.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
186 3834
Скачать документ

Реферат

на тему:

Провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Загальна характеристика провадження у справах про адміністративні
правопорушення.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення — особливий
різновид адміністративного процесу, який значною мірою врегульований
правовими нормами, що сконцентровані в розділах IV та V КУпАП (глави
18-33).

Вжиття під час провадження у справах про адміністративні правопорушення
заходів державного примусу зумовлює високий ступінь формалізації
процесу. Тут чітко визначені: завдання провадження (ст. 245); обставини,
що виключають провадження (ст. 247); такі принципи, як рівність перед
законом (ст. 249); законність, змагальність тощо; види доказів (ст.
251); вимоги до найважливіших процесуальних документів, зокрема до
протоколу (статті 254—257), постанови у справі (статті 283—286) тощо;
заходи забезпечення провадження (ст. 260 — адміністративне затримання,
особистий огляд, вилучення речей та документів); права учасників
провадження (статті 268—275); строки і порядок розгляду справ (статті
277—279); оскарження і опротестування постанов у справі (статті
287—297); виконання постанови (глави 25—33, статті 298—330).

Усе це певною мірою зближує провадження у справах про адміністративні
правопорушення з кримінальним процесом.

Разом з тим адміністративному провадженню не властива складна процедура
розслідування справ, спрощено порядок порушення, а нерідко і розгляду
справи. Можливі випадки, коли протокол про адміністративне
правопорушення не складається (наприклад, ст. 258 — порушення правил
користування річковими і маломірними суднами).

Строки розгляду справ про адміністративні правопорушення є короткими:
15, 7, 5, 3, 1 доба (ст. 277). Таке становище пояснюється тим, що
адміністративні правопорушення здебільшого легко встановлюються і, як
правило, не потребують багато часу для розслідування і розгляду
порівняно з кримінальними справами.

Аналіз законодавства України дає змогу виділити два види провадження у
справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене.

Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально
регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання
протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування;
права та обов’язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти
й обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості
правопорушень, прямо передбачених ст. 258 КУпАП. Воно характеризується
мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол про
правопорушення не складається, посадова особа, що виявила
правопорушення,

приймає та виконує рішення про накладення і стягнення штрафу чи
попередження.

У разі стягнення штрафу порушникові видається квитанція про його сплату.

Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного
письмового попередження за встановленою формою, або шляхом усного
попередження.

До адміністративних правопорушень, провадження за якими здійснюється у
спрощеній формі, належать:

порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77) у випадках
накладення штрафу інженерами відділів охорони і захисту лісу,
льотчиками-спостерігачами баз авіаційного захисту лісу, лісничими та
іншими особами, які зазначені у п. З ст. 241;

порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил
(ст. 107) у випадках накладення штрафу державною ветеринарною
інспекцією;

викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, перехід
через залізничні колії у невстановлених місцях (ч. З ст. 109);

пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських
поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених
місцях у поїздах місцевого та далекого прямування, а також у
метрополітені (ст. ПО);

пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння у
невстановлених місцях цих суден (ст. 115);

керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими у
встановленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду;
перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених
місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил
маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків
(частини 1, 3 і 5 ст. 116);

викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших
предметів (ст. 116);

порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирів на річкових
і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах
(частини 1 і 3 ст. 117).

Слід зазначити, що у разі якщо порушник зазначених норм заперечує
накладене на нього стягнення, то складається протокол про
адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному
порядку.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення часто
визначають як інститут адміністративного права, що містить норми, які
регулюють діяльність уповноважених органів і осіб із застосування
адміністративних стягнень за адміністративні правопорушення, або ж як
діяльність уповноважених суб’єктів із застосування адміністративних
стягнень і сукупність відносин, що виникають при цьому, врегульованих
нормами адміністративного права.

При цьому враховується, що провадження може закінчитися виправданням
невинного, може бути закрите у зв’язку із закінченням строку давності та
за інших підстав (ст. 247 КУпАП). Таким чином, цей вид провадження
далеко не завжди є діяльністю з накладення і виконання адміністративних
стягнень.

Чіткі орієнтири для вирішення цього питання містить ст. 245. Вона
визначає, що завданнями провадження у справах про адміністративні
правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування
обставин кожної справи; вирішення її відповідно до чинного
законодавства; забезпечення виконання винесеної постанови; виявлення
причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень;
виховання громадян у дусі додержання законів.

Звідси випливає, що за нормами цієї статті розв’язуються два комплексні
взаємопов’язані завдання.

Отже, провадження у справах про адміністративні правопорушення — це
правовий інститут, у межах якого регулюються процесуальні
адміністративно-деліктні відносини і забезпечується вирішення
адміністративних справ, а також запобігання адміністративним
правопорушенням.

У запропонованому визначенні немає згадки про норми — основний елемент
механізму правового регулювання, однак поняття правового інституту і
регулювання адміністративно-деліктних відносин нічого крім регулюючої
функції норм не припускає.

Адміністративно-процесуальні норми, що входять до інституту провадження
у справах про адміністративні правопорушення, регулюють порядок
реалізації відповідних матеріальних норм, процедури їх застосування,
процес здійснення примусового впливу на винних за допомогою
адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регламентують комплекс
адміністративно-деліктних відносин.

Основна частина адміністративно-процесуальних норм, тобто правил
провадження у справах про адміністративні правопорушення міститься в
КУпАП. Проте процесуальні адміністративно-деліктні відносини регулюються
і досить великою кількістю норм, які в КУпАП не включено.

По-перше, це встановлені законами України специфічні правила розгляду
окремих категорій справ, які вносять зміни до загального порядку
провадження у справах про адміністративні правопорушення. До них,
зокрема, належать норми, що регулюють провадження у справах про
порушення митних правил, які містяться у Митному кодексі України (глава
2). Так, у ст. 121 цього Кодексу є норма, яка встановлює, що провадження
у справах про порушення митних правил здійснюється відповідно до Митного
кодексу, а у частині, яка ним не врегульована, — відповідно до
законодавства України про адміністративні правопорушення.

По-друге, це норми підзаконних актів, які уточнюють і конкретизують
норми КУпАП. Так, у ст. 266 сказано, що особи, які керують транспортними
засобами і щодо яких є достатні підстави вважати, що вони перебувають у
стані сп’яніння, підлягають відстороненню від керування ними та оглядові
на стан сп’яніння у порядку, визначеному МВС, МОЗ і Мінюстом України.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення тісно пов’язано
з цивільним судочинством. Особливо чітко цей зв’язок виявляється на
стадії перегляду постанов у зв’язку з оскарженням у суді дій органів і
посадових осіб з накладення адміністративних стягнень.

Так, якщо громадянин подає до суду скаргу на постанову про притягнення
його до адміністративної відповідальності, то вона розглядається згідно
з нормами статей 236, 237, 244—248 ЦПК України. Зрозуміло, що це вже не
адміністративний, а цивільний процес (провадження у справах, що
виникають з адміністративно-правових відносин). Якщо суд відмовляє у
задоволенні скарги чи знижує розмір штрафу, справа знову повертається до
адміністративного процесу і подальша діяльність провадиться на підставі
норм адміністративного права.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення досить тісно
пов’язано з кримінальним процесом і може стати продовженням
кримінально-процесуальної діяльності.

Так, відповідно до ст. 6 КПК України, якщо в ході дізнання, досудового
чи судового слідства або перевірки, поряд з обставинами, що виключають
провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки
адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд
або суддя зобов’язані направити відповідні матеріали до органу
(посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке
адміністративне правопорушення.

Стаття 99 КПК України передбачає, якщо в результаті перевірки заяви чи
повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення
кримінальної справи, але матеріали перевірки містять дані про наявність
у діянні особи адміністративного або дисциплінарного проступку чи іншого
порушення громадського порядку, прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя
мають право, відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву
або повідомлення на розгляд громадській організації, службі у справах
неповнолітніх, трудовому колективу або власникові підприємства,
установи, організації чи уповноваженому ним органу для вжиття
відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування у
встановленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Стаття 214 КПК України вимагає від слідчого у разі закриття кримінальної
справи, якщо розслідуванням встановлена необхідність притягнення
відповідної особи до адміністративної відповідальності, надсилати
матеріали справи до суду для застосування заходів адміністративного
стягнення.

Викладене вище свідчить про тісний зв’язок основних процесуальних
галузей — адміністративного, цивільного і кримінального процесів.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення є різновидом
виконавчо-розпорядчої діяльності і тому в ньому діють такі загальні
принципи управління, як законність, демократизм, гласність, широка
участь громадськості тощо. Водночас тут діють і специфічні, зумовлені
завданнями цієї діяльності, принципи. Перш за все це принцип об’єктивної
істини та забезпечення права на захист.

З’ясування об’єктивної істини у справах — основне завдання
адміністративного провадження. Цей принцип зобов’язує посадових осіб, що
розслідують та розглядають справи, досліджувати всі обставини та їх
взаємозв’язки у тому вигляді, в якому вони існували дійсно, і на цій
підставі виключити однобічний, упереджений підхід до вибору рішення.

Право на захист реалізується наданням особі, яка притягається до
відповідальності, необхідних правових можливостей для доведення своєї
невинності або наведення обставин, що пом’якшують її вину. Названа особа
користується широкими правами на всіх стадіях провадження. Згідно зі ст.
268 КУпАП особа, яка притягається до адміністративної відповідальності,
може знайомитися з усіма матеріалами справи, давати пояснення, подавати
докази, заявляти клопотання, оскаржувати постанови, а у разі розгляду
справи користуватися юридичною допомогою адвоката тощо.

Якщо йдеться про право на захист, перш за все мається на увазі особа,
яка притягається до відповідальності, проте у процесі може брати участь
й інший громадянин, безпосередньо заінтересований у справедливому
вирішенні справи, — потерпілий. Згідно зі ст. 269 КУпАП, потерпілим є
особа, якій адміністративним правопорушенням завдано моральної, фізичної
чи майнової шкоди. Якщо у протоколі про адміністративне правопорушення
вказаний потерпілий, то з моменту складання протоколу ця особа набуває
процесуальних прав, передбачених у цій статті. Як і особа, яка
притягається до адміністративної відповідальності, потерпілий має право
знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, заявляти клопотання
про витребування доказів, призначення експертизи, а також подавати
скаргу.

Оскарження дій органів і посадових осіб щодо притягнення до
адміністративної відповідальності є важливим інститутом реалізації права
на захист. Воно регламентоване низкою статей КУпАП (7, 267, 268, 281,
283, 287-289, 291-293 та ін.).

Право на оскарження будь-яких дій і рішень у справі про адміністративне
правопорушення — одна з найважливіших гарантій захисту прав особи, як
тієї, що притягається до адміністративної відповідальності, так і
потерпілого. Це дієвий засіб забезпечення законності та підстава для
перевірки обґрунтованості прийнятих у справі рішень і, нарешті,
постанови. Оскарження реально сприяє найшвидшому виправленню допущених
помилок, виявленню недоліків у роботі органів, які розглядають справи
про адміністративні правопорушення.

КУпАП не встановлено ніяких вимог щодо форм скарг. Закон України «Про
звернення громадян» від 12 жовтня 1996 р. також не містить норм, що
регламентують цей вид скарг. Ця обставина є однією з гарантій свободи
оскарження рішень і дій у справі про адміністративне правопорушення.

Суб’єктами оскарження є: а) особа, що притягається до адміністративної
відповідальності; б) потерпілий, якщо він є; в) їх законні представники;
г) адвокат.

Однією з найважливіших основ права на захист є презумпція доброчинності
громадянина та її юридичний варіант — презумпція невинуватості. Вона
полягає у тому, що особа, яка притягається до адміністративної
відповідальності, вважається невинною доти, доки інше не буде доведено і
зафіксовано у встановленому законом порядку. Звідси випливає також, що
обов’язок доказування покладено на обвинувача.

Притягнутий до відповідальності не зобов’язаний доводити свою
невинуватість, хоч і має на це право. З презумпції невинуватості
випливає і таке важливе положення: будь-який сумнів тлумачиться на
користь особи, яка притягається до відповідальності. Воно належить до
випадків, коли сумніви не були усунені у ході вирішення справи. Ця
обставина є однією з підстав винесення виправдальних постанов.

Звідси випливає, що вирішення завдань адміністративного провадження
здійснюється за допомогою доведення, яке включає виявлення, процесуальне
оформлення і дослідження доказів.

Доказами у справі про адміністративне правопорушення (ст. 251 КУпАП) є
будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку
орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність
адміністративного правопорушення, винність даної особи у його вчиненні
та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення,
поясненнями особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими
доказами, протоколом про вилучення речей та документів, а також іншими
документами.

Особливістю доказів є те, що вони мають бути одержані у встановленому
законом порядку, в іншому разі вони не будуть мати доказової сили.
Йдеться про передбачений КУпАП порядок провадження у справі про
адміністративне правопорушення. Наприклад, протокол, у якому фіксується
вчинення правопорушення, має бути складений за певною формою
уповноваженою на те посадовою особою чи представником громадськості (ст.
255 КУпАП).

Відповідно до закону одержання і оцінка всіх необхідних доказів
здійснюються компетентним органом або посадовою особою, правомочними
вирішити таку справу (ст. 252 КУпАП).

Правом надавати докази користуються особи, які беруть участь у
провадженні у справі (особа, яка притягається до відповідальності,
потерпілий, законні представники, адвокат), та інші особи. Докази можуть
бути витребувані органом або посадовою особою, які розглядає справу, від
підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян за
клопотанням учасників процесу чи за власною ініціативою.

Встановлений законом порядок збирання, одержання доказів є надійною
гарантією їх істинності, достовірності. Порушення або недодержання цього
процесу може викликати лише сумніви в достовірності доказів і в
обґрунтованості зроблених з їх допомогою висновків.

Від доказів як фактичних даних слід відрізняти їх джерела, що являють
собою засоби збереження та передачі інформації, засоби, за допомогою
яких вона залучається до сфери провадження у справах про адміністративні
правопорушення. Водночас слід зазначити, що у правовій науці і на
практиці докази нерідко розцінюють і як саму інформацію, і як джерело
відомостей.

Інформація може розглядатися як доказ за наявності двох умов: по-перше,
якщо вона містить дані про наявність або відсутність адміністративного
правопорушення, винуватість особи в його вчиненні та інші обставини, що
мають значення для правильного вирішення справи; по-друге, якщо вона
одержана в порядку та з джерел, передбачених законом.

У науковій літературі прийнято поділяти докази на первісні та похідні,
прямі та непрямі, позитивні та негативні, звинувачувальні та
виправдувальні. Проте, для розв’язання завдань адміністративного
провадження найбільш значущим є їх групування залежно від джерела
відповідних відомостей.

По-перше, це дані, що їх одержують від різних осіб, здебільшого
учасників провадження: правопорушника, потерпілого, свідків, тобто
інформація, що передається людьми, які безпосередньо брали участь у
досліджуваному діянні, були його очевидцями, мають будь-які відомості
про нього. Не завжди показання протоколюються, фіксуються у вигляді
пояснень, вони можуть сприйматися, репродукуватися і в усній формі.

Другим різновидом даних, що їх одержують від людей у формі слів, цифр,
графіків та інших прийнятих у суспільстві способів інформаційного
впливу, є висновки експертів, думки спеціалістів. Рішення про
провадження експертизи приймається суб’єктом, що вирішує адміністративну
справу. Проте питання призначення і проведення експертизи законом не
регламентуються. Тому на практиці рішення про провадження експертизи
оформляється у вигляді направлень, клопотань тощо. Висновки експертів,
свідоцтва спеціалістів широко використовуються, наприклад, для
визначення стану сп’яніння, належності речовини до наркотичних речовин,
розміру шкоди, встановлення вартості товарів та їх якості, характеру
забруднення довкілля.

По-друге, це речові докази, документи, які є матеріальними носіями
інформації. Основні способи знаходження та залучення джерел матеріальних
доказів — догляд, вилучення та їх надання заінтересованими особами.
Формами, якими вони представлені у процесі доведення, є протокол про
адміністративне порушення, протокол вилучення речей, довідка про
вартість речі тощо.

Речові докази — це предмети матеріального світу, на яких є сліди
правопорушення (вм’ятини на автомобілі, зіпсований паспорт) або які
своєю формою, змістом свідчать про правопорушення (наркотичні речовини,
зброя, нестандартна продукція, відеофільми тощо). Речові докази містять
інформацію у чистому вигляді. До матеріальних носіїв інформації можна
віднести і показання технічних засобів. Вони досить широко
використовуються, наприклад, у роботі ДАІ для визначення швидкості руху
автомобілів, вмісту забруднюючих речовин у викидах, стану сп’яніння
водія.

У документах інформація міститься у вигляді слів, цифр, креслень, схем
місць подій тощо.

По-третє, це безпосередні спостереження осіб, уповноважених розслідувати
адміністративні провини. Наприклад, інспектор ДАІ, побачивши порушення
правил дорожнього руху, фіксує його і всі результати своїх спостережень
використовує як докази в розслідуванні, яке сам і проводить.

У кримінальному процесі такий вид доказів не допускається: якщо особа
була очевидцем злочину, вона стає свідком.

В адміністративному юрисдикційному процесі використання таких доказів
забезпечує його оперативність. Без них працівникам ДАІ,
держ-мисливнагляду та іншим інспекціям було б набагато складніше
виконувати свої правоохоронні функції, своєчасно впливати на винних.

Спостереження уповноваженої особи, за винятком випадків спрощеного
провадження, фіксуються безпосередньо у протоколі про адміністративне
правопорушення.

Уповноважений орган (посадова особа) оцінює зібрані докази за власним
переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному
дослідженні обставин справи у їх сукупності. При цьому він керується
законом і правосвідомістю.

Під оцінкою доказів слід розуміти висновок органу або посадової особи,
яка розглядає справу, про достовірність або недостовірність одержаних
фактичних даних щодо обставин цієї справи. На підставі оцінки доказів
вони приймають відповідне рішення.

Оцінка має бути дана не тільки кожному доказу окремо, а й усім зібраним
доказам у їх сукупності. Для цього необхідно вирішити питання про те, чи
дає можливість сукупність зібраних доказів зробити достовірний висновок
про наявність або відсутність адміністративного правопорушення, про
винуватість або невинуватість особи та про інші обставини, що мають
значення для розв’язання справи. Тільки оцінка доказів у їх сукупності
дає підстави дійти достовірних, таких, що не викликають сумніву,
висновків з цих питань.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає перш за все
неприпустимість некритичного ставлення до окремих доказів, відсутність
будь-яких переваг доказів одного виду над іншими або заздалегідь
встановленої сили певної кількості доказів. Орган або посадова особа під
час оцінки доказів підкоряється тільки закону. Крім того, внутрішнє
переконання — це і результат доведення, оцінки доказів, що виражає
переконаність відповідно або невідповідне до тих чи інших обставин,
важливих для вирішення справи.

Оцінка доказів нерозривно пов’язана із з’ясуванням питання про
додержання вимог закону, що встановлюють порядок збирання доказів
(складання протоколу про правопорушення, провадження особистого огляду,
огляду речей тощо).

:асть у провадженні у справі (особа, яка притягується до
відповідальності, потерпілий та ін.). Це виявляється у їх клопотаннях,
поясненнях тощо. Висловлені ними думки допомагають органу або посадовій
особі, що розглядають справу, всебічно повно та об’єктивно оцінити
докази.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення складаються з
дій низки органів та осіб, які беруть участь у ньому.

Важливу роль у цій діяльності відіграють державні та громадські органи,
їх посадові особи, які уповноважені вживати передбачених законом заходів
з виявлення і запобігання адміністративним порушенням, застосування
виконання стягнень. У провадженні діють й інші учасники: одні захищають
свої інтереси, інші притягуються лише у разі провадження окремих
процесуальних дій, сприяють провадженню.

Роль і призначення, зміст і обсяг повноважень, форми і методи участі
органів (посадових осіб) і громадян у справі різні, їх можна поділити на
кілька груп:

Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні
акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.

Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі: особа, яка притягується
до відповідальності, потерпілий та його законні представники (батьки,
усиновителі, опікуни, піклувальники, адвокати). На відміну від суб’єктів
першої групи, ніхто з представників цієї групи не користується владними
повноваженнями.

Особи і органи, що сприяють здійсненню провадження: свідки, експерти,
спеціалісти, перекладачі, поняті. Одні з них (свідки, експерти)
повідомляють дані повноважному органові або посадовій особі, інші
(перекладачі, поняті) потрібні для закріплення доказів або забезпечення
необхідних умов адміністративного провадження.

4. Особлива група учасників провадження — громадські організації,
товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи,
навчання або проживання правопорушників. Вони співпрацюють з державними
органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді випадків
такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи
адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати
клопотання про скорочення строку позбавлення права. Особа, яка вчинила
правопорушення, може бути звільнена від адміністративної
відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду,
громадської організації, трудового колективу.

Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Діяльність учасників провадження у справах про адміністративні
правопорушення розвивається у часі як послідовна низка пов’язаних між
особою процесуальних дій щодо реалізації прав та взаємних обов’язків.
Увесь процес складається з кількох фаз розвитку, що змінюють одна одну,
їх прийнято називати стадіями.

Під стадією слід розуміти таку порівняно самостійну частину провадження,
яка поряд з його загальними завданнями має властиві тільки їй завдання й
особливості. Стадії різняться одна від одної кількістю учасників
провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю.

Розв’язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним
документом, який ніби підсумовує діяльність. Після прийняття такого акта
розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою;
наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена
попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше.

Провадження у справах про адміністративні правопорушення за своєю
структурою схоже на кримінальний процес, проте воно значно простіше і
містить менше процесуальних дій. Таке провадження має п’ять стадій: 1)
порушення справи; 2) адміністративне розслідування; 3) розгляд справи та
її вирішення; 4) перегляд постанови; 5) виконання постанови.

На першій стадії з’ясовується наявність ознак правопорушення у
відповідному діянні, здійснюється доставлення правопорушника,
приймається рішення про порушення справи, здійснюється оформлення такого
рішення (може складатися процесуальний документ, який фіксує порушення
справи). На другій стадії з’ясовуються обставини правопорушення шляхом
збирання доказів, встановлюються дані про винуватця; складається
протокол. На третій компетентний орган розглядає матеріали і приймає
постанову. На четвертій (це факультативна, необов’язкова стадія, її може
і не бути) постанова може бути оскаржена громадянином, опротестована
прокурором, переглянута за ініціативою вищестоящого органу. Ця стадія
закінчується прийняттям рішення про скасування, зміну, або залишення
постанови в силі. П’ята стадія — виконання постанови

— розпочинається одразу після її прийняття або після розгляду скарги,
протесту.

Зазначимо, що не в усіх провадженнях вони досить чітко виражені. Так,
при стягненні штрафу на місці всі стадії (розслідування, розгляд справи
і навіть виконання постанови) ніби поєднуються, ущільнюються, вміщуються
у межах доволі нечисленних і досить простих дій компетентного
представника органу державного управління.

Кожна стадія у свою чергу, складається з окремих етапів, що становлять
групи взаємопов’язаних дій. Система стадій і етапів провадження може
бути представлена так:

Порушення справи: а) встановлення ознак правопорушення; б) доставлення
правопорушника; в) прийняття рішення про порушення справи; г) оформлення
рішення про порушення справи.

Адміністративне розслідування: а) доказування факту правопорушення; б)
встановлення даних про особу правопорушника; в) процесуальне оформлення
результатів розслідування; г) направлення матеріалів

для розгляду за підвідомчістю.

Розгляд справи, а) підготовка справи до розгляду і заслуховування; б)
заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до
відома.

Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б)
перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація
рішення.

Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б)
безпосереднє виконання.

Кожний етап у свою чергу, складається з ряду послідовно здійснюваних
конкретних дій. Згідно з цим структура провадження у справах про
адміністративні правопорушення є чотирирівневою: дії — етап — стадія —
провадження у цілому.

1. Порушення справи. Ця стадія провадження у справах про адміністративні
правопорушення є початковою і становить комплекс процесуальних дій,
спрямованих на встановлення ознак правопорушення. Такі ознаки
встановлюються особою, яка уповноважена складати протокол про
адміністративне правопорушення, застосовувати заходи забезпечення
провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 260
КУпАП), а саме: адміністративне затримання особи, особистий огляд, огляд
речей і вилучення речей та документів.

На жаль, чинний КУпАП не встановлює момент порушення справи про
адміністративний проступок. Як правило, ним вважається складання
протоколу про адміністративне правопорушення відповідно до ст. 254
КУпАП. Між тим, протокол про адміністративне правопорушення є документом
комплексним. У ньому не тільки фіксується факт проступку, а й містяться
відомості про особу порушника, висновок щодо кваліфікації діяння за
відповідною статтею Кодексу, дані про свідків і потерпілих, пояснення
порушника, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи і
відшкодування заподіяної матеріальної шкоди.

Здебільшого протокол про адміністративне правопорушення, поряд з іншими
функціями, виконує функцію первинного процесуального документа, а його
складання є моментом порушення справи. Саме тому чинне адміністративне
законодавство передбачає здійснення процесуальних дій, які передують
складанню протоколу про адміністративне правопорушення і оформляються
відповідними процесуальними документами: протоколами про вжиття заходів
забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення,
рапортами, актами про доставлення правопорушника тощо. Вони є першими
документами справи, у яких фіксуються ознаки адміністративного
правопорушення і міститься привід для порушення справи. З огляду на це
складання цих процесуальних документів є моментом порушення справи про
адміністративний проступок.

2. Адміністративне розслідування. Ця стадія провадження у справах про
адміністративні правопорушення становить комплекс процесуальних дій,
спрямованих на встановлення обставин проступку, їх фіксування і
кваліфікацію. На цій стадії створюється передумова для об’єктивного і
швидкого розгляду справи, застосування до винного передбачених законом
заходів впливу.

Стадія розслідування починається з етапу порушення адміністративної
справи, підставою для чого є вчинення особою діяння, що має ознаки
адміністративної провини.

Порушенню справи передує одержання інформації про діяння, що має ознаки
провини. Така інформація, одержана у будь-якій формі, є приводом до
порушення адміністративної справи. Правове значення приводу до порушення
і розслідування справи полягає у тому, що він викликає громадську
публічну діяльність повноважних органів, тобто вимагає від цих органів
відповідної реакції на сигнал про вчинення діяння. Приводами до
порушення і розслідування адміністративних справ можуть бути заяви
громадян, повідомлення представників громадськості, установ, підприємств
і організацій, преси та інших засобів масової інформації, а також
безпосереднє виявлення провини уповноваженою особою.

Останній привід відрізняється від інших перш за все тим, що питання про
порушення адміністративної справи вирішується за власною ініціативою
осіб, які здійснюють адміністративний нагляд. Тут немає зовнішнього
спонукаючого початку, поштовху до того, щоб ці особи зайнялися
вирішенням питання. Цей привід має характерні особливості, а саме: а)
безпосередній розсуд ніде не фіксується, а тому не завжди піддається
контролю; б) припущення щодо провини виникає лише у свідомості
уповноваженої особи, і в разі підтвердження такого припущення немає
потреби офіційно спростовувати його винесенням будь-якого спеціального
документа; в) безпосереднє виявлення уповноваженою особою
адміністративного правопорушення не є перешкодою для подальшого його
розслідування цим суб’єктом.

Наступний етап — встановлення фактичних обставин у справі. Його сутність
полягає у провадженні дій, спрямованих на збирання доказів, що
підтверджують або спростовують винуватість у вчиненні правопорушення.

Фактичні обставини вчиненої провини можна поділити на дві групи: а)
обставини, що мають безпосереднє значення для вирішення питання про
наявність або відсутність складу провини; б) обставини, що перебувають
за рамками складу правопорушення, але мають значення для
індивідуалізації відповідальності.

Вони можуть бути встановлені різними способами: опитуванням осіб, які
володіють інформацією, що має значення для справи (правопорушники,
потерпілі, свідки, експерти); проведенням експертизи; освідуванням;
вилученням, наприклад, документів; знаходженням речових доказів на місці
вчинення правопорушення; оглядом тощо. Всі встановлені обставини
фіксуються у відповідних процесуальних документах. Такими документами є
пояснення, висновки, акти, протоколи. На цьому завершується етап
встановлення фактичних обставин.

Етап процесуального оформлення результатів розслідування починається з
аналізу зафіксованих у перелічених документах усіх обставин у справі та
завершується складанням протоколу про адміністративне правопорушення.
Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення
розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків,
прямо передбачених законодавством (ст. 258).

Протокол про адміністративне правопорушення не належить до документів
відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон
(ст. 256) встановлює обов’язковий перелік відомостей та атрибутів, які
мають у ньому міститися. Вони поділяються на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення
адміністративного правопорушення. У протоколі зазначаються місце, дата і
суть вчиненої провини. В обов’язковому порядку точно вказується стаття
Кодексу, що передбачає адміністративну відповідальність за це
правопорушення. У разі вилучення у порушника предметів або документів до
протоколу заноситься відповідний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника: прізвище, ім’я, по
батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце проживання і
роботи, документ, що посвідчує особу (паспорт або інший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут вказуються
дата і місце його складання, прізвище і посада працівника, який оформив
протокол (відсутність відомостей про нього робить його дефектним,
оскільки невідомо, чи складений він повноважною на те особою чи ні);
прізвище і адреса свідків і потерпілих, якщо вони є.

Протокол скріплюється кількома підписами. Насамперед він має бути
підписаний особою, яка його склала, та правопорушником. За наявності
свідків і потерпілого протокол підписують також ці особи. Особі, яка
притягується до відповідальності, слід роз’яснити її права та обов’язки,
передбачені ст. 268 КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі. Вона
має право ознайомитися зі змістом протоколу, занести власні пояснення,
підписати його або відмовитися від підпису та вказати мотиви відмови,
надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього
додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє
подальшого руху справи, але він має бути зафіксований спеціальним
записом.

У разі вчинення провини групою осіб протокол складається на кожного
порушника окремо. Складання одного протоколу на всіх правопорушників не
дає змоги конкретизувати звинувачення, що ставиться кожному з них, і
позбавляє можливості прямо у протоколі дати свої пояснення щодо сутності
провини. Цим обмежується право особи на захист у разі притягнення її до
адміністративної відповідальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про
адміністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів
розслідування на розгляд органу (посадовій особі), уповноваженого
розглядати відповідну категорію справ про адміністративні правопорушення
(ст. 257).

3. Розгляд справи. Згідно зі ст. 213 КУпАП справи про адміністративні
правопорушення розглядаються: 1) адміністративними комісіями при
виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних та
сільських рад; 2) виконавчими комітетами селищних, сільських рад; 3)
районними, (міськими) судами (суддями); 4) органами внутрішніх справ,
органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами),
уповноваженими на те Кодексом.

Конкретні повноваження суб’єктів адміністративної юрисдикції зафіксовані
у статтях 218—244 КУпАП (глава 17 «Підвідомчість справ про
адміністративні правопорушення»).

Значення стадії розгляду справ про адміністративні правопорушення
визначається тим, що саме тут приймається акт, в якому компетентний
орган офіційно визнає громадянина винним або невинним і визначає міру
його відповідальності. Відповідно і всі етапи цієї стадії набувають
важливого юридичного значення і регламентовані статтями 278—286 КУпАП.

На етапі підготовки справи до розгляду орган (посадова особа)
зобов’язаний вирішити такі питання: 1) чи належить до його компетенції
розгляд даної справи; 2) чи правильно складені протокол та інші
матеріали справи про адміністративне правопорушення; 3) чи оповіщені
особи, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце розгляду; 4)
чи затребувані необхідні додаткові матеріали; 5) чи підлягають
задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної
відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Етап слухання справи починається з оголошення складу колегіального
органу і представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий на
засіданні колегіального органу або посадова особа, які розглядають
справу, оголошують, яка справа підлягає розгляду, хто притягується до
адміністративної відповідальності, роз’яснює особам, які беруть участь у
розгляді справи, їх права та обов’язки. Після цього оголошується
протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються
особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і
дозволяються клопотання. У разі участі у розгляді справи прокурора
заслуховується його висновок.

У процесі заслуховування орган (посадова особа) зобов’язаний з’ясувати:
чи було вчинене адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його
вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є
обставини, що пом’якшують відповідальність, чи завдано майнової шкоди,
чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення
на розгляд громадськості, а також з’ясувати інші обставини, що мають
значення для правильного вирішення справи.

За результатами заслуховування виноситься одна з таких постанов: 1) про
накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів
впливу, передбачених ст. 24 КУпАП (заходи впливу, що застосовуються до
неповнолітніх); 3) про припинення справи.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення має містити:
найменування органу (посадової особи), що виніс постанову; дату розгляду
справи, відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення
обставин, встановлених під час розгляду справи; посилання на нормативний
акт, що передбачає відповідальність за це адміністративне
правопорушення; прийняте у справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення водночас вирішується
питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові у справі
зазначається розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її
відшкодування.

Постанова у справі має містити вирішення питання про вилучені речі та
документи, а також вказівки про порядок і строк її оскарження. Постанова
колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів
колегіального органу, присутніх на засіданні.

Постанова у справі про адміністративне правопорушення підписується
посадовою особою, яка розглядала справу, а постанова колегіального
органу — головуючим на засіданні та секретарем цього органу.

Постанова виконавчого комітету селищної, сільської ради у справі про
адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

На заключному етапі стадії розгляду справи виконуються такі дії:
постанова (оголошується одразу після закінчення розгляду справи)
доводиться до відома суб’єктів провадження, що мають особистий інтерес у
справі, а також до відома осіб або організацій, яким вона адресована.
Про прийняте рішення повідомляється адміністрації або громадській
організації за місцем роботи, навчання чи проживання винуватця,
вносяться пропозиції щодо ліквідації причин та умов правопорушень.

Копія постанови протягом трьох днів вручається або надсилається особі, у
справі якої вона винесена. На прохання потерпілого йому теж має бути
видана така копія.

4. Перегляд постанови. Важливою гарантією законності та обґрунтованості
застосування адміністративних стягнень є наявність стадії перегляду
постанов. Під переглядом розуміють розгляд справ, на які покладено
контроль за законністю постанов у справах про адміністративні
правопорушення.

Перегляд — це новий розгляд справи суб’єктом, наділеним правом
скасувати, змінити або залишити прийняту постанову без змін. Перегляд
слід відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться у тому
разі, якщо прийняту раніше постанову скасовано і справу направлено на
новий розгляд. У першому випадку діє постанова у справі, законність та
обґрунтованість якої перевіряється, у другому стару постанову скасовано
і у справі необхідно прийняти нову постанову.

Стадія перегляду є факультативною, необов’язковою. Лише невелика
кількість справ розглядається у порядку контролю, але вже сам факт
існування такої можливості має велике превентивне значення, дисциплінує
тих, кому доручено застосовувати адміністративні стягнення.

5. Виконання постанови. Виконання постанов — завершальна стадія
провадження за адміністративними правопорушеннями, її суть полягає в
практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного
правопорушникові юрисдикційним органом (посадовою особою). У процесі
виконання постанови особа, яка вчинила адміністративне правопорушення,
зазнає відповідних нестатків та обмежень особистого, морального або
матеріального характеру.

Відповідно до ст. 299 КУпАП постанова підлягає виконанню з моменту її
винесення. На відміну від вироків судів, які за загальним правилом
підлягають виконанню лише після закінчення строку касаційного
оскарження, постанови про накладення стягнень є актами управління і
набирають чинності негайно.

Виконанням постанов зайняті два види органів. По-перше, це органи, які
звертають постанову до виконання. Згідно зі ст. 299 Кодексу постанова
про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання
органом (посадовою особою), що виніс постанову, тобто це органи
адміністративної юрисдикції. Зміст діяльності зі звернення постанови до
виконання становлять: своєчасне направлення постанови органу-виконавцю,
здійснення контролю за правильним виконанням постанови, вирішення всіх
питань, які пов’язані з виконанням постанови, припинення виконання
постанови з підстав, передбачених ст. 302 КУпАП.

По-друге, це органи, які безпосередньо виконують постанови про
накладення адміністративних стягнень. Діяльність державних органів зі
здійснення виконання направлених їм постанов має на меті реалізацію
адміністративних стягнень. Вона здійснюється діями, які завдають
покараному відповідних втрат і правообмежень у встановлених постановою
межах.

Відповідно до ст. 300 КУпАП це спеціально уповноважені органи держави.
Так, постанови про конфіскацію грошей, речей уповноважені виконувати
судові виконавці, а також відповідні особи фінансових органів, органів
рибоохорони, мисливського господарства тощо.

Щодо деяких справ про адміністративні правопорушення безпосереднє
виконання постанов про стягнення покладено на орган, що виніс постанову.
Так, постанова про відшкодоване вилучення предмета, що є знаряддям
адміністративної провини, виконується органом (посадовою особою), що
виніс постанову.

Діяльність як органів, що звертають постанови до виконання, так і
органів, що безпосередньо їх виконують, утворюють єдину стадію виконання
постанов, що складається з різних етапів.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020