РЕФЕРАТ
на тему:
Мріяв про незалежну Україну
(вчений Іван Фещенко-Чопівський).
Наприкінці 1990 р. член редколегії житомирського журналу “Авжеж”,
відомий український письменник В.О.Шевчук отримав листа з Катовиць, що в
Польщі, від Ірини Чопівської-Богун, а згодом надійшли і перші бандеролі
із спогадами її батька, уродженця Житомирщини, колишнього міністра
Центральної Ради та Директорії, вченого-металурга Івана Адріановича
Фещенка-Чопівського. 1992 року мемуари під назвою “Хроніка мого життя”
побачили світ у видавництві “Житомирський вісник”. Книжка набула гарного
резонансу: її було рекомендовано Міністерством освіти як цінне джерело
для вивчення історії України. Таким чином, поряд з іменами І.Огієнка,
О.Ольжича та інших звитяжців національної культури через багато
десятиріч з мороку забуття повернулося до рідної домівки ще одне ім’я її
видатного сина – професора А.І.Фещенка-Чопівського. Родовід
Фещенків-Чопівських бере початок від Гната Чопа. За військові заслуги
від польських королів Олександра та Сигізмунда Гнат Чоп отримав околичні
грунти площею понад 15 тисяч гектарів. Село, що виникло в цій
місцевості, й отримало від її власника назву – Чоповичі (тепер селище
Малинського району на Житомирщині). Пізніше – у 1570 та 1683 роках цю
дарчу (даровизну) за нащадками Гната Чопа підтвердили грамотами
Сигізмунд ІІ та Ян ІІІ. Потап, Прокіп та Андрій Чопи також отримали
підтвердження шляхетського стану і стали відтоді називатися Чопівськими.
Цікаво, що засновник родоводу Гнат Чоп є родичем гетьмана України Івана
Виговського – уродженця села Вигів Коростенського району на Житомирщині.
Так у просторі і в часі переплелися гілки двох могутніх родоводів,
представники яких є видатними борцями за національне визволення України.
XIX століття привело в рух найвіддаленіші шляхетські гнізда Волині. Ця
хвиля не обминула й Чоповичі. У 1842 р. тут у Андрія Антоновича та Олени
Фещенко-Чопівських народився син Адріян. Здобувати освіту він поїхав до
губернського Житомира, де й отримав першу посаду на пошті як молодий
урядовець. А згодом – призначення на самостійну роботу. Таким чином
Адріян Фещенко-Чопівський опинився в старовинному містечку Чуднові, де
він отримав призначення на посаду начальника поштової контори. Згодом
одружився на дочці священика з села Волосівки Марії Янчинській.
20 січня 1884 року у подружжя народився “другий з черги син” (як він
сам про себе згодом написав) – Іван.
Івась закінчив у Чуднові двокласну народну школу. Він тепло згадував
свою першу вчительку Поліну Малиновську та ще з більшою любов’ю … ловлю
раків у Тетереві на вудку при вогнищі пізнього вечора та смачний борщ у
свого товариша Левка.
Безтурботні веселощі і гульба закінчилися у серпні 1893 року, коли
Івась поступив у підготовчий клас Першої Житомирської класичної
гімназії. Слід сказати, що навчання юнакові давалося не легко і лише в
старших класах Іван мав кращі успіхи. Та в цьому нічого дивного немає:
адже вимоги до учнів були високі і вага зароблених “трійок” була досить
значною. То ж не дивно, що серед випускників Житомирської гімназії –
десятки всесвітньовідомих імен. Серед них – видатні вчені В.І.Липський,
В.Л.Омелянський, В.І.Подвисоцький, К.І.Коровицький, М.П.Дашкевич,
О.В.Клосовський, П.А.Тутковський та багато інших.
28 лютого 1901 року у родину Івана прийшло горе (батьки вже на цей час
мешкали у Житомирі): помер батько: “… надійшла вовча зима, туберкульоз
увійшов у “галопуючу стадію” і тата не стало”. То ж, щоб матеріально
підтримати маму та молодшу сестру – ученицю Маріїнської гімназії, – Іван
став підробляти репетиторством з “маминими синочками”, які відставали в
науці. Цим заробітком він оплачував своє навчання.
У 1903 році, після успішного закінчення Житомирської гімназії,
Фещенко-Чопівський здає іспити до Київського політехнічного інституту,
обравши хімічний факультет, щоб вивчитися на технолога-цукроварника. Та
події 1905 р. привели до закриття інституту і студент Фещенко-Чопівський
відбуває практику на Андрушівській цукроварні. Коли ж навесні 1906 р.
політехнічний інститут було знову відкрито, щасливий випадок різко
змінив долю юнака. Трапилося це під час студентської екскурсії до
сталеварень Придніпров’я. Захоплений величчю металургійного процесу,
Фещенко-Чопівський залишає хімію і з великим ентузіазмом присвячує свої
подальші інтереси металургії, яким не зрадив до кінця своїх днів. Його
покликання підтримав відомий металург-винахідник професор В.Іжевський.
Відкриття київської “Просвіти” в 1906 р. започаткувало
громадсько-політичну діяльність Фещенка-Чопівського, сприяло зближенню
його з видатними українськими діячами того часу.
Наукові відрядження до Бельгії, Німеччини й Англії стали відправними у
його науковій кар’єрі. На Всеросійському з’їзді металургів у Петербурзі
в 1911 р. молодий вчений робить доповідь, яка привернула увагу фахових і
урядових кіл. Його наукові інтереси пов’язані з цементацією заліза, що в
майбутньому принесе Фещенку-Чопівському міжнародне визнання.
Перша світова війна застала вченого у Німеччині, де він проходив
стажування з метою підготовки до професорського звання. Після вимушеного
повернення з великими труднощами до Києва (через Швецію і Фінляндію)
Іван Адріанович за рекомендацією Товариства українських поступовців
(ТУП), яке об’єдналося навколо Михайла Грушевського, став співробітником
Воєнно-промислового комітету, займаючись питаннями розподілу палива і
металів в умовах воєнного стану.
департаменту Генерального секретаріату промисловості і торгівлі.
самоопреділення. Україну міцну, сильну, вічну збудують лише українці!
Всякий інший шлях в конечному результаті приведе до чогось іншого (…).
Крива культурного самовизначення Українського народу йде не по прямій
лінії…, але вона прийде до певної точки і до певного кінця, бо вона –
ідея української державності – життьова, вона має грунт, вона сама є
життя!”.
Bграфії нашої держави: ”Природа щедро наділила Україну своїми дарунками.
Україна має родючий грунт. Підсоння сприятливе для багатьох
сільськогосподарських культур і для всякого промислу. В надрах України
заховані численні мінеральні багатства, найпотрібніші для культурного
життя людини. Україна має в своїх межах природні історичні шляхи, які
сприяли встановленню і розвиткові торговельних взаємовідносин з іншими
народами, а разом з тим, народ український з давніх-давен виявив великий
хист до дальшого економічного розвитку, до поступу і засвоєння вищої
культури. Але, не дивлячись на вікову славу про українські “молочні
річки” та “хлібні береги”, – сучасний культурний рівень нашого народу
надто низький. Природа поставила Україну в такі умови, що вона мусила б
бути однією з найбагатших країн світу, а в дійсності – вона є однією з
найбідніших країн! (…). І тільки один засіб є оздоровленням нашої
економічної політики і для зміцнення нашого народного господарства. Цей
засіб – це поліпшення працездатності населення, підвищення корисного
коефіцієнта його праці. А коли це буде досягнуто, то знайдуться гроші і
золото, прийдуть самі собою і всі інші ознаки висококульурного життя
(…). Тому-то – мерщій до праці!..”
У книжці І.А.Фещенко-Чопівський дає визначення предмета економічної
географії, визначає місце України на земній кулі, її географічні межі і
положення, характеризує докладно людність (географію населення), галузі
промисловості і сільського господарства, транспорту, торгівлі, зв’язку,
фінансів і кредиту.
Ці книжки, як і інші економіко-географічні праці вченого, зокрема
“Цукрова промисловість України”, “Проблеми палива на Україні” – важливе
джерело для дослідження еволюції економічного потенціалу України у XX
столітті.
З відновленням української державності Фещенко-Чопівський поринув у вир
визвольної боротьби. В уряді Володимира Винниченка Фещенко-Чопівський
отримує портфель міністра промисловості. Він активно виступає за розрив
України з Росією і проголошення самостійності Української Народної
Республіки. Ці дії уряду були закріплені Четвертим Універсалом у січні
1918 р. Події розгорталися калейдоскопічно. В кабінеті нового прем’єра
Всеволода Голубовича Фещенко-Чопівський отримує посаду міністра торгу й
промисловості. Цю ж посаду він зберіг і після утворення Директорії в
листопаді 1918 р. Та, на жаль, події розгортаються так, що стати
незалежною Україні так і не судилося…
У 1920-21 рр. в еміграції в Польщі Фещенку-Чопівському випадає
відповідальна роль: консолідувати на чужій землі розсварене й зневірене
українське громадянство в єдине русло. Фещенка-Чопівського обирають
Головою Ради республіки, аж поки у серпні 1921 року польський уряд
(після змирення з більшовиками) не заборонив її дальшу діяльність на
своїй території.
Після цих подій Фещенко-Чопівський повертається до наукової праці. 1922
року його запрошують до Кракова у Гірничу Академію для організації
відділу металургії. У 1927 р. він складає екзамени на звання доктора
технічних наук. Впродовж 1930-1936 рр. випускає в світ три томи
фундаментальної праці “Металознавство”, побудовану виключно на
матеріалах власних досліджень. Вченого обирають членом науково-технічних
товариств в Німеччині, Англії, США, членом-кореспондентом Польської
Академії Наук. Президент Польщі І.Мосніцький нагороджує вченого Золотим
Хрестом Заслуги.
В роки німецької окупації Польщі наукова діяльність вченого практично
припинилась. Друзі і родичі умовляють вирушити в нову еміграцію. На що
вчений відповів: “Починати все ж від нуля не вспію”. Подальші події
розгорталися трагічно.
“На початку 1945 р., коли Червона армія ввійшла до Катовиць,- згадує
Ірина Чопівська-Богун, – професора забрали до штабу генерала Конєва на
“інтимні розмови”. Спочатку, зважаючи на похилий вік, відпустили, але в
березні озброєні конвоїри вивели батька з помешкання і кудись повели. Аж
десь під осінь пошта принесла листівку з … Києва, в якій він сповіщав,
що “розгружає Хрещатик” і жде судової розправи. Вкоротці – друга
листівка: “Вирок – 15 років заслання: Карело-Фінська РСР, Сортавальський
район, м.Вяртисиля, п/я 4/5. Значить, один із таборів “Біломорстроя”.
Свою розповідь Ірина Богун-Чопівська закінчує так: “Дружина порушила
“небо і землю”, щоб його звідти визволити. Йшли прохання від Краківської
Академії і від нового міністерства Промислу (міністр Гілярий Мінц). Були
деякі надії: він же громадянин чужої держави, то ж засудження його
владою СРСР є безправним. Поза тим, як громадянин Польщі, він повинен
був попасти в список осіб до репатріації”.
Але всі зусилля виявилися даремними. Зрідка надходили листи з табору.
Спочатку повторювалося в них слово “чекайте”, але в серпні 1949 року –
вже безнадійне ствердження: “З’їдає цинга, смерть є неминуча і буде
затяжна й трудна!”.
Як сідчить суха довідка з радянського консульства в Кракові, яку
отримала Ірина Чопівська-Богун, помер Іван Адріанович 2 вересня 1952
року. Так трагічно обірвалося життя Великого поборника і патріота
незалежної України, який до останніх днів вірив у її воскресіння.
Лише у 1984 році у рік 100-річчя від дня народження, дочка Ірина
відкрила пакунок з рукописом батька. Таким був довгий шлях до читача
“Хроніки мого життя”.
12 вересня 1992 року, через багато років в місті юності Івана
Адріановича відбулися урочистості, пов’язані з увічненням його пам’яті.
До Житомира з’їхалися декілька поколінь нащадків
І.А.Фещенка-Чопівського. З Польщі – дочка Ірина з чоловіком Іллею, з
далекої Америки – невістка Софія, онуки Юрко та Лілія, правнука Ляля.
Родина Фещенків-Чопівських взяла участь в урочистому відкритті пам’ятної
анатоційної дошки на будинку №2 по вулиці Фещенка-Чопівського (так
рішенням міськвиконкому названо колишню вулицю Паризької комуни, на якій
гімназистом жив Іван Адріанович). Але найхвилюючою була зустріч
сімейства біля пам’ятника Адріана Андрійовича Фещенка-Чопівського
(колишнього чуднівського поштмейстера) на Смолянському цвинтарі в
Житомирі. Побували Фещенки-Чопівські й у Чуднівському районі – в селі
Волосівці, де народилася мати Івана Адріановича – Марія Михайлівна
Янчинська. У Михайлівському соборі в Житомирі у присутності нащадків
було відправлено панахиду по Івану Адріановичу Фещенку-Чопівському.
Через багато років ім’я видатного сина України повернулося на рідну
землю.
Вибрана бібліографія основних праць І.А.Фещенка-Чопівського з
економічної географії:
1.Економічні нариси: природні багатства та велика промисловість України.
– Київ: Праця.- 1917.
2.Природні багатства України: Мінеральні багатства та велика
промисловість України. – Ч.1. – К. – 1918.
3.Природні багатства України: Сільське господарство та
сільськогосподарська промисловість. – Ч.2. – К. – 1919.
4.Економічна географія України для середніх шкіл. – Київ- Відень-Львів:
Земля.- 1922.
5.Цукрова промисловість України. – 1922.
6.Проблема палива і транспорту на Україні // Економічний збірник. – №1.
– Київ-Тарнів. – 1922. – С. 1-42.
7.Запасы торфа и бурого угля в Юго-Западном крае Росии. – Киев. – 1913.
Література
1. Фещенко-Чопівський І.А. Хроніка мого життя: Спогади міністра
Центральної Ради та Директорії / Передмова В.О.Шевчука: Комент. Прим.
М.Ю.Костриці, Г.П.Мокрицького. – Житомир: КВО “Газ. “Житомирський
вісник”. – 1992. – 124 с.
2.Чопівська-Богун І. Життя, гідне слави // Авжеж. – 1991. – № 8. – С.
33-42.
3.Костриця М.Ю. Його мета – незалежна Україна // Рад.Житомирщина. –
1992. – 10 вересня.
4.Костриця М. Відшукано могилу І.А.Фещенка-Чопівського // Житомирський
вісник. – 1994. – 1 липня.
5.Костриця М.Ю. Нові матеріали про видатного земляка // Житомирський
вісник. – 1994. – 2 вересня.
6.Романів О. Життя та творчість Івана Фещенка-Чопівського // Українське
матеріалознавство. – Т.І. – Львів. – 1994.- С.7-15.
7.Костриця М.Ю., Мокрицький Г.П. Металург з серцем поета // У просторі і
часі: Видатні постаті Житомирщини. – Житомир. – 1995. – С. 39-50.
8.Костриця М.Ю., Корбут Г.О. І.А.Фещенко-Чопівський – автор першого
посібника з економічної географії України // VII з’їзд Українського
географічного товариства: Тези доповідей. – К. – 1995. – С.410-412.
9. Микола Костриця. Мріяв про незалежну Україну // Історія української
географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль:
Підручники і посібники, 2000. – Випуск 2. – С.15-19.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
