.

Управління соціально-культурною сферою. (Управління охороною здоров\’я) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
147 2040
Скачать документ

Реферат

на тему:

Управління соціально-культурною сферою. (Управління охороною здоров’я)

Охорона здоров’я — це система заходів, спрямованих на забезпечення
збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної
працездатності та соціальної активності людини за максимальної
біологічно можливої індивідуальної тривалості життя.

Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону
здоров’я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми
поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України,
забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави,
поліпшення умов праці, навчання, побуту та відпочинку населення,
розв’язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і
запровадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров’я людини є однією з
найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з головних
обов’язків держави.

Подальші її норми визначають, що кожен має право на охорону здоров’я,
медичну допомогу та медичне страхування. Вона встановлює, що охорона
здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних
соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних
програм. Держава створює умови для ефективного та доступного для всіх
громадян медичного обслуговування, а у державних і комунальних закладах
охорони здоров’я медична допомога надається безплатно.

Конституційними нормами також закріплено, що існуюча мережа лікувальних
закладів не може бути скорочена і держава сприяє їх розвиткові незалежно
від форми власності.

Виходячи з Конституції України держава гарантує всім громадянам
реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

б) організації та проведення системи державних і громадських заходів
щодо охорони та зміцнення здоров’я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної
допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і по можливості громадського контролю та
нагляду в галузі охорони здоров’я;

д) організації державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної,
екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

е) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів
громадян у галузі охорони здоров’я.

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та
недержавних організацій і установ щодо охорони здоров’я в Україні, є:

визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і
держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

додержання прав і свобод людини та громадянина в галузі охорони здоров’я
та забезпечення пов’язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними
інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих
верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної
допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;

відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного
розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і
фінансова забезпеченість;

орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання
вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони
здоров’я;

— запобіжно-профілактичний характер, комплексний соціальний,
екологічний та медичний підхід до охорони здоров’я;

багатоукладність економіки охорони здоров’я і багатоканальність її
фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та
заохоченням підприємництва і конкуренції;

децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів
та самостійності працівників охорони здоров’я на правовій і договірній
основі.

Основи законодавства України про охорону здоров’я, конкретизуючи норми
Конституції України, встановлюють, що право громадян на охорону здоров’я
передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та
соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для
підтримання здоров’я людини;

б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту, де
громадянин проживає;

г) безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір
лікаря і закладу охорони здоров’я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я
населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення
пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я;

ж) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні громадської
експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння
охороні здоров’я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації,
пов’язаних зі станом здоров’я;

і) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів
охорони здоров’я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди
громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до
нього заходів примусового лікування та в інших випадках, якщо діями
працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права
людини і громадянина.

Основу державної політики охорони здоров’я формує Верховна Рада України
шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров’я,
визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів,
встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення
системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших
регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових
загальнодержавних програм охорони здоров’я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров’я при
Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з
провідних фахівців у галузі охорони здоров’я та представників
громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається
Верховною Радою України.

Складовою державної політики охорони здоров’я в Україні є місцеві та
регіональні комплексні та цільові програми, що формуються Верховною
Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого й регіонального
самоврядування та відображають специфічні потреби охорони здоров’я
населення, яке проживає на відповідних територіях.

Реалізація державної політики охорони здоров’я покладається на органи
державної виконавчої влади.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Президент України. Його щорічна
доповідь Верховній Раді передбачає звіт про стан реалізації державної
політики в галузі охорони здоров’я.

Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров’я,
забезпечує виконання законодавства щодо охорони здоров’я через систему
органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику
охорони здоров’я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією
України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і
цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та
організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі
охорони здоров’я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров’я,
укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань
охорони здоров’я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші
повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі
охорони здоров’я.

Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади в
межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони
здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти,
критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я населення,
формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного
забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу
виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров’я.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну
політику охорони здоров’я в межах своїх повноважень, передбачених
законодавством.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої
влади в галузі охорони здоров’я є Міністерство охорони здоров’я України,
яке забезпечує реалізацію державної політики у сферах охорони здоров’я,
санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення,
виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення.

Основними завданнями Міністерства охорони здоров’я України є:

забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я,
санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення,
виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення;

розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм
розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, подання
медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості;

організація подання державними та комунальними закладами охорони
здоров’я безплатної медичної допомоги населенню;

організація подання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних
ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з
подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи;

розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності,
інвалідності та смертності населення;

організація разом з Національною академією наук України, Академією
медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів
розвитку медичної науки.

Міністерство охорони здоров’я України відповідно до покладених на нього
завдань:

забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони
здоров’я, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної
служби Міністерства, іншими підприємствами, установами та організаціями
права громадян на охорону здоров’я;

готує пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів розвитку
охорони здоров’я, розробляє та організовує реалізацію державних
комплексних та цільових програм охорони здоров’я;

бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у сфері
охорони здоров’я;

здійснює міжвідомчу координацію щодо боротьби із захворюванням на СНІД;

бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики у сфері
охорони здоров’я;

організовує та здійснює відповідно до законодавства державну акредитацію
закладів охорони здоров’я;

здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров’я, органів,
установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби,
науково-дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми
власності щодо питань діагностики, лікування і профілактики захворювань,
формування здорового способу життя;

здійснює заходи щодо розвитку підприємництва у сфері охорони здоров’я;

здійснює контроль і нагляд за додержанням санітарного законодавства,
державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення
санітарного та епідемічного благополуччя населення;

забезпечує відповідно до законодавства проведення державної
санітарно-гігієнічної експертизи;

вивчає, аналізує і прогнозує показники стану здоров’я населення залежно
від стану середовища життєдіяльності людини; бере участь у розробці
заходів, спрямованих на недопущення шкідливого впливу факторів довкілля
на здоров’я людини;

бере участь у визначенні заходів та проведенні разом з центральними та
місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування
роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності,
інвалідності та смертності населення;

готує пропозиції щодо забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення, запобігання занесенню та поширенню на території
України особливо небезпечних (у тому числі карантинних) інфекційних
хвороб;

здійснює контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення
інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та
радіаційних уражень людей;

бере участь у розробленні державних соціальних нормативів у сфері
охорони здоров’я, затверджує відповідні норми та нормативи у цій сфері;

затверджує відповідно до законодавства державні санітарні норми,
правила, гігієнічні нормативи; встановлює в межах своєї компетенції
державні стандарти якості лікарських засобів, імунобіологічних
препаратів, питної води, медичної техніки та виробів медичного
призначення; бере участь у розробці та введенні в дію екологічних
нормативів та норм радіаційної безпеки;

погоджує у встановленому законодавством порядку всі державні стандарти,
технічні умови, промислові зразки, іншу нормативно-технічну документацію
об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров’я населення;

затверджує переліки важких робіт, робіт із шкідливими і небезпечними
умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок та
неповнолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей;

забезпечує проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності
та надання реабілітаційної допомоги населенню;

здійснює організаційно-методичне керівництво та координацію роботи
державної служби медицини катастроф;

у межах своєї компетенції регулює діяльність, пов’язану з
трансплантацією органів та інших анатомічних матеріалів людині;

організовує визначення рівня доз опромінення осіб, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастрофи; розробляє рекомендації щодо
встановлення для громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської
катастрофи, додаткових норм раціонального харчування у спеціалізованих
лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах;

бере участь разом з відповідними центральними і місцевими органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у здійсненні
державного регулювання радіаційної безпеки, у складанні експертних
висновків щодо визначення категорій зон радіоактивного забруднення
територій;

організовує науково-методичне забезпечення судово-медичної та
судово-психіатричної експертної діяльності закладів охорони здоров’я;

забезпечує здійснення реєстрації та контролю за виробництвом, належним
режимом зберігання і реалізації, якістю лікарських засобів,
імунобіологічних препаратів, медичної техніки та виробів медичного
призначення, підтримує обов’язковий їх асортимент, у тому числі
необхідний запас на випадок стихійного лиха, катастроф, епідемічних
захворювань;

організовує забезпечення населення лікарськими засобами, інформує
працівників закладів охорони здоров’я і населення про лікарські засоби
та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування;

визначає вимоги до професійної підготовки, перепідготовки та підвищення
кваліфікації медичних і фармацевтичних працівників, затверджує
номенклатуру медичних та фармацевтичних спеціальностей іпосад тощо.

Рішення МОЗ України, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими
для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами,
організаціями всіх форм власності та громадянами.

МОЗ України очолює Міністр, якого призначає на посаду та звільняє з
посади у встановленому законодавством порядку Президент України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне,
матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності МОЗ України
здійснюється Державним секретарем.

Державного секретаря призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра
України та звільняє з посади Президент України. Державний секретар
підзвітний і підконтрольний Міністрові. Державний секретар має першого
заступника та заступників, яких призначає на посади за поданням
Прем’єр-міністра України та звільняє з посад Президент України.
Державний секретар, його перший заступник і заступники призначаються на
посади на строк повноважень Президента України. Державний секретар
розподіляє за погодженням з Міністром обов’язки між першим заступником і
заступниками Державного секретаря, визначає ступінь їх відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МОЗ
України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності та питань
розвитку галузі у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра
(голова колегії), Державного секретаря, його першого заступника та
заступників (за посадою), а також керівних працівників структурних
підрозділів МОЗ України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів
виконавчої влади, а також закладів охорони здоров’я, установ і закладів
державної санітарно-епідеміологічної служби, інших підприємств, установ
та організацій, що належать до сфери управління МОЗ України.

Члени колегії затверджуються та звільняються від обов’язків Кабінетом
Міністрів України за поданням Міністра.

У складі МОЗ України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені
урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів
розвитку медичної науки, обговорення найважливіших програм з питань
охорони здоров’я в Міністерстві можуть утворюватися вчена медична рада,
інші консультативні та дорадчі органи. Склад цих органів і положення про
них затверджує Міністр.

МОЗ України здійснює свої повноваження безпосередньо, а також через
управління охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій.

При Міністерстві охорони здоров’я можуть утворюватись і діяти органи
виконавчої влади. Таким органом, наприклад, є Комітет з контролю за
наркотиками.

Основними завданнями Комітету є:

участь у формуванні державної політики у сфері обігу в
Українінаркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів;

здійснення контролю за порядком обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів;

взаємодія з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками, Радою і
Комісією з наркотичних засобів ООН, які займаються проблемами обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

У ході виконання покладених на нього завдань Комітет:

взаємодіє з МВС, СБУ, Генеральною прокуратурою, Міністерством юстиції,
іншими центральними органами державної виконавчої влади, органами
Автономної Республіки Крим, місцевими органами державної виконавчої
влади та органами місцевого самоврядування, а також з відповідними
органами інших держав;

готує матеріали до проекту щорічної доповіді Уряду України про
додержання міжнародних угод та Конвенцій ООН з питань обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

інформує відповідні міністерства і відомства про заяви урядів інших
країн, які відповідно до міжнародних Конвенцій ООН забороняють ввезення
на свою територію наркотичних засобів і психотропних речовин;

консультує відповідні міністерства та відомства, на запити
судово-слідчих органів робить висновки з питань судово-фармацевтичної
експертизи наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

`

b

b

?????хотропних речовин і прекурсорів;

дає оцінку новим методам експертизи наркотичних засобів і психотропних
речовин, погоджує офіційні інструкції та методичні вказівки з цих
питань;

розглядає номенклатуру нових лікарських засобів і забезпечує контроль за
тими, які можуть бути небезпечними з точки зору патологічного звикання
та можливості виникнення наркоманії;

на основі даних наркологічної служби МОЗ, правоохоронних органів
виявляє, здійснює експертизу, реєструє, заносить у відповідні
класифікаційні таблиці переліку психотропні лікарські засоби, їх аналоги
чи кустарне виготовлені препарати, що стали об’єктом зловживання
окремими громадянами;

створює та забезпечує ефективне функціонування комп’ютерної системи
нагляду за переміщенням наркотичних засобів, психотропних речовин,
прекурсорів у межах України;

бере участь у проведенні загальнодержавних науково-практичних проектів
та координує науково-дослідну діяльність у галузі контролю за обігом
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

вивчає досвід зарубіжних країн у здійсненні контролю за наркотичними
засобами, психотропними речовинами і прекурсорами, бере участь в
організації та проведенні міжнародних симпозіумів, конференцій,
семінарів тощо;

забезпечує професійну підготовку працівників і спеціалістів комітету;

здійснює обстеження виробничих, складських, торговельних та інших
приміщень підприємств, установ та організацій, які використовуються для
виготовлення, зберігання, реалізації, використання наркотичних засобів,
психотропних речовин і прекурсорів, що перебувають під контролем;

зобов’язує керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і
організацій усувати виявлені порушення законодавства про порядок обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів,
здійснювати контроль за їх виконанням.

Комітет має право:

перевіряти не менше ніж один раз на рік підприємства, установи і
організації, які здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

зупиняти дію або приймати рішення про анулювання ліцензії чи
сертифіката, виданих Комітетом, або порушувати питання перед іншими
державними органами, що видали ліцензію, про зупинення дії або
анулювання ліцензії на здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів у разі повторного чи грубого
порушення порядку її здійснення;

безперешкодно використовувати у службових цілях засоби зв’язку, що
належать підприємствам, установам і організаціям, зайнятим у сфері обігу
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів;

— вимагати від керівників підприємств, установ і організацій, що
здійснюють діяльність у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів, проведення щоквартальної інвентаризації
наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які є у їх
розпорядженні, і подання Комітетові відповідних звітів;

залучати фахівців підприємств, установ і організацій (за погодженням з
їх керівниками) до розгляду питань, пов’язаних з обігом наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів;

скликати у встановленому порядку наради, проводити конференції та
семінари з питань, що належать до компетенції Комітету;

представляти інтереси України у Міжнародному комітеті з контролю за
наркотиками та інших спеціалізованих міжнародних організаціях у межах
повноважень, наданих йому МОЗ;

самостійно встановлювати прямі зв’язки з іноземними організаціями,
відряджати за кордон своїх працівників, залучати до співробітництва
іноземних громадян.

Якщо під час контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних
речовин і прекурсорів у діях осіб виявлено ознаки адміністративного
правопорушення чи злочину, Комітет надсилає інформацію або подає
матеріали до відповідних правоохоронних органів, що проводять боротьбу з
незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів.

Комітет у межах своїх повноважень на основі та на виконання
законодавства України видає накази, організує і контролює їх виконання.

У випадках, передбачених законодавством України, рішення Комітету є
обов’язковими для виконання міністерствами, Урядом Автономної Республіки
Крим, місцевими органами державної виконавчої влади і органами місцевого
самоврядування, підприємствами, організаціями та громадянами.

Комітет очолює голова, який призначається Міністром охорони здоров’я.
Він діє у межах своїх повноважень і представляє інтереси Комітету у
державних органах, установах і організаціях, а також у відносинах з
українськими та іноземними фізичними і юридичними особами. Голова
розпоряджається майном і коштами Комітету в межах повноважень, наданих
йому МОЗ.

Для здійснення покладених на Комітет завдань в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі діють уповноважені Комітету.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Комітету,
обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Комітеті
утворюється рада, у складі голови Комітету (голова ради), заступників
голови за посадою, вчених секретарів, голів спеціалізованих експертних
комісій, керівників відділів, головних спеціалістів, представників МВС,
СБУ, Генеральної прокуратури, Держкомкордону, Держмитслужби і
Міністерства юстиції. Персональний склад ради затверджується Міністром
охорони здоров’я. Порядок роботи ради встановлюється наказом голови
Комітету.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують
санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні,
фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та
інші заклади охорони здоров’я.

Заклади охорони здоров’я створюються підприємствами, установами та
організаціями з різними формами власності, а також приватними особами за
наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих
фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров’я, державної
реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування
медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства
України.

Заклад охорони здоров’я здійснює свою діяльність на підставі статуту, що
затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров’я керівництво
ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою
єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівникові закладу охорони здоров’я має
бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов’язаних з
охороною здоров’я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також у межах
своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право вирішувати
питання щодо припинення діяльності будь-якого закладу охорони здоров’я у
разі порушення ним законодавства про охорону здоров’я, невиконання
державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в
галузі охорони здоров’я або вчинення дій, що суперечать його статуту.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здоров’я і
впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони
здоров’я. Дослідження, що проводяться академічними науковими установами,
навчальними закладами та іншими науковими установами і підрозділами або
окремими науковцями, фінансуються на конкурсній основі з державного
бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не
суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров’я та найважливіші заходи
щодо їх здійснення підлягають обов’язковій попередній науковій
експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначених
Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України є Академія медичних наук
України.

Органи та заклади охорони здоров’я зобов’язані сприяти реалізації права
громадян на участь в управлінні охороною здоров’я і проведенні
громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров’я можуть створюватися громадські
консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та
забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в
галузі охорони здоров’я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих
програм охорони здоров’я, здійсненні відповідних конкретних заходів,
вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної
діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські
організації працівників охорони здоров’я та інші об’єднання громадян, в
тому числі міжнародні.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг,
житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є
необхідним для підтримання його здоров’я.

З цією метою на основі науково обґрунтованих медичних, фізіологічних і
санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні норми
заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших
доходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне,
забезпечення найуразливіших верств населення продуктами харчування,
одягом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється
комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців,
безпритульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання,
безплатно надаються медична допомога та соціальне обслуговування особам,
які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх
життя і здоров’я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого
рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів
забезпечується системою державних стимулів і регуляторів, спрямованих на
суворе додержання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних
правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і
санітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного
санітарного нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до планування
і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації промислових та
інших об’єктів; очистки та знешкодження промислових і
комунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та
використання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на
яких вони розташовані; організації харчування та водопостачання
населення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та
захоронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і
забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може
загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населених
пунктів.

З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, навчання,
побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики
травматизму та професійних захворювань, отруєнь і відвернення іншої
можливої шкоди для здоров’я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні
вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з
діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель,
споживчих товарів та інших об’єктів, які можуть мати шкідливий вплив на
здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови та промислові зразки
обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в порядку,
встановленому законодавством.

Власники й керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані
забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробничої
санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством
про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей та
навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для
здоров’я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському
контролю з цих питань.

Медичні працівники зобов’язані подавати першу невідкладну допомогу при
нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомога
забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчими
лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої
підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, якщо подання медичної допомоги через
відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства,
установи, організації та громадяни зобов’язані надавати транспорт для
перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих
випадках першу невідкладну допомогу також повинні надавати співробітники
міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів і
представники інших професій, на яких цей обов’язок покладено
законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають
право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до
місця перебування хворого з метою надання невідкладної допомоги або
транспортування його в найближчий лікувально-профілактичний заклад.

Надання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаціях
(стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії,
епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо)
покладається насамперед на спеціалізовані бригади постійної готовності
служби екстреної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат
місцевих закладів охорони здоров’я у повному обсязі за рахунок
централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації брали
участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги,
гарантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством,
безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх
здоров’ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне та неякісне забезпечення надання
медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи влади
і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

На заклади охорони здоров’я покладено виконання експертних функцій щодо:
а)експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б)
військово-лікарської експертизи; в) судово-медичної і
судово-психіатричної експертизи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах
охорони здоров’я лікарем або комісією лікарів, які встановлюють факт
необхідності надання відпустки у зв’язку з хворобою, каліцтвом,
вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім’ї, у період
карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визначають
необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв’язку з
хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають
рішення щодо направлення на медико-соціальну експертну комісію для
визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати
працездатності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється
медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь і
причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії,
доступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання
праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють
відновленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи щодо умов і характеру
праці інвалідів є обов’язковими для власників та адміністрації
підприємств, установ і організацій. Порядок організації та проведення
медико-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби
призовників, військовослужбовців і військовозобов’язаних, встановлює
причинний зв’язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та
визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної
реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими
комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах
охорони здоров’я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та
інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи
встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи
призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або
судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що
потребують спеціальних знань у галузі судової медицини або судової
психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною
службами здійснює Міністерство охорони здоров’я України.

До медико-експертних дій належать і патологоанатомічні розтини.

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою встановлення
причин і механізмів смерті хворого.

В обов’язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються за
наявності підозри на насильницьку смерть, а також якщо смерть хворого
настала в закладі охорони здоров’я.

За наявності письмової заяви близьких родичів або задокументованого
волевиявлення покійного та відсутності підозри на насильницьку смерть,
виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоанатомічний
розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається
Міністерством охорони здоров’я України.

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи та
в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина
проводиться альтернативна медична (медико-соціальна,
військово-лікарська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відповідного
профілю та кваліфікації. Громадяни самостійно обирають експертну
установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи
визначаються Кабінетом Міністрів України.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони
здоров’я, член Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) та інших
міжнародних організацій.

Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на
території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у
заходах, що ними вживаються.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов’язань держава бере участь
у реалізації міжнародних програм охорони здоров’я; здійснює обмін
екологічною та медичною інформацією; сприяє професійним і науковим
контактам працівників охорони здоров’я, обміну прогресивними методами і
технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лікарських
препаратів та інших товарів, необхідних для здоров’я, діяльності
спільних підприємств у галузі охорони здоров’я; організує спільну
підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного
співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному
законодавству.

Заклади охорони здоров’я, громадяни та їх об’єднання мають право
відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори
(контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які

форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнародних
організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку державних
органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку,
в тому числі й до суду.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020