (стежка) терном (ожиною, кропивою і т.ін.)
поросла (заросла) чия, куди, дороги терном заростають, шлях заріс
(позаростав) терном (тернами), нар-поет.– “неможливо піти, поїхати
куди-небудь чи досягти чогось бажаного” [25, 966] у народних піснях
набули конотації забуття, суму, втрати кохання, життєвих труднощів
узагалі, пор.: Ой давно-давно я у батька була. Вже й тая стежечка терном
заросла [9, 195].

Наведена вище словникова дефініція, як нам здається, не розкриває всіх
важливих нюансів семантики цих ФО й потребує доповнення визначенням “не
любити, забувати”. До того ж поряд із фразеологізмом дорога (стежка)
терном (ожиною,кропивою і т.ін.) поросла (заросла) чия, куди необхідна
також позначка нар-поет., яка б указувала на джерело його походження й
функціонування, стилістичну навантаженість, адже у відповідних
фольклорних формулах компоненти шлях, дорога, стежка цілком рівноправні.

Висока продуктивність етноконцепту шлях у народних фразеологізмах (resp
засобах вторинної номінації) спричинила відчутний його відхід від
природної сфери, де він представляє синтез ідей простору й руху,
наближення до сфери ментальної, пов’язаної із смисловими й
функціональними ознаками таких семантичних підполів, як “шлях у сфері
доцільної діяльності людини” і “шлях як життєвий цикл” [13, 17].

Ідея шляху як лінії поведінки, засобу дії, способу досягнення певної
мети імпліцитно відбита в семантиці багатьох українських фразем, як-от:
мати свою стежку (свій шлях) у чому і без додатка –“виявляти свої
здібності, нахили, власну особистість (у житті, роботі, творчості і
т.ін.); бути оригінальним, не схожим на інших” [25, 475], прокладати
(пробивати) шлях (шляхи, дороги, стежку, рідко путь) кому і без додатка
– 1.“бути зачинателем, провідником чого-небудь”, 2. собі “здобувати
визнання у кого-небудь, поширюватися; добиватися певних успіхів у житті,
утверджуватися” [25, 707], іти своєю дорогою – “діяти самостійно,
незалежно, не піддаючись чужому впливові” [25, 355] та ін.

Оскільки в народній уяві шлях – це “символ складного, нелегкого життя,
розлуки з домівкою; поведінки”, ”постійна й невід’ємна ознака його –
многотрудність, складність, небезпечність”, а кінцевою його метою є
добуття найбільших сакральних цінностей світу, для чого обов’язково
треба чинити добро і навіть здійснити подвиг [11, 142], правильно
визначити його і здолати з гідністю здатні тільки добрі, позитивні люди.
Отже, конотація наведених фразем виразно меліоративна. І навпаки, іти
второваними (протертими, протоптаними стежками) – “діяти так, як хтось
раніше діяв, наслідувати дії, вчинки, погляди і т.ін своїх попередників”
[25, 356] може кожний, нічим не визначний суб’єкт, так само як і на
стежку чию спасти – “піти по чиїй доріжці” [15, IV, 201] або іти шляхом
(по лінії, лінією) найменшого опору – “дійти, уникаючи будь-яких
труднощів, перешкод” [25, 356], тому емоційно-оцінний зміст цих ФО
іронічно-знижений.

Як правило, семантика оцінки фразем представлена імпліцитно, але
пейоративність виразів штовхати на шлях чого – “спонукати до чого-небудь
(перев. негативного) [25, 968], збити (зводити) з пуття кого – “морально
псувати, підбурювати на негідні вчинки” [25, 324], без пуття –“даремно,
марно, не так як слід” [25, 723] та ін. чітко експлікована вже в самих
словникових дефініціях.

Застаріла “унікальна” лексема пуття зараз вживається лише у складі
фразеологізмів: до пуття [25, 723], доводити до пуття [25, 256],
доходити до пуття [25, 267], ні до пуття ні до ладу [25, 723], не буде
пуття (добра) з кого-чого [25, 61], збитися з пуття [25, 324], з пуття
(з кругу ) спитися [25, 848], наставляти (наводити) на [добре] пуття
[25, 534] – усьго 10 виразів. У Б.Грінченка читаємо: “пуття – спочатку:
путь, дорога, але вживається лише у переносному значенні: толк, користь”
[15, Ш, 502]. Оскільки печать архаїчності лежить на всіх ідіомах із цим
компонентом, мовець змушений докладати додаткові зусилля для
усвідомлення їхнього актуального значення, унаслідок чого підвищується
емоційно-конотативний потенціал стійких висловів, ступінь їх впливовості
у висловлюваннях.

Осмислення життя як шляху, дороги, путі в мовній картині світу українця
представлене метафорою життєвий шлях. Характерним є уявлення, що це
насамперед – низка труднощів, злигоднів, втрат, жертв, яке сформувалося
під впливом християнської концепції земного життя на противагу вічному
життю. Воно відбите в конотації фразем дорога, вкрита (устелена)
теренами (кропивою, травою і т.ін.) – “великі труднощі, злигодні,
страждання в чиєму-небудь житті, тяжко комусь у житті” [25, 263], шлях
устелений терном, тернистий шлях – “важке, складне з труднощами,
стражданнями життя ”[25, 966]. Експресивно-емоційне значення цих ФО
створюється компонентами шлях (дорога) як символом життя, долі й терен
як символом страждань, жертви Ісуса Христа в ім’я спокутування людських
гріхів, підкріплюється асоціацією болю, який завдається цією колючою
рослиною (пор. діал. колючкувата дорога, колючкуватий шлях – “тяжке
життя” [20, 87]), фольклорним образом безпросвітності, запустіння,
втрат, труднощів долі, пов’язаним із будь-якою рослинністю (ожина,
кропива, трава, бур’ян), що поросла на чомусь (переважно на шляху,
дорозі, стежці).

У народних піснях дорога називається то щасливою, то нещасливою, крутою.
Вислів нещаслива дорога перебуває в синонімічних зв’язках зі
словосполученням крута доріженька. Такою нещасливою дорогою є доля
козака, якого не дочекалася кохана дівчина, або доля-дорога дівчини, що
любила рекрута, пор.: Нещаслива нам, коню, дорога, Засватана дівчинонька
моя; Ой крутая доріженька, Ой крутая,крута. Дурна дівка,без розума
Любила рекрута [10, 105, 216].

Життєвий шлях – це земний життєвий цикл, у той час як життя може бути
вічним, пор. ФО скінчити шлях (дні, життя і т. ін.) – “померти” [25,
817]. Смерть як перехід у потойбічний світ до вічного життя також
асоціюється з дорогою: стояти на божій дорозі [25, 864], на божій
(останній) дорозі, заст. [25, 264], іти в далеку дорогу [25, 352],
вирушати в останню

путь [25, 102], проводжати в останню путь кого [25, 704] тощо. Усе, що
відбувається в житті, уключаючи похмурий акт смерті й пов’язаних з нею
дій, послане суб’єкту згори (від Бога), долею, фатумом, що зафіксовано
висловами це – мій хрест, нести свій хрест, отже, сприймається як
даність.

Проте життєвий шлях (як свій, так і чужий – переважно) може виступати
об’єктом оцінки, напр. стояти на невірному (неправильному) шляху
(дорозі, стежці) – “жити, діяти, поводитися всупереч прийнятим нормам у
колективі, суспільстві і т.ін., недоброчинно, непорядно” [25, 865];
ставати на слизьку дорогу – “втрачати правильний напрямок у житті,
поведінці, діяльності” [25, 263] – несхвально – і пряма (рівна) дорога
(стежка і т.ін.) – “правильна, несхибна лінія у житті, діяльності”[25,
263], повернути на путь праведних – “почати жити відповідно до прийнятих
норм поведінки, моралі і т.ін.” [25, 652] – схвально. При цьому оцінна
конотація, яка складає основний зміст таких ФО, добре експлікується в їх
дефініціях, відсилаючи мовну свідомість українця до концептуального
вияву “шлях – спосіб дій, лінія у житті”.

Таким чином, фразеологічні засоби концептуалізації шляху в національній
мовній картині світу українця утворююить 5 семантичних підполів, які
корелюють між собою: 1) шлях як реалія природного простору, у якому
проходить життя українського народу; 2) шлях як простір для руху; 3)
шлях як подія, втілення ідеї руху; 4) шлях у сфері доцільної діяльності
людини; 5) шлях як життєвий цикл. Розподіл ФО здійснювався умовно – за
їх фреймовими характеристиками, що лягли в основу прототипів. У
кількісному відношенні найбільш наповненими виявились 1 і 5 підполя,
оскільки в засобах вторинної номінації істотним є переосмислення
пов’язаного з концептом шлях змісту в ментальному плані.
Емоційно-експресивне навантаження фразеологізмів 1 і 2 семантичних
підполів, які втілюють синтез ідей простору і руху, обумовлене
фольклорною символікою шляху, зокрема народнопісенними мотивами нелегкої
чумацької, козацької долі, долі закоханих, рідної домівки тощо. Серед
фразем цих підполів найбільше поетичних фольклоризмів. При аналізі
конотативної семантики ФО 2 і 3 семантичних підполів виявлено тісний
зв’язок фразеологічних прототипів з такими фактами духовної культури
народу, як прикмети, обереги, повір’я, обрядові дії, звичаї тощо. Для
з’ясування етнокультурного змісту таких фразем найбільш ефективним є
прийом історичного (етимологічного) вводу інформації. Конотації
фразеології 4 і 5 семантичних підполів являють собою оцінні рефлексії
українського мовного узусу щодо різних стратегій дії, напрямків життєвої
лінії за шкалою “схвально – несхвально” з переважанням негативності. Як
правило, об’єктом оцінювання виявляється не все життя, а його фрагмент
(що, очевидно, пояснюється дискретністю організації життєвого шляху), а
самі ФО з такими оцінками, частково експлікованими в словникових
дефініціях, так чи інакше відображають ситуації відходу від праведного
життя або повернення до нього; часто вони виражають попередження, осуд,
схвалення, обурення тощо. Культурно-національний зміст цих конотацій
відсилає свідомість мовця до широкого поля етичних оцінок, сформованих
українським народом.

ЛІТЕРАТУРА

Афанасьев А.Н. Поэтические воззрения славян на природу. – М., 1865 –
1869. – Т.1-3.

Баранов А.Н., Добровольский Д.О. Структуры знаний и их языковая
онтологизация в значении идиомы // Учёные записки Тартуского
университета. – 1990. – Вып.903: Исследования по когнитивным аспектам
языка. – С.20-36.

Вархол Н., Івченко А. Фразеологічний словник лемківських говірок Східної
Словаччини. – Братислава: Словацьке пед. вид-во, 1990. – 259 с.

Галицько-руські народні приповідки / Зібрав Франко І. – Львів, 1901 –
1910. – Т.1-3.

Гнатюк В. Похоронні звичаї й обряди // Етнографічний збірник.– Львів,
1912. – Т.31-32. – С.131-424.

Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура
мови). – К.: Довіра, 1999. – 431 с.

Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. – К.: Наук. думка, 1987. –
245 с.

Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии: Очерки по этнографии
края / Под. ред. В.В.Иванова. – Харьков, 1998. – Т.1.

Закувала зозуленька. Антологія української народної творчості: Пісні,
прислів’я, загадки, скоромовки. – К.: Веселка, 1989. – 606 с.

Пісні з Волині. – К., 1970.

Потапенко О.І. та ін. Словник символів. – К.: Народознавство, 1997. –
156 с.

Потебня А.А. О некоторых символах в славянской народной поэзии. –
Харків, 1860.

Радзієвська Т.В. Концепт шляху в українській мові: поєднання ідей
простору і руху // Мовознавство. – 1997. – №5.– С.17-26.

Славянские древности: Этнолингв. словарь / Под ред. Н.И.Толстого. – М.:
Междунар. отношения, 1999. – Т. 2 (Д – К, крошки). – 697 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020