.

Службові особи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
123 1717
Скачать документ

Реферат на тему

Службові особи.

Паралельно з реформуванням системи державного управління відбувалися
зміни і в статусі служилого люду.

Правляча еліта Московської Русі, яка була за формою становою, являла
собою об’єднання суміш різних родових груп. Великий князь був главою
держави і мав законодавчі, адміністративні і судові повноваження, які
постійно розширювалися. Свою владу великий князь поділяв тільки з
удільними та служилими князями. Одночасно закріплювалась церковна
організація як орган духовної влади.

Брати великого князя мали свої уділи, в межах яких вони володарювали
досить самостійно: збирали данину, мито, судили підлеглих, мали свої
місцеві канцелярії, до складу яких входили дяки. Права і обов’язки
удільних князів регламентувалися їх угодами з великим князем. Але
верховна влада, будуючи централізовану систему управління, проводила
політику, спрямовану на ліквідацію удільно-князівської системи. З огляду
на це важливу роль у державному управлінні починають відігравати служилі
князі. Якщо уділ являв собою частину землі, яка заповідалася великим
князем своїм прямим нащадкам, то князівства служилих князів були
успадкованою вотчиною, отриманою в результаті відбування військової
служби московському государеві. Служилі князі, як правило, не мали між
собою родинних зв’язків, і їх становище визначалося ступенем наближення
до великокняжого двору та розміром вотчини. Якщо по своєму службовому
положенню вони були значно вище від старого боярства, то в Боярській
думі довгий час володарювала тільки родинна аристократія. Завдяки шлюбам
між представниками цих різних станів, частина їх родин поступово
об’єдналась і з часом утворила нову управлінську еліту, що мала вплив не
тільки в думі, а й у великокняжому двірському оточенні.

Реальними виконавцями волі великого князя були дяки. Вони становили
апарат Боярської думи, двору, великокняжої скарбниці. Їх кількість
постійно зростала, як зростало і коло питань, що підпадали під їх
повноваження. Більшість дяків була вихідцями з духовенства, але були
серед них і представники простого люду. Великокняжі дяки розподілялись
на двірських і ямських. Удільні дяки при ліквідації уділів, як правило,
не входили до великокняжого апарату. Знаходячись у незахищеному від
великокняжої немилості становищі, дяки повинні були сумлінною працею
забезпечувати своє майбутнє.

За часів правління Івана ІІІ та Василя ІІІ завершити централізацію
державного управління остаточно не вдалося, але зате було досягнуто
значного успіху в справі консолідації управлінської еліти.

Остаточне становлення самодержавства-національної форми православної
монархії, яка будувалася на основі канонічного ідеалу “симфонії влад”,
тобто існування самостійних мирської і церковної влад з їх
взаєморівновагою, відбулося в 1547 р. коронацією Івана ІV метрополитом
Макарієм. З цього часу легітимність влади царя вже забезпечувалась не
суспільною угодою, не підтримкою провідної родини чи еліти, навіть не
міжродинною угодою, а тим, що монарха проголошено представником
(помазаником) Бога.

Одночасно проводяться заходи, спрямовані на об’єднання служилого стану.
З служилого люду в 1550 році виділяється тисяча кращих представників
родин, які наділяються помістями під Москвою та в інших містах країни.
Звідси починається створення нової державної еліти – дворянства. Але
стара аристократія щосили боронить свої права. Виникає коннфлікт між
царем та верхівкою старої правлячої еліти – княжатами і боярами, який
призводить до створення опричнини. Але, незважаючи на втрати в
результаті терору з боку опричників, стара боярська аристократія все
одно відновила свій вплив на державне управління. Протистояння між царем
та аристократією, що продовжувалось тривалий час та призвело до кризи
влади – Великої Смути, поставило під загрозу саме існування країни, на
території якої зазіхалися шведи, поляки, татари. Тільки в 1613 р після
визвольної боротьби російського народу за ініціативою козаків і
представників інших неродовитих станів було поновлено самодержавство, і
соборно обраний царем Михайло Романов поклав початок новій правлячій
династії.

Під час становлення російської монархії керівні кадри державного апарату
фактично були злиті з правлячою родинною аристократією і забезпечували
більшою частиною тільки її панування в суспільстві. До того ж влада
суттєво підтримувалася церквою, оскільки всі найважливіші питання
внутрішньої і зовнішньої політики вирішувалися на Земських Соборах, які
готувалися і відбувалися під її проводом. Цар і патріарх були на той час
рівними керівниками світської і духовної влад. Значні зміни відбулися
після створення стану дворянства, яке створило нову суто служилу
управлінську еліту. Служила бюрократія – дяки теж поступово набирають
впливу, оскільки виборюють право участі в Боярській думі.

Конфлікт між царем Олексійом Михайловичем і патріархом Ніконом
призводить до того, що церква фактично підпадає під контроль царя.

Остаточно абсолютна монархія сформувалася в Росії при Петрі І. З
переходом до абсолютної монархії в Росії повністю зникла можливість
суспільного впливу на дії царя та його бюрократичного оточення.

Створення централізованої системи державного управління Російською
імперією вимагало консолідації пануючих верств, які на той час
складалися з різних груп, які відрізнялися правом власності на землю і
селян, розмірами володарювань, рівнем культури і т.п. Указом 1714 р. про
єдиноспадковість вирівнюються права вотчина і помістя, затверджується
необмежене право власності на землю. Цим же указом забороняється ділити
земельні володіння дворян і вводиться для нащадків дворян обов’язкова
військова або цивільна служба.

За правління Петра І в Росії був остаточно сформований підхід до
державної служби як до повинності дворян, оскільки всі вони були
зобов’язані служити царю. З метою впорядкування системи царської служби
24 січня 1722 р. Петро І видав Указ про введення табелю про ранги.
Табель про ранги встановив бюрократичну ієрархію чинів в армії, флоті та
цивільному урядовому апараті. Фактично це було перше законодавче
визначення статусу службовців царської Росії, що суттєво підняло
значення державних осіб у суспільстві, сприяло росту привабливості
державної служби, дало можливість оновити управлінські кадри.

Введення табелю про ранги стало прогресивною мірою, яка змінила порядок
заміщення посад в армії і державному апараті. У службовій діяльності та
в подальшій кар’єрі з цього часу стали враховуватися особисті заслуги,
здібності, досвід і т. ін., а не тільки походження. Однак при
призначенні на державну службу “благородство крові” ще довгий час мало
велике значення, що цілком відповідало загальнодержавному устрою і
внутрішній політиці царської Росії.

Табель про ранги сприяв загальному зміцненню бюрократичного апарату
чиновно-дворянської монархії ХVІІІ сторіччя, але не змінив його
класового поміщицько-дворянського характеру. Він лише допоміг оновленню
панівного класу поміщиків-дворян шляхом притоку свіжих сил з інших
класів, перш за все з феодалів, буржуа.

Як зазначалося раніше, всі посади в армії, військово-морському флоті і
цивільному апараті згідно табелю про ранги ділилися на 14 рангів
(класів), починаючи з ХІV (нижчого) і закінчуючи І (вищим). В цілому в
табель було внесено 262 посади /44,45/.

Всі військові, військово-морські і цивільні чини призначалися на посади
державної служби у відповідності до їх класу. Табель встановлював
верховенство військових і військово-морських чинів перед цивільними. У
ХVІІІ ст. вже самий нижчий ранг надавав права особистого дворянства, а
починаючи з VІІІ – нащадного. Військові чини становили 48 відсотків усіх
посад, внесених до табелю, цивільні – 36 і придворні – 16 відсотків від
загальної кількості /44/.

На час 1675-1727рр. загальна кількість державного апарату Росії зросла
від 1,5 тис чоловік до близько 6 тис., що пов’язано зі значним зростом
бюрократичних процедур в царському оточенні. Старий апарат наказної
системи не відповідав новим вимогам централізованого управління, що було
запроваджене Петром І

Кожна бюрократична система вимагає ієрархування як установ так і посад.
До впровадження Табелю про ранги ніхто не знав права і обов’язки
боярина, їх відмінність від прав і обов’язків інших придворних осіб. В
реальному житті це було визначено, але законодавче закріплення було
зроблено тільки в 1722р.

Введенням “Табелю про ранги” Петро І, окрім іншого, змінив умови
службового просування, чим вніс новий елемент до генеалогічного складу
дворянства. У Московській державі до цього часу служилі люди займали
положеня на службі перш за все “по отечеству”, за ступенем знатності –
походженням. Для кожної родини був відкритим певний ряд службових
ступенів, або чинів, і служила людина, піднімаючись по цій службовій
драбині, досягала доступної їй по її “породі” висоти з більшою або
меншою швидкістю, зважаючи на особисту службову здатність або
спритність. Службове просування людини з часу впровадження Табелю
визначалось вже не стільки родинним походженням, як успіхами при
проходженні служби, заслугою. Але походження ще довгий час відігравало
значно більшу роль, ніж заслуги. Заслуга сама по собі рідко піднімала
людину вище, ніж міг її підняти по службі родинний стан. Петро І бажав
змінити таке положення і відтиснути “породу” як критерій службового
становища, дати рішучу перевагу результатам служби над походженням. Він
наголошував, що служба дворянина – його головний обов’язок, заради якого
“оно благородно и от подлости (простонароддя) отлично”. Всім
представникам знаті було оголошено, що б кожний дворянин, незалежно від
того з якої родини він походить, в усіх випадках демонстрував повагу
кожному обер-офіцеру. Цим відчинялися двері в служиле дворянство людям
недворянського походження, оскільки вони отримали можливість стати на
рівні з старими дворянами

Дворянин, починаючи службу, призначався в офіцери, але одночасно згідно
з указом від 16 січня 1721 року і рядовий не з дворян, який дослужився
до обер-офіцерського чину, отримував дворянство. Якщо дворянин за
становим положенням – офіцер, то і офіцер “по прямій службі” – дворянин.
Таке правило заклав Петро І в основу службових відносин. Стара чиновна
ієрархія бояр, окольничих, стольників, стряпчих, яка була заснована на
“породі”, на положенні при дворі та в боярській думі, сама по собі
втратила значення.

Протягом ХVІІІ-ХІХ ст. до табелю було внесено ряд змін. Закон від 9
грудня 1856 р. встановив більш високий клас для досягнення нащадного
дворянства: ІV – для цивільних чинів і VІ – для військових і
військово-морських. Особисте дворянство за цим законом надавалось по
цивільній, військовій та військово-морській службі з ІХ класу. Чини з
ХІV по Х клас отримували звання “почесних громадян”. Деякі класи
перестали надаватися, хоча і збереглися в таблиці (наприклад, ХІ і
ХІІІ). У першій половині ХІХ ст. (закони 1801, 1827, 1843, 1856 років)
до табелю були включені ІІ, ІІІ і V класи придвірних чинів
(обер-камергер, обер-гофмаршал, обер-штальмейстер і т.ін.). У звязку зі
змінами військових і військово-морських чинів змінюються і найменування
в табелі про ранги (у кінці ХVІІІ ст. вноситься чин бригадира, в 1884 р.
– майора).

Табель про ранги

Клас Чини цивільні Чини військові Чини придворні

сухопутні морські

І канцлер генерал-фельдмаршал генерал-адмірал –

ІІ дійсний тайний радник (І-ІІ кл) генерал-від-кавалерії,
генерал-від-інфантерії, генерал-від-артилерії адмірал обер-камергер,
обер-гофмаршал, обер-штальмейстер, обер-гофмейстер, обер-шенк,
обер-церемонімейстер, обер-форшнейдер

ІІІ тайний радник генерал-лейтенант віце-адмірал – гофмаршал,
штальмейстер, єгермейстер, гофмейстер, обер-церемоніймейстер,
обер-форшнейдер

ІV дійсний статський радник, обер-прокурор, герольдмейстер
генерал-майор контр-адмірал –

V статський радник – – церемонімейстер

VІ колезький радник, воєнний радник полковник капітан 1-го рангу

VІІ надвірний радник підполковник капітан 2-го рангу –

VІІІ колезький асесор капітан-ротмістр – –

ІХ титулярний радник штабс-капітан, штабс-ротмістр лейтенант –

Х колезький секретар поручик мічман –

ХІ корабельний секретар – – –

ХІІ губернський секретар підпоручик, корнет – –

ХІІІ провінційний секретар, сенатський реєстратор, синодський
реєстратор, кабінетний реєстратор прапорщик – –

ХІV колезький реєстратор – – –

Досить складне переплетення посад і чинів спостерігалось у чиновній
драбині канцелярських службовців, де, окрім відомих в літературі
основних ступенів копіїста, підканцеляриста та канцеляриста, на
місцевому рівні зустрічалися ступені губернського регістратора та
губернського протоколіста. Канцелярські службовці не входили до табелю і
знаходились в пригніченому становищі в порівнянні з службовцями, що мали
клас. До канцелярських службовців до середини ХІХ ст. було дозволено
застосовувати покарання, в тому числі биття різками, батогами .

????{?0f4f8f:fDfpfoo0ooAkd?

A??

?ий чин колезького реєстратора, який фактично дорівнювався офіцерському
.

Основні положення табелю в майбутньому ввійшли до складу “Уставу про
службу громадян”, “Уставу про службу по воєнному вєдомству”, законів про
службу у морському відомстві, які регламентували порядок прийняття на
службу , просування по бюрократичній драбині, строки служби, пільги і
привілеї чиновників, їх форми жалування і т. ін. Для цивільних чинів
строк служби з ХІV по VІІІ клас встановлювався по 3 роки у кожному
класі, з VІІІ по V клас – 4 роки. Присвоєння класу з ІV по І проводилося
тільки за особистим розпорядженням самого царя. При просуванні по службі
враховувалась “бездоганна поведінка чиновника”, що засвідчувалось його
безпосереднім керівником. Закон від 7 листопада 1850 р. надав право
керівництву звільняти “неблагонадійних” чиновників за власним розсудом.

Окремим указом Петра І “Про присягу на вірність службі” всі чиновники
Сенату і колегій, губернатори, воєводи, а надалі й інші службовці були
зобов’язані приймати присягу. В середині ХІХ ст. було введено поняття
випробувального терміну перед прийняттям на державну службу. Тоді ж
Миколою І був затверджений “Порядок звільнення зі служби і прийняття
знову неблагонадійних чиновників”, що вимагало від них вірності царській
волі та лояльності до існуючої влади.

В кінці ХVIII – першій половині ХІХ ст. в залежності від місця в табелі
було прийнято розподіляти службовців на чотири великі групи, що
визначало їх соціально-майновий стан. До першої групи відносились
чиновники І-V класів, до другої – VІ-VІІІ класів, до третьої – ІХ-ХІV
класів, а до четвертої – канцелярські службовці, які мали свій “табель
про ранги” : канцелярист, підканцелярист і копіювач. До першої групи
чиновників відносилась вища бюрократія. В столиці це були члени
Державної ради, міністри, сенатори, директори міністерських
департаментів, в губерніях – генерал-губернатори, губернатори, голови
казенних палат, голови палат кримінального і цивільного суду. До другої
групи належали чиновники середньої ланки, які займали посади радників
центральних і губернських установ, начальників відділень департаментів
міністерств, поліцмейстерів, градоначальників, губернських прокурорів,
суддів. Представники цієї групи чиновників складали основу губернських
адміністрацій. Самою численою була третя група, представники якої у
вищих центральних установах займали найнижчі виконавчі посади, а на
рівні повіту та волості становили вищу управлінську бюрократію, працюючи
суддями, казначеями, землемірами, засідателями і секретарями.
Канцелярські службовці не мали класних чинів і використовувались більшою
частиною для технічної канцелярської роботи. Дві останні групи царських
цивільних службовців складали більшість від всієї чисельності
управлінського апарату. Так, у 1755 р. із 4075 чиновників і
канцеляристів, що служили в місцевому управлінні, 393 (9,6%) мали чини
ІХ-ХІV класів, а 3328 (81,7%) були канцелярськими службовцями. В
майновому стані ці державні особи суттєво відрізнялися від вищої та
середньої бюрократії. Якщо серед вищих чиновників кріпаків не мали 10%
чинів, а серед середніх – 13% від загальної кількості, то серед
службовців ІХ-ХІV класів таких було вже 40 %, а серед канцеляристів –
понад 80% , що свідчить про відносну бідність останніх у порівнянні з
вищими колами царської адміністрації.

У 1832 році в столичних установах працювало 13528 чиновників і
канцеляристів, з яких нижчі чини (ІХ-ХІV класів) складали 54%, а
канцелярські службовці 25%. Загальна чисельність цивільних службовців
царської Росії в 1857 році складала 122212 чоловік, з яких 84%
відносились до третьої та четвертої соціально-майнових груп .

Завдяки походженню та впливовій підтримці оточення дворяни на цивільній
службі займали більшою частиною тільки керівні посади і не могли бути
суто виконавчою частиною державного апарату, яка складала його основу.
Цією основою розгалуженої бюрократичної структури з часом стали діти
канцеляристів та духовних осіб, які служили в державних установах. Для
них державна служба стала основним засобом існування і гарантією для
майбутнього працевлаштування дітей. Канцелярська служба, особливо в
місцевих органах влади, стає фактично спадкоємною для стану низових
службовців. З часом, оскільки зростав апарат, навіть кількість осіб, що
йшли на службу з родин нижчих груп службовців та духовенства, вже не
могла повністю задовольнити потребу в чиновниках. Тому уряд був
вимушений надати доступ до державних посад, окрім інших, також і
освіченим вихідцям з міщан, купців, вільних селян, які в другій половині
ХІХ ст. вже служили в багатьох установах, в тому числі і центральних. Як
результат, формується досить впливовий стан царських чиновників, які ще
не мають дворянського титулу, але бажають його отримати, які ще не мають
високого майнового положення, але прагнуть до багатства, які ще зовсім
недавно були самі простолюдинами, а тепер досить часто мають право
вирішувати долю простих людей. Оскільки дворяни приходили на державну
службу більшою частиною на керівні посади, не проходжуючи попередніх
ступенів службової кар’єри, то вони не мали повної уяви про тонкощі
канцелярської роботи і повинні були довірятись столоначальникам і
секретарям.

У зв’язку з канцелярським характером роботи імператорська бюрократична
машина висувала на перший план спеціалістів по написанню та просуванню
документів. У результаті фігури секретарів та столоначальників, які
безпосередньо керували процесом створення різних документів, а часто і
формували їх зміст, стали занадто впливовими в управлінських структурах.
Недарма Миколі І приписувався вислів, що Росією управляють
столоначальники .

Відсутність належного контролю за діяльністю урядового апарату
породжувала беззаконність і хабарництво. Ця проблема неодноразово
розглядалась в Сенаті і спеціальних комісіях. Зловживання і хабарі стали
типовим явищем у всіх державних установах. Безконтрольність посадових
осіб, низький моральний та освітній рівень, недостатнє жалування,
бюрократизм і багатоступеневість при проходженні документів – все це
сприяло казнокрадству, хабарництву. Особливого розквіту ці негативні
явища набули за правління Миколи І, коли централізація управління
досягла найвищої стадії. Але суспільство досить спокійно ставилося до
таких соціальних проявів, оскільки в середовищі рядових громадян
вважалося, що з тим, хто бере хабарі, набагато простіше розв’язувати
особисті проблеми. В результаті проведених у другій половині ХІХ ст.
ряду заходів по боротьбі з хабарництвом ситуація дещо покращилась, але
остаточно це зло в царському апараті так і не було викорінено.

Разом із змінами в організації структури державного управління, статусу
державних осіб відбувалися зміни і в управлінні кадрами. На початку
петрівських часів керівництво адміністративними кадрами було зосереджено
в Сенаті, де для обліку і розподілу “служилого сословія” був заснований
розрядний стіл. З 1722 р. управління кадрами перейшло до
Герольдмейстерської контори, яку в майбутньому було реорганізовано в
Департамент Герольдії Сенату. В 1846 р. Микола І для управління кадрами
створив у своїй канцелярії інспекторський департамент цивільного
відомства, де з цього часу були зосереджені всі питання підбору,
прийняття, просування всіх цивільних чиновників. З 1894 р. управління
цивільною службою перейшло до Комітету по службі чинів цивільного
відомства .

На території України підходи до державних осіб мали до певної міри
дискримінаційний характер. Перед організацією нових інституцій влади,
призначених для забезпечення царської влади в Україні, ще
генерал-губернатор П. Рум’янцев був змушений вирішувати низку проблем,
пов’язаних з автономними традиціями Гетьманщини. У своєму великому
меморандумі Катерині ІІ він визначив ці питання і запропонував можливі
шляхи їх вирішення.

По-перше, він зосередив свою увагу на українській шляхті та її місці в
новій адміністрації. Статут для губерній виключно шляхті надавав право
участі у виборах до багатьох урядових установ. Однак таке право, згідно
з українською традицією мали також священики, козаки та міщани.
Рум’янцев запитував, чи можливо все ж таки застосовувати в Гетьманщині
імперські норми. Він нагадав Катерині, що склад українського дворянства
поки що не визначений, і просив зрівняти українські і російські чини та
посади у відповідності до табелю про ранги. Через особливості урядової
системи Гетьманщини практично всі шляхтичі посідали військові ранги,
тому дуже важко було знайти вільних від військової служби шляхтичів, щоб
заповнити цивільні посади. Більше того, створення української
управлінської адміністрації потребувало також повної реорганізації
української військової служби.

Але саме зростання урядових інституцій, яке спричинили провінційні
реформи, відкрило перед українською шляхтою нові можливості. Вже 1779 р.
генерал-губернатор П. Рум’янцев, якому було доручено організувати
адміністрацію Курської губернії, закликав українців з Гетьманщини
заповнювати нові посади. На зламі століть цей процес прискорився. Багато
чиновників Воронезької, Курської, Орловської та Слобідської губерній
походили з колишньої Гетьманщини. З анексією нових провінцій, особливо
Правобережної України, шляхту Гетьманщини знову використовували як
джерело кадрів для імперської адміністрації /42/. Для завоювання Грузії
туди також набирали шляхтичів з Лівобережної України як досвідчених
адміністраторів.

Отже, скасування українських інституцій з ліквідацією Гетьманської
держави не означало повну втрату посад для української шляхти. Навпаки,
губернські реформи Катерини відкрили перед українською дрібною шляхтою
безпрецедентні можливості для імперської кар’єри, передусім у новій
адміністрації на теренах колишньої Гетьманщини, у порубіжних губерніях,
на військовій ниві й у самому Санкт-Петербурзі .

Однак на зламі ХVІІІ століття, політика Герольдмейстерської контори
зазнала значних змін. Претензії на дворянство, що грунтувалися винятково
на службі у скасованих українських інституціях, уже не визнавалися. Ні
“Табель о рангах”, ні “Грамота для дворянства” не визнавали того, що
служба в українських інституціях влади надавала автоматичне право на
дворянство. Оскільки в Гетьманщині не було відповідного офіційного
документа, то Герольдмейстерська контора не мала юридичних підстав
задовольняти претензії української шляхти щодо присвоєння чинів і
відповідно до цього – російського дворянства.

Позиція Герольдмейстерської контори викликала обурення серед української
шляхти. Вона порушила двадцятирічну місцеву практику, яка визнавала
українську службу незаперечним свідченням дворянства. Нова шляхта
розпочала боротьбу за повне визнання українських звань і рангів. Її
очолила невелика група шляхтичів, які називали себе “патріотами”.
Патріоти почали збирати грамоти польських королів, усі угоди царів і
гетьманів, царські укази та привілеї на землю, укази гетьманів і
документи Колегії іноземних справ і сенату. На підставі цього матеріалу
вони готували різноманітні петиції, обгрунтування і меморандуми на
захист своїх прав на благородство. Напівзабуту історію підтверджували
тепер історичними документами .

Таким шляхом українська аристократія виборювала собі місце в
ієрархованій дворянській системі Російської імперії.

Система рангів і чинів в царській адміністрації проіснувала до жовтня
1917 року і була скасована разом з привілеями дворянству і чиновникам
першими декретами Радянської влади.

Аналізуючи загальну кадрову політику в державному управлінні царської
Росії, слід зазначити, що її чиновництво в цілому сформувалось протягом
ХVIII-XIX ст. в умовах централізованого монархічного правління. Службова
ієрархія, яка була заснована на принципах жорсткої дисципліни і визнання
найвищого авторитету – необмеженої влади царя, відводила досить мале
місце в системі управління іншим установам, розглядаючи їх як виконавців
найвищої волі.

Але, незважаючи на всі недоліки кадрового забезпечення монархічної
системи, визначення основних принципів державної служби, відпрацювання
умов прийому до державного апарату, призначення на посаду, просування по
службовій кар’єрі, встановлення освітніх критеріїв для чиновників в
царській Росії, стало підставою для накопичення значного досвіду в
організації державної служби, причому багато з чого залишається
актуальним і на цей час.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020