.

Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
115 2077
Скачать документ

Реферат на тему:

Літературознавча спадщина Івана Стешенка крізь призму компаративістики

Літературознавча спадщина Івана Стешенка (1873-1918) все ще належить до
маловідомих, хоча до 120-річчя від дня його народження вийшов збірник
«Український педагог Іван Стешенко», а його державотворча й
культурно-освітня діяльність відображені в працях Л. Білецького, О.
Тулуба, С. Сірополка, В. Білоцерківського, В. Головченка, В. Верстюка,
Ю. Хорунжого та ін. Певна увага приділялася лише його
котляревськознавчим працям (М. Кучинський, Н. Гаєвська), які, хоча і
посідають центральне місце у спадщині цього діяча, все ж не обмежують
кола його зацікавлень. Тому мета нашої статті – актуалізувати доробок
ученого, який заявляв про можливості вітчизняного літературознавства
початку ХХ ст. і вплинув на розвиток, зокрема, компаративного напряму в
ньому – недаремно Л. Білецький зараховував І. Стешенка до представників
теорії наслідування [1, 362].

У 1898 р. журнал «Киевская старина» опублікував дві праці на однакову
тематику, автори яких, порівнюючи «Енеїду» І. Котляревського з іншими
переробками поеми Вергілія, особливо звертаючи увагу на її відношення до
«Вергилиевой «Энеиды», вывороченной наизнанку» М. Осипова, між якими
була помітна схожість, а то й збіги, дійшли абсолютно протилежних
висновків: І. Стешенко доводив, що Котляревський наслідував Осипова,
який копіював Блюмауера і широко користувався Вергілієм, М. Дашкевич –
про те, що українська «Енеїда» могла з’явитися і без впливу російської
поеми. Ця розбіжність у підходах до конкретного літературного твору не
давала підстав вважати позицію одного з дослідників справедливою, а
другого – помилковою. Думку про те, що Котляревський використав твір
Осипова, підтримав і І. Франко, проте, оскільки міркування І. Стешенка
були надміру категоричними, зазначав, що з критика той «дуже часто
робиться адвокатом» [21, 37]. На підставі таких полярних підходів не
можна було робити висновок, що одна інтерпретація тексту була
правильною, відповідала об’єктивному критерію у шкалі порівнянь, а
друга, протилежна – помилковою. Якщо підходити до тексту одновимірно, з
апріорною установкою, тоді рацію треба було визнати за кимось одним: або
за М. Дашкевичем, або за І. Стешенком. Відзначаючи важливість розвідок
М.Дашкевича та І.Стешенка, І.Франко в рецензіях на їхні статті радив їм
шукати нові матеріали, які б дали відповіді на нерозв’язані питання.

Після опублікування П. Житецьким (1899) списка «Енеїди», що належав
протидиякону М. Заградському та Болховітіновського списка, який виявив
М. Петров (1901), та текстологічного вивчення найдавнішої редакції твору
М.Дашкевич остаточно відмовився від думки про незалежне походження
української «Енеїди» від поеми М.Осипова, аргументуючи це, насамперед,
назвою твору («перецыганенная»). Проте він наполягав на самобутньому
характері творчості І. Котляревського та не відкидав можливості впливу
на нього інших творів, окрім пародії М. Осипова (Скаррона, Майкова та
ін). Оцінюючи цю статтю М. Дашкевича, І.Стешенко висловив своє
задоволення від того, що шанований професор змінив свою думку і визнав
залежність поеми Котляревського від М. Осипова. Проте редакція журналу
обачно зробила примітку: «Дотеперішні досліди не дають нам ще до такого
категоричного висновку тривкої научної підстави» [14, 24].

Праця І. Стешенка «Поэзия И. П. Котляревского», що складалася з двох
частин, надрукованих у журналі «Киевская старина», – «И. П. Котляревский
и Осипов в их взаимоотношении» та «И. П. Котляревський в свете критики»,
стала підсумковою в огляді дискурсу, присвяченого «Енеїді» в ХІХ ст. і
була висунута на здобуття Пушкінської премії Російської імператорської
академії наук. Премію одержали і І. Стешенко, і А. Кримський, автор
рецензії на його монографію.

А. Кримський критикував надуживання порівняннями, які повсякчас
фігурували в праці І. Стешенка: якщо збігаються бурлескні строфи у
Осипова і Котляревського, то зрозуміло, що один з авторів користувався
текстом іншого, а не обидва запозичували у Вергілія. Паралелі з
оригіналом, які подавав І. Стешенко, у такому разі були зайвими, адже
серйозний тон античної поеми не допускав сатиричного ставлення до
національних героїв, тому таке порівняння наперед не мало для себе
підстав. Проте головний недолік праці І. Стешенка, на думку
А. Кримського, полягав у тому, що той, «порівнюючи суто зовнішній бік
різних «Енеїд», випустив з поля зору порівняння їх внутрішньої
(виділення автора – Г. А.) спорідненості чи неспорідненості, т.
з’ясування самостійності Котляревського» [3, 60]. За твердженням
І. Стешенка, субстанція української «Енеїди» – це перероблена фабула
російської переробки, змінена впливом української поезії і побутовою
колоритністю настільки, що її «скоріше потрібно розглядати як майже
цілком самостійний твір» [6, 82]. А. Кримський переконує, що насамперед
потрібно з’ясувати, чи були твори Котляревського гідним, національним
проявом українського духу, чи ж, як ствержував Куліш, це була
антинаціональна балаганщина, вкрай образлива для української
національної самосвідомості. Єдиним способом розв’язати це питання
фактично, а не апріорно, стверджує А. Кримський, було б наукове
порівняння з низкою творів української літератури ХVІІІ ст. Стешенко
усвідомлював необхідність порівняльних студій у системі національної
художньої культури, вважав, що таке порівняння має бути дослідженням про
генезу української «Енеїди» як еволютивної форми в ряду власних творів
української літератури [6, 82], стверджував, що твори Котляревського
продовжують традиції вітчизняної літератури ХVІІІ ст., але далі
констатацій не піднявся і не показав, як і в чому виявилась ця
спадкоємність. Таке порівняння зробив уже після нього П. Житецький, і
воно з’ясувало тісний органічний, генетичний зв’язок Котляревського з
попередньою українською літературою, показало, що «перелицьована
«Енеїда» більше всього прямо продовжує літературу дяків-пиворізів» [3,
62], а його драматичні твори – спадкоємне продовження драматичних
інтерлюдій. Метод, який пропонував І. Стешенко, не задовольняв А.
Кримського насамперед своєю поверховістю. Випадкові збіги або дрібні
ремінісценції, які клалися в основу його зовнішніх порівнянь, тільки
зачіпали справу, не сягаючи вглиб. Він зовсім не пояснював причин
«впливів», не з’ясовував безпосередньої генетичної залежності між
порівнюваними творами. З’ясовуючи насамперед самостійність поеми, І.
Стешенко виявив тільки контактну, а не новаторську суть «Енеїди», не
розкрив художні можливості тексту. Таким чином І.Стешенко приєднався до
тих учених, які вважали, що Котляревський насамперед спирався на
російську літературу (О. Котляревський, М. Драгоманов, М. Петров, О.
Пипін, О. Соболевський, пізніше – М. Євшан), а не шукали її коренів у
національному ґрунті (О. Огоновський, О. Колесса, С. Смаль-Стоцький, О.
Єфіменко, І. Франко, С. Єфремов, С. Русова та ін.).

У своїй промові на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві І.
Стешенко вже врахував дослідження П. Житецького і проголосив, що
Котляревський вивів творіння своїх попередників, безіменних мандрованих
дяків-пиворізів в удосконаленому вигляді на широке поле світової
літератури, «ввів рідну літературу в пантеон безмертя» [8]. Вперше роль
Котляревського прирівнювалася до ролі літертурних реформаторів: він ввів
Україну «в коло культурних націй і тому посів в Україні таке місце, як
Данте в Італії, а Пушкін в Росії» [8]. Це було розвитком поглядів М.
Дашкевича, який встановив типологічну спорідненість сатиризму
Котляревського з концепцією великих сатириків – Еразма Роттердамського,
Аріосто, Рабле.

Говорячи про вагу для України творчості Котляревського, яка
демонструвала, що її народ має давню історію та високу культуру,
І. Стешенко відзначав це і в своїх лекціях: «Громадські впливи творчості
Котляревського злучились з іншими, що йшли до нас просто з Заходу або з
Московщини, але творили одні наслідки» [12, 7]. Це насамперед
романтичний і сентиментальний напрями. Наслідки цих впливів, насамперед
«літературне козакофільство і взагалі вкраїнолюбство поширилось значно і
простяглося навіть на чужі літератури» [12, 7]: в російській літературі
його представляли Гоголь, Маркевич, Рилєєв, у польській – Мальчевський,
Гощинський, Залєський, Падура.

Характерно, що під впливом М. Дашкевича, позиція якого полягала не
стільки в тому, щоб, висловлюючись сучасною термінологією, показати
перевагу одного тексту над іншим, як у тому, щоб простежити логіку змін
у співвідношенні текстів і на цій підставі окреслити напрям руху,
перспективу розвитку літератури, змінюється і загальний тон аргументації
в пізніших розвідках І. Стешенка. В 1911 р. він ще раз звертається до
порівняння «Енеїди» Котляревського, цього разу – з поемою
Котельницького, який закінчив роботу Осипова. Текстологічний
порівняльний аналіз дав змогу йому зробити висновок, про те, що
знайомство з переробкою Скаррона дещо позначилося на поемі
Котельницького, але зовсім не відбилося на творі І. Котляревського, так
само його «Енеїда» не має нічого спільного з Блюмауеровою. За
спостереженнями І. Стешенка, український письменник керувався тільки
латинською «Енеїдою» і твором Осипова, а потім Котельницького. У цій
його студії знаходимо міркування, що були цілком суголосними думкам М.
Дашкевича, який вказував, що для дослідників літератури визначальним
критерієм має бути художня вартість твору. «Слід мати на увазі, –писав
він, – що в художніх творах важлива не стільки оригінальність фабули,
скільки її опрацювання, той духовний зміст, який вкладається в
запозичений сюжет. Дант, Бокаччо, Аріост, Шекспір, Мольєр, Гете не
придумували власних фабул, а брали їх з літературних творів, які
потрапляли їм до рук, чи з народної словесності. Великі корифеї
творчості не раз тільки переробляли готові перекази, й, тим не менше,
ніхто не буде знижувати на цій підставі вартість їхніх творів. Вони,
хоча є переробкою схем, що раніше вже були в обігу, вирізняються
значними достоїнствами, яких позбавлені попередні літературні
опрацювання тих самих сюжетів» [2, 32]. Саме тому, на його думку,
вивчення питання про ступінь оригінальності тих чи інших літературних
творів вимагає великої обачності у міркуваннях. Він вимагав
встановлювати схожості й аналогії з чіткістю і обережністю, щоб уникнути
неправильних оцінок. І. Стешенко цілком солідарний з ним: «Різні чужі
елементи, що знаходяться в якійсь національній творчості – річ не
головна. Сила національного таланту в тім і проявляється, що він
по-своєму перетворює готові форми і дає те, чого в первотворі нема. І це
не тільки відносно націй, а й щодо окремих талантів однієї нації: кожний
талант є … специфічна духовна енергія, що, при однаковому матеріалі,
дає особливі форми й зміст. Шекспір багато перероблював, Гете писав на
неоригінальні теми, але їх твори виходили оригінальним цілим і, як такі,
досі хвилюють наші серця.

Така сила творчого духу, що витворює в мистецтві нове життя, проявляючи
індивідуальне або національне своє» [10, 78].

«Цілком оригінальної творчості нема, цілком оригінальної творчості не
може і не повинно бути» [19, 322], – продожував І. Стешенко у праці
«Українське письменство і читач», наголошуючи, що оригінальне полягає в
сполученні матеріалу, загальне – в матеріалі. Він наводить багато
прикладів наслідування: Лермонтовим – Байрона, Байроном та Шіллером –
Гете, Пушкіним – Шекспіра, Достоєвським – Гоголя, Ніцше – Достоєвського,
адже кожна національна культура складається з багатьох чужих елементів,
які часто досить важко відрізнити від своїх. Тому вимагання повної
оригінальності твору – цілковите нерозуміння справи: «без наслідування
обійтися не можна і в ньому в великій мірі є рятунок оригінального духу»
[19, 324]. Вказування на чужі впливи не знижує цінності і навіть
оригінальності твору, бо неоригінальне дуже часто підвищує цінність
оригінального. Немає й оригінальних всесвітніх літератур, «коли вони
дійсно всесвітні – себто стоять на високому ступні людського розвою і
мають зносини з письменством других народів» [19, 329]. Тому й критика
має бути не класова, народна чи національна, а суто мистецька,
естетична. Критики, на його переконання, мають більш придивлятися до
законів творчості і тільки на підставі них творити закони критики. Тому
він полемізує з критиками типу Новицького, якого дратує те, що Леся
Українка пише «під Байрона і Гауптмана», Олесь перекладає Лонгфелло,
Чупринка, Філянський та інші пишуть під російського інтелігента. Нічого
поганого в цьому І. Стешенко не вбачає, для нього «одбивання в своїх
творах мотивів всесвітнього життя й творчості – се ж головний чинник
національного оживлення» [19, 329].

j„z,?0’oooooooooooaaaaaaUaUaaaaa

и. Для появи повістей перед поемами він не бачить жодного внутрішнього
чи зовнішнього стимулу, оскільки перед цим Шевченко мав невдалий досвід
написання поетичних творів російською мовою, за які «одержав догану від
земляків» [17, 71]. Тому ненормальним явищем критик вважає перехід від
чужих, неорганічних форм до рідних.

Такою ж неорганічною вважав І. Стешенко російську мову для Гоголя,
продемонструвавши ці погляди ще в студентські роки. Його праця про
Гоголя одержала лише срібну медаль тому, що професор Т. Флоринський
написав у рецензії, що автор взагалі виявляє сепаратистичні тенденції,
які полягали в тому, що І. Стешенко написав, що Гоголь був би ще кращим
письменником, коли б писав мовою свого народу [20, 98]. Тому І. Стешенко
негативно поставився до терміну М. Петрова «українські твори Гоголя»,
оскільки вирішальними моментами, на його думку, є не зміст творів, не
національність автора, а те, що ці твори «не були кільцем в ланцюгу
розвитку нашого письменства» [15, 14]. Тому ближчою до дійсності він
вважає традиційну дефініцію «повісті Гоголя з українського життя». Він
не погоджується з думкою М. Петрова, який вважав переступом слова М.
Костомарова про ліпший вигляд повістей Гоголя, коли б вони були написані
українською мовою. Він вважає таку пораду цілком справедливою, оскільки
вона ґрунтується на психології творчості, а для повноти національної
картитини життя мало одного національного змісту, а «мусять бути ужиті
всі національні фарби і образи, якими в поезії виключно являється
національне слово» [15, 14]. Не погоджуючись із твердженням М. Петрова
про те, що Стороженко був наслідувачем «українських творів Гоголя», І.
Стешенко наполягає на тому, що коли вже й виводити від когось
Стороженка, то тільки від Квітки-Основ’яненка. Головне, що єднає Гоголя
зі Стороженком, на його думку, це етнографічність, яку вони, проте,
виявляють різним способом. У Гоголя це – малювання зовнішнього боку
українського побуту, прикрашене різними народними легендами, повір’ями,
етнографічність Стороженка – «одухотворення і втілення проявів народної
мудрості, ілюстрація народних присловів чи приказок цілими
белетристичними начерками і до того на вповні народному ґрунті» [15,
13], отже, показ внутрішнього життя народу. Полемізує І. Стешенко і з
твердженням, що Стороженко був близьким до Гоголя в історичних творах.
На переконання І. Стешенка, звернення до історико-легендарної тематики
ще не дає підстав для встановлення залежності. Літеартурознавець
контурно окреслює художній механізм творчості обох письменників. Тексти
Стороженка, за його спостереженнями «носили на собі пятно реалізму» [15,
14], і не можуть стояти в одному ряду з творами такого ж типу Гоголя «з
їх романтично-бенгальським освітленням» [15, 14], тому розмови про
імітацію Стороженка Гоголю він вважає великою натяжкою, що не
відповідала дійсності.

Тому значно вище, ніж працю М. Петрова, І. Стешенко характеризує книжку
Н. Котляревського «Николай Васильевич Гоголь» (1902), зазначаючи, що
автор мав на меті показати творчість Гоголя «на тлі російського
письменства; він характеризує напрями і взагалі істоту писання
попередників та сучасників Гоголя і таким порівняним методом доводить,
що дав Гоголь нового російському слову і в чому його заслуга» [15, 2].
Таку постановку питання І. Стешенко вважає правильною, а його
студіювання – справжнім внеском у науку.

Прагнучи об’єктивно ставитись до творчості кожного поета, І. Стешенко
виступав проти панегіричного захоплення творчістю Шевченка, яке,
зокрема, продемонстрував С. Єфремов, доводячи, «що рівного Шевченку нема
навіть у всесвітній літературі, що він трохи як не впав з неба, одне
слово, що Шевченко з геніїв геній» [18, 1]. Говорити про повну
самостійність Шевченка, вважає І. Стешенко, це значить «нехтувати
здобутками науки, що в особах Дашкевича, Колесси і др. давно вже
показала, оскільки історичні погляди Шевченка вироблювали під впливом
польсько-української школи, потім Рилєєва, Маркевича, Метлинського і др»
[18, 3]. Визнання факту цієї залежності, – акцентує І. Стешенко, – не є
зниження Шевченкового генія, бо «важливо не тільки що (виділ. авт. – Г.
А.), але й як позичати та висловлювати» [18, 3], і тут, звичайно,
першість належить Шевченкові. Тому немає потреби звеличувати Шевченка,
принижуючи чи протиставлюючи йому інших всесвітніх геніїв, оскільки від
такого протиставлення не виграє ніхто, і насамперед його не потребує
Шевченко, творчість якого заслуговувала насамперед уважного прочитання,
а не порожнього возвеличення. У ставленні І. Стешенка до Шевченка
означаються загальнотеоретичні проблеми, характерні для його часу.
Значення Шевченка, на думку літературознавця, дуже велике: «він поет
трудящих мас, поет національний, поет всеросійський, всеслов’янський і
всесвітній, бо писав про різні народи і висловлював думки, усім
поступовцям спільні» [12, 6]. Як бачимо, тут переплетені соціальні,
національні і вселюдські критерії. Згодом дослідник ще більше
педалюватиме на соціальних чинниках. Зокрема, щоб оцінити творчість
Квітки-Основ’яненка, на його думку, потрібно «докладно знати, які
соціальні погляди проводив він у своїх творах і яким соціальним верствам
служив він» [12, 7].

Теоретично і практично розробляючи окремі аспекти компаративістики,
стверджуючи, що українська література «походить з самого давнього часу і
йде без перерви» [12, 1], він прагнув створити синтетичну працю: про це
свідчать його незакінчені рукописи «Історія української літератури»,
«Очерк украинской литературы ХІV –ХVІІІ в.», «Українська література
після реформи 1861 р.». Історію одного літературного жанру досліджує він
у своїй найбільшій друкованій праці «Історія української драми», т. І
(1907), яку, на жаль, не було продовжено. Розглядаючи кроки поступу
українського театру, він зупинився на характеристиці його драматичних
зародків у весільній драмі. Вже усна народна творчість (весільна драма)
зустрілася з різними впливами, «від яких залежала форма існуванння
української національної драми» [11, 135]. Хоча візантійське православ’я
перейшло в однаковому вигляді і до українців, і до росіян, через
історичні умови воно було різним. Росія була відрізана від стосунків із
західною Європою і виробила в собі «риси відчуженості і відлюдності, і
підозрілих відносин до всього чужого» [11, 144]. Українському народові
здавна довелося вступати в зв’язки з різними народами і через те він «у
всіх сферах свого життя не став цуратись різних впливів і засвоював
здобутки чужої культури» [11, 145]. Тому І. Стешенко поділяє думки
М. Петрова та І. Франка про те, що наша драма розвивалася у річищі
західноєвропейської. Проте він визнає, що, незалежно від чужих впливів,
наша драма, як і всесвітня, «теж, може, мала вдачу літургічну, хоча й не
зовсім розвинену» [11, 151]. При цьому органічні елементи нашої
літургічної драми зустрілись із розвиненими зразками західної шкільної
драми, тому старі й нові форми і напрями запанували у нас одночасно.
Найперші пам’ятки нашої драматургії – шкільні драми – І. Стешенко
характеризує за змістом як релігійні, з пасіонально-різдвяними сюжетами,
що були за формою не чистими містеріями, а змішаними з мораліте, що
прийшли до нас із Польщі. Важливим було і спостереження, що драматична
містеріальна творчість близька у всіх європейських народів через спільне
джерело запозичення, тому, розглядаючи відповідні твори, «мимоволі
головна увага звертається на те, чим одрізняються, а не чим подібні ті
твори» [11, 206]. Заслугою І.Стешенка був аналіз змісту, форми й мети
української драми паралельно із західноєвропейською драмою із
застосуванням історії, опертої «на порівнючих даних» [11, 3], поєднаної
з критикою. Такий підхід дав йому можливість простежити еволюцію
української драми як постійне наближення до світськості.

Характеризуючи українську поезію кінця ХVІІ ст., дослідник відзначає, що
вона талановито поєднала європейські форми і національну традицію
(творчість Котляревського, Гулака-Артемовського). Щоправда, з приводу
ролі Шевченка в українській літературі, який, на переконання І.
Стешенка, «продовжуючи справу своїх попередників, не створив нічого
нового й оригінального, що дало б підстави думати про постійне життя і
здатність до розвитку української літератури» [7, 41] та з приводу тези
про незалежність укрїнського і російського життя і поезії між ним та С.
Єфремовим на сторінках «Літературно-наукового вісника» за 1903 р.
спалахнула гостра дискусія, яка демонструвала різне бачення проблем
літературного розвитку в Україні, зокрема, проблеми канону, та
стимулювала нові пошуки літературознавців.

У передмові до російськомовного перекладу популярної статті про
українську літературу, яку вмістив у 1898 р. англійський журнал
«Athenaeum», І. Стешенко наголошував, що «наша художня література все
більше привертає до себе увагу неупереджених умів і потроху завойовує
тверду позицію в рівноправній за духом сім’ї європейських літератур» [4,
1]. Тому автор статті, англійський учений, дивиться на нашу літературу
як на «річ на нього духовно споріднену» [4, 1], він «дає паралелі зі
сфери споріднених йому літератур англійської держави і таким чином
вводить нашу літературу до кола західних» [4, 1]. Звідси – висновок
І. Стешенка про те, що справжнє мистецтво універсальне і зрозуміле
кожній безпристрасній людині.

Саме тому вчені цілого світу особливу увагу звертали саме на українські
колядки. Цей факт І. Стешенко пояснював численністю, повнотою і
художньою вартістю цього фольклорного жанру. Тому «наш народ є дійсно
великий народ, коли може дати такі твори, що притягають увагу всього
світу» [5, 6]. Другий важливий факт, на якому наголошує дослідник, –
«всі світові колядки переспівують однакові сюжети, але кожна нація, в
тім числі українська, переспівує на свій лад, відповідно своїм
національним прикметам, своїм розумінням істини й добра. В національній
творчості ми йдемо своїм шляхом, і цей шлях значить є правдивий. В
національному житті, не цураючись чужого, ми не хочемо бути ніким
другим, а тільки собою, –- і ця наша окремість веде не до руїни духа, а
дає прекрасні твори, такі, як колядки, що мають вселюдську вартість» [5,
6]. Тому шлях українського письменства, на його думку, має бути
насамперед національним.

Важливим чинником, що свідчив про входження українського письменства до
кола світових літератур, є увага інших країн до творчості її
письменників. Таким, зокрема, для І. Стешенка був М. Коцюбинський,
«письменник з поетичностю, думливостю, ідеальностю – як у Короленка, з
увагою до громадськості і почасти філософськими темами, як у Тургенєва»
[16, 103]. Саме такі письменники, на думку І. Стешенка, посувають
Україну вперед і притягують до неї увагу Європи.

Особливу увагу літературознавець звертав на дослідження, у яких
застосовувався порівняльний метод. Так, у рецензії на видання К.
Студинським творів М. Макаровського він відзначає насамперед порівняння
поеми «Наталя» з «Германом і Доротеєю» Гете та «Віславом» К.
Бродзинського, яке дає можливість стверджувати, що твір М. Макаровського
написаний під впливами інших текстів. Проте критика не задовольняє
спосіб, яким К. Студинський доводить близькість обох творів, що не дає
нових даних для висвітлення головної ідеї «Наталі», запозиченої у Гете.
Водночас І. Стешенко відзначає заслугу автора дослідження, який
простежив риси, спільні у творах Макаровського і Бродзинського і
відсутні у Гете, довівши цим вплив і польського поета на українського.
Схвалює він і пошуки фабули поеми М. Макаровського «Гарасько», які К.
Студинський, слідом за М. Петровим, пропонував спрямовувати до
пушкінського «Кавказького полоненого» [9].

Синтетичний, комплексний підхід до аналізу літературних явищ, який
пропонував І. Стешенко, передбачав врахування певного
соціально-історичнного, загальнокультурного тла, увагу до проблем форми
(вважав, що «форма в мистецтві – це все, бо зміст впливає тільки через
форму» [13, 42], психології, до різноманітних внутрішніх і зовнішніх
чинників, що впливають на творчість певного автора. Творчість для нього
– це стихійна сила [19, 320], але водночас – поєднання традицій і
новаторства, перетворена особою автора: «Про що турбуєшся, про те і
пишеш, се ж звичайна логіка поета, але вірно і те, що в творчості
одбиваються численні деталі однакового напряму, а з другого боку –
вриваються мотиви, навіяні внішніми обставинами» [13, 42]. В аналізі
кожного твору обов’язково, на його думку, варто з’ясувати літературні
зв’язки, впливи і паралелі, а отже – світовий контекст рідної
літератури, вивести його «з простонародного, вузького шляху на широкий
всесвітній шлях» [13, 40]. Отже, літературознавча діяльність Івана
Стешенка має поліаспектний характер. Він прийшов у науку, засвоївши
досвід своїх попередників, з якими часто вступав у дискусії, що
збагачували українське літературознавство новими підходами, розширювали
його методологічні обрії.

Література

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – К.:
Либідь, 1998. – 405 с.

Дашкевич Н. «Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды» // К.,
1898. – 44 с.

Крымский А. Отчет о 14 присуждении премии А. С. Пушкина в Академии наук
// Сборник отделения русского языка и словестности АН. – 1903. – Т. 75.
– Вып. 4. – С. 58-66.

Стешенко И. Английский журнал «Athenaeum» об украинской литературе.
[Введение и перевод статьи]. 1898 // Інститут рукопису Національної
бібліотеки України ім. В. Вернадського (далі – ІР НБУВ). – Ф. 207. – Од.
зб. 21. – 3 арк.

Стешенко И. М. Вступительное слово о колядках, произнесенное на
украинском языке // ІР НБУВ. – Ф. І. – Од. зб. 8585. – 4 арк.

Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении // Киевская
старина (далі КСт.). – 1898. – Т. 62. – Кн. 7-8. – С. 1-82.

Стешенко И. Новейшая украинская поэзия // Научное обозрение. – 1902. – №
12. – С. 36-55.

Стешенко И. О художественно-литературном значении произведений И. П.
Котляревского // Полтавский вестник. – 1903. – № 215.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020