Реферат
на тему:
Африка (різне, географія)
Географічне положення Африки
близько 30 млн.км.кв. Африка розміщена між 37°20’ пн.ш. і 34°52’ пд.ш.
Населення – близько 740 млн. осіб.
Крайніми точками Африки є:
північна – мис Рас Енгела (37° пн.ш., 10° сх.д.);
південна – мис Агульяс (35° пд.ш., 20° сх.д.);
західна – мис Альмаді (14° пн.ш., 18° зх.д.);
східна – мис Рас-Хафун (11° пн.ш., 52° сх.д.).
Материк розташований по обидва боки від екватора, який перетинає Африку
майже посередині. Територія Африки видовжена з півночі на південь.
Довжина з півночі на південь – майже 8000 км, ширина з заходу на схід на
півночі складає 7500 км (мис Альмаді – мис Рас-Хафун), на півдні –
близько 3100 км.
Африка омивається водами двох океанів та їх морями: з заходу і півночі
– Атлантичним океаном, зі сходу і півдня – Індійським океаном, з півночі
– Середземним морем, з північного сходу – Червоним морем. Африка
наближена до Євразії, з якою зв’язана Суецьким перешийком, а Червоним
морем відділяється від неї. Від Європи Африку відокремлюють Середземне
море і Гібралтарська протока.
Найбільшою затокою материка є Гвінейська. Найбільший острів –
Мадагаскар, який відокремлений від материка Мозамбікською протокою. Цей
острів має материкове походження. Вулканічне походження мають острови
Мадейра, Зеленого мису, Канарські, Коморські. Найбільший півострів –
Сомалі. Найвища точка над рівнем моря – г.Кіліманджаро (5895 м),
найнижча – западина Ассал – 155 м.
Література
1.Заставецька О.В., Кузишин А.В. Географія для вступників. Посібник для
слухачів факультету довузівської підготовки. – Тернопіль, 2006. – С.
90-91.
2.Пестушко В.Ю., Сасихов В.О., Уварова Г.Є. Географія материків і
океанів. Підр. для 7 кл. серед. шк. / К.: Абрис, 1999. – С.120-121.
Клімат Африки. Кліматичні пояси
Особливості клімату Африки сформувалися внаслідок дії системи
кліматотвірних чинників. Більша частина материка розташована між
тропіками, і через це клімат Африки характеризується високими значеннями
сумарної сонячної радіації. Відповідно, значна частина материка має
високі температури, і тому Африка вважається найжаркішим материком. Тут
є області, де температура повітря деколи перевищує +50°С.
В широтах Африки над океаном панують постійні вітри – пасати, що значно
впливає на розподіл опадів. Південно-східний пасат дме з Індійського
океану, тому приносить вологі повітряні маси. Північно-східний пасат – з
Євразії, й викликає суху погоду. Південно-західні затримують Драконові
та Капські гори, що впливає на перерозподіл опадів: велику кількість їх
одержують прибережні райони, за горами опадів мало.
У формуванні клімату узбережжя Африки значну роль відіграють морські
течії. Тому малозволоженими є північно-західне узбережжя (через холодну
Канарську течію), південно-західне (через Бенгальську), східне (через
Сомалійську). Навпаки, добре зволоженими є західні і південно-східні
береги завдяки теплим течіям (відповідно Гвінейській та Мозамбіцькій).
В центральній частині материка повітря рівномірно прогрівається
впродовж всього року. Коливання температур за сезонами чітко
проявляється лиш у тропічних і особливо в субтропічних широтах. Клімати
відрізняються, головним чином, за кількістю і режимом опадів. Найбільша
їх кількість припадає на екваторіальні райони: басейн річки Конго (Заїр)
і узбережжя Гвінейської затоки – 2000-3000 мм за рік, а на схилах гір –
до 9000 мм. На північ від 20° пн. ш. і на південь від 18° пд. ш. клімат
Африки тропічний, у Північній півкулі пустельний, дуже сухий. У Сахарі
кількість опадів зменшується до 100 мм і менше на рік; Східна Сахара –
найсухіший район Африки (10-20 мм опадів на рік).
Африка лежить в межах семи кліматичних поясів. Через те, що екватор
перетинає материк навпіл, кліматичні умови дзеркально повторюються від
екватора до країв материка. На території Африки виділяються
екваторіальний, два субекваторіальних і два тропічних пояси. Крайні
південна та північні частини материка розташовані в субтропічних поясах.
Екваторіальний пояс простягається вузькою смугою вздовж узбережжя
Гвінейської затоки і далі вглиб материка до східного узбережжя озера
Вікторія. В цьому поясі цілий рік панує постійно вологе і рівномірно
жарке екваторіальне повітря. Температура повітря впродовж року тут
висока: +26°С – +28°С. Сумарна річна кількість опадів становить більш як
2000 мм, які розподіляються рівномірно впродовж року.
Субекваторіальні кліматичні пояси розташовані на північ і на південь
від екваторіального поясу, приблизно до 17-20° пд. і пн. ш. Влітку на
території цих поясів панують екваторіальні вологі повітряні маси, взимку
– сухі тропічні. Впродовж року тут спостерігається висока температура
(+25°С – +28°С).
Тропічні пояси займають найбільшу територію материка. Для цього поясу є
характерним постійне панування континентального тропічного повітря і
високі, особливо літні, температури. Тут цілий рік панує суха погода.
Літо тут спекотне (температура до 40°С і вище), зимові температури
опускаються до 18°С. Внаслідок панування континентальних тропічних
повітряних мас у Сахарі, а також у Південній Африці формується область
тропічного пустельного клімату.
Субтропічні кліматичні пояси. Крайні північ та південь материка лежать
в поясах субтропічного клімату з сезонною зміною повітряних мас (влітку
– морське тропічне повітря, взимку – морське повітря помірних широт).
Середньорічна температура тут складає близько 20°С, але вона помітно
коливається за сезонами. Залежно від розподілу опадів в субтропічних
поясах виділяють дві кліматичні області. На півночі – на узбережжі
Середземного моря, формується субтропічний середземноморський клімат,
який характеризується сухим спекотним літом і помірно теплою вологою
зимою. На південному сході Африки розташована область субтропічного
клімату з рівномірним зволоженням. Впродовж року опади тут
розподіляються досить рівномірно (через вплив пасатів).
Література
1.Гілецький Й.Р., Богович М.М., Сливка Р.Р. Географія. Універсальний
посібник для випускників та абітурієнтів. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. –
С. 91-92.
2.Заставецька О.В., Кузишин А.В. Географія для вступників. Посібник для
слухачів факультету довузівської підготовки. – Тернопіль, 2006. – С.
92-93.
3.Пестушко В.Ю., Сасихов В.О., Уварова Г.Є. Географія материків і
океанів. Підр. для 7 кл. серед. шк. / К.: Абрис, 1999. – С.128-129.
Рельєф та корисні копалини Африки
У зв’язку з тим, що Африка лежить більшою частиною в межах давньої
Африкано-Аравійської платформи, її рельєф переважно рівнинний. Великі
гірські масиви займають тільки п’яту частину території материка. Середня
висота поверхні материка становить 750 м (друге місце після Азії).
За переважаючими висотами Африку умовно поділяють на дві частини:
північно-західну (Низьку Африку, де висота нижче 1000 м) та
південно-східну (Високу Африку, з відмітками понад 1000 м).
В кайнозої та мезозої в межах Високої Африки Африкано-Аравійська
платформа піднімалася, внаслідок чого з часом утворилися Ефіопське
нагір’я та Східноафриканське плоскогір’я. Водночас опускання окремих
блоків платформи на сході Африки зумовило виникнення цілої системи
глибоких розломів у земній корі, що утворили Великий Африканський
грабен. Тут відбувалися виливи магми і виверження вулканів. В наш час
окремі з них уже згасли, як, наприклад, найвища вершина Африки гора
Кіліманджаро (5895 м).
Пояси складчастості займають невеликі площі Африки. На північному сході
материка знаходяться Атлаські гори. Їх південні хребти утворилися
внаслідок зіткнення Африканської та Євразійської літосферних плит в
герцинську епоху горотворення палеозойської ери, а північні – молоді –
альпійського віку. На південному сході та півдні континенту простяглися
давні Драконові та Капські гори. Вони мають вигляд стрімкої стіни
заввишки близько 3000 м, що обривається до океану.
Африка багата на різноманітні корисні копалини. Переважання на
континенті давніх магматичних порід спричинило багатство його надр
рудами різних металів. Вони утворилися в товщах застиглої лави в
розколинах давнього фундаменту платформи. Африка має великі запаси
залізних руд (загальні запаси оцінюються приблизно у 16-23 млрд. т) та
бокситів (3,3 млрд. т). Великі їх запаси є в Гвінеї та Камеруні. Африка
займає перше місце серед інших материків за запасами марганцевих руд
(близько 400 млн. т), хромітів (500-700 млн. т), кобальту (0,5 млн. т),
алмазів (98% видобутку, Зх. та Пд. Африка), золота; друге місце – за
запасами мідних (близько 48 млн. т) та уранових руд. На території
материка (Алжир, Лівія, Нігерія) після ІІ-ої світової війни виявлено
великі запаси нафти (загальні запаси запаси складають 5,6 млрд.т) та
природного газу.
Література
1.Гілецький Й.Р., Богович М.М., Сливка Р.Р. Географія. Універсальний
посібник для випускників та абітурієнтів. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. –
С. 89-91.
2.Заставецька О.В., Кузишин А.В. Географія для вступників. Посібник для
слухачів факультету довузівської підготовки. – Тернопіль, 2006. – С.
91-92.
3.Пестушко В.Ю., Сасихов В.О., Уварова Г.Є. Географія материків і
океанів. Підр. для 7 кл. серед. шк. / К.: Абрис, 1999. – С.123-126.
Дослідження та освоєння Африки
Спроби проникнути та підкорити незвідані країни Африки, щоб
експлуатувати її природні багатства, відбувались ще з найдавніших часів.
Єгипетські фараони відправляли експедиції в країну Пунт (територія
теперішніх Ефіопії та Сомалі) за слоновою кісткою, золотом, цінними
породами дерев та ін.
На західному березі Африки розширювали свою торгівлю та засновували
поселення карфагенці. Один з них – Ганнон (5 ст. до н.е.) може вважатися
дослідником Африки. На чолі великої експедиції Ганнон поплив від
Геркулесових стовпів вздовж західних берегів. На шляху він зупинявся,
засновував нові колонії. Він досягнув Екваторіальної Африки, проплив
гирло Сенегалу, Гамбії, і вийшов до нинішньої Ліберії.
Повертаючись з Індії, судно Діогена Грека (І ст. до н.е.) було
віднесено вітром до берегів Екваторіальної Африки. Діоген Грек розказав
про існування в глибині континенту двох великих озер та гір, покритих
снігом.
На Африканському материку до початку нашої ери вся північна приморська
смуга була вже відома римлянам. Їхні знання про Атлаські гори першим
узагальнив Страбон, який назвав всі країни Північно-Західної Африки від
Атлантичного океану до Туніської протоки атласькими країнами. Великі
географічні досягнення здобули римляни у другій половині І ст. н.е.,
досягши басейну Ніла. Вони познайомились з окраїнами Абіссінського
нагір’я та з ріками Атбара та Голубий Ніл.
Африка, будучи найближчим сусідом Європи, багато століть залишалась для
європейців таємничим материком. Причин для цього було багато –
важкодоступність берегів материка, безкраї пустелі та густі ліси;
зустрічні вітри перешкоджали підходу кораблів до суші. І тільки в 15 ст.
португальці в пошуках шляху до Індії почали досліджувати узбережжя
Африки. Вигідне географічне положення Португалії на березі Атлантичного
океану відкривало їй вихід до віддалених країн. У 80-х роках 15 ст.
португальський мореплавець Бартоломео Діаш доплив до південної
кінцевості Африки і навіть обійшов її, незважаючи на жорстокий шторм на
морі. Цим він заперечив вчення Птолемея про те, що пройти в Індійський
океан неможливо, бо Африка, за уявленнями Птолемея, простягалася аж до
Південного полюса. І португальці назвали південний край Африки мисом
Доброї Надії: адже відкрилась можливість дістатись морським шляхом до
Індії та Китаю. У 1498 році Васко да Гама обігнув Африканський материк
із заходу і півдня і, перетнувши Індійський океан, досяг берегів Індії.
Ця подорож поклала початок завоюванню Індії європейцями й перетворенню
її на колонію.
З відкриттям прибережної частини Африки європейці започаткували
работоргівлю та підкорення африканських народів. Наприкінці 18 та у 19
століттях Англія та Франція захопили ряд колоній у внутрішніх частинах
материка. Ці захоплення супроводжувалися відкриттями та дослідженнями. В
1778 році у Лондоні було засновано Африканську асоціацію для дослідження
внутрішніх областей Африки, яка організувала ряд великих експедицій. Але
перші мандрівки для дослідників завершувалися невдачами – члени
експедицій або вмирали від хвороб, або гинули при нападах арабів або
африканців, котрі розуміли, що білі – це їхні вороги.
Позитивним наслідком досліджень 19 ст. стало розв’язання основних
географічних проблем, пов’язаних із дослідженням басейнів найбільших
річок Африки: Нігеру, Нілу, Конго та Замбезі.
В 1840 році в Південну Африку подався молодий англійський місіонер Давид
Лівінгстон, який згодом став знаменитим дослідником африканського
материка. Він перетнув посушливу область Калахарі, дослідив озеро Нгамі
та досяг середньої течії річки Замбезі. Після перерви Лівінгстон
здійснив нову подорож по Південній Африці. Він проплив вверх по течії
Замбезі і потім дійшов до берегів Атлантичного океану. Повертаючись на
схід, він вирішив рухатись вниз по р.Замбезі. На цьому шляху дослідник
відкрив великий водоспад, який назвав водоспадом Вікторія. Лівінгстон
був першим, хто перетнув Південну Африку з заходу на схід. Його
спостереження за природою та життям невідомих до цього часу областей
внутрішньої Африки дало багато нового та цікавого для науки. В 1852 році
він знову на чолі невеликої експедиції відправився до Африки, дослідив
р.Шире, відкрив озера Ширва і Ньяса. Загалом, Лівінгстон присвятив
вивченню величезних просторів Африки від Атлантичного до Індійського
океану та від Кейптауна до екватора 30 років (1843-1873 рр.).
Розширив та поглибив знання про Центральну Африку ще один англійський
вчений-дослідник – Генрі Стенлі. Журналіста, співробітника американської
газети “Нью-Йорк геральд” було відправлено на пошуки зниклого
Лівінгстона, який на той час поселився в Уджіджі, на східному березі
озера Танганьїка. В 1871 році Стенлі вдалося відшукати Лівінгстона та
подати ряд сенсаційних матеріалів в американську пресу. Лівінгстон
відмовився повернутися разом зі Стенлі на батьківщину, вважаючи, що
деякі, поставлені перед ним завдання, ще не вирішені. В 1873 році
Лівінгстон помирає, його останки було доставлено із Занзібара в Лондон і
поховано в Вестмінстерському абатстві.
В 1874 році англо-американська експедиція, яку очолював Стенлі,
обстежила низку великих озер материка, річку Конго та верхів’я річки
Ніл.
Завдяки дослідженням ряду мандрівників в 19 ст. були вирішені
географічні проблеми, пов’язані з головними річками Африки – Нігером,
Нілом, Конго, та Замбезі. Ряд мандрівників дослідили Судан та Сахару
(німці Швейнфурт і Барт, француз Фуро, росіяни Юнкер, Єлісеєв,
Ковалевський).
В 20 ст. мандрівки в Африку стали звичним явищем. Вчені з різних країн
світу, спираючись на досвід попередників легше долали труднощі,
пов’язані з експедиціями. Цьому сприяло також облаштування залізничних,
шосейних та грунтових доріг в різних частинах континенту.
Література
Барков А.С. Из истории открытий, исследований и захватов Африки //
Хрестоматия по физической географии.- Москва: Просвещение, 1971. –
С.9-16.
Гілецький Й.Р., Богович М.М., Сливка Р.Р. Географія. Універсальний
посібник для випускників та абітурієнтів. – Львів: ВНТЛ-Класика, 2003. –
С. 89.
Магидович И.П. Очерки по истории географических открытій. – Москва:
Просвещение, 1967. – С.533-549.
Внутрішні води Африки
Кліматичні особливості та характер рельєфу Африки визначають розподіл
стоку та гідрологічний режим річок. Майже 80% опадів випаровується і
лише 20% формує стік (5400 км3 на рік) – більше лише в Євразії та
Південній Америці. На області, які не мають стоку в океан, припадає 31%
території материка. Головний вододіл Африки – на сході, де розташовані
найвищі підняття. Внаслідок загального нахилу Африки на захід найбільші
показники стоку характерні для річок басейну Атлантичного океану, а
найменші – для річок басейну Середземного моря, незважаючи на те, що
сюди несе свої води одна з найбільших річок світу – Ніл. Формування та
розвиток сучасної річкової сітки Африки відбувалося з кінця неогену,
коли кліматичні умови стали близькими до сучасних. Материк тривалий час
був переважно областю внутрішнього стоку. Формуванню зовнішнього стоку
сприяли підняття обширних ділянок платформи на сході материка. Ерозія
схилів плато та плоскогір’їв, які звернуті в бік океану привела до
формування нових річкових систем. Вони перехопили стік тих річок, що
виникли раніше. Тому для сучасних річок Африки характерне чергування
відрізків давніх, вироблених за тривалий час профілів русла, широких
долин зі значною кількістю терас та молодих профілів з вузькими
долинами, порогами та водоспадами (нижня течія Конго, Замбезі, Оранжева
та ін.). Через це річки Африки часто непридатні для судноплавства, але
мають значні запаси гідроенергоресурсів.
В Африці переважає дощове живлення. В засушливих районах важливе
значення має підземне живлення. За гідрологічним режимом річки материка
відносяться до таких типів:
а) постійно повноводні річки екваторіального поясу з весняно-літньою
повінню (басейн Конго);
б) постійно багатоводні річки в районах тропічного вологого типу клімату
з літнім максимумом підняття рівня води (Руфіджі, Рувума, Лімпопо та
ін.);
в) річки субекваторіального поясу з літньо-осінньою повінню та
весняно-зимовою меженню (Сенегал та ін.);
г) річки субтропічного поясу із зимовою повінню та літньою меженню
(Себу, Мулуя, що стікають з Атлаських гір та річки, що стікають в океан
з Капських гір);
д) річки тропічних пустель, які живляться головним чином підземними
водами, часто є сухими руслами (ваді) і стік мають не кожного року;
е) річки обширних піднять зі змішаним дощово-льодовиковим живленням,
повінню влітку та меженню взимку (річки Східно-Африканського
плоскогір’я);
є) річки найвищих масивів молодих гір зі змішаним дощово-сніговим
живленням і зимово-весняною повінню (річки Атлаських, Капських та
Драконових гір).
Водний режим великих річок обумовлений режимами їх приток, тому їм
властиві складні гідрологічні режими. Як правило, ці річки протікають
через декілька кліматичних поясів, тому режим у них складний і часто
непрогнозований.
Озера Африки поширені нерівномірно. Найбільші з них знаходяться в
пра-Долина річки Замбезі Східної Африки, де вони розміщуються в грабенах
і є класичними озерами тектонічного походження.
Важливе значення в засушливих районах Африки мають підземні води. В
Сахарі вони приурочені головним чином до континентальних пісковиків
нижньої крейди – найчастіше вони прісні або слабомінералізовані. В
Південній Африці підземні води накопичуються. як правило, в розломах
корінних порід та в закарстованих вапняках. На материку, в цілому, майже
скрізь відчувається дефіцит води, крім улоговини Конго. Тому є великі
труднощі з водопостачанням, зрошенням та обводненням. Крім того, в
Африці дуже гострою є проблема забруднення і виснаження водних ресурсів.
Річка Конго
L
®
„7`„7
=”>vB-F?L¬LAeLoeM O.PnPoooooooooooooooooooooooooooo
??????????? одна з найбільших річок світу. За довжиною – 4320 км – вона
поступається в Африці тільки перед Нілом, а за площею басейну – 3690 км2
– і водоносністю займає перше місце в Африці і друге в світі,
поступаючись лише перед Амазонкою.
Басейн Конго, розташований в середньому на висоті 400 м над рівнем
моря, має форму чаші. На півночі він відокремлений від басейнів Нілу і
Шарі вододілом Азанде; гірські хребти висотою до 3000 м обмежують його
на сході від річок Східно-Африканського плоскогіря; вододіл Лунда –
Катанга відокремлює його від басейнів Замбезі й Кубанго; з заходу над
внутрішньою улоговиною басейну – днищем величезної чаші – підноситься
Південно-Гвінейське плоскогіря.
У Конго є два головних витоки – Луапула і Луалаба. Луапула, під назвою
Чембеші, починається на південь від озера Танганьїка на висоті 2000 м,
протікає через мілководне озеро Бангвеулу, майже заросле очеретом і
папірусом, після чого дістає назву Луапули. Луапула повертає на північ і
протікає через інше неглибоке озеро Мверу, після чого зливається з
багатоводною Луалабою.
Луалаба бере початок на вододілі Лунда – Катанга поблизу витоків
Замбезі і багатьма дослідниками вважається основним витоком Конго. Її
права притока – р. Лукуга витікає з озера Танганьїка, яке, в свою чергу,
приймає води озера Ківу. Отже, ці озера Східної Африки належать до
басейну Конго. Періодами, коли рівень води в озері Танганьїка
знижується, Лукуга майже пересихає і стік з озер в Конго припиняється.
Тим часом Луалаба стає вже могутнім потоком, що сягає 600 м завширшки і
11 м завглибшки. По той бік екватора річка спадає з крутого крайового
уступу в центральну улоговину басейну сімома водоспадами Стенлі з
42-метрової висоти і нижче водоспадів дістає назву Конго. За водоспадами
починається середня течія річки, яка охоплює майже весь величезний
вигин, що надає такого химерного вигляду зображенню Конго на картах. Тут
річка, що повільно тече серед чащоби екваторіального лісу, стає дуже
широкою і обходить численні острови. Поблизу найдальшої північної точки
течії її береги віддалені один від одного на 5,5 км, тоді як середній
повздовжнього профілю становить лише 10 см на 1 км. У західній частині
улоговини Конго тече серед широких і непрохідних боліт, але наприкінці
середньої течії, перед входженням у гори, місцевість стає сухішою і
ширина річки зменшується до 500 см.
Усі значні притоки Конго приймає в середній течії, і всі вони, спадаючи
з країв улоговини, в своїх верхівях мають пороги. Найбільші праві
притоки річки – це Арувімі, величезна Убангі і Санга, але лівих приток у
Конго більше, ніж правих. Серед них довгі й багатоводні Ломамі і Рукі, а
також Ква, що збирає води Санкуру і Касаї. Нижче від впадіння Ква Конго
розширюється у вкриту численними островами озероподібну водойму
Стенлі-Пул площею 555 км2 і глибиною до 25 м.
Проривається Конго до узбережжя через Південно-Гівнейське плоскогіря по
чудовому каньйону, багатому водоспадами і порогами. При цьому на ділянці
в 350 км спад повздовжнього профілю русла становить 270 м. Стенлі дуже
точно описав цю частину річки: „Ревучи і пінячись, вода круто падає
донизу. Пороги і величезні стіни скель, що перегороджують їй шлях,
заганяють викривлене русло в глибокі ущелини, вирвавшись з яких вона
знову, утворюючи високі водоспади та бистрини, спадає величезними
уступами все нижче і нижче”. Ця частина річки не може використовуватись
для судноплавства, і тому між Матаді – портом у нижній течії, куди
заходять океанські судна, і містом Кіншаса прокладено залізницю. Те саме
зроблено і вздовж інших порожистих відрізків річки.
Після виходу з каньйону починається порівняно коротка, всіяна
островами, нижня течія. Річка розливається тут місцями до 1,5 км,
глибина потужного потоку досягає 40-70 м. Від Боми починається естуарій
Конго, що продовжується по дну океану підводною долиною ще на 150 км.
На площі басейну випадає від 1000 до 2000 мм опадів. У центральній
улоговині, в екваторіальних широтах басейну, вони розподіляються
рівномірно впродовж цілого року, а на північній і південній його
окраїнах випадають у літню пору. Багатство дощів зумовлює потужний стік
Конго: в середньому щосекунди річка віддає в океан 39 км3 води, а
середній річний стік досягає 1230 км3. Ця цифра величезна, але не треба
забувати, що стік Амазонки ще більший – 3800 км3.
Положення басейну Конго в обох півкулях зумовлює рівномірно потужний
стік цілий рік, але північні притоки приносять в річку менше води , ніж
південні, бо більша частина (дві третини) розгалуженої системи річки
лежить на південь від екватора.
Пустеля Сахара
Ця фізико-географічна країна – найбільша в світі пустеля з площею 8,7
млн. км2 (понад 1/3 площі материка). Вона повністю розміщена в межах
Сахарської плити – північної частини Африканської платформи. Поверхня
фундаменту плити вкрита товщами вапняків, пісковиків, мергелів та
глинистих порід різного віку. Подекуди на поверхню виступають давні
кристалічні породи фундаменту або інтрузії, утворюючи високі нагір’я
(Ахаггар, Тібесті та ін.) зі значним поширенням вулканічних порід,
лавових плато, згаслих вулканів. Про недавшо вулканічну діяльність
свідчать гарячі джерела та виходи газів. Тут рельєф типово гірський,
дуже почленований, з крутими схилами.
На заході Сахари домінують низькі плато та улоговини з потужними
пластами осадових порід. На ділянках платформи з моноклінальною
структурою розвинуті куестові гряди, які розділені широкими долинами та
вузькими ущелинами. Східна частина – це головним чином Лівійська,
Аравійська та Нубійська пустелі. Тут знаходиться і одна з найглибших
сухих улоговин земної кулі – Каттара (-133 м), площа якої 19,5 тис. км2.
Поблизу Червоного моря височать столові плато з глибокими ущелинами
флювіального походження, які свідчать про значне ерозійне розчленування
в минулі гумідні епохи. Повсюди зустрічаються сухі русла річок – ваді, а
також оазиси.
Пустеля Сахара
В Сахарі завдяки процесам інтенсивного фізичного вивітрювання
накопичилися значні маси уламкового матеріалу. Майже 20% площі Сахари
займають піщані пустелі – ерги, особливо в Лівійській пустелі та на
північному заході. Поширені також кам’янисті щебнюваті (гамади) та
галечникові (peri, серіри) пустелі. Останні займають днища улоговин
(себхів), Поширені також захисні вапняково-гіпсові кори, які захищають
обширні підняття Сахари від пенепленізації та денудації.
Основні особливості Сахари визначаються пануванням дуже сухого
континентального тропічного повітря. Причини сухості – низхідні потоки
повітря над Сахарою, як наслідок, температурні інверсії, що є причиною
значної висоти рівня конденсації (до 5 км). Тому хмари над Сахарою
бувають дуже рідко. Відсутність хмар в свою чергу обумовлює дуже значну
інсоляцію, яка досягає майже 100%. Це найжаркіша пустеля планети, зі
значними добовими та річними амплітудами температур. Влітку температури
досягають +50…+58°, а на поверхні до +80°. Часто виникають піщані бурі
– дуже небезпечне явище за умов високих температур. Дуже часто в цю пору
року в результаті нерівномірного нагрівання товщ повітря виникають
міражі. Взимку повітря більш прохолодне. В центрі та на північному
заході середньомісячні температури повітря становлять +10…+12°, а на
узбережжі до +15°, бо відчувається вплив океану. В цілому взимку І
пустеля вдень прогрівається навіть до +25°, але вночі в результаті
значного охолодження при безхмарному небі вона знижується до нуля, а на
височинах навіть до -20°.
Більша частина Сахари отримує менше 50 мм опадів на рік, а у внутрішніх
районах дощі не випадають інколи по декілька років поспіль. Особливо
засушливими є нагір’я Ахаггар та Лівійська пустеля. У внутрішніх районах
опади випадають, як правило, у вигляді злив і значна частина води
випаровується ще в атмосфері. На атлантичному узбережжі опадів дещо
більше (до 150 мм) за рахунок вологого атлантичного повітря, яке
формується над Канарською холодною течією. Контрастність температур
океанічних та континентальних повітряних мас є причиною дещо активнішої
циклонічної діяльності в приберегових районах та частих туманів і рос.
На півночі та на найвищих вершинах нагір’їв іноді випадає сніг, який
тримається лічені дні. В південній же частині Сахари (а іноді навіть в
центрі) опади випадають в результаті проникнення екваторіальних мусонів
північніше середньобагаторічної їх межі (влітку). До речі, аридний
клімат існує в Сахарі близько 10 тис. років. Коли в Європі було
похолодання, то клімат Сахари був досить вологим, про що свідчать, як
географічні об’єкти (сухі русла річок та озер, гідроморфні кори
вивітрювання тощо), так і наскельні малюнки, які збереглися в окремих
районах і відкриті світові французьким дослідником Анрі Лотом на плато
Тассілін-Аджер.
Поверхневих вод в Сахарі майже немає: від плювіальних епох збереглися
напівзасипані піском ваді – сухі русла річок. Більша їх частина
починається на нагір’ях, а закінчується в улоговинах. Лише іноді після
значного дощу вони наповнюються водою максимум на декілька днів.
Найбільшою річкою в Сахарі є транзитний Ніл, який живиться за межами
пустелі. Іноді зустрічаються озера-релікти, які збереглися від давно
минулих гумідних епох і живляться підземними водами, яких особливо
багато в піщаних пустелях. Поширені також безстічні солоні озера. Багата
Сахара значними запасами підземних вод, в тому числі і артезіанських. В
районах їх виходу на поверхню вздовж ваді поширені оазиси, які мають
часто антропогенне походження. Найпоширенішою рослиною в них є фінікова
пальма, а також інжир, червоний перець тощо.
Ґрунтово-рослинний покрив Сахари дуже бідний, часто він зовсім
відсутній. Незважаючи на те, що ґрунти слабо диференційовані на
горизонти, малопотужні, вони містять багато поживних речовин і тому при
зрошенні досить родючі. З рослин домінують ксерофіти і ефемери. В цілому
флора Сахари нараховує біля 1200 видів вищих рослин.
Останні мають короткий вегетаційний період (до одного місяця).
Найбіднішу рослинність мають гамади. На піщаних пустелях поширені
безлисті чагарники, напівчагарники та злаки – дрок сахарський, ефедра,
дрін, акація сейяль – невисокий чагарник з шипами сріблястого кольору,
іноді {єрихонська роза. На більш зволоженому атлантичному узбережжі
росте лобода, а також низькорослі молочаї. Виходи корінних порід вкриті
лишайниками.
Нагір’я також зволожені краще, тому тут зустрічається досить густа
рослинність. В нижньому поясі поширені пальма дум, акації, а в
середньому – дуб, ялівець, олеандр, мирт, кипарис, оливкове дерево та
ін. На вершинах зустрічаються ділянки ксерофітних трав.
На крайньому півдні Сахари з’являються ділянки чагарників та жорстких
трав, а на середземноморському узбережжі – дикі фісташки, олеандри тощо.
Фауна пустелі нараховує майже 4 тис. видів, більшість з них
-безхребетні. Тварини пристосовані до суворих умов, витривалі, швидко
пересуваються. Багато з них своїми ареалами мають райони з поверхневими
та підземними водами. Ссавців близько 60 видів. Типовими для Сахари є
антилопи аддакс і орікс, газелі, гірські козли муфлони, а з хижаків –
шакали, гієни, лисиці. Майже 50% видів орнітофауни – перелітні птахи. З
рептилій багато ящірок. Є змії та черепахи, а поблизу реліктових водойм
– крокодили. Численні гризуни (миші, тушканчики, сахарський заєць та
ін.).
Атлаські гори
Атлаські гори – система середньовисоких хребтів Африки, що простягаються
майже на 2000 км в субширотному напрямку. Північні хребти (Ер-Ріф та
Телль-Атлас) утворилися в альпійську епоху складчастості, а інші – в
герцинський орогенез. Герциніди були розбиті на окремі блоки та
омолоджені альпійським орогенезом з утворенням обширних
геоантиклінальних піднять та геосинклінальних опускань окремих брил та
масивів. Тому в рельєфі гір значне поширення мають високі міжгірські
плато та обширні улоговини.
Гори на півночі та заході мають типові середземноморські, а на сході та
півдні – типові сахарські ландшафти. Гірські ланцюги заходу затримують
вологі вітри з Атлантики, які тут панують взимку. Тому в Атлаських горах
виділяється три природні області – північна з субтропічними
середземноморськими ландшафтними комплексами, перехідна з субтропічними
континентальними та південна з тропічними пустельними ландшафтами
сахарського типу.
Північна природна область включає, крім хребтів, і вузьку смугу
узбережжя (до 150 км завширшки). Гори тут мають дуже еродовані схили,
які крутими вапняковими уступами обриваються на північ. Схили ж
південної області (Сахарський Атлас), які складені сланцями та мергелями
не такі круті і прорізані широкими річковими долинами. Тривалий час
Атлаські гори були зв’язані з горами Піренейського півострова
(С’єрра-Невада, Андалузькими) і лише після утворення Гібралтарської
протоки в результаті блокового опускання і виникнення обширного грабена
вони опинилися в Африці, стали самостійною гірською системою.
Між Телль-Атласом і Високим Атласом, в якому знаходиться найвища
вершина Атласу – гора Тубкаль (4165 м) та Сахарським Атласом і
Антиатласом знаходиться перехідна природна область -Високі плато шоттів,
в улоговинах (шоттах) яких розміщені солоні озера – себхи. Ці плато
більше схожі на засушливі аридні ландшафти Сахари, незважаючи на те, що
знаходяться в субтропічному континентальному типі клімату. В Сахарському
Атласі та Антиатласі, які утворюють гірський бар’єр на межі з Сахарою,
панують типові пустельні ландшафти.
Всі хребти Атласу характеризуються як сейсмічне активні, бо майже
щороку бувають землетруси, які іноді (Агадирське в 1960 р.) приводили до
численних жертв та руйнувань.
Різноманітна геологічна будова Атласу, поширення давніх кристалічних
порід, вулканічних масивів і відкладів давніх морів та лагун – все це
обумовило значне багатство гір на корисні копалини. В Антиатласі з
виходами дуже давніх порід пов’язані родовища жильного золота,
марганцевих, кобальтових, нікелевих, мідних руд тощо. Високий Атлас, де
багато інтрузій, виділяється рудами кольорових та рідкоземельних металів
(свинець, цинк, вольфрам, молібден та ін.). Палеозойські метаморфічні
осадові породи багаті на залізні руди, а мезозойські – на марганцеві. В
морських палеоген-неогенових відкладах західної частини утворилися
величезні родовища фосфоритів світового значення та вторинних
поліметалічних руд. В передгїрських прогинах є нафта та кам’яне вугілля.
Крім того, в горах багато великих родовищ таких цінних нерудних корисних
копалин, як флюорит, азбест, графіт, слюди, мінеральні солі, сировини
для будівельних матеріалів.
Для гір характерні два типи субтропічного клімату – середземноморський
та континентальний, а на півдні переважає тропічний пустельний. Взимку
західні вітри несуть вологу з Атлантики, бо полярний фронт зміщений в
цей час на південь. Максимум опадів (до 1000 мм на рік) отримують
навітряні схили хребта Ер-Ріф. Середньомісячні температури зими в горах
+4…+8°, а на узбережжі +10…+13°, проте майже щороку бувають
короткочасні похолодання. В результаті вторгнення континентального
помірного повітря випадає сніг, який тримається 2-3 тижні на висотах до
1500 м. Вище сніг тримається 2-3 місяці. На узбережжі взимку постійно
бувають тумани.
Влітку панує тропічне морське повітря, яке приходить з
північно-західними, північними та північно-східними вітрами, що
відтікають по східній периферії Азорського максимума. Але низхідні
потоки повітря виключають можливість випадання опадів – панує суха, хоча
і не дуже жарка погода з температурами +25…+27°. Іноді з Сахари дмуть
дуже гарячі і сухі вітри (сірокко), які прориваються на північ долинами
річок.
Річки мають в основному дощове живлення, хоча в окремих високогірних
районах відчутний вплив і снігового живлення. Максимально повноводні
вони взимку, а влітку міліють, дрібні ж річки пересихають повністю. Лише
найбільші (Себу, Мулуя та ін.) не пересихають, хоча і дуже міліють
влітку. Основне використання води – для зрошення. На високих плато стік
спрямований до обширних улоговин, тому в цих депресіях утворюються
солоні озера. На узбережжі є також лагунні та заболочені озера – мержі,
які небезпечні для людей тим, що є середовищем життя малярійних комарів.
Рівнина узбережжя та нижні частини схилів до 500 м вкриті маквісом –
вторинними формаціями ксерофітної рослинності з мирту, дроку, олеандру,
суничних та оливкових дерев, коркового та кам’яного дубу на коричневих
грунтах. При зрошуванні на цих ґрунтах отримують досить високі врожаї
винограду, цитрусових, фруктів, зернових -пшениці, ячменю, вівса.
Зустрічаються гаї карликової пальми хамеропс. До 1300 м збереглися ліси
з вічнозеленого коркового дуба, які мають промислове значення. Достатня
кількість вологи з Атлантики створює для цих дерев оптимальні умови і
через 6-8 років з коркових дубів знімають кору з найкращим у світі
корком. Вище (до 2000 м) ростуть змішані ліси з вічнозеленим кам’яним
дубом, листопадним лузітанським дубом та хвойними (головним чином
атлаським кедром). До 2500-3000 м переважають хвойні ліси з атласького
кедру, який має цінну деревину. Проте в підліску тут поширені бореальні
види дерев – клен, каштан, дика груша, тис, барбарис, дикий виноград,
ліана ломонос тощо, тому переважають змішані ліси.
Закінчується лісова зона заростями ялівцю, які вище 3000 м змінюються
гірсько-степовою рослинністю (в улоговинах).
Інша зональність підвітряних схилів – східних та південних. Основні
формації тут ксерофітні – ліси з алепської сосни з підліском з
берберської туї та рідколісся з ялівцю, кам’яного дубу тощо.
Ліси середземноморської природної області дуже вирубані, а надмірний
випас худоби на звільнених від лісової рослинності ділянках спричинив
надмірну ерозію грунтів.
У внутрішніх районах, на Високих плато шоттів панують напівпустельні
формації – ксерофітні злаки та чагарники. Основні рослини – ковила
(особливо відома альфа, заввишки до одного метра, з волокон жорстких
листків якої виготовляють міцні канати та цінні сорти паперу, які
використовуються для виробництва паперових грошей), полин, дрок.
Зустрічаються гаї камедної акації та чагарнику ююба. Поблизу шоттів
ростуть галофіти (геттаф, солянка, полин).
Тваринний світ Атласу поєднав у собі європейські та африканські види.
Тут багато гризунів (зайців, тушканчиків) та травоїдних даманів. З
хижаків поширені шакали, вівери, дикі коти та гієни. З мавп
зустрічається безхвостий макак. Багато ящірок, плазунів (гадюк).
Особливої шкоди населенню завдає сарана, періодичні напади якої з півдня
та сходу знищують посіви сільськогосподарських культур і молоді
лісонасадження.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
