Реферат на тему
Державна влада та посадові особи в історії України
План
1.Посадові особи Запорізької Січі.
2. Українська гетьманська держава.
3. Під владою Росії
Література
1. Посадові особи Запорізької Січі.
У цей самий час за межами Речі Посполитої у пониззі Дніпра, за порогами,
сформувався центр українського козацтва – Січ, яка функціонувала на
засадах військової демократії. Протягом ХVІ ст. завдяки поповненню
населення за рахунок масових втеч селян та набуття певних організаційних
форм козацтво заявило про себе як про впливову військову і соціальну
силу. Переважну більшість козаків становили колишні українські селяни,
міська біднота, але серед них були й представники інших класів та
соціальних груп, насамперед української православної шляхти. Щодо
національного складу запорожців, то тут, безперечно, домінували
українці. Однак запоріжці приймали до себе практично всіх, хто визнавав
православну віру (чи навертався до неї) і запорізькі звичаї.
Саме тоді в Речі Посполитій козацтво залучалось для виконання
прикордонних функцій і також дістало певну незалежність від впливу
місцевих адміністрацій. Таким чином, у різних місцях України козацтво
сформувалося в окрему станову групу.
Історії Запорізької Січі присвячено численні монографії, статті
[38,39,40,41], в яких грунтовно висвітлені організація владних установ,
обов’язки і повноваження посадових осіб Січі.
Запорізька Січ у різні періоди існування охоплювала територію таких
сучасних областей України, як Дніпропетровська, Запорізька, Донецька,
Миколаївська, Херсонська, частково Одеська та Кіровоградська. Поділ
території здійснювався за паланками (областями), яких було вісім. З них
на правому березі Дніпра розташовувалося чотири: Кодацька, Інгульська,
Богогардівська та Прогноївська, на Лівобережжі – решта: Протовчанська,
Орільська, Самарівська та Кальміуська. Оскільки управління в Січі
здійснювалося за ознаками військово-демократичної республіки, то
центральне місце в її діяльності відводилося утриманню збройних сил,
якими було Військо Запорізьке Низове. Організаційно воно складалося з 38
куренів (курінь – тимчасове житло), які були не бойовими, а
військово-господарчими формуваннями. Ядро цього війська постійно
перебувало на казарменому положенні в столичній фортеці Січі, утворюючи
її гарнізон.
Частина козаків працювала в паланках (за кожною паланкою закріплювалися
курені) для того, щоб забезпечити військові формування продуктами
харчування, фуражем та ін. Якщо запорізьке військо вирушало в похід, то
з козаків різних куренів формувалися тактичні військові одиниці –
команди.
Вищим законодавчим органом козацької республіки була Рада Січі, яка
скликалася щорічно в січні для обрання уряду республіки – військової
старшини. Рада Січі могла бути скликана і позачергово в будь-який час за
бажанням будь-якого козака.
До військової старшини, що обиралася Радою Січі, належали:
1. Кошовий отаман, який очолював цивільну, військову та духовну
(релігійну) владу на Січі. Влада його була необмеженою. Від імені
товариства він вступав у дипломатичні стосунки з іноземними державами,
затверджував судові вироки, обраних або призначених на посади козаків,
розподіляв землі (паланки) та трофеї між куренями. Символом влади
кошового отамана була булава. Зазначимо, що в початковий період
існування Запорізької Січі (до 1648 р.) влада в ній належала гетьману
запорізького війська. Перед початком Визвольної війни українського
народу 1648-1654 рр. гетьманом на був обраний Богдан Хмельницький. Після
створення ним української держави (1649 р.) титул гетьмана переходить до
її керівників, а на Січі вводиться титул кошового отамана.
2. Військовий суддя, що чинив суд на Січі. Заміщав у разі відсутності
кошового отамана. За допомогою військового скарбничого виконував
обов’язки скарбничого, зберігав у Військовій Скарбниці “скарб і армату”.
3. Військовий писар, який очолював Січову канцелярію. Був начальником
для всієї військової старшини, що обіймала посади писарів у паланках та
похідних підрозділах. Від імені кошового отамана та Січового товариства
складав та підписував документи. Військовими писарями були
високоосвічені люди.
4. Військовий осавул, що відповідав за прикордонну службу, охорону
шляхів, перевозів, проводив слідство та виконував вироки суду. Разом з
військовим обозним підтримував дисципліну і порядок у війську,
розподіляв платню та провіант. Кошовий отаман, військовий писар,
військовий суддя та військовий осавул мали окремі місця в Січовій
Церкві. Під час урочистих заходів та в бойовій обстановці їх
супроводжувала почесна варта, що свідчило про їх високе становище.
5. Військовий обозний, який очолював артилерійську та фортифікаційну
службу на Січі. До його повноважень належали облік та комплектування
війська, разом з військовим осавулом він підтримував дисципліну та
порядок на Січі.
6. Військовий хорунжий, військовий бунчужний та військовий перначний,
які зберігали у Військовій Скарбниці та виносили в урочистих випадках
основні клейноди Січі: хоругву, бунчук та пернач. У повсякденному житті
виконували обов’язки штабних офіцерів.
Крім обраної військової старшини існували й посади військових
службовців, до яких належали:
1. Військовий довбиш, який ударами в литаври збирав козаків на Січовий
майдан на Раду. Допомагаючи військовому осавулу, довбиш супроводжував
важливих злочинців до Січі, проводив інспекцію стану збирання та виходу
козаків із зимівників, направлявся в паланки для з’ясування причин
затримки виплати податків. Мав бути присутнім при виконанні судових
вироків.
2. Військовий пушкар, який під керівництвом військового обозного
завідував артилерією, постачав та зберігав порох, свинець, олово, ядра,
навчав гармашів, наглядав за пушкарнею, де утримувалися злочинці.
3. Військовий тлумач, або драгоман (перекладач), який крім іншомовних
перекладів документів та переговорів з іноземцями, очолював розвідку та
контррозвідку Січі, входив до складу посольств, що направлялись від Січі
до іноземних країн.
4. Військові шафари перевозів, які були збирали податки на перевозах:
Кодацькому, Микитинському (через Дніпро), Самарському (через Самару) та
Буго-Гардівському (через Буг). У кожного шафара був підшафарій, писар та
підписар.
5. Військовий кантаржій, який зберігав військові ваги та міри, наглядав
за збиранням доходів від торгівлі на Січі.
6. Отаман Січової школи, який під наглядом начальника Січових церков
очолював освіту в школах, де навчання велося за кошти Січі.
Після завершення Ради Січі проводилися ради у військових формуваннях –
курінях та в місцевих органах влади – паланках, на яких обиралася
військова старшина, до якої належали:
– Курінний отаман – обирався на курінній раді. Це була найстаровинніша і
найповажніша посада на Січі. Хто не був курінним отаманом, не висувався
на вищі посади. Курінний отман мав необмежену владу над козаками свого
куреня, ніхто (крім курінної ради) не міг поставити під сумнів або
скасувати його рішення. Він дбав про побутові та інші умови для життя,
особисті потреби кожного козака, харчування, бойову підготовку,
виконання бойових завдань. Відповідні умови він створював і для гостей,
що прибували на Січ і тимчасово приписувалися до куреня. За узгодженням
з полковником паланки (до якої курінь закріплювався) організовував
завчасну заготівлю для куріня продуктів харчування та фуражу, посилаючи
на ці роботи козаків, особисто наглядав за курінною скарбницею, де
зберігалися кошти куреня та особисті речі козаків. Символом влади
курінного отамана був значок (невеликий прапор) та курінна печатка.
– Полкова або паланкова старшина – до неї обиралися радою паланки такі
посадові особи: полковник, осавул, писар, підосавул, підписар та
хорунжий. Полковник на території паланки мав таку саму владу, що й
кошовий отаман Січі, тому нерідко, як і останній, він карав і навіть
страчував злочинців. Відповідав за моральний стан і дисципліну
козацького середовища в слободах і зимівниках, а також за своєчасне
збирання козацького війська за розпорядженням від кошового отамана.
Забезпечував своєчасне і повне відрахування у Військову Скарбницю Січі
встановленої частини надходжень від промислів та торгових осередків.
Влада полковника поширювалася і на осіб, котрі проїздили через територію
паланки. Символом влади полковника паланки був прапор та печатка.
До військових службовців паланки належали:
Громадський отаман. Обирався на сході поселення або промислу. Стежив за
підтриманням добрих стосунків його мешканців.
Військовий табунник, військовий скотар та військовий чабан. Вони дбали
про громадські табуни коней, череди худоби та отари овець.
Крім обраної на Січі, існувала похідна старшина, яка призначалася під
час формування підрозділів для ведення бойових дій (походу) або охорони
об’єктів Січі (перевозів, шляхів, кордонів та ін.). До неї належали
командири партій, команд, полковники (похідні), осавули та писарі.
На ці посади призначались козаки, які належали до військової старшини
без посад. Вони жили в своїх куренях, користувалися особливою повагою,
їх запрошували на важливі наради. Ці люди фактично були резервом
командних кадрів Січі. Похідний полковник призначався на кожні п’ятсот
козаків.
Так на Січі сформувалася власна адміністративна система управління.
Головними її особами були військові начальники – кошовий отаман,
військовий суддя, військовий отаман, військовий писар, курінний отаман;
військові чиновники – булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш,
тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники – полковник,
писар, осавул тощо.
В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запорізькій
Січі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації.
Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів
військово-адміністративної влади мала можливість виконувати складні
функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаманні лише державній
владі, і стала зразком побудови державного управління в Україні часів
Гетьманщини.
2. Українська гетьманська держава.
Ситуація, що склалася на території України в середині ХVІІ ст.,
характеризувалася поневоленням українських земель сусідніми державами,
відсутністю практики національного державного будівництва, нехтуванням
панівними верствами населення, що здебільшого католізувались, потребами
народу. Проте більш свідоміша частина української шляхти та козацької
старшини розуміли необхідність створення української держави.
Зародження української держави відбувалося в умовах визвольної боротьби,
що спричинило формування специфічних управлінських структур, а саме: для
виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена
практикою Запорізької Січі військово-адміністративна, полково-сотенна
організація козацтва, що складалася з трьох рівнів: генерального,
полкового і сотенного.
Генеральний уряд був вищим щаблем влади. Його функції та повноваження
поширювалися на всю територію вільної України. Вище над ним могли бути
тільки збори всього війська – військова, або генеральна, рада, що
скликалася для вирішення найважливіших питань життя України –
проголошення та ведення війни, виборів генерального уряду. Поступово
завдання та функції зборів війська почала виконувати старшинська рада,
до якої входили переважно генеральні старшини та полковники. Враховуючи
тимчасовий характер діяльності ради, генеральний уряд міг вирішувати
більшу частину поточних справ самостійно.
Очолював генеральний уряд гетьман та його найближчі помічники, які
утворювали раду генеральної старшини при гетьманові. Гетьман був
правителем, главою України, він наділявся широкими державними
повноваженнями для виконання політичних, військових, господарських
функцій. Універсали, що готувались радою та видавались гетьманом, мали
загальнообов’язковий нормативний характер і стосувались багатьох питань
організації та державного управління, роботи владних органів. Першим
гетьманом вільної України став Б.Хмельницький, якого у 1648 р. було
обрано гетьманом Війська Запорізького.
Найближчими помічниками гетьмана були генеральні старшини, які
відповідали за окремі напрямки державного управлінняю До Генеральної
старшини входили найвищі посадові особи, які керували військовими
справами, відповідали за боєздатність збройних сил, їх матеріальне
забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем після гетьмана.
Генеральний бунчужний забезпечував охорону знаків гідності гетьмана і
військових з’єднань, виконував окремі доручення гетьмана. Генеральний
писар керував зовнішними зносинами, йому також була підпорядкована
канцелярія. Генеральний суддя (спочатку один, а згодом – два) очолював
вищий судовий орган – апеляційну інстанцію для полкових та сотенних
суддів. Усі ці посадові особи входили до складу ради Генеральної
старшини при гетьмані.
Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом
Української держави. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.
Полковий уряд складався з полковника і полкової ради, яка обирала
полкову та сотенну старшину, сотенний уряд – із сотника та його
помічників.
Управління у містах здійснювалось на засадах самоврядування, оскільки
ними управляли виборні міські старшини, а селами – сільські отамани. У
великих містах влада належала магістратам.
?????????~?Таким чином, на територіях тогочасної України поступово була
створена військово-демократична форма правління з притаманними їй
інституціями влади, за зразок якої було взято правління Запорізької
Січі.
Гетьманщина була найбільшим за площею і населенням автономним регіоном,
де в 1760-х рр. проживало понад 1 млн. чол. У ті часи загальна кількість
населення Російської імперії – разом з усіма військовими формуваннями –
трохи перевищувала більше 11 млн. осіб чоловічої статі .
Гетьманщина раз у раз конфліктувала з російським царизмом. Ця боротьба
серйозно розпочалася за часи правління Петра І і досягла свого піку при
правлінні Катерини ІІ.
Як уже зазначалось, урядова система Гетьманщини походила із структури
Запорізького війська. Перемоги Б. Хмельницького знищили польську
адміністрацію, залишивши Запорізьке військо єдиною цивільною владою.
Армія поділялася на полки і сотні. Згодом такий поділ був перенесений і
на всю контрольовану військом територію з утворенням полкових і сотенних
районів. Отже, кожен з десяти полків Гетьманщини був одночасно
військовим формуванням і адміністративно-територіальною одиницею.
Форма гетьманського правління не закріплювалася конституцією і тому
цілком залежала від традицій Січі, особистих здібностей гетьмана, його
вдачі й мужності. Дехто з гетьманів правив як монарх, окремі – як
виборні вожді. Фактично за весь період існування Гетьманщини монархічна
і республіканська тенденції постійно змагались між собою. Богдан
Хмельницький (1648-1657 рр.), Іван Самойлович (1672-1687 рр.) й Іван
Мазепа (1687-1709 рр.) не тільки вважали себе виборними монархами, але й
хотіли передати гетьманську владу своїм родичам, намагаючись тим самим
встановити прецедент для спадкової монархії. Разом з тим, Павло Тетеря –
гетьман Правобережжя, (1663-1665 рр.) і Петро Дорошенко (1665-1676 рр.)
дотримувались республіканських традицій. Вони правили за узгодженням з
Генеральною радою, верховенство якої були зобов’язані визнавати. Кожний
гетьман обирався довічно Генеральною радою. Однак він міг добровільно
зректися влади або бути усунутим радою старшини. Так, добровільно або
під тиском ради старшин зреклися влади Іван Виговський (1657-1659 рр.),
Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.), Павло Тетеря та Петро Дорошенко .
Після доби Хмельницького Генеральна рада, де ухвалювалися головні
рішення для усього Запорізького війська і куди входили козаки, старшина
і за певних обставин міщани й священики, стала втрачати своє значення. У
ХVІІІ ст. вона зберегла за собою тільки церемоніальні функції
формального обрання гетьмана. Генеральна рада так і не встановила чіткої
процедури скликання, не визначила учасників та умови звільнення
гетьмана.
Більш упорядкованим центральним органом влади була старшинська рада. До
неї входили гетьман, генеральна старшина, полковники, полкова старшина,
сотники і, починаючи з 1672 р., представники військового товариства. До
ХVІІІ ст. у раді старшин, крім інших, брали участь бургомистри й інколи
вище духовенство. Тоді до ради старшин входили всі офіційні особи країни
і знать, фактично кожен, хто мав якусь політичну вагу в українському
суспільстві. Рада збиралася між Різдвом і Богоявленням, а також під час
великих свят і обговорювала всі важливі питання, особливо закордонні
справи, фінанси, податки й судові реформи. Вона була також сполучною
ланкою між центральною адміністрацією та провінційними й місцевими
урядами. Але компетенції ради були нечіткими. Вона не могла приймати
закони або суперечити волі гетьмана, тому була напівформальною дорадчою
установою. А оскільки її учасники були виключно представниками нової
шляхти, рада перетворювалася на шляхетське зібрання. Така ситуація була
особливо характерною для доби гетьмана Розумовського (1750-1764 рр.)
Гетьман і Генеральна старшина діяли через ряд центральних
адміністративних органів, найважливішим з яких була Генеральна військова
канцелярія. Реорганізована за часів Петра І і очолювана генеральним
писарем, канцелярія мала такі функції: записувала й обнародувала всі
укази царя та універсали гетьмана, наглядала за їх виконанням і
розслідувала всі скарги проти офіційних осіб. Канцелярії
підпорядковувалися Генеральний військовий суд і час від часу –
Генеральна скарбова канцелярія. Згодом ці установи потребували дедалі
більше чиновників, що привело у середині ХVІІІ ст. до зародження і
інтенсивного зростання нової української управлінської еліти-бюрократії.
Провінційні і місцеві уряди повторювали на нижчому рівні структуру
центральної адміністрації. Основна адміністративно-територіальна одиниця
– полк – була одночасно і військовим формуванням. Полком командував
полковник, що був його військовим командиром, головним адміністратором і
суддею. Власне кажучи, полковник був гетьманом у мініатюрі. Колись його
обирали полкові козаки, але у ХVІІІ ст. він уже призначався гетьманом, а
потім – і російським урядом (як правило, згідно з поданими гетьманом
списками). Часто незалежний від гетьманів полковник мав неабияку владу й
значні володіння .
На початку ХVІІІ ст. ціла низка рад, що допомагали управляти
полковникові, згодом фактично припинила своє існування. Полкова рада
відповідала ранньому періодові прямої демократії, коли козаки збиралися
для обрання своїх керівників і вирішення загальних питань. До ради
іншого типу – ради полкової старшини – входили тільки полковник, полкова
старшина й полкова знать. У ХVІІІ ст. фактична влада знаходилась у руках
полковника і полкової старшини, тобто полкового обозного, другого за
чином, полкового судді, полкового писаря, полкового осавула і полкового
хорунжого. Час від часу вони збиралися разом з полковником і вирішували
судово-адміністративні справи, земельні суперечки, ухвалювали постанови
про податки і перепис населення. Після утворення полкових канцелярій у
ХVІІІ ст. уся полкова адміністрація перетворилася на частину сталої
аристократичної бюрократії Гетьманської держави.
Основу триярусної адміністративно-територіальної структури Гетьманщини
становила сотня. Кількість сотень у полку коливалася від 11 до 23.
Командир сотні – сотник – виконував військові, адміністративні і судові
функції, але його влада була значно меншою, ніж полковника. Разом зі
своєю канцелярією сотник проводив початкові розслідування й арешти,
підтримував порядок і розв’язував дрібні конфлікти. Йому допомагали
отаман, щобув нижче його за чином, писар і осавул. Спочатку сотники
обиралися на радах сотень, але коли останні поступово зникли, їх
призначав уже полковник. У ХVІІІ ст. постійні сотенні канцелярії
координували діяльність місцевої адміністрації
Фінансова система Гетьманщини була слабкорозвинута. Всеохоплюючої
податкової системи не існувало, низка установ просто збирала податки для
певних цілей: на утримання гетьманської канцелярії, його скарбниці,
загонів найманців (гетьманської охорони), полкових і сотенних
чиновників, церков і монастирів. Здебільшого податок стягувався від
землі. Спеціальний податок стягувався з “рангових земель” – колишніх
коронних, що тепер були у розпорядженні війська, – на утримання окремого
уряду (наприклад, полковника Чернігівського полку). Міста володіли
маєтками поза своїми межами, і прибуток від них використовувався на
платню бургомистрам або іншим чиновникам, тому вони, зрозуміло,
обкладали податками мануфактурне виробництво й торгівлю. Вільні селяни,
що працювали на посполитих землях і в приватних маєтках, платили податок
( грошима, чи інакше) різним місцевим урядам та урядовцям (полковим,
сотенним чиновникам, єпископам або монастирям). Існувало також багато
стягнень за перевезення вантажів (мостове, подорожне, перевозне тощо).
Останні збиралися або місцевою козацькою владою, монастирем, містом, або
навіть приватною особою, залежно від того, хто здійснював юрисдикцію і
мав для цього можливості .
З часом російський царський уряд почав реалізовувати програму
перетворення України на автономне утворення в складі Росії. Для
регулювання відносин з Україною в російському імперському урядові
створюються спеціальні установи. Згодом під впливом тиску царського
уряду повноваження гетьманів були значно звужені. Всі офіційні
документи, що ухвалювалися гетьманом, стало потрібно затверджувати в
царській канцелярії. Одночасно було скасовано право гетьмана призначати
полковників та генеральних старшин, здійснювати самостійно міжнародні
відносини.
Поступово з послабенням влади гетьмана посилювалась роль старшини, яка
мріяла про встановлення олігархічного правління. Більша частина старшин
походила з дворянського стану і була схильна соціально-економічні і
політичні відносини будувати за польским зразком, що породило внутрішні
суперечки. Боротьба за владу, що розгорнулась після смерті
Б.Хмельницького, призвела до загострення політичного і соціального
становища та громадянської війни.
Обмеження влади гетьмана, звуження його повноважень дали для царського
уряду зручний привід для ліквідації цього інституту влади в цілому. У
1764 р. посаду гетьмана було скасовано .
Проводячи політику послаблення самостійності Ураїнської держави,
російський цар Петро І видав указ, згідно з яким з 1720 р. генеральний
уряд гетьманської України було перетворено на військову канцелярію, що
складалася із шести осіб, призначених царем. Троє з них були з козацької
старшини, інші троє – з російських урядовців. Крім того, указом Петра І
раду було позбавлено права обирати полкових старшин. Поступово цих
посадових осіб почав призначати особисто цар. У результаті посади
полковників, як правило, обіймали росіяни.
У Запорізькій Січі після приєднання до Росії, незважаючи на зміни в
управлінні Гетьманщиною, продовжувала зберігатись колишня
військово-демократична організація управління. Царський уряд, враховуючи
роль козаків в охороні кордонів, змушений був миритися з існуванням
Січі, де вища влада належала всім формально рівноправним членам
запорізького товариства. Від їхнього імені цю владу здійснювала
Військова рада, яка обирала кошового отамана.
Військова рада обирала кошових старшин – помічників кошового отамана,
але поступово значення ради занепадало. Низку її повноважень привласнив
кошовий, зокрема у призначенні старшин, інші перейшли до старшинської
ради. Помічники кошового – старшини виконували різні доручення .
Але вже на ті часи царський уряд не сприймав вільного духу
демократичного самоврядування запорізьких козаків і цілеспрямовано
проводив політику на обмеження їхніх свобод. У серпні 1772 р. Катерина
ІІ своїм маніфестом фактично скасувала Запорізьку Січ з її
управлінськими структурами. Після ліквідації полково-сотенного устрою
українські землі перетворилися на звичайні російські провінції.
У результаті під тиском імперського російського уряду було ліквідовано
першу загальнонаціональну спробу побудувати самостійне державне
утворення на територіях України.
3. Під владою Росії
У ХVІІІ ст. майже всі завойованиі у боротьбі за незалежність здобутки
українського народу було принесено в жертву дипломатичним інтеерсам
Росії та Польщі, які фактично тді вже поділили між собою більшу частину
українських земель. Російський царизм цілеспрямовано і свідомо знищив
одне з найцінніших завоювань українського народу – національну державу
зі своїм управлінським механізмом. На місце Української держави прийшов
державний устрій Російської імперії з могутнім централізованим
бюрократичним апаратом. На час, коли українські землі підпали під вплив
Росії, там вже було сформовано сталу систему влади та структуру
державного управління.
Щоб зрозуміти загальну систему державного управління, що прийшла на
зміну військово-адміністративній системі гетьманської України, тобто
після включення її до складу Російської імперії, слід вернутися на два
століття назад. Для цього необхідно ознайомитись зі змінами, які
відбулися в Росії після розпаду Київської Русі, проаналізувати важливіші
реформи, що здійснювалися в управлінні імперією, оскільки
загальноросійські тенденції формування органів влади тих часів надалі
стали підвалинами організації влади і владних установ як у цілому в
царській Росії, так і на територіях України.
Література
1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
28 червня 1997 р. – К., 1997.- 64 с.
2. Закон України “Про державну службу” від 16.12.1993 // Вісн. держ.
служби. – 1995. – № 1. – С. 9-28.
3. Указ Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації державних службовців” від 30.05.1995 // Вісн.
держ. служби. – 1995. – № 2. – С. 30-31.
4. Указ Президента України “Про державну комісію з проведення в Україні
адміністративної реформи” від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби.
– 1997. – № 3. – С. 7-10.
5. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989. – 576 с.
6. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1994. – 496 c.
7. Зіллер Жак. Політико-адмінистративні системи країн ЄС: Порівнял.
аналіз. – К.: Основи, 1996. – 420 с.
8. Niedersachrisches Beamtengesets in der Neufassung und Bekanntmachung
vom 11. Dezember 1985 – Gottingen, 1991.- 160 c.
9. Організаційно-правові аспекти державної служби Іспанії. На матеріалах
збірників Генеральної дирекції міністерства державної служби Іспанії за
1991-1992 рр.- К., 1993. – 78 с.
10. Федеральный закон “Об основах государственной службы Российской
федерации”.-Российская газета. – 1995. – 3 авг. Управление персоналом
государственной службы: Уч. методич. пособие. -М.: Изд-во РАГС, 1997. –
536 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
