.

Державна служба і релігія (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
126 2027
Скачать документ

Реферат

на тему

Державна служба і релігія

Після поділу Римської держави Константинополь став столицею
Візантійського царства. В ті часи єдності країни загрожували внутрішні
релігійні суперечки, які грунтувались на різних підходах до тлумачення
христової натури. Гостра боротьба точилась також між християнством та
залишками язичництва. При цьому використовувались не тільки місіонерські
методи поширення християнства, а й жорстоке придушення церквою
прибічників опозиції. Крок за кроком християнська церква в Європі все
більш посилювалася.

Римський єпископ як спадкоємець найпершого з апостолів вже від перших
віків християнства посів провідне становище в суспільстві. Згодом його
авторитет продовжував безупинно зростати, зокрема і завдяки співпраці з
вищими державними особами.

Могутньою силою, яка сприяла піднесенню авторитету церкви серед
громадян, став перший із західних чернечих орденів – бенедиктинїв. Члени
цього ордену не тільки свідомо присвячували себе служінню богу, а й
займалися суспільною працею, освітою серед родин, які повернулися до
християнства, орали землю, розводили сади, розвивали ремесла. Одночасно
члени ордену поширювали свій вплив і на державні справи, встановлюючи
безпосередні контакти з правителями.

Значення і вплив папства суттєво зросли завдяки зміцненню зв’язків пап з
королями. У VІІІ-ІХ ст. відбулося оновлення римського цісарства, але
абсолютистська влада цісаря на ті часи вже була обмежена існуванням
поряд з монархом римського папи, який мав високу церковну владу і
значний вплив на паству.

Карл Великий (768-814 р.р.) за своє правління доклав значних зусиль для
поновлення одноосібної влади в країні. З цією метою кожен вільний
громадянин країни за наказом короля був зобов’язаний скласти йому
присягу вірності. Але поряд з начебто необмеженою королівською владою
при Карлові Великому одночасно існувало і народне віче (збори), під час
яких відбувалися зустрічі монарха з підданими, огляд війська,
оголошувались нові закони і розпорядження, відбувався суд. При особі
короля урядові функції виконували представники вищої придворної знаті.
Оскільки цих службовців було небагато, і вони безпосередньо
підпорядковувалися королю і могли впливати на нього. Вони користувалися
значним авторитетом серед інших аристократів. Провідне місце в
королівському уряді належало канцлеру, що вів королівську канцелярію. Це
була, як правило, духовна особа, надвірний капелан короля. Нагляд за
скарбницею здійснював підкоморій, управління палатою і судівництвом –
палатний граф. Для контролю нижчих урядовців на місцях король призначав
королівських посланців, яких, як правило, було двоє: один – світський,
другий – духовний. Для забезпечення об’єктивності при розгляді державних
справ посланцям не дозволялось мати власність у тому окрузі, який їм
доручалося контролювати.

Територіально держава тих часів поділялася на повіти (графства), якими
управляли графи. Прикордонні округи називалися маркіями і перебували під
проводом маркграфів, повноваження яких у зв’язку з малою відстанню від
кордону країни і підвищеною військовою загрозою з боку сусідів були дещо
ширші, ніж у звичайних графів. Головною перевагою їхнього становища було
те, що крім іншого вони мали право самостійно скликати військове
ополчення [21].

У державі Карла Великого почали зароджуватись нові феодальні відносини.
Це відбулося в наслідок того, що володіння землею і правом використання
її та тих, хто на ній мешкає, в приватних цілях поєднувалося із
обов’язковою військовою службою. Великі землевласники, які несли службу
у війську, посідали провідне становище в суспільстві, що здебільшого
визначалось їх майновими можливостями щодо забезпечення військових
формувань зброєю, кіньми, харчами тощо. Завдяки участі у війнах
багатство і вплив цих феодалів все більше зростали. З часом перерозподіл
земель зумовив примноження великої власності і натомість зменшення
малої. Підданий, не втрачаючи особистої свободи, ставав залежним від
свого протектора – могутнього латифундиста і був зобов’язаний платити
йому данину, служити при його дворі та у війську.

У результаті зростання впливу на суспільні стосунки церкви в ті часи
сформувалася думка, що цісарство та папство повинні стояти в державі
поряд, як дві сили, що мають одна одну доповнювати, підтримувати та
спільно керувати світом.

Внаслідок виникнення різних внутрішніх течій у Х ст. християнська церква
пережила кризу. Виникла потреба в створенні системи управління її
структурою та ієрархії в цій системі. Подсилення впливу християнства в
державі вимагало розширення повноважень папства не тільки на церковній,
а й на державно-політичній аренах. Якщо раніше римський папа обирався
верхівкою аристократії, то в подальшому його почала обирати тільки
колегія кардиналів, що позбавило аристократів можливості впливати на
призначення вищої духовної особи. Церква поступово все більше виходить
з-під влади державних сановників і ставала самостійним авторитетним
владним інститутом. В її середовищі сформувалася ієрархізована замкнена
система церковних службовців, які, в свою чергу, займалися не тільки з
релігійними, а й з світськими справами, в тому числі і державними.
Система внутрішньої організації управління церквою наклала свій відбиток
і на побудову державного управління. На підставі цього в добу
Середньовіччя в більшості країн Європи з’являються перші ознаки сталої
розгалуженої бюрократичної системи, витоки якої крилися у системі
управління християнською церквою.

Особа, яку умовно можна назвати “державним службовцем”, представляла
одну з трьох основних груп службовців монарха: суд, армію і тих, хто
безпосередньо забезпечував діяльність монарха та його двору стосовно
церемоній, управління королівським майном та ведення інших господарських
та канцелярських справ. Серед загального складу службовців значне місце
посідали духовні особи, які були задіяні при монаршому дворі. Вони мали
значний вплив на культурне і політичне життя суспільства, входили до
складу багатьох державних установ.

Така ситуація не задовольняла світське королівське оточення, і з часом
між римсько-католицькою церквою і монархами розпочалася боротьба за
владу, що призвело до переорієнтації напрямків діяльності і завдань
монаршого оточення – апарату, який забезпечував державні функції.
Одночасно перерозподіляються сфери впливу та повноважень між різними
владними структурами. В результаті реформування внутрішніх відносин між
церквою і державою першою були розроблені нові організаційні засади, і в
ХІ-ХІІ ст. християнська церква в Європі вже функціонувала як жорстка
ієрархічна система, в якій кожна одиниця, починаючи з центру до
периферії, від вищого щабля до рядової особи, мала чітко визначені
обов’язки, права, повноваження тощо (римський папа, кардинал, єпископ,
чернець та ін.). У межах церкви було створено свої раду апостолів і суд
– консисторію.

Захист влади церкви здійснювався також і за допомогою системи
схоластичних учень. У побудові цієї теорії значну роль відіграв чернець,
вчений-богослов Фома Аквінський (1225-1274 рр.). У своєму вченні він
визнавав привілейоване становище в суспільстві осіб, у яких були влада і
багатства. Влада, згідно з його поглядами, завжди грунтується на
підпорядкуванні нижчих верств населення високим вельможним особам. Це
встановлено богом і має бути незмінним. Цим вченням випадки зловживань
державною владою розглядались як порушення заповітів Бога, вони
засуджувалися церквою. Церква виправдовувала опір з боку підданих тільки
в періоди тиранічних правлінь, але остаточне рішення щодо оголошення
боротьби за справедливість у цьому разі залишалося за церквою. Така
ідеологія була спрямована на посилення провідної ролі церкви і її
сановників в управлінні державою.

Одночасно виник і новий юридичний напрямок, стосовно побудови основ
канонічного права, покликаного регулювати відносини як в межах церкви і
її організацій, так і між церквою і світськими людьми. “Суперечливі
канони”, або “Кодекс Граціана”, написані ченцем Граціаном (приблизно в
1140 р.) надалі безпосередньо стосувалися функціонування державного
управління, владних структур та осіб. Цими канонами був визначений
принцип ієрархічної підлеглості в межах відомства. Наголошувалося на
єдності прихильників, що мали бути задіяні в управлінських структурах.
Крім того, приписувалось, що для якісної роботи системи церковний
службовець мав просуватися по її щаблях не завдяки протекції, а лише в
результаті ефективної діяльності. Тобто якість особистої роботи
пов’язувалась з перспективами службової кар’єри. Це був новий крок до
побудови системи кадрового забезпечення не за ознакою родинного
походження, а за професійними здібностями. Призначення на посаду в таких
умовах мало відбуватися за результатами іспиту. Церковний службовець
зобов’язаний служити тільки богові (церкві) і не має права поєднувати
свою діяльність з іншою, а також має бути непідкупним. Ці загальні
пропозиції щодо організації діяльності службових осіб (насамперед
духовних) були неабияким внеском представників тогочасної церкви в
загальну теорію управління. На підставі висновків Граціана вперше були
сформовані загальні вимоги до бюрократичної системи та її осіб, які і
сьогодні є класичними [31].

Подальший розвиток державного бюрократичного апарату був пов’язаний зі
зміною статусу державних осіб. В умовах, коли створювались нові
структури державного управління, особам, що їх очолювали, як правило
вельможним, на час виконання управлінських функцій монарх надавав значні
владні повноваження. Завдяки цьому посадові особи здобували такий
авторитет у суспільстві, який набагато перевищував той, що формувався
завдяки родинному походженню та багатству і пов’язаним з ним
можливостям. Незважаючи на те, що склад державних осіб в епоху
Середньовіччя продовжував бути консервативно-аристократичним, внаслідок
впливу християнської церкви в підходах до державного управління також
відбулися значні зміни. По-перше, вони стосувалися структурування
системи управління на зразок церковного. З’явилися тенденції до
визначення ієрахії у цій системі не за походженням а за обсягом
повноважень, за посадою. По-друге, визначились основні вимоги до
державної особи як носія влади. На підставі цих нововведень зароджуються
перші ознаки професійного підходу до державної служби та виникають нові
погляди на державні повноваження службовців, їх службові можливості, які
почали домінувати над родинно-майновими.

До управління державою починають залучатися особи, які не завжди мають
шляхетне походження, але володіють значними важелями суспільного впливу,
досвідом, знаннями, навичками, користуються повагою. Як правило, це
були, насамперед, найбільш освічені духовні особи християнської церкви,
які одночасно застосували до державного управління і загальні підходи
стосовно організації управління церковними структурами.

Монархічні режими, які були поширені в Середньовіччі в більшості країн
Європи, ще цілком не усвідомлювали необхідність створення розгалуженого
апарату державного управління, але під впливом церкви цей процес з часом
стає зворотним. Державна бюрократія, яка зародилася в ті часи, стає все
більш вагомою суспільною силою.

3. Найманий службовець

Як наслідок розвитку торгівлі і ремесел, у ХІ-ХІІІ ст. в Західній Європі
формується нова суспільна думка стосовно необхідності реформування
відносин між церквою і державою. Особливо поширюється вона в середовищі
бюргерів, купців, банкірів, промисловців, тобто класу буржуа, який
починає зароджуватись. Цей клас набуває все більшої суспільної ваги,
але, як і раніше, не має доступу до державної влади, монополію на яку
продовжують утримувати феодальна аристократія і духовенство.

Найбільш яскраво основи течії Реформації були визначені в працях
Марсилія Падуанського (1275-1343 рр.) , в яких він звинуватив церкву в
усіх бідах і негараздах світу. Це було реакцією на постійне втручання
церкви в державні справи. Тому пропонувалося відокремити церкву від
держави і підпорядкувати її світській політичній владі. Справжнім
джерелом влади, за вченням Падуанського, є народ. Тільки він є носієм
суверенітету і головним законодавцем. Суспільство поділяється на дві
категорії – вищу і нижчу. До вищої належать військові, чиновники,
духовні особи, інші заможні верстви. Ця частина населення служить
загальному (державному) благу, решта піклується лише про особисті
справи. Для регулювання відносин у суспільстві була проголошена ідея
дотримання верховенства законів. При цьому законотворча функція мала
належати народові. Автор цієї теорії одночасно вніс і пропозицію про
поділ законодавчої і виконавчої влади. На його думку, законодавча влада
визначає компетенції і систему організації виконавчої влади. Перевага
віддається виборності монархів перед успадковуванням. Це були досить
прогресивні ідеї реформування державної влади .

Найбільше поширення думка про необхідність усунення церкви від
управління державними справами дістала в епоху Відродження завдяки
працям італійських мислителів-гуманістів (Леонардо Терунда, Челіо
Секондо Куріоне, Нікколо Макіавеллі).

У той період одночасно зі послабленням у державному управлінні ролі
церкви та духовних осіб активізується державна просвітницька діяльність.
Після створення в Європі перших університетів значно більше почала
цінуватися освіченість найманих службовців. Більшість університетських
випускників мали грунтовні знання з різних дисциплін, навички роботи з
документами, хороше виховання. Досить помітно зросли міжнародні
стосунки, в яких монархи почали спиратися на фахівців, що здобули освіту
в університетах і могли самостійно спілкуватись іноземними мовами з
представниками інших країн, володіли навичками етикету та протоколу.
Серед послів та інших співробітників посольств і міжнародних
представництв з’являється все більше осіб як шляхетного походження, так
і без такого походження з університетською освітою, і що мають навички
розв’язання державних справ. Для окремої категорії громадян служба у
монарха як вищої посадової особи держави стає основною професією і
засобом існування.

На той час визначалось, що службовець є придворною особою, яка працює
від імені і на короля. Церква поступово втратила безпосередній вплив на
державні справи, посилились тенденції централізації та зміцнення
монархічної державної влади. Адміністративна влада нових службовців
короля завдяки зазначеним факторам а також їхньому професіоналізмому
стає достатньо сильною і в здійсненні своїх повноважень вони стають
досить самостійними і незалежними.

( -‚!////////////////i/cUUUUUU

”’—??TH?„??coooooooooocooooooooooooooo

gde~o

озглядалися колегіально. Результати дебатів, обговорень у дорадчих
органах влади давали підставу для ухвалення рішень монархом. Як правило,
процедура засідань супроводжувалась реєстрацією, протоколюванням
обговорення. Таким чином, забезпечувався контроль за виконанням і
розподілялася відповідальність між членами дорадчого органу за рішення,
що ухвалював монарх. Протоколювання завдань дорадчого органу стало ще
однією досить відповідальною функцією найманих службовців монарха.

Становлення інституції найманих службовців відбувалося одночасно з
інтенсивним розвитком міст Європи, їх суверенізацією. У містах
відкривалися нові освітні заклади, які ставали центрами просвітницької
роботи, джерелами нової суспільної думки. В університетах Європи тих
часів одним з найпопулярніших предметів вивчення і дослідження стало
римське право, що мало значний вплив на державотворення та становлення
міст як самостійних адміністративних одиниць.

Незважаючи на те, що церква продовжувала втручатися в державні справи, в
тому числі і через систему освіти, поступово серед державних службовців,
на противагу родинному походженню та релігійним поглядам, усе більше
починає цінуватись професіоналізм як критерій якості роботи. Принципи
централізації та структуризації, що були відпрацьовані в церковному
управлінні, досить швидко поширились і закріпились в управлінні
більшості держав Європи.

У ХV-ХVІ ст. знову посилилась влада титулованих осіб та їхній вплив на
державні справи, оскільки монополія на використання примусу та
оподаткування, а відповідно і вплив на формування державної скарбниці,
зосередилась у руках лордів, графів, тобто титулованих монарших
намісників. Насамперед, це відбулося в межах тих територій, на які
поширювалася влада цих осіб.

Для збереження монополії на владу правлячою верхівкою формується система
поділу повноважень і функціональних завдань на суто політичні й
адміністративні. Хоча в державних колах ще існувала орієнтація на
обслуговування монарха як правлячої особи, з часом виникає потреба
розподілу завдань на ті, що забезпечують існування монарха (та його
двору, родини) і суто державні, які слугують інтересам країни в цілому і
її суспільства. Поза все монарша влада традиційно продовжує бути
недоторканною, але суспільна думка вже орієнтується на розрізнення
понять особи і посади.

Водночас усе більше філософських течій починають розглядати монархію як
шлях досягнення загального добробуту населення країн. Це були
гуманістичні погляди на людину і світ, спрямовані на досягнення
порозуміння в суспільстві, гармонії між державною владою і громадянами.
Теократичні вчення, що пропагували верховенство церкви над світською
владою, замінюються на систему поглядів, у центрі якої була людина з її
здібностями, потребами, бажаннями.

Мислителі епохи Відродження на перше місце у формуванні соціального
статусу людини ставили не її родинне походження, не належність до
аристократичного стану, а її персональні здібності, знання, прагнення
зробити світ кращим. Взаємовідносини громадян у країні, як визначала
суспільна думка, повинні регулюватись на підставі законів, які
насамперед мають бути запорукою свободи особистості.

Це були настрої нової соціальної групи того часу – торгово-промислової
верхівки суспільства, яка не хотіла повністю залежати від старої
правлячої аристократії і мати вплив на формування державної політики,
підготовку і прийняття законів, які б захищали інтереси і цієї
соціальної групи.

На зміну середньовічному світогляду щодо відносин у суспільстві на
підставі релігійних канонів та божественного одкровення приходить
гуманістична ідея рівності всіх перед законом, верховенства в державі
права.

Якщо раніше тільки монарх монопольно був суб’єктом політичної
діяльності, то в ХVІІ ст. на державну політичну арену виходять нові
особи, які дотримуються принципів лояльності до монаршої влади і
водночас самостійно, від імені монарха, вирішують державні проблеми,
насамперед у зовнішньополітичній сфері. Абсолютна монарша влада
поступово починає розподілятися в колі таких осіб, які традиційно
продовжують належати до придворних монарха, але фактично стають не його
особистими слугами, а службовцями держави.

Значним поштовхом до вдосконалення механізму державного управління стали
нові течії епохи Реформації – лютеранство, кальвінізм, протестантизм. У
центрі їх уваги були відносини індивіда і колективу, підпорядкованість
людини громаді за допомогою різних заходів, у тому числі формалізованих
зв’язків, ієрархічної підлеглості, авторитарного лідерства, репресій.

Провідники реформаторства в ході антипапської боротьби проголосили тезу
про “виправдання вірою”, запропонували розмежувати поняття особи та
посади, за чим крилося загальне бажання відокремити проблеми монарха та
його оточення від проблем держави та суспільства.

Незважаючи на загальне прагнення до суспільного порозуміння, ідеологи
реформації для досягнення цієї мети вважали за можливе застосовувати і
державний примус. У поглядах на державний устрій панувала широка
розбіжність пріоритетів – від республіки до монархії. Але й монарх
повинен, на думку реформаторів, бути також провідником права і закону,
піклуватися про своїх підданих. У такий спосіб формувалися новий підхід
до державного устрою і вимоги до державних осіб, який би спирався на
верховенство права. Одночасно вносились пропозиції щодо реформування
самої християнської релігії, спектр яких був досить широким: від
ліквідації зовнішніх культових атрибутів католицизму та повернення до
ідей раннього християнства (М.Лютер) до заборони християнину мати
приватну власність та обіймати державну посаду (Т.Мюнцер).

Великий внесок в формування підходів до діяльності владних осіб зробив
Н.Макіавеллі (1469-1527 рр.), видатний італійський державний діяч і
мислитель. Він стверджував, що християнство знаходиться у суперечності з
сучасністю, і розглядав релігію як явище суспільного життя,
підпорядковане загальним законам виникнення, розквіту і загибелі.
Ставлення до різноманітних релігій має визначатися суто державними
інтересами і суспільною користю. За ідеями Н.Макіавеллі, головна особа
держави – не спадковий монарх-деспот, а розумний політик, який
застосовує всі засоби політичної боротьби і перемагає. Після смерті
монарха країна має управлятися на демократичних республіканських
засадах. У республіці до здійснення влади мають бути залучені не тільки
представники аристократії , а й простого народу.

На підставі досліджень історичної спадщини Макіавеллі доходить висновку,
що в основі політичної поведінки особи лежить не християнська мораль, а
вигода і сила. Тому наукові принципи політичного мистецтва він виводить
не з релігійних загальногуманістичних канонів, а на підставі дослідження
реальних якостей властивостей природи, руху суспільних сил, інтересів.
Боротьба народу і аристократії – ось основне джерело розвитку держави,
підстава змін її форм. Про правила політики Макіавеллі говорить не з
погляду справедливості, моралі, а з позиції цілей, після досягнення яких
моральні критерії можуть бути скасовані. “Мета виправдовує засоби” –
одне з найбільш відомих гасел філософії Макіавеллі. Макіавеллі робить
висновок, що найбільш значних успіхів у реформуванні державного
управління досягли ті правителі, які не виконували попередні обіцянки, а
діяли хитрістю і обманом.

Наскільки одноосібна диктатура, за Макіавеллі, необхідна в надзвичайних
обставинах, настільки вона не потрібна в стабільному суспільстві.
Перевагу він віддає республіканській формі правління, оскільки , на його
думку, абсолютна влада розбещує як правителів, так і підлеглих. Народ як
спільнота завжди розумніший, ніж один монарх. За своїми поглядами
Макіавеллі є прибічником поміркованої республіки або змішаної форми
правління, що поєднувала б елементи демократизму, аристократизму і
монархізму.

З критикою “безморальної” філософії Макіавеллі виступили
мислителі-гуманісти, такі як І. Жантіє, П. Ріванданейра, які
наголошували на тому, що державий устрій, який будується за принципами
Макіавелі, завжди буде перетворюватися на тиранію, оскільки він
грунтується на негуманних засобах.

Завдяки ідеям вчених-гуманістів була відпрацьована не тільки модель
ефективного державного управління, а й визначено загальний перелік вимог
до державної особи – службовця, який має бути доброчесним, освіченим,
точним, лояльним, гнучким і мати певний досвід. Він не має права
фальсифікувати на власний розсуд, залежно від умов і обставин тлумачити
закони. Встановлювалися також вимоги щодо незалежності та об’єктивності
службовця, який був зобов’язаний керуватись тільки природним правом.
Суттєвими проблемами вже на ті часи виявилися хабарництво та зловживання
службовим становищем. Тому однією з вимог до посадової особи була
відсутність ознак особистої зацікавленості в результатах виконання
офіційних функцій. Зловживання службовим становищем розглядалось як
найбільша провина. Для запобігання цьому явищу необхідно було
конкретизувати функції держави і державної служби, зосередити зусилля не
на загальнополітичних питаннях життя країни, а на конкретних проблемах
копіткої роботи чиновника щодо забезпечення потреб держави і її
громадян.

Значним внеском у розуміння місця державних службовців в організації
державної влади було вчення соціалістів-утопістів Т.Мора (1478-1535 рр.)
та Т.Кампанелли (1568-1639 рр.), які мріяли про побудову ідеальної
держави суспільної злагоди. Основне завдання держави, за їх теорією, –
організація виробництва та розподілу, боротьба зі злочинністю,
виховання, охорона. Посадова особа не є привілейованою за походженням.
Вона, як правило, обирається громадянами, і тому зобов’язана слугувати
народові, діяти за нормами суспільної моралі.

Під впливом нових течій реформації знову виникла ідея розмежування
понять особисте та державне, приватне та публічне. Діяльність держави,
її успіхи у внутрішній і зовнішній політиці вже не розглядаються як
результат діяльності лише монаршого двору, а асоціюються з роботою
загального державного апарату чиновників, якістю державної влади в
цілому.

Структура державного управління тих часів будувалась здебільшого за
територіальними ознаками з жорсткою ієрархічною підлеглістю. У кожній
французькій провінції для забезпечення виконання законів та інших
законодавчих актів, контролю за діяльністю місцевих установ призначався
офіційний державний представник – префект. Це були кроки до побудови
сучасних територіальних органів державної влади.

Інститут місцевого представника державної влади існував і в Німеччині
(Прусії), де державні радники призначалися як у центральних установах,
так і на рівні адміністративно-територіальних одиниць. В цілому протягом
ХVII-ХVIII ст. в більшості країн Європи спостерігається загальна
тенденція до централізації управління, що пояснюється бажанням монаршого
оточення утримати загальну владу в своїх руках. Водночас із втратою
монархами абсолютної монополії в управлінні державою відбувається
неформальний перехід до державного управління групою титулованих осіб,
впроваджується парламентаризм. До влади фактично прийшла нова
аристократія.

У період жорсткої централізації управління питання про те, в чиїх руках
перебуває державна влада, за висловом французького мислителя А.Токвілля
(1805-1859р.р.), який вивчав державний устрій періоду французької
революції, було другорядним. Основним було те, що простий народ був
усунений від влади і не мав політичної свободи. Королівська влада
зруйнувала старі феодальні установи, знищила самоврядування, натомість
запровадила централізовану бюрократію. Особистість стала повністю
залежною від держави. Французька революція 1789 р. завершила процес
розпаду старої адміністративної системи, але не привела до демократичних
перетворень в управлінні країною, оскільки бюрократична централізація
була нею відроджена.

Наприкінці ХVІІІ сторіччя в країнах Європи почали інтенсивно формуватися
місцеві органи державної влади. Законодавчі та найважливіші судові
функції, як і раніше, були зосереджені в центральних органах влади. Але
повсякденні питання поступово передаються до відома локальних органів, в
тому числі й судів, що формувались переважно з місцевої аристократії, до
якої входили не тільки представники родової знаті, а й найбільш заможні
громадяни. Таким чином, у Франції, Прусії, а потім і в інших країнах
Європи, в центрі і на місцях формується професійна бюрократія як певний
соціальний клас, що з часом набуває значної ваги в суспільстві. В Англії
державні функції на той час продовжували виконуватись поки що по-старому
– на “громадських” засадах родовою аристократією.

Внаслідок змін в економічній сфері в процесі розвитку промисловості та
переходу до капіталістичних відносин формуються нові вимоги до державних
бюрократів. Для якісного виконання державних функцій у нових суспільних
умовах виникає потреба в спеціальних знаннях, особливо в таких галузях,
як право, економіка, облік тощо. Державна служба все більше стає
професійною і орієнтується вже не тільки на задоволення потреб
аристократії або монарха, а й на розв’язання загальнодержавних справ,
надання послуг населенню. Отже, завершується формування філософії
державної служби як інституції, що покликана забезпечувати не тільки
існування монаршого оточення, а і добробут та злагоду в усій країні.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.

10. Федеральный закон “Об основах государственной службы Российской
федерации”.-Российская газета. – 1995. – 3 авг. Управление персоналом
государственной службы: Уч. методич. пособие. -М.: Изд-во РАГС, 1997. –
536 с.

11. Government of the Republic of Lithuania Decree/ 23 January 1995. /
Nr.106/ Vilnius.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020