.

Державна влада та посадові особи в історії України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
146 2186
Скачать документ

Реферат на тему

Державна влада та посадові особи в історії України

План

1. Родова аристократія в управлінні Київської Русі

2. Врядування часів феодальної роздробленості і татаро-монгольської
навали

3. Під владою Литви та Польщі

Література 1. Родова аристократія в управлінні Київської Русі

Становлення і розвиток держави та її апарату на території сучасної
України розпочалося в І тис. до н.е. з появою на півдні перших
рабовласницьких державних утворень, які прийшли на зміну
первіснообщинному ладу. Уже в державі скіфів VІІ-VІ ст. до н.е.
спостерігалися ознаки зародження родоплемінної знаті та майнового
розшарування общини. Торгівля, військові відносини з античними державами
Середземномор’я сприяли впливу античної цивілізації на устрій окремих
племен та створенню на території Північного Причорномор’я та Приазов’я
грецьких міст-поселень (полісів).

Але найбільш яскраво процес виявлення українського етносу в розбудові
своєї держави та формуванні державного апарату на території України
вперше простежується в епоху Київської Русі.

У ІХ-Х ст. на більшій частині території сучасної України формується
Давньоруська держава (Київська Русь) як феодальна монархія. Це була
відносно єдина держава, що об’єднувала в собі окремі князівства.
Верховна влада в ній належала великому київському князю, в руках якого
зосереджувалась законодавча, виконавча і військова влада і якому
підпорядковувалися місцеві князі. В управлінській діяльності тих часів
великий київський князь спирався на дружину (феодальну знать) та
враховував рішення дорадчого органу – наради, до складу якої також
входила верхівка феодалів-землевласників. Для вирішення найважливіших
загальнодержавних проблем у Київській Русі час від часу скликалися
феодальні з’їзди. До правлячої еліти належали бояри, які походили з
найбільш заможних родин. Київські князі безпосередньо управляли спочатку
лише київськими землями, іншими територіями управляли князі племен, або
князі-намісники.

Із зміцненням феодального ладу значно розширилось коло державних питань
і проблем, які розглядались і вирішувались монархом та його оточенням.
До суто внутрішньополітичних додалися завдання з управління підлеглою
територією, налагодження зовнішніх відносин із сусідами, ведення війн
тощо. У зв’язку з цим у кінці Х ст. розширилися владні повноваження
київського князя. У ХІ-ХІІ ст. поряд з виконавчою вагомою стає
законодавча функція князя, основу якої становила “Руська правда” –
писаний збірник законів, перша редакція якого містила 17 статей.

Розширення князівських функцій вимагало створення певних управлінських
посад та структур, тобто виникла потреба в князівському управлінському
апараті. До нього на той час входили князівські посадники, волостелі,
огнищани, тіуни, які призначалися із середовища правлячої верхівки
родових аристократів. У своїй діяльності всі ці посадові особи
орієнтувались здебільшого на задоволення потреб князівського двору, його
родини та збереження свого становища при князі. Для забезпечення
управління на місцях у найважливіші центри Давньоруської держави
призначалися посадники. Вони, на відміну від тисяцьких, соцьких і
десяцьких, які були насамперед військовими і додатково виконували
адміністративні функції, відразу ставали повноправними представниками
князівської влади на місцях. Як представники великого князівського князя
посадники наділялися відповідними повноваженнями і на ввіреній території
виконували його завдання.

Більшість відповідальних рішень, що ухвалював великий київський князь,
для забезпечення підтримки впливових кіл країни попередньо узгоджувалася
з його аристократичним оточенням, яке представляли великі феодали
(бояри). Вони ж становили і основу феодальної (боярської) ради при
князеві. Крім родових аристократів-бояр, до неї обов’язково входили
також найвищі духовні особи, інколи представники верхівки міст, під час
воєнних дій – представники союзників. Члени ради називалися “думцями” і
значно впливали на зміст княжих рішень.

Князі земель Київської Русі до середини Х ст. також мали титул великих,
але фактично підпорядковувалися великому київському князеві, визнаючи
його силу і вплив. Вони набирали за його наказом військові дружини,
передавали йому частину данини, яку збирали з підлеглої території,
частину функцій виконували самостійно, частину найважливіших узгоджували
з київським князем. За свою службу та лояльність до центральної влади
місцеві князі користувалися заступництвом київського князя. Більшість
місцевих князів була вихідцями з одного роду Рюриковичів. Влада князя
була спадковою і передавалася від покоління до покоління. Діяльність
державних правителів забезпечувалася за рахунок частки данини, яку вони
збирали, і за домовленістю з київським князем могли використовувати на
власні потреби. У разі порушення вірності київському князеві місцевий
князь втрачав свої повноваження з управління територією та її
мешканцями, і отже, можливість особистого збагачення.

З розвитком феодалізму десятинна система управління територіями (з
тисяцькими, соцькими, десяцькими), що походила з військово-дружинної
організації, змінюється на двірсько-вотчинну. За цією системою
управління державою поєднувалось з управлінням княжим двором. Особисте і
державне в цьому випадку розглядалось як єдине ціле. Усі важелі
управління державою концентрувалися у дворі великого князя. Кожен, хто
був близьким до князівського двору і відав будь-якою ділянкою
господарства або був просто близьким прислужником князя, міг за його
дозволом та дорученням виконувати і державні функції. Таким чином,
державна влада зосередилась у родових аристократів – бояр, які були
найбільш ближчими до князівського двору.

Щоб заручитися підтримкою князя, тобто просунутися по ієрархічній
драбині, треба було зразково виконувати функції слуги при дворі
володаря, бути особисто відданим йому. Але внаслідок ускладнення завдань
та функцій державного управління роль службових осіб поступово зростає.
Між ними відбувалися розподіл, уточнення завдань та повноважень,
встановлювалася відносна спеціалізація. Найбільш впливовими посадовими
особами тих часів були: воєвода – начальник збройних сил князівства;
тіун – конюший, який відав забезпеченням князівського двору та війська
кіньми; дворецький-огнищанин, який управляв князівським двором і
одночасно виконував особливі доручення; стольник, в обов’язки якого
входила організація постачання князівського двору харчами; ключник, який
доглядав за майном князівського двору; митник, який збирав данину і
мито, та ін. Вищим службовим особам допомагали численні управителі,
старости .

Поступові послаблення влади великого київського князя внаслідок
посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили необхідність
скликання загальнодержавних феодальних з’їздів (“снемів”). На них, як
правило, збиралися місцеві князі, їх спільники (“брати”), васали
(“сини”), бояри, з часом церковна знать. З’їзд був найвищим державним
органом, який вирішував питання щодо суспільної організації, державного
ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни .

Довгий час у системі управління Давньоруською державою діяли народні
збори – віче, головними функціями яких були комплектування народних
ополчень та обирання військових ватажків. Виконавчим органом віча була
рада. У зв’язку з тим, що віче збиралося досить рідко, рада не тільки
представляла його, а й фактично заміняла на період між зборами. Провідну
роль у раді відігравала київська знать.

Суттєво вплинуло на формування світогляду правлячої еліти тих часів
здійснило запровадження з 988 р. християнства, яке стало державною
релігією і сприяло встановленню цивілізованих взаємовідносин київської
знаті з усією Європою.

Устрій державного управління що склався у Київській Русі, зі своїм
апаратом та структурою, яка охоплювала як центр, так і периферію, був
досить ефективним механізмом забезпечення панування родової аристократії
та розвитку феодалізму. Вся діяльність тогочасного уряду була
зосереджена на забезпеченні існування княжого двору, в тому числі і
ведення війн, що додатково сприяло подальшому збагаченню княжої
верхівки.

З часом унаслідок посилення впливу на економічне та політичне життя
держави окремих місцевих князів, які створювали та зміцнювали власний
апарат управління, концентрували в своїх руках повну владу на
підпорядкованій території та автономізували свої князівства, поступово
перетворюючи їх на своєрідні держави в державі. Велика країна Київська
Русь розпалася на окремі князівства, які почали ворогувати між собою.

2. Врядування часів феодальної роздробленості і татаро-монгольської
навали

Ранньофеодальний період історії Давньоруської держави змінився на період
феодальної роздробленості. У ХІІ-ХІІІ ст. Київська Русь у результаті
розпаду перетворилася на об’єднання напівсамостійних утворень.
Встановлюється така форма правління, за якої київський престол став
об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших князів, їхнього
загальнодинастійною спадщиною. Формується система дуумвірату –
одночасного співправління в Києві князів з двох найсильніших династій,
які не бажали поступатися першістю один одному.

Функції об’єднання в межах Київської держави виконували князівські
з’їзди, які проводилися і в роки феодальної роздробленості. Оскільки
порядок скликання і проведення князівських з’їздів не регламентувався
будь-яким юридичним документом, грунтувався на звичаї, то сама процедура
підготовки та проведення з’їзду віддзеркалювала розклад політичних сил
на загальнодержавній арені.

Структура державного апарату князівств здебільшого тяжіла до старої
системи, яка склалася в попередній період розвитку Київської Русі.
Однією з важливих відмінностей було те, що тепер на чолі кожного
князівства стояв старший князь, котрий нерідко титулувався “великим”
подібно до київського князя, і який у підвладному йому князівстві
концентрував усю владу. Незважаючи на те, що великий київський князь за
традицією вважався “старійшим” серед інших князів, колишньої влади він
уже не мав. Крім нього, титул “великий князь” мали, наприклад, князі
чернігівський і галицько-волинський. Пізніше цей титул отримали князі
деяких інших українських земель, яким підпорядковувались князі, що
правили в дрібніших князівствах або князівських волостях.

Водночас змінився і порядок обіймання князівської посади. Тепер це
відбувалося за рішенням з’їзду князів, частіше – за рішенням лише
кількох (двох або трьох) найвпливовіших з них, ще частіше – за згодою
(інколи у формі письмового договору) з князем-сюзереном, а також за
заповітом внаслідок “добровільної” відмови від престолу попередником або
“обміну” столами за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі.
Нарешті, поширені були випадки, коли владу отримували шляхом прямого
насильницького захоплення престолу князем.

У разі потреби князь, як і раніше, збирав особливу раду – думу, до
складу якої входили, насамперед, представники старшої дружини – бояри,
або, як їх іменує літопис, “передні”, “кращі мужі”, а також духовенство
– єпископ, ігумени. Роль думи в розробці механізму вирішення
загальнодержавних проблем була досить значною.

З бояр і дружинників князь призначав для управління окремими
територіями, як і раніше, посадників, воєвод. Їм підпорядковувалися
тіуни, митники, конюші, мечники та інші особи, котрі відповідали за
окремі конкретні напрямки діяльності князівської адміністрації на
місцях. Місцеве самоврядування очолювали тисяцькі, соцькі, десяцькі,
яких спочатку обирала громада, а в подальшому за погодженням з нею
призначав князь. Таким чином, місцева влада позбулася впливу громади і
перетворилися на суто княжих управителів.

Важлива роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку
князівська адміністрація використовувала для збирання податків та
виконання деяких поліцейських і судових функцій.

У цілому суттєвих змін в управлінні державою не відбулося, оскільки,
незважаючи на деконцентрацію влади київського князя, структура
управління країною залишалась такою самою, як і в попередній період. Але
за часів феодальної роздробленості натомість концентрованій владі
київського князя зміцнилася влада місцевих феодалів, у тому числі і
шляхом заснування системи ієрархічної підлеглості та адміністративного
апарату, який використовувався також для охорони власності феодалів,
збереження їх особистих привілеїв. Цьому сприяв і вплив церкви та
духовних осіб, але порівняно з країнами Європи, де церква брала
безпосоредню участь в управлінні країнами, в Київській Русі цей вплив
був набагато слабшим. Така ситуація зберіглася до вторгнення орд Батия,
яке поставило під сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування
як держави.

Внаслідок захоплення Київської Русі військами Батия на її землях
встановилась система правління ординських феодалів, так зване
золотоординське ярмо, під яким опинилася більша частина князівств. В
таких умовах велика частина місцевих князів та бояр, керуючись
особистими інтересами, почала співпрацювати з ординськими феодалами і
здійснювати проординську політику. Значним феодалом тих часів стала
церква, оскільки частина духовенської верхівки перейшла на службу до
орди [21].

Завоювання земель Русі ордами Батия і встановлення ярма іноземних
загарбників вплинули на державний лад цих земель. Одним із його
наслідків незважаючи на те, що ординські правителі залишили існуючі на
той час структуру адміністрації та військо, стали зміни в порядку
приходу до влади. Особа, що претендувала на обіймання значної
князівської посади, мала отримати від хана Золотої Орди або його
представника особливий символ влади, так званий ярлик (грамоту), який
потрібно було викупити та вислужити. Таким чином, князі стали
намісниками хана. Завдяки цьому їм вдалось зберегти свою владу та
привілеї і повноваження з управління територіями під наглядом ханських
представників – баскаків. Загальна політика ординських ханів була
спрямована на розпалювання та підтримку ворожнечі між різними князями,
що зводило нанівець прагнення деяких з них до об’єднання та надання
опору ханській владі.

До середини ХV ст., незважаючи на те, що збирання данини продовжувалось,
баскаків вже не посилали на Русь. Завдяки цьому активізувалося
господарське життя окремих князівств та виникли підстави для їх
подальшого політичного об’єднання.

З тодішніх великих князівств на території України виділялося
Галицько-Волинське, де й за часів залежності від Золотої Орди збереглися
ознаки державного та правового устрою Давньоруської держави. Князь
Данило Галицький та його нащадки отримали символ королівської влади від
римських пап і тому стояли осторонь від загальних проблем Київської
Русі. Вони продовжували самостійно збирати податки, розпоряджатися
скарбницею, вступали в зовнішньополітичні стосунки, мали вплив і на
церкву, службовці якої призначалися за узгодженням з князем. Але
зосередженню всієї повноти державної влади в руках великих князів
Галицько-Волинської землі заважало згуртоване і сильне боярство. На
державне управління в цих землях значно впливало сусідство західних
країн, зокрема Польщі.

Ae”e&f.ue3/////////o/eaaaaOOOOOOOO

O’^”oooooocoooooooooooooooooo

3/4

, без узгодження з нею не видавалися князівські укази.

З часом у Галицько-Волинському князівстві, як і в інших великих
князівствах Русі, дістала поширення двірсько-вотчинна система
управління. Але двірсько-вотчинні посади на двірцеві чини тут
перетворювалися швидше. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних
слуг у князівському домі, водночас виконували різні управлінські функції
в межах свого князівства. Щодо посадових осіб, яким належало певне місце
в апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості
про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника, отрока
та інші придворні чини [36].

Одночасно в Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена
система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники,
яких призначав князь. В їх особах поєднувались адміністративна,
військова та судова влада. Округами-воєводствами керували воєводи, які
мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження.
Територія Галицько-Волинського князівства, крім воєводств, поділялася і
на волості, якими керували призначені князем волостелі. Останні в межах
своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими
повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні
допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися, виконуючи
обов’язки з управління підлеглою їм територією.

Така система державного устрою Галицько-Волинського князівства і за
часів монголо-татарської навали дала змогу бути йому відносно незалежним
та об’єднати князівства, які охоплювали близько 90% населення, що
проживало в межах сучасної України .

У результаті внутрішніх суперечок та сутичок між княжими династіями та
боярами в середині ХІV ст. Галицько-Волинське князівство підпало під
вплив Польщі і перестало існувати як самостійна держава.

3. Під владою Литви та Польщі

Трагічним наслідком монголо-татарського ярма для України стала руйнація
традиційних підвалин життя, порушення зв’язків між різними землями.

Виснаженістю Київської Русі в боротьбі із золотоординськими ханами
скористалися сусідні західні держави, здійснивши перерозподіл
українських земель. У результаті до кінця ХІV ст. Галичина та Західна
Волинь опинилися під владою Польщі, Закарпаття – Угорщини, Буковина –
Молдовського князівства. Східна Волинь, Поділля, Київщина,
Чернігово-Сіверщина ввійшли до складу Великого князівства Литовського.

Загарбання і утримання під владою польсько-литовських феодалів значної
частини українських земель виключали можливість виникнення на той час
самостійної української держави.

Розглядаючи державний устрій та адміністративні органи, що діяли на
західних землях України в той період, слід проаналізувати державний
устрій та польсько-литовські владні структури, чинність яких
поширювалась і на більшу частину українських територій.

У тогочасному Польському королівстві найвищими органами державної влади
були король, королівська рада і сейм. До складу королівської ради
входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник – підканцлер;
коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і
чинив суд над придворними, та його заступник – надвірний маршал;
коронний підскарбій – охоронець королівської скарбниці та його заступник
– надвірний підскарбій. Крім них, до королівської ради входили воєводи,
каштеляни, католицькі єпископи. Зі ХV ст. рада стала називатися Великою.

У ХІV ст. на території Польського королівства формуються нові владні
інститути, які демократизують державне управління. Впливовими стають
наради глави держави з представниками панівних верств – шляхтою. На їх
базі у ХV ст. було сформовано загальний (вальний) сейм, до складу якого
ввійшли члени Великої ради і представники шляхти. Сейм став виконувати
законодавчі функції. До його повноважень з часом було віднесено й
обрання глави королівства.

Головною посадовою особою Великого князівства Литовського був великий
князь. Він очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав та звільняв
державних посадових осіб, здійснював міждержавні відносини, управляв
майном та коштами, командував військом. З часом влада князя була
частково обмежена двопалатним парламентом, що складався з “пани-Ради” і
сейму, без відома яких не можна було вирішувати найбільш важливі питання
державної політики. До складу “пани-Ради” входили найвпливовіші службові
особи князівства: маршалок, канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода,
каштеляни, окремі старости, а також верхівка панівних верств –
католицькі єпископи і великі феодали-землевласники. Будучи спочатку
дорадчим органом при великому князеві, “пани-Рада” незабаром здобула
значну самостійність, і перетворилася на орган, який почав обмежувати
одноосібну владу господаря. Істотно впливала на державні справи
католицька церква, службовці якої брали активну участь у формуванні
державної політики та розв’язанні поточних справ.

Після Люблінської унії 1569 р. Польща та Литва об’єдналися в єдину
державу – Річ Посполиту. Законодавча влада в цій державі була
зосереджена у вальному сеймі Речі Посполитої. Сейм складався з трьох
станів: короля, сенату і посольського двору. В результаті перетворень в
об’єднаній країні було скасовано систему успадкування трону, а вибори
глави держави сеймом з того часу стали традиційними.

Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король та його
службовці, причому Литва і Польща мали і деякі власні установи.
Королівським двором відав коронний або великий маршалок. Його
заступником був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою
особою вважався коронний (польський) канцлер, який завідував разом з
підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський
канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарбницею корони,
литовський – скарбницею князівства. Важливе місце в державному апараті
Речі Посполитої належало коронному гетьману, який очолював королівське
військо.

Система місцевих органів державного управління українськими землями, що
входили до складу Речі Посполитої, будувалася згідно з
адміністративно-територіальним поділом. Адміністративна, судова та
військова влада на місцях перебувала в руках панства і шляхти, які мали
широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй
діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами,
звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Окремі
воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї,
які закріплювали за ними особливі права, зокрема на рівні місцевого
управління [35].

Наприкінці ХV ст. повіти і волості стали основними
адміністративно-територіальними одиницями в українських землях, що
входили до складу Речі Посполитої.

Низовою адміністративною ланкою в управлінні країною були органи
самоврядування сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в
південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних
адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Основні їх функції
зводилися до своєчасного і повного збирання податків до князівської
скарбниці.

На початку ХVІ ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив
реформу, за якою в українських землях, що входили до складу князівства,
було введено уніфікований адміністративно-територіальний поділ. Відтоді
головною фігурою в системі місцевого управління стає воєвода. Його
призначав великий князь практично на необмежений термін. Воєвода
очолював місцеву адміністрацію. Впливовою службовою особою в місцевій
адміністрації був і староста, який очолював повіт і наділявся широкими
адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт (місце
розташування адміністративного центру воєводства) інколи називався
каштелянією і очолювався каштеляном, котрий виступав тут як помічник
воєводи. До місцевої адміністрації входили також повітовий маршалок,
стольник, хорунжий [35].

Віленський сейм 1564-1566 рр. суттєво реорганізував місцеве управління в
українських землях, наблизив його до системи, яка діяла в Польському
королівстві. У результаті були створені повітові сеймики на зразок
польських, до складу яких входили всі шляхтичі, які мали земельні маєтки
в цьому повіті.

Після Люблінської унії 1569 р. ( з часу створення Речі Посполитої ) були
внесені деякі зміни і до структури місцевого управління. З
адміністративного погляду Річ Посполита поділялася на три провінції –
Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина
українських земель, і Литву. Провінції поділялися на воєводства та
повіти, хоча в деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами
збереглися і такі адміністративні одиниці, як землі. Своєрідною
адміністративно-територіальною і водночас господарською одиницею Речі
Посполитої було староство, яке жалувалося королем за службу .

Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод,
каштелянів, старост, громадських і земських службових осіб. Незважаючи
на численний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був
недостатньо розвинутий. Річ у тім, що зростанню ролі цього апарату в
державному механізмі країни всіляко перешкоджала місцева шляхта, яка
боролася за свій вплив на державні справи та за свої родинні майнові
привілеї. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після
Люблінської унії.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні й сільські
органи влади. Справами волості відав королівський волосний староста,
якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі місцеві справи
вирішував сільський схід як орган самоврядування. Він же обирав
сільського старосту. З часом ці органи самоврядування втратили свій
вплив і владу, і на їх місце воєводи і старости стали призначати
управителів. На землях, які перебували у приватному володінні,
управителів призначав сам власник.

Чимало українських міст того часу мали статус самостійної територіальної
одиниці. На зразок європейських традицій, вони мали органи
самоврядування, які діяли на основі магдебурзького права. Система
міського управління будувалася відповідно до категорії міста. У великих
королівських та великокняжих містах органи влади формувалися польським
королем або литовським князем. Державну адміністрацію в містах
представляли воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на власний
розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адміністрації,
які відали певними галузями управління і судами. У великих королівських
містах дозволялися окремі елементи самоврядування. Верхівка міщанства
мала право обирати “радовців”, які були помічниками війта, що
призначався центральною владою практично на необмежений термін. У
приватновласницьких містах та містечках управління цілком було в руках
власників – магнатів, шляхти, церкви. Останні призначали в містах
адміністрацію, до складу якої входили старости, війти, каштеляни. У
деяких приватновласницьких містах міщанам дозволялося обирати ратуші.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат –
адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах
магістрат складався з двох колегій – міської ради і лави. До складу
міської ради щорічно обиралися радці (“райці”). Із свого складу радці
обирали бурмистра, який головував на засіданнях ради. У королівських
містах підсумки виборів затверджував староста, а якщо місто перебувало у
приватній власності – господар міста. Нерідко міські старости, а також
власники міст самі призначали радців і бурмистрів.

Внаслідок кількаразового перерозподілу земель Східної Європи наприкінці
ХVІІІ ст. відбулися зміни в державній належності українських земель.
Галичина, Буковина, Закарпаття увійшли до складу Австро-Угорської
імперії. Галичина разом з частиною польських земель у межах
Австро-Угорської імперії увійшла до складу так званого Королівства
Галичини і Володомерії з центром у м. Львові.

У 1775 р. було створено Галицький провінційний становий сейм
(постулатовий сейм), до якого входили представники трьох станів:
магнатів, лицарів і духовенства, а також представники мешканців
королівських міст. Виконавчим органом сейму був постійний комітет із
семи депутатів, обраних на шість років. Очолював владу в королівстві
губернатор, якого призначав імператор виключно із австрійців.

Статлися зміни і в територіальних структурах управління. Основними
територіальними одиницями стали повіти, очолювані старостами і
начальниками повітів. Найнижчими органами влади були сільські та міські
гміни. Після 1772 р. австрійський уряд переглянув і обмежив права
багатьох міст Західної України, частина з яких перейшла до стану сіл
[21].

За тих часів на території Галичини австрійська бюрократична система
створила розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат, що
нараховував близько 40 тис. чиновників. Вони заповнили численні
німецькомовні канцелярії і здійснювали владу над населенням Галиції, що
становило у 1846 р. 2438 тис. чол .

Основними адміністративно-територіальними одиницями Закарпаття були жупа
і комітат. В Закарпатті існувало чотири жупи: Бережанська, Мармароська,
Ужгородська і Ужанська, на чолі яких стояли чиновники – жупани, які
призначалися королем з представників вищої аристократії. У 40-х роках
ХІХ ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво, очолювалися
наджупанами, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які
підпорядковувались наджупану. Вищим органом управління канцеляріями було
міністерство внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати. До складу
комітатського правління входили 30-40 чол. (окружні начальники,
секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін.). Найнижчою
посадовою особою був староста села, що спочатку призначався феодалом, а
потім обирався населенням на один рік .

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були
так звані представництва, але на кінець ХVІІІ ст. вони практично
перестали існувати. Замість них були створені комітатські збори як
дорадчий орган при жупані, що складалися переважно із заможних верств
населення.

Таким чином, система державного управління в західноукраїнських землях
формувалася на зразок єворопейських країн і рефрмувалась шляхом
неодноразових перетворень.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.

2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.

3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.

4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.

5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.

6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.

7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.

8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.

9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020