.

Реформування державного апарату в період перебудови (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
182 2604
Скачать документ

Реферат на тему

Реформування державного апарату в період перебудови.

Розпочаті у другій половині вісімдесятих років під проводом нового
генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова зміни стосувались спочатку
головним чином демократизації суспільства, розвитку гласності і
політичного плюралізму, послаблення і відміни керуючої ролі КПРС в
управлінні країною. Такі підходи обумовили необхідність реформування
застарілого державного апарату, який на той час складався більшою
частиною з представників старої номенклатури, вихованої в умовах періоду
брежнєвського “застою”. Реалізація нової кадрової політики яка
впроваджувалася у досить складних суспільно-політичних умовах, відчутно
гальмувалась партійно-номенклатурною елітою, що обіймала вищі посади в
партійних і державних органах.

Роблячи спробу виправити недоліки попередньої кадрової політики КПРС
орієнтувала партійні організації на залучення до керівництва людей
талановитих, спроможніх вести справи в умовах демократії, гласності,
відкритості, оновлення всіх сфер життя країни. В зв’язку з цим
визначними подіями стали ХХVІІ з’їзд партії та січневий пленум ЦК КПРС,
рішення яких розвинула та конкретизувала ХІХ Всесоюзна партійна
конференція/86/. Відмова від формально-номенклатурного підходу і
орієнтація на керівників сучасної формації, демократичні підходи до
питання добору, висування і виховання стали основними орієнтирами в
реформуванні загальнодержавної кадрової політики. Тільки за три роки
перебудови в Україні було змінено 44 % керівників республіканських
міністерств і відомств, третю частину голів облвиконкомів і їх
заступників . В березні 1991 року Політбюро ЦК КПРС приймає постанову,
щодо реформування системи наукових та учбових закладів КПРС і їх
орієнтації на сучасні підходи до підготовки управлінських кадрів .

Відчутним кроком до реформування державного управління стали зміни до
виборчої системи, що започаткували альтернативний підхід до формування
законодавчих та представницьких органів влади, за яким пройшли вибори
депутатів до Верховної Ради СРСР (1989р.) і Верховної Ради УРСР та
місцевих рад народних депутатів (1990р.). Це був вирішальний крок у
руйнуванні партійної монополії в управлінні країною.

Новий поштовх справі реформування державного управління та вдосконалення
складу державного апарату УРСР дало прийняття Декларації про державний
суверенітет України. 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада України прийняла
Закон “Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української
РСР”, на підставі якої було змінено статтю Конституції про принцип
демократичного централізму. У новій редакції зазначалося, що організація
і діяльність держави грунтуються на засадах виборності всіх органів
державної влади, підзвітності їх народові, відповідальності кожної
державної та службової особи за доручену справу, обов’язковості рішень
вищестоящих органів для нищестоящих відповідно до їх компетенції. Цим же
Законом було виключено ст.6 Конституції про керівну спрямовуючу роль
КПРС у суспільному і державному житті. Таким чином, в Україні
ліквідувалась монополія компартії на формування загальнодержавної
політики .

Законом від 21 травня 1991 р. були внесені зміни та доповнення до статті
Конституції про структуру вищої виконавчої влади республіки. Посада
голови Ради Міністрів замінялась посадою прем’єр-міністра, Рада
Міністрів стала називатися Кабінетом Міністрів – урядом України і
найвищим органом державного управління республіки. 13 травня 1991 р. був
прийнятий Закон “Про перелік міністерств та інших центральних органів
державного управління Української РСР”. В 1991 р. було введено в Україні
інститут президентства .

Ці дії стали вирішальним кроком до побудови незалежної країни і в 1991
р., після розпаду СРСР, Україна набула статусу незалежної держави.

4. Становлення державної служби в незалежній Україні.

24 серпня 1991 р., щоб запобігти встановленню авторитарного режиму,
Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України . З
цього часу на території республіки починають діяти тільки її власні
Конституція, закони, інші нормативно-правові документи. В грудні 1991 р.
згідно з рішенням Верховної Ради в Україні було проведено всенародний
референдум, який остаточно визначив прагнення народу до побудови
незалежної держави.

З проголошенням самостійного державного розвитку і орієнтацією економіки
на ринкові відносини в Україні розпочалося оновлення всієї системи
державного управління. Інтенсивно формується правова база, створюються
нові та реформуються вже існуючі владні інститути.

Значний крок у реформуванні управління країною було зроблено на початку
1992 р. у зв’язку з введенням інституту Президента України як глави
держави і виконавчої влади. Верховна Рада набула статусу єдиного органу
законодавчої влади в країні. Правовою основою реформування місцевих Рад
став Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і
регіональне самоврядування”, прийнятий 26 березня 1992 р. . Місцеві Ради
всіх рівнів були роздержавлені та звільнені від виконання невластивих їм
функцій державного управління на місцях. Було засновано місцеві державні
адміністрації на чолі з представниками Президента в районах та областях,
а також у містах Києві та Севастополі, які були наділені повноваженнями
репрезентувати державну владу на місцях. Сільскі, селищні та міські Ради
суттєво просунулись на шляху перетворення на повноправні органи
місцевого самоврядування. Але районні та обласні Ради, що діяли на своїх
територіях паралельно з державними адміністраціями, втратили
організаційну, правову та матеріально-фінансову автономію і
перетворилися на малозначні представницькі органи регіонального
самоврядування без власних виконавчих органів та фінансово-економічних
важелів управління в межах своїх територій.

З червня 1992 р. по червень 1994 р. існувало три рівні структури
управління в українській урядовій системі.

Перший рівень структури утворювали центральні урядові установи: Кабінет
Міністрів, міністерства та інши центральні органи із
загальнонаціональними владними повноваженнями.

Другий рівень складався з представників Президента України в областях,
районах та містах Києві і Севастополі. Представники Президента управляли
місцевими державними адміністраціями як адміністративними органами.

Третім рівнем урядової структури була система органів місцевого
самоврядування в межах делегованих їм державою повноважень.

Чергові зміни в управлінні країною сталися після прийняття 3 лютого 1994
р. Закону “”Про формування місцевих органів влади та
самоврядування”[88]. В цьому законі було проведено ідею про впровадження
на всіх рівнях інституту місцевого самоврядування. В результаті було
скасовано інститут представників Президента та державних адміністрацій,
а замість них засновані виконкоми обласних та районних Рад з
повноваженнями органів регіонального самоврядування, на які було
покладено також додатково функції органів державної влади. Було введено
і прямі вибори голів Рад усіх рівнів, які мали очолювати виконавчі
комітети відповідних Рад. Але система органів державної влади не може
бути повністю ототожнена із системою органів місцевого самоврядування,
особливо в умовах перехідної економіки, соціально-економічної кризи.
Внаслідок цього виник конфлікт між органами державної виконавчої влади
та місцевого самоврядування, оскільки Закон від 3 лютого 1994 р.
фактично ліквідував управлінську вертикаль органів державного
управління.

З метою ліквідації кризи державного управління, що виникла після
впровадження Закону від 3 лютого 1994 р., протистояння законодавчої та
виконавчої гілок державної влади Президент та Верховна Рада прийняли в
1995 р. Конституційну угоду, на підставі якої в країні шляхом
реорганізації обласних та районних виконавчих комітетів в державні
адміністрації з покладенням на них функцій органів регіонального
самоврядування була створена управлінська вертикаль. Головами
відповідних адміністрацій було призначено голів Рад, з наданням їм
державних повноважень. Угода була чинною протягом року до прийняття
нової Конституції України .

У 1993 р. Верховною Радою було прийнято Закон України “Про державну
службу”, що стало визначальним кроком до створення правових підстав для
діяльності посадових осіб органів державного управління і місцевого
самоврядування .

????????????u?станов і організацій” (20 жовтня 1995 р.), “Про
затвердження Положення про порядок проведення конкурсу на заміщення
вакантних посад державних службовців” (4 жовтня 1995 р.), “Про центри
підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних
підприємств, установ і організацій” (19 лютого 1996 р.) та інші, які
визначають головні шляхи практичної реалізації Закону “Про державну
службу” [90 – 93]. В 1993 р. при Кабінеті Міністрів України створюється
Інститут державного управління, на базі якого в 1995 р. засновується
Українська Академія державного управління при Президентові України, що
визначається провідним навчальним закладом системи підготовки,
перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців країни.
Таким шляхом починає формуватися загальнодержавна кадрова політика.

Прийняття зазначених документів дозволило вперше в історії української
державності юридично визначити роль і місце державних службовців, межі
їх повноважень, права та обов’язки, економічні та соціальні гарантії.

Слід зазначити, що більша частина державних службовців країни вийшла із
старої радянської партійно-номенклатурної системи, тому процес
державотворення і втілення державної політики на різних рівнях
управління постійно зіштовхується з старими поглядами на роль і місце
апарату в керуванні державою, спробами встановити його верховенство в
суспільстві. Відсутність якісно підготовлених згідно з потребами
сучасності кадрів для всіх гілок влади загострює проблему
некомпетентності, популізму, поверховості й непослідовності в прийнятті
рішень. Реформування економіки в умовах відсутності жорсткого державного
контролю, що затягнулося, створює умови для зрощення державної
бюрократії, представників бізнесу і кримінальних структур, поширюється
корупція. Ці негативні явища в великій мірі стали наслідком
непослідовності дій законодавчої гілки влади, її популістських підходів
до формування правової бази країни. Традиційно сильна виконавча влада та
старі авторитарні підходи до її реалізації, що не відповідає умовам
демократичного правління, значно посилили бюрократизм в органах
державної виконавчої влади та самоврядування. Зволікання з підготовкою і
прийняттям Конституції теж негативно вплинув на темпи законотворчої
роботи, особливо щодо формування правової бази для діяльності владних
структур. Така ситуація вимагала рішучих змін.

Закономірним і логічним завершенням процесу створення загальної системи
владних взаємовідносин у незалежній Україні стало прийняття Основного
Закону – Конституції України 28 червня 1996 р. , яка окрім іншого
визначила права громадян на державну службу на засадах рівності та
гласності.

Таким чином, одночасно зі становленням державності в Україні
відбувається і процес становлення власної державної кадрової політики. З
цього часу кадрові проблеми державних органів влади починають
вирішуватись не за партійно-номенклатурним принципом а на засадах
демократії. Для забезпечення альтернативності при формуванні інститутів
влади поступово впроваджується процедура виборності, конкурсу з
урахуванням професіоналізму, відданості державній справі. Починається
період легітимного існування інституту державної служби України.

Відчуваючи нагальну потребу в подальшому реформуванні системи управління
країною та її адаптації до умов ринкової економіки, Президент приймає
рішення про створення Державної Комісії з проведення в Україні
адміністративної реформи і 22 липня 1998 р. його Указом оприлюднюється
проект заходів щодо впровадження запропонованої комісією концепції
адміністративної реформи для його широкого обговорення .

Згідно з цією концепцією в країні передбачається нове визначення завдань
і функцій системи органів виконавчої влади, починаючи з Кабінету
Міністрів України як вищого органу цієї системи. Визнана необхідність
змін у самій структурі органів виконавчої влади, науково обгрунтоване
скорочення їх чисельності за умови попереднього визначення реальної
необхідності та напрямків зміни функцій, компетенції або методів
діяльності відповідних структур.

Одним із завдань реформування місцевих органів виконавчої влади стає
гармонічне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів.
Передбачаються зміни в організації місцевого самоврядування на підставі
розвитку загальних положень Конституції щодо поєднання прямого
державного управління на регіональному рівні із самоврядуванням, їх
орієнтації на надання державних і громадських послуг населенню,
належного забезпечення завдань, функцій і повноважень цих владних
інститутів.

Одним з напрямків адміністративної реформи стали зміни в організації
державної служби . Згідно з Концепцією передбачається розробити і
впровадити класифікацію державних органів і посад державних службовців.
Планується виділити і законодавчо визначити такі основні типи державних
посад:

-політичні;

-патронатні;

-адміністративні.

Згідно з цим підходом до політичних посад пропонується віднести посади
всіх членів Кабінету Міністрів, перших заступників міністрів, голів
обласних державних адміністрацій та їх перших заступників. Окремо
передбачається визначити особливий статус служби в органах місцевого
самоврядування .

Для вдосконалення процедури прийняття на посади державного службовця
пропонується створити єдиний порядок проведення конкурсу та стажування
із складанням іспиту, систему об’єктивної оцінки (атестації) діяльності
державних службовців, основою якої має стати продуктивність,
ефективність, якість і своєчасність роботи. Головною ознакою діяльності
державних службовців має стати пріоритет прав та інтересів особи.

Проект концепції адміністративної реформи визначає потребу в розробці
нової управлінської ідеології, спрямованої на оновлення адміністративної
культури, формування готовності управлінського апарату до прийняття
рішень в умовах зростаючої свободи дій та підвищення особистої
відповідальності, гласності в діяльності посадових осіб, правової
захищеності і політичної нейтральності державних службовців, створення
умов мотивації, стимулювання і заохочення державних посадових осіб.

Значна увага приділяється вдосконаленню загальнодержавної системи
підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних
службовців, що вимагає як розширення напрямків їх навчання, так і
створення умов поєднання освіти і кар’єри, матеріального і фінансового
забезпечення навчальних закладів, що віднесені до цієї системи,
підвищення ефективності використання кваліфікованих спеціалістів.

Пропонується відпрацювати і прийняти “Кодекс правил поведінки (етики)
державного службовця”, який має сприяти посиленню їх відповідальності,
стати ефективним заходом боротьби зі зволіканнями, бездіяльністю,
запобігання корупції, партійної та конфесійної прихильності.

Цілком зрозуміло, що адміністративна реформа потребує значного часу і
повинна проводитися в умовах суспільного порозуміння, активної співпраці
всіх гілок влади, адже цей процес спрямований на визначення і
встановлення системи ефективних владних взаємовідносин між ними в умовах
побудови правової суверенної держави.

Відсутність значного власного історичного досвіду організації роботи
різних інститутів влади в Україні потребує від сучасних політиків,
керівників органів державної влади, всіх державних службовців
концентрації зусиль на відпрацюванні і впровадженні основних засад
адміністративної реформи в Україні, створенні і вдосконаленні правової
бази для діяльності органів державного управління і місцевого
самоврядування, побудові державної служби, яка б відповідала вимогам
цивілізованого громадянського суспільства і правової держави.

Взагалі 90 -ті роки ХХ ст. для України характеризуються пошуком моделі
власного державного устрою, побудови структури органів державного
управління і самоврядування, визначенням конституційних засад державної
політики, відпрацюванням шляхів досягнення визначеної Конституцією мети
– створення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової
держави.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020