Особливості психологічної мотивації поведінки персонажів у творах
М.Костомарова та М.Гоголя
У сучасному літературознавстві спостерігається надзвичайний інтерес до
компаративістики як порівняльно-історичного методу вивчення літературних
творів вітчизняних і зарубіжних письменників. При цьому береться до
уваги той факт, що кожен митець водночас зі своїми індивідуальними
рисами має спільні світоглядні позиції з іншими письменниками,
представниками певної епохи, течії або напряму, оскільки, як відомо, всі
свої думки майстри слова завжди реалізують у творчості.
Тому цікавим є осмислення психології діяльності персонажів двох
історичних творів, повісті «Тарас Бульба» М.Гоголя і драми «Сава Чалий»
М.Костомарова, що проявляється у співвідношенні двох протилежних за
змістом філософських категорій – «почуття» і «обов’язок», з позицій
теорії психоаналізу З.Фройда, зокрема вчення про трирівневу структуру
психіки, задля вияву особливостей моделювання авторами характерів
головних дійових осіб відповідно до своїх власних думок, почуттів і
переживань, пов‘язаних із неможливістю їхньої реалізації у житті митців.
Сам М.Гоголь дуже часто любив повторювати, що він «позбувався своїх
власних вад, наділяючи ними своїх героїв» [1, 50]. Це, в свою чергу, є
підтвердженням одного з принципів психоаналізу. Так, Ю.Крістева
структурує психологію творчого процесу як формотворчу відразу від
“злобуття” (морального, політичного, стилістичного”, катарсис і творчий
екстаз, що трансформують відразу в естетичну насолоду – “радість
тексту”.
“Література виконує психотерапевтичну функцію, закладену в давній магії:
зображуючи потворне, жахливе, вона замовляє зло. Естетико-терапевтична
функція такої літератури пов’язана з її здатністю пом’якшувати «Над-Я»
(моральну “батьківську” інстанцію, за З.Фройдом), зображуючи аморальне,
потворне у мовній ігровій стихії: завдяки пластичності образів жахливе
продуктивно сублімується, психічна структура перестає бути застиглою,
динамізується, входить у процес творчої трансформації”, – стверджувала
Н.Зборовська [4, 282-283].
Доцільною є думка Ю.Покальчука, який зауважив, що Андрій Бульба є
прототипом самого М.Гоголя, який у зраді цього персонажа бачить свій
власний гріх як письменника перед своїм батьком, відомим тогочасним
драматургом – В.Гоголем, який засуджував відступництво сина від рідної
мови та культури [8, 53]. Так, підхід до вивчення творів українських
класиків з точки зору психоаналізу є дещо новим в нашому
літературознавстві, у чому актуальність дослідження.
Отже, в основі порівняння творів – порушення споконвічної проблеми
діалектики двох філософських категорій – «почуття» і «обов’язок», з
якими тісно пов’язана тема громадянського обов’язку та любові до дітей,
яка у М.Гоголя вилилась у дітовбивство (перемога обов’язку), а у
М.Костомарова – у помилування (домінування почуттів). Вона є спільною
для багатьох світових культур різних епох. Варто лише згадати античну
міфологію як джерело більшості літературних образів і своєрідних моделей
психологічної поведінки, зокрема свідоме знищення своїх дітей Кроносом,
зречення Лаєм свого сина Едіпа, заради врятування власного життя. Так,
обидва персонажі керувалися тільки особистим егоїзмом. Думається,
поведінка Лая та Кроноса співмірна з діями Тараса Бульби щодо свого сина
Андрія.
Глибшому дослідженню поведінки представників двох поколінь, Тарас –
Петро та
Андрій – Сава, прислужиться теорія психоаналізу З.Фройда.
Як відомо, З.Фройд виділяв триступеневу структуру людської психіки:
«Воно» («Ід») – первинна субстанція підсвідомого, що складається з
вроджених аморальних і антисоціальних інстинктів; «Я» («Его») –
інстанція, що повинна задовольнити вимоги «Воно» («Ід»), контролюючи їх;
«Над-я» («Супер-его») – джерело моральних і релігійних почуттів, які
виникають у ранньому дитинстві на основі засвоєних дитиною соціальних і
моральних норм поведінки [9, 23]. При цьому «Я» покликано примирити
«Воно» та «Над-я», які знаходяться у стані споконвічної антагоністичної
боротьби, оскільки саме усталені моделі поведінки у суспільстві
(культура) «Супер-его» заважають людині виявити свою власну сутність, що
полягає у реалізації підсвідомих інстинктів категорії «Воно», зокрема
сексуального («Лібідо») та природного інстинкту самозбереження [9, 18].
Доцільним було б детально проаналізувати поведінку, як вияв внутрішньої
сутності кожного з персонажів окремо, намагаючись паралельно
співставляти особливості їхньої психіки.
Традиційною тезою, усталеною у літературознавстві, є та, що Тарас Бульба
вважається позитивним героєм, палким патріотом України. Так,
О.Кучеренко, захоплюючись цією постаттю, зазначала, що він, «не
скоряючись ворогу, гине з вірою у перемогу своїх бойових побратимів. У
цьому і полягає сила і цільність характеру старого козака, в якому
втілились кращі риси провідних тогочасних ватажків селянсько-козацьких
рухів на Україні» [6, 8]. Частково погоджуємося з подібним трактуванням
героя як патріота, але вважаємо його неповним, оскільки тут зовсім не
береться до уваги негативний вчинок Тараса Бульби (вбивство власного
сина) з точки зору моралі та християнства. Саме тому, на наш погляд,
неправомірно говорити про «цілісність» характеру цього персонажа, який,
з одного боку, постає як герой-захисник рідної землі, а з іншого – як
великий грішник, який скоїв страшний злочин (вбив рідну дитину).
Спробуємо розібратися в такому амбівалентному характері Тараса Бульби,
дослідивши його психіку.
Передусім необхідно виділити основні риси характеру Тараса, які найкраще
можуть репрезентувати його внутрішнє єство. Так, з усією впевненістю
Тараса Бульбу можна назвати жорсткою і впертою людиною, що проявляється
у його ставленні до своєї жінки: « – Полно, полно выть, старуха! Козак
не на то, чтобы возиться с бабами.» [3, 33]. Крім цього, йому властива
егоїстичність, яка виявляється у його участі у війні. Так, він
збирається їхати на Січ не стільки з якихось патріотичних міркувань
(повна відсутність у тексті будь-яких згадок про страждання українського
народу, про віру), а скільки з прагнення задовольнити своє бажання
участі у боротьбі та «охрестити» своїх синів у бою, які ще жодного разу
не були на війні. У цьому випадку Тарасом Бульбою керує підсвідомий
інстинкт Танатоса – особливий потяг до смерті, до знищення усіх інших,
який проявляється у зовнішній агресивності [9, 22]. Це можна легко
простежити у загальній поведінці Тараса: «На кого врага мы можем здесь
высидеть? На что нам эта хата? К чему нам все это? На что эти горшки? –
Сказавши это, он начал колотить и швырять горшки и фляжки» [3, 34].
Подібні дії Тараса Бульби, з психологічної точки зору, можна назвати
своєрідною сублімацією, коли за відсутності прямого об‘єкта агресії (в
нашому випадку ворогів) уся енергія спрямовується на його замінники,
предмет, що знаходиться поряд (горшки). Крім агресивного інстинкту
персонаж характеризується й досить свідомим егоїстичним мотивом –
прагненням вихвалитися перед товаришами своїми синами: «Тепер он тешил
себя заранее мыслью, как он явится с двумя сыновьями на Сечь и скажет:
«Вот посмотрите, каких я молодцев привел вам…» [3, 36]. Думається, що
саме підсвідоме егоїстичне бажання слави є причиною покарання Тарасом
Андрія, на якого той покладав великі надії, сподіваючись, що у
майбутньому він стане славним лицарем своєї вітчизни і прославить не
тільки себе, а й підніме авторитет батька в очах козаків. Звичайно,
Андрієва зрада викликала сором Тараса Бульби перед товариством і
незадоволення його егоїстичного прагнення бути одним із кращих,
виділитися з колективу і здобути велику пошану з боку останнього, що
призвело до стресу, супроводжуваного виявом агресії з реалізацією у
насильницькій поведінці (вбивство сина). Доказом цього є теорія
несвідомого З.Фройда, який вважав, що згнічені сексуальні бажання часто
стають причиною злочину.
Порівняння Тараса Бульби з Петром Чалим викликає питання: чому останній
не вчинив як Тарас і вибачив сина, надаючи йому можливість виправитися?
Відповідь криється у християнстві, зокрема у релігійності Петра й
антихристиянській поведінці Тараса, який, вважаючи себе справжньою
набожною людиною, чинив всупереч Святому Письму. І це не випадково, адже
Тарас Бульба навіть не здогадується, що інстинкт смерті поступово
захоплює його «Я», витісняючи релігійну мораль «Над-я». З особливою
силою це проявляється наприкінці твору, коли навіть товариші Тараса
помічають його агресивність: «Даже самим козакам казалось черезмерною
его безпощадная свирепость и жестокость» [3, 138]. Така агресія
викликана не мотивом відплати за наругу над вірою, а, як справедливо
зазначив Ю.Барабаш: «Верх бере помста суто особиста, кровна, родова, за
зло відплачується злом, і то багатократним, за муки такими самими й
більшими муками» [2, 155]. Лють Тараса Бульби пов‘язана з остаточним
крахом його підсвідомих мрій, бо вмирає його остання надія – син Остап.
Отже, осмислюючи поведінку Тараса можна визначити його життєву
настанову: брати – ті, хто дотримуються його поглядів, а всі інші –
вороги, яких треба знищувати. На жаль, до числа останніх потрапив і
Андрій.
Думається, що повага до товариства, патріотизм – дуже добрі якості
людини-громадянина, але все повинно знати свою межу; її переступив Тарас
Бульба, вдаючись до так званого «товариського фанатизму» – безрозсудної
одержимості національною ідеєю, нагадуючи у такий спосіб людину-машину,
яка найкраще застосовується під час війни і може принести багато користі
своїй державі, але водночас її головним недоліком є те, що вона
позбавлена будь-яких власне людських почуттів, її мозок ніби
запрограмований вбивати усіх, хто суперечить загальнодержавній ідеї, не
замислюючись навіть над такими святими поняттями, як сім‘я, діти. Так,
на нашу думку, М.Гоголь торкається однієї з глобальних сучасних проблем
– проблеми антигуманної поведінки так званих «людей-роботів», для яких
немає нічого святого, які не шанують своїх рідних і не дотримуються
традиційних і загальноприйнятих норм християнської моралі.
тей та емоцій. Петро постає справжнім християнином, який не тільки знає
Святе Письмо, а й намагається жити згідно з його вимогами. Відповідно до
цього і мета участі його у війні підпорядковується християнству та
позбавлена будь-яких егоїстичних прагнень: «Яка тепер веселость, панове
братці, коли того й гляди, що проклятий католик за гирю зачепить» [5,
167]. Крім цього, у Петровому монолозі дуже часто простежується
згадування Бога, на якого чоловік покладає усі надії: «Біг дав, усі
переплинули» [5, 168]. Звичайно, ця риса чужа Тарасу (в його
словниковому запасі немає жодного слова, пов‘язаного з вірою в Бога),
жорстокість якого повністю перекреслює його участь у боротьбі за віру, і
при цьому не врятовує навіть відчайдушна любов до товариства, яка
набуває не стільки релігійного, а скільки тваринного відношення (Тарас
відіграє роль хижого звіра, ватажка своєї зграї – козацької громади).
Звичайно, Петро теж виступає палким патріотом, але його ставлення до
козаків не набуває фанатизму, ладного призвести до агресивної поведінки.
Ще однією важливою відмінністю Петра від Тараса є та, що Чалий – зовсім
не зухвалий чоловік і готовий пожертвувати навіть своїм гетьманством
заради сина: «Нащо ж ви мене і гетьманом вибрали, коли останню радість
хочете одняти?.. Перший раз простити можна… Коли вже на його не хочете
положить ласки, надо мною змилуйтеся!..» [5, 200]. У цьому і виявляється
справжня безкорисна любов батька до сина, в якій немає жодної краплини
егоїзму. Саме ця домінуюча риса характеру Чалого визначає його як цілком
позитивного персонажа, який, незважаючи на свою відданість товариству,
не втратив загальнолюдських рис, сповнений чуйності, доброти та
розумного поєднання почуттів до близьких людей і обов‘язку перед
громадою.
Цікавою з психологічної точки зору є поведінка Андрія та Сави, які також
фактично вважаються зрадниками своєї батьківщини.
Традиційно Андрія називають антигероєм. Звичайно, ми не ставимо за мету
повністю перекреслити це, але хочемо більш об‘єктивно підійти до
трактування Андрієвого вчинку. Так, з цілковитою впевненістю можна
говорити про те, що перехід молодшого Бульби на бік поляків повністю
спрямований на задоволення підсвідомих інстинктів («Лібідо»), зокрема
сексуальних фантазій про жінок, які виникли у душі парубка ще у
вісімнадцятирічному віці: «…Он, слушая философские диспуты, видел ее
поминутно, свежую, черноокую, нежную…» [3, 43]. Навіть перебуваючи
поміж козаків, Андрій сконцентровував свої думки не на ході битви, а на
своїх прагненнях, які він не міг усвідомити. Доказом цього є його
поведінка під час битви, яка була своєрідною розрядкою «Лібідо» і
супроводжувалася виявом неабиякої агресії, як результат – заміна прямого
задоволення сексуального інстинкту. Звідси і велике завзяття молодого
парубка: «…Он, понуждаемый одним только запальчивым увлечением,
устремляясь на то, чтобы никогда не отважился хладнокровный и разумный,
и одним бешеным натиском своим производил такие чудеса, которым не могли
не изумиться старые в боях» [3, 68]. При цьому Андрія не можна було
назвати мужньою людиною, на відміну від старшого брата, адже хлопець, як
зазначив сам Тарас, був «мазунчиком», мав ніжний і лагідний характер,
був улюбленою дитиною матері, а, отже, зовсім не мав потягів до
боротьби, хоча й намагався усіма силами розвинути їх у собі, тамуючи
підсвідомі прагнення до кохання.
Для повного виявлення підсвідомого у реальному житті необхідний реальний
поштовх, який зіграв би вирішальну роль у розкритті таємничих
інстинктів. У Андрія цим мотивом став візит татарки, служниці тієї
польської паночки, до якої Бульба відчував неабияку пристрасть. Так,
після того, як парубок побачив татарку і пригадав своє кохання,
підсвідоме поступово почало оволодівати його «Я» і він перестав
розуміти, що робить: «Пришедши к возам, он совершенно позабыл, зачем
пришел: поднес руку ко лбу и долго тер его, стараясь припомнить, что ему
нужно делать» [3, 73]. Коли ж Андрій зустрівся з панночкою, «Воно»
повністю і безповоротно витіснило будь-які залишки «Над-я», внаслідок
чого Андрій почав говорити мовою своїх інстинктів: «Царица!.. Что тебе
нужно?.. Прикажи мне!.. Я сделаю, я погублю себя… для тебя…» [3,
83]. При цьому він повністю забув своє призначення як громадянина
України, яке ще з раннього дитинства пильно виховував у ньому Тарас:
«…Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны?
Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее Всего. Отчизна
моя – ты!» [3, 86]. Можливо, у такий спосіб Андрій виявив свободу
особистості, відмовившись від тієї маски, яку пропонує для кожного з нас
загальна гра життя в суспільстві. Хоча, водночас нам видається доцільним
гармонійне поєднання громадської доброчесності та особистого життя як
двох невід‘ємних і однаково важливих умов нормального існування
будь-якої людини. Андрій же опинився перед складним вибором між
почуттями і обов‘язком. При цьому надання переваги або першому, або
другому неминуче призведе до трагедії, викликаної зовнішніми діями (у
разі перемоги почуттів – розплата за зраду) чи внутрішніми переживаннями
(вибір на користь обов‘язку, що супроводжується страшною духовною
трагедією). Отже, для такої досить негармонійної особистості, як Андрій,
все вирішено заздалегідь страшна доля, ніби фатум, підкрадається до
нього, і її поява неминуча, в чому і полягає драма Андрієвого життя.
На перший погляд Сава Чалий, як і Андрій Бульба, постає зрадником,
проте, після детального ознайомлення з текстом, стає зрозумілим, що
зрадив він не свою батьківщину (націю, віру), а тільки громаду, тобто
порушив козацьку присягу вірності товариству, виявивши у такий спосіб,
подібно до Андрія, свободу особистості.
Якщо проаналізувати структуру Савиної психіки, то можна побачити, що
його «Над-я» має вигляд розважливого релігійного обов‘язку (Сава ладен
віддати своє життя за віру), але проти «Супер-его» виступає «Ід» у
вигляді особистих прагнень козака, поєднаних з його гордощами. Так,
підсвідоме бажання вислужитись і бути лідером серед козацтва бере гору
над «Супер-его» і стає пануючою думкою Сави. Саме цим пояснюється його
зрада, причиною якої є незадоволення мети – стати гетьманом
(підсвідомого прагнення до влади). Так, коли козаки обирають своїм
головою Петра, у Сави настає шок (невідповідність бажань і можливостей),
який супроводжується подальшими афективними діями Сави, а, отже, свою
зраду Чалий просто не усвідомлює, оскільки тверезо оцінити ситуацію йому
заважає ображена гордість. У стані повернення до нього категорії
«Супер-его» (релігійний обов‘язок) він зрозумів, що ніколи не піде проти
свого народу і проти своєї віри. Саме цим Сава Чалий і відрізняється від
Андрія Бульби, який також спочатку діяв у «поза ситуативному часі», але
після повернення до нього свідомості він не тільки не розкаявся у своїх
діях, вчинених під впливом несвідомої пристрасті, а, навпаки, вирішив
битися проти свого батька і рідного брата, порушуючи у такий спосіб
головну Божу заповідь.
Саву споріднює з Андрієм і наявність так званого Едіпового комплексу,
тобто певної віддаленості сина від батька, що є наслідком не дуже вдалої
їхньої ідентифікації у дитячому віці. Цим і пояснюється вже у дорослого
Сави з’ява почуття ревнощів до батька, які проявилися у його прагненні
стати вищим за Петра, подолавши нарешті ту дитячу конкуренцію між ним і
батьком за материнську любов, що зараз вилилась у прагнення отримати
більше пошани від козацької громади. Отже, незгода Сави з обранням у
гетьмани Петра є внутрішнім протестом проти лідерства батька, виявом
Савиного егоїзму, джерело якого – в Едіповому комплексі.
Як і Андрій, Сава теж постає у творі страдницькою особистістю, щоправда
його трагічність має дещо інший характер. Так, в кінці твору, до Сави
повністю повертається свідоме керування «Над-я» як опозиція «Ід», яке
теж не хоче випускати своє право на лідерство, що в результаті
призводить до особистісної трагедії Сави як «зайвої» людини в цьому
світі загалом. З одного боку, його вже не приймає козацтво, вважаючи
зрадником, а з іншого – він не може залишатися і у таборі
Конецпольського, який змушує Саву силоміць насаджувати католицтво на
Україні, знищуючи його рідну віру – православ‘я. Звичайно, подібна
дисгармонія могла б бути знищена, якби Сава попросив вибачення у козаків
і повернувся на батьківщину, але він не в змозі цього зробити, адже йому
заважає гордість.
Отже, і Андрія, і Саву споріднює дисгармонійний характер структури
психіки, хоча у Сави, як і у Петра, «Над-я» розвинуто більше, ніж у
Андрія, а гору все-таки бере «Ід», незважаючи на яскраво виражену
релігійність першого. Тарас Бульба також втратив контроль над своїм «Я»
і віддався інстинктам «Воно». У такий спосіб справжнім позитивним героєм
вважається Петро Чалий, який зумів знайти компроміс між двома бінарними
категоріями своєї душі.
Так от, за допомогою психоаналітичного тлумачення літературознавчих
текстів ми змогли простежити особливості моделювання психології головних
героїв, пояснити їх вчинки згідно сучасних методів аналізу літературного
твору.
ЛІТЕРАТУРА
Агеєва В. Сорочинський ярмарок на Невському проспекті. Українська
рецепція Гоголя. – К.: Факт, 2003. – 349 с.
Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» Гоголь і Шевченко.
Порівняльно-типологічні студії. – Харків: Харківська школа, 2001. – 373
с.
Гоголь Н. Собрание починений: В 7 т.Т.2: – М.: Художественная
литература, 1976. – 333 с.
Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003.
– 392 с.
Костомаров М. Твори: У 2 т. Т.1: Поезії, драми, оповідання / Смілянська
В. – К.: Дніпро, 1990. – 537 с.
Кучеренко О. Тема України в історичних творах М.В.Гоголя і П.О.Куліша //
Історія в школі. – 2000. – №7. – С.7-10.
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь,
1999. – 446 с.
Покальчук Ю. Микола Гоголь: Подвійне коло оточення // Слово і час. –
1995. – №9-10. – С.51-54.
Фрейд З. Психология бессознательного / Ярошевский М. – М.: Просвещение,
1990. – 447 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
