.

Особливості інтерпретації І.Костецьким теми двійництва (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
140 3831
Скачать документ

Реферат на тему:

Особливості інтерпретації І.Костецьким теми двійництва

Ігор Костецький (автонім його Ігор В’ячеславович Мерзляков) ( один з
найоригінальніших письменників ХХ сторіччя. Емігрант швидше за
покликанням душі, ніж через примус долі, він виписався у самостійного
автора лише у Німеччині, у межах діяльності МУРу отримав визнання як
критик і активний пропагатор модерністичних течій. Творчість
І.Костецького стоїть на перетині багатьох літературних рухів, які
відігравали роль провідних у ХХ столітті. Через це однозначно визначити
стильову та напрямкову приналежність письменника є неможливим.
Характеризуючі творчість І.Костецького, С.Павличко вживала термін
“нігілістичний модернізм” [23, 345], а Ю.Шерех, сучасник та добрий
знайомий письменника, зауважував, що він, І.Костецький, з часом має
перейти з табору модерністів до табору органістів [30, 176]. Багато
дослідників творчої спадщини письменника наголошують на присутності у
його творах елементів експресіонізму [2, 41], [31, 530], [22, 57],

екзистенціалізму [21, 171] сюрреалізму [31, 530], [3, 189], [6, 423]
дадаїзму [31, 530], формалізму [27, 20], драми абсурду [21, 170], [8,
13], [5] та інших напрямів. Деякі дослідники говорили також про
наявність у його творах елементів постмодернізму [8, 13], [21, 176] та
про те, що ключовим поняттям до творчості І.Костецького є полістилізм
[3, 197]. Сам письменник значив свою творчість як моральну, дидактичну,
засадниче релігійну [26, 39] і серед своїх свідомих та підсвідомих
впливів називав твори та стильові авторські прийоми Дж.Дос Пассоса,
Е.Гемінгвея, Г.Броха, Д.Джойса, Ю.Яновського [13, 144-145], М.Гоголя,
Г.Кайзера,

Штернгайма [7, 136]. Творчість письменника, яка хоч і зазнала впливу
великого спектру модерністичних рухів, опинилася у центрі перетину двох
напрямків – експресіонізму та екзистенціалізму, які визначили темарій,
засоби творення характерів персонажів, структуру, стиль.

Предметом аналізу у статті ми обрали особливості інтерпретації
І.Костецьким мотиву двійника як у прозових творах (на прикладі текстів
“Тобі належить цілий світ”, “Перед днем грядущим”, “Поїзд раз-у-раз
спинявся”, “Шість ліхтарів і сьомий місяць”, “Повість про останній
сірник”, “Ціна людської назви”, “Божественна лжа”), так і у драмах
(таких як “Близнята ще зустрінуться” та “Спокуси несвятого Антона”).
Нашим завданням є висвітлити основні риси мотиву двійника в
експресіоністичній традиції та з’ясувати особливості інтерпретацій його
І.Костецьким.

Поява мотиву двійника в експресіоністичній літературі була зумовлена
зацікавленням експресіоністів внутрішнім світом індивіда [20, 74] і
являла собою особливий варіант проекції особистісного “я” людини [29,
81], відділення “я” від “воно” для встановлення зв’язків із зовнішнім
світом та іншими елементами психіки [29, 82]. У конфлікті між героєм і
його двійником чітко вимальовується ситуація “маска – самість” [29,
82-83]. Традиції мотиву роздвоєння людського “я” на екзистенційне,
буттєве і на “я” видимості, ілюзії [29, 81] були, з одного боку,
продовженням традиції літератури ХІХ століття, що реалізувалися у
творчості таких письменників, як Е.-Т.-А.Гофман, А.Шаміссо,
Г.-Х.Андерсен, Й.-В.Гьоте, Г.Гайне, Г.Мопассан, О.Вайлд, Е.По тощо. А, з
іншого боку, мотив двійника сягав своїм корінням і теорії психоаналізу,
зокрема роботи З.Фройда (“Незатишне”) та його послідовника О.Ранка
(“Двійник”) [29, 81]. Останній зокрема вказував на спільні ознаки тих
історій, які мали в своїй основі мотив двійника [29, 82]. Так, суб’єкт
завжди є чоловіком. Він обов’язково конфронтує зі своїм двійником, і ця
конфронтація найчастіше починається зі зникнення тіні персонажа або
відображення у дзеркалі. Як правило, бачити свого двійника може тільки
суб’єкт. З одного боку, двійник прогнозує ряд ситуацій, які мають
негативні наслідки для суб’єкта, а, з іншого боку, виконує його
приховані і стримані бажання, чинить те, на що суб’єкт ніколи б не
зважився, і в цьому плані двійник виступає в ролі звабника. У кінці
твору протагоніст вбиває свого двійника, разом з тим вбиваючи і себе.
Особливого поширення згаданий мотив мав у драмі експресіонізму.
Репрезентативними щодо цього є п’єси “Людина із дзеркала” Ф.Верфеля,
“Корал” Г.Кайзера, “Бідний кузен” Е.Барлаха тощо.

У творчості І.Костецького окреслений нами експресіоністичний варіант
мотиву двійника зазнає значної інтерпретації. У своїх прозових творах
письменник зберігає протистояння двох персонажів, проте замінює
антагонізм суб’єкта і його тіні або відображення у дзеркалі на
протиставлення героя та антигероя, двох окремих особистостей. Необхідно
зауважити, що у використане вище поняття “антигерой” нами не вкладається
жодного негативного смислу. Мається на увазі антагоніст персонажа,
людина, що протистоїть головному героєві за рядом ознак. Єдиним винятком
з поданої нами схеми є твір “Тобі належить цілий світ”, самим автором
названий притчею [17, 138]. Побудований за законами вказаного жанру,
твір містить у собі протиставлення не двох персонажів, а героя “до
перетворення” і “після”.

Об’єднані спільними рисами, герой та антигерой не сходяться в головному:
якщо герой, проходячи через певну ситуацію, переживає катарсис, то
антигерой, потрапляючи до тієї самої або дуже подібної ситуації, не
змінюється. Є всі підстави говорити про те, що в результаті вказаного
перебігу подій, головний герой, обираючи власну сутність, від існування
переходить до буття [25, 438], тоді як антагоніст виявляється
неспроможним до зміни через екзистенційну ситуацію.

Між героєм та його антагоністом часом існує непорозуміння (наприклад,
твір “Поїзд

раз-у-раз спинявся”: Орися Федорова хоче, щоб Пилипенко сидів поруч із
нею, але він не може цього зробити, бо світ завалиться), іноді –
неприязнь (наприклад, у творі “Шість ліхтарів і сьомий місяць”: Леся не
відчуває глобальної зміни, яка сталася зі Стецем Германовичем і не може
перемогти у собі підсвідому антипатію до зовнішності героя). Проте ні не
ненависті, ні бажання позбутися один одного між героєм та антигероєм
немає. Більше того, у творах І.Костецького антигерой може ставитися до
свого антагоніста зі співчуттям (наприклад, у творі “Ціна людської
назви”: Павло Палій розуміє усю прикрість становища Павла
Павлій-Карпиги), може намагатися йому допомогти (наприклад, у творі
“Перед днем грядущим”: професор прагне врятувати Ярослава Левицького від
неминучої загибелі і йде задля цього на певний ризик) або захоплюватися
його вчинками (наприклад, твір “Повість про останній сірник”: Хосе
Оттава віддає належну шану Джефрі Мельнику). Крім того, якщо стать героя
І.Костецьким фактично не змінюється: як і персонаж експресіоністичних
творів, він чоловік, то на місце антигероя письменник подекуди
позиціонує жінку (Орися Федорова у творі “Поїзд раз-у-раз спинявся”,
Леся в оповіданні “Шість ліхтарів і сьомий місяць”, Валюшка з новели
“Божественна лжа”).

Спираючись на засади так званого “месіанського експресіонізму”, який
проповідував ідею нової людини [9, 43], І.Костецький бачив головним
героєм своїх творів сильну

особистість [4, 30], яка прагне абсолютних цінностей [24, 38] і є носієм
божественного

початку [1, 119]. Ці якості і допомагають персонажеві подолати кризову
ситуацію, перемогти негативні фактори, піднятися над обставинами. Ми вже
говорили про те, що, переживши критичний момент, персонаж починає
ставити перед собою значну мету – врятувати країну, захистити людство,
втримати на плечах всесвіт, відкрити істину про людину, донести правду
до кожного на землі.

Дія таких прозових творів – найчастіше невеликого обсягу [28, 106] –
відбувається за умов сучасних письменнику Німеччини (“Поїзд раз-у-раз
спинявся”, “Ціна людської назви”, “Божественна лжа”, “Шість ліхтарів і
сьомий місяць”), Латинської Америки (“Повість про останній сірник”) або
України часів Другої світової війни (“Перед днем грядущим”); жодних
відступів від реальності, фантастичності або готичної химерності [4, 32]
у текстах письменника немає. У центрі кожного свого прозового твору
І.Костецький ставить перетворення індивіда, який, раптово відчувши
певний потяг, із власної волі приймає на себе відповідальність за весь
світ, свою країну або всіх людей на землі. Втілення цього перетворення
вимагає певної художньої конструкції, яка мала б розкривати характер
героя через ряд ситуаційних моментів, покликаних виявляти в персонажі
приховані прагнення й можливості. І.Костецький будує більшість своїх
творів таким чином, що головний герой потрапляє у певну ситуацію, яка
вимагає від нього негайної дії і докорінно змінює його. Така
екзистенціальна ситуація стає ключовою для всіх творів письменника.
Проходячи через неї (або, переживаючи її), герой пізнає свою справжню
сутність, знаходить сенс свого буття.

Кожне оповідання І.Костецького, написане за вказаною схемою, має
відмінності у характері кризової ситуації, проте ряд “вимог” до її
побудови залишаються стабільними. Основними серед цих вимог є докорінна
зміна способу життя персонажів, їх поглядів на своє існування, світ і
самого себе. Більшість із таких ситуацій можна назвати кризовими лише
умовно, оскільки важкими й проблемними вони є виключно для людини, яка в
них потрапила, а для загалу можуть залишатися непомітними. У деяких
творах І.Костецького такі кризові ситуації розгортаються на фоні
глобальних світових подій: революції (“Повість про останній сірник”) та
Другої світової війни (“Тобі належить цілий світ”, “Перед днем
грядущим”), але важливість її оцінюється виключно впливом на долю
окремої людини, а не загальної групи, суспільства чи навіть народу. За
своїми абстрактними масштабами ці ситуації часто не є рівноцінними,
єднає їх виключно результат: кардинальна зміна індивіда.

Основними кризовими ситуаціями у прозі І.Костецького стають:

раптове відчуття власної відповідальності за долю людей і батьківщини
(“Перед нем грядущим”);

наявність необхідності поступатися місцем у поїзді (“Поїзд раз-у-раз
спинявся”);

відсутність турботи про людину з боку її рідних (“Шість ліхтарів і
сьомий місяць”);

зникнення сірників через страйк сірникарів (“Повість про останній
сірник”);

поява людини з ідентичним прізвищем (“Ціна людської назви”);

сон про велике призначення та важливість власної долі для батьківщини
(“Божественна лжа”).

Така кризова ситуація завжди постає у житті людини несподівано. Кожний
персонаж пропонує індивідуальне рішення кризової ситуації. Так Григор
Печений, головний герой “Божественної лжі”, відчуває необхідність
залишити свою дружину і піти на війну під час короткого сну шлюбної ночі
[11, 142]. Павло Палій-Карпига, головний персонаж “Ціни людської назви”,
приходить до необхідності повернення до свого справжнього імені також
під час короткого сну після відмови справжнього Павла Палія відступитися
від свого імені та користуватися псевдонімом [18, 122-123]. Джефрі
Мельник, головний герой “Повісті про останній сірник”, знаходить сенс
свого життя та своє призначення, блукаючи містом у день свого народження
[14, 125]. Пилипенко, головний персонаж новели “Поїзд раз-у-раз
спинявся”, роздумуючи про необхідність поступитися місцем жінці у
потязі, приходить до думки про залежність існування всесвіту від доброї
волі кожної людини, зокрема – від його власної

волі [15, 124]. Фріц Мюллер, головний герой новели “Тобі належить цілий
світ”, стає іншою людиною після двох сильних ударів по голові [17, 138,
141]. Ярослав Левицький, головний персонаж новели “Перед днем грядущим”,
просто починає відчувати свою відповідальність за ті події, які
відбуваються у країні, в якій він живе [12, 148]. Стець Германович,
головний герой новели “Шість ліхтарів і сьомий місяць”, не заставши
вдома знайомого, якому прагнув розповісти анекдот, починає відчувати
граничну самотність індивіда у всесвіті і свою відповідальність за долю
кожної людини на землі [19, 138-139].

Маємо підстави говорити про те, що передумови для появи кризової
ситуації першопочатково закладені у свідомості персонажа і розкривають
душевні здібності та найглибші таємниці головного героя, спираються на
здобутий ним життєвий досвід і апелюють до його підсвідомості. З одного
боку, такою передумовою може бути відчуття людиною провини за свій
вчинок, який з точки зору традиційної моралі не завжди виявляється
негативним. Такі покарання не просто примушують людину спокутувати свій
гріх, але одночасно і змінюють звичний хід її життя, повертають їй
втрачену сутність. Так, Павло Палій-Карпига за провину має ту обставину,
що колись, починаючи творчу кар’єру, відмовився від свого справжнього
імені, придбавши замість нього псевдонім і, так чином, не тільки
замінивши свою справжню сутність іншою, чужою і несправжньою, але і,
проживши замість свого чуже життя. Провина Фріца Мюллера серйозніша: він
піддався спокусливим обіцянкам Райху про те, що йому – як представникові
вищої раси – належить весь світ. Покарання знаходить персонажів
відповідно до провини: Павло Палій має наново перетворитися на Павла
Карпигу, і ставши самим собою, прожити автентичне життя: “Я ще маю
багато чого зробити… Ми почнемо все спочатку, не тут… на нових
землях, де нас ніхто [не знає] ” [18, 127], а Фріц Мюллер – завоювати
світ, тільки вже не силою, а прагненням будити людей тихими очима: “На
дні всього лежить проста формула: відмовся від себе, і все дістанеш…
Взагалі кажучи, твій закон, друже: буди світ тихими очима” [17, 143].

З іншого боку, такою першопочатково закладеною у душу людини передумовою
може бути виключно підвищена чутливість персонажа. Саме такими є Григор
Печений, Ярослав Левицький, Джефрі Мельник, Пилипенко, Стець Германович.
Докорінні зміни у їх житті не пов’язані зі спокутою, а викликані
здатністю відчувати найменші порухи певних субстанцій – назвемо їх
умовно “запит долі”. Вони, як і спокута, впливають на людську душу і
долю, перевертаючи та докорінно змінюючи їх. Життєві цінності та
орієнтири людини, яка відповідає на запит долі, стають іншими. Характер
змін у житті всіх п’ятьох вказаних персонажів мають однаковий масштаб,
проте різний напрямок. Якщо сенс життя і майбутнє Григора Печеного і
Ярослава Левицького після “одкровення” пов’язуються з війною за Україну,
то Джефрі Мельника, Пилипенка та Стеця Германовича доля приводить до
необхідності турбуватися про світ навколо них та кожну людину на землі,
захищати її від байдужості та жорстокості суспільства.

Доля Григора Печеного одним сном післяшлюбної ночі примушує його
“перемінити життя, що обіцяє стільки втіх, на життя, що не обіцяє
нічого, крім виразної перспективи скуштувати кулі” [11, 144] та покинути
дружину, веде до полковника Дробота, на фронт, перетворюючи на лісового
щезника з обсмаленими вовчим ім’ям [11, 142]. Мета нового життя Григора
Печеного – війна, причому не за “Україну пісень” [11, 144], а за
“Україну найбруднішої чорної роботи” [11, 144].

Несподіване прозріння пов’язує з війною й долю Ярослава Левицького.
Відчувши необхідність боротьби за майбутнє країни, персонаж полишає свою
вагітну дружину, майбутню славу й поетичну творчість. Романтика в цьому
випадку також хоч і має місце, проте не відіграє визначальної ролі.
Дійсність, як реальна, так і майбутня, не уявляється персонажу в рожевих
фарбах: “Ступайте вперед тільки ті, хто не боїться бути знищеним рукою
ворога і хто не боїться бути оббріханим язиком друга” [12, 151].

У кризову ситуацію, тільки у мирні часи, потрапляє Пилипенко. Проблема,
яка постає перед ним, характерна для будь-якої людини, яка змушена
користуватися послугами громадського транспорту: чи поступатися місцем
незнайомій людині. Проте для Пилипенка дилема “стояти чи сидіти”
перетворюється на пошук спочатку вищої інстанції, яка має відповідати за
справедливість того, що відбувається на світі: “Нема кому контролювати
виконання денних наказів по бюрках сумління, усім не цікаво, і людина
псується собі потроху. Нема нікого. Сам” [15, 124], а, з іншого боку,
через з’ясування відсутності вищої інстанції, відчуття власної
відповідальності за все, що на світі відбувається: “Коли нікого нема, і
ти сам і контролюєш себе. Зрештою, нікого більше і не треба” [15, 125].
Існування або знищення світу стає фактом, залежним виключно від людини,
її чуйності та здатності прийняти на себе моральний обов’язок: “Сам собі
не даєш зіпсуватися, і абсолютно байдуже, чи обдарує тебе теплом у
відповідь. Але от далеко не байдуже, коли завалиться світ” [15, 125].

Стець Германович також, як і Пилипенко, починає шукати когось, хто має
бути відповідальним, але вже не за весь світ, а за кожну окрему людину.
І виявляється, що таким відповідальним має бути він сам через те, що у
житті будь-якої людини часто немає нікого, хто турбувався б її
існуванням у світі, схожому на океан, в якому людину на кожному кроці
чигає небезпека, часто навіть смерть: “. Я маю право наказати собі не
заспокоїтись, аж ніяк не заспокоїтись, ніколи більш не заспокоїтись
долею людини, що вийшла з дому і не повернулась, хоч вона, людина, мені
ніякий не родич і ніякий не друг, просто знайомий, просто людина, з нею
приємно інколи помінятися дотепом, просто людина, ніяка не близька
людина, просто людина” [19, 139].

Образ Джефрі Мельника алюзує до Біблії, зокрема до образу Ісуса Христа,
що зумовлює особливості перевтілення персонажа. Основним прагненням
Джефрі Мельника є легалізація диваків: “Я хочу, щоб на диваків казали:
це нормальні люди. А так званих нормальних – навпаки: звали виродками”
[14, 148]. Причиною цього є те, що “Диваки це незадоволені люди” [14,
148]. А світ завжди тримається саме на таких незадоволених людях, саме
вони шукають сенс буття, справжню людську сутність, беруть на себе
відповідальність за світ і людей, натомість звичайна, нормальна людина
цього не робить. Проте, витративши багато часу на пропагування своїх
ідей, на наближення революції та побудови країни на вказаних засадах,
Джефрі Мельник відмовляється стати на чолі нової країни, яка виникне
після перемоги повстанців.

Ми вже говорили про те, що у прозових творах І.Костецького протиставлені
два антагоністи – умовні герой та антигерой. Згадані персонажі мають
певну кількість визначальних спільних рис, які у деяких випадках
нав’язливо підкреслюються автором, стають способом творення видимої
дзеркальності героя і антигероя. Обидва персонажі переживають подібну (а
часом і ту ж саму) кризову ситуацію. Такий сюжетний хід і таке
композиційне розташування образів є типовим для всіх прозових творів
письменника.

У творі “Ціна людської назви” героєм є Павло Палій-Карпига, його
антагоністом – Павло Палій. Автором нав’язливо підкреслюється вихідна
схожість обох персонажів: у них однакове ім’я, вони обидва зі сходу,
повоєнні емігранти, обидва художники, обидва навчалися в академії.
Перший, Павло Палій Карпига, починає відчувати, що справжнє ім’я людини
– не просто набір літер і право на нього не може бути засвідчене
паспортом, оскільки єдиний спосіб ствердити цінність власного імені –
віднайти свою справжню сутність, прожити автентичне і належне життя – і
з цього виводить необхідність починати все з початку, прожити життя
Павлом Карпигою. А справжній Павло Палій, хоч і відмовляється продати
своє ім’я за дві тисячі, вважає його чесним і пишається ним, але не
розуміє його справжньої ціни. Для цього Павла Палія ім’я так і
залишається написом у паспорті ( до речі, паспорт стає для нього єдиним
способом аргументувати своє право на це ім’я [18, 120-121].

У творі «Перед днем грядущим» героєм є Ярослав Левицький, антигероєм –
професор. Штучно протиставлені І.Костецьким («Ми з вами у двох сферах,
мовити б. Я ніколи не збагну вашої психіки, а ви.» [12, 149]), вони
насправді мають багато спільних рис. Професор проходить майже той шлях,
що й поет, тільки набагато раніше: колись, за молодого віку, він,
відкинувши пасивну позицію, обрав підпільну боротьбу і примушений був
заплатити за неї вигнанням: «Я теж свого часу ризикував життям, і був на
дуже далекому засланні. В тисяча дев’ятсот шістнадцятому році» [12,
149]. На сьогоднішньому етапі життя професор, як і поет, негативно
ставиться до німців [12, 149], вбачає в них загрозу всій країні: «. Вони
кожен спротив у зародку здушать, і за одного розстрілюють тисячами. Це
не супротивник, це просто масовий винищувач» [12, 149], але вже не
збирається ризикувати своїм житям: «Тут, можливо, можна ж жити сьогодні,
нюхати цей місяць.» [12, 149] і намагається відмовити від такого вчинку
Ярослава Левицького.

У творі “Божественна лжа” героєм є Григор Печений, а антигероєм – його
дружина Валюшка. І.Костецький показує їх взаємне кохання [11, 137], їх
схожість у смаках та звичках, їх повне взаєморозуміння під час
короткого, але майже ідилічного спільного життя і реальну можливість
щастя. Проте якщо Григор під час короткого сну приєднується до “звитяги

серця” [11, 129] і примушений йти, кинувши все [11, 142], воювати за
далеку, зовсім не романтичну Україну, то його дружина спокійно спатиме
до ранку, не відчуваючи жодного віяння.

У творі “Поїзд раз-у-раз спинявся” героєм є Пилипенко, антигероєм –
Орися Федорова. Елементом, що їх єднає, є вагон потягу, яким вони їдуть,
першопочаткова наявність вільних місць, роздратування через небажання
пасажирів поступатися місцем тим, хто цього потребує. Проте Пилипенко
підніметься, даючи місце спочатку німкені з дівчиною, а потім німецькій
монахині, і відчує власну необхідність турбуватися про світ, а Орися
Федорова, яка жодного разу не поступилася місцем, нічого не відчує, а
тому не зміниться і лише дивуватиметься бажанню Пилипенка.

У творі “Шість ліхтарів і сьомий місяць” героєм є Стець Германович,
антигероєм – Леся, директорова донька. Обидва вони проходять через
ситуацію, яка змушує їх відчути відповідальність за іншу людину. Леся,
дізнавшись про те, що поет Роман Дробот бідує, починає перейматися його
долею, шукає для нього мед, якого він дуже потребує. Зміни у душі Стеця
Германовича відбуваються після того, як він дізнається про те, що
редактора Вереса, звичайного його знайомого, довго немає вдома, а його
сестра не турбується через його відсутність. Якщо турбота Лесі так і
залишається турботою на рівні власних уподобань, то Стець Германович
починає перейматися долею кожної людини. Загальна зміна у зовнішності і
поведінці відбувається з обома героями: У Стеця Германовича “…Міцно
розсаджені вилиці збіглись і в змові з очима вистрілили смішинку,
маленьку, тоненьку і тепленьку смішинку, вперше на житті” [19, 142],
красивішою стає і Леся. Проте, як ми вже говорили, директорові донька,
проявивши чуйність до людини, проходить перший етап перетворення, але не
змінюється повністю.

У “Повісті про останній сірник” протиставляються Джефрі Мельник та Хосе
Отава. Їх схожість вражаюча, а відмінність хоч і незначна, проте
принципова. Ці персонажі є друзями, носіями однакових переконань,
будівниками однієї майбутньої держави, взаємозамінними на різних етапах
життя; обидва визнані як небезпечні злочинці, на них обох полює влада,
зацікавлена в їх смерті, ідеї Джефрі Мельника лягли в основу боротьби
Хосе Отави, за яку персонаж змушений був заплатити перебуванням у
в’язниці [14, 158]. Об’єднує їх і формальний момент найменування: якщо
імена обох персонажів іноземні (Джефрі та Хосе), то прізвища в обох
українські (Мельник і Отава). Якщо українська форма прізвища одного з
них (Отави) – це випадковість, то інший (Мельник) має справжнє
українське походження, на яке автор вказує натяком: “… Мовою, що тепер
стала на свій гребінь, на якім смерть або величезне буття. Одна незнана
або дуже мало знана в світі мова” [14, 173]. Проте Джефрі Мельник
відмовиться від посади президента у новій країні, яку будуватимуть за
його задумами, хоча на цю посаду він заслуговує більше за всіх. Причиною
такої відмови є розуміння Мельником важливості власного перебування
осторонь подій, які будуть відбуватися [14, 157]. Натомість новим
президентом країни стане Хосе Отава, який нічого з названого не відчує і
не зрозуміє.

Мотив двійника є показовим і в драматичних творах І.Костецького. Проте в
п’єсах він набуває іншого забарвлення, прямуючи в напрямку антидрами та
актуалізуючи такі проблеми, як абсолютне спустошення індивіда, людська
самотність, загубленість особистості у безмежному просторі життя.
Згадані особливості характерні для таких драм І. Костецького, як
“Близнята ще зустрінуться” та “Спокуси несвятого Антона”. У вказаних
творах письменником використовується і мотив близнюків, і мотив парності
людей, об’єднаних іменами, взаємозамінності людей за покликаннями та
уподобаннями. У загальних рисах засоби вираження мотиву двійника в обох
драмах дуже подібні: письменник будує певні корелятивні пари персонажів,
які поодинці втрачають свою цілісність, сутність та значення [21, 170],
проте є і певні різнобіжності, які дають змогу окреслити перелічені
конфлікти з різних сторін.

Так, у драмі “Спокуси несвятого Антона” персонажі об’єднані письменником
попарно за іменами: Валентин – Валентина, Антон – Антонина. Такий
розподіл виразно вказує на протистояння за статями “чоловік – жінка”,
“інший чоловік – інша жінка” [21, 171]. Ця умовна бінарна опозиція
приховує і глибше протистояння двох світів: упорядкованого(справжній
шлюб, взаєморозуміння, щастя), в якому живуть Антон і Антонина, і
хаотичного (фіктивнй шлюб, взаємонепорозуміння, постійний пошук власної
сутності), в якому існують Валентин і Валентина. Хаотичний світ
наполегливо прагне зруйнувати світ упорядкований. Протягом п’єси наявні
постійні спроби Валентини спокусити Антона, тим самим зруйнувавши
спокій, в якому він живе з Антониною: “От я їм покажу” [21, 37]. Проте
сталий світ, показаний у парі Антона і Антонини, також прагне
нестабільності. Змінити свої родинні стосунки жадає і сам Антон [21,
41]. Психологічно “класична жінка” тягнеться до упорядкованості та
сталості, “класичний чоловік” – до змін та перетворень. Це правило
здійснюється у “правильній” парі-опозиції: Антонина є охоронцем
домашнього вогнища, від якого намагається втекти Антон. Натомість у
“неправильній” парі-опозиції Валентин прагне сталості, а Валентина –
зміни, зваблення, знищення тихого спокою родини Антона і Антонини. З
Валентина, Валентини, Антона і Антонини постійно утворюються несталі
корелятивні пари: на початку твору такими парами є Антон – Антонина,
Валентин – Валентина. У середині твору вони міняються між собою: Антон і
Валентина утворюють одну пару, Антонина і Валентин – іншу. У кінці твору
порушений порядок відновлюється: Антон повертається до Антонини,
Валентина до Валентина. Постійна зміна партнерів відкриває пошук кожного
з персонажів як власної сутності, так і способу життя, який би міг
максимально задовольнити всі його потреби та вимоги. Проте жоден з
героїв драми не знаходить щастя у нових стосунках і змушений повернутися
до старого життя.

У драмі “Близнята ще зустрінуться” до спільності за іменами додається
зовнішня подібність. У цьому творі фігурують два брати – близнюки,
розлучені у дитинстві Святослав Тогобічний і Святослав Тутешній, їх
матері, теж абсолютно схожі між собою та їх помічники-близнюки Петро
Тогобічний і Петро Тутешній. Наявна кількість персонажів такого типу дає
письменникові можливість побудови великої кількості пар: Святослав
Тутешній і Петро Тутешній як товариші та однодумці, прибічники терору,
Святослав Тогобічний і Петро Тогобічний як товариші та однодумці,
прибічники ненасильства, Святослав Тогобічний і Святослав Тутешній як
брати-близнюки та представники абсолютно протилежних теорій, Петро
Тутешній і Петро Тогобічний як помічники та представники Свястолавів
Тогобічного і Тутешнього відповідно, запеклі вороги за призначеною
роллю. Проте ці пари також не є сталими, вони постійно знищуються і
відроджуються. Причиною тому є те, що постійний пошук персонажами своєї
сутності, порятунку від самотності, призначення життя. На відміну від
драми “Спокуси несвятого Антона”, у п’єсі “Близнята ще зустрінуться”
подані дві цілісні особистості – Полковник і Тереса, протиставлені не
тільки всім роздвоєним персонажам, але й один одному. Тереса являє собою
тип сучасної спустошеної особистості: вона не має власних переконань і
власної душі, і радо погоджується з абсолютно протилежними твердженнями
обох Святославів. Полковник представляє собою цілісну особистість:
людина старого гарту, він розуміє нецілісність сучасного суспільства і
власну душевну єдність: “Між вами, найдорожча Тересо, і мною – тисяча
років. Ваше покоління ділиться на дві половини” [10, 122]. Цікавим і
показовим у цьому плані є той факт, що Полковник – батько обох
Святославів, і саме з розколу його світу виникає роздвоєність обох
Святославів: “Одна не визнає вбивства цілковито. Друга визнає, але
тільки з ідейною метою. Ні та, ні та половина не мають найменшого
уявлення про те, що означало вбивство для нас, хто були офіцерами старих
імперій… Ми не мали нічого спільного з пацифізмом… Але ми ніколи і
не бруднилися і ні об яку ідею вбивства” [10, 122].

Таким чином, можна говорити про те, що І.Костецький не просто художньо
переробив експресіоністичний варіант класичного мотиву двійника, але й
створив власну редакцію вказаного мотиву, дав відповідь на глобальні
питання сучасності. Реалізації мотиву двійника в драмі і прозі
письменника мають різний характер. У прозових творах (розглянутих нами
“Шість ліхтарів і сьомий місяць”, “Божественна лжа”, “Повість про
останній сірник”, “Поїзд раз-у-раз спинявся”, “Перед днем грядущим”,
“Ціна людської назви”) мотив двійника допомагає вирізнити, прослідкувати
й підкреслити становлення нової, сильної та цілісної особистості, яка
має позитивні ідеали та мету життя. Умовно протиставлені персонаж та
антагоніст насправді не становлять собою непримиримих ворогів або
ідейних противників, вони швидше являють собою зразки двох світів, які
існують за власними законами. У драматичних творах І.Костецького
(розглянутих нами п’єсах “Близнята ще зустрінуться” та “Спокуси не
святого Антона”) згаданий мотив двійника, оброблений у традиціях драми
абсурду, фіксує спустошеність, роздвоєність і загубленість індивіда,
відсутність у нього прагнень і майбутнього як прогнозованого явища.

Література

Баб Ю. Экспрессионистическая драма // Экспресионизм. Сборник статей. –
М. – П., 1918. – С.109-131.

Барка В. Експресіоністична проза І.Костецького // Сучасність. – 1963. –
№5. – С.40-46.

Біла А. Полістилістика І. Костецького у контексті повоєнного авангарду
// Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Наук. зб. –
Донецьк: Дон НУ, 2004. – Вип.9 – С.185-204.

Бургардт О. Експресіонізм у німецькій літературі // Життя й революція. –
1925. – №8. – С.29-33.

Донерветер К. А чи варто зустрічатися близнятам? // HYPERLINK
http://www.aup.iatp.org.ua www.aup.iatp.org.ua

Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.:
Либідь, 2001. – 488 с.

Залеська Онишкевич Л.М. Листування з Ігорем Костецьким // Сучасність. –
1998. – №6. – С.130-150.

Залеська Онишкевич Л. Ігор Костецький // Антологія української модерної
драми / Ред. Л.М.Залеська Онишкевич. – К.: Таксон, 1998. – С.10-15.

Кемпер Г.-Г. Між Діонісом і розп’ятим: Георг Тракль й експресіонізм //
Експресіонізм: Збірник наукових праць / Упор. Т.Гаврилів. – Львів:
Класика, 2002. – С.42-75.

Костецький І. Близнята ще зустрінуться // Театр перед твоїм порогом. –
Мюнхен: На горі, 1963. –

С.115-166.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020