РЕФЕРАТ
на тему:
Підходи до оцінки структури наукового потенціалу економічної і
соціальної географії України
Вступ.
Науковий потенціал є одним з базових понять філософії і наукознавства. У
вітчизняній науці існує детально розроблена методика його дослідження
[13], але в географії даний термін використовується дуже рідко. В
найбільш загальному розумінні науковим потенціалом називають комплексну
характеристику сучасного стану науки, її минулого і перспектив розвитку.
Сьогодні в Україні спостерігається значний інтерес до проблем
географічної науки, особливо історії географії. З цих питань щороку
публікується чимало статей, проводяться конференції. Почав виходити з
друку журнал “Історія української географії” (10 випусків). У 2004 р.
було відкрито нову спеціальність – 11.00.13 – історія географії.
Дослідження в межах цієї спеціальності впритул підходять до проблем
наукового потенціалу. Усі ці факти свідчать про високу актуальність
аналізу структури наукового потенціалу економічної і соціальної
географії України.
Детальну характеристику наукового потенціалу неможливо виконати без
аналізу його стану і розвитку. Тому для вивчення даного питання велике
значення мають праці з історії географії Я.І.Жупанського [6, 7],
О.І.Шаблія [19, 25, 26], В.П.Руденка [8, 21], М.Д.Пістуна [17],
І.П.Ковальчука [9, 10], В.П.Нагірної [14], О.І.Вісьтак [4] та ін., в
яких аналізується життя і наукова діяльність провідних вчених
географічної науки минулого і сучасності, дається характеристика
становлення і розвитку української географії. Дослідженням наукового
потенціалу через персоналії присвячені роботи О.В.Краснопольського і
Н.В.Краснопольської [11, 12]. Цікавою й оригінальною є праця про
відомого українського географа А.М.Оліферова [1], яка може слугувати в
якості прикладу детальної наукометричної характеристики наукової
діяльності з широким застосуванням різноманітних форм відображення
інформації.
Новим словом в українській географії є праці І.Г.Савчука [22, 23], в
яких автор аналізує тенденції розвитку французької суспільної географії,
а також різко критикує погляди російських вчених на дану проблему, які в
нас багато хто сприймає за догми.
Існує декілька підходів до визначення поняття науковий потенціал. В
найширшому розумінні він трактується як „міра можливостей даного
суспільства у пізнанні законів природи, розвитку суспільства і людини та
їх використання в соціальній практиці” [2]. З даного визначення
випливає, що науковий потенціал формується і розвивається в тій мірі, в
якій йому дозволяють можливості інших потенціалів суспільства
(економічного, технічного, виробничого, освітнього тощо).
Інша група трактувань виходить із розуміння наукового потенціалу як
сукупних можливостей науки і наукового обслуговування вирішувати вже
поставлені перед ним майбутні завдання [5]. Тут на перший план
виступають можливості та особливості самої науки і недостатньо чітко
окреслюється роль інших потенціалів.
Третя група трактувань наукового потенціалу орієнтується на кінцевий
результат його функціонування і визначає потенціал як „відповідний обсяг
наукової інформації і можливості її ефективного використання” [3].
Недоліком даного підходу вважається те, що в цьому випадку відбувається
скоріше ціннісна оцінка наукового потенціалу, ніж відображення його
змістовної суті.
В дещо іншому аспекті поняття наукового потенціалу трактується у
світовій практиці, причому розглядають не власне науковий, а
науково-технічний потенціал. Так, у серії досліджень, виконаних під
егідою ЮНЕСКО [13], науково-технічний потенціал визначається як
сукупність наявних ресурсів, якими володіє країна і які можуть слугувати
базою для наукових відкриттів, винаходів і технічних нововведень, а
також для вирішення національних і міжнародних проблем, що ставляться
перед сучасною наукою. До основних елементів наукового потенціалу
відносять: людські ресурси країни, які працюють в науці і техніці;
фінансові ресурси, які виділяє країна на наукові дослідження; засоби
наукового виробництва; центри і служби наукової інформації; поточні і
перспективні програми наукових досліджень; центри з керівництва
науково-технічною діяльністю країни.
Всі вище перераховані підходи мають одну спільну рису. Вони зводять
поняття „науковий потенціал” до сукупності елементів, що входять до його
складу і, відповідно, до комплексу параметрів.
Спочатку виділялися один-два параметри наукового потенціалу. Як
правило, це були чисельність і рівень кваліфікації наукових працівників,
а також інструментальна озброєність науковців. Сьогодні цього мало і
виділяються вже чотири групи конкретних параметрів наукового потенціалу:
забезпеченість кадрами, науково-інформаційна і матеріально-технічна
забезпеченість, оптимальність організації системи науки (табл. 1).
Таблиця 1.
Структура наукового потенціалу (за [13] з доповненнями автора)
Забезпеченість кадрами Науково-інформаційна забезпеченість
Матеріально-технічна забезпеченість Оптимальність організації наукової
системи
Загальна чисельність
Кваліфікаційний склад
Вікова структура
Наявність ресурсів і резервів наукових кадрів
Наявність потужних центрів з підготовки кадрів вищої кваліфікації
Наявність доробку власних наукових ідей і оригінальних методик
Інформованість про світовий досвід
Джерела інформації (доступ до літературних джерел, мережі INTERNET)
Фінансова забезпеченість науки
Наявність наукового обладнання, інструментарію та експериментальної бази
відповідного класу
Досягнутий технічний рівень і можливості індустрії
Наявність високих дослідницьких технологій Стратегічні принципи розвитку
науки (критерії вибору напрямку)
Оптимальність організації наукової системи по відношенню до втрат
наукового потенціалу
Відповідність існуючої організації та структури кращим світовим зразкам
Спробуємо охарактеризувати структуру наукового потенціалу економічної і
соціальної (суспільної) географії.
Першою і головною, на нашу думку, групою характеристик наукового
потенціалу є забезпеченість кадрами. При відсутності
висококваліфікованих кадрів навіть при найкращому фінансуванні й
організації роботи досягти високих результатів неможливо. Важливою
характеристикою є наявність резервів наукових кадрів, а це, в свою
чергу, тісно взаємопов’язано з проблемами освіти (робота магістратури,
аспірантури, докторантури).
Щодо визначення загальної чисельності кадрів, то виникають певні
методологічні проблеми, насамперед така: кого саме вважати
економіко-географами? Адже економіко-географічні дослідження проводяться
також науковцями суміжних спеціальностей (економістами, демографами,
фахівцями в галузях промисловості, сільського господарства, методики
викладання географії тощо). Спираючись на праці О.В. Краснопольського та
власні дослідження, можна стверджувати, що на сьогоднішній день в
Україні працює 54 фахівці найвищої кваліфікації (доктори, професори) і
близько 300 кандидатів наук у галузі економічної та соціальної
географії.
Стосовно кваліфікаційного складу (напрямки досліджень, сфера наукових
інтересів), то нами був проведений аналіз основних напрямків розвитку
української економічної і соціальної географії через вивчення тематики
дисертаційних робіт [20] та отримані наступні результати.
Великий відсоток робіт (11,48%) припадає на рекреаційну географію,
проблеми екології 9,02%. Найбільша група дисертацій (26,23%) присвячена
географії населення: 8,20% припадає на географію міст і міських
поселень, 4,10% – на географію трудових ресурсів; 4,10% – на географію
розселення (екістику); 2,46% – на демогеографію; 2,46% – на
етногеографію; 1,64% – на географію міграцій; 3,29% – інші аспекти
географії населення певних територій. Сільському господарству присвячено
9,84% дисертаційних досліджень: 4,10% – проблемам АПК, 5,74% – географії
сільського господарства.
Порівняно велика група дослідницьких праць присвячена аналізу
природно-ресурсного потенціалу (5,74%), сфери послуг (4,92%),
соціально-економічній картографії (3,28%). Проте, на нашу думку,
розробка концепції сфери обслуговування в Україні вимагає набагато
більше уваги, адже в Західній Європі, до стандартів якої ми прямуємо, на
дану галузь припадає основна частка досліджень соціальної географії.
Негативною рисою української географії є втрата інтересу до проблем
промисловості і національного господарства загалом. Лише три (2,22%)
дисертації присвячені міжгалузевим комплексам, одна (0,82%) –
народногосподарському комплексу. Проте зріс інтерес до питань
організації виробничої інфраструктури (1,64%).
Позитивним моментом української географії є розвиток галузей, яких за
часів СРСР не було зовсім: географії релігій (3,28%), політичної
географії (2,46%), електоральної географії (1,64%); а також новітніх
напрямків світової географії (географія злочинності, географія
інновацій, маркетингова географія, логістика, географія науки).
В Україні є ряд потужних центрів, які готують фахівців вищої
кваліфікації. В першу чергу слід згадати Київ, в якому концентрується
понад 50% українських економіко-географів. Потужними центрами також є
Львів, Тернопіль, Чернівці, Одеса, Харків. Ведеться підготовка наукових
кадрів також у Сімферополі, Миколаєві, Луцьку, Івано-Франківську,
Ніжині, Полтаві, Луганську, Мелітополі, Вінниці, Умані,
Дніпропетровську, Сумах, Кривому Розі, Кіровограді та інших містах.
Рис.1. Структура наукового потенціалу економічної і соціальної географії
3/4
Стосовно інформаційної забезпеченості розвитку наукового потенціалу, то
вона повинна враховувати три параметри: наявність доробку власних
наукових ідей та оригінальних методик, інформованість про світовий
досвід, джерела знань. Перший і, на нашу думку, найголовніший –
наявність доробку власних ідей – вказує на рівень забезпеченості кадрами
та відзначає конкретний внесок кожного вченого у науку. Проте при
визначенні цього параметра виникає ряд проблем. Кількість праць не дає
об’єктивної характеристики, оскільки одна талановита праця може бути
вагомішою за десятки інших. Крім того, багато вчених пишуть статті для
кількості, щоб відзвітуватися перед керівництвом, багаторазово
повторюючи один і той же матеріал. Як бачимо, в даному випадку не
обійтися без оцінки змісту публікацій.
Українська економічна і соціальна географія має вагомі здобутки [6, 15,
16, 18, 24, 26]. Зокрема, в 1917-1991 рр., а особливо в післявоєнний
період інтенсивно розроблялися питання комплексоутворення (концепція
ТВК), географічних аспектів розміщення і функціонування промисловості,
транспорту. Проте на деяких напрямках досліджень лежала гласна або
негласна заборона (етногеографія, демогеографія, соціальна географія,
політична географія, географія релігії, історія географічної науки та
ін.), деякі проблеми (економічна географія зарубіжних країн, історична
географія) були прерогативою столичних російських вчених. Сьогодні
молода українська географія намагається заповнити ці прогалини в
наукових дослідженнях.
Важливим аспектом наукознавчого аналізу є оцінка інформованості вчених
про світовий досвід вивчення тих чи інших проблем. Тут, у першу чергу,
слід аналізувати рівень доступу до літературних джерел, а також участь у
міжнародній науковій співпраці. Стосовно економічної і соціальної
географії, то ситуація з рівнем обізнаності українських вчених з
досягненнями зарубіжних економіко-географів не надто оптимістична. В
силу об’єктивних (велика відмінність структури, принципів науки, мовний
бар’єр) та суб’єктивних (обмеження контактів до 1991 року) причин ми
дуже мало знаємо про західну географію. За останнє десятиліття в Україні
не вийшло жодної монографічної праці, присвяченій зарубіжній економічній
і соціальній географії. Характеристику сучасної зарубіжної суспільної
географії можна зустріти тільки в окремих розділах загальних книг [16].
Позитивним моментом є вихід в Українському географічному журналі статей
І.Г.Савчука [22, 23], в яких з нових позицій проаналізовано тенденції
розвитку французької суспільної географії.
З третьої групи показників (матеріально-технічна забезпеченість) нас в
першу чергу цікавить фінансова забезпеченість розвитку науки, оскільки
економічна і соціальна географія спеціальних інструментів і приладів не
потребує. На перший план виходить соціальне (державне) замовлення на
географічні дослідження, які відіграють значну роль в регіональному
плануванні і регіональній політиці. Проте спостерігається невтішна для
географів картина: більшу частину таких досліджень проводять не
економіко-географи, а представники суміжних спеціальностей (економісти,
демографи, статистики). На сьогоднішній день переважають галузеві
напрямки досліджень, а комплексній характеристиці, яку можуть (і
повинні) давати географи, відводиться другорядне значення.
Четверта група показників – організація науки – характеризує
оптимальність управлінської структури та оптимальність організації
наукової системи по відношенню до втрат наукового потенціалу. На нашу
думку, до даної групи слід було б віднести і такий показник, як
територіальна структура науки.
Виходячи з аналізу табл. 1, нами була складена схема наукового
потенціалу економічної і соціальної географії (рис.1).
Висновки.
1. Виходячи з аналізу останніх публікацій, можна стверджувати, що
сьогодні існує значний інтерес до проблем сучасного стану географічної
науки, особливо історії географії.
2. Для аналізу сучасного стану української економічної і соціальної
географії було використано філософську наукознавчу концепцію структури
наукового потенціалу, обґрунтовану колективом авторів Центру досліджень
науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М.Доброва НАН
України.
3. Виконаний стислий аналіз структури наукового потенціалу української
економічної і соціальної географії дає підстави стверджувати, що наявна
концепція наукового потенціалу може бути використана як для аналізу
ретроспективного, так і сучасного стану та перспектив розвитку
економічної і соціальної географії. Для отримання достовірних знань про
стан цієї галузі географії потрібна по-компонентна характеристика
складових наукового потенціалу.
Доцільно використати чотири групи показників: забезпеченість кадрами,
науково-інформаційна забезпеченість, матеріально-технічна
забезпеченість, оптимальність організації наукової системи. Це показано
на схемі наукового потенціалу економічної і соціальної географії,
розробленій автором.
4. Концепція наукового потенціалу, в якій паралельно використовуються
наукометричні і власне описові методи, є перспективною для глибшого
дослідження сучасного стану та історії географічної науки. Проте вона
потребує вдосконалення та уточнення. Розробка географічних основ
концепції наукового потенціалу та його досліджень є одним із завдань,
які стоять перед суспільно-географічною наукою.
Література
1.Август Николаевич Олиферов. Библиография печатных трудов. –
Симферополь: Изд-во «Доля», 2005. – 72 с.
2. Анчишкин А.И. Наука-техника-экономика. – М.: Экономика, 1986. – 384
с.
3. Бляхман Л.С. Экономика научно-технического прогресса. – М.: Высшая
школа, 1979. – 272 с.
4. Вісьтак О.І. Суспільно-географічні дослідження українських вчених
Галичини у міжвоєнний період (1919-1939 рр.): Автореф. дис. на здоб.
наук. ступ. канд. геогр. наук: 11.00.02 / Львівський нац. ун-т ім.
І.Франка. – Львів, 2001. – 19 с.
5. Добров Г.М. Наука о науке. – К.: Наукова думка, 1970. – 320 с.
6. Жупанський Я.I. Історія географії в Україні. – Львів: Світ,1997. –
264с.
7. Жупанський Я.І. Становлення економіко-географічних досліджень в
Україні (19 – початок 20 ст.) // Український географічний журнал. –
1994. – №1-2. – С. 50-55.
8. Жупанський Я.І., Руденко В.П. Розвиток наукових та освітніх
географічних напрямків і шкіл у Чернівецькому університеті //
Український географічний журнал. – 2004. – № 3. – С. 117-123.
9. Ковальчук І.П. “Географія українських і сумежних земель” та “Атляс
України і сумежних країв” Володимира Кубійовича у контексті
українознавчих студій // Історія української географії: Всеукр.
наук.-теорет. часопис. – Тернопіль: Підруч. і посіб., 2001. – Вип. 3. –
С. 56-63.
10. Ковальчук І.П., Кравчук Я. Кафедра геоморфології Львівського
національного університету: історія, сьогодення, перспективи // Історія
української географії: Всеукр. наук.-теорет. часопис. – Тернопіль:
Підруч. і посіб., 2000. – Вип. 2. – С. 34-42.
11. Краснопольский А.В. Отечественные географы (1917-1992).
Биобиблиографический справочник. – СПб., Т. 1. – 1993 – 472 с.; Т. 2. –
1994 – 450 с.; Т. 3. – 1995 – 542 с.
12. Краснопольский А.В., Аппоева Л.И., Краснопольская Н.В. Научный
потенциал отечественной географии. Ч.1. Развитие географии на Кавказе /
Под ред. А.В. Краснопольского. – Карачаевск, 1999. – 164 с.
13. Методологические вопросы науковедения / Под ред. В.И. Оноприенка. –
К.: УкрИНТЭИ, 2001. – 330 с.
14. Нагірна В.П., Руденко Л.Г. Тематика дисертаційних досліджень в руслі
сучасних суспільних проблем в Україні (спеціальності „Економічна і
соціальна географія”, „географічна картографія”) // Український
географічний журнал. – 2004. – № 2. – С. 60-74.
15. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до соціальної географії: Навч.
посібн. – К.: Знання, 2000. – 204 с.
16. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія
України з основами теорії. – К.: Знання, 1998. – 416 с.
17. Пістун М.Д. Передумови та аргументи формування української
економіко-географічної школи в 20-х рр. ХХ ст. // Український
географічний журнал. – 2004. – № 3. – С. 68-74.
18. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник. –
К.: Вища школа, 1996. – 231 с.
19. Професор Опанас (Афанасій) Ващенко / Упоряд. О.Шаблій. – Л.: ЛНУ ім.
І.Франка, 2001. – 232 с.
20. Пугач С.О. Основні напрямки розвитку економічної і соціальної
географії в Україні // Науковий вісник Волинського державного
університету імені Лесі Українки. – 2004. – № 4. – С. 344-346.
21. Руденко В.П. Професор Антін Синявський – подвижник української
географії. – К.: Видавничий дім “KM Academia”, 1996. – 440 с.
22. Савчук І.Г. Основні тенденції розвитку сучасної французької
суспільної географії // Український географічний журнал. – 2005. – № 1.
– С. 31-37.
23. Савчук І.Г. Основні тенденції розвитку французької суспільної
географії у 70-80 роках ХХ ст. // Український географічний журнал. –
2004. – № 3. – С. 74-82.
24. Топчієв О.Г. Основи суспільної географії: Навч. посібн. – Одеса:
Астропринт, 2001. – 560 с.
25. Шаблій О.І. Академік Степан Рудницький – фундатор української
географії. Львів-Мюнхен. Ред.-вид. відд. Львівського держуніверситету,
1993. – 223 с.
26. Шаблій О.І. Суспільна географія: теорія, історія, українознавчі
студії. – Л.: Львів. нац. ун-т ім. І.Франка, 2001. – 744 с.
27. Пугач С. Підходи до оцінки структури наукового потенціалу
економічної і соціальної географії України // Історія української
географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль:
Підручники і посібники, 2005. – Випуск 1 (11). – С.80-84.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
