.

Межі та завдання географії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2518
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Межі та завдання географії

 

Загальна географія становить частину обширої науки географії, яка
охоплює всі обсяги сучасної природи землі та сучасної діяльності людини
з певного погляду. Тому треба передусім визначити завдання та межі
географії взагалі і те місце, що в системі географії належить першій її
частині — загальній географії. Треба також виразно визначити межі
географії, бо часто ще й досі географію помилково ототожнюють з іншими
суміжними науками або частинами їх.

Доля географії своєрідна й дивна: вона є одна з найстаріших наук, — а
проте чимало вчених не визнають її навіть за окрему науку, що має право
на самостійне існування.

Поміж наукових дисциплін географія є безперечно одна з найдавніших.
Можна сказати, що вона давня, як світ, або, принаймі, як людство. Спроби
й намагання науково опрацьовувати питання географії починаються в
європейських народів, як відомо, вже в VI столітті перед нашою ерою, —
від часів Ксенофана з Колофона, Гекатея та Анаксімандра Мілетського і їх
продовжує за часів класичної старовини цілий ряд філософів і вчених
грецьких та римських (Геродот в V столітті перед нашою ерою, Дікеарх в
IV, Ератосфен в III, Сенека та Страбон в I столітті після початку нашої
ери, Птолемей в II й багато инших). Але є підстави думати, що збирання
більш-менш правдивих та докладних географичних відомостей, а зокрема
початки картографії сягають в Європі і в Азії часів геть давніших, —
часів ще передісторичних. Досліди Р. Андре (1878 і 1889 р.),
фон-дер-Штейнена (1885 і 1894 р.), Малері (1886 і 1893 р.), Дребера
(1903 р.), Коха-Грюнберга (1909 р.), Адлера (1910 р.) та инших показали,
що вміння орієнтуватися в своїй країні та збирати початки географичних
відомостей має місце навіть у тих народів, що стоять на найнижчих
ступенях культури (так званих “диких”); перші грецькі “перипли” і
“перієгези” належать, здається, до передісторичних: новіші досліди
давнини Сходу виявили карти світу та плани стародавніх асирійців
(накреслені на бронзових дверях Балаватського палацу) належать до часів
Салмансара ІІ, себто до IX століття перед нашою ерою: ще далеко давніші
мапи й плани вавилонян: у Британському музеї є вавилонські мапи (mappae
mundi), що належать до епохи Саргона І, або, згідно з традиційною
хронологією, до XXXIX століття перед нашою ерою (до часів давніших за
сучасну епоху на 59 століттів).

Незважаючи на таку поважну давність географії, ще й досі не замовкли
змагання з приводу її завдань та меж; ще й досі можна натрапити в
науковій літературі на думки, ніби географія не має права на самостійне
існування, що вона являє собою енциклопедію з різних галузей знання, що
вона узурпує ті матеріали,, що їх інші науки здобули, та ин. (за новіших
часів такі думки висловлювали, наприклад, Клозе 1911 р., Андре 1912 р.,
О. Ленц 1912 р., І. Фрю 1913 р. та ин.). У тому, що виникали такі думки,
винні почасти самі географи (див. далі виклад К. Ріттера, Мартона,
Девіса, Банзе, Петрі, Анучіна та инш.). У многобічності та рясності
матеріалів, що звичайно зараховують їх до обсягу географії, —
матеріалів, що охоплюють неорганічний, органічний та людський світ, —
лежать, як висловився Ф. Ріхтгофен, найбільші труднощі й найбільша
небезпека для географії, але та сама її многобічність і є основою
незвичайної корисності та високої ваги географічної науки.

Не маючи на меті викладати тут історію поглядів на завдання та межі
географії (для цього треба-б було написати цілий том), залишаю осторонь
стародавню та середньовічну географію і погляди пізніших географів до
XVIII століття включно, але вважаю за потрібне подати короткий огляд
поглядів на ці питання кількох найвидатніших вчених XIX та XX століття
і, порівнявши ці погляди, з’ясувати правильне розуміння завдань та меж,
змісту та обсягу сучасної географії.

У першій половині XIX століття найвидатніший географ, що утворив окрему
школу в науці, був Карл Ріттер (найважливіші праці його надруковано
рр.1817–1864). Він перший запропонував для географії нову назву —
“Землезнавство”(Erdkunde). В основу своїх поглядів на завдання та межі
географії К. Ріттер поклав перевагу суто-історичного елементу над
природничо-історичним; найголовніше завдання географії, на його думку,
це з’ясувати вплив географічних умов на людину та її культуру, вивчити
долю людства за різних епох у залежності від природи залюднених країн;
при цьому він припускає, що сама природа країн визначає до певної міри
наперед долю народів і хід історичного розвитку їхньої культури. Наукові
праці й особистий вплив К. Ріттера мали могутнє значіння для розвитку
географічної науки в Європі і спричинилися до заснування цілої низки
географічних товариств та журналів по різних країнах; проте його погляди
(що їх пізніше численні його учні та прихильники надто поширили
надмірности) надали були тодішній географії духу однобічності; той
напрям, що утворив його К. Ріттер у географічній науці, протягом довгого
часу несприятливо відзначився у справі викладу географії (особливо в
середній школі). У основі своїй Ріттерові погляди були не нові у науці:
ще Геродот свого часу висував на перший план людину та її історію, а
Страбон зокрема обстоював щільний зв’язок географічних наук з
історичними.

Окрему епоху в історії основних географічних поглядів утворили численні
талановиті праці Олександра фон Гумбольдта (починаючи з його знаменитого
“Космосу” 1845–1858 рр.) Цей славетний вчений визначив нові проблеми
географії і дав новий аналітичний та порівняльний напрям різним галузям
географічної науки, що були предметом його студіювання (математична
географія, геофізика, земний магнетизм, орографія, вулканологія,
метеорологія, географія рослин, народознавство, історична географія,
краєзнавство). Ставлячи на перший план вивчання природи країн та
принципи причиновости, намагаючись встановити закономірність явищ,
переважно з обсягу фізичної географії, Гумбольдт дав початок так званому
“порівняльному землезнавству”, але не занедбав і історичні, статистичні,
етнографічні та культурно-історичні матеріали, як це видко з його
розвідок про продукційність країн (Produktenkunde), про стародавні
цивілізації Америки, про історію її відкриття, про “Нову Еспанію” та ін.

Ідеї Гумбольдтові дали імпульс для енергійного розроблення паростів
фізичної географії численним вченим різних країн — фізикам, метеорологам
та геологам (праці Дове, Кемца, Бюїс-Бальйо, Пульє-Скропа, Кавендіша, В.
Томпсона, Малета, Зеебаха, де-Росі, Морі, Уевеля, Лайеля та інших).

Проти цього фізичного напряму в географії виступив у другій половині
минулого століття Оскар Пешель (1876–1885 рр.). Вихованням та освітою
своєю він був правник (юрист), здобув ім’я як автор праць з історії
географії, з культурної географії та з народознавства. Пешель дуже
суворо й гостро критикував однобічність Ріттерової школи, особливо
“географічну теологію” його учнів, визнаючи такий напрям у географії за
марний та навіть шкідливий: за основне завдання “порівняльного
землезнавства” він вважав вивчання морфології земної поверхні на
підставі порівняльного методу, встановлення географічних гомологій та
порівняльне вивчення мап: останнє веде, на його думку, до з’ясування
будови та генези форм земної поверхні: але в наукових своїх працях
Пешель відходив від цих принципів, даючи перевагу елементам історичному
та антропологичному; отже він мимоволі був продовжник Ріттерової школи.

Від часів критичних праць О. Пешеля географи поділилися були на дві
окремі школи, що їх відомий історик та методолог Герман Вагнер
запропонував назвати дуалістами й унітаріями. Дуалісти визнають
рівноправність в обсязі географічної науки елементу фізично-біологічного
(природничого) та історично-антропологичного, а унітарії зовсім
виключають із землезнавства людський елемент, зачисляючи його цілком до
обсягу історії, етнографії та статистики. За давніх часів справа стояла
трохи інакше: існувало теж дві школи, що з них одна намагалася внести в
географію виключно елемент точних наук — астрономії та математики
(представником цієї школи був Анаксімандр Мілетський та його учні), а
друга школа вносила в географію тільки елемент історичний
(основоположником її був Геродот). Тепер елементу точних наук у
географії ніхто вже не відкидає і змагання йде тільки про другий елемент
— історичний.

Із сучасних видатних географів до унітаріїв прилучився раніш за інших
Зупан (1876 р.). Спочатку він зовсім виключав був антропологічний
елемент із обсягу загального землезнавства і переважної ваги в географії
надавав геологічним даним; до обсягу загальної географії він зачисляв
метеорологію, кліматологію, океанографію, динаміку суходолів (себто так
звану динамічну геологію), морфологію суходолів та географічне
розповсюдження рослин і животин; математичну географію та антропологію
він визнавав за самостійні науки, що не належать до обсягу географії.
Але пізніше Зупан змінив свій погляд і року 1889 виступив енергійним
оборонцем великої ваги культурно-історичного елементу в обсязі
спеціальної географії (країнознавства, Landerkunde). У хорології (науці
про географічне розповсюдження елементів) за провідні точки він вважав:
1) визначення, характеристику та з’ясування причин географічних
протилежностей і 2) дослідження впливу цих протилежностей на матеріальну
культуру та політичне життя мешканців певної країни за минулих часів
(історія) і за сучасної епохи.

До числа дуалістів з-поміж сучасних географів належать, як відомо, такі
видатні вчені, як Елізе Реклю (в його “Geographie universelle”), Кірхгоф
(у виданому під його керуванням обширному творі “Unser Wissen von der
Erde”) і Сіверс (в описі п’яти частин світу, що він його зредагував).

Року 1883 новий погляд на завдання та межі географії висловив відомий
мандрівник, геолог та географ (колишній професор географії в
Берлінському університеті) Ф. Ріхтгофен. За завдання географії Ріхтгофен
визнає студіювання земної поверхні, і тому пропонує змінити звичайно
вживану назву географії (що її дав був К. Ріхтер) “Erdkunde” —
землезнавство — новою назвою — “Erdoberflachlenkunde” — наука про земну
поверхню. Загальну географію він поділяє на три відділи: 1) фізичну
географію — дослідження літосфери, гідросфери та атмосфери (або
орологію, гідрологію з океанологією та метеорологію з кліматологією); 2)
біогеографію (науку про географічне розповсюдження рослин та животин) і
3) антропогеографію (цю останню відокремлюється від біогеографії з
огляду на недостатність самих суто-біологічних законів для того, щоб
з’ясувати діяльність людини як наслідок здібності її до культури й
перемоги над природою в багатьох випадках). Усі ці відділи географії
Ріхтгофен пропонує студіювати з чотирьох поглядів: 1) морфологічного
погляду (щодо форми); 2) гилологічного (щодо складу); 3) динамічного
(щодо діяльності) і 4) генетичного (щодо походження або способу
утворення). До спеціальної географії Ріхтгофен зачисляє країнознавство,
в якому повинен мати перевагу (на його думку) синтетичний метод.
Астрономічну або математичну географію він визнає за незалежну допоміжну
науку до загальної географії; так звану “політичну географію” він не
визнає за окрему науку і вважає її за частину антропології, що є злучною
ланкою між природознавством та історією. За термінологією Г. Вагнера,
Ріхтгофен належить до дуалістів.

Рішучим супротивником Ріхтгофенових поглядів і крайнім унітарієм був
Герланд (1887 р.). Хоч саме він був етнограф, проте висловився за
виключення з обсягу географії антропологічного елементу (що, на його
думку, є предмет окремої науки) і обстоював студіювання в географії не
тільки земної поверхні, а й усієї земної кулі, бо поверхню не може бути
відокремлено від внутрішніх частин землі, і чимало явищ на поверхні
спричиняє діяльність підземних сил (наприклад, вулканічні явища,
землетруси, горотворчі процеси, земний магнетизм та ін.). Герланд
виключав розгляд людських явищ навіть із обсягу країнознавства (це вже
крайня однобічність), а до загальної географії зачисляв і астрономічну
географію; від географів він вимагає, щоб вживали вони тільки
математичних та фізичних методів дослідження і щоб мали спеціальну
математичну підготовку. Географія, на думку Герланда, повинна бути наука
точна і рівночасно повинна мати переважно практичний, а не теоретичний
характер. Він поділяє географію на математичну (астрономічну) географію,
геофізику, біогеографію та локалізовану географію — країнознавство.

Відомий географ та геолог Альбрехт Пенк, що заснував географічний
інститут у Відні, а пізніше заступив Ріхтгофена (після його смерті) у
Берлінському університеті, приєднався теж до унітаріїв (1891, 1892 і
1894 рр.). Як геолог спеціальністю своєю Пенк висуває на перший план
вивчання літосфери (неорганічної частини землі) та її змін. Згідно з
поглядами Пенка, географія є наука про земну поверхню, себто про
розподіл та взаємну причинову залежність явищ у літосфері від явищ у
гідро-, атмо- і біосфері; різниця між загальною географією та так званою
динамічною геологією є тільки кінцева їх мета, — тільки те, що географія
повинна студіювати зміни літосфери щодо виникнення нових форм, а
геологія студіює ті самі зміни літосфери щодо утворення нових покладів
(гірських порід). Географію Пенк поділяє на загальну та спеціальну
(країнознавство); в обох паростках географії він ставить на перший план
не розподіл у просторі, а причини явищ. Антропогеографію він зачисляє
цілком до країнознавства. До Пенкових поглядів приєднавсь і бельгійський
географ Ренар (1898 р.)

Заслужений історик та методолог географії Герман Вагнер дає (1912 р.) в
системі географії однакову роль фізичній географії (науці про розподіл у
просторі природніх тіл та явищ на земній поверхні) та історичній
географії (науці про розподіл у просторі людських фактів та явищ); він
визнає за один з основних принципів географії “дослідити походження, як
спосіб зрозуміти буття” (“die Erforschung des Werdens als Mittel des
Verstandnisses des Seins”). Географію він поділяє на математичну,
фізичну, біологичну та історичну (або антропологичну): у викладі
географії він дає значне місце даним із історії географичної науки.

Із сучасних французьких вчених з новим трактатом з географії виступив
(1909 р.) Мартон. Теоретично він прилучається до дуалістів, але в
дійсності відхиляється від їх принципу. Намагаючись об’єднати одним
принципом різноманітні факти, що належать до обсягу географії, Мартон
дає визначення географії (не апріорне, а виведене з огляду історії цієї
науки) такими словами: “сучасну географію визначається, як науку про
явища фізичні, біологічні та соціальні з погляду їх розподілу на земній
поверхні, їхніх причин та взаємної залежності”. Але в дійсності Мартон
об’єднує різні галузі географії не одним, а трьома принципами
(хорологічним, кавзальним та принципом координації) і фактично зовсім
виключає з своєї системи антропогеографію, — він торкається її тільки
випадково, переходом, в окремих випадках або прикладах. До системи
географії Мартон зачисляє: астрономічну географію, картографію, фізичну
географію (гіпсометрія, гідрологія та океанологія, земний магнетизм,
внутрішнє земне тепло, вулканізм, сейсмологія, гляціологія,
метеорологія, кліматологія, морфологія земної поверхні з її еволюцією)
та біогеографію.

До принципових (теоретичних) дуалістів, що в дійсності відхиляються від
цього принципу, належить і американський вчений В. Девіс, що його новіші
трактати (1912 р.) викликали жваві дебати у спеціяльній літературі
(Девіс заступав протягом одної зими професора Пенка в Берліні, як
“обмінний професор”, “Tauschprofessor”). Девіс до обсягу географії
зачисляє “все, що існує на землі”, — усе те, що інші зачисляють звичайно
до обсягів, наприклад, геології, біології, історії, філології, навіть
геології. Ставши на такий надто широкий ґрунт щодо обсягу географії,
Девіс надає головної ваги методові наукового опрацювання цих
різноманітних матеріалів, — методові, що він визначає як генетичний, що
з’ясовує вплив минулих явищ на утворення сучасних форм; наприклад, кожна
більш-менш підвищена частина землі теоретично повинна переходити
протягом “ерозійного циклу” через певну правильну послідовність
“зразкових” (мислимих, ідеальних) форм, а ці останні мають певний
стосунок до тих форм, що їх спостерігаємо в дійсності: перших
(ідеальних) форм можна вжити для “з’ясувального опису” справжніх форм,
що відповідають ідеальним формам. У своїх трактатах автор вживає цього
методу виключно для вивчення та “з’ясувального опису” морфології
суходолів. Людини та її складних відносин Девіс, як і Мартон, торкається
тільки побіжно, на уривкових прикладах.

В іншому новішому методологічному трактаті з географії, що видав
відомий мандрівник, географ та геолог, дослідник пустинь Пасарге (1912
р.), географію поділено на математичну, фізичну географію (з
біогеографією) та антропогеографією. Кожний з відділів фізичної
географії поділяється ще на піввідділи — аналітичний, систематичний та
просторовий (“географічний”). До обсягу фізичної географії Пасарге
зачислює метеорологію, морезнавство та морфологію: аналітична морфологія
розпадається в нього на геологічну та фізіологічну морфологію і т.д.
Роблячи далі систематично дуже докладний поділ відділів другого ряду на
відділи третього ряду та дрібніші, автор зовсім не мотивує своїх
відділів першого ряду, що зв’язані в нього тільки механічно або з
традиції.

e

i

:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020